Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Лекция - Вступ до курсу історії Стародавнього Рима - файл 1.doc


Лекция - Вступ до курсу історії Стародавнього Рима
скачать (131.5 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc132kb.17.11.2011 04:52скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

Реклама MarketGid:
Загрузка...
Тема: Вступ до курсу Історії Стародавнього Риму


  1. Зміст курсу і періодизація.

  2. Пам'ятники матеріальної культури.

  3. Письмові джерела раннього періоду.

  4. Римська антична історіографія.


Література до всього курсу.

1. Навчальні посібники:

а) История древнего Рима / ред. А.Г. Бокщанина, В.И.Кузищина. – М., 1981.

б) История древнего мира/ ред.В.Н. Дьяконова, С.И. Ковалева. – М.,1962.

в) История древнего мира: В 3 т. – М., 1984.

2. Хрестоматії:

а) Хрестоматия по истории древнего Рима/ ред. С.Д.Утченко – М.,1962.

б) Хрестоматия по истории древнего мира: в 3 ч. / ред. В. В.Струве. – Л., 1953. – Т. ІІІ .

в) Хрестоматия по история древнего мира. Пособие для преподав. средней школы / Ред. В. В.Струве. – М., 1956.

Додаткова література

  1. Историки Рима.- М., 1970.

  2. Бокщанин А.Г. Источниковеление Древнего Рима. –М., 1981.

  3. Избранные латинские надписи по социально-экономической истории Римской империи// ВДИ.- 1955 №2,3,4; 1956 №1-4;1957 №1.

  4. Казаманова Л.Н. Введение в античную нумизматику. М., 1969.

  5. Римские древности. - Смоленск, 2000.

  6. История Римской культуры: В 2 Т.-М.,1984.- Т.1.



^

Публикації джерел


  • Аврелий Виктор Секст Извлечение о жизни и правах римских императоров //ВДИ.- 1963 №4, 1964 №1, 2.

  • Марциал Марк Валерий. Эпиграммы.- М, 1968.




  • Писатели истории Августов// ВДИ – 1957 № 1 – 4, 1958 № 1 – 4, 1959 № 1 – 4, 1960 № 2.

  • Плиний Секунд Младший: Письма. М–Л, 1950

  • Саллютий Крисп. Истории // ВДИ. –1950. – №1;

  • Саллюстий Крисп. Речи.- М., 1981.

  • Светоний Транквил Гай. Жизнь двенадцати царей.- М., 1966.

  • Тацит Корнелий Сочинение: В 2-х Т.- М., 1969

  • Цезарь Гай Юлий. Записки о Гальской войне.- М., 1962.

  • Цицерон Марк Туллий. Письма: В 3-х ТТ.- М–Л, 1949-1951.

  • Цицерон Марк Туллий. Речи: В 2-х ТТ.- М.,1962.

  • Цицерон Марк Туллий. Диологи.- М., 1962.

  • Аппиан. Гражданские войны.- Л, 1935.

  • Публикация источников по истории Рима в ВДИ собраны в издании: Древние цивилизации. Древний Рим.- М., 1997.


Стародавній Рим – не тільки назва міста, але й одночасно назва рабовласницької держави, що виникла в VIII ст. до н. е. на території сучасної Італії і що включив пізніше у свої межі все Середземномор'я. Рабовласницьке суспільство стародавнього Риму є найяскравішим, "класичним" втіленням рабовласницького способу виробництва, рабовласницької соціально-економічної формації. А ні на Стародавньому Сході, а ні навіть в античній Греції раб не набув такого широкого застосування як основного виробника матеріальних благ, як в Римі. Римська держава (особливо в період ІІ ст до н.е. – ІІІ ст. н.е.) була розвиненим рабовласницьким суспільством, де раб був основним виробником матеріальних благ, і де класова боротьба досягла найбільшої гостроти. Цивілізація Стародавнього Риму нерозривно пов'язана із старогрецькою цивілізацією. Дві названі цивілізації склали античну культуру – той фундамент, на якому базується вся сучасна західна цивілізація. Проте цивілізація Стародавнього Риму а ні яким чином не може бути названа вторинною що до грецької. Римський народ створив своє суспільство, достатньо могутнє, щоб протягом декількох століть правити ледве найобширнішою імперією в історії людства.

Існує декілька методик періодизації історії Риму. У спрощеному варіанті вона розподіляється на три періоди: 1) період царів (754–510 рр. до н.е);

2) період республіки (510–31 рр. до н.е.);

3) період імперії (31 р. до н.е. –476 р. н.е.)

С.І.Ковальов розробив наукову періодизацію римської історії, в основу якої було покладено принцип розвитку виробничих відносин (8 періодів). В теперишній час історики користуються простішою методикою, розділяючи історію Риму на шість основних періодів. Ця періодизація бере до уваги рівень розвитку рабовласницької держави, а також форму правління.

I період. Найдавніша історія Італії. Царський період (тривав до 610 р. до н.е.).

II період. Період ранньої Римської республіки. 609 р. до н.е. – кінець ІІІ ст. до н.е. Завоювання Римом Італії.

III період. ІІ–І ст. до н. е. Розвинена рабовласницька система (класичного рабовласництва) Риму. Пізня республіка. Утворення Римської Середземноморської держави.

IV період. І–ІІ ст. н. е. Рання римська імперія. Принципат. Розквіт рабовласницьких відносин в Середземномор'ї) (він розподіляється на 2 підперіоди).

V період. ІІІ ст. н.е. Загроза розпаду імперії. Загальна криза рабовласницького способу виробництва.

VІ період. Пізня Римська імперія. Домінат.

Такі основні віхи історії стародавнього Риму, що знаменують собою найважливіші переломні етапи процесу становлення, розвитку і загибелі рабовласницького способу виробництва. В ході вивчення даного курсу ми детально ознайомимося з історією всіх цих етапів, а зараз перейдемо до вивчення наступного питання.

2.

Пам'ятники матеріальної культури.

Пам'ятники матеріальної культури є неоцінимим джерелом для розширення пізнань про побут народу, про особливості економіки і соціальних відносин, а також ідеології і політичної історії стародавньої Італії. Матеріальні пам'ятники народу, що населяли Аппенінській півострів, відносяться до дуже давніх часів, до епох палеоліту і неоліту, про що свідчать знахідки кам'яних знарядь праці, виробів з бронзи, а пізніше і із заліза (кінець ІІ тис. до н.е.). Археологічні джерела дають уявлення про довгу "дорімську" історію Італії. У II тис. до н.е. Італія була маловідомим куточком середземномор'я. Про найдавніше її населення ми практично не знаємо нічого, окрім того, що воно існувало і користувалося примітивними кам'яними знаряддями.

Близько 1800 р. до н.е. в Італії з'явилися нові поселенці. Вони вміли обробляти бронзу і були знайомі з простими способами землеробства. Житло вони зводили на палях. Ці споруди характерні для цивілізації, яка розвивалася в родючих областях Північніше Італії.

Наприкінці ІІ тисячоліття до н.е. до Італії проникла нова хвиля переселенців. За рівнем культури вони перевершували корінне населення і колишніх прибульців. Вони вміли обробляти залізо, виготовляти зброю, знаряддя праці і інші предмети першої необхідності, користувалися гончарним кругом. Знайдено прикраси і інші вироби, виготовлені більш складним способом, що свідчить не тільки про більш високий ступінь розвитку, але й про поступову соціальну диференціацію серед носіїв цієї культури.

Не зважаючи на те, що населення Італії до цього часу (тобто до кінця ІІ тис. до н.е.) вже зробило крок вперед, воно досягло небагато чого в своєму розвитку. Між рівнем розвитку країн Сходу, і примітивними культурами, що склалися на італійській території на початку І тисячоліття, існувала глибока прірва. Тоді як в державах Сходу вже було створено безліч письмових пам'ятників, населення Італії ще не вміло а ні писати, ні читати.

Картина починає змінюватись лише у VIII ст. до н.е. На Аппенінському п-ові з'явилися перші міста і поселення з дійсно високою культурою. Носіями цієї міської цивілізації були етруски. Перетворення простих поселень в квітучі міста, обробка у великих масштабах металів, розвиток ремесел, торгівлі і морського судноплавства, встановлення зв'язків з іншими країнами в Західному і Східному Середземномор'ї – такими були характерні риси великого перелому, який відбувся. Виникнення культури етрусків поза сумнівом було знаменною віхою в історії стародавньої Італії. У різний районах Італії, переважно на півночі і західному побережжі, розкопано багато етруських поховань – "некрополів". Здійснено розкопки етруських міст, в яких знайдено залишки архітектурних споруд, гробниці, предмети художнього ремесла і мистецтва, що вражають своєю оригінальністю, яскравою своєрідністю, високим ступенем майстерності. Культура етрусків була такою оригінальною і плідною, що в історичній науці склалася особлива наука, етруськологія.

У центральній частині півострова збереглися материальні залишки діяльності численних племен італіків. За залишками поховань з інвентарем і за слідами примітивних споруд можна судити про побут найдавніших італіків і римлян.

Більшість залишків матеріальної культури, знайдених археологами, відноситься до епохи Імперії (тобто І ст. до н.е. –ІІІ ст. н.е.). Місто Рим дійсно може бути названий містом-музеєм. Історія зберегла і розвалини храмів (пізніше перероблені в християнські церкви – наприклад, Пантеон), і житлових будинків, дорог, акведуків (водопроводів), амфітеатрів, тріумфальні арки (наприклад, Тіта і Костянтина). У розпорядженні істориків залишки цілих міст (Помпеї, Геркуленіум, гавань Остіан та ін.), прикордонних фортець, загороджувальних валів. Велика кількість знайдених при розкопках скульптур, мозаїк і фресок, предмети всілякого начиння дають можливість представити звичаї і побут стародавніх римлян, матеріальний мир римського суспільства. Крім того, ці пам'ятники дозволяють з'ясувати достовірність відомостей стародавніх авторів і деяких легендарних матеріалів. Археологічні розкопки проливають світло на час виникнення і характер первинних поселень на Аппенінському п-ове, міст-держав Етрурії, грецьких міст на півдні Італії, якнайдавнішого Риму, допомагають встановити основні економічні і культурні зв'язки між окремими народами стародавньої Італії, між ними і народами, що населяли Балканський п-ов.

Останнім часом велику увагу археологи надають вивченню поселень в сільській місцевості. Знахідки різного інвентаря, залишків сільськогосподарських культур допомагають простежити розвиток аграрних відносин в Італії і провінціях.

Важливим джерелом також є монети, на яких можна зустріти: 1) зображення імператорів; 2) крупних споруд і відомих будівель. Монети часто чеканилися в ознаменування будь-яких важливих подій. Вага монет кількість дорогоцінного металу, що міститься в них, дають можливість судити про зміни, що відбуваються у області державного господарства. По місцям знахідок монет можна судити про розвиток торгових зв'язків, про рівень розвитку техніки обробки металів, а також вони є витворами образотворчого мистецтва. Монети із зображенням сцен з міфів, різних божеств, шанобливих римлянами дають відомості про релігійні представлення жителів стародавнього Риму.

Нумізматика тісно стикається з античною ваговою метрологією (наукою про міру, вагу, об'єм рідких та сипких тіл), дані якої так само є джерелом для історії товарно-грошових відносин Риму і його провінцій.


^ 3. Письмові та літературні пам'ятники

Важливим видом джерел з римській історії є численні написи на різних мовах (етруській, фінікійській, латинській), тобто епіграфічний матеріал.

Велика частина написів, що дійшла до нас, зроблена на латинській мові. Латинська мова була рідною мовою невеликого племені латинів, що проживали на території трохи більше 2 000 км кв. До 200 р. до н.е. латинська мова розповсюдилася по всій Італії, витісняючи місцеві мови і діалекти (сабельський, етруський, умбрський). Латинский алфавіт, запозичений у греків через етрусків, відомий з VII ст. до н.е. – час, яким датується перший напис на латинській мові. Напис зроблено на золотій пряжці – фібулі: «Маній зробив мене для Нумерія». З цієї фрази почалася латинська писемність.

Латинські написи переважно відносяться до пізнішого періоду – епохи Імперії (І–ІІІ ст. н.е.). За своїм змістом ці написи можуть бути розділені на офіційні і приватні.

До офіційних написів відносяться законодавчі і дипломатичні акти, політичні автобіографії імператорів. З I ст. н. е. вони складають багатий архів, що відображає багато явищ державного, соціально-економічного і приватного життя. До них відносяться Анкирський напис (Діяння божественного Августа), промова Клавдія, промова Адріана до солдатів в Ламбесисі, Бурунітанська напис колонів імператорського маєтку в Африці, указ Діоклетіана про ціни та ін. Традиційно ці написи робилися на бронзових або кам'яних дошках.

Цінний матеріал з побутової історії і соціально-економічних відносин міститься в приватних написах: надгробних, заповітах, присвяченнях богам і т.п. Якнайдавнішим пам'ятником такого типу є архаїчний напис на гробниці на честь Л. Корнелія Сципіона Барбата – консула 298 р. до н.е. Вона є цікавою для характеристики політичних діячів ранньої Римської республіки, старогрецької ідеології.

Додаткові відомості дають клейма, написи на предметах побутового призначення. Зображення на сільськогосподарських знаряддях, знаряддях праці ремісників, побутових сцен дають можливість судити про заняття, спосіб життя, соціальні групи жителів міст, селищ, общин.

Стародавні тексти не лише висікалися на кам'яних плитах, але й записувалися на папірусі. Ці записи відрізнялись більшою конкретністю і наявністю великої кількості всіляких відомостей, тут багато господарських і побутових документів, рахунків, ділових листів і навіть вправ школярів.Таким чином написи були одним з важливих письмових джерел римської історії, разом з іншими свідлцтвами можуть надати цінні відомості про етнічний склад населення стародавньої Італії, про політичне, адміністративне, судове життя Римської держави, ідеології жителів, про межі територій міст, селищ, племен.

Цікаві відомості про історію римського суспільства містяться в стародавніх літописах-анналах, які на жаль втрачено. Перші праці римських істориків базувалися на цьому матеріалі. Зачатки цих літописів з'явилися рано, біля середини V ст. до н. е. у вигляді "таблиць понтифіків" ( понтифік – римський жрець). Верховний жрець звичайно виставляв біля свого будинку білу дошку, на яку заносив для загального зведення найважливіші події останніх років. Це були, як правило, відомості про неврожай, епідемії, війни, присвячення храмів і т. п. Записи в цих таблицях мали календарний характер з вказівкою, які відбувалися а ці дні події або які урядові розпорядження видавалися. Ведення таблиць було зв'язане, з одного боку, з необхідністю регулювати календар (у риммлян не було строго фіксованого календаря), що відповідало чисто практичним завданням.

З іншого боку, є всі підстави вважати таблиці понтифіків основою найдавнішої римської історіографії. Порічне ведення таблиць надає можливість скласти списки тих осіб, чиїм іменем в Стародавньому Римі позначався рік. Такими особами в Римі були консули. Перші списки (консульські фасти) з'явилася імовірно наприкінці IV ст. до н. е. Тоді ж було здійснено і першу спробу обробки таблиць, тобто перша римська хроніка. Характер таблиць з часом змінювався. Крім повідомлень про стихійні біди і війни в них з'являються відомості про внутрішні події, діяльність сенату і народних зборів, про підсумки виборів і т. п. У ІІ ст. до н. е. за розпорядженням верховного понтифіка Публія Муция Сцеволи було видано зведення всіх порічних записів, починаючи з заснування Риму (у 80-ти книгах) під назвою "Великий літопис" (або "Великі аннали"). Оскільки ранні римські історики обробляли матеріали офіційних літописів, то їх прийнято називати анналістами. Анналістів розподіляють на старших і молодших.

Засновником літературної традиції обробки римських хроніки вважається Квінт Фабій Піктор (ІІІ в. до н.е.), який написав історію Риму від моменту його виникнення до сучасних йому подій. Від його праці, написаної на грецькій мові, збереглися жалюгідні уривки та й ті у переказі інших авторів. Продовжувачами Квінта Фабія були його сучасники Луций Цинций Алімент і Гай Ацилій, що написали історію Риму “від заснування міста” на грецькій мові.

Першою історичною працею, написаною на рідній латинській мові, були "Початки" Катона Старшого (234–149 р. до н.е.). У цьому творі (яке також до нас не дійшло) матеріал висловлювався не в літописній формі, а у формі дослідження якнайдавнішої долі племен і міст Італії. Таким чином, праця Катона торкалася вже не лише Риму. Як анналіст Катон є фігурою, що займав особливе місце в ранній римській історіографії.

Трактат Катона «Про землеробство» важливий не лише як джерело з історії економіки в республіканському Римі, але й своїми сюжетами повсякденного побуту. Деякі пасажи твору є вельми забавними і видають автора як сварливого і дійшлого господаря. Ось яким повинен був бути вілік (керівник): «Хай вілік не буде гулякою, нікуди не ходить обідати…Дивиться, щоб робилося те, що наказав господар, і не думає, що розуміє більше господаря…Дармоїдів нехай у себе не приймає, не радиться з провісниками, авгуратамі, ворожами і астрологами…»

Судячи з уривків промов Катона, що збереглися, в ораторському мистецтві він був багато в чому попередником Цицерона. Його промови хвалили багато років опісля після його смерті, а його вважали мудрою поважною людиною.

В цілому для творів «старших аналістів» властиві наступні риси:

1) романоцентрізм ( Рим був завжди у центрі уваги, і сюжет обмежувався рамками Риму (за винятком Катона));

2) культивування патріотичних настроїв;

3) виклад історії як в літописах, "із самого початку";

4) явна пристрасть до опису військових і зовнішньополітичних подій. Виклад матеріалу вівся чіткою і ясною мовою, без будь-яких прикрас, сухо і коротко.

Не дійшли до нас і твори "молодших анналістів", тобто римських істориків кінця II–першої половини I ст. до н.е. Валерія Анциата, Ліцилія Марка, Люция Елія Туберона та ін., які писали більш образно і детально описували події, передані їх попередниками. Ці твори слугували джерелом для подальших істориків ( представників історіко-літературного жанру).


4.

У античній історіографічній традиції виразно простежуються науковий і художній напрями. Найбільш видатними представниками наукового напряму були Полібій, Саллюстій; художнього – Тіт Лівій.

Родоначальником наукового напряму в античній історіографії визнано Полібія (біля 205-125 р. до н. е.). Полібій був за походженням греком, вихідцем з м. Мегаополь, який входив до складу Ахейського союзу. Після македонських війн Полібій, як заручник опинився у Римі, де прожив 16 років. Тут його було прийнято до "вищого" світу римського суспільства. Він входив до складу знаменитого Сципіонова кружка (елітарне суспільство, засноване Публієм Корнелієм Сципіоном, прихильником еллінської культури, що бажав перенести на римський грунт грецьку освіту і культуру). Роки перебування Полібія в Римі зробили його прихильником римського державного устрою, який він вважав зразковим, оскільки в ньому було втілено ідеал "змішаного устрою", що включав елементи царської влади (римські консули), аристократії (сенат) і демократії (народні збори). У центрі уваги П. знаходиться політична історія.

Основна праця Полібія – "Загальна історія" у 40 книгах. На жаль, ця величезна праця не дійшла до нас в цілості: повністю збереглися лише перші п'ять книг, від інших – лише фрагменти. Хронологічно праця Полібія охоплює період з 221 р. до 146 р. до н.е. "Історія" Полібія є фактично першою спробою складення "загальної історії" Греції, Македонії, Малої Азії, Сирії, Єгипту, Карфагена і Риму в їх взаємному зв'язку. Полібій вважав, "що події Італії і Лівії перетинаються з азіатськими і еллінськими, і всі зводяться до одного кінця". Під «єдиним кінцем» він мав на увазі підпорядкування всіх народів Середземномор'я римлянам. Письменник прагнув зрозуміти, як і чому протягом такого короткого часу Риму вдалося підпорядкувати собі майже все Середземномор'я. Полібій пояснює це досконалістю республіканського ладу. Через всю працю Полібія червоною ниткою проходить ідея про те, що успіхи римлян неминучі і є благом для підлеглих народів. Праця Полібія є історичним дослідженням, в якому фокусується не на розповіді про події, не на їх описі, не на їх мотивуванні, але на з'ясуванні причинного зв'язку подій. Полібій вважав, що історія повинна слугувати практичним цілям, тобто вона повинна учити людей, збагативши їх досвід і допомагаючи їм передбачати майбутнє. Полібій висував три основні вимоги перед істориками. По-перше, ретельне вивчення джерел. По-друге, знайомство з місцевістю, де відбувалися події (головним чином, битви). Третє, особистий практичний досвід в справах військових і політичних. Сам Полібій відповідав цілком цим вимогам. До джерел він відносився критично, не приймаючи їх на віру, використовував архівний і документальний матеріал, а також повідомлення очевидців. Головне завдання істориків Полібій бачив в правдивому і обгрунтованому викладі матеріалу.

Будучи добросовісним дослідником, Полібій не був художником і майстром слова. Його оповідання сухе і чітке. Форма подачі матеріалу у нього на другому плані, бо завдання своє він бачив в тому, щоб не показати і вразити, а в тому, щоб пояснити. Все це дає нам можливість розглядати Полібія як засновника наукового (або навіть науково-дослідного) напряму в античній історіографії.

^ I ст. до н.е. було часом падіння республіки і виникнення імперії. Зміна державних форм відбувалася в обстановці гострої класової боротьби. Джерелами для цього періоду є твори сучасників: Марка Туллія Цицерона, Гая Юлія Цезаря, Гая Саллюстія Кріспа. Загальним для них є те, що вони були написані державними діячами, що знаходилися в центрі політичного життя і мали власні політичні погляди. Це обумовило крайню тенденційність їх творів, яка відзеркалює боротьбу політичних угрупувань I ст. до н.е.

Марк Туллій Цицерон (106–43г. до н. е.) – відомий політичний діяч, блискучий оратор, юрист, письменник, праці якого мають величезну цінність для вивчення історії I ст до н. е, укладач історико-філософських і політичних трактатів. Юнаком Цицерона було привезено до Риму для отримання філософської і літературної освіти. У віці 25 років вперше виступав публічно у Римі. Свою кар'єру почав на посаді квестора (помічника консула) в Сіцілії. У 60 р. до н. е. він відмовився приєднатися до тріумвірату Цезаря, за що на певний термін його було вигнано. Цезар надалі пробачив його помилку, але Цицерон прагнув триматися подалі від політики. У особистому житті Цицерон не досяг щастя, і багато в чому своє горе він намагався заглушити творчістю. У цьому багато хто бачить секрет його творчої плодючості. До активної діяльності він повертається тільки після вбивства Цезаря. Він знов починає боротися за республіку. Зневірившися в успіху, Цицерон вирішив покинути Італію, але його корабель вітром було повернено на батьківщину. Тут його знайшла відплата від послідовників Цезаря: йому було откублено руку і голову. Оратор і письменник, Цицерон залишив після себе 58 промов, 10 філософських творів, два трактати з риторики.

Найбільшу популярність здобули твори "Про державу", "Про закони", певний інтерес представляє його листування з друзями, в якому знайшли віддзеркалення події, що мали місце в 60-і–40-і роки до н.е. У його мовах і листах міститься величезний матеріал з політичної, соціальної і побутової історії. Політичні погляди Цицерона визначалися його класовою приналежністю до аристократичних кругів Риму. Цицерон вважав, що на чолі аристократичної республіки повинен стояти ідеальний правитель, який мав володіти рисами монарха і в той же час враховувати волю більшості при рішенні державних питань. Ця змішана форма правління (олігархія + демократія), як вважав Цицерон, повинна була забезпечити міцність держави. Цицерон вважав також, що для зміцнення влади аристократичних кругів необхідно укласти союз між сенаторами і вершниками проти плебсу. Програма Цицерона, а саме питання про необхідність підпорядкування приватних інтересів суспільним, уявлення про гармонійно розвинену людину, про згоду станів і страт здійснили величезний вплив на європейських мислителів періоду Відродження, англійських і французьких просвітителів. Політична загостреність праць Цицерона зробила їх цінним джерелом для характеристики ідейно-політичної боротьби в період загибелі республіки.

Сучасником Цицерона був Гай Юлій Цезарь – видатний полководець і державний діяч, який першим за довгі роки республіки намагався затвердити одноосібну форму правління. Важливим історичним твором Цезаря є його мемуарні "Записки про гальську війну". У них послідовно описані військові дії римлян в Галії 55–51 рр. до н.е, що закінчилося підпорядкуванням галлів. Історично достовірними є повідомлення Цезаря про суспільний устрій, побут і вдачу гальських і німецьких племен. У “Записках про гальськуі війни” також міститься багато відомостей про досягнення римського військового мистецтва. Не зважаючи на цінність "Записок” Цезаря, в них зустрічаються помилкові тлумачення подій з метою виправдати військові дії Риму.

Іншим великим твором Цезаря є його "Записки про громадянську війну” (49–48 рр. до н.е.), які служать цінним джерелом з історії громадянських війн в Італії і її провінціях. Цезар намагається надати пояснення і виправдання своїм діям. Апологетичний характер твору пояснюється тим, що Цезар сам розумів як віроломно він порушував закони республіки, встановивши одноосібну владу.

Що стосується стилю, то за словами Цицерона, диктатор написав свої твори так, що назавжди відбив у істориків бажання писати про ті ж події, висловлюючи їх простим і нехитрим стилем (нецікаво).

Однодумцем Юлія Цезаря був Гай Саллюстій Крісп (86–З5г. до н. е.). Він походив з сабінського міста Амітерна, належав до стану вершників. Кар'єру почав з посади квестора, але за аморальну поведінку ( за перелюбство) був вигнаний з Сенату. Подальше сходження по політичним сходам забезпечив, виступаючи на боці Цезаря, який призначив Саллюстія проконсулом в Африці. У Африці він сколотив такий статок, що повернувшися до Риму після смерті Цезаря, був в змозі придбати віллу диктатора і його сади («Саллюстієві сади»). Саллюстій Крісп займав пост народного трибуна і неодноразово виступав проти сенаторської олігархії. Саллютій – автор трьох історичних праць: “Змова Катіліни”, “Війна з Югуртой” і "Історія". Крім того, Саллюстію також приписується авторство двох листів до Цезаря "Про устрій держави". Саллюстій розглядається як родоначальник нового жанру – історичної монографії. Історики неодноразово дорікали Саллюстію в численних помилках, а ось у дослідників римської літератури завоював симпатії. Його хвалять за драматизм, яскраві і точні характеристики. І “Змова Катіліни”, і "Війна з Югуртою" свідчать про те, що їх автор надавав величезне значення ролі окремих осіб в історії. Він не заперечує присутності долі, фортуни, але, разом з тим, в "Змові Катіліни" після довгих роздумів приходить до висновку, що "все було досягнуто рідкісною доблестю небагатьох громадян". Тому значну увагу він приділяє характеристикам історичних діячів. Саллюстій по-праву вважається майстром історичного портрета. Він створив вражаючий образ Катіліни, порівняльні характеристики Цезаря і Катона, портрети-характерістіки Югурти, Марія та ін.

Значний інтерес представляє "Історія" Саллюстія, в якій знайшли віддзеркалення події 78–67 рр. до н. е., зокрема докладний опис повстання під керівництвом Спартака.

Політичні переконання Саллюстія досить складні. Ідеальний державний устрій, на думку Саллюстія, повинен покоїтися на двох взаємно доповнюючих один одного джерелах верховної влади – Сенаті і народних зборах. У всіх роботах Саллюстія червоною ниткою проходить викриття вад ворожого йому римського нобілітету. Саллюстій вважає, що всі біди римської держави походять від розєднаності і нездатності до управління римської знаті.

Систематичний виклад історії Риму міститься в працях Діодора Сіцілійського. Успіх його праці і важливість для дослідників багато в чому були визначені використовуванням матеріалів старших анналістів. Оскільки Діодор був родом з Сіцілії, то природно, що в його працях, що становлять близько 40 книг, є цікаві відомості з історії Сіцілії, особливо його повідомлення про повстання рабів. Не зважаючи на компілятивний характер його праці, він є цінним єдиним джерелом, що знайомить нас з подіями на Сицилії.


Художній напрям в античній історіографії презентовано Тітом Лівієм (59 р. до н. е. – 17 р. н. е.). Він походив з багатої сім'ї м. Падуї, був освіченною людиною свого часу, що отримала риторичну і філософську освіту. За своїми політичними симпатіями Лівій був прихильником республіки під керівництвом аристократичного Сенату. Участі в політичному житті він не брав, присвятивши себе цілком літературним заняттям. Основна праця Лівія – це його величезний історичний твір з 142 кн. “Історія від заснування Риму”. Писав твір впродовж 40 років. До нас дійшли повністю лише 35 книг і фрагменти інших. Крім того, для всіх книг існують короткі переліки змісту, невідомо ким і коли складені. Головною причиною втрати книг був величезний об'єм твору, який переписували і продавати по частинах. Імператор Калігула варварські знищував твори Тіта Лівія, оскільки знаходив їх багатослівними і недбалими. А Папа Георгій І знаходив в ньому багато розповідей про марновірство.

Історична праця Т. Лівія стала популярною ще за життя автора. Його "історію" покладено в основу тих знань про минуле свого рідного міста і своєї держави, які отримав всякий освічений римлянин. Історію Тіт Лівії розумів як зразок для наслідування. Він писав в авторському вступі до своєї праці, що в тому і полягає головна користь і кращий плід знайомства з подіями минулого, що кожен знаходить повчальні приклади і для себе, і для держави. Кожен знайде, що наслідувати, чого уникати.

У Тіта Лівія на першому плані – художність зображення. Не стільки пояснити, скільки показати і вразити – такий основний напрям його роботи. Тіта Лівія не займають питання встановлення причинного зв'язку подій, їх інтерпретація, визначення достовірності. Він користувався в основному літературними джерелами, і при цьому вельми не критично. Вирішальне значення для нього має моральний критерій, а отже, і можливість використати ораторський і художній талант.

Видатним римським істориком періоду ранньої імперії був Корнелій Тацит (біля 55–120 рр. н.е.). Найзначнішими його роботами є "Історія" і "Аннали" в 16 книгах. Обидві праці фактично доповнювали одна одну і представляли єдине ціле у викладі подій римської історії, починаючи з 14 і закінчуючи 96 р. н. е. Тацит малює яскраві картини римського побуту, розкішного життя придворної аристократії, з одного боку, і важкого становища народних мас, з іншого. Ненависть до тиранії пронизує всі твори Тацита. Саме це і дало підставу Пушкіну назвати римського історика "бичем тиранів".

Політичним ідеалом Тацита є давнє минуле римського народу, коли в суспільстві нібито панували справедливість, чеснота, рівність громадян. Політичний портрет Тацита був дуже влучно визначений Енгельсом, який вважав його останнім із староримлян “патриціанського складу і образу думок”. Значною працею Тацита стала його книга "Германія", де містяться цінні відомості, про побут і суспільний устрій британців, германців, фіннів і інших народів Європи. У своїх "Анналах" Тацит розповів історію Риму І ст. н. е., тобто періоду ранньої імперії (від смерті Августа до кінця правління Доміциана). У Тацита на першому плані стояло не дослідження, а виклад подій. Факти, що використовуються Тацитом, відрізняються достовірністю. Вважають, що при складанні своїх праць Тацит користувався сенатськими актами, щоденними вістями, що виходили в Римі, мемуарами історичних діячів, розповідями старших сучасників (метод зіставлення).

Будучи прихильником республіканської форми правління, Тацит критикує занепад цінностей сучасного йому суспільства, разом з тим, розуміючи неминучість розвитку римського суспільства від республіки до імперії. Залишається лише жалкувати, що твори Тацита дійшли до нас не повністю. З "Історії" збереглося лише 5 книг, велику частину "Анналів" втрачено.

Сучасником Тацита був відомий грецький письменник Плутарх (біля 46–126 р. н. е.). Використовуючи багатий історичний матеріал, він склав біографії римських і грецьких політичних діячів, одночасно освітивши і ряд важливих історичних подій. Перу Плутарха належать біографії Фабія Максима, братів Гракхов, Марія, Сулли, Красса, Цезаря, Цицерона та ін. Біографії Плутарха цінні тим, що в них він указує на джерело, яким користувався при їх складанні. Самі біографії також достатньо історичні.

До біографічного жанру примикає твір Гая Светонія Транквілла (70–160 р. н. е.) – "Життєпис дванадцяти цезарів" ( історія імператорської династії Юліїв–Клавдіїв). Для написання своїх біографій автор використовував імператорський архів. Автор приділяє увагу опису особистостей якостей імператорів, які впливали на успішність і характер політики, що проводилась ними.

Історія утворення Римської держави знайшла своє віддзеркалення в "Римській історії" Аппіана ( перша пол. II ст. н.е.). Будучи освіченою і знаючою людиною свого часу, Аппіан прагнув відобразити в своїй "Історії", що складається з 24 книг, багато подій з історії провінцій римської імперії (Сицилію, Лівію, Македонію, Сирію і т.п.). Їм присвячені окремі книги. 5 книг про громадянські війни мають особливу цінність, хоча в цих книгах і є ряд помилок, як у викладі подій, в датах, іменах. Цінне те, що Аппіан використовував матеріали, що не дійшли до нас із всіляких мемуарів і іншої літератури.

З другої половини ІІІ ст н. е. римська історіографія переживає занепад. Останнім крупним римським істориком був Амміан Марцеллін (330–400 р. н. е.). Будучи людиною військовою, він брав участь в багатьох походах імператора Юліана. За час військової служби йому вдалося побувати в Месопотамії, Італії, Галії, в Єгипті і на Балканському п-ові. У своїй праці він відобразив те, що пережив сам, висловив свої спостереження про побут і вдачі інших народів. Амміан Марцеллін написав історичну працю під назвою "Діяння" з 31 книги, на латинській мові. Хронологічна праця охоплювала період з 96 р. по 378 р. н. е. Він хронологічно продовжує "Історію" Тацита. Найдетальніше Амміан описав події, які відбувалися за життя історика (353– 378 р. н.е.). Надзвичайно детально і яскраво подано час Юліана, описуються його війни в Галії і Німеччині, боротьба з персами. Амміан об'єктивно висвітлює події. Навіть в характеристиці свого улюбленого героя, перед яким він преклонявся, імператора Юліана, Амміан сумлінно перераховував як позитивні, так і негативні риси. Важливо відзначити, що навмисне умовчання про ту або іншу важливу подію історик вважав неприпустимим обманом читача, не меншим ніж безгрунтовна вигадка. Амміан вважав себе послідовником Тацита і намагався йому наслідувати: його виклад барвистий, багато риторичних висловлень.

У всіх своїх роботах Амміан виступає як справжній патріот Риму, прихильник і шанувальник його величі. Як військовий він прославляє успіхи римського воїнства, як історик і мислитель він преклоняється перед "вічним" містом. Що стосується політичних симпатій, то Амміан – прихильник імперії, що було цілком природно, оскільки в його час вже не могло бути мови про відновлення республіканського ладу. Історик Амміан Марцеллін завершує собою коло найвидатніших представників римської історіографії.







Скачать файл (131.5 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации