Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  


Загрузка...

Лекции - Экономика зарубежных стран (укр) - файл 1.doc


Лекции - Экономика зарубежных стран (укр)
скачать (548.5 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc549kb.18.11.2011 21:03скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

  1   2   3   4   5   6
Реклама MarketGid:
Загрузка...
Економіка зарубіжних країн


КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ


зМІСТ

  1. Причини та наслідки фінансових криз у світі в 90-ті рр. ХХ ст.

  2. Сучасна модель економічного розвитку Латинської Америки.

  3. Характерні риси ринкової трансформації у постсоціалістичних країнах.

  4. Зрушення у галузевій структурі економіки Індії у другій половині ХХ ст.

  5. Галузева трансформація економіки Китаю у 80-х ― 90-х рр. ХХ ст.

  6. Глобалізація та регіоналізація як основні тенденції розвитку світового господарства на сучасному етапі.

  7. Особливості економічної структури країн Північної Африки та Близького Сходу.

  8. Вплив міжнародної економічної інтеграції на країни, що розвиваються.

  9. Характеристика основних етапів економічної реформи КНР.

  10. Особливості процесу адаптації країн Східної і Південно-Східної Азії до світового господарства у 70-х ― 90-х рр. ХХ ст.

  11. Масштаби та динаміка міжнародної торгівлі в 90-ті роки.

  12. Диференціація і нерівномірність розвитку країн, що розвиваються.

  13. Диференціація та нерівномірність розвитку промислово розвинутих країн.

  14. Еволюція міжнародної валютно-фінансової системи в останні десятиріччя.

  15. Економічне становище країн Тропічної Африки.

  16. Економічний потенціал країн СНД.

  17. Економічні реформи у господарстві Чехії і Словаччини.

  18. Характеристика етапів міжнародного науково-технічного обміну.

  19. Вплив прямих іноземних інвестицій на розвиток країн Латинської Америки.

  20. Фактори економічного зростання Китаю у 80-ті - 90-ті рр. ХХ ст.

  21. Закономірності розвитку світового господарства на сучасному етапі.

  22. Зовнішні фактори розвитку країн, що розвиваються (на прикладі країн Північної Африки).

  23. Зовнішньоекономічна експансія США. Суперечність між США та іншими світовими центрами.

  24. Поняття та значення інформаційних ресурсів світового господарства.

  25. Історичний процес формування світового господарства. Етапи розвитку світового господарства.

  26. Китайські реформи: напрями, особливості, наслідки.

  27. Характеристика провідних галузей національної економіки Франції.

  28. Людські ресурси світового господарства. Поняття людського капіталу.

  29. Методи і наслідки широкомасштабного державного регулювання соціально-економічної політики Індії.

  30. Вплив міжнародної валютно-фінансової системи на постсоціалістичні країни.

  31. Характерні риси міжнародної торгівлі розвинутих країн та країн, що розвиваються: новітні тенденції 90-х рр. ХХ ст.

  32. Етапи розвитку міжнародного співробітництва. Форми і типи міжнародного співробітництва (на прикладі країн-членів ЄС).

  33. Міжнародний науково-технічний обмін як динамічний елемент функціональної структури світової економіки.

  34. Місце Франції у всесвітньому господарстві та ЄС.

  35. Місце ФРН у всесвітньому господарстві та Європейському Союзі.

  36. Характеристика моделей індустріалізації країн, що розвиваються.

  37. Характеристика циклів динаміки світової економіки.

  38. Основні види міжнародного кооперування розвинутих країн світу у галузі машинобудування (80-і - 90-і рр. ХХ ст.).

  39. Основні галузі застосування інвестицій у розвинутих країнах у 80-х – 90-х рр. ХХ ст.

  40. Причини і наслідки процесу інформатизації світового господарства.

  41. Загальні і специфічні риси індустріалізації сільського господарства (на прикладі США і ФРН).

  42. Фактори динаміки економічного зростання Японії в останній чверті ХХ ст.

  43. Характерні риси світових економічних криз 1974―1975 рр. та початку 80-х – 90-х років ХХ ст.

  44. Нерівномірність економічного розвитку регіонів США.

  45. Нерівномірність розміщення та споживання сировинних ресурсів.

  46. Характеристика валютно-фінансових ресурсів світу та їх розміщення.

  47. Характеристика економічної моделі ФРН.

  48. Основні напрями і характерні риси зовнішньоекономічної діяльності промислово розвинутих країн.

  49. Основні напрямки переходу до ринкової економіки. Суть концептуальних змін в економічній політиці.

  50. Основні напрямки розвитку зовнішньо-економічної діяльності країн СНД.

  51. Основні напрямки торгово-економічних зв'язків країн Східної і Південно-Східної Азії.

  52. Основні ознаки промислово розвинутих країн.

  53. Основні риси соціально-економічної моделі Китаю.

  54. Основні риси соціально-економічної моделі Японії.

  55. Основні типи і моделі розвитку промислово розвинутих країн.

  56. Взаємозв'язок економічної і соціальної політики КНР у 90-ті рр. ХХ ст.

  57. Особливості галузевої структури економіки країн Північної Європи.

  58. Характерні риси трансформаційної моделі економіки Угорщини у 90-ті рр. ХХ ст.

  59. Причини і наслідки швидкого економічного зростання Південної Кореї в останній чверті ХХ ст.

  60. Особливості зовнішніх торгових зв'язків країн Латинської Америки.

  61. Система організації підприємництва в Японії.

  62. Диспропорції у галузевій і територіальній структурі господарства Італії.

  63. Характерні зміни у структурі промисловості США. Вплив НТР на галузеву специфіку.

  64. Особливості товарної структури та географії зовнішньої торгівлі Японії.

  65. Еволюційна стратегія ЄС щодо постсоціалістичних країн Європи.

  66. Міжнародна спеціалізація господарства Франції.

  67. Особливості зовнішньоекономічних зв'язків в економіці ФРН.

  68. Структура економіки країн Тропічної Африки.

  69. Структура зовнішньоекономічних зв'язків Японії.

  70. Характеристика фінансово-кредитної системи Франції.

  71. Переваги та недоліки радикальної і поступової моделей переходу до ринкової економіки.

  72. Критерії, за якими проводиться порівняння моделей економічного розвитку країн.

  73. Основні характеристики політики “відкритості зовнішнього світу”, що здійснювалась у Китаї з початку 90-х років ХХ ст.

  74. Процеси, під впливом яких відбуваються зміни у структурі світового господарства.

  75. Позитивні та негативні наслідки глобалізації.

  76. Структура ресурсного потенціалу світової економіки.

  77. Природно-ресурсний потенціал Канади і його вплив на структуру зовнішньоекономічних зв'язків.

  78. Природно-ресурсний потенціал країн, що розвиваються.

  79. Пріоритети економічної політики та стратегії США на сучасному етапі.

  80. Процеси диференціації і нерівномірності соціально-економічного розвитку серед країн, що розвиваються.

  81. Процеси диференціації та нерівномірності соціально-економічного розвитку серед розвинутих країн світу.

  82. Стратегія економічного розвитку країн Східної та Південно-Східної Азії.

  83. Розвиток економічної системи Китаю у повоєнний період.

  84. Роль Бразилії в економічному розвитку латиноамериканського регіону.

  85. Роль держави в економіці Японії.

  86. "Скандинавська модель" економічного розвитку країн Північної Європи.

  87. Структура зовнішньоекономічних зв'язків Великобританії.

  88. Динаміка зовнішньоекономічних зв'язків КНР у 90-ті рр. ХХ ст.: причини та наслідки.

  89. Сутність “шокової терапії” в Польщі на початку 90-х років ХХ ст.

  90. Регіональні відмінності у здійсненні ринкових реформ у Польщі у 90-і рр. ХХ ст.

  91. Сучасні тенденції соціально-економічного розвитку Японії.

  92. Технологічні ресурси світового господарства та їх роль.

  93. Товарна та географічна структура міжнародної торгівлі у постсоціалістичних країнах.

  94. Експортна модель АПК США.

  95. Особливості прояву конфліктного характеру протікання процесу транснаціоналізації.

  96. Специфіка організації ринкового господарства Франції.

  97. Фактори економічного зростання у країнах “третього світу”: характерні риси та специфіка.

  98. Суть лібералізації економіки країн Латинської Америки у 80-х – 90-х рр. ХХ ст.

  99. Форми здійснення процесу інтернаціоналізації капіталу (на прикладі постіндустріальних країн).

  100. Форми та напрями регіоналізації промислово розвинутих країн.

  101. Характеристика рівнів розвитку субрегіонів Африки. Фактори, що їх визначають.

  102. Характерні риси і напрямки структурної перебудови в окремих країнах Центральної та Східної Європи.

  103. Характерні риси та особливості процесів переміщення факторів економічного розвитку (трудові ресурси і капітал) в межах світового господарства.

  104. Пріоритет сервісних галузей в економіці США.

  105. Система найважливіших показників розвитку світової економки в цілому.

  106. Дефіцит бюджету. Утворення та зростання державного боргу у різних типах країн.

  107. Вплив діяльності ТНК на соціально-економічний розвиток країн їх базування.

  108. Вплив розвитку спеціалізації і кооперування на посилення взаємозалежності національних економік.

  109. Зміни цілей та пріоритетів державного регулювання економіки ФРН у повоєнний період.

  110. Вплив міжнародної економічної інтеграції на економіку країн-учасниць.

  111. Основні напрямки державного регулювання економіки США у 80-ті роки ХХ ст.

  112. Особливості економічної структури країн, що розвиваються.

  113. Рівні та динаміка інтеграційних процесів в Латинській Америці.

  114. Еволюція та національна специфіка розвитку інтеграційних процесів у країнах Центральної та Східної Європи.

  115. Модель “соціального ринкового господарства” у ФРН: особливості функціонування та трансформації у другій половині ХХ ст.

  116. Тенденції розвитку зовнішньоекономічних зв'язків ФРН.



1.Причини та наслідки фінансових криз у світі в 90-ті рр. XXст.

Першою фінансовою кризою, що була продуктом новітньої світової фінансової системи, стала криза в Мексиці 1995 р. Вона виявилась тут не просто хворобою, а справжньою катастрофою, поставивши країну перед загрозою краху всієї еко­номіки. Це мало б руйнівний вплив на весь Американський кон­тинент. Для подолання кризи в Америці 20 млрд дол. було надано з Фонду валютної стабілізації, 25 млрд —. із спеціального пулу для підтримки американських інвесторів. І це тільки у сфері акційного капіталу. Збитки власників облігацій і нерухомості значно збільшують цю суму.

Під час розгортання фінансової кризи в Японії у світі перева­жала думка, що вона матиме найвагоміші негативні наслідки тільки у країнах Південно-Східної Азії і дуже незначною мірою відіб'ється на США, Латинській Америці, Західній Європі, пере­хідних економіках. І справді, після Японії криза дуже відчутно вразила Корею, Таїланд, Малайзію, Індонезію.

Уже влітку—восени 1998 р. дедалі частіше стало чути авторитетні думки, що «азійська» хвороба може поширитися на весь світ. Вибух фінансової кризи в Росії в серп­ні—вересні 1998 р. прискорив події. Інфекційний процес уже досяг Латинської Америки. Бразилія підвищила норму відсотка до 50 %, щоб ослабити негативні тенденції в економіці. Колумбія здійснила девальвацію своєї валюти. Кризові явища загрожували стабільності ЄВС.

Таким чином, фінансова криза поширювалась на всю глобалізовану фінансову систему.

Процес розгортання фінансової кризи стосується насамперед комп­лексу «позикодавець—позичальник». На думку більшості аналі­тиків, за умов розгортання фінансової кризи як позикодавці, так і боржники в країнах, що змушені звертатися за підтримкою до Міжнародного валютного фонду (МВФ), мають уміло й дипло­матичне пом'якшувати славнозвісні «кондиціоналітіс» (обов'яз­кові умови, які має виконувати країна — реципієнт допомоги від МВФ), що передбачають жорстку макроекономічну політику. Загалом політики багатьох країн вважають, що кредити, надані на здійснення програм МВФ, спроможні завдати більше шкоди, аніж принести користі.

Швеція, Фінляндія, Нор­вегія є «найпрозорішими» країнами щодо діяльності банків, фі­нансових інституцій. А проте за останнє десятиріччя у цих країнах сталися найглибші кризи їх фінансових систем. І навпаки, відомо, що система інформації, контролю у німецькій фінансовій системі дає вкрай обмежену інформацію про її інститути та діяльність. За обсягом її не порівняти з інформацією про американські та бри­танські фірми. Однак Німеччина — одна з країн, де в останні часи не було великих банківських та фінансових криз. До речі, портфель німецьких банків є таким же диверсифікованим, як і англосаксонських фінансових установ.

Загалом слід визнати, що на нинішньому етапі імунітету щодо .фінансової кризи не має ні світова фінансова система, ні фі­нансова система будь-якої країни. Це, однак, не означає, що слід відмовитись від економічного регулювання у сфері міжнародних і національних фінансів.

Нині дедалі більше утверджується переконання, що без регу­лювання і контролю міжнародних потоків капіталів украй важко запобігти кризовим явищам, а тим більше зменшити збитки від їхньої дії.

У світі панує майже всезагальна конвертованість валют із по­точних рахунків. А тому МВФ виявляється просто непотрібним розвинутим ринковим країнам. Тож його парафія — в основному країни, що розвиваються, і країни з перехідними економіками. Економічний застій в Україні й Росії, які дружньо співпрацюють із МВФ і Світовим банком (СБ), на тлі Китаю, який без сприяння МВФ затьмарив своїми успіхами найкращі перехідні економіки, свідчить про недостатню ефективність допомоги МВФ.

Таким чином, світова фінансова система й у XXI ст. роз­виватиметься через суперечності між її дедалі глобальнішим ха­рактером і інтересами держав, регіонів, ТНК. Актуальними зали­шаться проблема інтеграції всіх елементів світової економіки, а також потреба її зв'язку з реальною економікою, виробництвом, нейтралізації фінансових криз.
^ 2. Сучасна модель економічного розвитку Латинської Америки.

Країни ЛА – 33 суверенні держави та деякі залежні держави. Притаманна багатоукладність економіки. У сільському господарстві ця особливість проявляється у збе­реженні латифундизму та пов'язаних з ним різних форм докапіталістичних аграрних відносин. Лише в Чилі, Панамі та на Кубі, частково у Мексиці латифундизм ліквідовано. Крім того, у сільському господарстві багатьох країн активно розвиваються капіталістичні виробничі відносини з найманою працею, діють великі монополії. У деяких країнах створено кооперативні та державні госпо­дарства.

Певна багатоукладність спостерігається і в промисловос­ті. Майже половину робочої сили регіону становлять реміс­ники, робітники кустарних підприємств або невеликих фабрик, які всі разом виробляють менше 8% вартості промислової продукції. Поряд з цим існують великі проми­слові підприємства, що належать місцевому капіталові, державі та іноземним монополіям. Значна питома вага архаїчних укладів у місті й на селі виключає певну частину населення з активних товарно-грошових відносин, звужує внутрішній ринок, гальмує розвиток господарства.

Ще одна негативнах риса сучасно­го господарства ЛА країн, якої багатьом із них не вдається подолати, полягає у монопродуктовості спеціалізації. Монополія на землю та інші природні ресурси, що зберігається за привілейованими верствами суспільства, обмежений внутрішній ринок і часто недостатній розвиток сучасної обробної промисловості — все це істотні фактори, що спричиняють традиційну орієнтацію національних гос­подарств на ринки розвинутих країн. Звичайно, розвиток в окремих країнах обробної промисловості в останні роки дещо сприяв подоланню вузької спеціалізації.

Спільною проблемою для всіх без винятку країн Латин­ської Америки залишається уже згадувана залежність від іноземного капіталу. На країни Латинської Америки на початку 90-х років припадало близько 48% усіх прямих закордонних інвестицій країн, що розвиваються, в цілому. Левова пайка прямих закордонних інвестицій надходить у Латинську Америку із США — 45% інвестицій у країни регіону, Великобританії — майже 19, Японії — понад 18%. Індуст­ріалізація з участю іноземного капіталу є істотною ознакою залежного становища Латинської Америки — наукового, технологічного, патентно-ліцензійного.

Гострою залишається проблема зовнішнього боргу, якою також заклопотані всі без винятку країни Латинської Аме­рики. За роки «втраченого десятиліття» зовнішній борг Латинської Америки зріс від 221 млрд дол. у 1980 р. до 441 млрд дол. у 1990 р. Тенденція до його зростання зберігаєть­ся, і вже 1992 р. зовнішній борг сягав 459 млрд дол. Тягар лише обслуговування такого боргу значно перевищує економічні та фінансові можливості регіону.

В економіці Латинської Америки досить сильні позиції має державний сектор. У деяких країнах держава контролює інфраструктуру, великі нафтові, металур­гійні, хімічні підприємства, водночас її позиції слабкіші у машинобудуванні, електротехнічній, радіоелектронній та ін­ших галузях, що визначають науково-технічний прогрес. Великі державні підприємства діють у металургійній проми­словості та в машинобудуванні Аргентини, Бразилії, Мек­сики. В Аргентині до державного сектора належать також головні потужності м'ясохолодобойної промисловості, що є однією з провідних галузей економіки цієї країни. Значною є частка державних капіталовкладень у провідні галузі економіки та в інфраструктуру. На частку держави припа­дає від 40 до 50% валових капіталовкладень у Болівії, Перу, Еквадорі, від 30 до 40% — в Колумбії, Уругваї.

Одна з основних особливостей сучасного економічного розвитку регіону полягає в тому, що він продовжує залишатися периферійною частиною світового госпо­дарства і перебуває в багатосторонній залеж­ності від провідних промислових центрів. З одного боку, Латинська Америка має досить сприятливі умови для все­бічного економічного розвитку. Вона володіє значними людськими ресурсами. В її розпорядженні величезні масиви родючих земель. Загальна площа сільськогосподарських угідь сягає 1546 млн га, щоправда, землі, які обробляються, становлять лише 8% цієї площі. Надра Латинської Америки багаті на великі запаси різноманітної мінеральної сировини. Це дає змогу регіонові посідати провідне місце у світі за низкою показників: на Латинську Америку припадає від 30 до 50% світового виробництва срібла, сурми, вісмуту, молі­бдену, міді, залізної руди, олова; від 20 до 30% світового виробництва бокситів, сірки, цинку, марганцю, свинцю; вона посідає помітне місце у виробництві золота, нікелю, хрому, фосфатів, вольфраму тощо. Латинська Америка ба­гата всіма видами енергоносіїв. Деякі країни регіону, зокре­ма Бразилія, Мексика, Аргентина, за рівнем економічного розвитку можуть бути зараховані до нових індустріальних країн, а за окремими показниками наближаються до висо-корозвинутих держав світу.

Однією з провідних галузей економіки багатьох країн Латинської Америки є гірничовидобувна промисловість. В цілому ж гірничовидобувна промисловість розви­вається нерівномірно, а її питома вага у промисловому виробництві Латинської Америки тримається на рівні 15— 16%. Особливістю є також залежність гірничовидобувної галузі від іноземного капіталу
^ 3. Характерні риси ринкової економіки у постсоціалістичних країнах.

До країн з перехідною ек-кою віднос-ся 14 пост. соц-х кр-н, за виключенням КНДР і Куби та 15 пострад-х кр. Умовно їх поділ. на: 1 група: Країни Центр-ї та Сх. Європи.найв. ВВП=12т.дол, найн. ВВП=4660 дол. Чехія, Польща, Словаччина, Угорщина, Словенія, Естонія – 1-а хвиля інтеграція до ЄС.

2 група: Болгарія, Литва, Латвія, Румунія. 2-а хвиля до ЄС. Від 3,5 т. до 4,4т. дол. ВВП.

3 група: країни колишнього СРСР

4 група: Азіатські країни: Монголія, Китай, Вєтнам.

Заходи переходу до ринкової ек-ки: 1. Припинення планового керівництва. 2. Приватизація держмайна. 3. Стимулювання розвитку малого та середнього бізнесу. 4. Зміна структури вир-ва (зменш. Питомої ваги базових галузей). 5. Розширення ринкової інфраструктури. 6. Цінова лібералізація. 7. Відміна валових обмежень. 8. Реприватизація (Угорщина, Чехія, Польща, країни Балтії).

Негативні наслідки: зменш. ВВП реального, збільш. Рівня безробіття, зубожіння широких верств нас., декваліфікація трудових ресурсів.

Перехіднимими називаємо такі економіки, які перебу­вають у процесі великомасштабних змін, що ведуть до іншої, стабільної економіки. Перехід має наперед визначену кінцеву мету — ринкову економіку та парламентську демо­кратію. Як очевидне сприймається те, що політичне керів­ництво країн, які розпочали перехід, прагне відійти і зректись старої, соціалістичної системи.

У 1989— 1991 рр. перехід трактувався як скасування державою панування комуністичної партії та марксистсько-ленінської ідеології, припинення планового керівництва економікою з одного центру і впровадження нових правил економічної поведінки. Внаслідок цього розпочнеться швидкий перехід від штучної політизованої соціалістичної системи до природної ринко­вої економіки, де вільні конкурентні ціни й приватна власність визначатимуть поведінку підприємств, людей як виробників і споживачів.

Нові, ринкові форми економіки, засновані на приватній власності, враз не зможуть заповнити соціально-економіч­ний вакуум, який виникає. І можна припустити, що свідо­мо породжена економічна нестабільність буде продовжува­тись і змінюватись новими її формами. Такий тип економі­чного розвитку демонструють багато країн «третього світу».

З цього випливає, що водночас із нормативним визна­ченням перехідних суспільств, які характеризуються систе­мними змінами, що ведуть від небажаного соціалізму до бажаної ринкової економіки та парламентської демократії, є місце і для позитивного визначення, а саме, що перехідні суспільства відходять від соціалістичної економіки. Однак далі аналізується процес переходу в усій його складності й тривалості. У цьому визначенні не конкретизується кінцева мета переходу. Втім, із збільшенням тривалості розвитку перехідних суспільств збільшуються різниця, розходження щодо характеру економіки й суспільства, яке формується в результаті переходу. Стають більш зрозумілими і з'ясовую­ться ті чинники у їх множинності, різноспрямованості й різнотривалості, які формують економіку, що її вибудовує процес переходу. Однак не можна сказати, що перехід має якийсь рубіж, за який він не може вийти. Твердження, що більшість достеменно перехідних економік вже пройшли стадію індустріалізації, населення цих країн має значний рівень освіченості, такі країни, як Україна, Росія, Чехія та інші, мають розвинені галузі науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт. Дослідження показали, що чимало підприємств цих країн потенційно конкурентоспроможні на світових ринках. Загалом населення даних країн підтримує основні цінності, які формують «дух індустріальної цивілі­зації». Це не дає змоги вважати їх країнами, що розвиваю­ться. Водночас взяті в сукупності в середньому найважливі­ші показники перехідних економік поступаються перед відповідними даними розвинутих ринкових систем, взятих у цілому. Дані економічні системи грунтуються на ринковому господарюванні різного рівня зрілості. Приватний сектор у них є головною частиною економіки, а у країн, що розви­ваються, — якщо не головною, то легітимною і важливою частиною економіки. Фірми-підприємства у цих регіонах схильні переважно однаково реагувати на ринкові сигнали, хоч, щоправда, є значні розходження у межах цього типу поведінки. Перехідні суспільства мають дедалі зростаючий приват­ний сектор.

Економіка передбачає перебудову промисло­вості та сільського господарства, формування нової сфери послуг, впровадження нових технологій, спираючись на модернізовані галузі науково-дослідних і проектно-констру­кторських робіт. Сюди входить також створення інфрастру­ктури для ринкової економіки, включаючи потрібні для неї політичну, управлінсько-організаційну, правову, морально-культурну сфери. Реструктуризація охоплює й перебудову освіти, культури, реконструкцію міст і зміну їхньої ролі у суспільстві, впровадження дійових підходів до регіональної та соціально-економічної нерівності. Перебудова й поліп­шення довкілля теж є одним із найважливіших завдань економічної реструктуризації. Вона веде до закриття збит­кових та неконкурентоздатних підприємств, модернізації старих і виникнення нових підприємств із сучасним мене­джментом. Виникнення нових галузей, розбиття монополії й поява численних малих та середніх підприємств разом із формуванням сучасної сфери комунікації, транспорту, фі­нансових послуг у сукупності з усім попереднім мали забезпечити матеріально-продуктивні та організаційні осно­ви для збалансованої економіки, здатної безперервно еко­номічно зростати та підвищувати добробут.


^ 4. Зрушення у галузевій структурі економіки Індії у другій половині XX ст .

Індія належить до групи нових індустріальних країн (НІК). Індія – лідер Південно-Азіатського регіону, входить у першу десятку промислово розвинутих держав у світі. Проте обсяг ВВП на душу населенняне перевищує 300 дол., а 40% населення країни живе нижче рівня бідності. Переважна частина його задовільняється лиш елементарними життєвими потребами. Постійний попит на промислові товари, а також на житло й послуги предявляють 100-150 млн. чол , що гостро обмежує розміри внутрішнього ринку і можливості розвитку сучасних галузей економіки. Проблема голоду далека від вирішення. Кількість офіційно безробітних перевищує 50 млн.

“Зелена революція” в Індії триває вже 30 років, але середньодушове споживання продуктів харчування у країні має тенденцію до зменшення. Індія – це найкрупніший на планеті виробник і експортер чаю і спецій. Індія – найкрупніша аграрна країна, але резервні території невеликі.

Подолати економічну відсталість серед країн регіону вдалося тільки Індії, де переважним джерелом фінансування є зовнішній ринок капіталів. Зовнішній борг Індії оцінюється приблизно в 60 млрд дол., має в цілому сприятливу струк­туру, бо сформований на 3/5 з пільгових позик.

Із трьох головних агентів технологічних ресур­сів (інновації, інноватори, наукомісткі продукти праці) у країнах Південної Азії можна говорити про їхню відносну розвиненість тільки в Індії. Недостатнє фінансування - до 0,6% ВНП. Існує розвиток переважно фундаментальних дослідів - космос, атомна енергетика, біотехнологія.

­Сутність постколоніальної господарської еволюції в Індії складає процес індустріалізації. Це розглядається як генеральний напрям формування економічного росту, ліквідації відсталості й залежності.

У контексті даної стратегії державі відводилась тріада пріоритетних напрямів діяльності:

-централізоване планово-господарське регулювання від­творюваних процесів;

- формування державного сектора економіки;

- підтримка національного приватного капіталу. Ці напрями етатизму в подальшому зумовили основний зміст, характер розвитку та політику індустріалізації.

Для комплексного економічного аналізу регіональних процесів показовим є досвід Індії в пошуку науково адапти­вних моделей суспільного ладу та господарського розвитку. Для Індії вона визначилась як «суспільство демократичного соціалізму, матеріальний базис якого формується переваж­но державним виробничим комплексом в умовах регульова­ної дії ринкових механізмів, множинності форм власності та демократичних правових норм». Соціалізм тут розглядає­ться не як економічна доктрина, а як філософія життя — така собі уявна гармонія розвитку суспільства і природи, рівність людей тощо.

Вибраний Індією шлях є досить результативним і конт­растує з досягненнями інших країн регіону. На відміну від них Індія стає «членом клубу» нових індустріальних країн, тут створюється цілісний народногосподарський комплекс, а основне джерело коштів на цілі індустріалізації формує мобілізація внутрішніх, а не зовнішніх ресурсів (тобто ендогенний характер нагромадження).

Змістова і складова етатиської політики, заходи по її практичній реалізації багато в чому подібні для країн регіону, хоча і в цьому Індія пішла далі. Зокрема, держава взяла на себе вироблення та здійснення загальнонаціональ­них програм і планів індустріалізації й суспільного впоряд­кування. Планування стало осьовою константою економіч­ного передбачення та управління. В країні функціонують різного ступеня диверсифікації структури загальнонаціо­нальних і регіональних органів адміністративного і фінан­сово-інвестиційного регулювання та контролю. Діють меха­нізми економічних регламентуючих засобів і методів стиму­лювання бажаних та гальмування небажаних господарських процесів і тенденцій.

Створено державний сектор економіки як матеріальну базу активного втручання держави в процес суспільного відтворення, його підвалини були закладені в перші десяти­річчя незалежності, коли національний приватний капітал перебував в стадії становлення, не маючи достатніх ресурсів і можливості для спорудження капіталомістких підприємств із довгими термінами окупності та невизначеною кон'юнк­турою.

В Індії держсектор створювався переважно за рахунок вводу нових об'єктів (виняток становить масштаб­не одержавлення банків на початку 70-х років). Тут зосере­джена більшість великих підприємств базових галузей еко­номіки. Контролюючи процеси концентрації та централіза­ції виробництва й капіталу, держава забезпечила собі моно­польні позиції у:

1) промисловості — видобуток вугілля, нафти, нафтопе­реробка, виплавка чавуну й сталі, виробництво електроене­ргії, випуск важкого машинобудування, добрив;

2) кредитно-банківській і фінансовій сфері;

3) соціально-економічній інфраструктурі — залізничний та повітряний транспорт, зв'язок, радіо, телебачення.

Сукупна частка продукції держсектора у ВНП Індії складає мало не 25%.

В Індії, наприклад, експорт та імпорт найбільш важли­вої для економіки продукції здійснюються через державні структури. Імпорт до останнього часу жорстко регулювався: обмежувався конкуруючий імпорт, ліцензувались усі види імпорту — більш пільговий для пріоритетних галузей, менш пільговий — для інших.

Заходи по лібералізації полегшують тут доступ в еконо­міку зарубіжних технологій, сприяють розвиткові експорт­ної бази, включаючи створення підприємств із 100% екс­портною орієнтацією. Вартим уваги явищем останнього десятиліття є досить активний експорт підприємницького капіталу, головним чином у країни, що розвиваються.

Найбільш сильні позиції транснаціонального бізнесу в Індії. Тут діє майже 300 відділень і дочірніх компаній ТНК (Великобританії, США, ФРН, Японії, Франції та ін.) і понад 2000 спільних компаній. На цей сектор припадає не менше 1/3 загального обсягу продукції обробних галузей промисловості. Деякі з них (виробництво автопокришок, гумотехнічних виробів, цигарок, сірників, шоколаду, мию­чих засобів) монополізовані іноземним капіталом. До поча­тку 90-х років у країні діяло вісім зон вільної торгівлі.

В Індії за роки незалежності обсяг промислового виробництва зріс у шість разів, сільськогосподарського — вдвічі, а ВНП — у 3,5 раза. Тут було досягнуто відносної самозабезпеченості головними продуктами харчування. Істотно послабла залежність субрегіону від зовнішніх дже­рел по інших товарах та послугах.


^ 5.Галузева трансформація економіки Китаю у 80-90 рр.

З часу проведення у Китаї економічних реформ у с/г вир-ві були впроваджені різні форми сімейно-піідрядної системи, при якій оплата праці залежить від кінцевих результатів, було створено усуспільнену мережу сервісу, що обслуговує с/г, а також впроваджено вузькоспеціалізовану структуру с/г вир-ва і ін. нововведення.У результаті поліпшення структури сільськогосподарсь­ких культур збільшилась питома вага високоякісних сортів зернових. У Китаї вирощують рис, пшеницю, кукурудзу, соєві боби, батат тощо. Поливний рис — головна культура. Його питома вага у виробництві зерна приблизно 43%. На пшеницю припадає 21% врожаю зернових. Вона культивується повсюдно, але головний район — Північно-китайська рівнина. Серед технічних культур найбільш поширені бавовна, арахіс, рапс, кунжут, цукрова тростина, чай, тютюн, шовковиця, а також різні плодові. Починаючи від 1979 р. у сільських районах Китаю з'явилась велика кількість промислових підприємств волос­ного й селищного підпорядкування, які досить швидко розвивались і в даний час стали потужним економічним фактором, який є одним із яскравих досягнень реформи і відкриттів у Китаї. В 1992 р. валова продукція волосно-се­лищних підприємств (ВСП) складала 65,5% валового суспільного продукту сільськогоспо­дарського виробництва. Багато видів їхньої продукції вийш­ли на світовий ринок, стали важливою частиною експорту, валютні надходження перевищили 20 млрд дол. США.

Протягом останніх 14 років промисло­вість Китаю зберігає досить високі темпи розвитку. 1992 р. валова промислова продукція складає 26,7%. Порівняно з 1978 р. це більше ніж у 5,7 раза, середньорічний приріст становить 13,2%. Питома вага про­мислового виробництва у ВВП дорівнює 42,3%. Досить високі темпи росту спостерігаються і на підприємствах з колективною формою власності та підприємствах з участю іноземних інвестицій. У валовому прирості промислового виробництва на під­приємства колективного сектора припадає 28,5%, на частку підприємств з участю іноземного капіталу (в тому числі спільних підприємств на паях, підприємств на основі коо­перації та підприємств лише на іноземному капіталі) — 48,8%. 1992 р. 61% доданої у промисловості вартості було створено у недержавних секторах економіки. За темпами промислового росту приморські райони йшли значно попе­реду континентальних.

Держава передає підприємству право господарювання на основі відділення права власності від права господарювання. Правила під­тверджують самостійність підприємств у таких пунктах: у спрямованості виробництва та господарювання, визначенні цін на продукцію і робочу силу, збуту продукції, закупівлі сировини та матеріалів, імпорті й експорті, стратегії капіта­ловкладень, розподілі ресурсів, які залишились, розпорядженні засобами, що залишились, розпорядженні основни­ми фондами, об'єднанні з іншими підприємствами, наймі робочої сили, вирішенні кадрових питань, розподілі заробіт­ної плати та премій, визначенні внутрішньої структури. Поставлено завдання: протягом восьмої п'ятирічки (1991— 1995 рр.) через зміни в системі управління збільшити частку державних підприємств, які успішно працюють, з однієї до двох третин.

Загальна протяжність залізничних колій у Китаї 59,6 тис. км, з них 8742 км — електрифікованих. Головними залізничними магістралями є Пекін — Гуанчжоу і Пекін — Харбін з вузловою станцією Пекін. Цивільна авіація Китаю обслуговує 526 маршрутів, у тому числі 58 міжнародних. Загальна протяжність усіх маршрутів 1100 тис. км., зокрема, протяжність міжнародних ліній — 370 тис. км.

Протяжність судноплавних річкових шляхів становить 110 тис. км. Найбільшою водною внутрішньою магістраллю є Янцзи, яка судноплавна впродовж 6000 км. У Китаї понад 1500 міст і центрів повітів охоплені автоматичним міжміським телефонним зв'язком. У деяких великих та середніх містах обладнана комунікаційна систе­ма телефонного зв'язку з програмним управлінням, міст­кість міських телефонних комутаторів країни досягла 13,4 млн номерів. У більш як 40 китайських містах діє служба міжнародної екстренної доставки. У багатьох містах діє служба прямого телефонного зв'язку, передачі цифрової інформації, швидкодіючого факсимільного зв'язку та систе­ми трансляції міжнародних телепрограм.


6.^ Глобалізація та регіонолізація як основні тенденції розвитку світового госп-ва на сучасному етапі.

Економічний, соціально-політичний, культурний роз­виток людства в останній чверті XX ст. відбувається під знаком глобалізації. Її економічна складова пов'язана насамперед із дже­релами, факторами, формами господарського поступу. Йдеться про інвестиції й технології, робочу силу, інтелектуальні й фі­нансові ресурси, менеджмент і маркетинг та ін. Зростають між­народна торгівля та інвестиції, небачених досі масштабів досягла диверсифікація світових фінансових ринків та ринків робочої сили, відчутно підвищилася роль ТНК у світогосподарських про­цесах, загострилася глобальна конкуренція, з'явилися системи глобального стратегічного менеджменту.

Глобалізація і регіонолізація розширюють можливості окремих країн щодо використання та оптимальної комбінації різноманітних ресурсів, їхньої більш глибокої участі в системі ММП, але якщо подивитись з іншого боку, то глобальні процеси значно загострюють конкурентну боротьбу, спричиняють маніпулювання величезними фінансовими й інвестиційними ресурсами, що становить реальну загрозу для країн із низькими і середніми доходами.Існує неоднозначність, різноспрямованість впливу глобалізації на розвиток різних груп країн та галузей сучасного вир-ва.

Світовий рівень глобалізації визначається зростаючою економічною взаємозалежністю країн і регіонів, переплітінням їхніх господарських комплексів та економічних систем.
^ 8. Вплив міжнародної економічної інтеграції на країни, що розвиваються.

Інтеграційні процеси у кр. що розв. протягом кількох років відіграють важливу роль у їх розвитку.

За минулі десятиріччя країнам, що розвиваються, вдалося досягти певних результатів в економічно­му розвитку. У постколоніальний період значно підвищили­ся темпи економічного розвитку, почала здійснюватися індустріалізація цих країн. За темпами зростання ВНП у 80— 90-ті роки вони не поступалися розвинутим країнам з ринковою економікою, а в окремі роки навіть значно випереджали їх.

Так, за оцінками, наприкінці 80-х — початку 90-х років у країнах, що розвиваються, спостерігалися найвищі в світі темпи зростання ВНП.

До інтеграційного угруповання НАФТА(зона вільної торгівлі) входить Мексика, завдяки чому вона отримала доступ до досягнень науково-технічного прогресу, має вигідні умови експорту своєї продукції на ринках США та Канади. Також має місце залучення додаткових інвестицій, новітніх технологій в нац. вир-во що забезпечує значне збільшення робочих місць, підвищує конкурентноспроможність нац. вир-ва. В Латиноамериканському регіоні інтеграційне угруповання - спільний ринок країн Південного Конусу – МЕРКОСУР.

На початку 90-х років у Латиноамериканському регіоні з'явилися перші ознаки пожвавлення економіки, знизилась інфляція, покращали перспективи врегулювання заборгованості. Хоч макроекономічні показники стали ста­більнішими, ВНП на душу населення цих країн на початку 90-х років був, як і раніше, нижче рівня 1980р.

Різко знизилися темпи зростання економіки за останнє десятиліття в африканських країнах, у 1981— 1987 рр. Вони становили лише 1,8 % на рік, у наступні роки дещо зросли. Однак вони були, як і раніше, нижчими, ніж темпи зростання населення, тому у 1980— 1990 рр. в Африці спостерігалося абсолютне скорочення виробництва на душу населення в середньому на 0,9 % на рік.

Інтегр. угр-ня утворюють кр. Східної Азії –НІК (нові індустр. країни) – Півд. Корея, Сінгапур, Тайвань, Гонконг,.які на початок 90-х р. підійшли до межі трудомісткості спеціалізації. Підвищились середні темпи реальної зар. плати. Підвищення курсів валют НІК після 1985рпідштовхнуло процес структурної перебудови.Більш активно почали розвиватись капіталомісткі галузі, збільшилась частка капіт-ї прод-ї в експорті цих кр. з 20 до 55% протягом 80-х років. Зросла частка експорту високотехнологічної продукції з 1 до 9%.

Країни Азії серед країн, що розвиваються, характеризу­ються найвищими темпами економічного зростання за останні 30 років. Незважаючи на деяке зниження динаміки зростання у 80-х роках, цей показник більш як у два рази перевищував аналогічний показник Латинської Америки і Африки.

Ще одне інт-не угруп-ня – Асоціація країн Південно-Східної Азії, до якого входять кр. – Бруней, Індонезія, Малайзія, В’єтнам, Таїланд,. Філіппіни. Для них хар-но: великий ринок, чималі трудові ресурси. 85% світового вир-ва натурального каучуку, 83% пальмової олії, 67% олова та копри, 60% видобутку міді, значна частина видобутку нафти. Порівняльні переваги у сировинних і трудомістких галузях обробної пром-ті. В окремих країна субрегіону спостерігається підвищення зар. плати (Малайзія, Тайланд). Унаслідок цього ці кр. докладають серйозних зусиль до розвитку комплексу високотехнологічних галузей.

Завданням країн, що розвиваються, є досягнення стабі­льних темпів економічного зростання. На динаміку їхнього ВНП істотно впливають світові економічні цикли. У період світових економічних криз (середина 70-х років, початок 80-х, початок 90-х) темпи зростання тут також знижувалися .

Низький рівень продуктивності праці вказаних країн відображає їхню загальну соціально-економічну відсталість і пояснюється незавершеністю індустріалізації, відсталістю структури економіки, дуже слабким освоєнням досягнень НТР, вкрай низьким рівнем інвестицій у людський капітал і багатьма іншими факторами.

Значні зміни за роки незалежного розвитку стались у галузевій структурі основних її галузей економіки країн, що розвиваються. Іс­тотно змінилися пропорції між основними секторами на­родного господарства, виникли нові, сучасні галузі індуст­рії. Серед головних тенденцій, які характеризують динаміку макроекономічних пропорцій країн, що розвиваються, тре­ба назвати зменшення питомої ваги у ВНП сільського господарства, збільшення питомої ваги галузей обробки і сфери послуг (табл. 4).

Розвиток промисловості посів провідне місце в економі­чній політиці країн, що розвиваються, уже з перших років після звільнення від колоніального гніту.


9.^ Характеристика основних етапів економічної реформи КНР.

Державна власність у Китаї до реформи, як і традиційні види державної власності в інших колишніх соціаліс­тичних країнах, була однотипною. При традиційній (плано­вій) системі економіки держава для управління використо­вувала централізовані методи адміністративних наказів та розпоряджень. Державні підприємства не мали ніяких прав на трудові, фінансові та матеріальні ресурси, а також у галузі виробництва, постачання та реалізації продукції. Керували підприємствами партійні організації. Директор підприємства фактично був лише виконавцем колективних рішень парткому. Робітники та службовці не мали ніяких прав в управлінні підприємством, відповідно без особливо­го інтересу ставилися до господарської діяльності. Суть щойно сказаного полягає в тому, що економіка державної власності до реформи була економікою монопольного типу,яка виключала ринок та конкуренцію. Такий механізм безпосередньо впливав на внутрішню структуру державної власності аж до ефективного розподілу та раціонального використання усіх суспільних фондів. Тому від 1979 р., коли розпочалась економічна реформа, в Китаї заходилися досліджувати проблеми реформи державної власності з метою підвищення ефективності її віддачі.

Головна мета реформи державних підприємств полягає в перетворенні їх на товаровиробників, які самі повинні відповідати за прибутки та збитки. Реформа підприємств у 1979— 1992 рр. в основному йшла шляхом «розширення прав та надання прибутків».

У цьому процесі можна виділити чотири етапи. Голов­ним змістом першого (1978— 1982 рр.) було розширення прав самостійності підприємств та впровадження різномані­тних форм державної відповідальності. Від четвертого квар­талу 1978 р. у Китаї почали в дослідному порядку розширю­вати самостійність підприємств.

Основним змістом другого етапу — 1983— 1986 рр. — стало впровадження системи «лігайшуй» (перехід від відра­хування прибутку підприємств до оподаткування їхнього прибутку), а також реалізація різних експериментів з удо­сконалення механізму господарювання. Конкретним захо­дом на цьому етапі стала сплата прибуткового податку великими та середніми підприємствами за єдиною став­кою — 55%.

Проводилось чимало дослідів по утворенню нових моделей підприємств, які мали великий вплив на проведен­ня корінної реформи. Серед них найбільш важливими є:

1) Підрядна система. Підряд цього періоду передбачав головним чином зобов'язання директора підприємства пе­ред вищестоящим органом про виконання показників по прибутку. Вищестоящий орган матеріально заохочував ди­ректора, робітників та службовців підприємства в разі виконання завдання.

2) Орендна система. Оренда в основному практикувалася на малих, збиткових підприємствах. Від імені органів упра­вління встановлювалась тверда орендна плата. Підприємст­во віддавалось в оренду тому, хто бажав його орендувати. Протягом орендного строку чистий доход, який залишався після орендної плати, повністю поступав у власність орен­датора або розподілявся ним.

3) Акціонерна система. У другій половині 1985 р. через скорочення обсягів централізованих капіталовкладень на багатьох підприємствах відчувалась нестача фінансів. За дозволом місцевих органів влади велика кількість підпри­ємств стала випускати акції, які дали змогу підприємствам отримувати допоміжні фінанси.

Третій етап — 1987— 1988 рр. — характерний поши­ренням та вдосконаленням системи господарської відпові­дальності за підряд. Проте на великих та середніх держав­них підприємствах не вистачало активності в господарській діяльності. За попередні етапи значно піднялась виробнича активність невеликих підприємств.

Четвертий етап — 1992 р. 24 липня 1992 р. Держрада КНР опублікувала «Правила про зміну системи господарсь­кої діяльності на державних промислових підприємствах». За цими правилами, як уже зазначалося, підприємство самостійно веде господарську діяльність відповідно до зако­ну на основі самоокупності та самофінансування. Підпри­ємство має право самостійно визначати межі своєї діяльно­сті в тій чи іншій галузі..

Мета економічної політики Китаю у восьмій п'ятирічці (1991—1995 рр.) — через зміну системи управління збіль­шити частку державних підприємств, які успішно працю­ють, з 1/3 до 2/3.

На початку 1992 р. китайський уряд економічної почав розробляти тотальну стратегію з прискорення розвитку економіки та зовнішніх зв'язків країни з акцентом на інтенсивне освоєн­ня чотирьох смуг території. Поняття «чотири смуги» вклю­чає: приморську, внутрішню прикордонну, смуги впродовж р. Янцзи та залізничної магістралі від порту Ляньюньган (пров. Цзянсу) до прикордонного пункту Алашанькоу (Си-ньцзян-Уйгурський автономний район). Ці райони вирізня­ються або сприятливою економічною базою, або міцним економічним потенціалом.

Мета кредитно-банківської реформи —утворення такої кредитної системи, яка відповідала б потребам ринкової економіки. Необхідно утворити систему центрального банку, який повинен під безпосереднім керівництвом Держради КНР проводити в життя грошову політику держави. Поряд з цим утворити систему кредитних інститутів, між якими чітко повинні бути розмежовані функції проведення політики та комер­ційні функції, віссю яких стануть державні комерційні банки. Будуть діяти і численні, різноманітні за профілем кредитні установи. Необхідно також утворити систему єди­ного відкритого кредитного ринку, який допускає конку­ренцію. Напрямом реформи валютного управління є впро­вадження єдиних валютних курсів, які відображають ринко­вий попит та пропозицію, поступове перетворення китайського юаня на вільно конвертовану валюту.

Поглиблення кредитної реформи у Китаї привело до відкриття кредитного ринку. З 1986 р. уряд дозволив спеці­альним банкам вступати у взаємно-перехресні операції, але з деякими обмеженнями. У наступні роки в країні повсюдно з'явились ринки міжбанківських короткострокових позик (позичок), ринки «ко­ротких» грошей, довгострокових кредитів, ринки позичко­вих облігацій підприємств, облігацій держпозик, ринки (дисконтування) векселів, валютні ринки, що регулюються, ринки акцій та інші кредитні ринки. Поступово впровади­лися плаваючі курси відсоткових ставок, тобто гроші як товар стали мати ціну.

^ 10. Особливості процесу адаптації країн Східної і Південно-Східної Азії до світового господарства у 70-х ― 90-х рр. ХХ ст.

Регіон Пів.-Сх. Азії неоднорідний і не складає групи країн, для яких хар-ні ті чи інші спільні риси і тенденції соц.-ек. та пол. Розвитку. Вєтнам, Лаос, та Камбоджа (І група) -соціалістичний розвиток; Індонезія, Малайзія, Сингапур, Таїланд, Філліпіни, Бруней (АСЕАН) – шляхом ринкових відносин.

І група- у 80-х рр. – аграрна спрямованість (хліборобство), натуральні форми гос-ва, традиційна структура вир-ва. З другої половини 80-х рр. Почався перехід до ринку, але вони залишались з низьким рівнем доходу (менш 500).

Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Таїланд – нові індустріальні країни (НІК) – середній рівень доходу (від 500 до 3000 дол.)

Сингапур (держава з розвинутим промисловим потенціалом) та Бруней (нафтоекспортер) – держави з високим рівнем (більше 3000).

Півд.- Сх. Азія характ-ся динамічним розвитком. Темпи ек. розвитку країн цього регіону після війни були одними із найвищих у світі.

Зросла частка цього регіону в світовому сукупному продукті від 1970 по 1989р. з 1,1 до 1,4%.Рівень ВНП на душу нас. Для країн АСЕАН у 1990р. склав 1200 дол. І та Е регіону в 60-80рр зростав високими темпами. Потужна експортна база. Крупніши (монопольні) експортери окремих товарів.

У 1990р. зона АСЕАН давала 80% світ. вир-ва нат-го каучуку, 60% олова та копри, 90% прядива, 50% кокос. горіхів, рису.

Країни Східної Азії –НІК (нові індустр. країни) – Півд. Корея, Сінгапур, Тайвань, Гонконг,.які на початок 90-х р. підійшли до межі трудомісткості спеціалізації. Підвищились середні темпи реальної зар. плати. Підвищення курсів валют НІК після 1985рпідштовхнуло процес структурної перебудови.Більш активно почали розвиватись капіталомісткі галузі, збільшилась частка капіт-ї прод-ї в експорті цих кр. з 20 до 55% протягом 80-х років. Зросла частка експорту високотехнологічної продукції з 1 до 9%.


^ 11. Масштаби та динаміка міжнароднної торгівлі

Функціональною сферою світової економіки, в якій віддзеркалюється рух різноманітних ресурсів, що переміщуються між країнами, регіонами, фірмами та юридичними особами, є міжнарод­ний обіг, світова торгівля. Про зростаюче значення міжна­родної торгівлі в сучасному світовому економічному розви­тку свідчать такі дані. У 1900 р. обсяг світової торгівлі щодо світового валового національного продукту (ВНП) становив 12%, а в середині 80-х років — уже 26%. Існує випереджаю­че зростання міжнародної торгівлі порівняно із соціальним продуктом. Розгортаються процеси, пов'язані з поглиблен­ням міжнародного поділу й кооперації праці, глобалізацією господарських зв'язків, посиленням взаємозалежності країн і регіонів світу. Найважливіші тенденції у розвитку міжнародної торгівлі спричинені вирішальним впливом на її динаміку й структу­ру сучасної науково-технологічної революції, радикальних змін, що відбуваються в системі «наука— техніка— вироб­ництво». Різко загострюється конкуренція на світових рин­ках товарів і послуг; посилюються регіоналізація міжнарод­ної торгівлі та відповідна сегментація єдиного світового ринку; зростає інтерналізація торгівлі, тобто відносно відо­кремлюється міжфірмовий товарообмін з метою економії на ринкових трансакціях; дедалі виразніше проявляються процеси натуралізації товарообміну (бартер), особливо між державами колишнього СРСР, що загрожує відкинути ці відносини на рівень простої форми обміну.

Історична практика свідчить про існування різних форм міжнародної торгівлі. Це факторії, ярмарки, торговельні компанії і товарні біржі, які існували ще за стародавніх часів та в середньовіччі. Це аукціони, міжнародні торги, торговельні будинки епохи індустріальної цивілізації. Це пряма міжнародна торгівля на основі кооперації, зустрічна торгівля та внутрішньофірмовий обмін, які з'явились у наш час.

Обсяг світового експорту досяг у 1994 р. близько 4 трлн дол. Серед найбільших експортерів — США, Німеччина, Японія, Франція, Великобританія, частка яких становить майже половину світової торгівлі. Серед провідних країн за обсягом експорту на душу населення — Сингапур, Гон­конг, Бельгія, Швейцарія, Нідерланди.

^ Світовий товарний експорт розміщується по країнах та регіонах світу досить нерівномірно. Так, у 1992 р. на Північну Америку припало 15,5% світового товарного екс­порту, на Латинську Америку — 4,0, Західну Європу — 46,0, Центральну, Східну Європу й колишній СРСР — 2,5, Африку — 3,0, Середній Схід — 3,5, Азію — 25%.

Істотні зрушення стались у структурі світового товарно­го експорту. Головна і зрештою довготривала тенденція полягає в тому, що в загальному товарообороті збільшуєть­ся частка готових промислових виробів при відповідному зменшенні питомої ваги сировинних товарів.
  1   2   3   4   5   6



Скачать файл (548.5 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru