Logo GenDocs.ru


Поиск по сайту:  


Конспект лекций для сдачи экзамена по курсу Конституционное право Украины - файл 1.doc


Конспект лекций для сдачи экзамена по курсу Конституционное право Украины
скачать (382 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc382kb.18.11.2011 15:47скачать

содержание

1.doc

1   2   3   4   5
Реклама MarketGid:
§ 32. Поняття і форми представницької демократії.

За Конституцією основними принципами державного ладу є такі принципи: суверенності і незалежності держави, демократизму держави, соціальної і правової держави, унітарності (єдності, соборності) держави та республіканської форми правління.

Але головне в демократизмі держави – це забезпечення державою реального демократизму. Це досягається як конституційно визначеним порядком формування органів державної влади та інших інститутів держави, так і характером організації діяльності держави.

Виборним представницьким органом державної влади є лише один орган державної влади – Верховна Рада України.

Виборними представницькими органами місцевого самоврядування є сільські, селищні та міські ради. Районні та обласні ради представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, незалежно від порядку їх формування.

Органом державної влади, який уособлює представницьку демократію в Україні і є головним структурним елементом демократизму держави, визначена Верховна Рада. Лише вона має право представляти Український народ – громадян України всіх національностей – і виступати від його імені. Верховна Рада є єдиним, загальнонаціональним, колегіальним, постійно діючим органом законодавчої влади України.


    § 33. Правові гарантії здійснення народовладдя.

Принцип демократизму суспільства полягає у належності влади народові та участі народу у здійсненні влади. Це взаємовідносини суспільства і держави. За Конституцією, влада в Україні належить безпосередньо її народу як першоджерелу влади і до того ж всьому народу, а не будь-якій його частині, оскільки народ України складають громадяни усіх національностей і об’єктивно – усіх соціальних груп. Відповідно до ст. 5 Конституції народ є єдиним джерелом влади в Україні.

Демократизм суспільства, суспільного ладу полягає також в участі народу у здійсненні влади: народ здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державної влади та місцевого самоврядування (ст. 5). Основними формами безпосереднього здійснення влади народом, прямого народовладдя є, за Конституцією, вибори і референдуми (ст. 69), в яких мають право брати участь усі громадяни України, які досягли на день їх проведення 18 років. Тобто весь народ України має право брати участь у здійсненні політичної влади.


    § 34. Поняття, принципи і зміст правового статусу особи.

У визначенні правового статусу людини і громадянина важливе значення має не лише загальний обсяг прав та свобод особи, а й ті основні ідеї, які перетворюють сукупність прав і свобод особи в систему.

Основними принципами конституційно-правового інституту прав і свобод людини є:

  1. Закріплення в національному праві прав і свобод, встановлених нормами міжнародного права;

  2. Принцип невідчужуваності та непорушності основних природних прав і свобод людини та належність її їй від народження (ст. 21 Конституції України).

Цей принцип означає, що всі люди визнаються вільними, що вони володіють правами і свободами від народження;

  1. Принцип рівноправності прав і свобод осіб (ст. 24 Конституції України).

Цей принцип означає, що здійснення прав та свобод людини і громадянина не повинно порушувати права та свободи інших осіб.

  1. Принцип єдності прав та обов’язків людини і громадянина (ст. 23 Конституції України) полягає у тому, що не повинно бути прав без обов’язків, як не повинно бути і обов’язків без прав.

  2. Принцип гарантованості прав і свобод людини і громадянина полягає в тому, що, по-перше, конституційні права і свободи гарантуються державою й не можуть бути скасовані і, по-друге, при прийнятті нових законів або внесенні до них змін не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Отже, під конституційно-правовим статусом особи розуміють загальні, основоположні начала, за допомогою яких у Конституції визначаються основні права, свободи і обов’язки людини й громадянина, а також гарантії їх здійснення, тобто можливість мати, володіти, користуватися і розпоряджатися економічними, політичними, культурними та іншими соціальними цінностями, благами; користуватися свободою дій і поведінки в межах конституції та інших законів.

До поняття правового статусу входять такі основні елементи (вони складають його зміст і структуру): громадянство; загальна правоздатність; принципи правового статусу; конституційні права, свободи й обов’язки громадян; гарантії прав і свобод; відповідні правові норми.


    § 35. Поняття громадянства і засоби його набуття.

Громадянство – це структурний елемент правового статусу особи, який розкриває головний зміст зв’язку людини і держави, взаємовідносин громадянина з державою та суспільством. У визначенні громадянства України, яке дається в преамбулі Закону “Про громадянство України”, підкреслюється правовий характер зв’язку особи й Української держави. Громадянство – правовий, а не фактичний стан. Громадян держави не можна розглядати як сукупність осіб, що проживають на її території, оскільки за цією ознакою останні утворюють населення країни – категорію демографічну. Терміном “населення” охоплюється не тільки громадяни певної держави, а й іноземці та особи без громадянства, які проживають в країні. Громадянином держави є особа не в силу того, що проживає на її території, а внаслідок існування між особою і державою певних правових зв’язків. Підставами і умовами набуття громадянства України. Ст. 11 Закону про громадянство України зазначає, що підставами набуття громадянства є:

  1. народження;

  2. походження;

  3. прийняття до громадянства України;

  4. поновлення громадянства України;

  5. інші підстави, передбачені міжнародними договорами України, які ратифіковано Верховною Радою України.

Даний перелік підстав для набуття громадянства є вичерпним. Це означає, що жодні інші заокнодавчі чи підзаконні акти не можуть встановлювати додаткових підстав набуття громадянства, або ж скасувати чи обмежувати їх дію.


    § 36. Інститут громадянства в Українській державі. Порядок набуття і припинення громадянства України.

Інститут громадянства пов’язаний не тільки з реалізацією державного суверенітету, а й з обов’язком держави забезпечувати права людини в Україні. Зокрема, у преамбулі Закону “Про громадянство України” зазначається, що “право на громадянство є невід’ємним правом людини”. Це положення повністю відповідає Загальній декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. Громадянство, як суб’єктивне право людини, визнається в Україні невід’ємним правом людини. І в цьому плані законодавство про громадянство України виходить з вимог міжнародно-правових стандартів забезпечення прав та свобод людини.

Набути громадянство України шляхом натуралізації за індивідуальними заявами можуть іноземні громадяни та особи без громадянства. Для цього їм потрібно виконати зазначені у ст. 16 Закону про громадянство України умови:

  1. відмовитись від іноземного громадянства;

  2. постійно проживати на території України протягом останніх п’яти років перед подачею клопотання. Це правило не поширюється на осіб, які прибули в Україну на постійне проживання і виявили бажання стати громадянами України за умов, якщо вони народились чи довели, що хоча б один із їхніх батьків, дід чи баба народилися на її території, і не перебувають у громадянстві інших держав;

  3. володіти українською мовою в обсязі, достатньому для спілкування;

  4. мати законні джерела існування;

  5. визнавати і виконувати Конституцію України та закони України.

Вказані вимоги можуть не враховуватись тільки у виняткових випадках, а саме щодо осіб, які мають видатні заслуги перед Українською державою. Рішення щодо цих осіб приймає Президент України.

Законодавство України встановлює обмеження щодо набуття громадянства окремими особами. Зокрема, в громадянство України не приймаються особи, які:

“1) вчинили злочини проти людства чи здійснювали геноцид, чинили насильницькі дії проти національної державності України;

  1. засудженні до позбавлення волі до зняття судимості;

  2. перебувають під слідством або уникають покарання чи вчинили злочин на території іншої держави;

  3. перебувають на військовій службі, у службі безпеки, в правоохоронних органах, органах юстиції або органах державної влади іноземної держави”.

Отже, громадянство України припиняється:

  1. внаслідок виходу з громадянства України;

  2. внаслідок втрати громадянства України;

  3. за підставами, передбаченими міжнародними договорами, які ратифіковані Верховною Радою України, - так проголошує ст. 19 Закону.

Вихід з громадянства (експатріація – від лат. ех – колишній, раtrіа – батьківщина) відбувається тільки за ініціативою самої особи (по відношенню до дітей можуть діяти їхні законні представники). Вихід з громадянства України здійснюється за клопотанням особи (ст. 19).


    § 37. Класифікація прав і свобод громадян.

Конституційні норми різних країн щодо прав, свободи і обов’язків людини і громадянина можна поділити на 1) громадянські і політичні права й свободи, проголошені буржуазними революціями; 2) соціально-економічні права, які ґрунтуються на соціалістичному вченні; 3) колективні, або солідарні, права, проголошені головним чином країнами третього світу. Права й свободи, які стосуються перших двох позицій, це права й свободи, що належать кожному індивідові. Права третьої позиції можна назвати правами людини і народів (право на здорове навколишнє середовище, право на страйк, громадянську непокору, право політичної опозиції).

За іншою класифікацією можливе виділення загальних і особливих прав, свобод та обов’язків людини і громадянина. Критерієм класифікації тут слугує те, що в одних випадках вони стосуються всіх громадян (право на відпочинок), а в інших – тільки певних (окремих) груп громадян (жінок, дітей).

І насамкінець: права й свободи людини і громадянина можуть бути згруповані за сферами життєдіяльності індивіда. Такого роду класифікація уявляється особливо важливою, бо вона показує межі охорони прав людини і громадянина у різних сферах. Критерієм тут є однорідність матеріального змісту прав, свобод і обов’язків та однотипність норм, що її закріплюють. За цією класифікацією у Конституції України виділяють три основні групи прав і свобод та одну групу обов’язків.

  1. Громадські права і свободи людини.

  2. Політичні права і свободи громадян України.

  3. Економічні, соціальні та культурні права й свободи людини і громадянина.

  4. Конституційні обов’язки людини і громадянина.

Класифікація конституційних прав, свобод і обов’язків будується не довільно, а із врахуванням наявності в суспільстві різних сфер діяльності, якісно різних за змістом суспільних відносин; взаємовідносин держави і громадянина у сфері правоохоронної діяльності держави, спрямованої на захист життя, здоров’я, індивідуальної свободи і безпеки, честі й гідності людини, взаємовідносин у політичній, соціальній, економічній та культурній сферах.

Беручи до уваги окремі сфери діяльності держави і громадян та керуючись відомими міжнародними пактами й чинною Конституцією України, можна виділити такі групи основних прав та свобод громадян України:

  1. громадянські права й свободи;

  2. політичні права і свободи;

  3. економічні права і свободи;

  4. соціальні права і свободи;

  5. культурні права та свободи.




    § 38. Політичні права і свобода громадян України.

Політичні права і свободи громадян України (статті: 63 – право на свободу об’єднань; 38 – право участі у керівництві державними справами; 39 – право на участь у зборах, мітингах і т. п.).

До політичних гарантій належать: держава – головний організатор здійснення та захисту прав людини; влада народу, яку він здійснює безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування; право громадян на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод; право громадян на участь в управлінні державними справами, у референдумах, вільно обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування; право громадян звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України.


    § ^ 39. Соціально-економічні та інші права громадян України.

Економічні, соціальні та культурні права й свободи людини і громадянина (статті: 41 – право на приватну власність; 42 – право на підприємницьку діяльність; 13 і 41 – право на користування об’єктами державної та комунальної власності; 44 – право на страйк; 43 – право на працю; 45 – право на відпочинок; 46 – право на соціальний захист; 47 – право на житло; 49 – право на охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне страхування).

Економічні гарантії конституційних прав і свобод громадян України це: спосіб виробництва; економічний лад суспільства, який має забезпечувати неухильне зростання продуктивних на основі визнання й захисту різних форм власності на засоби виробництва; соціально-орієнтована ринкова економіка; економічна свобода громадян та їхніх об’єднань у виборі форм і здійсненні підприємницької діяльності.


    §^ 40. Система обов’язків громадян України.

Щодо конституційних обов’язків людини й громадянина, то, згідно з постулатами загальної теорії права – це міра належної поведінки. Людина повинна підкорятися певним правилам, аби при використанні своїх прав і свобод не спричинити невиправданої шкоди. Конституція України акцентує на правах і свободах, але фіксує і конституційні обов’язки.

Конституційний обов’язок громадянина і людини – це міра обов’язкової поведінки, якої кожний повинен дотримуватись для забезпечення нормального функціонування інших суб’єктів громадянського суспільства.

Система прав, свобод та обов’язків людини й громадянина, встановлена Конституцією України, визначає основний зміст правового статусу людини і громадянина України. Залежно від характеру діяльності, здійснюваної у основних сферах життя громадянського суспільства, Конституція фіксує основні права, свободи й обов’язки громадянина і людини. Вони належать усім громадянам як суб’єктивні права певного виду.

Формою реалізації основних прав можуть бути конкретні правовідносини. Водночас деякі конституційні права й обов’язки громадянина і людини можуть здійснюватись і опріч останніх (таємниця листування, виконання законів тощо).

Уся система прав і обов’язків, їх співвідношення зумовлені об’єктивними потребами та інтересами суспільства з одного боку, й інтересами громадянина і людини – з іншого.


    §^ 41. Гарантії здійснення прав і свобод громадян України.

Гарантії основних прав і свобод людини й громадянина становлять собою систему норм, принципів, умов і вимог, які забезпечують у сукупності додержання прав та свобод і законних інтересів особи.

Система гарантій прав і свобод людини включає передумови економічного, політичного, організаційного та правового характеру, а також захисту прав і свобод. Система гарантій – це умови, засоби й методи, які забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод особи.

Практична реалізація конституційних прав і свобод забезпечується двома категоріями гарантій. Це, по-перше, загальні гарантії, якими охоплюється вся сукупність об’єктивних і суб’єктивних факторів, спрямованих на практичне здійснення прав і свобод громадян, на усунення можливих причин й перешкод щодо їх неповного або неналежного здійснення, на захист прав від порушень. По-друге, це спеціальні (юридичні) гарантії – правові засоби і способи, за допомогою яких реалізуються, охороняються, захищаються права й свободи громадян, усуваються порушення прав і свобод, поновлюються порушені права.

Загальні гарантії прав і свобод можна класифікувати на економічні, політичні й організаційні.


    §^ 40. Правовий статус іноземців в Україні та його основні принципи.

Відповідно до Закону України “Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994 р. поняття “іноземець” охоплює дві категорії осіб. Ст. 1 Закону дає таке визначення: іноземцями в Україні визнаються іноземні громадяни, особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без громадянства, особи, які не належать до громадянства будь-якої держави.

Іноземці мають ті самі права і свободи та виконують ті самі обов’язки, що й громадяни України, і є рівними перед законом, якщо інше не передбачене чинним законодавством України (ст. 26 Конституції України).

Особливістю статусу іноземців і осіб без громадянства є те, що, з одного боку, їм забезпечують фактичні та юридичні передумови для реалізації прав і свобод, а з іншого – встановлюються певні обмеження, що повністю відповідають нормам міжнародного права.

За своїм правовим статусом усі іноземці в Україні діляться на:

  1. іноземних громадян, які на законних підставах тимчасово проживають на території держави або іммігрували на постійне проживання. Іноземці, які іммігрували на постійне проживання або для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання;

  2. іноземців, які перебувають в Україні на іншій законній підставі, вважають такими, що тимчасово перебувають в Україні. В Законі чітко визначено, за яких умов іноземець може отримати дозвіл на імміграцію та іммігрувати на постійне проживання. Це можливо, якщо він:

  • має в Україні законне джерело існування;

  • перебуває у близьких родинних відносинах з громадянами України;

  • перебуває на утриманні громадянина України;

  • має на своєму утриманні громадянина України;

  • в інших, передбачених законами України, випадках.

Відповідно до Конституції України і Закону України “Про статус іноземців” іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок. Також іноземці можуть набути статусу біженців за підстав і в порядку, передбачених Законом України “Про біженців” від 24 грудня 1993 р. Питання про надання статусу біженця вирішують у межах своєї компетенції органи міграційної служби Міністерства України у справах національностей та міграції в Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Закон “Про статус іноземців” передбачає можливості натуралізації іноземців, тобто набуття громадянства України за умов і підстав, визначених Законом України “Про громадянство України”.


    § 41. Права і обов’язки іноземців в Україні.

Перелік основних прав, свобод та обов’язків іноземців міститься у другому розділі Закону. Іноземці мають право на відпочинок, охорону здоров’я, житло, участь в об’єднаннях громадян, але вони не можуть бути членами політичних партій України.

Також іноземці можуть займатися інвестиційною, зовнішньоекономічною та іншими видами підприємницької діяльності, передбаченими законодавством України. Іноземці мають право на трудову діяльність в Україні, але не можуть призначатись на деякі посади або займатись певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України це пов’язано з належністю до громадянства України.

Іноземці мають право володіти майном на території України, успадковувати і заповідати його, а також мати особисті немайнові права. Вони мають право на звернення до суду та до інших державних органів для захисту їхніх особистих, майнових та інших прав. У судочинстві іноземці, як учасники процесу, користуються такими самими процесуальними правами, що й громадяни України.


    § 42. Відповідальність іноземців за правопорушення та захист їх прав.

Законодавство України передбачає відповідальність іноземців за вчинені злочини, адміністративні або інші правопорушення. Для іноземців, поряд з іншими видами відповідальності, передбачено скорочення терміну тимчасового перебування в Україні, а також видворення за межі України.

Для всіх інших категорій іноземців визначено національний режим, який передбачає, що іноземці не тільки зрівняні в правах з громадянами України, за винятком політичних прав, а й на них покладаються певні обов’язки. Подібна практика повністю відповідає міжнародно-правовим документам в області прав людини, соціального захисту та ін.


    §^ 43. Поняття категорії осіб без громадянства. Права і обов’язки осіб без громадянства.

Особливістю статусу іноземців і осіб без громадянства є те, що, з одного боку, їм забезпечують фактичні та юридичні передумови для реалізації прав і свобод, а з іншого – встановлюються певні обмеження, що повністю відповідають нормам міжнародного права.

Відповідно до Конституції України і Закону України “Про статус іноземців” іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок. Також іноземці можуть набути статусу біженців за підстав і в порядку, передбачених Законом України “Про біженців” від 24 грудня 1993 р. Питання про надання статусу біженця вирішують у межах своєї компетенції органи міграційної служби Міністерства України у справах національностей та міграції в Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.


    § ^ 44. Поняття національного режиму.

По-друге, державний лад України утверджує в Україні національну державу. Це обумовлено передусім тим, що сучасне державотворення в Україні має в своїй основі реалізацію багатовікової української ідеї створення (поновлення, відродження) самостійної (незалежної, суверенної), соборної (єдиної, унітарної), вільної, демократичної, справедливої, правової, соціальної, розвинутої держави. Разом з тим держава, формуючи політичну українську націю – Український народ, дбає про розвиток етнічної української нації та інших етносів.

Відповідно до Конституції, держава, яка виникла на основі здійснення українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення, сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

В той же час Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.

Державна мова в Україні, державні символи та інші інститути є за своїм походженням переважно національними інститутами етнічних українців.


§ 45. Поняття права притулку.

Право на свободу пересування, вибір місця проживання, вільне залишення території України належить кожному, хто на законних підставах перебуває в Україні. Отже, цього права позбавлені особи, які проникли в країну внаслідок порушення візового режиму або законодавства про в’їзд. Закріплюючи це право, держава тим самим захищає територію країни, а також своїх громадян, котрі відповідно до своїх інтересів та без усяких перепусток можуть переїжджати з однієї місцевості в іншу й визначати собі місце проживання.

Ст. 33 Конституції України, у якій закріплене це право, повністю відповідає вимогам Загальної декларації прав людини (ст. 13), Міжнародного пакту про громадянські й політичні права (ст. 12). Це повністю стосується як свободи пересування, вибору місця проживання в межах країни, так і можливості залишати свою країну і повертатися до неї.

Закріплення зазначених прав у конституційні нормі має велике значення саме по собі, але воно ще й посилюється тією обставиною, що із свободою пересування і вибору місця проживання тісно пов’язана реалізація багатьох інших конституційних прав і свобод громадян, наприклад, права власності й спадкування, права на житло, працю, охорону здоров’я і медичну допомогу, виборчі права та ін.


§ 46. Взаємозалежність і співвідношення громадянського суспільства і правової держави.

Громадянське суспільство – це, по-перше асоціація людей у який кожна людина вільна як така, що володіє невідчужуваними правами, рівноправна з іншими членами суспільства, самостійна у виборі правового стану (громадянство, іноземного громадянства, відсутність громадянства), по-друге, недержавні (інституціоналізовані в об'єднання громадян) асоціації людей по соціальній, етнічній, релігійній і іншим належностям, політичним, професійним і ін. інтересам, що, по-третє формуються на цих основах суспільні (недержавні) відносини, що розвиваються і функціонують на самоуправлінських засадах, самопрояві волі й інтересів окремих індивідів, їхніх угрупувань, діючих у вільному від державно-правового впливу просторі суспільства.

Становлення і функціонування громадянського суспільства у недержавній сфері суспільних відносин не означає його ізольованості від державно-правових інститутів, організаційної діяльності державних органів і організацій правових засобів впливу на діяльність організацій і поводження людей у системі громадянського суспільства. При цьому використовуються різні державно-правові засоби: законодавчі акти, правові відносини, що складаються в зв'язку з правовим регулюванням поводження людей, організацією, реорганізацією, діяльністю і припиненням об'єднань людей, функціонуванням інших інститутів громадського суспільства, договірні і позадоговірні засоби правового регулювання взаємин, взаємодії суспільства і держави, правоохоронна діяльність держави, його органів і організацій.

Демократична правова держава заснована і діюча на демократичних початках юридична організація суспільства, правова форма організації і діяльності публічно-політичної влади, і її взаємин з людиною різних цивільних (прав) стану і громадянському суспільством.

Найважливіші принципи громадянського суспільства і демократично-правової держави, їхніх взаємин на індивідуальному і масовому (асоційованому) рівнях закріплені й оформлені в системі конституційного ладу. У відмінності від суспільства, у яке держава входить у якості найважливішої політичної організації, центра, навколо якого «обертається» усе політичне життя, громадянське суспільство не включає державу, не дивлячись на те, що всі його потреби й інтереси в різному ступені і формі знаходять висвітлення в державній діяльності, переломлюються «крізь» волю держави, одержуючи загальне значення в системі законодавства, юридичних засобів, що забезпечують стабільність і нормальний розвиток цивільного суспільства.

Визначається службова, обслуговуюча роль держави у відношенні цивільного суспільства, відтворення для нього нормальних демократичних умов існування і розвитку. З іншого боку, функціонування громадянського суспільства відповідно до законів держави, повага суспільством державності.

Конституційними ознаками демократичної правової держави є:

  • розмежування функцій, сфер впливу і відповідальності між державою і громадянським суспільством для того, щоб державне регулювання в громадянському суспільстві здійснювалося в межах, визначених Конституцією, створило для суспільства умови нормального розвитку, а громадянське суспільство і його інститути, роблячи постійний вплив на державну політику, не претендували на суверенну владу, на здійснення владних-управлінських функцій, узурпацію влади окремими партіями, чи угрупованнями обличчями, а була вільною асоціацією людей, їхнім соціальним будинком;

  • досягнення політичної (державної) влади тільки за допомогою законом передбачених форм прямого народовладдя, демократичних виборів, що мають загальної, рівний, прямої характер за умови таємного голосування і виключного права вищого органа державної влади виступати від імені всього народу;

  • поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, контрольну, судову, кожна з який діє незалежно, самостійно, у взаємодії з іншою владою, як правило (виключення може бути встановлено тільки Конституцією), без права взаємного делегування функцій і повноважень, на засадах взаємних стримань і противаг;

  • розмежування компетенції між центральною владою й органами регіонального і місцевого самоврядування, центральною і місцевою державною адміністрацією, органами регіонального місцевого самоврядування й інших форм територіальної самоорганізації громадян із правом делегування повноважень і договірною компетенцією в системі самоврядування територіальним колективом (громади, комуни);

  • визнання держави не даруванням ним природних відчужуваних і недоторканних прав і воль людини і громадянина, забезпечення цих прав і воль державним захистом.




    §^ 47. Правове регулювання підприємницької діяльності.

Право на підприємницьку діяльність (ст. 42). У статті зазначається: “Кожний має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом”. Це право означає, що кожний сам вільний вибирати, орієнтуючись на свої бажання і можливості, чим займатися: стати підприємцем, менеджером на акціонерному підприємстві або розпочати індивідуальну трудову діяльність. Людина може визначитися, що вигідно для неї особисто, і заздалегідь вирішити, коли і що треба робити, що від кого і якому обсязі й на яких умовах вимагати для реалізації своїх економічних прав та інтересів. Проте приватна ініціатива не може суперечити суспільній користі та моралі, завдавати шкоди особистій безпеці, правам людини та її гідності, порушувати норми економічної безпеки.

Відповідно до ст. 42 Конституції України підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом.

Вільне підприємництво і вільність договорів гарантується. Не допускається монопольна підприємницька діяльність і недобросовісна конкуренція.

Держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права і створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів.

Забезпечення матеріально-технічними ресурсами, що централізовано розподіляються державою, здійснюється тільки за умови виконання підприємцем робіт і поставок для державних потреб.

Спори про відшкодування збитків вирішуються судом загальної юрисдикції або арбітражним судом відповідно до їх компетенції.


    §^ 48. Поняття, форма і принципи державного устрою України.

1. Державний устрій і форма держави в Україні: поняття і співвідношення.

Державний устрій – це система відносини, що виникають на основі норм, закріплених у конституції і конституційних законах і діяльності органів, що складаються в процесі формування і, держави, регіонального і місцевого самоврядування. Організація державного устрою заснована на принципах поділу державної влади на законодавчого, виконавчого і судову, розмежування компетенції між центральною владою, місцевими радами й ін. органами самоврядування на основі верховенства Конституції і законів України. Конституційні основи державного устрою являють собою систему передбачених і закріплених Конституцією основних принципів організації і діяльності держави і його основних інститутів: форм держави, основних елементів (атрибутів) її механізму, основних функцій держави і гарантій державного устрою. Основними принципами державного устрою України відповідно до його Конституції є принципи суверенітету і незалежності держави, демократизму держави, соціального і правового характеру держави, унітарності (єдності) держави. Ст.ст. 1, 2 Конституції. Форма держави – це державний устрій, тобто це його територіальна організація, форма державних зв‘язків між державою в цілому і його частинах, їхнє правове положення. Територіальний устрій України побудовано на принципах єдності, неподільності, недоторканності і цілісності державних території. При рішенні питань територіального устрою враховуються державні інтереси, думки громадян, що проживають на відповідній території, потребі розвитку регіонального і місцевого самоврядування. Україна -це унітарна держава. Територія України поділяється на області, райони, міста, райони в містах, села і селища. До складу України входить Автономна Республіка Крим.


    §^ 49. Державно-правові ознаки України як держави.

Тому у правовій державі, якою прагне стати Україна, первинним актом утвердження державної влади завжди повинен бути закон, а єдиним джерелом утвердження державної влади – народ. Щодо форми правового акта затвердження волі народу, то ним є Основний Закон держави – Конституція України.

Держави, яка не визнає у своїй країні ніякої влади над собою, окрім влади свого народу, до держави, яка служить народу і вважає утвердження й забезпечення прав і свобод людини своїм основним обов’язком, до держави, яка визнає право на існування різних політичних партій, форм власності, в тому числі приватної власності, різноманітних ідеологій, вчень, теорій, до держави, яка сприяє підприємництву і розвитку ринкових відносин.

По-третє, як свідчить процес державотворення в Україні в останні роки, Українська держава утверджується як європейська держава, якій притаманні істотні риси більшості європейських держав та держав світу. Підтвердженням тому є Конституція України 1996 р.

По-четверте, Україна з моменту проголошення своєї незалежності виступає як важливий міжнародний фактор, який впливає на інші держави і міжнародні організації й зазнає відповідно значного впливу з їх боку.

Згідно із ст. 6 Конституції України, єдина державна влада за принципом поділу влад здійснюється законодавчими, виконавчими та судовими органами державної влади, що дає змогу запобігти диктаторству будь-якої з них і водночас організувати їх спільну діяльність на основі взаємозалежності та взаємодії у процесі реалізації єдиної державної влади в Україні.

Відповідно до Конституції України державна влада здійснюється на підставі державних програм.

Громадяни України є суб’єктом прав і свобод, які не властиві іншим особам, що користуються правами й свободами. Це особливо помітно при з’ясуванні об’єкта конституційно-правових відносин з приводу здійснення державної влади. Таким об’єктом, згідно з Конституцією, є права і свободи людини. Саме права і свободи людини та їх гарантії, згідно з ч. 2 ст. 3 Конституції України, визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Метою діяльності по здійсненню державної влади в Україні державними органами, згідно з Преамбулою Конституції України, є забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя.

Отже, суть державної влади в Україні як конституційно-правового інституту полягає у її легітимності, яка законодавчо закріплена у Конституції завдяки волі народу як єдиного джерела влади і здійснюється згідно з конституційними принципами народного суверенітету, поділу влад та верховенства права законодавчим, виконавчим й судовими органами на підставі загальнодержавних програм, спрямованих на забезпечення прав і свобод людини як найвищої соціальної цінності з метою досягнення гідних умов її життя.


    §^ 50. Поняття суверенітету держави України.

Щодо сутності народного суверенітету, то з позицій політико-правового підходу він є конституційно-правовим інститутом і політичним явищем одночасно.

За своєю юридичною природою народний суверенітет є виразом конституційно-правових відносин, а народ – суб’єктом народного суверенітету. У політичному ж відношенні народ є соціальною спільнотою, незалежно від етнічного чи національного походження громадян України.

Народний суверенітет в Україні виявляється як прояв державної волі її громадян, яка реалізується через конституційні інститути народного волевиявлення, вибори, всеукраїнський референдум, інші форми безпосередньої демократії, а також через єдиний представницький орган всього народу – Верховну Раду України.

Це – основні форми реалізації народного суверенітету, які законодавчо закріплені у розділах ІІІ, ІV та V Конституції України.

Народному суверенітетові притаманні всі ознаки конституційно-правового інституту, норми якого характеризуються структурною відокремленістю, комплексністю і об’єднуються на основі відповідних принципів, які мають певну специфіку по відношенню до інших інститутів конституційного права. Фактичні відносини між народом і державою з приводу реалізації належної йому державної влади складають специфічний предмет суверенітету. Його конституційно-правове регулювання здійснюється як нормативно-правовими актами, так і іншими формами конституційного права: конституційними звичаями, прецедентами і договорами. Проте нормативно-правові акти є головними у цій системі конституційного права.


    §^ 51. Поняття і зміст компетенції держави України.

Основні напрями діяльності держави, в яких виражається її сутність, завдання й мета і які є функціями держави, що здійснюються за допомогою державної влади.

Функції держави тісно пов’язані між собою, а також з такими суспільними відносинами, на які держава намагається впливати відповідно до своїх потреб, своєї політики. Щодо методів здійснення функцій держави, то вони залежать від компетенції і форм діяльності системи державних органів, яка будується на підставі розподілу влад. Саме органи організовують здійснення функцій держави у межах своєї компетенції.

Кожна функція держави має притаманні лише їй форми й методи здійснення. Так, основними формами здійснення функцій держави, звичайно, вважаються правотворча, правозастосувальна та правоохоронна діяльність, в цілому правове регулювання і безпосередня організаторська робота щодо здійснення правових настанов. Методами ж здійснення цих функцій є переконання, заохочення і примус.

Змістом тієї чи іншої функції держави є сам процес впливу держави за допомогою державної влади завдяки практичній діяльності органів держави на певні або групу споріднених суспільних відносин.

Кожна конкретна функція держави поєднує у собі зміст, форми й методи діяльності відповідної гілки єдиної державної влади (законодавчої, виконавчої, судової), застосування якої пов’язане з особливостями конкретного об’єкта державного впливу.

За соціальним призначенням державної діяльності виділяються такі функції, які характеризують призначення держави, найбільш загальні напрями її діяльності на певному етапі розвитку. Вони здійснюються не окремими державними органами, а в різній міра і багатьма ланками державного апарату. Крім того, основні функції мають комплексний характер, їхнім об’єктом є широке коло споріднених суспільних відносин, на які і впливає певний вид державної діяльності.

До основних функцій держави даного виду належать, наприклад, функції охорони прав і свобод людини й громадянина, захисту правопорядку, законності тощо.

Зовнішні функції держави забезпечують здійснення її зовнішньої політики. До них належать наступні функції: оборона країни, підтримання міжнародного міру, міжнародне економічне співробітництво тощо.


    §^ 52. Поняття і значення адміністративно-територіального поділу держави.

Відповідно до Конституції (ст. 2), Україна є унітарною державою. Це означає, що територія України у межах існуючих кордонів є цілісною і недоторканою, що складові частини цієї території перебувають в нерозривному взаємному зв’язку, відзначаються внутрішньою єдністю і не мають ознак державності, як це властиво складовим частинам, скажімо, федеративної держави.

Територіальний устрій України, відповідно до Конституції (ст. 132), ґрунтується на засадах цілісності та єдності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, із врахуванням їхніх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних та культурних традицій.

Щодо адміністративно-територіального устрою України, то це – зумовлена соціальними, економічними, соціально-етнічними, історичними, географічними, культурними, політичними та іншими чинниками внутрішня територіальна організація держави з поділом її на складові частини – адміністративно-територіальні одиниці.

Адміністративно-територіальна одиниця – це частина єдиної території України, що є просторовою основою для організації та діяльності місцевих органів державної влади й органів місцевого самоврядування.

Відповідно до Конституції України (ст. 133), адміністративно-територіальний поділ України становить цілісну систему адміністративно-територіальних одиниць, яка складається з Автономної Республіки Крим (далі – АРК), областей, районів, міст, районів у містах, селищ і сіл.


    §^ 53. Основні принципи адміністративно-територіального поділу України.

Територія України як складова частина політичного механізму держави в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою (ст. 2 Конституції).

Територіальний устрій України, тобто організація її території, ґрунтується на засадах єдності ота цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.


    §^ 54. Види адміністративно-територіальних одиниць в Україні.

Територіальний устрій може бути:

  • політико-територіальним, який означає наявність в державі інших державних утворень (штатів, земель тощо);

  • адміністративно-територіальним та інших видів.

В Україні, яка є унітарною державою, існує єдиний вид територіального устрою: адміністративно-територіальний устрій (поділ). Систему цього устрою складають: Автономна Республіка Крим, області (24), райони, міста, райони в містах, селища і села (ст. 133 Конституції).


    §^ 55. Порядок зміни адміністративно-територіального поділу України.

Україна на момент проголошення незалежності мала сформований територіальний устрій, який залишився без істотних змін і після прийняття Конституції України.

Сьогодні у складі України, як уже зазначалося, знаходиться Автономна Республіка Крим, 24 області, 2 міста загальнодержавного значення (Київ та Севастополь), 165 міст обласного і 279 районного значення, 907 селищ міського типу, 490 сільських і 121 міський район, а також 28 839 сільських населених пунктів, об’єднаних в 10 190 сільських округів (“сільрад”), як самостійних адміністративно-територіальних одиниць.

Адміністративно-територіальний устрій України не є незмінним. Великі міста з кількістю населення понад 1 мільйон постійно ставлять питання про перетворення їх на міста загальнодержавного значення.

Швидко збільшується чисельність сільрад (сільських округів), в яких об’єднується по кілька сільських населених пунктів під юрисдикцією єдиних для них територіальних громад як первинних суб’єктів місцевого самоврядування. Цей процес, стимульований ст. 140 Конституції України, буди наростати.

Відповідно до Конституції України (п. 13 ст. 92), територіальний устрій України, а отже, і порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою має визначатися виключно законом України. Самою ж Конституцією України визначаються лише основні засади та система адміністративно-територіального устрою України (ст. 132, 133), а також право Верховної Ради України утворювати і ліквідувати райони, встановлювати й змінювати межі районів та міст, а також вирішувати питання про найменування і перейменування населених пунктів та районів (п. 29 ст. 85).


    1   2   3   4   5

    Реклама:





    Скачать файл (382 kb.)

    Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru