Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Конспект лекцій - Історія держави і права України - файл 1.doc


Конспект лекцій - Історія держави і права України
скачать (2541.5 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc2542kb.17.11.2011 23:26скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   36
Реклама MarketGid:
Загрузка...
Курс лекцій

ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ


ВСТУП ДО КУРСУ ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ
1.1. ПРЕДМЕТ ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ
1.2. ПРИНЦИПИ ТА МЕТОДИ ПІЗНАННЯ ІСТОРИКО-ПРАВОВИХ ЯВИЩ
1.3. ІСТОРІОГРАФІЯ ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ
Розділ 2. ДЕРЖАВА ТА ПРАВО КИЇВСЬКОЇ РУСІ (VI — початок XIII ст.)
2.1. ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ
2.2. ПРО НАЗВУ "РУСЬ"
2.3. ПРО НОРМАНСЬКУ ТЕОРІЮ
2.4. ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД ПОДІЙ ТА ОСОБИСТОСТЕЙ
2.5. ПОШИРЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА В УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ
2.6. СУСПІЛЬНИЙ ЛАД
2.7. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД
2.8. СУД І ПРОЦЕС
2.9. ПРАВОВА СИСТЕМА
Розділ 3. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО - ПРОДОВЖЕННЯ ТРАДИЦІЇ РУСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ (перша пол. XIII - друга пол. XIV ст.)
3.1. ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД
3.2. МОНГОЛО-ТАТАРСЬКА НАВАЛА ТА ЇЇ НАСЛІДКИ
3.3. СУСПІЛЬНИЙ ЛАД
3.4. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД
3.5. ЦЕРКВА. СПРОБИ РИМУ ЗАПРОВАДИТИ УНІЮ
3.6. ПРАВОВА СИСТЕМА
Розділ 4. ЛИТОВСЬКО-РУСЬКА ДЕРЖАВА ТА ПРАВО (друга пол. XIV — перша пол. XVI ст.)
4.1. ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД
4.2. СУСПІЛЬНИЙ ЛАД
4.3. МАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО
4.4. ВИНИКНЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА
4.5. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД
4.6. ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ
4.7. СУД І ПРОЦЕС
4.8. ПРАВОВА СИСТЕМА
Розділ 5. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ (друга пол. XVI — перша пол. XVII ст.)
5.1. ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД
5.2. СУСПІЛЬНИЙ ЛАД
5.3. ЗАПОРІЗЬКЕ КОЗАЦТВО – НОВА СОЦІАЛЬНА ВЕРСТВА
5.4. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД
5.5. ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ
5.6. СУД І ПРОЦЕС
5.7. НАСТУП КАТОЛИЦИЗМУ. БЕРЕСТЕЙСЬКА ЦЕРКОВНА УНІЯ
5.8. ОСНОВНІ РИСИ ПРАВА
Розділ 6. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ТА ПРАВО В РОКИ ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ 1648-1654 рр.
6.1. ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД
^ 6.2. УКРАЇНСЬКО-МОСКОВСЬКИЙ ДОГОВІР 1654 р.
6.3. ЗМІНИ В СУСПІЛЬНОМУ ЛАДІ
6.4. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД
6.5. СУДОВА СИСТЕМА ТА ПРОЦЕС
6.6. ПРАВОВА СИСТЕМА
Розділ 7. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ ПІД ІНОЗЕМНОЮ ЗВЕРХНІСТЮ (друга пол. XVII-XVIII ст.)
7.1. ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД
7.2. СУСПІЛЬНИЙ ЛАД
7.3. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД
7.4. КОНСТИТУЦІЯ ПИЛИПА ОРЛИКА
7.5. ЗМІНИ В ПРАВОВОМУ СТАНОВИЩІ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ
7.6. ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОГО УСТРОЮ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ
7.7. СУД І ПРОЦЕС
7.8. ПРАВОВА СИСТЕМА
Розділ 8. УКРАЇНА ПІД ІМПЕРСЬКОЮ ОКУПАЦІЄЮ (XIX -початок XX ст.)
8.1. ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД
8.2. СУСПІЛЬНИЙ ЛАД
8.3. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД
8.4. СУД І ПРОЦЕС
8.5. ПРАВОВА СИСТЕМА
8.6. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД І ПРАВО В ГАЛИЧИНІ, ПІВНІЧНІЙ БУКОВИНІ І ЗАКАРПАТТІ
8.7. УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ
Розділ 9. ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ (березень 1917 — квітень 1918 р.)
9.1. ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД
9.2. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД
9.3. СУДОВА СИСТЕМА
9.4. ПРАВОВА СИСТЕМА
Розділ 10. УКРАЇНСЬКА ГЕТЬМАНСЬКА ДЕРЖАВА (квітень — листопад 1918 р.)
10.1. ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД
10.2. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД
10.3. СУДОВА СИСТЕМА І ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ
10.4. ПРАВОВА СИСТЕМА
Розділ 11. УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА ЧАСІВ ДИРЕКТОРІЇ (листопад 1918 - листопад 1920 pp.)
11.1. ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД
11.2. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД
11.3. СУДОВА СИСТЕМА
11.4. ПРАВОВА СИСТЕМА
Розділ 12. ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА (1918-1923 рр.)
12.1. ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД
12.2. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД
12.3. ЗЛУКА ЗУНР І УНР
12.4. СУДОВА СИСТЕМА ТА ІНШІ ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ
12.5. ПРАВОВА СИСТЕМА
Розділ 13. ФОРМУВАННЯ РАДЯНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ В УКРАЇНІ (1917-1920 рр.)
13.1. ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД
13.2. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД
13.3. СУДОВА СИСТЕМА ТА ІНШІ ПРАВООХОРОННІ Й РЕПРЕСИВНІ ОРГАНИ
13.4. ФОРМУВАННЯ ОСНОВ СОЦІАЛІСТИЧНОГО ПРАВА
Розділ 14. СОЦІАЛІСТИЧНА ДЕРЖАВНІСТЬ І ПРАВО В УКРАЇНІ (1921-1929 рр.)
14.1. ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД
14.2. НОВА ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА В УКРАЇНІ
14.3. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД
14.4. СУДОВА СИСТЕМА ТА ІНШІ ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ
14.5. ПРАВОВА СИСТЕМА
Розділ 15. ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНИ В ПЕРІОД ПАНУВАННЯ ТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ (1929-1938 рр.)
15.1. ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД
15.2. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД
15.3. ЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ ПРАВООХОРОННОЇ СИСТЕМИ І ПОСИЛЕННЯ РОЛІ ПОЗАСУДОВИХ РЕПРЕСИВНИХ ОРГАНІВ
15.4. ПРАВОВА СИСТЕМА
15.5. ДЕРЖАВНІСТЬ І ПРАВО В ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ
Розділ 16. ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНИ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939-1945 рр.)
16.1. ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД
16.2. ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НА ПЕРШОМУ ЕТАПІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
16.4. ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ
16.5. ПРАВОВА СИСТЕМА
Розділ 17. ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНИ В ПЕРШІ ПОВОЄННІ РОКИ ІВ ПЕРІОД ДЕСТАЛШІЗАЦІЇ (1945 — перша пал. 1960-х рр.)
17.1. ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД
17.2. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД
17.3. ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ
17.4. ПРАВОВА СИСТЕМА
Розділ 18. ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНИ В ПЕРІОД НЕОТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ (середина 1960-х - середина 1980-х рр.)
18.1. ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД
18.2. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД
18.3. СУДОВА СИСТЕМА ТА ІНШІ ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ
18.4. ОСНОВНІ РИСИ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ
Розділ 19. ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНИ ПЕРІОДУ ПЕРЕБУДОВИ (1985-1991 pp.)
19.1. ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД
19.2. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД
19.3. СУДОВА СИСТЕМА ТА ІНШІ ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ
19.4. ПРАВОВА СИСТЕМА
Розділ 20. ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ (1991-2011 рр.)
20.1. ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД
20.2. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД
20.3. СУДОВА СИСТЕМА ТА ІНШІ ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ
20.4. ПРАВОВА СИСТЕМА
Розділ 1. ВСТУП ДО КУРСУ ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ

1.1. ПРЕДМЕТ ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ

Що ж являє собою історія держави і права України? Це наукова і навчальна дисципліна, яка вивчає:

— еволюцію української державної традиції в цілому;

— розвиток механізмів державної влади в Україні;

— зародження та функціонування правової системи в цілому і окремих галузей права України.

Як історико-правова наука історія держави і права України тісно пов'язана з історією України. На перший погляд, ці навчальні дисципліни дублюють одна одну. Однак кожна з них має свій предмет дослідження—чітко визначене коло явищ та закономірностей, що вивчаються. Історія держави і права вивчає розвиток лише таких суспільних явищ, як держава і право. Історія держави і права є юридичною наукою, однією з фундаментальних державно-правових дисциплін. Історія державних і правових феноменів у даному курсі вивчається в певних рамках як часових, так і просторових. Часовими рамками є: момент виникнення державності й теперішній стан державної і правової системи; просторовими — територія, яку займала Україна протягом усього історичного часу. Традиційно підручники та навчальні посібники з історії держави і права України починаються з викладу історії державності та права на українських землях починаючи з давніх державних утворень на території Північного Причорномор'я. Однак у цьому питанні слід виходити передусім із фактів, які, за образним висловом Марка Блока, є повітрям для історика. З одного боку, нині нам не відомі факти, які б достовірно свідчили про участь автохтонного українського населення у формуванні державно-правових інститутів політичних утворень Північного Причорномор'я. З іншого боку, відомостей про державний і суспільний устрій, суд те процес, правову систему цього періоду небагато. Власне, історія державності та права українського народу починається з формування політичної організації Київської Русі. Хронологічно цей період охоплює другу половину V—XX ст.

Історія держави і права України вивчає факти і виявляє закономірності історичного розвитку. її перш за все цікавлять юридичні факти і політичні явища. Вивчаючи закономірності історичного розвитку, вона намагається виявити головні причини і наслідки виникнення, розвитку і падіння державно-правових систем. До них належать, головним чином, органи влади, центрального та місцевого управління, юстиції. Організація і діяльність цих органів розглядається як окремо, так і в цілому, в системній єдності, оскільки важливо уявити загальну картину й обставини їхньої еволюції і взаємодії.

В історії права України головна увага приділяється утворенню національної правової системи, вивченню та аналізу джерел права, кодифікаціям. Форми їхні можуть бути різноманітними: правди, статути, грамоти, універсали, права і т. ін. У цьому курсі вивчається процес виникнення та еволюції різних галузей права (кримінального, цивільного, процесуального та ін.), зародження та розвиток окремих юридичних категорій (злочин, кара, право власності і т. ін.), аналізується зміст найбільш важливих юридичних норм.

У курсі історії держави і права України досліджуються взаємозв'язки державних структур (органів влади, судових органів, управління і т. ін.), правових інститутів (окремих норм, галузей законодавства і т. ін.). Вивчення їх доводиться фактично до наших днів, до сучасної держави і права.

Історія держави і права України вивчає, зокрема, юридичний побут і правову культуру українського народу. Українська держава сформувалася за класичним зразком на основі племінних територіальних об'єднань. Законодавство виникло із звичаїв. Ці факти є початковими для вивчення процесу державо- і правоутворення України.

У зародженні та еволюції державно-правових інститутів величезну роль відіграє національний менталітет, який формується в тій сфері людської діяльності, що визначається термінами "культура" або "цивілізація".

Цивілізація, її рівень та її цінності впливають на державну організацію суспільства, на процес правоутворення. Цивілізаційний підхід до вирішення питання про співвідношення держави і економіки виходить з намагання покінчити з марксистською абсолютизацією матеріально-економічних факторів, з погляду на державу з позиції вирішального впливу на неї перш за все духовно-моральних і культурних елементів суспільного розвитку.

На відміну від формаційної теорії, яка обґрунтовує наявність тотальної детермінації держави економічними причинами, цивілізаційна теорія доводить існування в такій же мірі загальної детермінації духовними факторами. Духовно-культурні і моральні фактори можуть заблокувати або, навпаки, стимулювати розвиток держави і права.

Національний менталітет українського народу, його державно-правова традиція формувались під значним впливом християнської релігії та Церкви. Ось чому в курсі історії держави і права України досить багато уваги приділяється еволюції християнства та Церкви, їхнього впливу на розвиток державності та права.

Зважаючи на особливості предмета даної науки можна зробити висновок, що історія держави і права України є:

— суспільно-політичною наукою, бо вивчає такі суспільно-політичні явища, як держава і право;

— юридичною наукою, бо вивчає правові аспекти суспільного життя;

— історичною наукою, оскільки вивчає державно-правові явища в їхньому історичному розвитку.

Як і кожна наука, історія держави і права України виконує певні функції, які характеризують її теоретичне і практичне значення для розбудови правової демократичної держави.

1. Пізнавальна функція зводиться до пізнання та пояснення історії виникнення та розвитку держави і права України. Незнання минулого не тільки шкодить пізнанню сучасного, але і ставить під загрозу будь-яку спробу належно діяти в умовах сьогодення.

2. Прогностична функція виражається в визначенні стійких тенденцій розвитку історико-правових явищ.

3. Виховна функція полягає в формуванні національної свідомості, поваги до українського та інших народів, патріотизму та відданості Батьківщині.

Отже, предметом історії держави і права України є пізнання процесу зародження і розвитку держави та права України, формування української державної традиції, вивчення державно-правових категорій та інститутів, правового становища населення, джерел права та правової системи в їхній історичній конкретності та хронологічній послідовності.

Важливе значення для опанування предметом історії держави і права має періодизація курсу. Як вже підкреслювалось, ми намагаємось відійти від традиційного для марксистської історичної науки формаційного підходу до періодизації. Згідно з цивілізаційною теорією певний період історичного розвитку визначається, як підкреслювалось, не стільки об'єктивно-матеріальними, скільки ідейно-духовними, культурологічними факторами, не тільки реальним співвідношенням класових сил, але і накопиченими в процесі історичного розвитку й існуючими в рамках культури уявленнями про світ, соціальні цінності, стереотипи поведінки.

Вивчаючи державу та право, необхідно враховувати не тільки соціальні інтереси і діючі сили, але й нормативну поведінку, історичний досвід минулого. Державна влада повинна розглядатися як невід'ємна частина культури, що дозволить розкрити зв'язки влади і моралі, національного світогляду, символіки і т. ін.

Спираючись на цивілізаційний підхід та пам'ятаючи, що правознавця в історії перш за все цікавлять державно-правові форми, факти і явища, ми пропонуємо таку періодизацію курсу.

1. Державність та право Київської Русі (V— початок XIII ст.).

2. Галицько-Волинське князівство — продовження української державно? традиції (перша пол. XIII — друга пол. XIV ст.).

3. Українська державність та право в литовсько-руську добу (друга пол. XIV-друга пол. XVI ст.).

4. Українські землі піл владою Речі Посполитої (друга пол. XVI — перша пол. XVII ст.).

5. Українська держава та право в роки Визвольної війни (1648—1654 рр.).

6. Українська державність під іноземною зверхністю (друга пол. XVII — XVIII ст.).

7. Україна під імперською окупацією (XIX — початок XX ст.).

8. Відродження Української держави (березень 1917 —квітень 1918рр.)

9. Українська Гетьманська держава (квітень — листопад 1918 рр.)

10. Українська Народна Республіка часів Директорії (листопад 1918 — листопад 1920 рр.)

11. Західноукраїнська Народна Республіка (1918—1923 рр.)

12. Формування радянської державності в Україні (1917—1920 рр.)

13. Соціалістична державність і право в Україні (1921—1929 рр.)

14. Держава і право України в період панування тоталітарного режиму (1929-1938 рр.)

15. Держава і право України в роки другої світової війни (1939— 1945 рр.)

16. Держава і право України в перші повоєнні роки і в період десталі-нізації (1945 — перша пол. 60-х рр.)

17. Держава і право України в період неототал ітарного режиму (середина 60-х — середина 80-х рр.)

18. Держава і право України періоду перебудови (1985—1991 рр.) 19.Держава і право України на сучасному етапі (1991—2005 рр.)

Як і будь-яка інша, ця періодизація курсу значною мірою умовна. Але в її рамках вдається розглянути головні державно-правові зміни і тенденції.

Кожна наука визначається не тільки своїм предметом, але Й особливостями її методів та методологічних принципів.

1.2. ПРИНЦИПИ ТА МЕТОДИ ПІЗНАННЯ ІСТОРИКО-ПРАВОВИХ ЯВИЩ

Найважливіші принципи (підходи) історичного дослідження держави та права такі.

1. Історизм

Принцип історизму вимагає виявлення характеру закономірностей, виникнення і розвитку держави і права; закономірностей переходу від одного якісно визначеного ступеню їхнього розвитку до наступного; характеру закономірностей трансформації елементів попереднього ступеня в наступний ступінь на новому етапі історичного розвитку. Головне — сприйняття історії держави та права не повинно бути зведеним до звичайного опису подій.

Принцип історизму потрібно відрізняти від принципу історицизму, обґрунтованого ще представниками баденської школи неокантіанства. Історицизм виходить з ідеї розумної необхідності, прагнення до виправдання зла і насильства як дієвих знарядь прогресу, витлумачення сучасного як повної істини минулого і зневажливо-історичного ставлення до проблеми втрачених та нереалізованих можливостей. Принцип історицизму формує суб'єктивістську парадигму бачення історії. Історизм же вимагає об'єктивності. Він ґрунтується на розгляді дійсного, а не уявного, розвитку історії держави та права, тісно змикається з принципами об'єктивності, системності і розвитку.

2. Об'єктивність

Історія держави і права України виходить з об'єктивності як принципу здобуття та організації знання. Об'єктивність означає неупередженість, незалежність суджень від світоглядних та суспільно-політичних орієнтацій тієї соціальної верстви, до якої належить дослідник, відображення всього спектра ціннісних орієнтацій історії держави та права. При цьому дослідник не повинен бути нейтральним. Він має право на обґрунтування позиції як власної, так і тієї соціальної групи, інтереси якої представляє.

Об'єктивність дослідника полягає не в утриманні від критичних суджень, оцінок, світоглядних і моральних проблем, а в правдивому відображенні палітри суперечностей, продиктованих зіткненням різноспрямованих інтересів соціальних верств. Саме об'єктивність забезпечує науковість, бо незалежно від того, з якою силою і принциповістю історик обстоює і захищає інтереси своєї соціальної чи національної групи, теоретично він повинен відображати весь спектр суперечностей, всю реальність державно-правового творення. Принцип об'єктивності змикається з принципом системності.

3. Системність

Історія держави і права України—системна наука. Вона дає цілісне уявлення про державу і право в їхньому розвитку. Право без держави є беззахисне, а в сучасних умовах недійове без її владного забезпечення. Принцип системності орієнтує дослідника на розкриття цілісності об'єкта, на вияв його багатогранних зв'язків. Держава та право — система надзвичайно складна Й багатофакторна, кожна складова цієї системи є також система і потребує окремого вивчення. Це стосується держави в цілому, органів влади та управління, суду, законодавства, його галузей і т. ін. Всі ці системи існують у тісному взаємозв'язку і взаємодії. Яке б глибоке знання ми не одержали щодо кожного з цих факторів, уявлення про історію держави і права України буде неповним, якщо поза увагою залишаться зв'язки їхньої взаємодії і взаємо-обумовлень. Принцип системності забезпечує вивчення історії держави і права та її складових частин як єдиного цілого, як системи.

Пізнання історії держави і права показує, що вони як система не залишаються незмінними. Важливим методологічним принципом у цьому контексті є принцип розвитку.

^ 4. Принцип розвитку

Ніщо не виникає з нічого. Ніщо в світі не може з'явитися без передумови. Спочатку формується передумова, потім можливість чогось нового, нарешті — при наявності відповідних умов — можливість перетворюється на дійсність. Так відбувається розвиток взагалі і зокрема державно-правових явищ. Щоб відобразити державу і право в русі, історико-правове знання має бути рухомим, організованим у систему, що розвивається. Воно розвивається з найбільш простих форм (ранньофеодальна монархія, звичаєве право і т. ін.). Потім відбувається перехід до більш складних категорій, що відповідають більш високим ступеням історії. Принцип розвитку орієнтує історико-правове пізнання на осягнення становлення державності та права, сходження його від елементарних форм організації до більш складних і розгалужених. При цьому він утримує в собі двоєдину умову:

1) виявлення джерел державно-правового розвитку;

2) аналіз його конкретних форм і етапів.

Перше дає змогу осягти рушійні сили розвитку держави і права як рухомої системи, друге — виявити її форми.

Як бачимо, у даному випадку принцип розвитку тісно змикається з принципом історизму, згідно з вимогами якого держава і право мають розглядатись у закономірному русі, в тісному зв'язку з конкретно-історичними умовами їхнього існування.

5. Плюралізм

Йдеться про багатогранність у дослідженні держави і права. Якщо наука концентрує свою увагу тільки на одних сторонах чи властивостях явища і нехтує іншими, як несуттєвими, вона неминуче заганяє себе в кут. Плюралізм наукового пізнання означає одночасно і його універсальність, бо при цьому враховуються не тільки суперечливі погляди на одне і те ж у державі й у законодавстві, а й неоднакові уявлення про їхнє походження, суть, перспективи розвитку. Дякуючи плюралістичному підходу до пізнання закономірностей історичного розвитку державно-правових явищ історія держави і права України створює систему знань, в якій відображаються об'єктивні дані про навколишню дійсність. Наприклад, наукові висновки про те, що державність Київської Русі виникла переважно внаслідок економічних змін, лише частково пояснюють причини Сформування.

Для більш глибокого пізнання історико-правових явищ історія держави і права України широко використовує методи пізнання, за допомогою яких теоретичні принципи пізнання переходять у площину реальності, стають працюючою теорією.

Так, порівняльно-історичний метод дає змогу виявити загальні закономірності розвитку держави і права у різних народів, на різних територіях і в різні історичні епохи. Використання герменевтичного методу дає змогу розглядати в єдності такі важливі етапи пізнання, як "розуміння" і "роз'яснення". Важливими для дослідника є критичний метод і метод історичного аналізу.

Історія держави і права України використовує також діалектичний, формально-логічний, статистичний та деякі інші методи наукового пізнання. Вони детально вивчаються в курсі теорії держави і права.


^ 1.3. ІСТОРІОГРАФІЯ ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ

Проблема походження Русі-України була вперше поставлена на початку XII ст. Автор літопису "Повість временних літ" чернець київського Печорського монастиря Нестор робить спробу відповісти на питання "откуда єсть пошла земля Руськая". Цікавило його і призначення влади князя, яку він бачив у тому, щоб "володеть по праву".

У кінці XII ст. було створено "Слово о полісу Ігоровім", де автор намагається обґрунтувати необхідність єднання Русі. Тоді ж у київському літописі від 1187 р. ми вперше в письмовому джерелі, яке дійшло до нас, зустрічаємо термін "Україна".

Певне значення для пізнання минулого України мають мемуари XVІ — першої половини XVII ст. Так, у мемуарах М. Литвина ми знаходимо дані про соціально-економічні й політичні відносини, про побут і правове становище населення.

Цікавою пам'яткою мемуарно-історичної літератури кінця XVI ст. є щоденник дипломата Еріха Лясоти, який виконував ряд дипломатичних місій у Московській державі, в Польщі Й в Україні. У щоденнику відображено позитивне ставлення автора до українського народу, до його Визвольної війни, до козацтва.

У XVII ст. роль історичної науки в Україні зростає. Заслуга в цьому належить І. Гізелю, Л. Барановичу, І. Галятовському, С. Яворському, Ф. Прокоповичу та ін. В їхніх працях знайшли своє відображення основні історичні події тих часів, зокрема Визвольна війна 1648—1654 рр.

У 1647 р. в друкарні Києво-Печерської лаври вийшов "Синопсис", за словами М. Грушевського, "перша історія України". Гадайте що його автором був І. Гізель. У "Синопсисі" було зроблено спробу систематичного викладення історичних фактів.

Наприкінці XVII - на початку XVIII ст. з'явилися так звані козацькі літописи, авторами яких були вихованці Києво-Могилянської академії — Самовидець, Григорій Грабянка, Самійло Величко. їхні праці — це спроба переходу від літописання до історичної науки. Так, у "Літописі" Г. Грабянки окремо дається перелік гетьманів Війська Запорізького, назви полкових міст та імена полковників з обох берегів Дніпра.

Цінним джерелом є і хронікальна праця Самійла Величка, колишнього канцеляриста Війська Запорізького. Як історичний огляд його "Сказание о войне козацкой с поляками через Зиновия Богдана Хмельницкого", доведене до 1700, а написане у 1720 р., дає не тільки документальний, історичний матеріал, а й ідеологічне висвітлення подій з точки зору козацької верхівки на рубежі XVIІ—XVIII ст.

Усі книги перевершила "Історія русів, ілі Малой Росії", написана в 60-х роках XVIII ст. і вперше надрукована в 1846 р. Історію України автор починає з часів слов'янського розселення, а український народ вважає окремим від поляків і росіян. З Московією з'єдналися українці "як рівні з рівними, як вільні з вільними". Цей твір вперше виразно поставив ідею державності України і переніс її в майбутнє.

У той період працювали і такі відомі історики, як Петро Симоновський, автор "Краткого описания о козацком малороссийском народе", Василь Рубан, який видав "Краткую летопись Малой России" невідомого автора, вчений-історіограф М. Бантиш-Каменський та ін. Цікавою пам'яткою української Історіографії є "Краткое описание Малороссии", складене невідомим автором. У ньому виражається протест проти політики царату, направленої на ліквідацію автономії України.

Першим істориком Коліївщини був видатний вчений-енциклопедист М. Максимович. Він виступав також проти норманської теорії походження державності на Русі.

Велику роль у формуванні історичної свідомості українців відіграла праця М. Маркевича "История Малороссии" (1842—1843 рр.). Багато архівних матеріалів про Запорізьке козацтво зібрав А. Скальковський. Найбільш значною його працею була "История Новой Сечи, или Последнего коша Запорожского" (1841 р.).

Протягом XIX ст. ряд істориків займався розробкою питань історії України. Цій проблемі були присвячені як окремі дослідження, так і колективні праці В XIX ст. створюються спеціальні установи для вивчення історії України — наукові товариства і комісії. Значна робота в цьому плані проводилася на історико-філологічних та юридичних факультетах університетів у Києві, Одесі, Харкові. Відомими центрами розробки історії України були Москва і Петербург.

З оригінальними працями, присвяченими історії Закарпаття ("История о карпатороссах" и "О Юго-Западной Руси"), виступив на початку ХІХст. закарпатський українець І. Орлан. Автор полемізує з австро-угорською історіографією, яка заперечувала національні зв'язки українців Закарпаття з Великою Україною, переконливо доводить, що закарпатці є нащадками давньокиївських русів. І. Орлай був одним з перших західноукраїнських прогресивних істориків.

Українська історіографія п другій половині XIX ст. ввела в науковий обіг велику кількість документальних матеріалів. Плідно працювала створена в 1843 р. київська Тимчасова комісія з розробки древніх актів. Комісія видала 35 томів "Архива Юго-Западной России", де були опубліковані документальні матеріали з історії України XV — XVI ст.

Археографічна комісія Львівського наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка видала 11 томів "Жерел до історії України-Русі". В них були опубліковані документальні матеріали з історії як східноукраїнських, так і західноукраїнських земель ХVІ—XVIII ст.

У пореформені десятиріччя важливі дослідження з історії України зробили М. Костомаров, П. Куліш, М. Владимирський-Буданов, І. Малиновський, М. Максименко.

М. Костомаров на основі архівних джерел, багато з яких було ним знайдено і підготовлено до друку, розглянув причини Визвольної війни, дав оцінку державній діяльності Б. Хмельницького, акту приєднання України до Московської держави.

Патріотичні погляди на минуле українського народу знай шли відображення в працях українського вченого-історика В. Антоновича. Особливої уваги заслуговує його теза про демократизм українського народу.

Але головною фігурою української історіографії кінця XIX — першої третини XX ст. був видатний український вчений-енциклопедист М. Грушевський, який опрацював найбільш детальну наукову схему історичного минулого українського народу. Ця схема пройшла крізь всю його творчість, знайшла детальне обґрунтування в десятитомній "Історії України-Руси". Заслуга М. Грушевського перш за все втому, що він дав для українського народу національну ідею — історичну закономірність здобуття Україною державності.

У творах М. Костомарова, П. Куліша, М. Грушевського обґрунтовуються народність і демократизм козацької держави, народність гетьманської України XVII —XVIII ст., народність українського права і т. ін.

Великий вклад у розвиток української історико-правової науки внесла Комісія (Відділ) для вивчення історії західно-руського й українського права, яку було створено в 1924 р. у системі ВУАН. На Комісію було покладено завдання пошуку та видання джерел права, складання бібліографії тощо. До складу комісії входили відомі українські вчені, серед яких: О. Левицький, Д. Баталій, А. Кримський, І. Малиновський, М. Товстоліс, С. Борисенко та ін.

Історію українського селянства досліджували такі історики, як К. Гуслистий, Д. Похилевич, І. Бойко, В. Самойленко. Історії судоустрою та судочинства України присвячені праці М. Горбаня, В. Дядиченка, В. Мєсяца, H. Мірзи-Авакянц, А. Пащука, Аркадія П. Ткача. Ці автори цілком справедливо вважають, шо судова система була одним з найважливіших чинників української державності.

Над історією створення українського права в XVIII ст. працювали В. Кульчицький, А. Пащук, Аркалій П. Ткач, джерела українського права першої половини XIX ст. досліджувала А. Дубровіна.

У другій половині XX ст. над проблемами історії держави та права України працюють також такі вчені, як А. Апанович, Б. Бабій, В. Гончаренко, Н. Долматова, В. Дядиченко, М. Копиленко, О. Копиленко, М. Настюк, Л. Потарикіна. А. Рогожин, І. Сафронова, М. Страхов, О. Тимощук, І. Усенко, В. Чехович, А. Шевченко, А. Ярмиш та ін.

Проголошення України незалежною державою в 1991 р. потребує ще багато сил для створення ефективної державно-правової системи. Цьому допоможе вивчення історико-правової спадщини українського народу, подальший розвиток історико-правової науки в Україні.

Розділ 2. ДЕРЖАВА ТА ПРАВО КИЇВСЬКОЇ РУСІ (VI — початок XIII ст.)

2.1. ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Історію слов'ян та багатьох інших народів Євразії від XX тисячоліття до н. е. до IX ст. н. е. описує " Велесова книга" — Святе Письмо слов'ян. Вона була вирізьблена на букових дощечках новгородськими волхвами в IX ст.

Згідно з переказами народів Європи, в давні часи в Льодовитому океані знаходились арктичні острови, населені предками народів білої раси (острови Велеса і Сварога, Фаворський, Алатирський та ін.). Острів Велеса і Сварога вважався прабатьківщиною слов'ян. За переказами, слов'яни жили щасливим і безхмарним життям. Вони були високо-розвинутим народом, який володів різними ремеслами та мистецтвами. Проте з часом клімат зазнав змін, почався льодовиковий період, і слов'яни мусили покинути прабатьківщину. "Велесова книга" описує Перший вихід народів із півночі. Пращурів слов'ян вивів бог сонця і перший предок Яр. Слов'яни завжди вважали себе онуками Сонця, а земного володаря часто називали Красним Сонечком. Саме Яра давні слов'яни вважали своїм першим царем і називали його батьком Яром (Ярилом) ("Велесова книга", Рід 1,1:3). З настанням похолодання слов'яни "були отцем Орієм до краю руського ведені, тому що завжди там перебували. Багато злигоднів приніс ранній холод. Отак відійшли сюди й оселились огнищанами на землі руській. І все те сталося заяві тьми (двадцять тисяч років. — П.М.) до суть" ("Велесова книга", Рід 1, І:2).1далісказано,щослов'яни,які прийшли з півночі, жили "навчившися звіра ловити і рибалити". Однак подальший наступ льодовика змусив їх рухатися далі на південь. У результаті Першого виходу слов'яно-арії заснували велике царство на землях сучасних Індії, Пакистану та давнього Семиріччя (степи Казахстану й Південного Уралу).

У V тисячолітті до н. е. розпочався Другий вихід аріїв-праслов'ян. Поштовхом до цього став сильний землетрус, який нагадував світову катастрофу. Згідно з "Велесовою книгою" Я руна (втілення Бога Яра) разом із дітьми Києм, Щеком і Хоривом вивів предків слов'ян до Дніпра та Карпат. Тоді з Індії пішли ті, хто вирішив повернутися до давньої віри: " Нам Сварогу славу співати: Дажбогу, які же суть у небі пречистім". Шлях Яруни з Індії на Русь можна простежити за "Велесовою книгою", руськими літописами, іранськими легендами та за стародавніми хроніками Закавказзя. Багато відомостей про Ярунута його синів зберегла давньовірменська "Хроніка Тарона", написана ченцем Зенобом Глаком у IV ст. н. е.

Згідно з "Велесовою книгою" в IV cт. до н. е. разом із Яруною прийшли у Придніпров'я та на Карпати багато слов'янських родів. У землях Русі вони злилися з місцевим населенням, близьким за мовою та звичаями.

Калейдоскоп історичних подій у наступні тисячоліття сприяв формуванню на теренах сучасної України народу, який і е пращуром українців. Дані археологічних та історичних досліджень говорять про те, що першими достовірними предками українців є анти. Питання про походження антів неясне. В. Щербаківський вважав, що іменем "анти" називали ряд українських племен, а М. Грушевський у всіх своїх дослідженнях прямо називає антів українцями. Жили вони якраз там, де пізніше бачимо українські племена.

До нас дійшло багато відомостей про громадську та політичну організацію антів. Прокопій Кесарійський писав, що слов'янами та антами не править хтось один, здавна управляє ними народне зібрання, і всі справи, добрі чи лихі, вони вирішують спільно. Запам'ятаємо цю інформацію, тому що, можливо, в цей час формується одна з найважливіших рис українців — демократичність вдачі, яка пізніше виразилась у народоправстві.

В часи небезпеки анти обирали вождя, авторитет якого визнавав весь народ. Таким вождем був Бож, який у 380 р. створив союз для боротьби з остготським царством Вінітара. Анти в цій боротьбі потерпіли поразку. Історія донесла до нас імена інших антських вождів — Межамира, Ардагаста, Мусокія. З певністю можна стверджувати, що об'єднання антів носили державний характер. Так, Йордан, писав, що анти мають спадкову царську владу. Факт об'єднання антів важливий як перша відома нам спроба предків українського народу створити державне об'єднання з організованим військом та участю населення у політичному житті. Держава антів проіснувала від кінця IV до початку VII ст. і впала під натиском аварів.

Друга досить велика держава виникла на Волині, Аль-Масуд називає її Валінана. Цю державу очолює цар Маджак, якому покоряються багато племен. В. Ключевський говорив, що великий воєнний союз в Карпатах у VI ст. можна поставити на початку історії східного слов'янства.

Назва "слов'яни" виникає майже одночасно з назвою "анти". Останній раз термін "анти" зустрічається в 602 р., а в Хет. зникає ім'я слов'ян. Його заміняють назви окремих племен. До українських племен належали: поляни, сіверяни, деревляни, дуліби (бужани та волиняни), уличі, тиверці та хорвати. Серед цих племен провідного значення набувають поляни. Інтенсивний розвиток торгівлі приводить до подальшого розвитку елементів державності, початок якої М. Грушевський датує VIII, а може й VII століттям. У всякому разі, процес формування української державності не був зупинений падінням антської держави в VII ст.

"Повість временних літ" підкреслює, що всі східнослов'янські племена мали своє княжіння. Довгий час ми не бачимо спроб заснувати тут єдину державу, яка об'єднала б різні племена. Формування елементів державності відбувається в рамках окремих князівств. Дуже цікаво малює заснування Києва трьома братами — Києм, Щеком та Хоривом — "Повість временних літ". Пам'ять про них залишилася в назвах самого міста Києва та гір — Щекавиці та Хоревиці. Цю легенду записав ще у VII ст. вірменський письменник Зеноб Глак. Він розповідає про заснування Києва в землі полунян (полян). Зберіг літопис згадку і про те, що "Кий княжаше в роде своєм", їздив до Царграда і "якоже сказають... велику честь приял от царя".

Археологічні дослідження підтвердили існування в Києві трьох окремих міст, які були об'єднані лише за княжої доби. Серед усього багатоголосого слов'янського народу "Повість временних літ" виділяє плем'я полян, піднесено розповідає про їхні звичаї та вдачу, стверджує, що саме вони на чолі з Києм почали зводити на березі Дніпра сучасний Нестору злотоглавий град. Розповідає також про почесний прийом полянського князя у Царграді, похід Кия на Дунай, де він заснував "градок мал" — Києвець (подібну версію про похід першого полянського князя подає також Ніконівський літопис).

" Велесова книга" наводить точну дату воцаріння князя русів Кия у Києві та будівництва міських мурів — 430 р. Слід зазначити, що Кий — ім'я династичне. У "Велесовій книзі" є згадки про Кия—сина Яруни (ІV тисячоліття до н. е.) і Кия — сина Орія (II тисячоліття до н. е.). Княжіння Кия поклало початок першій князівській династії Київської Русі — Києвичів.

Після Кия (430—460) правив його син Лебедян. Він, як сказано у "Велесовій книзі", "сидів біля міста Києва поблизу гори і був розумний, і правив від храму". Він володарював двадцять років (460—480). Потім князівський престол перейшов до князя Верена, який правив Київською Руссю з 480 по 500 р. Після Верена десять років правив князь Сережань (500—510). Останнім з Києвичів був князь Святояр (510—543). Отже, початок української державності слід віднести до першої половини V ст.

Літописи свідчать, що поляни не були єдиним племенем. Більш-менш міцна держава виникла тільки у полян на території, яка в силу різних причин, сприятливих для сільського господарства, вже не раз ставала важливим осередком суспільного життя і торгівлі. На час формування держави українські племена стояли на більш високому рівні розвитку, ніж великоруські та білоруські. В цьому немає нічого дивного або образливого для інших народів.

Об'єктивні умови розвитку і перш за все місцевість проживання привели до того, що українські племена раніше перейшли до землеробства і торгівлі. За доби, яка передувала появі Київської держави, — у VIІ—VIІІ ст. — Придніпров'я переживало економічне піднесення у зв'язку з розквітом торгівлі з Іраном, Візантією, арабськими державами. У VII ст. місцеві майстри на Придніпров'ї виробляють високохудожні речі — посуд, зброю, прикраси, в яких переплітаються як місцеві традиції, так і чужоземні впливи. Формування держави тут йшло в ногу з формуванням своєї культури.

Отже, напрошується висновок, що руси створили ряд державних об'єднань ще до виникнення Київського князівства. Це були політичні утворення — варварські, дофеодальні. На початку IXст. економічний розвиток українських земель посилюється. В цей час виникають передумови для об'єднання існуючих у VIII ст. державних утворень в єдину поляно-руську державу — Київську Русь.

Як відомо, радянська офіційна наука відмовляла українському народу в існуванні його державності взагалі, не кажучи вже про Київську Русь. Добре сказав з цього приводу М. Грушевський: "До тих пір, коли не буде доведено, що в Києві і його околицях в IX — XІІ ст. проживали великоруські племена, котрі перенесли потім форми політичного, суспільного та культурного життя на береги Клязьми і Москви, нам доведеться з простої логічної послідовності вважати ці форми набутком української народності, оскільки ці українські племена ІХ—XII ст. були її безпосередніми предками".

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   36



Скачать файл (2541.5 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации