Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  


Загрузка...

Держава-основний суб'єкт міжнародного права - файл 1.doc


Держава-основний суб'єкт міжнародного права
скачать (183.5 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc184kb.18.11.2011 15:54скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

Реклама MarketGid:
Загрузка...
Тема №1.

Держава-основний суб єкт міжнародного права.

1. Міжнародна правосуб єктність держав.

2. Види і форми міжнародно-правового визнання.

3. Міжнародно-правове регулювання правонаступництва.

1. Держава в силу своєї унікальної природи, а також присутність їй особливих, суверених властивостей історично займає головне місце в системі міжнародних відносин, вона є визначним фактором їх універсального та прогресивного розвитку. Це – основний, провідний субєкт чинного міжнародного права, діяльність якого направлена на максимально ефективне забезпечення міжнародного правопорядку.

Держава опосередковує та контролює велику масу взаємозвязків між всіма іншими учасниками міжнародного спілкування. В звяку з цим жодне сучасне суспільство не може існувати без держави, яке обєктивно необхідне для організації його внутрішнього та міжнародного життя. Крім того, держава яка має суверенитет є джерелом «Сили» міжнародного права без чого вона не змогла б функціонувати, ціленаправлено впливати на міжнародні явища та процеси.

^ Щодо учасників міжнародного права

Суб'єкти міжнародного права — це учасники міжнародних відносин, урегульованих нормами міжнародного права, які ма­ють юридичну незалежність і здатність самостійно здійснюва­ти права й обов'язки, установлені цими нормами.

На відміну від внутрішньодержавного права, для суб'єктів міжнародного права характерне органічне поєднання право­здатності й дієздатності, що разом утворює поняття «правосуб'єктність». Обмежено дієздатних або недієздатних суб'єктів сучасне міжнародне право не знає.

У міжнародному праві прийнято розрізняти основних і по­хідних суб'єктів.

До першої групи належать держави й народи, що реалізу­ють право на самовизначення (борються за незалежність), їх поява на міжнародній арені — об'єктивна реальність природ­ничо-історичного процесу розвитку. Це й пояснює прина­лежність держав і народів, що борються за незалежність, до групи первинних суб'єктів міжнародного права. Ці суб'єкти мають всі елементи міжнародної правосуб'єктності.

Похідні суб'єкти міжнародного права створюються на осно­ві волевиявлення первинних. Обсяг прав і обов'язків похідних суб'єктів залежить від цілей і намірів їх творців, що, як прави­ло, закріплюється в міжнародному договорі, який є установ­чим документом похідного суб'єкта. До цієї групи суб'єктів міжнародного права належать міжурядові організації (ООН, ЮНЕСКО, НАТО й ін.) і державоподібні утворення (у минуло­му таким статусом були наділені вільні міста Венеція, Гам­бург, Данциг та ін.)- У наш час лише Ватикан може бути відне­сений до категорії державоподібних утворень.

Що стосується чотирьох вказаних видів суб'єктів міжнародно­го права, їх право'суб'єктність є загальновизнаною. У юридичній літературі ведуться дискусії щодо міжнародної правосуб'єкт­ності індивідів (фізичних осіб) і міжнародних неурядових органі­зацій (МНПО). Довгий час у радянській правовій літературі домінувала думка про те, що індивіди, як і МНУО, є суб'єктами внутрішньодержавного права відповідної країни (перебувають під юрисдикцією відповідної держави) і володіти міжнародною правосуб'єктністю не можуть. Однак в останні десятиліття все більшого поширення набуває інша точка зору, відповідно до якої існують певні міжнародні договори, наприклад, у галузі захисту прав людини й гуманітарного права, які наділяють індивідів пра­вами самостійно звертатися до органів ООН або регіональних ор­ганізацій з метою захисту порушених прав (Факультативний протокол № 1 до Міжнародного пакту про цивільні й політичні права 1966 р., Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод 1950 р.), або такі угоди, що накладають відпо­відальність безпосередньо на фізичних осіб за міжнародні злочи­ни (Статут Міжнародного Військового Трибуналу 1945 р.). Теза про наявність міжнародної правосуб'єктності в індивіда отрима­ла підтвердження у тексті Статуту Міжнародного кримінального суду (Рим, 1998 р.). Фізичну особу, яка скоїла міжнародний зло­чин, може бути засуджено Міжнародним кримінальним судом. Виходячи з тексту ст. 1 Римського Статуту, Суд «...є постійним органом, уповноваженим здійснювати юрисдикцію стосовно осіб, відповідальних за найбільш серйозні злочини,..». Іншими словами, індивіди стають учасниками міжнародних відносин, урегульованих нормами права, тобто суб'єктами міжнародного права. Це ж стосується і МНУО, причому міжнародна право-суб'єктність як і індивідів, так і МНУО, обмежена правозастосов-иою сферою. ІІравотворчими функціями на міжнародній арені володіють лише загальновизнані суб'єкти міжнародного права.

^ Держава — основний суб'єкт міжнародного права

Серед первинних і похідних суб'єктів міжнародного права найбільш вагому роль у міжнародних відносинах відіграють дер­жави. По-перше, тому що внаслідок властивого їм суверенітету над ними немає жодної організації політичної влади, і вони на рівних юридичних засадах вступають у взаємини одна з одною. Саме держави в переважній більшості випадків є і творцями, і га­рантами норм міжнародного права, що регулюють ці відносини. По-друге, держави мають універсальну правоздатність, яка не обмежується предметом правового регулювання й часом, що відрізняє держави від інших суб'єктів міжнародного права.

В основі міжнародної правосуб'єктності держав лежить влас­тива їм особлива політико-правова якість — суверенітет (вер­ховенство на своїй території й незалежність у міжнародних відносинах). Ця властивість визначає характер прав і обов'яз­ків держав як суб'єктів міжнародного права.

Ст. 5 Конституції України проголошує: «Носієм сувереніте­ту і єдиним джерелом влади в Україні є народ». Із принципу народного суверенітету безпосередньо випливають принципи невтручання й рівності.

Повний суверенітет властивий будь-якій державі з моменту її виникнення. Будучи суверенним утворенням, держава ірзо гасіо (у чинність факту свого існування) є суб'єктом міжнародного права. При цьому міжнародна правоздатність держави не за­лежить від волевиявлення інших учасників міжнародних від­носин.

В Конвенції 1933р.* Віднутнутня суттєва ознака – суверенітет держави який має пріорітетне значення для його характеристики в якості субєкта міжнародного права. Суверинітет означає, що держава в принципі може вільно та самостійно встановлювати для себе державний устрій та форму правління регулювати свою внутрішню організацію та поведінка своїх громадян, а також свою внутрішню та зовнішню політику. Більш того, «державний суверенітет лежить в основі та визначає якісні особливості міжнародно-правової субєктності держав»*.

У різні періоди історії на міжнародній арені з'являлися дер­жави, у той чи інший спосіб об'єднані одна з одною. Йдеться про різні за формою устрою прості (унітарні) й складні (союзні) держави.

Унітарні держави (Україна, Албанія, Угорщина, Італія, Фран­ція, Чилі, Японія й ін.) беруть участь у міжнародних відносинах як єдине політико-правове утворення. Права й обов'язки суб'єкта міжнародного права реалізуються вищими органами законодав­чої, виконавчої й судової влади унітарної держави. Проблем із міжнародною правосуб'єктністю адміністративно-територіаль­них одиниць унітарних держав, як правило, не виникає, оскільки вони нею не володіють.

Більш складне питання визначення правосуб'єктності адмі­ністративно-територіальних одиниць союзних держав (конфе­дерації й федерації).

Конфедерація це союз суверенних держав, що об'єдну­ються для досягнення певних цілей, зафіксованих в угоді про створення конфедерації. За сьосю суттю конфедерація не с дер­жавою, її члени продовжують залишатися самостійними дер­жавами. Історія довела переконливість тези про те, що за­гальні установи конфедерації, вищі від установ держав-членів, відрізняються слабкістю й наділені лише деякими повнова­женнями й функціями. У конфедеративній державі міжнарод­ною правосуб'єктністю наділялися як суверенні держави-члени конфедерації, так і конфедерація в цілому, якщо останнє закріплено в установчій угоді. Як правило, конфедерації — це нестійкі утворення, які згодом трансформуються або у феде­рації, або розпадаються на самостійні держави. На певному етапі свого

_____________________

  • ^ Кокорев Р.С. Понятие и характерные черты государства как субъекта международного права. Государство и право.,2005,№12, с.-71-79

  • Курдюков Г.И. Международная правосубъектность-предпосылка международных правоотношений. Казань, 1971,с.-144-148

  • Сов. Ежегодник советского права.1986

  • Фельдман Д.И. Актуальные проблемы исследования муждународной правосубъектности.1986.


розвитку конфедераціями були Німеччина, США, Швейцарія.

Другою категорією складної (союзної) держави є федерація, тобто

державне утворення, що складається з республік, штатів, земель, кантонів і інших за найменуванням одиниць, що мають певну самостійність. Це иражається в наявності власних законодавчих, виконавчих і судових органів влади суб'єктів федерації, що володіють компетенцією в межах, ви­значених федеративною конституцією. Крім того, на території федерації діс система органів із загальпофедеральною компе­тенцією. Федерація, на відміну від конфедерації, не є союзом держав через те, що складові частини федерації не є держава­ми в міжнародно-правовому розумінні. Федеративна держава виступає в міжнародних відносинах як єдине ціле.

Конституція США 1787 р. визначила міжнародно-правовий статус першої в історії федеративної держави. Австрія, Бра­зилія, Канада, Мексика, Росія, Швейцарія — також типові приклади федерацій.

Міжнародна правосуб'єктність федеративних держав проб­лем не викликає. Більш складним є питання міжнародної право­суб'єктності суб'єктів федерації.

Розділ 10 ст. 1 Конституції США встановлює: «Жоден штат не може без згоди Конгресу... входити в угоди або укладати до­говори з іншим штатом або з іноземною державою...»

Для більшості існуючих федерацій характерне аналогічне правове становище суб'єктів федеративних держав. Проте, у пев­них випадках, федерація надає деяку самостійність своїм адміністративно-територіальним одиницям. Відповідно до ст. 16 Федерального конституційного закону Австрії від 10 листопа­да 1920 р.: «У питаннях власного відання землі можуть укла­дати державні договори із прикордонними з Австрією держава­ми або їх складовими частинами». У розглянутому випадку, вони можуть укладати міжнародні угоди з певного кола питань (найчастіше соціально-економічного характеру) за згодою са­мої федерації. При цьому суб'єктом міжнародного права є фе­дерація в цілому.

^ Міжнародна правосуб'єктність народів, що борються за незалежність (реалізують право на самовизначення)

Підставою міжнародної правосуб'єктності народу є його пра­во на самовизначення. Становлення принципу рівності й само­визначення народів відбувалося в умовах завзятої боротьби на­родів різних регіонів світу проти колоніалізму й інших форм залежності. В Уставі ООН принцип рівності й самовизначення народів закріплено як загальновизнану норму міжнародного права. Одна із цілей ООН — розвиток дружніх відносин між державами «на основі поваги до принципу рівноправності й са­мовизначення народів» (п. 2 ст. 1). Подальшого розвитку прин­цип самовизначення народів набуває у Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам, прийнятій Ге­неральною Асамблеєю ООН 14 грудня 1960 р. і Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відно­син і співробітництва між державами відповідно до Уставу ООН, 1970 р. У Декларації 1960 р. було проголошено право всіх народів на самовизначення, за яким «вони вільно встановлю­ють свій політичний статус і здійснюють свій економічний, соціальний і культурний розвиток. На держави покладається обов'язок поважати право народів на самовизначення.

Звичайно народи реалізують своє право на самовизначення під керівництвом національно-визвольних рухів, організацій і фрон­тів, які й висловлюють їх суверенну волю на міжнародній арені, а відносно самих народів здійснюють законодавчі й виконавчі функції. Боротьбу палестинського народу за державотворення очо­лює Організація Звільнення Палестини (ОЗП). У такий спосіб на­роди стають учасниками міжнародно-правових відносин, тобто суб'єктами міжнародного права. Після здобуття незалежності національно-визвольні рухи, організації й фронти, як правило, стають правлячими політичними партіями у своїх країнах.

На відміну від держав, які за чинним міжнародним правом не можуть застосовувати силу або погрозу силою, народи, що реалізують своє право на самовизначення, вправі застосовува­ти всі форми боротьби, у тому числі й збройну. Насамперед це стосується тих випадків, коли метрополія силоміць перешко­джає здійсненню права на самовизначення.

Як і держави, народи, що реалізують своє право на самови­значення, мають повну міжнародну правосуб'єктність і нале­жать до первинних суб'єктів міжнародного права. Вони можуть встановлювати стосунки з державами й міжнародними ор­ганізаціями, брати участь у роботі міжнародних конференцій, укладати двосторонні й багатосторонні міжнародні договори.

Необхідно підкреслити, що право на зовнішнє самовизна­чення мають лише ті народи, у яких немає своїх національних держав, наприклад, палестинці або курди.

За законодавством ряду держав специфічними правами ко­ристуються нечисленні корінні народи (кримські татари, ескі­моси, саамі, ненці, ханти, мансі й ін.). Міжнародно-правовий статус корінних народів поки остаточно не визначено.

^ Міжнародні організації як суб'єкти міжнародного права

Роль і значення міжнародних міжурядових організацій у спра­ві підтримки миру й безпеки, захисту прав людини й основних свобод, розвитку плідної співпраці між державами неухильно зростає. У доктрині міжнародного права дані організації загаль­новизнано вважаються суб'єктами міжнародного права. Таке ста­новище характерне й для власне міжнародного права, що підтвер­джується Віденською конвенцією про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. (п. 4 ст. 2) і Віденською конвенцією про право договорів між державами й міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. (ст. 3). Статус міжнародних організацій як суб'єктів міжнародного права підтвердженні! та­кож у Консультативному висновку Міжнародного Суду ООН від 11 квітня 1949 р. «Про відшкодування збитку, понесеного на службі ООН.

Міжнародні організації створюються первинними суб'єкта­ми міжнародного права на основі угоди між ними, тому нале­жать до групи вторинних (похідних) суб'єктів міжнародного права. Дані угоди є установчими актами міжнародних органі­зацій. У цих актах визначаються цілі й завдання організації, її організаційно-структурний порядок, і регулюються відносини організації з державами-членами. Такі акти найчастіше нази­ваються уставами (статутами).

На відміну від держави, міжнародні організації є специфіч­ним суб'єктом міжнародного права. Так, вони не володіють су­веренітетом і власною територією. Вступати в міжнародно-пра­вові відносини міжнародна організація може лише в межах своєї компетенції, визначеній в її установчому документі — статуті. Відповідно до установчих актів міжнародних організа­цій держави-члени можуть мати свої представництва при них, а представництво організацій у зазначених державах — яви­ще, яке трапляється нечасто. Спеціальна правоздатність між­народних організацій полягає також у тому, що вони не мо­жуть бути стороною в спорі, який розглядає Міжнародний Суд ООН. Відомо, що такою стороною може бути тільки держава. За волевиявленням держав-членів, міжнародна організація може припинити своє існування як суб'єкт міжнародного права. Наприклад, Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ) в 1991 р. бу­ла розформована і втратила свою міжнародну правосуб'єктність. У таких випадках можливі питання про правонаступництво майна, фондів, деяких функцій. Однак даний інститут стосовно міжнародних організацій практично не розроблений.

Всі ці факти свідчать про те, що спеціальна правоздатність міжнародних організацій відрізняється від універсальної право­здатності головних суб'єктів міжнародного права — держав.

^ Міжнародна правосуб'єктність державоподібних утворень

Історії міжнародних відносин відомі деякі політико-територіальні утворення зі спеціальним міжнародно-правовим ста­тусом, що визначався у міжнародному договорі. Оскільки такі договори надавали певні права й обов'язки цим утворенням, останні обґрунтовано вважаються суб'єктами міжнародного права. Суть їхньої міжнародної правосуб'ектності полягяє в то­му, що вони мають можливість самостійно здійснювати надані їм юридичні права й нести міжнародні обов'язки. До цієї кате­горії суб'єктів міжнародного права належать «вільні міста»: Західний Берлін і Ватикан.

«Вільні міста» у минулому мали спеціальний міжнародно-правовий статус, що визначався відповідним договором. Од­ним із таких договорів був Віденський трактат 1815 р., що закріпив за Краковом статус «вільного, незалежного й абсолют­но нейтралізованого» міста. Краків мав цей статус до 1846 р.

У 1971 р. між Великобританією, СРСР, США і Францією було укладено чотиристоронню угоду щодо Західного Берліна, яка визначила статус цього утворення, що знаходилося в цент­рі НДР. У цій угоді було зафіксовано, що Західний Берлін не є ані частиною ФРН, ані частиною НДР, а є самостійним суб'єк­том міжнародного права. При цьому Західний Берлін перебував під окупаційним режимом трьох західних держав, нормативно-правові акти палати депутатів Західного Берліна (законодавчо­го органу) і сенату на чолі із правлячим бургомістром (виконав­чого органу) не повинні були суперечити актам окупаційної влади. Пізніше чотиристоронню угоду 1971 р. було доповнено рядом угод між НДР, сенатом Західного Берліна й ФРН з конк­ретних питань. У 1991 р. у зв'язку з об'єднанням Німеччини дію чотиристоронньої угоди 1971 р. було припинено.

Ватикан єдине державоподібне утворення, що існує нині на міжнародній арені. Незважаючи на те, що Ватикан має всі атрибути суверенної держави (власна територія, населення, система органів влади), у міжнародних відносинах він пра­вомірно вважається вторинним суб'єктом міжнародного права.

Пояснюється це тим, що у XX ст. Ватикан конституювався як суб'г.кт міжнародного права в силу міжнародної угоди, укладе­ної між Святішим Престолом (так Ватикан офіційно йменується в міжнародних актах) та Італійською монархією в 1929 р. (Латеранські угоди). У 1984 р. між Ватиканом та Італійською Республікою було укладено нову угоду про статус Святішого Престолу, яка підтвердила принципові положення Латерансь-ких угод 1929 р. Угода 1984 р. чинна до цього часу.

Ватикан як суб'єкт міжнародного права підтримує активні зовнішні зв'язки з багатьма державами світу й особливо з ти­ми, де великий вплив католицької церкви. Святіший Престол має статус спостерігача в ООН, МОП, ЮНЕСКО та інших міжна­родних організаціях; є членом Всесвітнього поштового союзу, Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ), Міжна­родного союзу електрозв'язку тощо; бере участь у роботі бага­тьох міжнародних конференцій; укладає двосторонні й багато­сторонні договори, тим самим реалізуючи свою міжнародну правоеуб'єктність.

Індивіди й міжнародні неурядові організації як суб'єкти міжнародного права

Довгий час у радянській науці міжнародного права була по­ширена думка, що індивіди (фізичні особи) і міжнародні не­урядові організації (МНПО) не мають можливості самостійно брати участь у міжнародно-правових відносинах. Іншими сло­вами, більшість радянських юристів-міжнародників не визна­вало індивідів і МНУО як суб'єктів міжнародного права. Ця позиція почала змінюватися у 80-ті роки. Сьогодні ми можемо зробити висновок про те, що в ряді випадків норми міжнарод­ного права прямо орієнтовані на індивіда (Факультативний протокол № 1 Міжнародного пакту про цивільні й політичні права 1966 р., Європейська конвенція щодо захисту прав лю­дини і основних свобод 1950 р., Статут Міжнародного військо­вого трибуналу в Нюрнберзі 1945 р., Статут Міжнародного кримінального суду 1998 р. тощо) і МНУО (Женевські кон­венції про захист жертв війни 1949 р. І два додаткових прото­коли до них 1977 р.). На підставі вказаного можна зробити вис­новок: якщо відносини, у яких беруть участь індивіди й МНУО, існують, і якщо ці відносини врегульовані міжнародним пра­вом, то учасники таких відносин є суб'єктами міжнародного права. Правовою формою діяльності індивідів і МНУО на міжнародній арені є правозастосування позитивного характеру, наприклад, захист порушеного права, надання допомоги хворим і пораненим або негативного несення відповідальності за скоєння міжнародного злочину щодо індивідів. У міжнародній правотворчій діяльності фізичні особи й МНУО не беруть участі, оскільки не мають таких прав. Індивіди й МНУО мають обмежене коло прав і обовязків за міжнародним правом, здійснюваних ними тільки в міжнародній правозастосовній діяльності.

2. З проблемою міжнародної правосуб'єктності тісно пов'язані питан­ня визнання. Як відзначав Ф.Ф. Мартене, міжнародне право «не може визнати, що дане суспільство існує, якщо воно не визнане державним законом, або прийняти його за самостійний політичний механізм, якщо воно не є таким у початках державного права». Отже, відзначав він, у міжнародних відносинах кожному законно­му суспільству належить право на визнання з боку всіх цивілізова­них держав законності його існування.

Визнання - це односторонній добровільний акт держави, у яко­му вона прямо або побічно заявляє або про те, що:

а) розглядає іншу державу як суб'єкт міжнародного права і має
намір підтримувати з нею офіційні відносини, або

б) вважає владу, яка затвердилася неконституційним шляхом у дер­
жаві або на частині її території, достатньо ефективною, щоб ви­
конувати в міждержавних відносинах роль представника цієї
держави або населення відповідної території.

Слід пам'ятати, що обов'язку визнання не існує це право дер­жави. За допомогою акту визнання держава погоджується з відпові­дними змінами в міжнародному правопорядку і/або в міжнародній правосуб'єктності. Визнання, зокрема, свідчить про вихід на міжнародну арену нової держави або уряду і спрямоване на встановлення між державою, що визнає, і державою, що визнається, правовідно­син, характер і обсяг яких залежать від виду і форми визнання. Визнання на практиці означає, що держава визнає іншу нову дер­жаву як юридичну особу, тобто з усіма її правами й обов'язками, що випливають із міжнародного права. Таким чином, право і дієздатність кожного суб'єкта реалізуються у взаємовідносинах з іншими і залежать від їхнього бажання прийняти його в міжнародне співто­вариство.

У минулому столітті проблема визнання держави виникала у разі її утворення на колишній залежній території в результаті деко­лонізації. У наш час вона виникає найчастіше при територіальних змінах: при об'єднанні двох і більше держав або при їхньому розпаді (поділі, виділенні). Особливої актуальності визнання набуває при здобутті незалежно­сті, при соціальних революціях, а також при нелегітимних засобах зміни полі­тичного режиму (в результаті військового перевороту, при встановленні дик­татури або виникненні нової держави в результаті збройної інтервенції іншої держави - наприклад, «Турецької Республіки Північного Кіпру»).

Визнання нової держави є політичним актом і не регламентується міжна­родним правом. Воно здійснюється звичайно за допомогою заяви держави, що визнає, адресованої визнаній державі, про намір вступити з нею у взаємовідно­сини як із суверенною державою, зокрема, установити з нею дипломатичні відносини. Деякі вчені, зокрема П.Н. Бірюков, вважають, правовідносини, що виникають на основі акту визнання, існують незалежно від встановлення між суб'єктом, що визнає, і суб'єктом, що визнається, дипломатичних, консульсь­ких або інших відносин. Правовідносини визнання і дипломатичні, консульські правовідносини випливають із різноманітних норм міжнародного публічного права. Водночас визнання як юридичний факт є базою для всіх подальших відносин між суб'єктами міжнародного права, і дипломатичні і консульські відносини встановлюються після визнання.

У сучасній доктрині міжнародного права існує дві теорії визнання: консти­тутивна і декларативна.

Відповідно до конститутивної теорії тільки визнання надає дестинатору (адресату) відповідну конституюючу (правостворюючу) якість: державі - між­народну правосуб'єктність, уряду - здатність представляти суб'єкта міжнаро­дного права в міждержавних відносинах. Без визнання з боку групи провідних держав нова держава не може вважатися суб'єктом міжнародного права.

Очевидно, найбільш вразливими місцями цієї теорії є такі моменти:

  • по-перше, не зрозуміло, яка кількість визнань необхідна для надання дести­натору згаданої якості;

  • по-друге, як показує практика, держави можуть існувати і вступати в ті чи інші контакти з іншими державами, а уряди, що прийшли до влади некон­ституційним шляхом, ефективно представляти суб'єкта міжнародного пра­ва і без офіційного визнання.

Конститутивна теорія була досить поширена до Друго' світової війни, її прихильниками були Л. Оппенгейм, Г. Лаутерпахт, Д. Анцилотті. Згодом більшого поширення набула декларативна теорія, якої зараз дотримується зна­чна кількість вчених-міжнародників.

Відповідно до декларативної теорії визнання не надає дестинатору відповідної якості, а лише констатує його появу і є засобом, що полегшує здійснення з ним контактів. Іншими словами, визнання має декларативний (явочний) характер і спрямоване на встановлення стабільних, постійних міжнародних правовідносин між суб'єктами міжнародного права. Визнання передбачає вну­трішню незалежність знову виниклої держави, але не створює її. Ф.Ф. Мар­тене писав, що «держава виникає й існує самостійно. Визнанням її лише кон­статується її народження».

Декларативна теорія знайшла своє закріплення в міжнародно-правових документах: ст. 9 Статуту Організації американських держав, наприклад, закріплює, що політичне існування держави не залежить від визнання її іншими державами. Навіть до визнання держава має право на захист своєї цілісності і незалежності.

Поширена думка, що декларативна теорія більшою мірою відповідає реальностям сучасного міжнародного життя. Проте в тих випадках, коли визна­ють суб'єктом міжнародного права такі утворення, що об'єктивно не можуть бути ними (наприклад, Мальтійський орден), визнання набуває конститутив­ного або, точніше, квазіконститутивного характеру, надаючи видимість набут­тя якості, яку той, хто визнає, бажає бачити в дестинатора.

В умовах посилення дезінтеграційних процесів актуалізується значення конститутивної теорії - у практиці міжнародного життя відсутність визнання з боку більшості держав суб'єктів міжнародного права, по суті, виключає но­вого суб'єкта з міжнародного співтовариства (Придніпровська Молдавська Ре­спубліка, Республіка Ічкерія, Нагірний Карабах). Але коли суб'єкту у визнанні відмовляє тільки частина міжнародного співтовариства, це не може виключи­ти його із сім'ї народів і тоді починає превалювати і втілюватися в життя декларативна теорія.

З приводу членства нової держави в міжнародних організаціях, зокрема в ООН, виникає питання про своєрідне колективне визнання. Практика цієї між­народної універсальної організації з даного питання дуже різноманітна і не має єдиних підходів. Так, наприклад, коли Єгипет і Сирія в 1958 році створили Об'єднану Арабську Республіку (ОАР), остання була визнана ООН без будь-яких спеціальних процедур, а після розпаду ОАР членство в ООН зберегли Єгипет і Сирія. Після поділу Пакистану на дві держави Пакистан зберіг своє членство в ООН, а Бангладеш був прийнятий в ООН як новий член. При створенні ООН дві союзні республіки СРСР - Україна і Білорусія на основі політичного рішення стали державами-фундаторами ООН поряд із Союзом РСР, не будучи фактично суверенними державами. А після розпаду СРСР було прийнято політичне рі­шення про членство в ООН Російської Федерації зі статусом постійного члена Ради Безпеки, хоча вона до цього взагалі не була членом ООН. При цьому Укра­їна і Білорусія зберегли своє членство в ООН вже як незалежні держави, а решта колишніх союзних республік були прийняті в ООН як її нові члени.

Вже відзначалося, що інститут визнання не кодифікований і його утворює головним чином група звичайних міжнародно-правових норм, що регулюють усі стадії визнання нових держав і урядів, включаючи юридичні наслідки визнання. Інститут визнання має комплексний характер. Його норми в основно­му містяться в праві міжнародної правосуб'єктності, але окремі норми є і в праві міжнародних договорів, праві міжнародних організацій і т.д.

Форми визнання

У міжнародному праві існують такі форми визнання:

  • de facto;

  • de jure;

  • ad hoc.

Визнання de facto - це визнання офіційне, але не повне. Воно означає вираження непевності в тому, що дана держава або уряд достатньо довговічні або життєздатні. Воно може спричинити встановлення консульських відносин, але це не є обов'язковим. Визнання de facto є практичним, визнанням, що передбачає економічні і культурні контакти за відсутності повних контактів, відсутності ди­пломатичного визнання. Але й у цих відносинах держава (уряд), стосовно якої відбулося визнання de facto вступає в міжнародні відносини як суверен. Так, у 1960 році СРСР визнав de facto Тимчасовий уряд Алжирської Республіки.

Як правило, через якийсь час визнання de facto трансформується у визнання de jure.

Визнання de jure - повне, остаточне визнання, що означає встановлення між суб'єктами міжнародного права міжнародних відносин у повному обсязі і у всіх галузях міжнародного спілкування. Визнання de jure здатне спричини­ти обмін дипломатичними представниками вищого класу, визнання прав ви­знаної держави на розпорядження майном та іншими цінностями, що нале­жать їй за кордоном, визнання її імунітету від юрисдикції держави, що ви­знає, і т.ін. Іноді таке визнання супроводжується різноманітними застережен­нями з боку держави, що визнає, наприклад, про територіальні межі поши­рення визнаної влади (при визнанні Великобританією Союзу РСР у 1924 році) або про ставлення до міжнародних зобов'язань (з боку Великобританії при визнанні Народної Республіки Болгарії в 1947 році).

Зустрічаються випадки, коли держави, уряди вступають в офіційний контакт одна з одною вимушено, для вирішення яких-небудь конкретних питань, але водночас не бажають визнавати одна одну. У цьому випадку говорять про визнання ad hoc (у даній ситуації, у конкретній справі). Іноді метою таких контактів може бути укладання міжнародних договорів. Наприклад, чотири учасники переговорів про закінчення війни у В'єтнамі (США і три в'єтнамські сторони) підписали в 1973 році відомі Паризькі угоди, хоча деякі з них один одного не визнавали. Відсутність визнання в таких випадках не повинна по­значатися на юридичній чинності договору.

^ Види визнання

Види визнання розрізняють залежно від дестинаторів визнання. Можна виділити традиційні види визнання (держав і урядів ), попередні або проміжні (визнання націй, сторони, що повстала або воює, організації опору й урядів в еміграції (вигнанні)).

Як уже відзначалося, визнання держав має місце, коли на міжнародну арену виходить нова незалежна держава, що виникла в результаті революції, війни, об'єднання або поділу держав, і т.д. Основним критерієм визнання в даному випадку є незалежність визнаної держави і самостійність у здійсненні ефективної державної влади. Крім того, до таких критеріїв слід віднести і легітимність державної влади, що встановилася у визнаній державі. При цьо­му під легітимністю слід розуміти підтримку населенням режиму, що встано­вився, а не тільки законність приходу до влади.

Відповідно до сформованої міжнародної практики у визнанні має бути від­мовлено знову створеній державі або уряду, якщо вони ведуть політику аг­ресії, встановлюють режим апартеїду або ж створені з порушенням принципу самовизначення.

^ Визнання уряду відбувається, як правило, одночасно з визнанням нової держави, тому що акт визнання безпосередньо адресується йому.

Визнання уряду за своєю суттю означає визнання його здатності здійснювати ефективну владу в державі. Історії міжнародного права відомі спеціальні доктрини про визнання урядів, названі іменами міністрів закордонних справ Еквадору Карлоса Тобара (доктрина Тобара) і Мексики Хенаро Естради (док­трина Естради), що сформувалися на початку XX століття в практиці дер­жав американського континенту.

Доктрина Тобара одержала закріплення в Конвенції держав Центральної Америки від 20 грудня 1907 року, у ст. 1 якої є зобов'язання урядів договірних сторін (Гватемали, Гондурасу, Коста-Ріки, Нікарагуа і Сальвадору) не ви­знавати уряди, що можуть установитися в одній з п'яти країн у результаті державного перевороту або революції, спрямованих проти визнаного уряду, поки вільно обраний уряд не реорганізує країну в конституційних формах. Таким чином, ця доктрина мала на меті обмеження перманентних революцій в іспано-американських країнах.

Доктрина Естради викладена в Комюніке Міністерства закордонних справ Мексики про визнання держав від 27 вересня 1930 року, у якому уряд Мекси­ки інструктував своїх дипломатичних представників у країнах, де відбулися перевороти, про те, що «Мексика не висловлюється з питання про надання визнання», тому що в результаті заяв про визнання «...створюється образлива практика, яка, крім того, що зазіхає на суверенітет інших націй, веде до того, що внутрішні справи останніх можуть бути предметом оцінки з боку інших урядів, що беруть на себе тим самим роль критика, який виносить позитивну або негативну оцінку з питання про закономірність режиму». Таким чином, ця доктрина виступала проти застосування доктрини визнання, «у результаті якої питання про те, законний або не законний новий режим, виноситься на розсуд іноземних урядів».

Незважаючи на те, що визнання уряду відбувається, як правило, одночасно з визнанням нової держави, у наш час практика міжнародного життя знає визнання уряду без визнання держави. Це має місце у вже зазначених випад­ках, коли уряд приходить до влади неконституційним шляхом у вже визнаній державі (громадяш ькі війни, військові перевороти). При цьому багато дер­жав, що оголошують про визнання нового уряду, виходять із того, що тільки народ коленої держави вправі вирішувати питання про уряд і форму правління і що повага суверенних прав є головним принципом відносин між державами. Водночас і тут є певні умови такого визнання прагматичного характеру. Воно відбувається, якщо:

  • уряд проводить дійсний контроль над більшою частиною країни й ефектив­не керівництво нею;

  • у процесі приходу до влади нового уряду не були суттєво порушені права людини.

Визнання уряду є або остаточним і повним, або тимчасовим чи обмеженим лише деякими юридичними відносинами.

Визнання de facto нового уряду виражається різноманітними засобами: певною заявою; підписанням угод, що мають тимчасовий характер або обме­жене значення; підтриманням епізодичних відносин із новим урядом і т.д.

Визнання de facto уряду не обумовлює в обов'язковому порядку визнання ком­петенції його судової, адміністративної або іншої влади чи наслідків екстери­торіальності його актів.

Визнання de jure нового уряду випливає або з певної заяви, або з позитив­ного факту, що однозначно показує наявність наміру надати це визнання (конклюдентні дії). За відсутності такої заяви або факту визнання не може бути отримано. Визнання de jure нового уряду має зворотну силу з моменту, коли він почав здійснювати свою владу.

Визнання уряду у вигнанні (визнання емігрантського уряду) є особливим видом визнання урядів. Така практика була значно поширена під час Другої світової війни і мала на меті насамперед підкреслити незаконний характер фашистської окупації ряду європейських країн і позбавлення їх державності. Це стосувалося урядів Польщі, Франції, Чехії та деяких інших, що були ви­гнані з території своїх держав і знайшли захист в інших країнах або в цих країнах були сформовані (Польський емігрантський уряд на чолі з Миколай-чиком у Великобританії, Французький Комітет національного визволення, що очолювався генералом Де Голлем, в Алжирі, Чехословацький уряд на чолі з президентом Е. Бенешом у Великобританії).

Міжнародне визнання уряду у вигнанні відбувалося за наявності певних критеріїв:

а)тісного зв'язку такого уряду зі своїм народом;

б)наявності підпорядкованих такому уряду військових формувань, що борються за визволення своєї країни (дивізія ім. Т. Костюшко, що складалася з чехів і словаків, яка воювала разом із Червоною Армією; армія Крайова Рада народова (у польського уряду у вигнанні) і з 1944 року Армія Людова, що воювала разом із Червоною Армією (у Люблінського уряду); повітряна еска­дрилья «Нормандія-Неман», що боролася разом із Червоною Армією і війсь­кові формування в Північній Африці - у французького уряду).

Слід зазначити, що емігрантський уряд часто втрачає зв'язок із відповідною територією і тому перестає представляти дану державу в міжнародних відносинах. Тому визнання уряду у ві гнанні є заходом, що має тимчасовий і винятковий характер. У наш час такиї вид визнання використовується досить рідко.

Під визнанням воюючої сторони розуміють визнання учасника мїжнародно-правових відносин, що регулюються законами і звичаями війни і виникають у зв'язку з її початком. Характерною рисою такого суб'єкта міжнародного права є те, що тут він сам приймає на себе статус воюючої сторони, вступивши в збройний міжнародний конфлікт з іншим таким суб'єктом (має місце при аг­ресії однієї держави проти іншої, у процесі самовизначення націй і народів). Проте в будь-якому випадку воююча сторона повинна дотримуватися законів і звичаїв війни, порушення яких буде вважатися міжнародним злочином.

У наш час визнання сторони фактично воюючою трансформувалося в між­народно-правовий інститут визнання органів і організацій національно-визво­льного руху.

Під визнанням повсталої сторони в міжнародному праві розуміється визнання повстанців, загонів опору, учасників громадянської або національно-визвольної боротьби, що контролюють певну територію своєї держави і ведуть збройну боротьбу проти колонізаторів, диктаторських, фашистських та інших антидемократичних режимів за самовизначення свого народу. Іншими слова­ми, визнання воюючої сторони стоїть на порядку денному при збройному на­паді однієї держави на іншу (у наявності є зовнішній чинник), а визнання повсталої сторони необхідне при виступі внутрішньодержавних суб'єктів про­ти свого уряду (у наявності є внутрішній чинник).

Таким чином, хоча точного розмежування понять повсталої і воюючих сто­рін не існує, відмінність воюючої сторони в міжнародному конфлікті від повс­талої сторони в громадянській війні полягає в тому, що в останньому випадку такий статус виникає у внутрішньодержавного суб'єкта тільки після міжнаро­дного визнання з боку інших суб'єктів міжнародного права.

Статус повсталої сторони, що передбачає менший обсяг прав, ніж статус воюючої сторони, надає право учасникам збройної боротьби у випадку їхньої поразки і переходу на територію іншої держави вимагати від неї надання захи­сту, а держава, що надала захист, зобов'язана їх розглядати як комбатантів (учасників військових дій) і не видавати владі, що одержала над ними перемо­гу. Повстала сторона також зобов'язана дотримуватися законів і звичаїв ве­дення війни.

Визнання сторони повсталою в сучасній міжнародно-правовій практиці вже не зустрічається.

Соціальна цінність визнання полягає в тому, що на його основі здійснюєть­ся правонаступництво держав.

3. Під міжнародним правонаступництвом розуміють перехід прав і обо­в'язків від одного суб'єкта міжнародного права (правопопередника) до іншого (правонаступника) внаслідок виникнення або припинення існування держави або зміни її території.

^ Правонаступництво виникає:

  • при розпаді федерації;

  • при інших територіальних змінах (розпаді держави на дві і біль­ше держави, злитті держав або входженні території однієї дер­жави до складу іншої);

  • при соціальних революціях;

  • при розпаді колоніальної системи.

Об'єктами правонаступництва можуть бути:

  • територія;

  • договори;

  • державна власність;

  • державні архіви;

  • державні борги;

  • членство в міжнародних організаціях.

Існують такі види правонаступництва:

  1. повне (універсальне) - коли до правонаступника переходять усі права й обов'язки правопопередника (наприклад, Україна є по­вним правонаступником УРСР);

  2. неповне (часткове) - коли до правонаступника переходить час­тина прав і обов'язків або тільки права чи обов'язки (наприклад,Україна є частковим правонаступником СРСР з питаннь ядерної зброї);

  3. відсутність правонаступництва - коли новий суб'єкт міжнародного права відмовляється від усіх прав і обо­в'язків правопопередника, у тому числі не зв'язує себе його зобов'язаннями з міжнародних договорів (після поділу англійським урядом у 1947 року Індії на 2 домініони - Індійський Союз і Пакистан Індія оголосила про прийняття на себе всіх боргів, що належать території Пакистану, хоча застерегла можливість подальших регресних вимог до Пакистану).

Зважаючи на те, що основними суб'єктами міжнародного права є держави, у міжнародному праві мова йде насамперед про їхнє правонаступництво. На сьогодні основні питання правонаступництва держав урегульовані у двох уні­версальних договорах: Віденській конвенції про правонаступництво держав стосовно договорів від 23 серпня 1978 року (далі - Віденська конвенція 1978 року; Україна приєдналася до цієї конвенції 17 вересня 1992 року) і Віденській конвенції про правонаступництво держав стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів від 8 квітня 1983 року (далі - Віденська конвенція 1983 року; Україна приєдналася до даної конвенції 17 листопада 1992 року). Ці конвенції поки що не набрали чинності, тому їх норми застосо­вуються як міжнародні звичаї.

^ Правонаступництво держав стосовно міжнародних договорів

Віденська конвенція 1978 року регулює правонаступництво тільки стосовно договорів, укладених у письмовій формі, і тільки лише між державами. Відно­сно усних договорів і договорів між державами та іншими суб'єктами міжна­родного права діють звичайні норми.

Конвенція закріплює такі правила правонаступництва стосовно договорів:

а) у разі створення в р зультаті деколонізації нової незалежної держави діє принцип tabula rasa-чиста дошка- держава не пов'язана з догово­рами, укладеними колишніми державами-метрополіями;

б) нова незалежна держава не зобов'язана зберігати який-небудь договір або ставати його учасником тільки тому, що в момент і правонаступництва цей договір був чинним щодо території - об'єкта правонаступництва;

в) нова держава може стати учасницею будь-якого багатостороннього догово­ру, що мав чинність на території правонаступництва, шляхом повідомлення про правонаступництво. Якщо до моменту правонаступництва держава-попередниця підписала договір з умовою ратифікації, прийняття або затвер­дження, правонаступник може стати учасником договору, ратифікувавши,прийнявши або затвердивши його (крім випадків несумісності участі право ­наступника з об'єктами і цілями договору).

Якщо частина території держави стає частиною території іншої держави, то стосовно цієї території:

а) договори держави-попередниці втрачають чинність;

б) договори держави-правонаступниці набувають чинності, крім випадків, коли застосування цих договорів було б несумісним із їхніми об'єктами і цілями.

Двосторонній договір, що має чинність стосовно території - об'єкта правонаступництва, вважається чинним і для держави-правонаступниці, якщо нова держава домовилася про це з контрагентом або це випливає з її пово­дження.

При об'єднанні двох або декількох держав права і зобов'язання за їх дого­ворами переходять до правонаступника, якщо сторони не встановили інше і якщо це не суперечить об'єктам і цілям договору.

При відділенні частини території і приєднанні її до іншої держави догово­ри попередника залишаються чинними для правонаступника.

Про правонаступництво договорів робляться письмові повідомлення депо­зитарію договору і/або його учасникам.

^ Правонаступництво держав стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів

Віденською конвенцією 1983 року встановлені правила правонаступництва стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів.

Відповідно до Конвенції державна власність - це майно, а також права й інтереси, що на момент правонаступництва належали відповідно до внутріш­нього права держави-попередниці цій державі.

^ Державні архіви являють собою сукупність документів різного роду будь-якої давнини, зроблені або набуті державою-попередницею у ході її діяльно­сті і належать державі на момент правонаступництва відповідно до її внутрі­шнього права та зберігаються під її контролем як архіви для різноманітних цілей.

Під державним боргом розуміють будь-яке фінансове зобов'язання держави стосовно іншої держави, міжнародної організації або будь-якого іншого суб'єкта міжнародного права, що виникло відповідно до міжнародного права.

Перехід власності, архівів і боргів при правонаступництві регулюється уго­дами між державою-попередницею і державою-спадкоємницею. За відсутності угод діють такі правила:

1. При передачі частини території держави іншій державі до правонаступника переходять:

а) усе нерухоме майно, що знаходиться на відповідній території, а також рухо­ме майно, пов'язане з діяльністю держави на даній території;

б) частина архівів, що стосується відповідної території і необхідна для її нор­мального управління;

в) державний борг (у справедливій частці).

2. При створенні нової незалежної держави на території держави-попередниці до держави-правонаступниці переходять:

а) нерухоме майно, що знаходиться на її території, а також нерухомість, що належить державі-попередниці і знаходиться за кордоном. До правонаступ­ника переходить також рухоме майно, що знаходиться на території держа­ви-попередниці;

б) архіви, шо належать її території, а також частина інших архівів, необхід­них для нормального управління.

Державні борги до правонаступника не переходять.

  1. При об'єднанні декількох держав в одну до правонаступника переходить уся власність держав-попередників, їх архіви і борги.

  2. При відділенні частини території від держави до правонаступника переходять:

а) нерухоме майно, що знаходиться на даній території, а також усе пов'яза­
не з нею рухоме майно і частина іншого рухомого майна (у справедливій частці);

б) частина архівів, що стосується даної території, а також інші архіви, необ­хідні для управління нею;

в) державний борг (у справедливій частці).

5. При поділі держави, коли частини території утворюють дві або декілька держав-правонаступниць, до правонаступників переходять:

а) нерухоме майно, що знаходиться на їх території, а також рухома власність,що належить їй;

б) частина архівів, що стосується даної території, а також інші архіви, що
мають безпосереднє відношення до неї;

в) державний борг (у справедливій частці).

^ Правонаступництво України у зв'язку з припиненням існування СРСР

Питання про правонаступництво стосовно договорів Союзу РСР, державної власності, державних архівів і державних боргів СРСР є одним із найважливі­ших наслідків припинення існування Радянського Союзу.

Україна в особі своїх вищих органів влади визначила правонаступництво в тих випадках, коли внаслідок міжнародного права це підлягає вирішенню одностороннім волевиявленням, а в інших випадках - шляхом укладання відповідних міжнародних угод.

Одностороннім волевиявленням установлені безперервність держави Укра­їни, її територіальне наступництво в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року. Цей документ закріплює існування України як суверенної національної держави в існуючих кордонах, діяльність її вищо­го представницького органа, який має виняткове право виступати від імені всього народу - Верховної Ради УРСР - на основі верховенства Конституції. Тут же проголошувалися встановлення українського громадянства, територіа­льне верховенство республіки на всій її території, економічна самостійність і право здійснення зовнішніх відносин.

У Декларації оголошувалося правонаступництво на свою частку в загаль­носоюзному багатстві, зокрема, в загальносоюзних алмазному і валютних фон­дах і золотому запасі, які були створені завдяки зусиллям народу Республіки.

Подальшого розвитку ця тенденція набула в ^ Законі України від 12 вересня 1991 р. «Про правонаступництво». Відповідно до цього Закону:

- з моменту проголошення незалежності України вищим органом державної влади в Україні була її Верховна Рада;

  • до прийняття нової Конституції України діяла Конституція УРСР;

  • закони й інші акти УРСР діяли па території України, якщо вони не суперечи­ли законам України, прийнятим після проголошення незалежності України;

  • органи держави, сформовані на основі Конституції УРСР, діяли до створен­ня органів держави на основі Конституції України;

  • державним кордоном України був її державний кордон у складі СРСР за станом на 16 липня 1990 року;

  • Україна підтверджувала свої зобов'язання за міжнародними договорами, що були ратифіковані УРСР до проголошення незалежності України і проголо­шувала себе правонастушшцею прав і обов'язків за договорами СРСР, що не суперечать Конституції України й інтересам Республіки;

  • Україна не несла відповідальності за кредитними договорами СРСР, що були підписані після 1 липня 1991 року без згоди України;

  • усі громадяни СРСР, що постійно мешкали на момент проголошення неза­лежності України на її території, ставали громадянами України.

При укладанні міжнародних договорів з різноманітних аспектів лравона-ступництва Україна виходила зі своїх національних інтересів.

Угода про створення Співдружності Незалежних Держав від 21 грудня 1991 року містить гарантії держав - учасниць СНД з виконання міжнародних зобо­в'язань, що випливають із договорів і угод колишнього СРСР. Водночас кожна держава СНД мала право підтвердити дію для себе того чи іншого договору СРСР. Так, рішеннями 1992 року про участь держав - учасниць СНД у Договорі між СРСР і США про ліквідацію їхніх ракет середньої і .меншої дальності 1987 року, у Договорі між СРСР і США про обмеження систем протиракетної оборо­ни 1972 року держави - правонаступник СРСР. у тому числі й Україна, підтве­рдили свою участь у цих договорах стосовно їх територій і з урахуванням їх національних інтересів.

Кожна з держав СНД, у тому числі й Україна, погодившись із тим, щоб членство СРСР в ООН було продовжено Російською Федерацією, самостійно вступали (крім України і Білорусії) в ООН, ставали учасницями різних міжна­родних договорів.

Для вирішення проблем правонаступництва і на основі Меморандуму про порозуміння з питання правонаступництва стосовно договорів колишнього СРСР, що становлять взаємний інтерес, 1992 року Радою глав країн СНД

20 березня 1992 року була створена комісія з правонаступництва відносно договорів, що становлять взаємний інтерес, державної власності, боргів і активів колишнього Союзу РСР, у рамках якої було підготовлено значну кількість угод між держа­вами колишнього СРСР (наприклад, Договір про правонаступництво стосовно колишнього державного боргу й активів Союзу РСР 1991 року, Угоду глав дер­жав - учасниць СНД про власність колишнього Союзу РСР 1991 року, Угоду про розподіл усієї власності колишнього Союзу РСР за кордоном 1992 року, Декларацію глав держав - учасниць СНД про міжнародні зобов'язання в галузі прав людини й основних свобод 1993 року та ін.). Україна є учасницею біль­шості з цих договорів.

Так, 6 липня 1992 року між Україною, Вірменією, Білорусією, Казахста­ном, Киргизією, Молдавією, Російською Федерацією, Таджикистаном, Турк­менистаном і Узбекистаном була підписана Угода про розподіл усієї власності колишнього Союзу РСР за кордоном. Предметом угоди була вся рухома інерухома власність та інвестиції за межами території СРСР, що перебувала у володінні, користуванні і розпорядженні СРСР, його органів або інших струк­тур, під його контролем або юрисдикцією. Під власністю, зокрема, розуміла­ся: нерухомість, використовувана дипломатичними і консульськими представ­ництвами СРСР; інфраструктури СРСР за кордоном і прибуток від їх експлуа­тації; власність СРСР і прибуток від діяльності юридичних осіб, що перебува­ли під юрисдикцією СРСР; прибуток від виконання робіт за міжнародними угодами СРСР та ін. Ця власність ділилася у відсотках - від 0,70 (для Туркме­нистану) до 61,34 (для Російської Федерації). Україна одержала 16,37%. Су­купна частка Грузії, Латвії, Литви й Естонії склала 4,77% і цією угодою не розглядалася.

У цей самий день 1992 року між тими ж суб'єктами за участю України була підписана Угода про правонаступництво стосовно державних архівів колишньо­го Союзу РСР. Загальним принципом цієї угоди стало проголошення цілісності архівних фондів колишньої Російської імперії і Союзу РСР. Угодою передбача­вся перехід під юрисдикцію держав - учасниць СНД державних архівів та інших архівів союзного рівня, включаючи державні галузеві архівні фонди колишньо­го СРСР, що знаходяться на їх території. Сторони даної Угоди мають право на повернення тих фондів, що утворилися на їх території і в різний час опинилися за їхніми межами. Крім того, передбачена можливість використання держава-ми-учасницями на основі укладання спеціальних двосторонніх угод архівів, що перебувають в розпорядженні будь-якого учасника, шляхом доступу до них або одержання копій.

У 1992-1994 роках були укладені двосторонні угоди між Україною, з одно­го боку, і Азербайджаном, Вірменією, Грузією, Казахстаном, Молдавією, Ро­сійською Федерацією, Таджикистаном, Узбекистаном - з іншого, про врегу­лювання питань правонаступництва стосовно зовнішнього державного боргу й активів колишнього Союзу РСР.

Отже, правонаступництво держав — це об'єктивно сформована систе­ма принципів і норм, що взаємопов'язані між собою і взаємодопов­нюють один одного, які у разі настання правонаступництва мають регламентувати весь комплекс правовідносин, що виникають між державою-попередницею, державою-наступницею і третіми дер­жавами (контрагентами), визначаючи, яким чином і в якому обсязі міжнародні права і зобов'язання держави-попередниці можуть або повинні перейти до держави-наступниці, а також те, які кореспон­дуючі права і обов'язки можуть чи мають у цьому зв'язку постати для третіх держав-контрагентів зокрема та міжнародного співтова­риства у цілому.*


_______________________

*Правонаступнцтво держав як міжгалузевий інститут сучасного міжнародного права.//Вісник Академії правових наук України,2(37) 2004,с.-105-108.

Список використанних джерел і літератури:

  1. Конституція України// ВВР України від 28 червня 1996;

  2. Закон України «Про правонаступництво України» від 12.09.1991 року//ВВР України.-1991.-№46,с.-617;

  3. Венская конвенция о правопреемстве государств относительно договоров от 28 августа 1978 року. Действующее международное право. В 3-х томах// сост. Ю.М. Колосов, Э.С. Кривчикова. Том 1.-М.: Издательство Московского независимого института международного права,1996.-с.,433-457;

  4. Конвенция о правопреемстве государств относительно государственной собственности, государственных архивов и государственных долгов от 8 апреля 1983 года. Действуещее международное право. В 3-х томах// Сост. Ю.М. Колосов., Э.С. Кривчикова. Том. 1.- М.: издательство Московского независимого института международного права,1996,с.-454-474;

  5. Кокорев Р.С. Понятие и характерные черты государства как субъекта международного права. Государство и право.,2005,№12, с.-71-79

  6. Курдюков Г.И. Международная правосубъектность-предпосылка международных правоотношений. Казань, 1971,с.-144-148

  7. Сов. Ежегодник советского права.1986

  8. Фельдман Д.И. Актуальные проблемы исследования муждународной правосубъектности.1986.

  9. Правонаступнцтво держав як міжгалузевий інститут сучасного міжнародного права.//Вісник Академії правових наук України,2(37) 2004,с.-105-108.

  10. Баймуратов М.О.Міжнародне право України. Одеса-2006;

  11. Черкес М.Ю. Міжнародне право України.К.-2000;

  12. Тимченко Л.Д. Міжнародне право України.К.-2007;

  13. Жан Тускоз. Міжнародне право України.,1998.









Скачать файл (183.5 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru