Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Лекции по етике и эстетике - файл 1.doc


Лекции по етике и эстетике
скачать (346 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc346kb.17.11.2011 23:45скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

  1   2   3
Реклама MarketGid:
Загрузка...
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

ЛУГАНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
КАФЕДРА КУЛЬТУРОЛОГІЇ

І КІНО–,ТЕЛЕМИСТЕЦТВА

К.О. Ірдинєнко

"ЕТИКА І ЕСТЕТИКА"
Курс лекцій для студентів усіх спеціальностей

Луганськ, 2010

Ірдинєнко К.О. Етика і естетика: Курс лекцій для студентів усіх спеціальностей вищих навчальних закладів. –Луганськ: ЛНУ, 2010.
Курс лекцій зі спеціальності "Етика і естетика" структуровано відповідно розділам робочої програми курсу "етика і естетика" кафедри культурології і кіно-,телемистецтва. У ньому на рівні сучасного розвитку наукових уявлень висвітлюється зміст теоретичного курсу, мета, завдання та функції, вихідні категорії естетики і етики. Зміст занять передбачає аудиторну й самостійну роботу студентів, написання рефератів, опрацювання спеціальної та додаткової літератури, питання самоперевірки. Призначений для студентів усіх спеціальностей вищих навчальних закладів, вчителів етики та естетики загальноосвітніх шкіл, гімназій, ліцеїв, усіх тих, хто цікавиться проблемами етики та естетики.


Рецензенти: кандидат історичних наук, доцент Шелюто В.М.

кандидат філософських наук, доцент Афонін В.О.

К.О. Ірдинєнко
Луганськ, 2010
^ ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА
Курс лекцій зі спеціальності "Етика і естетика" є спробою стисло й доступно викласти сучасні наукові уявлення про естетичне й етичне знання. У ньому розглядається зміст предмета етики й естетики, викладено свідчення з історії світової естетичної та етичної думки, подано характеристику основних категорій етики й естетики, проаналізовано мистецтво як соціальне явище. Значну увагу приділено естетичній і етичній культурі особистості та шляхам її формування, обгрунтовано її значущість для загальної культури людини, зокрема майбутнього фахівця.
Завданнями курсу етики та естетики є:

  • надання теоретичних знань з історії естетичної та етичної думки;

  • засвоєння основних категорій етики і естетики;

  • визначення місця етики й естетики в системі гуманітарних знань;

  • з'ясування ролі мистецтва та його специфіки в сучасному суспільстві;

  • отримання особливих навичок для орієнтування у складних життєвих ситуаціях за допомогою моральних норм і принципів.

Курс складається з лекційних занять, занять для самостійної роботи студентів, виконання індивідуальних завдань з дисципліни, написання рефератів. Лекційні заняття призначені для теоретичного осмислення й узагальнення розділів курсу. У кожній темі виділені ключові поняття і основні терміни, сформульовані питання для самостійної роботи та рекомендується література, яка надасть можливість зацікавленому читачеві поглибити і розширити знання з теми, що розглядається, задовольнити свій пізнавальний інтерес.

Самостійна робота призначена для ознайомлення з визначеними розділами курсу і підготовки до виконання індивідуальних завдань за курсом. У процесі вивчення дисципліни студенти пишуть реферати на запропоновані викладачем теми.

Вивчення дисципліни на денному відділенні здійснюється за єдиною тематичною програмою відповідно до навчального плану з використанням індивідуального консультування й самостійної роботи студентів. Для перевірки ефективності викладання дисципліни проводиться модульно-рейтинговий контроль знань студентів. При цьому використовуються такі види контролю:

  • поточний контроль, що включає виконання студентами контрольних завдань із наступною оцінкою виконаної роботи

  • рубіжним контролем є залік з дисципліни.

Поточний рейтинг-контроль проводиться викладачем у процесі проведення занять. Проміжний рейтинг-контроль призначений для практичної комплексної оцінки засвоєння розділів курсу і здійснюється шляхом підготовки студентами відповідей на питання.

ТЕОРЕТИЧНИЙ ЗМІСТ КУРСУ
РОЗДІЛ І: ЕСТЕТИКА

^

ТЕМА 1: ПРЕДМЕТ ТА ЗАВДАННЯ ЕСТЕТИКИ



Естетика ( від. грец. aisthetikos – чуттєвий, здатний відчувати) – наука про загальні закони художнього освоєння та пізнання дійсності, закони розвитку мистецтва, його роль у житті суспільства. Вона охоплює всю сферу людських почуттів, вивчає стосунки між людиною й світом, впливає на формування естетичної свідомості. Поняття естетика традиційно пов’язують із грецьким ейсетікос – почуттєвий. Проте воно невіддільне також від грецьких термінів естаномай, естесі, естаноме – почуття, процес вироблення свого ставлення до предмета, його якісна оцінка і бажання повторити сприйняте. Хоча згадані терміни відповідають поняттю почуття, вони відбивають складний процес вироблення власного ставлення до предмета, орієнтують людину на власні чуття – зір, слух, дотих – вимагають довіри до них. Пізніше ці терміни втратили зв'язок з поняттям "чуття". Предмет естетики почали осмислювати через більш широкі за обсягом поняття: "досконале", "пропорційне", "прекрасне", "естетичне", "гармонійне". Естетика є філософською наукою, яка випливає з органічної єдності двох її своєрідних складових: 1) естетичного як вияву ціннісного становлення людини; 2) художньої діяльності людини. Обидві частини хоча і тісно взаємозалежні, проте відносно самостійні. У першій розглядаються питання природи, специфіки й творчого потенціалу естетичного, категорії естетики — прекрасне, трагічне, комічне тощо. Друга частина охоплює художню діяльність людини, структурну й функціональну її своєрідність, природу художнього таланта, видову, жанрову і стильову самобутність мистецтва тощо. Упродовж віків естетика виступала як наука про прекрасне, і як наука про закони розвитку мистецтва. Важливе місце в естетиці займає мистецтво як вид естетичного пізнання та естетичної діяльності. Предметом вивчення естетики є широка сфера естетичного відношення людини до дійсності й насамперед мистецтво як його вища форма.

Естетика як наука узагальнює прояви естетичного в природі, матеріальній діяльності, різноманітних галузях духовного життя, вона володіє розвинутим понятійним апаратом, і містить у собі відносно самостійні дисципліни: теорію художньої творчості; теорію дизайну й освоєння предметного середовища; теорію естетичного виховання.

^ Предмет естетики історично рухливий і мінливий, він розвивається й ускладнюється в процесі суспільно-історичної практики, постійно трансформується. На кожному новому етапі розвитку естетики виявляється неповнота сформованих уявлень про естетичне відношення людини до світу і самого себе. Постійно збагачуючись суспільно-історичною практикою, в історичній перспективі предмет естетики залишається відкритим. На сучасному етапі розвитку суспільства в зв’язку із широким проникненням художнього початку в різні галузі буття й свідомості людей, надзвичайним розширенням самої сфери естетичного освоєння дійсності поряд із традиційними проблемами прояву естетичного в природі і мистецтві. Важливим об’єктом інтересу естетичної науки стали є такі види з інтенсивним розвитком естетичної діяльності, що виходять за межі художньої творчості й охоплюють проблеми технічної естетики, дизайну, діяльності, спрямованої на формування й упорядкування предметно-просторового середовища (естетична організація середовища), питання естетичного виховання, деякі інші сфери прояву естетичного, наприклад, спорт (естетика спорту). Подібне розширення предмета естетики тісно пов’язане із завершальним етапом її виділення в самостійну область знання, насамперед стосовно філософії і мистецтвознавства, у руслі яких вона традиційно розвивалася.

Естетика, як наука, безумовно, носить філософський характер, але має свою специфіку, свій особливий предмет із властивими їй закономірностями – закономірностями естетичного освоєння дійсності. Оскільки ж закони естетичного освоєння світу найбільш повно, концентровано і безпосередньо виявляються в мистецтві, то естетику можна правомірно розглядати як науку про його сутність і закони. Мистецтво, як генератор естетичних цінностей впливає на розвиток естетики в цілому. Зі свого боку естетика має значення загальної теоретичної основи (метатеорії) стосовно всім інших мистецтвознавчих наук: літературознавства, образотворчого мистецтва, театрознавства, музикознавства. Естетика досліджує зв’язки й відносини між окремими мистецтвознавчими дисциплінами, аналізує методи дослідження й межі їхнього застосування, вивчає способи введення нових мистецтвознавчих понять.

^ Естетика і філософія. Естетика розвивалася в межах загальнофілософського знання. Зв'язок естетики з філософією полягає в тому, що їхні теоретичні принципи і науковий метод залежали від світоглядних позицій, методології, філософської позиції конкретного філософа чи певного філософського напрямку. Методологія естетичних досліджень безпосередньо пов'язана із вирішенням основного питання філософії про відношення мислення до буття, обумовлена специфікою діалектичного чи метафізичного підходів. Саме своєрідність методологічних основ визначає своєрідність естетичних концепцій. Проблема взаємодії естетики і філософії активно аналізується впродовж XX ст. Хоча виокремлення естетики з меж філософії почалося ще з часів О. Баумгартена, проте остаточного розриву з філософією не відбулося ще й досі. Дискусійним залишається й питання про доцільність повного відокремлення естетики від філософії.

^ Естетика і етика. Особливу роль відіграє етика під час аналізу мистецтва як складової частини предмета естетики. Кожна конкретна естетична ідея виступає певною мірою узагальненням розвитку мистецтва як естетичної діяльності взагалі й у конкретну історичну епоху зокрема. Мораль як предмет етики є надзвичайно важливим елементом людської діяльності, бо саме діяльність людей у всій її різноманітності та специфічності не може не накладати відбиток і на специфіку моральної регуляції. Існують окремі види людської діяльності, що висувають особливо високі моральні вимоги до осіб, котрі цією діяльністю займаються професійно. Професійна етика й норми професійних взаємин є традиційною складовою частиною етичної науки. У професійній етиці формуються конкретні моральні норми із супутніми їм практичними правилами. Значне морально-етичне навантаження несе в собі і проблема творчої, професійної освіти.

^ Естетика і мистецтвознавство. Розглядаючи місце естетики в структурі міжпредметних зв'язків, особливу увагу слід приділити співвідношенню естетики й мистецтвознавства, що найповніше здатне відбити те значення, яке мистецтво має в духовному житті суспільства. Сучасне мистецтво акцентує увагу на дослідженні мистецтва в контексті духовної культури. Складна структура мистецтвознавства характеризується комплексністю, що об'єднує загальне і часткове мистецтвознавство. Естетика виступає як загальна теорія мистецтва, і саме в цьому аспекті перехрещуються інтереси естетики і мистецтвознавства. У цьому сенсі особливе значення набувають, наприклад, психологія художньої творчості, соціологія мистецтва, культурологія тощо. Проблема взаємодії естетики й мистецтвознавства досить складана і суперечлива. Вона відбиває неоднозначність оцінки місця й ролі мистецтва в предметі естетики. Властиве для певних історичних періодів розвитку естетичного знання розуміння предмета естетики як теорії мистецтва не тільки спрощувала предмет естетики, призводило до зміни однієї науки іншою, а й відповідало на головне запитання: чому, сформувавшись як самостійні науки, естетика і мистецтвознавство проіснували значний період людської історії, не заперечили одна одну? Обидві науки мають таку специфіку, яка обумовлює необхідність існування цих двох наук і підміна їх неправомірна.

^ Естетика і психологія. Дослідження проблеми взаємовідношення естетики і психології не має таких давніх традицій, як скажімо, проблема співвідношення естетики й мистецтвознавства. Проте розвиток естетики й психології на сучасному етапі досить чітко виокремлює ті питання, які є загальнозначущими і водночас такими, що мають свої специфічні аспекти. Так, психологи активно розробляють проблеми краси, ідеалу, пошуку гармонії, тобто ті питання, що традиційно вважають пріоритетами науки. Естетика більш поглиблено досліджує проблему творчості, виявляючи в ній естетичні аспекти. Проблема творчості в цілому і художньої зокрема поступово стає сферою теоретичних інтересів двох наук. Упроводж останніх десятиріч наука робила спроби розглядати проблему творчості у двох аспектах: психологічному і філософському. Психологія творчості досліджує процес, психологічний механізм здійснення акту творчості. Філософія розглядає питання про сутність творчості на різних історичних етапах. Зв'язок естетики й психології творчо виявляється при дослідженні інших проблем, зокрема сприймання мистецького твору, психології творчості, прогнозування шляхів розвитку мистецтва.
Естетика естетичне естетичні категорії

естетичне поняття художнє краса естетична свідомість

естетика і філософія естетика і мистецтвознавство

естетика і психологія естетика і етика

^ ТЕМА 2. ОСНОВНІ ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ЕСТЕТИКИ
Давньогрецька естетика. Становлення перших естетичних уявлень варто співвіднести з тим значенням, якого давньогрецька філософія надавала людським почуттям взагалі. Іх аналіз, спроби класифікувати, знайти протилежні чуттєві сили є важливими складовими частинами філософських поглядів Піфагора, Сократа, Платона, Геракліта, Арістотеля. Ґрунтуючись на їхніх міркуваннях щодо природи почуттів, можна було вже досить переконливо диференціювати почуття прекрасного чи потворного, трагічного чи комічного. Отже, склавшись у надрах загальфілософської традиції, естетика формувала власний предмет, відбиваючи і надбання, і прорахунки давньогрецької філософії.

^ Піфагорійська школа. Перші спроби використовувати почуття як основу для осмислення визначених естетичних явищ пов’язані з піфагорійцями — філософською школою, заснованою Піфагором у VI ст. до н.е. Піфагор ототожнював поняття гармонії, досконалості, краси, а основою гармонії вважав деяку абстракцію – число. Космос був втіленням гармонії і краси. Серед видів мистецтва вищим носієм гармонії проголошувалася музика. При цьому підкреслювалася чуттєва природа цього мистецтва, зв’язок її зі слуховою здатністю людини. Піфагор зробив багато для розробки проблем музичного виховання, специфіки сприйняття музичного надбання. Музика в його розумінні є носієм душевної та сердечної рівноваги, вона стимулює душевний і сердечний спокій.

Важливе місце у філософських поглядах Піфагора займало вчення про безсмертя душі йі можливості її втілюватися в будь-яке тіло (метемпсихоз). Однак для «пожвавлення», «переселення» душі, вважав він, треба пройти через очищення (катарсис), вищою формою якого є оволодіння музично-числовою структурою космосу.

Сократ. Наголошуючи на ролі почуттів у становленні предмета естетики, не слід забувати, що вже з V ст. до н.е. на зміну чуттєво-споглядальному підходу до дійсності, пануванню космологізму (сприйняття космосу як втілення гармонії, доцільності, краси) приходить все більш помітне загострення інтересу до самої людини, що здатна пізнавати й освоювати навколишній світ. Отже, виникає потреба виробляти й осмислювати загальні поняття, систематизувати пізнане. Особливе місце тут належить Сократу (470— 399 р. до н.е.).

Теоретичні погляди Сократа спиралися на політико-етичну основу, на спроби визначити поняття добра і зла. Критикуючи афінську демократію, Сократ наполягав на те, щоб владу мали кращі, тобто високо моральні представники суспільства. Мораль, у його розумінні, може виступати порукою справедливості, чесності, шляхетності людини.

Прекрасне – це те, що корисно, що має сенс. У своїй теорії Сократ особливе місце відводив прекрасній і гармонічній тілом і духом людині. Тому завданням мистецтва є відтворення єдності гармонічної форми життя з прекрасними властивостями духу людини.

На основі принципу доцільності, Сократ намагався розкрити співвідношення між етичним і естетичним, прекрасним і корисним. Філософ оперував поняттям калокагатія — об’єднання давньогрецьких слів прекрасний і добрий (досконалий). Варто підкреслити, що це одне з найголовніших понять античної естетики, що означало гармонію зовнішнього і внутрішнього, тобто умову краси індивіда. Термін калокагатія по-різному трактувався в конкретні періоди соціально-історичного розвитку античного суспільства. Піфагорійці розуміли калокагатію як зовнішнє поводження людини, що разом з тим визначає і його внутрішні якості. Геродот пов’язував калокагатію з релігійними ритуалами, мораллю жреців. Платон вважав, що принцип калокагатії має найбільш пряме відношення до професії воїнів, до поняття військової честі і моралі. І згодом греки все більше почали трансформувати калокагатію в сферу вихованості людини. Власне, відтоді і почалося по-справжньому філософське осмислення цього поняття. Ця тенденція мала пряме відношення і до появи концепції Арістотеля, що інтерпретував калокагатію як гармонію зовнішнього і внутрішнього. При цьому під внутрішнім він розумів мудрість, що, на його думку, приводить людину до глибокого усвідомлення єдності краси і добра, естетичного і морального, тобто до гармонії, що може стати нормою існування людини. Якщо ж людина не здатна досягти такої витонченості, то вона повинна принаймні, хоч через самовдосконалення, тяжіти до цього. Помітимо, що добре обкреслену сутність принципу калокагатії давньогрецьке мистецтво намагалося втілювати в житті своїми творчими надбаннями. Носіями саме гармонійного, високого морально-етичного існування й дії виступають герої Фідія, Поліклета, Софокла.

Платон. Естетичні погляди Сократа одержали творче продовження у філософській концепції видатного представника античної філософії Платона (427—347 р. до н.е.). Естетична спадщина його пов’язана з дослідженням природи сприйняття прекрасного, джерел талановитості, проблем естетичного виховання. Особливу увагу філософ приділяв вивченню мистецтва. Це розуміється, зокрема, тим, що мистецтво відігравало особливу роль у житті Афін V — IV ст. до н.е. Афінська демократія надавала права на безкоштовне відвідування театру, усенародною повагою користалася творчість поетів і музикантів. Продовжуючи традицію Сократа, Платон пов’язував вплив мистецтва з процесом формування морального світу людини: воно виховує як позитивні, так і негативні якості. Філософ розширив естетичну проблематику. У його теоретичних діалогах присутні думки про відносність краси, про шляхи досягнення абсолютно прекрасного. І хоча абсолютно прекрасне існує у виді ідеї, зате сама можливість руху від простого до складного в становленні прекрасного відкривала шляхи до майбутніх теоретичних досягнень в області естетичного.

Ще однією дискусійною проблемою стала спроба Платона визначити суб'єкт в естетиці. Це є і думково споглядаюча людина, і світ абсолютної ідеї, і світ душі, що здатні пізнавати сутність. Визнавши, що універсальну красу створив Бог, а прекрасні предмети — це лише недосконала копія універсальної краси, Платон констатує в діалозі Гіппій Більший.

Арістотель. Вершиною античної естетики називають теоретичну спадщину Арістотеля (384 - 322 р. до н.е). І дійсно, його роботи «Поетика», «Риторика», «Політика», «Метафізика», «Етика» висвітлюють широке коло естетичних проблем.

У теорії Арістотеля знову чітко просліджується захоплення космосом - носієм гармонії, порядку, досконалості. Естетичне пізнання й мистецтво він розглядає як відображення світової гармонії. Арістотель вперше дав розгорнуту структуру естетичних категорій, запропонував власне розуміння прекрасного, трагічного, комічного. Серед значних теоретичних досягнень філософа – обґрунтування основного принципу творчої діяльності художника – мімезісу (спадкування). Арістотель вважав, що мімезіс властивий людині з дитинства. Саме здатністю до спадкування людина відрізняється від тварин. Через спадкування людина здобуває перші знання, звички. Результати спадкування викликають захоплення, почуття задоволення. Поняття мімезіс пізніше було трансформоване в розробку пізнавальної й емоційної функцій мистецтва, адже, на думку Арістотеля, спадкування не тільки стимулює пізнання, але й породжує почуття задоволення, активізує уявлення.

^ Естетика середньовіччя. В історії естетики важливе значення мала естетика середньовіччя. Середньовіччя, зосередивши увагу на таких складових естетичних проблемах, як специфіка краси і прекрасного, види мистецтва, співвідношення чуттєвого й духовного в мистецтві, стало помітною віхою у становленні естетичної науки. Спираючись на теоретичний досвід накопичений на перших етапах становлення, естетика продовжувала активно розвиватися у межах загальнофілософського знання й наступних століттях, посіваючи вагоме місце в динаміці формування європейської та світової культури. Ідеалом середньовічної естетики стає християнський Бог як джерело «абсолютної краси» і «власне прекрасного». Бог – найвищий митець, що створює красу за своїми законами. Бог – це найвища краса, прототип матеріальної і духовної культури. У поняття прекрасного входили такі поняття, як гармонія, число, пропорція, світло.

^ Аврелій Августин – один із перших теоретиків середньовіччя – намагався широко використовувати античну спадщину, знайомити своїх сучасників з філософськими поглядами цієї доби. Позиція Августина щодо вирішення естетичних проблем була досить суперечлива. Августин захоплювался мистецтвом, зокрема музикою і скульптурою, схилявся перед красою зовнішнього світу, довершеністю природи.Але, як глибоко релігійна людина, він засуджував себе за гріховну любов до краси, до мистецтва. Важливе місце в естетиці Августина посідають проблеми видової специфіки мистецтва, передусім художні можливості видовищних мистецтв. Особливу увагу Августин приділяє театру й аналізує його роль у римській культурі. У праці "Про град Божий" філософ намагається створити образ ідеального, морального міста, в якому немає театру – символу гріховності. Погляди Августина вплинули на подальшу традицію становлення церкви до мистецтва.

^ Фома Аквінський як важливий представник епохи середньовіччя, спирався на теоретичні розробки А.Августина, розширив естетичну проблематику, звернув увагу на збагачення термінології та категоріально понятійного апарату. Філософ, монах і богослов, Ф.Аквінський вважав, що для визначення прекрасного потрібно три умови: досконалість, пропорція, ясність. Як і Августин, він передусім цікавився такими поняттями як "прекрасне", "краса". Для визначення цих понять і пояснення стану людини, філософ стверджує, що краса – це те, що задовольняє людину в процесі чуттєвого споглядання навколишнього світу, певних речей, творів мистецтва. Поштовхом до виникнення задоволення є завершеність форм предмета, гармонія його частин. Основні твори Фоми Аквінського – "Сума теології" та "Сума проти язичництва". В умовах середньовіччя митці широко використовували такі специфічні поняття, як алегорія і символ.

^ О. Баумгартен і введення терміну "естетика" Термін «естетика» уперше ввів у науковий обіг у середині ХVIII століття німецький філософ Олександр – Готліб Баумгартен (1714 – 1762), яким він позначив філософську науку про почуттєве пізнання, що осягає і творить прекрасне і те, що виражається в образах мистецтва. Спираючись на грецькі поняття ейсетікос, естаномай, естаноме, естесі, О.Баумгартен увів новий термін – естетика, окресливши цим самостійну специфічну сферу знання.

Поява потреби виділення в самостійну науку визначених уявлень, знань, ідей, пов’язаних з емоційним, чуттєвим, ціннісним відношенням людини до дійсності, до природи, суспільства, до мистецтва, було свідченням нагромадження таких нових знань, що вже не могли розвиватися в межах загальнофілософської теорії та традиційних мистецтвознавчих уявлень. О.Баумгартен як філософ стверджував, що гносеологія має дві форми пізнання – естетику і логіку. Перша пов’язана з «нижчим», тобто чуттєвим пізнанням, а друга – з вищим, тобто інтелектуальним. Логіка вивчає судження розуму і веде до пізнання істини. Естетика ж пов’язана із судженням смаку і пізнає прекрасне. О.Баумгартен визначив предмет естетики через поняття досконале: "Естетика – це наука про досконале у світі явищ, про досконалість чуттєвого пізнання й удосконалення смаку".

Важливим етапом у розробці проблеми предмета естетики став період розвитку німецької класичної філософії. Безпосередній інтерес до широкого кола естетичних проблем знайшли Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель.

Іммануїл Кант (1724 – 1804 р.) переконаний, що тільки людина може бути ідеалом краси, тільки людство «може бути ідеалом досконалості». Отже, знову поняття досконалість висувається як важлива координата формування гармонії, ідеалу.

Йоган-Готліб Фіхте (1762 – 1814 р.) у розумінні естетики тяжів до ідеї зведення предмета цієї науки до теорії мистецтва. Розглядаючи специфіку мистецтва в порівнянні з наукою і мораллю, він вважав, що саме мистецтво сприяє становленню цілісної людини. Ця думка стимулювала інтерес Фіхте до проблеми художньої геніальності

Особливої ж уваги заслуговує філософько-естетична позиція Фрідріха-Вільгельма-Йозефа Шеллінга (1775 – 1854 р.), зокрема його наукові праці з філософії мистецтва, у яких аргументується думка про художню творчість і естетичне споглядання як вищий ступінь розвитку абсолюту.

Принципово нову спрямованість естетичні проблеми одержують у теоретичній спадщині Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770 – 1831 р.). У вступі до лекцій з естетики Гегель вказав, що предметом цієї науки може бути «царство прекрасного», що інтерпретується ним як «сфера мистецтва, чи, ще точніше,— художня творчість». Гегель ввів у визначення предмета естетики поняття "прекрасне", котре в його ж концепції обмежувалося мистецтвом. Зв’язок предмета естетики з «царством прекрасного» звужувала саму науку, замикала її лише на ті проблеми, які можна було ототожнити з поняттям прекрасного. Безпосередній зв’язок лише з проблемами мистецтва відтинав від предмета естетики усе, що знаходилося поза мистецтвом.

Отже, кінець XVIII – XIX ст. – це період, коли естетика виступає як самостійна наука. Вона активно засновує історичні надбання, використовує вироблені на перших етапах становлення науки терміни і поняття, уточнює і розвиває їх. Спираючись на принцип спадковості, естетика поступово посідає місце в структурі суміжних наук.

Калокагатія гармонія катарсис досконале мимесис
гедонізм евдемонізм аскетизм алегорія гармонія
міра краса прекрасне мистецтво
^ ТЕМА 3. СТРУКУТУРА ЕСТЕТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ
Естетична свідомість – частина суспільної свідомості, одна з його форм, елемент її структури. Якщо підійти до цього питання в історичному плані, то її зачатки вже відбивалися в ранньому синкретизмі, у міфології, а тим більше - у збережених до нас наскальних зображеннях первісної людини. В епоху античності естетична свідомість набула самостійного значення, відграючи помітну роль у становленні й розвитку особистості. Те, що вона протягом тисячоріч не була виділена теоретично, як правило, змішуючись із художньою творчістю, нітрохи не зменшує її самостійної ролі в історії. Наприклад, в Давній Греції естетичне розуміння змішувалось з філософським. Адже неможливо зрозуміти сутність мистецтва, ігноруючи його естетичну природу, зв'язок із красою, ідеалом. Цей ціннісний аспект уводить дослідження мистецтва в сферу філософії. Як правило, на практиці естетика виступає в якості визначеної філософії мистецтва.

Естетична свідомість – це та форма або частина суспільної свідомості, що розкриває багатство естетичного ставлення людини до світу, його активне прагнення до гармонії, досконалості, краси, ідеалу. Істотною особливістю естетичної свідомості є емоційність. Поза нею не може скластися ціннісне відношення людини до світу. Отже, по один бік невидимої лінії постає визначена реальність, породжена сприйняттям, а по другий - естетичний ідеал, що є результатом суб'єктивних уявлень людини про прекрасне. Такі елементи структури естетичної свідомості, як споглядання, сприйняття, переживання, емоції, почуття, насолода формують почуттєве ставлення людини до світу. Взаємозв'язок цих елементів говорить про системність і структурність естетичної свідомості. В естетичної свідомості велику роль відіграє пам'ять про естетичне, його вище вираження. Зупинимося на естетичній пам'яті. Естетична пам'ять завжди предметна і конкретна, а художня пам'ять також і образна. Естетичний смак відіграє важливу роль в естетичному сприйнятті, відповідає естетичним смакам особистості. Ще однією специфічною властивою естетичної свідомості є її уява, яка відповідає уявленням людини про прекрасне, виступає як ступінь духовності особистості.

З усіх форм суспільної свідомості саме естетичне у своїх ціннісних орієнтаціях є найбільше вагомим. Естетичне вбирає досягнення різноманітних сфер свідомості, почуттєво сприйманий світ в аспекті прекрасного або потворного, трагічного або комічного.

На розвиток естетичної культури впливають естетичні погляди, уявлення, поняття, художня творчість, його види, матеріалізація естетичної свідомості через естетику побуту, спорту тощо. Естетична свідомість відрізняється лише відносною самостійністю. Розвиваючись за своїми специфічними законами, вона відчуває на собі вплив різноманітних форм суспільного життя. Естетична свідомість виявляється в духовній потребі, що й виражає відношення її до зовнішнього світу, змушує людину шукати засоби для її задоволення, що і породжує естетичне ставлення, що втілюється вже в активності особистості. Варто виділити два найбільших загальних рівні естетичної свідомості: повсякденний і науковий. Перший з них – це відбиток дійсності на емоційно-почуттєвому рівні. Цей рівень оформлений в системі ідей, тоді як другий рівень характеризується узагальненістю і теоретичністю, тому і володіє великою пізнавальною силою, що спроможна активно впливати на розуми і почуття людей.

Отже, естетична свідомість наукового рівня виявляється на практику (естетичне відношення до природи; естетика виробництва; фахове мистецтво; естетика побуту; естетика спорту тощо.) і в теорії, що реалізується через спеціальні дослідження; осмислення естетичної діяльності (культури). Цілісний прояв естетичної свідомості можливо при сукупності теорії і практики естетичної діяльності.

^ Проблема естетичного смаку й ідеалу в естетиці. Звернемося до проблеми естетичного смаку і естетичного ідеалу. Естетичний смак – це найбільш свідомий прояв естетичної спроможності особистості, вираження естетичного ідеалу – вищого прояву естетичних можливостей людини. У діяльності смаку втілюються наші уявлення про ідеал незалежно від того, чи йдеться промову про естетичну або споглядальну сторону життя.

Естетичний ідеал – це конкретно-чуттєве уявлення про прекрасне в його найвищому вияві. Естетичний ідеал дістає найбільш рельєфне вираження в мистецтві, яке відтворює й активно формує уявлення про досконале, характерне для певного часу. У мистецтві естетичний ідеал митця втілюється в позитивних образах. Крім того, митець може виразити естетичний ідеал самою структурою художнього твору, всією його образною будовою, у тому числі через негативні образи. Естетичний ідеал – надбання сучасного суспільства, одна з його духовних сторін. Основна форма існування ідеалу – конкретно-почуттєва уява, що виростає з “живого споглядання”. У процесі втілення ідеалів у матеріал митці часто покладаються на інтуїцію, естетичне почуття, внутрішній голос. О.М.Толстой писав: “Митець вбирає в себе явище, крізь ока, чи вуха, шкіру вливається в нього навколишнє життя і лишає в ньому слід, як птиця, що пробігла по піску...”. Процес узагальнення людиною побачених явищ, підсумок відбувається несвідомо.

Естетичний смак на відміну від естетичного ідеала ставиться до достатньо стійких утворень, він визначає цілеспрямовану діяльність людини, що спрямовує до досягнення оптимальних результатів.

У психологічному контексті естетичний смак є особливою спроможністю людини. Він містить у собі властивості почуттєвої свідомості й систему оцінок і переваг, що відбивають ціннісні орієнтації людини. Естетичні емоції, переживання й почуття несуть в собі потенційні можливості утворення смаку. Естетичний смак припускає усвідомлене відношення до усіх взаємозв'язків людини зі світом. естетичний смак виконує функцію розкриття змісту естетичної свідомості: забезпечити кожній людині досягнення внутрішньої гармонії, зводити воєдино аспекти його істоти. При участі естетичного смаку людина емоційно-почуттєво занурюється в життя й пізнає його. Смак виконує посередницьку роль між повсякденною і теоретичною свідомістю, він зв'язує їх і піднімає на новий вищий рівень.

Естетичний смак слід розглядати як єдність об'єктивного і суб'єктивного. У судженнях смаку відбиваються якості не тільки предмета, який ми сприймаємо, а й суб'єкта, що сприймає це предмет. У ньому віддзеркалюються своєрідні почуття, інтелект, культура суб'єкта, його освіта, соціальна й національна належність.

У філософії та естетиці від І. Канта існує традиція, у межах якої естетичний смак означає здатність людини естетично оцінити дійсність і мистецтво.

З цього приводу доцільно згадати латинське висловлювання:

«У кожного свій смак». Але стародавні римляни додавали: «Про смак не сперечаються, якщо він є». У Стародавньому Римі існував культ естетичного смаку навіть за часів правління кривавого Нерона.

Але в цілому протягом усієї історії людства про смак сперечаються, і досить жваво. Хоча слід відзначити що, дійсно, не дискутують про якість фізіологічного смаку: хтось віддає перевагу солодкій їжі, хтось – солоній, комусь подобається червоний колір, комусь – зелений тощо. Однак усі ці аспекти життєдіяльності людини не мають суспільного значення у таких відношеннях:

естетичний смак належить до суспільної, соціальної сфери, тому що означає соціальну спроможність людини, яка формується як результат виховання та навчання;

естетичний смак – здатність до індивідуальної оцінки та добору естетичних ценностей, яка визначає можливість особистості до саморозвитку.

естетичний смак - показник цілісності людської індивідуальності, оскільки сприяє формуванню особистості. Це здійснюється, коли людина досягає віку 13-20 років, а естетичний смак тоді є навряд чи не найголовнішим засобом об'єктивації особистості. Для молоді цілком природним вважається

естетична свідомість естетичне почуття естетичний смак

естетичний ідеал естетична оцінка

Усі види предметів естетичної діяльності та співвідносні з ними їх різновиди узагальнюються схематично так:

^ Естетичне перетворення навколишнього середовища

Формування естетично розвиненої особистості

Створення

художніх

цінностей Практична

Духовно-практична (духовно-культурна)

Художньо-практична Естетична організація виробництва

^ Естетична організація побуту

Садово-паркова культура. Мистецтво букета, косметики тощо Дизайн

З перелічених особливостей естетичної діяльності випливають такі висновки:

1. Естетична діяльність співвідносна з усіма видами людської діяльності, але ступінь її наявності залежить від націлювання особистості на перетворення світу за законами краси, тобто від розвиненості естетичної потреби; здатності особистості до такого перетворення, тобто від розвиненості естетичних умінь, навичок, знань тощо; умов, за яких ця діяльність здійснюється.

Обставини можуть сприяти як реалізації цих якостей та потреб особистості, так і їх формуванню. Однак умови виконання можуть заважати реалізації цілей естетичної діяльності, а також гальмувати розвиток естетичної свідомості особистості.

^ 2. Види естетичної діяльностіспіввідносні з наявністю естетичних та інших цілей, що є метою такої діяльності, а також з характером предмета, що перетворюється.

Власне естетична діяльність - діяльність, що спрямована на досягнення будь-яких неутилітарних цілей. Насамперед, це художня діяльність, за винятком архітектури та декоративно-побутового мистецтва. Інша справа - духовна користь, яку дістає особистість під час спілкування з другом, читання книги або сприйняття величних явищ природи, тощо.

3. Результатом естетичної діяльності є не тільки світ предметів та навколишнє середовище, що перетворюються за законами краси, а й сама людська суб'єктивність, яка збагачується та удосконалюється завдяки розвиненому творчому уявленню та іншим навичкам і умінням, що мають естетичну природу. Серед них: відчуття форми, уміння мислити за аналогією та асоціацією, образне мислення, інтуїція, а також уміння організувати свою працю так, щоб вона приносила насолоду, тощо.

^ 6. Естетична і художня діяльність, їх співвідношення і особливості

Ця проблема і досі одна з найскладніших та дискусійних в естетиці. Погляди на неї, що висловлюються дослідниками, можна умовно згрупувати у такому вигляді. Прихильники першої точки зору стверджують, що естетична та художня діяльність повністю збігаються. Проте (навіть у межах здорового глузду) зрозуміло, що не будь-який одяг або меблі можуть бути розцінені як творіння мистецтва, тобто не будь-який результат естетичної діяльності несе у собі художню інформацію, містить художню концепцію світу, але обов'язково має естетичний характер. Прихильники другої точки зору вважають, що естетична та художня діяльність - це різні види діяльності, які не збігаються, а існують паралельно. Але і в історичній, і у повсякденній практиці естетична діяльність перетворюється в художню у своїх найдосконаліших формах. Існує і третя точка зору, сутність якої полягає у тому, що естетична діяльність ширша за художню, тому що її результатом стають не тільки твори мистецтва, а й предмети побуту, засоби виробництва тощо. Однак художня діяльність не вичерпується естетичним змістом, оскільки художня діяльність - це творчість не тільки за законами краси, але й за законами добра, справедливості тощо. Ця точка зору є найбільш доведеною, хоча потребує деяких уточнень: естетична діяльність і в її онтогенетичному, і у філогенетичному планах передує художній; у художній діяльності естетична набуває свого вищого втілення; у художній діяльності закріплюються вищі досягнення й тенденції естетичної діяльності.

^ ТЕМА 4. ОСНОВНІ ЕСТЕТИЧНІ КАТЕГОРІЇ
Основні естетичні категорії "прекрасне", "комічне", "трагічне", "низьке", "потворне" – це своєрідна модель естетичної практики, логічна форма фіксації історичного досвіду естетичної діяльності, фундамент естетичного аналізу мистецтва. Термін "категорія" (від грець. kategoria – висловлення, ознака) вживається для визначення найбільш узагальнених, фундаментальних понять, у яких відображається історія освоєння суспільством навколишнього світу за законами краси. Категорії застосовуються як специфічний апарат аналізу естетичного багатства дійсності й мистецтва. Аналіз естетичних категорій має суттєве значення для художньої критики, об'єктивної аргументації оцінки того чи іншого твору, глибоке розуміння творчої діяльності митця.

^ Проблема прекрасного в історії естетики. Історія естетики приділяла значну увагу проблемі прекрасного й пов'язала його з системою суміжних понять, які допомагають розкрити його зміст (користь, доцільність, добро, благо, відповідність, гармонія). Прекрасне як естетична категорія визначає предмет чи явище з точки зору досконалості, що мають вищу естетичну цінність. Прекрасне існує незалежно від людини та її свідомості, проте здатність виявити красу або створити її притаманна лише людині. Оцінка прекрасного залежить від її смаку, ідеалу, спираючись на які людина орієнтується у навколишньому світі. Ця оцінка може бути істинною або помилковою тією мірою, якою вона відповідає об'єктивній цінності прекрасного.

Давньогрецька естетика не тільки сформувала "прекрасне" як одну з основних естетичних категорій, а й використовувала систему таких суміжних понять як користь, доцільність, міра, благо, доброчинність, чуттєвість, через застосування яких намагалася повніше охарактеризувати цю категорію.

Спроби визначити категорію «прекрасне», співвіднести його з більш вузькими поняттями, зокрема з поняттями «краса», «піднесене», робилися з перших кроків становлення естетичного знання. Так, ще Платон у діалогах «Тімей», «Філеб», спираючись на піфагорійську традицію, визначав прекрасне як певну математичну пропорцію.

Нагадаємо, що твори Платона написані у формі діалогу — розмо­ви, бесіди, можливо, полеміки чи суперечки двох або більше осіб. Найчастіше Платон веде діалог із Сократом або реконструює бесіду Сократа з його другом Федоном, філософом Гіппієм та іншими. За­лучення до бесіди кількох учасників давало змогу Платону відтвори­ти різні точки зору на якусь проблему, поставити питання, на які ще треба було знайти відповідь. Греки вважали, що у суперечці наро­джується істина, і саме через відтворення суперечки Сократа з співбесід­никами Платон «підводив» читача до сприйняття саме його, платонівської, точки зору. Коли створювалися діалоги, Сократ вже покін­чив життя самогубством, проте Платон дбав, щоб думки його вчителя Сократа, ім'я якого стало символом мудрості, були точно передані.

Практично всі дослідники античності зазначають, що Сократ зробив вагомий внесок не лише у філософію та естетику. Його образ органіч­но ввійшов в античне мистецтво. Арістофан відтворив суперечливу постать Сократа у своїй комедії «Хмари»; його образ постійно викликав інтерес у грецьких і римських скульпторів, які, зображуючи Сократа, підкреслювали контраст внутрішнього і зовнішнього світу філософа.

Сократ схилявся до думки, що прекрасне тотожне корисному і при визначенні прекрасного слід враховувати чинник доцільності. Філософ намагався переконати своїх опонентів у відносності людських уявлень про прекрасне. Один і той самий предмет може бути прекрас­ним і потворним. Усе залежить від того, наскільки він відповідає своєму призначенню. Якщо піфагорійці при визначенні прекрасного наголошували на значенні фізичних пропорцій, то Сократ гадав, що критерій прекрасного пов'язаний з пізнанням людини.

Платон, аналізуючи погляди Сократа, його полеміку з Гіппієм, наводить висловлювання Геракліта про те, що найкрасивіша мавпа потворна, якщо її порівнювати з людиною, а наймудріша людина при порівнянні з Богом здається мавпою. Отже, прекрасне – це не окре­мий предмет, а дещо спільне для декількох речей або явищ. Полемізуючи з Гіппієм, Сократ не погоджувався з думкою про те, що прекрасне — це доповнення до певного предмета. На думку Гіппія, доповненням, що робить предмет прекрасним, є золото. Сократ не міг з цим погодитися; він говорив, що видатний скульптор Фідій, створюючи образ богині Афіни, зробив їй очі зі слонової кістки. Чи Фідій не знав, що золото є завершенням побудови прекрасного? Чи, може, не золото несе значення завершуючої ознаки прекрасного?

Найбільше досягнення діалогів Платона перед­усім полягає у відтворенні тих точок зору, які вже існували:

прекрасне це конкретний фізичний предмет, конкретне явище;

прекрасне це чуттєве задоволення;

прекрасне це математично точні пропорції.

Сам Платон чітко не визначає прекрасне, проте воно для ньо­го — це передусім дещо надзвичайно об'ємне за своїм змістом, це «сутність», це «ідея». У діалогах «Тімей», «Філеб» і «Пір» Платон намагається визначити якомога більше ознак прекрасного, водночас розробляє своєрідну «сходинку краси»: спираючись на людські почут­тя, краса «рухається» від краси окремих тіл до ідеї красивого тіла взагалі, від тілесної краси до краси духовної. Існують і вищі ступені краси – краса законів і, нарешті, краса чистого знання. Отже, Платон намагався розкрити розвиток такого складного поняття, як «прекрасне», від нижчої тілесної краси до краси вищої – абсолютної.

Важливе місце в становленні уявлень про прекрасне посідає концепція Арістотеля. Він намагався визначити прекрасне як універ­сальну категорію, що охоплює усі сфери життя людини. Арістотель дійсно підійшов до розуміння прекрасного як бут­тя, як існування і через таке широке визначення розглянув специфіку вияву прекрасного в природі, у мистецтві, красу математичних ви­мірів і красу людського тіла, красу думок, почуттів, вчинків тощо. Найсуттєвішими ознаками прекрасного Арістотель вважав порядок і розмір. Проте він не обмежувався кількісними ознаками, що, як ми вже зазначали, були властиві позиції Піфагора і Платона, а вво­див і якісний чинник – відповідність прекрасного сприйманню лю­дини.

Ще один важливий аспект роздумів грецького філософа пов'я­заний з ототожненням прекрасного і блага, а благо володіє, за Арістотелем, самоцінністю. Так через ототожнення «самоцінного» блага з прекрасним знову наголошується на самоцінності прекрасного. Звер­немося до визначень самого Арістотеля, який стверджував, що самому по собі благу не властиво бути благом, а цьому останньому — буття благим. Отже, Арістотель переконаний, що благо міститься в благому, а прекрасне — в прекрасному. Це водночас означає, що «благо» і «прекрасне» є не лише загальними поняттями, але вони існують реально, адже і саме існування є певною цінністю. Філософ вважав, що те, чому не властиве буття благом, не є благо. Тому необхідно, щоб були тотожні благо і буття благом, прекрасне і буття прекрасним, а водночас усе те, що визначається не через інше, а як таке, що існує само по собі і первинне.

Проте Арістотель не обмежується ототожненням прекрасного з благом. Він співвідносить його з чуттєвими здібностями людини, із здатністю певних предметів і явищ викликати відчуття задоволення, насолоди. Як прекрасне завжди, на думку Арістотеля, оцінюється добро. Тому, аналізуючи мистецтво, він радив дбати про створення в трагедії, ліриці доброчинних характерів, вважаючи їх «прекрасні­шими» .

Слід ураховувати, що Арістотель надавав великого значення специ­фіці втілення прекрасного в мистецтві, адже мистецтво «збирає» в єдине ціле те, що в природі існує поодинці. Кожний митець, на думку філософа, володіє законами гармонії, співвідношення частин, си­метрії. У своїй теоретичній праці «Політика» Арістотель звертає ува­гу саме на відмінність прекрасного в природі від прекрасного в мис­тецтві. Він протиставляє природно і художньо прекрасне. Високо оцінюючи творчість митця, Арістотель водночас застерігав його від захоплення штучно створеним прекрасним. Нагадаємо, що давньо­грецький живописець Зевксис при створенні картин намагався поєд­нувати в одному обличчі найкращі деталі, запозичені з облич різних натурщиків. Застосовуючи такий метод, Зевксис мріяв відтворити зовнішність ідеальної людини. Арістотель не поділяв такої думки й намагався довести митцям необхідність бути правдивими при ідеалі­зації моделі. Проблема співвідношення реального та ідеального у становленні прекрасного, з'явившись в умовах античності, залишається в естетиці актуальною і в наш час.

Слід зазначити, що з часів античності проблема прекрасного зав­жди була об'єктом уваги теоретиків, і кожний новий історичний період вносив щось своє в розуміння краси й прекрасного, у визначен­ня тих понять, узагальнення яких дає змогу говорити про категорію прекрасного. Так, середньовіччя залишило нам трактат Аврелія Августина «Сповідь», на сторінках якого мислитель досліджує проб­леми прекрасного, протиставляючи поняттю «прекрасне» поняття «відповідне». Розвиваючи цю ідею, середньовічний філософ вважає, що прекрасне – самоцінне, а відповідне містить момент користі, доціль­ності. «Прекрасне» і «відповідне» мають антиподні категорії: «пре­красне» — «потворне»; «відповідне» — «недоладне». Вводячи досить складну понятійно – категоріальну систему, Августин надає особливого значення поняттю «єдність». Через дію єдності усі антиподні явища виконують певну функцію. Прекрасне – єди­не, на думку Августина, оскільки єдине — буття, а вищу єдність сим­волізує Бог. Бог виступає і як носій істинно прекрасного. Надзвичайно цікавим у теоретичній спадщині Августина є по­шук ним ідеальних символів — носіїв єдності. Він захоплюється символом кола як ідеальною геометричною фігурою, оспівує красу ідеаль­них чисел. Августин визначав своєрідний культ числа, властивий піфа­горійцям, і поєднував число з ритмом. З часів середньовіччя естетика приділяє значну увагу проблемі ритму, а в естетиці Августина, як вва­жають дослідники, ритм — поняття більш широке, пов'язане з пізнан­ням і переживанням естетичних пропорцій.

Проблему прекрасного розробляли майже всі видатні теоретики Відродження. Спираючись на надбання античної естетики, вони внесли у цю проблему багато нового. Так, італійський вчений, архітектор, теоретик мистецтва Л. Б. Альберті зробив учення про красу основою своєї ес­тетичної теорії. Краса, на дум­ку Альберті, – це щось знач­но більше, ніж конкретні еле­менти, які складають будь-який предмет. Краса як певний рівень прекрасного – це гар­монія. Для того, щоб деталізу­вати концепцію розкриття прекрасного через гармонію, Альберті вводить нове поняття, яке раніше не використовувалося жодним теоретиком, а саме «прикрашання». Отже, прекрасне як гармонія – це єдність внутрішнього змісту – «краси» і зовнішньої форми – «прикрашання». Поняття «прикрашання» повинно було підкреслити, що прекрасне – не абсолютне, а може бути пов'язане з чимось випадко­вим, індивідуальним.

Слід зазначити, що Альберті значно розширив понятійний апарат естетичної науки й і оперував такими поняттями, як «витонченість», «гідність», «привабливість». Ці поняття широко використовувалися й іншими теоретиками Відродження: М.Фічіно, Піко делле Мірандола, Леонардо Да Вінчі.

Після Відродження науковий інтерес до проблеми прекрасного дещо вщухає. Увага приділяється іншим проблемам. Так, раціона­лізм Рене Декарта спричинив панування у французькій естетиці першої половини XVII ст. механістичного погляду на основні естетичні проблеми. Мис­тецтво підпорядковувалося розуму, а це призводило до нормативізму, канонізації творчості. Теоретики, наприклад Нікола Буало, шукали гармонію між розумом і почуттям, а як наслідок цього йшов процес руйнування індивідуальності, безпосередності людських почуттів.

Проблема прекрасного знову постає в центрі уваги дослідників на межі XVII і XVIII ст. Заслуговує на увагу позиція англійського естетика А.Шефтсбері, який запропонував розглядати красу як єдність трьох видів. Краса мертвих форм (каменю, металу) — це найпростіший і найнижчий вид краси. На другому рівні, більш високо­му, формується другий вид краси – краса форм, що здатні породжу­вати інші живі форми. До цього виду краси слід віднести красу, яку створює мистецтво. Шефтсбері досить високо оцінює митця, називає його «віртуозом». Спираючись на красу, створену «віртуозом», люди­на, на думку філософа, опановує третій – вищий – вид краси, адже вона сама є чудовим архітектором матерії й може мертвим тілам надати форму й образ власними руками. Однак, те, що влаштовує розум і надає їм образ, містить у собі всю красу, яку надавали образу всі ці «розуми».

Важливе місце в становленні більш глибокого розуміння прекрас­ного займає стаття французького мислителя Дені Дідро «Про пре­красне» (1751). Дідро багато в чому поділяє позицію Шефтсбері й також вважає, що «вічні істини», «закони прекрасного», пов'язані з дос­відом людини, пройшли через її почуття. Дідро заперечує думку про прекрасне як певну якість предмета. Він висуває іншу ідею й обґрун­товує думку про прекрасне як тип відносин: «Визнайте, що краса закладена у сприйманні відносин; і ви отримаєте історію її розвитку від початку світу до наших днів. Отже, сприймання відносин є основою прекрасного». Мислитель значно більше уваги, ніж це зробив будь-хто до нього, приділяє аналізові уявлень про прекрасне у різних на­родів, навіть наголошує на значенні віку, характеру, людського темпе­раменту в процесі сприймання й переживання прекрасного.

У межах естетики XIX ст. прекрасне визначається як універ­сальна естетична категорія і, як наголошувалось у попередніх розділах, навіть стає основним поняттям при визначенні предмета. Серед тих підходів до прекрасного, які дещо розширювали істо­ричні традиції, слід звернути увагу на позицію І. Канта, який пов'язу­вав прекрасне зі здатністю судження смаку. При цьому Кант підкрес­лював значення суб'єктивного чинника і розглядав прекрасне не тільки як якість предмета, об'єкта, а також як відношення суб'єкта до об'єкта.

Щодо позиції Гегеля, то він обмежував прекрасне сферою мистецтва і ввів поняття «царство прекрасного». За Гегелем, пре­красне в природі не є об'єктом інтересу естетики, а уваги заслуговує лише художньо прекрасне, адже «краса мистецтва є красою, наро­дженою і відродженою на грунті духу, і наскільки дух і твір його вищий за природу та її явища, настільки ж прекрасне в мистецтві вище за природну красу. Гегель пов'язував прекрасне з чуттям людини, визначав його як "чуттєву видимість ідеї". Змістом ідеї прекрасного є, на думку Гегеля, загальнолюдське, а формою її вияву в мистецтві – художнє. Отже, прекрасне як естетична категорія визначає предмет як явище з точки зору досконалості, що має вищу естетичну цінність.

Категорія "трагічного". До основних естетичних категорій належить і категорія «трагіч­не» (від грець. – властивий трагедії). Як відомо, термін «трагедія» має міфологічні витоки й пов'язаний з культом бога Діоніса (Бахуса, Вакха), який поєднував протилежні функції: родючості землі, виноградарства, символ високих урожаїв і функ­цію смерті, виступав як володар душ мертвих. Бог Діоніс як носій землеробського культу протиставлявся богу Аполлону як виразнику психології родової аристократії. На честь бога Діоніса влаштовувалися щорічні релігійно-культові свята — діонісії, наприкінці яких у жертву богу приносили козла — символ козлоногого сатира — супутника бога Діоніса. Так виникло поняття «трагедія» — tragoedia – передсмертний крик козла. Класичним зразком трагічного є давньогрецька трагедія, а перше теоретичне пояснення її специфіки пов'язане з працею Арістотеля «Поетика». На думку Арістотеля, трагедія має перевагу над іншими жанрами, оскільки здатна емоційно впливати на людину, вона стимулює катарсичне співпереживання, спонукає читача і глядача до співучасті в морально-психологічній оцінці подій, які розгортаються. За Арістотелем, трагедія має складатися з шести елементів: фабули, характеру, мовного вислов­лення, думок, сценічного оформлення й музичної композиції. Особливого значення Арістотель надавав фабулі, її окремим еле­ментам (перипетії). Фабула, на думку філософа, повинна бути чіткою, мати такий обсяг, щоб її легко було запам'ятати. Він вважав, що дія трагедії мала відбуватися протягом одного обороту сонця. Теорія трагічного Арістотеля спирається на мистецьку практику, зокрема на творчість Гомера та Софокла. Важливе місце в роздумах Арістотеля про трагедію посідають людські почуття, передусім страждання й страх. Через сприйняття страждання героя глядач переживає стан катарсису – очищення, починає співчувати герою, аналізує та оцінює власне життя. Так виявляється естетична й морально-етична сутність трагічного.

Трагічне відображає гострі суспільні суперечки, боротьба яких завершується загибеллю прогресивних сил. Проте, гинучи, вони залишаються безсмертними як символ майбутнього, стимул до подальшого суспільного розвитку. Естетична думка XX ст. активно продовжує розробку проблем трагічного. При цьому йдеться не про якусь країну або про конкретну практику мистецтва. У поняття трагічного починають вкладати глибокий філософський, моральний зміст. Трагічне аналізується в широкому контексті загальних смисложиттєвих проблем, проблем майбутньої людської цивілізації.

Становлення комічного відбувалося в умовах древньогрецької культури на перехресті надзвичайно яскравих міфологічних джерел, мистецької практики й теоретичних обгрунтувань. Назва комічного походить від грецького comicos – веселий, смішний. Комічне, як і трагічне, має міфологічні джерела й пов'язане з життєстверджуючим, оптимістичним сприйняттям бога Вакха – бога вина, виноробства, щедрого виночерпія. Комічне як жанр мистецтва, хоч і виник в умовах античності, згодом розвивався неоднозначно. Адже для створення високохудожньої комедії митець повинен мати випереджаюче мислення і в сучасних йому умовах побачити ці явища, які гальмують суспільний розвиток, створюючи людські стосунки, руйнують мораль. Кожна справжня комедія формує ідеал і систему прогресивних цінностей, критикуючи все те, що заважає її утвердженню.

Специфічними формами комічного є гумор, сатира, іронія, сарказм, гротеск. Щодо специфічних ознак конкретних форм комічного, то гу­мор – це м'яка, доброзичлива форма сміху, специфічне переживання суперечливості об'єкта, в естетичній оцінці якого поєднуються серйоз­не й смішне. На відміну від гумору сатира – гостра форма комічного, специфічний засіб художнього відтворення дійсності, що розкриває її як щось невідповідне, за допомогою перебільшення, загострення. Мистецтво неодноразово використовувало сатиру для соціальної кри­тики, викриття потворних явищ у дійсності або негативних рис харак­теру людини. Сатира, як і гумор, широко використовується у мистецтві впродовж усієї його історії.

Однією із форм комічного є іронія (від грецького ігоnіа – удавання). Іронічний сміх ще називають інтелектуальним, підкреслюючи цим глибокий внутрішній зміст, який вкладається в емоційну реакцію людини на певний конфлікт. Іронічний сміх заснований на контрасті вже побаченого і прихованого, коли за формально позитивною оцінкою стоять доступні лише небагатьом заперечення і глузування. На відміну від гумору і сатири іронію не завжди використову­ють у мистецтві, адже втілення в мистецькому творі іронічного сміху, з одного боку, підвладне лише високообдарованому митцю, а з іншо­го – потребує освіченої, інтелектуально розвиненої аудиторії. Серед блискучих зразків «іронічних» творів слід назвати твори Еразма Роттердамського «Похвала глупоті» і Джонатана Свіфта «Казка бочки», «Скромна пропозиція для дітей ірландських бідняків».

Комічне в соціальному аспекті виражає життєдіяльність індиві­да, яка не відповідає суспільно-історичній необхідності. Для суб'єкта комічного не існує руху історії, її суперечностей, тому фактично не існує проблем пізнання, освоєння і перетворення соціальної дійс­ності. Комічне розкриває людину як соціальне пасивну істоту, яка байдужа до боротьби за нове. На противагу трагічним героям, які уособлюють суспільне значиму діяльність, пристрасть, бажання онов­лення дійсності, суб'єкт комічного позбавлений цих благородних, підне­сених якостей.

Розглянуті естетичні категорії, що склалися на перших етапах розвитку естетичного знання, відтворюють найважливіші процеси естетичного становлення людини до дійсності. Категорії естетики знаходяться в певному зв'язку між собою.

естетичні категорії категорії "прекрасне" й "потворне"

категорії "піднесене" "героїчне" "низьке"

категорії "трагічне" і "комічне"
^ ТЕМА 5: МИСТЕЦТВО ЯК ЕСТЕТИЧНЕ ЯВИЩЕ

  1. Еволюція мистецтва

  2. Предмет мистецтва

Класифікація видів мистецтв

  1. Функції мистецтва

  2. Проблема художнього образу в мистецтв.

  3. Проблема змісту і форми в мистецтві.

Логіка еволюції мистецтва пов'язана з конкретно-історичними періодами розвитку цивілізації. Мистецтво проходить шість основних етапів: доісторичний, стародавнього світу, середньовіччя, Відродження, Нового часу, другої половини XIX – XX ст. Предметом мистецтва є людина й дійсність, які інтерпретуються через систему художніх образів.

Мистецтво – це одна з форм суспільної свідомості, специфіка якої полягає у пізнанні й відображенні дійсності в конкретно-чуттєвих образах. Великою прерогативою мистецтва є його здатність художньо осмислювати дійсність, розкривати й досліджувати внутрішній світ людини. Одною з найважливіших граней мистецтва є процес функціонування мистецького твору в суспільності. Мистецтво – це вища форма естетичного ставлення людини (митця) до світу. Адже через систему художніх образів, використовуючи специфічні засоби і прийоми, мистецтво інтерпретує, осмислює, пізнає світ.

Мистецтво як форма суспільної свідомості намагається комплексно осмислювати дійсність, а це, у свою чергу, зумовлює необхідність синтезу всіх його основних функцій. Саме тому специфічною ознакою сучасного мистецтва є його тяжіння до поліфункціональності, що сприятиме створенню універсальності цілісної художньої моделі світу.

^ Мистецтво стародавнього світу. Цей етап пов'язаний з історією стародавніх цивілізацій Сходу, античної Греції та Риму. У стародавньому світі завершується процес самовизначення мистецтва, його визволення від утилітарної функції і перетворення в духовно-практичну форму діяльності.

Специфічною особливістю мистецтва стародавнього світу є його міфологічне підґрунтя. Антропоморфізм давньогрецької та давньо­римської міфологій, їхня орієнтація на гармонію людини і світу визна­чили напрям художніх пошуків тогочасних митців.

^ Мистецтво середньовіччя (IX—XIII ст.). Важливе місце при вивченні цього етапу посідає проблема логіки взаємодії двох форм суспільної свідомості – релігії та мистецтва. У цей історичний період особливого статусу набула інституція церкви, що фактично виконува­ла функцію соціального замовника й безпосередньо вплинула на роз­виток основоположних видів мистецтва середньовіччя: архітектури, іконопису, вітражного живопису, органної музики тощо.

^ Мистецтво Відродження (XIV—XVI ст.). Характерною особливістю цього етапу в історії мистецтва є пріоритет спадковості та новаторства як закономірностей художнього процесу. З одного боку, доба Відродження була безпосередньо пов'язана з традиціями античного мистецтва, його естетичними принципами, з іншого – це період яскра­вих художніх пошуків у мистецтві, логічним наслідком якого стали досяг­нення у галузі живопису – розробка законів композиції, пропорцій, перспективи, світлотіні; винахід станкового живопису тощо. Відпрацювання нових та удосконалення існуючих засобів і прийомів у мистецтві Від­родження було зумовлено його надзавданням — абсолютизацією люд­ської особистості, розкриттям її психології, внутрішнього світу, відтво­ренням емоційно-чуттєвого стану суб'єкта.

^ Мистецтво Нового часу (кінець XVI перша половина XIX ст.). Процеси, що відбуваються у цей період, передусім пов'язані з виникненням художніх напрямів: маньєризму, бароко, рококо, класи­цизму, романтизму, реалізму. Отже, мистецтво Нового часу дає по­штовх до об'єднання у межах конкретно-історичного періоду худож­ньо-мистецьких течій принципово різних світоглядних орієнтацій.

^ Мистецтво другої половини XIX — XX ст. Цей період позначе­ний інтеграцією філософсько-естетичних пошуків у художньо-мистецьку площину. Значний вплив на творчість провідних митців світу мали ідеї 3. Фрейда, А. Бергсона, О. Шпенглера та ін. Характерною ознакою цього етапу став діалог між теорією і художньою практикою.

Закономірності розвитку мистецтва грунтуються на принципі історизму, що відкриває можливість показати логіку формування його основних структурних елементів, підкреслити їхній безпосередній зв'я­зок з конкретним історичним періодом, наголосити на тому, що поняття «канон» пов'язане з добою середньовіччя; поняття «стиль» виникає у часи Відродження; «художній образ» стає центральним поняттям у мистецтві XIX ст., а проблема «художнього методу» фактично ототожнюється із строкатим мистецьким рухом XX ст.

Мистецтво є вищою формою естетичного опанування дійсності, і естетична наука розглядає та аналізує за­гальні закони мистецтва, його предмет, основні струк­турні елементи: художній образ, зміст, форму, стиль, метод, функціональні можливості тощо.

Предмет мистецтва. Предметом мистецтва є людина й дійсність, які інтерпретуються через систему художніх образів. Художній твір створюється й функціонує в умовах певного способу життя суспільства. Як відомо, усі форми суспільної свідомості мають спільні риси, адже вони розвиваються під впливом конкретних історичних умов, залежать від економічного розвитку, пов'язані з певною політич­ною ситуацією. Водночас кожна з форм суспільної свідомості має свій предмет, що осмислюється з урахуванням її специфічних особ­ливостей. 1.Мистецтво – це одна з форм суспільної свідо­мості, специфіка якої полягає в пізнанні й відображенні дійсності в конкретно-чуттєвих образах. Це дає митцеві можливість осмислити світ, розкрити внутрішній стан своїх героїв, мотиви їхньої поведінки, особливості характеру, тоб­то дати художньо-естетичну оцінку зображеному. Отже, митець виконує один з найголовніших своїх обов'язків – формує систему естетичних цінностей, які, впливаючи на людину, дають їй можливість для духов­ного й морального удосконалення.

2.Характерною особливістю мистецтва, що відрізняє його від інших форм суспільної свідомості, є емоційно-чуттєве начало, яке стиму­лює митця до створення, а аудиторію до сприймання художнього тво­ру. Адже надзавданням мистецтва є не фіксація подій, а філософсько-естетичне осмислення зображуваного, інтерпретація характерних про­цесів та явищ через систему художніх образів, що у сукупності створю­ють естетичну атмосферу, яка захоплює почуття і розум людини. Великою прерогативою мистецтва є його здатність художньо осмислювати дійсність, розкривати і до­сліджувати внутрішній світ людини.

^ Класифікація мистецтв

Традиційно види мистецтва поділяються за способом втілення художнього образу та за формою чуттєвого сприймання.

За способом втілення художнього образу розрізняють:

просторові мистецтва — архітектура, скульптура, живопис, графіка, художня фотографія, декоративно-прикладне мистецтво та дизайн.

часові мистецтва — радіо, музика, література

просторово-часові — кіномистецтво, театр, танець, циркове мистецтво тощо.

^ За формою чуттєвого сприймання розрізняють

слухові — музика, радіо

зорові — архітектура, скульптура, живопис, графіка, художня фотографія

зорово-слухові — театр, кіно.
У кожній із цих трьох груп художньо-творча діяльність може користуватися:

знаками зображувального типу, що передбачають подібність образів з чуттєво сприйманою реальністю (живопис, скульптура, графіка; література, акторське мистецтво);

знаками незображувального типу, що не допускають впізнавання в образах реальних предметів, явищ, дій і звернених безпосередньо до асоціативних механізмів сприйняття (архітектурно-прикладні мистецтва, музика й танець);

знаками змішаного типу, властивими синтетичним формам творчості (синтезу архітектури або декоративно-прикладного мистецтва з мистецтвами образотворчими; словесно-музичному - пісенному й актерсько-танцювальному - пантомімічному синтезу.

^ Також мистецтва можна класифікувати за використовуваними матеріалами:

традиційні й сучасні матеріали (фарби, полотно, глина, дерево, метал, граніт, мармур, гіпс, хімічні матеріали, продукти серійної індустрії й т.д. ) - архітектура, скульптура, живопис і т.д.

сучасні способи зберігання інформації (сучасна електротехніка, цифрові обчислювальні машини) - медіамистецтво

звук (чутні коливання повітря) - музика

слово (одиниця мови) - література

людину-посередника - (актор, клоун і т. п.).
^ Функції мистецтва

Мистецтво посідає унікальне місце у духовному житті суспільства завдяки своїй поліфункціональності. Майже кожна з функцій мистецтва являється "дублером" тої чи іншої форми практичної діяльності людини
Функції мистецтва:
1. Суспільно-перетворююча функція (мистецтво як діяльність). Виявляється у тому, що художній твір здійснює ідейно - естетичний вплив на людей, включає їх у цілісно спрямовану діяльність і тим самим бере участь у переоформленні суспільства.
2. Пізнавально-евристична (мистецтво як знання та просвіта).
3. Художньо-концептуальна (мистецтво як аналіз стану світу).
4. Функція передбачення ("кассандрівське начало").у даному випадку мова йде про використання інтуїції.
5. Інформаційна та комунікативна (мистецтво як повідомлення і спілкування)
6. Функція навіювання (сугестивна). Мистецтво здатне навіювати спосіб мислення, почуття, майже гіпнотичне впливає на людську психіку.
7. Виховна ("формування цілісної особистості).
8. Естетична ("формування ціннісних орієнтацій). Під впливом мистецтва формуються естетичні смаки, пробуджується творче начало особистості, її бажання творити за законами краси.
9. Гедоністична ("функція насолоди). Ця функція пов'язана з тим, що існує ігровий аспект художньої діяльності. Гра як вияв свободи приносить естетичну насолоду, радість, духовне натхнення.

Проблема художнього образу в мистецтв. Проблема специ­фіки художнього образу привертала увагу дослідників упродовж усієї історії розвитку цивілізації. Споконвічне бажання свідоме чи позасвідоме проникнути у внутрішній світ людини, опанувати механізмами впливу на неї привело до виникнення теоретичної проблеми образу. Поняття «образ» зустрічається вже у теоретичних розробках Платона. В інтерпретації античного філософа образ – це відображен­ня певної речі. Позиція Платона важлива тому, що саме він уперше почав працювати з феноменом художника, запропонувавши свою мо­дель розуміння мистецтва, яке, на думку філософа, є «тінню від тіні буття». Засновник об'єктивного ідеалізму твердив, що світ – це первинна копія Абсолюту, а мистецтво, відповідно, – його вторинне копію­вання. Таке розуміння філософом природи мистецтва пояснює його тлумачення художнього образу.

Учні Платона – Арістотель і Плотін – також зверталися до фе­номена художнього образу, проте на відміну від свого вчителя наголошу­вали, що мистецтво не займається копіюванням предметів, а намага­ється проникнути у принципи, що містять у собі джерело природи.

Процес активізації інтересу до феномена художнього образу роз­починається у XVIII ст., він пов'язаний з іменами А. Шефтсбері, Г. Е. Лессінга, Д. Дідро та ін. Проте вперше образ стає одним з фундаментальних понять естетичної науки у теоретичних розробках Ф.Шіллера. Цей факт глибоко симптоматичний. Адже осмислен­ням природи художнього образу займається один з видатних пред­ставників «веймарського класицизму», людина, яка сама створювала систему образів і мала змогу інтерпретувати їх, спираючись на власний творчий досвід. На думку Шіллера, у художньому творі втілюються світоглядницькі ідеї митця, його власні почуття і міркування.

У подальшому проблема художнього образу привертає увагу Ф. Шеллінга, Г.В.Ф. Гегеля, О. Потебні, Д.Лукача, сучасних науковців А. Єремєєва, Б. Галєєва, М. Кагана, В. Мазепу тощо.

Художній образ - це таке порівняння, співставлення різних елементів реального або придуманого світу, в результаті якого з'являється новий образ.

Важливе місце при створенні художнього образу посідає співвідношення раціонального і емоціонального. Ці два поняття взаємопов'язані й доповнюють одне одного. Без емоційного не може існувати художній образ в жодному виді мистецтва. Однак емоційність починає працювати лише тоді, коли митець чітко знає і раціонально обмірковує, якою має бути структура образів його твору.

Проблема впливу художнього твору на аудиторію надзвичайно складна і водночас цікава. Цей процес безпосередньо пов'язаний з двома давньогрецькими поняттями: сугестією, тобто навіюванням, і емпатією, тобто співпереживанням. І якщо ці два поняття по-справжньому співпрацюють між собою (митець створює, а глядач сприймає), вини­кає діалог між художником та аудиторією, наслідком якого є духовне очищення, яке переживають і глядач, і митець. Такий зв'язок має взаємовпливовий характер: аудиторія сприймає, але водночас і стиму­лює творчу активність художника. Саме в існуванні цього діалогу і полягає надзавдання справжнього мистецтва.

^ Проблема змісту і форми в мистецтві. Важливе місце у мистецькому творі посідають поняття змісту і фор­ми, які дають змогу створити повноцінний художній образ. Зміст і форма органічно пов'язані між собою, вони взаємодоповнюють одне одного. Форма – це зовнішня оболонка художнього ви­твору, вибір митцем зображально-виражальних засобів і технічних прийомів. Форма зумовлює композицію, структуру, темпо-ритмову побудову художнього твору, які допомагають митцеві роз­крити його основний зміст. Зміст художнього твору є яскравим свідченням існування діалектики суб'єктивного й об'єктив­ного, адже, відображаючи певні процеси та явища, митець обов'язково висловлює своє ставлення до них у контексті свого світосприйняття.

Структура змісту художнього твору є синтезом таких важли­вих компонентів, як тема, ідея та емоційно-естетична оцінка зобра­жуваних явищ. Тема (від грецького thema – те, що покладено в осно­ву) є головним об'єктом зображення у художньо­му творі. Ідея (від грецького idea – представлення) – це дум­ка автора, що відображає його світовідчуття і світосприйняття, тобто емоційно-естетична оцінка зображуваних явищ. Органічне поєднання і взаємовплив змісту і форми сприяє створенню повноцінного художнього образу.

закономірність мистецтва природа мистецтва

художнє спілкування художня творчість художня цінність

художній образ художній метод художній стиль

художній символ метафора

алегорія умовність мистецтва функції мистецтва

Специфіка художнього образу Формою мислення у мистецтві виступає художній образ. Це основа будь-якого виду мистецтва, а спосіб творення художнього образу - головний критерій приналежності до різних видів мистецтва.
Художній образ - це таке порівняння, співставлення різних елементів реального або придуманого світу, в результаті якого з'являється новий образ. Художній образ наділений своєю логікою, він розвивається за своїми внутрішніми законами. Життєвий матеріал, що лежить в основі твору, веде за собою, і художник іноді приходить зовсім не до того результату, якого прагнув. По великому рахунку, художній образ будується парадоксально, часто непередбачувано, незбагненне.
В образі через зіткнення далеких одне від одного явищ розкриваються незвідані сторони і відношення реальності. Мистецтво як одна з найважливіших складових культури проявляє себе в різноманітті конкретних видів художньої творчості, кількість і складність яких неухильно зростає відповідно до вимог часу. Вид мистецтва - це реальні форми художньо-творчої діяльності, що різняться, перш за все, способом втілення художнього змісту, специфікою творення художнього образу. Так, наприклад, якщо слово виступає вихідним матеріалом для творення художнього образу в літературі, то у музиці художній образ формується через звук, у образотворчому мистецтві - об'ємно-пластичними формами. Питання про джерело багатоманітності видів мистецтва - одне з традиційних для естетичної теорії. Кант вважав, що таким джерелом виступає багатство здібностей самого суб'єкта, Гегель шукав його у внутрішній диференціації абсолютної ідеї, французькі матеріалісти - у особливостях матеріалу, яким користуються митці. На сьогоднішній день не можна вважати цю проблему повністю вирішеною. Зрозуміло одне: критеріями визначення виду мистецтва не можуть виступати лише засоби виразності або зміст. Ці критерії пов'язані з характеристикою художньої діяльності в цілому: предмет зображення, зміст, засоби виразності, форми втілення, вплив.


^ РОЗДІЛ II. ЕТИКА

ТЕМА 6: ПРЕДМЕТ ТА ЗАВДАННЯ ЕТИКИ
Етика – найдавніша та найзахоплююча галузь людського знання. Термін “етика” – старогрецького походження. Він бере початок від слова “ethos“, що в старі часи означало людську оселю, звірине лігво, пташине гніздо. У цьому значенні воно вживалося ще Гомером. Пізніше значення цього слова зазнало змін. Одне з таких значень означало – стійку природу якого-небудь явища, характер, внутрішню натуру живих істот. В даному значенні термін “етика” ввів в науковий оборот Арістотель ( 384 - 322 до н.е.) Учений, відштовхуючись від слова “етос” в значенні характеру, внутрішньої природи, натури, утворив прикметник “етичний” або “етносний” той, що відноситься до етосу. Ним він позначав особливий клас якостей, що стосуються характеру людини, й описують його досконалий стан – етичні чесноти. Уперше в історії етики, Арістотель пов’язує етичні чесноти з бажанням, волею, вважаючи, що, хоча моральність і залежить від знань, проте вона міститься в добрій волі: адже одна справа знати, що добре і що погане, а інша – хотіти слідувати доброму. Чесноти – не якості розуму, вони – склад душі. Тому Арістотель розрізняє діапоетичні (розумові) чесноти, які пов’язані з діяльністю розуму, та етичні – чесноти душевного складу, характеру. Усі вони не дані нам від природи, їх можна придбати.ї До перших відносяться дві – розумність, або мудрість, і розсудливість, практична мудрість, набута шляхом навчання. Другі – чесноти волі, характеру, до них відносяться мужність, щедрість, моральність й тощо. Останні виробляються шляхом виховавування звичок. Етична чеснота є знаходження належної середини в поведінці і у відчуттях, вибір середини між їхнім надлишком і недоліком. Як же визначити належну середину для кожного з нас. За Арістотелем, для цього необхідно або володіти практичною мудрістю, розсудливістю, або слідувати прикладу чи повчанням добродійної людини.

Разом з тим Арістотель говорить, що придбані вихованням чесноти вище за дар природи, природжених здібностей. Чеснота вимагає навиків, звички, практики. Нелегко знайти належну середину у відчуттях і вчинках, набагато легше стати порочним. Щоб стати добродійною людиною, крім знання, що є добро і зло, потрібен також час для виховання характеру. Один добрий вчинок ще не веде до доброчесності. Природно виховання краще всього починати з дитячого віку. Тому у сфері виховання громадян Арістотель відводить велику роль законодавству і державі.
  1   2   3



Скачать файл (346 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru