Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  


Загрузка...

Контрольная работа - Основы отраслевых знаний - файл 1.doc


Контрольная работа - Основы отраслевых знаний
скачать (144 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc144kb.18.11.2011 15:39скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

Реклама MarketGid:
Загрузка...
Задание

  1. Специфика работы редактора (социальная и профессиональная роль)

  2. Издательская отрасль в Украине (история и современное состояние)

  3. Виды редакционной специализации

  4. Специализации издательского дела

1. Специфика работы редактора (социальная и профессиональная роль)


Редакторы являются столпом издательской деятельности. Их работа – подготовка печатных изданий, организация их опубликования и опубликование. Время от времени им приходится также и самим писать оригинальные тексты – например, колонки редактора, рекламные тексты и передовицы для газет или журналов. Содержание работы редактора и объем ее ответственности очень различен в зависимости от того, в учреждении какого типа он работает и каково его положение (должность) в этом учреждении.

Основные моменты деятельности редакторов печатного СМИ, прежде всего, это:

  • подготовка и выпуск издания, отвечающего всем нормативным требованиям, а также требованиям целевой аудитории издания;

  • исследование и анализ потребностей читателя в той или иной информации. Выявление актуальных вопросов и направлений в рамках концепции и тематики издания;

  • контроль за равномерным и актуальным наполнением всех рубрик издания;

  • поиск и работа с авторами-создателями материалов. Рассмотрение и анализ рукописей, предоставленных авторами, разработка рекомендаций по их улучшению и доработке;

  • проверка и редактирование принятых к изданию материалов;

  • рассмотрение предложенных для издания иллюстративных материалов;

  • координация действий других работников издательства, занятых в подготовке издания;

  • участие в проведении мониторинга и аудита изданий-конкурентов;

  • участие в разработке стратегии продвижения издания на рынок, доведения до читателя (пользователя);

  • участие в разработке рекламной кампании для нового или ранее выпущенного издания;

  • участие в оценке экономического эффекта выпущенного издания.

Как показывает практика, стать редактором можно и с техническим, и с гуманитарным, и с медицинским высшим образованием. Ведь в сфере СМИ намного важнее наличия профильного диплома личностные качества, писательский талант, умение общаться с людьми, руководить ими и работать в жестких условиях нехватки времени.

Однако существует в вузах ряд специальностей («Филология», «Журналистика», «Издательское дело и редактирование»), которые помогут развить литературное чутье, редакторский взгляд, а главное – позволят «внедриться» в сферу СМИ.

По мнению многих экспертов рынка, базовое журналистское или филологическое образование редактору просто необходимо, ведь он должен профессионально разбираться в современных проблемах лингвистики, коммуникативных процессах, уметь виртуозно работать с текстом.

Далее рассмотрим функции главного редактора. Как правило, главными редакторами становятся авторы и журналисты, проработавшие в СМИ не один год. Карьерный рост обычно складывается внутри компании и чаще всего идет по традиционному пути: от корреспондента до редактора, от редактора до руководителя отдела или заместителя главного редактора и, в конечном счете, до главного редактора.

Важнейшая функциональная обязанность главного редактора – руководить работой большого коллектива специалистов, которые готовят издание к выпуску. Условно их можно поделить на две группы: творческую и техническую. К технической относятся отдел распространения, администрация, PR-служба, рекламный и производственный отделы, ИТ-отдел. К творческой – редакторат, секретариат (ответственный секретарь, выпускающий редактор), редакторы отделов, фотослужба, арт-директор, дизайнеры, обозреватели, корреспонденты, корректоры, рерайтеры. В функциональные обязанности главного редактора входят также разработка концепции выпуска и развития издания в целом, контроль за выполнением финансового плана, за деятельностью отдела рекламы, введение новых рубрик и разделов, контакты с общественными организациями, властными структурами в рамках интересов издания, работа с авторами.

Главный редактор должен следить, чтобы все сотрудники редакции проводили единую информационную политику издания как при выборе тем для публикаций, так и при их разработке. Для этого ему необходимо иметь четкую жизненную позицию по всем общественным вопросам и твердо следовать ей, ведь главред должен быть всегда готов обратиться к своим читателям со страниц издания по какому-то принципиально важному, волнующему общество вопросу.

В наше время обязанности главного редактора расширяются: ему, помимо творческих и управленческих задач, приходится решать экономические вопросы, от которых зависит существование и материальное благополучие издания. Такая ситуация особенно характерна для редакций небольших периодических изданий.

Главным плюсом своей работы большинство главных редакторов называют огромное моральное удовлетворение от выхода в свет очередного номера издания. Результат труда – газета или журнал – осязаем: его держат в руках сотни, тысячи людей. Издание влияет на мнение людей, формирует их вкусы и пристрастия. И во всем этом заслуга, в первую очередь, главного редактора.

Еще один важный плюс – постоянная работа с людьми, причем с людьми интеллигентными, образованными, увлеченными своим делом. К минусам профессии можно отнести высокий уровень ответственности. За ошибки корреспондентов, корректоров, верстальщиков в конце концов отвечает главный редактор: и перед владельцем издания, и перед читательской аудиторией, и перед законом.

2. Издательская отрасль в Украине (история и современное состояние)


Наведемо цифрові показники, які характеризують динаміку випуску друкованої продукції в Україні на душу населення за останнє десятиліття щойно минулого XX віку. До речі, за таким показником віддавна визначається рівень розвитку демократичних процесів у цілому і освіти зокрема тієї чи іншої країни. Перша колонка – рік, друга – кількість книг у примірниках.

1990

3,2

1991

2,6

1992

2,4

1993

1,7

1994

1,01

1995

1,33

1996

1,01

1997

1,1

1998

0,88

1999

0,36

2000

0,89

Від початку третього тисячоліття (період від 2001 до 2005 років) цей показник коливався в межах однієї книги на душу населення.

Частка вітчизняної книги на внутрішньому ринку за роки української незалежності продовжує скорочуватися. Якщо 1999 року у вільний продаж надійшло близько 9 млн примірників книг, то 2000 року – на мільйон менше. Для порівняння варто навести показники сусідів: у Польщі – 150, у Росії – 300 млн примірників книг за один рік.

Зрозуміло, що внаслідок нестачі вітчизняної книги цей вакуум активно заповнюється книжковою продукцією, випущеною здебільшого в сусідній Росії. А це, за даними лише митних органів, – близько 55 млн книжок, які щороку завозяться в Україну для перепродажу. Ще одна промовиста цифра: щорічно з України відпливає майже 130 млн доларів у кишені передусім російських видавців і поліграфістів, які надійно і не без підтримки доморощених владних покровителів окупували український ринок. Отож, ідеться про пряме інвестування зарубіжного виробника. І це за умов, коли вітчизняна поліграфія задихається від нестачі інвестицій.

Для глибшого розуміння ситуації, що склалася, варто бодай фрагментарно окреслити ретроспективу цієї проблеми. Іншими словами, оглянути те суспільно-політичне тло, яке визначало характер діяльності видавців і поліграфістів у перші півтора десятиліття розвитку України як самостійної держави.

Коли проаналізували підшивки української періодики цього періоду щодо зазначеної проблематики, то навіть за тоном самих заголовків газетних публікацій можна відчути, що приносила вітчизняним видавцям і книгорозповсюджувачам дика, не контрольована державою, ринкова стихія, у вихорі якої опинилося все, що стосувалося такого стратегічно важливого поняття, як національна книга – надбання вікової мудрості народу, запорука його самобутності, витривалості.

Звернімо увагу на найбільш типові заголовки:

  • «За бідну культуру замовимо слово» («Вечірній Київ». 1990. 27 жовтня).

  • «Захистити друковане слово» («Літературна Україна». 1991. 4 липня).

  • «На шляху до остаточного щезання? Доля української книги в суверенній Україні» («Літературна Україна». 1993. 9 вересня)

  • «Прощавай, українська книжко» («Сільські вісті». 1996. 12 липня).

  • «Закон, якого так довго чекали, «доб'є» книговиробників» («Киевские ведомости». 1996. 28 серпня).

У цілому ситуація в українській книговидавничій галузі наприкінці 90-х років минулого століття характеризувалася такими особливостями:

  • знизилася до критичної межі кількість освітніх та наукових видань (за назвами і накладами), що спричинило поглиблення кризи освіти і науки в державі;

  • припинилося бюджетне фінансування бібліотек і цільових видавничих проектів, покликаних забезпечити поповнення фондів бібліотек, що стало головною причиною різкого зубожіння останніх і, відтак, обмеження інформованості населення та зниження його інтелектуального потенціалу;

  • упав авторитет країни в очах європейської спільноти, яка почала сприймати Україну як державу, де влада не опікується книгою, освітою, культурою;

  • Україна стала джерелом прибутків для видавництв ближнього зарубіжжя, які, використовуючи податковий тиск влади в Україні на власних виробників та протекціоністські закони своїх держав, мають змогу поставляти до нашої держави значно дешевшу та якіснішу щодо поліграфічного виконання книжкову продукцію;

  • втрачалися кваліфіковані фахівці, а відтак знижувався загальний фаховий рівень видавничої сфери, зростала кількість підприємств, які припиняли видання книжок і перепрофільовувалися;

  • прогресував занепад поліграфічних підприємств, спричинений значним зменшенням замовлень, а також моральним і фізичним старінням обладнання, пов'язаним із браком коштів на його модернізацію;

  • стрімко зросла собівартість української книги, внаслідок чого вона стала недоступною пересічному читачеві.

На такий стан справ з українським друкованим словом звернула увагу Рада Європи, за ініціативою якої у квітні 1996 року було проведено Міжнародну конференцію «Законодавство в світі книги: шляхи реалізації в Україні рекомендацій Ради Європи». Саме за результатами роботи цієї конференції й були окреслені перелічені вище тенденції.

Головним гальмом самодостатнього розвитку національної книговидавничої галузі у цей період найперше стала стара податкова система, яка не давала можливості національному книговиробнику конкурувати із зарубіжними, передусім російськими, виданнями. Введений українським урядом так званий податок на читання (податок на додану вартість) виявився чи не найбільшим не лише в Європі, а й у світі. Натомість у переважній більшості країн віддавна створилося пільгове оподаткування видавничої справи як свідчення визнання з боку їхніх урядів особливої місії друкованого слова.

Події, що розвивалися у векторі «влада і видавнича справа» і визначали стан української видавничої галузі за останні півтора десятиліття державотворення, хронологічно можна описати так.

1990 рік. У відповідь на проголошення Україною державного суверенітету, Росія в односторонньому порядку скоротила поставки в республіку товарів, визначених нею як стратегічна сировина. Передусім це стосувалося паперу. Через це призупинялася діяльність цілого ряду видавництв. Саме тоді творча, наукова і видавнича еліта, згуртувавшись, своїм відкритим зверненням вирішила привернути увагу державних мужів і громадськості до можливої катастрофи національного книговидання.

1991 рік. Президія Верховної Ради України прийняла Постанову щодо державного захисту книговидання та преси України в умовах переходу до ринкової економіки, згідно з якою Кабінету Міністрів України було доручено передбачити пільгове оподаткування видавництв та торговельних організацій, які видають і реалізують літературу, що виходить українською мовою. Як результат – із січня 1992 року від сплати податку звільнялися ті видавництва, котрі здійснювали випуск літератури українською мовою та мовами національних меншин, якщо ця література становила не менше 70 відсотків їхнього загального виробництва.

1994 рік. Своєрідний ренесанс новітнього українського книговидання несподівано закінчився. Сформований після виборів нового президента новий склад Кабінету МіністрівУкраїни, відмінив важливу пільгу для вітчизняних видавництв з 1 січня 1994 року. Українська книга в умовах різкого зменшення державного замовлення, відсутності дотацій та пільг ставала економічно невигідною, а для багатьох видавців – і непотрібною.

1995 рік. Парламентом України було «провалено» Закон про видавничу справу, на який покладалися великі надії. Народний депутат України другого скликання Петро Осадчук так пояснює причину неприйняття парламентом цього Закону: «Якби в залі умовно українського парламенту сиділи інші люди, ближчі до духовної спадщини Т. Шевченка, І. Франка і Лесі Українки, то конче потрібний правовий акт для порятунку вмираючого книговидання було б прийнято».

1996 рік. Росія, турбуючись про власний інформаційний простір на теренах колишнього СРСР, запровадила, за аналогом більшості високорозвинутих держав світу, нульову ставку податку доданої вартості на всю друковану продукцію. Україна ж, навпаки, ризикуючи повністю втратити цей простір, довела величину цього податку до 20 відсотків, зрівнявши книгу з виробамі; інших галузей народного господарства і опинившись за цим показником практично у хвості усіх держав світу.

Середина 90-х років увійде в новітню історію безрезультатною боротьбою українського книговидання за своє виживання і спробами його представників позитивно зрушити це питання через законодавче поле. В цей період велася неприхована боротьба і в комісіях парламенту, і в міністерських коридорах, і серед видавців за підготовку цивілізованого Закону про видавничу справу. Під час розробки у 1995 році концептуального варіанта проекту Закону України «Про захист інформаційного простору України, державну підтримку засобів масової інформації і національного книговидання та соціальний захист їх працівників» здійснювалися неодноразові спроби відновити існуючу до 1994 року законодавчу норму про пільги для видавництв, які випускають не менше 70 відсотків літератури українською мовою. Однак спроби ці виявилися невдалими.

1997 рік. Верховною Радою України затверджений Закон України «Про видавничу справу». Однак він так і не запрацював, бо навіть скромні пільги для видавців, обумовлені статтею шостою, могли дати якийсь позитивний результат, якби її пункти були включені у відповідні законодавчі акти.

2000 рік. Під час Всеукраїнських загальних зборів видавців, поліграфістів і книгорозповсюджувачів робиться чергова спроба змінити законодавче поле в Україні щодо українського книговидання. Учасники наради в черговий раз прийняли звернення до Президента України з клопотанням про необхідність нагальних змін у податковому законодавстві, а Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України, на виконання рішення наради, оперативно розробив і подав на розгляд Верховної Ради України необхідні документи. Йшлося, зокрема, про зміни й доповнення до Законів України «Про податок на додану вартість», «Про єдиний митний тариф», «Про оподаткування прибутку підприємств», «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» та «Про видавничу справу».

Поданий пакет документів щодо порятунку української книги Верховна Рада України розглянула у вересні 2000 року і... перенесла прийняття рішення з цього питання на січень 2001 року.

2001 рік. Законопроект «Про внесення змін та доповнень до деяких законів України з питань оподаткування в частині, що стосується видавничої справи», проголосований конституційною більшістю у березні. Однак через кілька днів був... відкликаний. Випадок у законодавчій практиці безпрецедентний. Повторно проголосований документ вийшов усіченим, переполовиненим, малосприятливим для започаткування кардинальних змін. До того ж, термін дії його в часі був надто обмежений – до 1 січня 2003 року.

2002 рік. Верховна Рада України приймає у листопаді Закон України «Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні», яким передбачалося запровадження пільг видавцям, поліграфістам, реалізаторам і покупцям друкованої продукції. Однак Президент України наклав на нього вето.

2003 рік. Після непідписання главою держави і другого варіанта Закону Верховна Рада України подолала вето Президента (березень). Тоді в боротьбу з пільгами для вітчизняного друкованого слова включається уряд: спеціальним рішенням запровадження дії цього Закону переноситься майже на рік пізніше – з 1 січня 2004 року.

2004 рік. Згідно з підписаним Президентом України 17 грудня 2003 року Законом України «Про державний бюджет України на 2004 рік» реалізацію передбачених раніше пільг для національного книговидання у черговий раз було призупинено. Податківці з 1 січня 2004 року одержали законне право стягувати з вітчизняної видавничої продукції додаткові поточні платежі, які помітно вплинули на збільшення собівартості й до того недешевих для покупців українських книг, газет та журналів.

2005 рік. За кілька днів до настання цього року з його бюджету урядом В. Януковича самочинно вилучається позиція про державне фінансування соціально значущих видань.

2005 рік. Жовтень. На зустрічі прем'єр-міністра нового уряду України з групою видавців ішлося про необхідність внесення змін у проект Закону України «Про Державний бюджет України на 2006 рік», які б дали можливість відновити положення Закону України «Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні» (в частині, що стосується пільги з податку на прибуток для книжкових магазинів та видавництв) у первісному вигляді, як було проголосовано 28 листопада 2002 року і в якому він набрав чинності з 1 липня 2004 року.

3. Виды редакционной специализации


^ ХАРАКТЕР И УСЛОВИЯ ГАЗЕТНОГО ТРУДА


Основная функция редакционного коллектива - производство общественно значимой информации для определенной аудитории. Поэтому, структура редакции зависит от функций, выполняемых ее сотрудниками, складывается из их действий, составляющих последовательный рабочий процесс, из их социальных и индивидуальных особенностей.

Редакционный план - это конкретная программа действий журналистов на определенном отрезке времени.

Виды редакционных планов условно подразделяются на:

  • долговременный,– перспективный,

  • месячный,

  • недельный,

  • план номера,

  • план целевого номера,

  • индивидуальный план,

  • план газетной компании.

При подготовке плана номера необходимо соблюдать следующие условия: широту географии публикаций, разнообразие жанров, разномасштабность, соотношение проблемных и информативных публикаций, сбалансированность критических и положительных материалов, шрифтовое разнообразие, неповторяемость макетов полос, разнообразие социального состава авторов, соответствие материалов по тематике полосы.

  • Принципы редакционного планирования включают: системный подход,

  • сочетание перспективности и оперативности, – комплексность, гибкость, – учет обратной связи.

В отличие от труда писателя, который работает самостоятельно, от начала до конца создания литературного произведения, деятельность газетчика носит двойственный характер, с одной стороны, он как творческий работник свободен в сборе материала, разработке темы, выборе художественных средств при написании материала, то есть он создает свое произведение в соответствии со своими склонностями, индивидуальными особенностями.

С другой стороны, его материал является лишь элементом в общем построении газеты, в системе газетного номера, который создается коллективно. Его дорабатывают сообща.

При отборе фактов и построении журналистского произведения мастерство журналиста заключается в том, насколько он умеет убеждать фактами, обобщать, анализировать. Уже сам отбор факта говорит о многом. Видеть за фактом явление - одно из важнейших профессиональных качеств журналиста. Факты отобраны, систематизированы. Теперь предстоит изложить их читателю.

На помощь приходит сюжет- средство организации материала. Журналистский сюжет-логика развития мыслей, система событий, история постановки и решения актуальной общественной проблемы в соответствии с социальной целью, конкретной идеологической задачей.

Выделим коммуникативные характеристики, которым должен соответствовать подготовленный журналистом материал:

– своевременность-соответствие социальной установке;

– доступность-степень усвоения текста аудиторией;

– этичность;

– полнота;

– степень представления ситуации;

– представительность - общественная значимость текста, достоверность;

– новизна - неизвестные ранее выводы и факты.

Чем сложнее задачи, стоящие перед газетой, чем шире охват общественной жизни, тем разветвленнее структура ее редакции. В качественных газетах есть отделы по важнейшим проблемно-тематическим вопросам: политика, экономика, международная информация. Массовые бульварные коммерческие издания не стремятся освещать насущные политические проблемы. У них на первом месте развлекаловка, сенсация. В этих газетах на первом месте стоят отделы новостей, им нужна только изюминка.

В целом, функциональная подструктура редакции строится по типу звезды. Каждый сотрудник в отделе и каждый отдел независимо от других выполняет определенный объем работы. Труд не является продолжением работы еще кого-то, а в готовом виде поступает в единый интегрирующий центр - секретариат.

Обязанности секретариата редакции:

  • оперативное руководство газетой;

  • планирование работы редакции;

  • выпуск номера газеты;

  • руководство работой собкоров и спецкоров;

  • руководство работой технических служб редакции;

  • координация деятельности работы отделов.

Выпуск газеты начинается с макетирования. Макет номера - это графический рисунок будущей газеты, лист на экране монитора компьютера, вертикальные линии обозначают количество текстовых колонок на полосе, горизонтальные - каждые 10 строк, конкретного шрифта, (А-2 6-10 колонок, А3-4-6 колонок). Макетирование удобнее начинать с крупных материалов, первыми рисуются внутренние страницы.

Используются следующие приемы при макетировании газетной полосы:

  • – планово-композиционный прием - по последовательности плана;

  • – гвоздевой, постановка в чердаке и подвале наиболее крупных материалов, которые по диагонали уравновешивают полосу.

Виды верстки полосы подразделяются:

– смешаная,

– прямая,

– ломаная;

– по расположению текстов вертикальная,

– горизонтальная.

В газете используются следующие формы подачи материалов на газетных полосах:

  • подборка,

  • тематическая страница,

  • разворот,

  • газета в газете,

  • страница-плакат,

  • сменная страница (для регионов),

  • обменная страница,

  • объединенный номер,

  • тематический номер,

  • – несколько выпусков одного номера.

Виды правок материалов, которые встречаются в редакционной практике:

  • – обработка - сохранение стиля автора;

  • – сокращение - при этой правке важно не исказить мысль автора;

  • – переделка -материал меняется в корне, убираются лишние факты, меняется жанр, обычно это материалы новичков; вычитка.

Сегодня некоторые стадии полиграфического производства - набор текста и подготовка иллюстрации благодаря внедрению компьютерной технологии перенесены из типографии в стены редакции. С помощью специальных компьютерных издательских программ все допечатные процессы ведутся в самой редакции.

Типографский процесс выпуска номера

Главную роль в этом процессе играет полиграфическая техника, благодаря которой текст и иллюстрации наносятся на бумагу и тиражируются.
Существует три вида печати - высокая, глубокая, плоская. При высокой печати все печатающие элементы, на которые наносится краска, возвышена над непечатающими. Бумага прижимается только к выступающим частям -литерам, клише, которые и оставляют оттиск. Этот вид печати используется для печатания газет и журналов. При глубокой печати ее печатающие элементы углублены, непечатающей является сама поверхность печатной формы. Перед печатанием краска наносится на всю форму, затем убирается с ее поверхности и остается в ее углублениях, имеющих конфигурацию литер и клише.

Если краска с печатной формы наносится на бумагу непосредственно соприкасаясь с газетным листом, это обычная печать, а если сначала на резиновую поверхность, а потом на бумагу, это офсетный способ.

4. Специализации издательского дела


На основі вивчення українського та зарубіжного досвіду книговидання можна визначити наступні типи сучасних видавництв та їх систем.

В основу візьмемо такі головні ознаки:

  • форма власності;

  • форма об'єднання майна засновників;

  • спосіб формування статутного фонду;

  • економічна природа господарювання;

  • обсяг випущеної продукції;

  • тематичний репертуар видань;

  • читацьке коло;

  • знаковий принцип творення видання;

  • структурна підпорядкованість.

Коротко охарактеризуємо кожну з цих ознак.

За формою власності типологічна картина видавництв сьогодні значно відрізняється від тієї, яка існувала за радянської доби. Залежно від форм власності, передбачених цивільним законодавством, в Україні можуть створюватися й діяти видавництва, як складові підприємств, таких видів:

  • державне, що діє на основі державної власності;

  • комунальне, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

  • приватне, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта видавничої діяльності (юридичної особи);

  • колективне, що діє на основі колективної власності.

У відповідності з чинним законодавством усі видавництва, незалежно від форми власності, мають однакові права та обов'язки, в тім числі й щодо участі у виконанні різноманітних державних програм.

За формою об'єднання майна засновників розрізняють: акціонерні товариства (AT), товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ), товариства з додатковою відповідальністю (ТДВ).

В акціонерних товариствах статутні фонди поділені на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості. AT несе відповідальність за зобов'язання тільки майном товариства, а акціонери – в межах вартості належних їм акцій. На відміну від AT, у товариствах з обмеженою відповідальністю статутні фонди поділені на частки, розмір яких визначається установчими документами. ТОВ несе відповідальність за своїми зобов'язаннями, як і в попередньому випадку, тільки своїм майном, а учасники товариства – у межах своїх вкладів. Зобов'язання у товариства з додатковою відповідальністю (ТДВ) значно більші: власне майно, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.

За способом формування статутного фонду видавництва можуть бути унітарними та корпоративними. Унітарним видавництвом є таке, що створюється одним засновником. Він виділяє для цього майно, формує статутний фонд, затверджує статут, на засадах трудового найму формує штат працівників, безпосередньо або через найнятого фахівця керує колективом. Корпоративне видавництво утворюється спільним рішення двох або більше засновників. Діє воно на основі спільної діяльності засновників чи на основі об'єднання майна. Керівництво таким підприємством здійснюється через органи, що створюються засновниками.

За економічною природою господарювання працюють два види видавництв: комерційні та некомерційні. Комерційні видавництва розглядають підготовлену і випущену власними силами видавничу продукцію як товар і мають головну мету – одержання прибутку. Некомерційні видавництва випускають таку продукцію здебільшого у виробничих чи пропагандистських цілях, задовольняючи потреби галузі, громадської організації чи партії.

За обсягом випущеної продукції класифікують великі, середні і малі видавництва.

Відповідно до європейських мірок, великим видавництвом прийнято вважати таке, яке упродовж року випускає понад сто назв книг. Середнє – від десяти до ста. Мале – до десяти назв.

Звичайно, таку кількісну ознаку слід сприймати умовно, зважаючи ще й на обсяги видань (в обліково-видавничих аркушах) та їх наклади. Окрім кількості назв, у країнах Євросоюзу статус видавництва у цьому блоці визначається також і обсягом річного обороту коштів. Малим вважається видавництво, де цей показник складає менше 10 тис. євро. Середнім – від 10 до 1 млн евро. Великим – понад 1 млн євро.

За тематичним репертуаром видань, які випускають видавництва, їх можна поділити на вузькоспеціалізовані, специфічної тематики та універсальні.

Вузькоспеціалізоване видавництво здебільшого працює з чітко визначеним видом фахової літератури (наукова, навчальна шкільна, навчальна для ВНЗ, що охоплює всі предмети і навчальні дисципліни або якісь окремі їх напрями – сільськогосподарський, природничий, гірничий, медичний тощо). Це зазвичай малотиражні (крім шкільних підручників), а тому й дорогі за відпускною ціною видання, які однак розраховані на свого стабільного споживача. Шукати такого споживача доводиться не в книгарні, а безпосередньо в навчальному чи науковому закладі, під час проведення відповідних наукових заходів чи імпрез.

Видавництво специфічної тематики зорієнтоване передусім на таку групу читачів, до речі, стабільно значну за кількістю, специфіка читацького інтересу якої зводиться до "споживання" літератури на теми дозвілля, хобі, туризму, мистецтва, релігії. Видавець цього блока літератури прагне втримувати біля себе означене коло покупців такими новинками, адже нерідко деякі з них спонукають до започаткування певної серії – широкої за кількістю назв і тривалої в часі видання.

Універсальні видавництва роблять погоду на книжковому ринку передусім літературою широкого профілю – відхудожніх бестселерів до науково-популярних видань. Вони можуть готувати до друку одночасно літературу з кількох галузей знань.

За читацьким колом розрізняють видавництва для дітей, для школярів, для молоді.

На українському книговидавничому ринку міцно утвердилися видавництва, продукція яких призначається передусім дітям ("Веселка", "А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га", "Котигорош- ко"). Видавнича програма "Школяра" і "Ранку" розрахована на учнів загальноосвітніх шкіл. Понад 80 років у Києві діяло видавництво з промовистою назвою "Молодь", яке видавало літературу, розраховану на молодіжну читацьку аудиторію.

За знаковим принципом творення видань видавництва спеціалізуються на випуску текстових, електронних, нотних, картографічних, мистецьких видань.

Згідно з даними Інституту відкритого суспільства (Будапешт), який проводив на початку нового тисячоліття дослідження ситуації у видавничій справі країн Східної Європи, на цих теренах переважають видавництва, які готують і передають інформацію традиційно – на паперових носіях інформації (80 відсотків), частка електронних версій книги зовсім незначна – становить лише один відсоток. Але вже є 18 відсотків видавництв, які на сьогодні поєднують ці два види видань. З нотним способом передачі інформації в Україні працює переважно видавництво "Музична Україна". Все більше на сьогодні видавництв за знакову основу творення книги беруть картографію і образотворчі роботи.

За структурною підпорядкованістю можна виділити самостійні видавництва, філії, представництва.

Самостійне видавництво є юридичною особою, має відокремлене майно, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом, рахунки в банківських установах. Філії та представництва не є юридичними особами. Це – лиш окремий підрозділ, що розташований поза місцезнаходженням самостійного видавництва і здійснює його інтереси в конкретному регіоні, нерідко – за кордоном. Аби не втрапити в правову колізію, про цю обставину особливо важливо пам'ятати тим авторам, хто вступає з керівниками таких підрозділів у переговори щодо уступки (покупки) ліцензії на перевидання чи поширення твору або ж має намір здійснити принадний, але дорогий з фінансового боку, проект спільного видання.

У цьому контексті початкуючому видавцеві слід пам'ятати ще про одну законодавчу норму: у разі, якщо в статутному фонді видавництва іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнається видавництвом з іноземними інвестиціями. Якщо ж частка цих інвестицій складає сто відсотків – таке видавництво вважається іноземним.


Скачать файл (144 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru