Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Билеты на экзамен по социологии - файл 1.docx


Билеты на экзамен по социологии
скачать (353.8 kb.)

Доступные файлы (1):

1.docx354kb.19.11.2011 10:16скачать

содержание
Загрузка...

1.docx

  1   2   3   4   5   6   7   8
Реклама MarketGid:
Загрузка...
1. Соціологія в системі соціального знання. Функції соціології

Серед дискусійних питань розвитку соціології виділяються такі:

  • Що таке соціологія як наука?

  • Як виробляється соціологічне знання?

  • Як воно перевіряється?

  • Як воно демонструється?

Який реальний статус соціологічного знання

Об’єкт соціології – соціальна реальність у всьому розмаїтті її проявів

Предмет соціології – загальні принципи відтворювання різних форм соціальних взаємодій, у тому числі суспільства як цілісної системи соціальних взаємодій.

  • ^ Соціологія прагне бути неаксіологічною наукою, такою, що утримується від оцінки явищ як позитивних або негативних.

  • Соціологія прагне виявляти типове у специфічному, аналізує суспільство як цілісність.

  • Соціологія вивчає загальні форми, що використовуються людьми для побудови і підтримки суспільного життя.

  • Соціологія є номотетичною наукою (наукою про закони), на відміну від наук ідеографічних (наук про події).

  • ^ ОСНОВОУТВОРЮЮЧІ УЯВЛЕННЯ:

  • О. Конт:

  • позитивне (реальне-корисне-визначене-точне-) знання про суспільство.

  • Е. Дюркгейм:
    1) «Соціальні факти необхідно розглядати як речі»».
    2) «Соціальні факти повинні пояснюватися іншими соціальними фактами».

  • М. Вебер

  • 1) Специфіка соціальної реальності ►Необхідність розуміння смислів дії.

  • 2) Специфіка соціального знання ►Проблема занурення соціолога в реальність, яку він вивчає (в об’єкт дослідження).

  • Сьогодні вважається, що найбільший внесок в сучасне соціологічне теоретизування вносять європейські соціологи. ^ Петро Штомпка з цього приводу у статті «Теоретическая социология и социологическое воображение» наводить слова деяких соціологів:

  • Нейл Смелзер: «Фактично за останні 50 років центр ваги загальної теоретичної думки змістився із Сполучених Штатів Америки до Європи, і ЦК зміщення представлено працями таких вчених, як Ален Турен, П’єр Бурд’є, Юрген Хабермас, Ніклас Луман и Ентоні Гідденс. Більша частина сучасної теоретичної думки у США похідна від впливу цих осіб на викладачів і аспірантів».



Брайан Тернер: «Соціальна теорія в Європі може виникнути знову і виробити нову форму домінування у світі розвитку соціальної теорії

^ МІЖДИСЦИПЛІНАРНІСТЬ В СОЦІОЛОГІЇ

Є ПРОБЛЕМОЮ.

ПРИКЛАД:



Для П’єра Бурд’є характерна певна зневага міждисциплінарним поділом, адже останній накладає обмеження на предмет дослідження і на використовувані методи. У його дослідженнях сполучуються підходи і прийоми із сфери

антропології, історії, лінгвістики, політичних наук, філософії, естетики.

Ці прийоми вчений плідно застосовував до вивчення різноманітних соціологічних об’єктів, таких як:

селянство, безробіття, мистецтво, система освіти, право, наука, література, шлюбно-родинні стосунки, класи, релігія, політика, спорт, мова, житло, інтелектуали, державна «верхівка».

^ ОСНОВНІ ФУНКЦІЇ СОЦІОЛОГІЇ:

Теоретична функціяпояснення і збагачення соціологічного знання, розробка теорії та методології, категорій науки для теоретичного обґрунтування дослідження соціальної реальності.

^ Описова функція систематизація, опис, нагромадження дослідницького матеріалу у вигляді наукової продукції (наукових звітів, аналітичних записок, монографій, статей тощо).

Інформаційна функціязбір, систематизація і нагромадження соціологічної інформації, отриманої в результаті проведення соціологічного дослідження.

^ Прогностична функція розробка соціальних прогнозів щодо тенденцій розвитку соціальних явищ і процесів, стану соціальної реальності в перспективі.

Ідеологічна функціяучасть соціології в ідеологічному житті суспільства.

Технологічна розробка соціальних технологій, умов їх використання, заходів по забезпеченню їх умов та процесу їх впровадження, критеріїв та методів оцінювання ефективності впровадження соціальних технологій (є технології і антитехнології).

2.Структура соціологічного знання.

^ ПОНЯТІЙНО-КАТЕГОРІАЛЬНИЙ АПАРАТ СОЦІОЛОГІЇ ВКЛЮЧАЄ:

  • загально-наукові категорії у соціологічному заломленні (суспільство, соціум, соціальна система тощо);

  • соціологічні категорії (соціальна організація, соціальний інститут, соціальні норми, соціальні цінності тощо);

категорії дисциплін, суміжних із соціологією

^ Внутрішня організація соціологічної науки

Співвідношення теорії та емпірії – в основі класифікації соціологічної системи знання за її рівнями (класифікація Роберта Мертона).

1)^ КОНКРЕТНО-СОЦІОЛОГІЧНІ (ЕМПІРИЧНІ) ДОСЛІДЖЕННЯ

В них превалює емпірія. Теоретичні ідеї проявляються лише в постановці проблем емпіричного дослідження. Головна наукова мета – описати конкретні факти, класифікувати їх та надати їм інтерпретацію.

 

2) ^ СОЦІОЛОГІЧНІ ТЕОРІЇ СЕРЕДНЬОГО РІВНЯ

Виникають на основі взаємодії теоретичних та емпіричних методів.

Особливості:

  • широка опора на емпіричну базу по відповідній проблемі;

  • теоретичний опис соціальної підсистеми, яка вивчається, на основі узагальнення емпіричних даних.

  • 

  • опис теоретичної моделі підсистеми, яка досліджується, в межах тієї чи іншої метатеорії суспільства;

  • теорії середнього рівня виступають теоретичною базою конкретних соціологічних досліджень.

(Приклади: соціологія освіти, соціологія релігії, соціологія міста тощо).

 

3)^ ЗАГАЛЬНОСОЦІОЛОГІЧНІ ТЕОРІЇ

Вивчають суспільство як цілісну систему, взаємодію її основних елементів.

Значення цих теорій полягає в тому, що вони визначають:

  • загальний підхід соціолога до вивчення соціальних явищ;

  • спрямованість наукового пошуку;

інтерпретацію емпіричних фактів.


3. Теоретична соціологія і соціологічна уява.

^ СОЦІОЛОГІЧНА УЯВА (за Чарльзом Райтом Міллсем)

– це здатність пов’язувати власну біографію з історією, порівнювати себе з іншими;

– дає можливість розрізняти такі поняття, як «особисті труднощі» та «суспільні проблеми»;

– піднімає рефлексуючу людину над рутинністю повсякденності, забезпечує їй більш багате розуміння своєї індивідуальності, особливостей інших людей та соціального життя, в якому вони задіяні.

^ СОЦІОЛОГІЧНА УЯВА (за П. Штомпкою) – це здатність зв’язувати все, що трапляється в суспільстві зі структурним, культурним та історичним контекстами, з індивідуальними та колективними діями членів соціуму, з розумінням виникаючих звідси різноманіття та відмінностей соціальних форм (arrangements).



Соціологічна уява – це комплекс навичок, умінь, що складаються з п’яти частин:

1) бачити всі соціальні феномени, що вироблені певними соціальними агентами, індивідуальними або колективними, і ідентифікувати цих агентів;

2) розуміти глибинні, приховані структурні та культурні ресурси та перепони, що впливають на соціальне життя.

3) розпізнавати накоплений тягар традиції, усталеної спадщини минулого та їх впливу на сьогодення.

4) вникати в соціальне життя в його постійній динаміці в процесі поточного становлення;

5) знаходити значні різноманітності та видового різнобарв’я форм, в ких може проявлятися соціальне життя.

^ ТРИ ВИМІРИ СОЦІОЛОГІЧНОЇ УЯВИ

1. СТРУКТУРНИЙ ВИМІР. Це уміння розуміти навколишнє соціальне середовище – структуру суспільства, її елементи, типи соціального порядку.

^ 2. ІСТОРИЧНИЙ ВИМІР. Це уміння бачити відмінності сучасного світу у порівнянні з минулими історичними епохами, механізми зміни даного суспільства, способи «творення» історії, характерні для конкретної історично епохи.

^ 3. ЛЮДСЬКИЙ ВИМІР. Це здатність розуміти, які типи особистостей відіграють особливу роль у сучасному суспільстві на даному етапі, які йдуть їм на зміну, який відбір вони проходять і як формуються, який вплив на «людську натуру» має конкретне соціальне середовище.

4. Тенденції, що характеризують стан сучасної світової соціології.

  • подальше розгалуження в теоретико-методологічному просторі і негласне прийняття постулату про неможливість створення в сучасному світі якої-небудь «інтегральної» теорії;

  • розмитість меж між «галузевими» соціологіями (за Р. Мертоном, теоріями середнього рівня) і більш того – між соціальними і гуманітарними дисциплінами;

  • концентрація на комплексному підході до дослідження і пошуку рішень поточних соціальних проблем з участю представників різних галузей знань і практиків;

  • подальше розмежування макро і мікро-соціології, з одного боку, тенденція до поглиблення цього розриву – з другого боку;

  • дослідження життєвої повсякденності індивідів в особливих соціальних контекстах стає предметом вивчення, розмиваючи при цьому межу між соціологією, соціоантропологією, журналістикою і кінодокументознавством. Разом з тим і макротеоретики і феноменологи звертаються до поняття практик, що дозволяє концептуально і на емпіричному рівні «наводити мости» між прибічниками цих парадигм;

  • переосмислення концепту «мультипарадигмальності соціології та онтологічних засад співіснування метапарадигм»;

  • засвоєння в культурі соціології ключових ідей постмодернізму та загальний відхід від постмодерного дискурсу (дискусійна теза)

5. Умови реалізації в соціології вимог наукової методології

1) принцип емпіризму – використання емпіричних процедур з метою встановлення об’єктивної достовірності одержаних у дослідженнях фактів та узагальнень;

^ 2) теоретичне обґрунтування (пояснення) одержаних результатів, які дозволяють розкрити причини, що лежали в основі емпіричних фактів, і, разом з тим, включити ці факти в наявну систему теоретичного знання;



3) ціннісна нейтральність соціології, незалежність її від будь-яких заангажованих установ, які, зазвичай, пропонують різні класи і партії в суспільстві.

6. Пояснення мультипарадигмальності соціології. Соціологічні метапарадигми.

ПАРАДИГМА (грецька. paradeigma – приклад, зразок):

1) зразок, тип, модель (наприклад, суспільних відносин).

2) У філософії, соціології – первинна концептуальна схема, котра змінюється з часом і характерна для певного етапу у розвитку науки модель постановки проблем та їх вирішення.

3) Система найбільш загальних, вихідних і важливих обґрунтувань певної кількості соціологічних теорій, що визначає їх концептуально-методологічний підхід до постановки і вирішення соціальних завдань. (Іноді під парадигмами розуміють групи теорій чи мегатеорії).

^ В ОБГОВОРЕННІ МЕТАПАРАДИГМАЛЬНИХ КЛАСИФІКАЦІЙ БЕРУТЬ УЧАСТЬ ТАКІ ВЧЕНІ:

  • Дж.Рітцер,

  • Т. Джонсон,

  • К. Дандекер,

  • К. Эшуорт,

  • І. Дев’ятко,

  • В. Ядов.

^ МНОЖИННІСТЬ ПАРАДИГМ В СОЦІОЛОГІЇ – РЕЗУЛЬТАТ НИЗКИ ПРИЧИН:

  • Зміни в самій соціальній реальності.

  • Переосмислення загальнонаукової картини світу, котрі відбуваються в історії людства.

  • Приналежність теоретика до тієї чи іншої культури, суспільства (національної школи тощо).

  • ^ КОЖНА СОЦІОЛОГІЧНА ПАРАДИГМА:

  • достатньо вибіркова в плані оцінки факторів суспільного розвитку;

  • жодна з парадигм не дає всебічного аналізу суспільства, хоча і вносить свій конкретний, частковий внесок в його розуміння;

  • характеризується пріоритетністю розгляду тих чи інших сторін соціокультурних реалій;

  • відрізняється своєрідним аналізом поведінки людей (спільнот, груп).

  • ^ ПРИНЦИПОВІ ВІДМІННОСТІ МІЖ СОЦІОЛОГІЧНИМИ ПАРАДИГМАМИ ВИЗНАЧАЮТЬСЯ ВІДПОВІДЯМИ НА ПИТАННЯ:

  • суспільства змінюються по незалежним від людей об’єктивним закономірностям,

  • чи зміни творять соціальні суб’єкти, колективні або індивідуальні (суб’єктивізм), або має місце те й інше?

  • Мультипарадигмальність – це співіснування в межах однієї науки кількох парадигм, які не зводяться одна до одної і нездатні витіснити одна одну.

  • У сучасній соціології мультипарадигмальність означає наявність різних конкуруючих парадигм, які по-різному описують соціальну реальність.

I. Соціологічний реалізм — пояснююча соціологія

(об’єктивізм, холізм, структурний підхід)

Витоки: позитивізм, натуралізм, органіцизм.



Позитивізм — соціально-філософських напрям, який характеризується прагненням виходити з данності, фактичного, усталеного, незаперечного (позитивного), з метою створення соціальної теорії, яка відповідає таким вимогам:

  • вільна від абстрактних метафізичних пояснень;

  • доказова і загальнозначуща;

базується на методології, притаманній природничим наукам.

Основні положення:

Суспільство, соціальні групи, соціальні інститути – це самостійні сутності, які не зводяться до взаємодії окремих індивідів. Справжніми носіями соціальності є надіндивідуальні цілісності (об’єктивні структури).

«Стан колективної свідомості за своєю суттю відрізняється від стану свідомості індивідуальної» (Е. Дюркгейм)

Пояснення поведінки людей через аналіз надіндивідуальних структур і пошуки соціальних закономірностей.

^ Від суспільства (соціальної структури) до особистості – соціальні структури існують об’єктивно, мають свою внутрішню логіку і задають поведінку окремого індивіда.

Основні «структурно-орієнтовані соціологічні теорії»:

Класичні основи структурної парадигми

Структурний функціоналізм

Марксизм

Французький структуралізм та пост-структуралізм

II. Соціологічний номіналізм – розуміюча соціологія

(суб’єктивізм, індивідуалізм, діяльнісний підхід)

Витоки – феноменологія (суспільство розглядається як явище, що постійно відтворюється в духовній взаємодії індивідів).

Єдиним реальним соціальним суб’єктом є поодинокий індивід і, відповідно, джерелом соціальних явищ – одинична соціальна дія. Суспільство – результат вчинків окремих індивідів, які мають свободу вибору.

«.. такі поняття як «держава», «співтовариство», «спільнота», «феодалізм» тощо у соціологічному розумінні означають категорії конкретних видів спільної діяльності людей, і задача соціології полягає в тому, щоб звести їх до «зрозумілої» поведінки, тобто до поведінки окремих людей, що беруть участь у цій діяльності» (М. Вебер)

Розуміюча соціологія – напрямок соціології, який виходить із важливості розуміння суб’єктивного смислу дії як основного методу пізнання життя.

Від діючої особистості до соціальної структури (суспільства) – люди в процесі своєї діяльності і спілкування виробляють, відтворюють і змінюють соціальні структури.

III. Синтетичні теорії в соціології

Це теорії, які прагнуть подолати протиріччя між «структурним» і «діяльнісним» підходами. Дослідницький акцент робиться на взаємодії соціальної структури та індивіда. Ставлять за мету розробку єдиного соціологічного категоріального апарату (П. Бурд’є, Е. Гідденс, Ю. Хабермас, Н. Луман та ін.).

^ Конструктивістський структуралізм (теорія практики) П. Бурд’є

П. Бурд’є: для соціальних наук у цілому настав час подолати фіктивну альтернативу суб’єктивізм – об’єктивізм.

Конструктивістський структуралізм: «За допомогою структуралізму я хочу сказати, що в самому соціальному світі, а не тільки в символіці, мові, міфах тощо, існують 

об’єктивні структури, незалежні від свідомості і волі агентів, здатні спрямовувати або стримувати їх практики або уявлення. За допомогою конструктивізму я хочу показати, що існує соціальний генезис, з одного боку, схем сприйняття, мислення і дії, котрі є складовими того, що я називаю габітусом, а з другого боку – соціальні структури і, зокрема, того, що я називаю полями або групами.

7. Метапарадигмальні зрушення в сучасній соціології

1. Перехід від концепції усталеності соціальних систем до концепції їх рухливості. Соціальний порядок представляється продуктом конструювання суб’єктами.

2. Перехід від образу еволюції або розвитку до образу «соціального становлення». Він концептуалізується в поняттях «відкритого сценарію» (Дж. Тіллі) та емерджентності (Р. Мертон, М. Арчер, П. Штомпка та ін.).

3. Культурний поворот у трьох версіях:

а) інтерпретативний, поворот до пріоритету культури: від homo economicus Вебера до homo sociologicus Дарендорфа, теорії раціонального вибору (Дж. Коулмен) і до homo cogitus — «людини знаючої», але обмеженої колективними символічними системами уявлень і норм (Дж. Александер, Н. Луман, Леві-Стросс, Ф. де Соссюр, А. Щюц);

б) текстуалізм, постструктуралізм, теорія дискурса М. Фуко. Соціальна реальність є різновидом тексту;

в) теорія комунікативної дії (Ю. Хабермас), мережева теорія (Е. Кастельс).

4. Акцент на практичне знання (Е. Гідденс, Гарфінкель, П. Бурд’є). У П. Бурд’є габітус — відрефлексований набір практичних дій. При цьому виділяється роль тіла як інструмента дії (Е. Гідденс, Б. Тернер), емоцій як таких, що супроводжують, і середовища як контексту дії.

8. Класифікація соціологічних теорій.

^ ЧОТИРИ ТИПИ ТЕОРІЇ І ТЕОРЕТИЗУВАННЯ В СУЧАСНІЙ СОЦІОЛОГІЇ

(за П. ШТОМПКОЮ)

1. Пояснювальні теорії.

2. Евристичні теорії.

3. Аналітичні теорії.

4. Екзетеричні теорії.

1. Пояснювальна теорія.

Важлива як підготовка до теоретичної роботи. Її навіть можна вважати етапом в кар’єрі вченого. Через неї пройшли більшість теоретиків: Т. Парсонс зі «Структурою соціальної дії» (1937), Е. Гідденс з роботою «Капіталізм і сучасна соціальна теорія» (1971), Александер із знаменитими чотирма томами «Теоретичної логіки в соціології» (1982), Н. Смелзер з роботою «Пояснення і соціальна теорія» (1968).

Такі теорії сильно стимулюють розвиток соціологічної уяви, пов’язуючи теоретизування з конкретним досвідом.

^ ТЕОРІЯ ЧОГО? – реальних соціальних проблем: чому зростає злочинність, з’являються нові соціальні рухи, звідки береться бідність, етнічне відродження.

^ ТЕОРІЯ ДЛЯ ЧОГО? – щоб пояснити, або,як мінімум, давати моделі, які дозволяють краще організувати розрізнені факти і феномени, інтерпретувати різні комплексні події і явища.

^ ТЕОРІЯ ДЛЯ КОГО? – не тільки для колег-теоретиків, але й для простих людей, їх орієнтацій, просвіти, розуміння ними умов життя, для формування демократичного суспільного дискурсу. Мода на ці теорії зростає при демократизації суспільства і за 

умов швидких, радикальних соціальних змін. Теорії взагалі користуються попитом під час змін, вони стають потрібними, адже здатні орієнтувати в хаосі, всі (політики, бізнесмени, прості люди) хочуть знати, звідки ми прийшли, де знаходимося і куди йдемо.

^ 2. ЕВРИСТИЧНА ТЕОРІЯ. Вони близькі до соціальної філософії і шукають відповіді на вічні питання:

  • Що є основою соціального порядку?

  • Які механізми соціальних змін?

Ця теорія не перевіряється безпосередньо, але є теорією плідною, яке генерує релевантні концепти, уявлення, моделі.

^ ТЕОРІЯ ЧОГО? – основ соціальної реальності. Вона ставить питання не типа «чому», а типа «як»: як можливий соціальний порядок (як існують соціальні одиниці, як люди живуть разом, співробітничають тощо), як здійснюється соціальна дія, як відбуваються соціальні зміни?

^ ТЕОРІЯ ДЛЯ ЧОГО? – для забезпечення концептуальних меж більш конкретної пояснювальної теоретичної роботи, для чутливості до конкретних типів ознак, знаходження точних категорій, котрі дозволяють охопити різні розкидані факти.

^ ТЕОРІЯ ДЛЯ КОГО? – в основному для дослідників, які будують пояснювальні моделі конкретних сфер реальності, що відповідають на конкретні проблеми.

3. ^ АНАЛІТИЧНА ТЕОРІЯ. Поєднують теорію та емпірію шляхом продукування гіпотез та узагальнення понять, типологізують, класифікують, відіграють допоміжну, інструментальну роль, і цим близькі до теорій середнього рівня, наприклад, рольової, референтних груп.

^ ТЕОРІЯ ЧОГО? – багатих концепцій, корисних для розуміння феноменів.

ТЕОРІЯ ДЛЯ ЧОГО? – для ідентифікації, пояснення явищ або важливих вимірів феноменів.

^ ТЕОРІЯ ДЛЯ КОГО? – для соціологів, забезпечує їх канонічним словником, технічною мовою, що дозволяє виявити сутність справи, переводить звичайну мову у здоровий глузд. Ця теорія дає основні інструменти професії соціолога.

4. ^ ЕКЗЕГЕТИЧНА ТЕОРІЯ – це аналіз, інтерпретація, систематизація, реконструкція, критика існуючих теорій.

ТЕОРІЯ ЧОГО? – інших теорій, певних книг, текстів, фантомів соціологічної уяви, які сприяють орієнтованим на себе вправам.

^ ТЕОРІЯ ДЛЯ ЧОГО? – для апології або деструкції запропонованих теорій, що легко переходить у фракційність, догматизм, ортодоксію шкіл, сект, фанатів, і вироджується із їх «вільного ринку ідей» у зачароване коло «битви ідей».

^ ТЕОРІЯ ДЛЯ КОГО? – для других теоретиків, які грають в інтелектуальні ігри в секті посвячених.

ВОЛОДИМИР ЯДОВ вважає, що такі екзегетичні теорії найменш важливі, не релевантні, даремні. Вони часто вироджуються в епігонство. Цю думку поділяють й інші вчені:

ТЕРНЕР: Без прагнення відігравати роль у суспільстві соціологічна теорія стане внутрішнім проведенням часу вченими, які просто забезпечують декоративні наслідки для вченої кар’єри».

ТЕРБОРН: «Треба впустити свіже повітря в часто закриті приміщення кабінетного теоретизування. Соціальна теорія – не тільки концептуалізація і дискурс з приводу концепцій інших теоретиків».



Чим більше езотерична, незрозуміла і заплутана теорія, тим кращі шанси вона надає для екзегетичних суперечок. Вона викликає гарячковий пошук «у темній кімнаті темної кішки, якої там немає».

У цьому, на думку Володимира Ядова, секрет деяких сучасних теорій (наприклад, вся школа «постмодернізму») і їх популярності серед інтерпретаторів. Якщо теорія однозначна, орієнтована на проблеми, точна і ясна – в ній нічого інтерпретувати і критикувати, вона перевіряється на рівні емпіричного дослідження.

9. Пошуки концепції сучасної соціології. Місце і роль теоретичної соціології в поясненні соціальних змін.

^ ТРИ МАКРО-ПАРАДИГМИ, ТРИ СУЗІР’Я ТЕОРІЙ В ТЕОРЕТИЧНІЙ СОЦІОЛОГІЇ, ЩО ДОЗВОЛЯЮТЬ ВИЗНАЧИТИ МІСЦЕ І РОЛЬ СОЦІОЛОГІЇ В ПОЯСНЕННІ СОЦІАЛЬНИХ ЗМІН (ЗА В.О. ЯДОВИМ):

1. Активістські або діяльнісно-активістські підходи.

2. Теоретична парадигма, в межах якої предмет дослідження соціології – національні особливості, що заважають «чистоті» реакції на зміни у суспільстві.

3. Теоретична парадигма, в якій відбулася зміна самого об’єкта соціологічного знання: не соціум як особливе суспільство, а світова система, в якій особливі суспільства – її елементи. У цій метапарадигмі екзогенні (зовнішні умови) умови й механізми змін не менш суттєві, ніж ендогенні (внутрішні умови).

Починаючи з 60-х років ХХ ст. в теоретичній соціології затверджується концепція діяльнісного (діяльнісно-активістського) підходу до опису, пояснення і розуміння соціальної реальності.

Теоретики даного напрямку: (Дж. Александер, М. Арчер, П. Бурдьє, Е. Гідденс, П. Штомпка, А. Турен, Т. Заславська та ін.)

^ ОСОБЛИВОСТІ ДІЯЛЬНІСНО-АКТИВІСТСЬКИХ ТЕОРІЙ:

  • прагнення сполучити макро- і мікро аналіз соціальних процесів в принципі, затвердити в якості реалістичної картини соціального світу наявність у ній об’єктивно існуючих структур та інститутів, які впливають на формування особистості;

  • акцент аналізу сконцентровано на процесах соціально-системних змін, більш докладно, ніж на підсумковому продукті діяльності соціальних суб’єктів (агентів), які фіксуються не в термінах їх повсякденної активності, а в узагальнених поняттях їх «соціального ресурсу» або «соціального капіталу»;

  • цільова орієнтація цього підходу в тому, щоб затвердити домінуючу роль діяльних соціальних суб’єктів, які практично перетворюють соціальні структури та інститути.

^ СУТНІСТЬ ДІЯЛЬНІСНО-АКТИВІСТСЬКОГО ПІДХОДУ:

  • Відмова від ідеї «природно-історичних» закономірностей соціального прогресу на користь затвердження принципу «соціально-історичного» процесу, який не має жорстко заданого вектора, тому що вирішальну роль у сучасних суспільствах відіграють діяльні соціальні суб’єкти (agency), включаючи авторів наукових відкриттів, соціальні рухи, легітимні та інші лідери, маси звичайних громадян.

  • Цей підхід суттєво видозмінює, іноді «перевертає» уявлення про взаємовідносини між підсистемами соціо-культурного цілого. Соціологи прагнуть утримати чимало із класики минулого і початку ХХ ст., поєднати макро-системний і «мікро» (на рівні повсякденності) підходи до соціального аналізу.

  • Основні соціологічні категорії розглядаються «поліпарадигмально».

  • 

  • Цей підхід більшістю сучасних соціологів вважається найбільш адекватним для опису, аналізу і розуміння сучасної динамічної соціальної реальності.



^ 10. Особливості теоретизування про соціальний світ в умовах постмодерного проекту.

Постмодернізм виник на підґрунті розчарування в різних ідеологіях, адже жодна з них не привела людство до задекларованих і очікуваних вершин благополуччя.

^ Об’єктивна, тобто реальна основа соціологічного постмодернізму – фрагментарність макросоціуму, в якому співіснують благополучні і ті, що бідують, країни і спільноти. Це епоха в розвитку людства, для якої характерно якісне збільшення невизначеності дуже багатьох соціальних реалій. Стають очевидними прояви, пов'язані з випадковістю, багатоваріантністю і альтернативністю. Як же дослідити ці нові реалії з власне соціологічних позицій? Деякі соціологи стали виходити з того, що для аналізу зазначених вище реалій потрібно принципово новий тип теоретизування про соціальний мир.

Постмодернізм по суті не визнає за соціальним пізнанням статусу наукового знання, вважаючи, що соціальна наука – це свого роду гра за деякими правилами. Найбільш радикальним в наші дні є постмодерністський підхід до розуміння суспільства і соціальних процесів. По суті, постмодернізм – це протесна реакція проти будь-яких ідеологій цілеспрямованого удосконалення людини і людського суспільства.

Про позицію постмодернізма можна скласти уявлення по одній з публікацій З. Баумана «Від паломника до туриста». Автор описує постмодерну особистість як персонажа, котрий просто фланерує, не маючи жодного зобов’язання ні перед суспільством, ні перед ким-би-то іншим, і не розраховує на солідарну підтримку з боку інших, адже він – вільний турист.

^ З. Бауман знайшов метафору: постмодерна людина подібна туристу. Турист отримує задоволення від споглядання (созерцания) Колізея, паломник (традиційна особистість) робить втомлюючу подорож в Ієрусалим або хадж до Мекки заради заспокоєння душі»

(^ Бауман З. От паломника к туристу // Социологический журнал. 1995. № 4)

Ядов Володимир з приводу метафори З.Баумана зазначив:

«У мене виникає аналогія з поведінкою мого кота. Я не хвилююся за свого кота, коли йду з дому. Думаю, він не страждає в період моєї відсутності. Він відчуває дискомфорт лише в момент грюкання дверима. Через секунду він вже слідкує за пташками у вікні або взагалі дрімає. Біжить з піднятим хвостом, коли двері відчиняються. Він живе «тут і зараз».

^ СОЦІОКУЛЬТУРНІ ВІДМІННОСТІ МОДЕРНА І ПОСТМОДЕРНА ОСОБЛИВОСТІ МОДЕРНА:

► репресія традиції;

► ідея лінійного прогресу;

► упадок релігії (наука замінює Бога);

► становленння універсалій;

► розквіт національних держав та ідеологій;

► класифікація і стандартизація;



► модерністська особистість – «одномірна людина» (конвейєр);

► поява конс’юмера (споживача), без якого неможливо суспільство споживання;

► фордизм — масове виробництво (малокваліфікована праця) – суспільство споживання.

ОСОБ^ ЛИВОСТІ ПОСТМОДЕРНА

► економічна стабільність перестає бути синонімом щастя (постматеріалістичні цінності);

► відсутність монополії на істину;

► плюралізм культур (традиції, ідеології, форми життя і т.ін.)

► відсутність будь-яких владних універсалій;

► уявлення про світ як про інтертекст. Деконструкція. Децентрація та ін.;

► заперечення «нейтральності знання» (М. Фуко). Принцип релятивізма.

► домінування засобів масової інформації та їх продуктів;

► відсутність основної реальності, адже все, врешті-решт, являє собою символи (наявність елементів шоу у всіх суспільних сферах);

► відродження релігії;

► заміна конс’юмера на прос’юмера (виробник + споживач); заміна пролетаріата на когнітаріат (в основі — «пізнавальна діяльність»)

► постфордизм (гнучкість виробництва/споживання + упадок масового виробництва/споживання → індивідуалізоване споживання/виробництво;

СЛАЙД 7

► зміни в структурі робочої сили (затребуваність жіночої праці);

► виникнення «різних образів життя» у зв’язку з нівеляцією класових категорій (більшість сучасних соціальних проблем неможливо пояснити в межах класової термінології, за Е.Гіденсом);

► фрагментація особистості (постмодерний індивід протиставляється модерному індивіду з його раціоналізмом, обожествлінням науки, аірою в прогрес, цілісною системою цінностей і моральних принципів);

► люди перестають бути поганими або гарними. Вони просто морально амбівалентні; немає такого явища як універсальна, спільна для всіх мораль;

постмодерністська ментальність дозволяє індивідам долати владу структур, характерну для суспільства модерну, яка задавала визначені життєві орієнтири. Більше того, постмодерністська ментальність надає індивіду також можливість вийти за межі впливу соціальних структур. Це дозволяє їм краще реалізувати свій інтелектуальний потенціал незалежно від їх соціального походження

Структуралімз (Ф.Соссюр, К.Леві-Сросс) базується на структурному методі, що передбачає виявлення структури об’єкту дослідження як сукупності відношень, що незмінні при перетворенні данного об’єкту. Структура розглядається не просто як усталений «скелет» об’єкту, а як сукупність правил, за якими з даного об’єкта можна отримати другий, третій і т.д. шляхом перестановки елементів його структури. Виявлення єдиних структурних закономірностей деякої множинності об’єктів досягається не за рахунок ігнорування/відкидання відмінностей між ними, а шляхом виведення відмінностей як перетворюючихся один в одного конкретних варіантів єдиної абстрактної першооснови



ПОСТСТРУКТУРАЛІЗМ – Франц. poststructuralisme, англ. poststructuralism. Постструктуралісти відкинули ідею про наявність у соціального світу якої-небудь основоположною логіки або структури. На їхню думку, існує лише поверхневий, зовнішній світ, позбавлений будь-яких глибинних зв'язків. Тому предметом соціології повинен бути світ, яким він “переживається” на практиці, а не гіпотетичні базові структури. Постструктуралізм характеризується, негативним пафосом по відношенню до всяких позитивних знань, до будь-яких спроб раціонального обґрунтування феноменів дійсності, і в першу чергу культури.

Представники: М. Фуко, Ж. Деррида , Ж. Делёз , Ф. Гваттари , Ж. Бодрийар, Ю. Кристевой, Ж.-Ф. Ліотар, К. Касториадис, "піздній" Р. Барт.

ПОСТМОДЕРНІЗМ – Англ. postmodernism, франц. postmodernisme, нем. postmodernismus. Багатозначний та динамічно рухливий в залежності від історичного, соціального і національного контексту комплекс філософських, епістемологічних, науково-теоретичних і емоційно-естетичних уявлень. Перш за все постмодернізм виступає як характеристика певного менталітету, специфічного способу світосприймання, світовідчуття і оцінки як пізнавальних можливостей людини, так і його місця та ролі в навколишньому світі. Постмодернізм як напрям спирається на теорію і практику постструктуралізму та деконструктивізму і характеризується перш за все як спроба виявити на рівні організації художнього тексту певний світоглядний комплекс специфічним чином емоційно забарвлених уявлень.

Основні поняття, якими оперирують цього напрямку:

  • «світ як хаос» та постмодерністська чуттєвість;

  • «світ як текст» та «світогляд як текст»,

  • інтертекстуаліність,

  • «криза авторитетів» та епістемілогічна невпевненість;

  • Авторська маска, подвійний код та «пародійний модус розповіді/нарративу», суперечливість;

  • фрагментарність розповіді (принцип нонселекції),

  • «провал комунікації» (або в більш широкому сенсі –«комунікативна утрудненість»), мета розповідь/метанарратив.

  • Основна мета досліджень Фуко - виявлення історичного несвідомого різних епох, починаючи з Відродження і до XX ст. включно. Виходячи з концепції мовного характеру мислення і зводячи діяльність людей до «дискурсивних практик», Фуко постулює для кожної конкретної історичної епохи існування специфічної епістеми – «проблемного поля», досягнутого до даного часу рівня «культурного знання», що утворюється з дискурсів різних наукових дисциплін.

  • М. Фуко протиставляє будь-яким владним структурам діяльність «соціально знедолених» маргіналів: безумців, хворих, злочинців.

  • «Ідеальний інтелектуал» – аутсайдер по відношенню до сучасної йому епістеми, здійснює її деконструкцію, вказуючи на слабкі місця, вади загальноприйнятої аргументації, покликаної зміцнити владу панівних авторитетів: «Я мрію про інтелектуала, який відкидає свідоцтва та універсалії, помічає і виявляє в інерції і домаганнях сучасності слабкі місця, провали і натяжки її аргументації »

  • П. БУРД’Є: для соціальних наук у цілому настав час подолати фіктивну альтернативу суб’єктивізм – об’єктивізм. З цією метою він концентрує свою увагу на понятті 

  • практики, яке вважає проявом діалектичного взаємозв’язку між структурою та дією. Практики не детерміновані об’єктивно, і водночас вони не являються продуктом свободи волі.

  • Практика як єдність цілеспрямованої перетворюючої діяльності і соціальних форм її існування, як дійсне здійснення соціальних структур, сприйнятих суб’єктивною свідомістю і через об’єктивні соціальні форми.

  • Практика — це все те, що соціальний агент робить сам і з чим він зустрічається в соціальному світі. Сюди, зрозуміло, включається і те, що розумілося під діяльністю в марксизмі: доцільне перетворення предметів, взятих в їх соціальних формах. Практика не може бути зведена ні до об’єктивного цілеспрямованого перетворення соціального світу, ні до суб’єктивного досвіду свідомості, а є дійсним здійсненням (суб’єктивних і об’єктивних) соціальних структур. У загальному вигляді практика – подія соціального світу, але ж подія, у свою чергу, є похідною від змінень. Відповідно, можна сказати, що практика є зміною соціального світу, що здійснює агент.

  • Габітус — продукт інкорпорації (засвоєння, сприйняття) об’єктивних структур.

Головні риси постмодерну, що виділяв З.Бауман у своїх працях:



  • плюралізм культур, який поширюється на буквально все: традиції, ідеології, форми життя і т. д.;

  • постійно відбуваються зміни;

  • відсутність будь-яких владних універсалій;

  • домінування засобів масової інформації та їх продуктів;

  • відсутність основної реальності, бо все, в кінцевому рахунку, являє собою символи.

  • Особливо нормативність розмивається в сфері моралі, яка стає амбівалентна та вкрай суперечливою. За Бауманом, мораль постмодерністського суспільства виглядає так:

  • • Люди перестають бути хорошими і поганими. Вони просто «морально амбівалентні».

  • • Моральні явища не відрізняються регулярністю і стійкістю.

  • • Моральні конфлікти не можуть бути дозволені у силу відсутності стійких моральних принципів.

  • • Немає такого явища як універсальна, загальна для всіх мораль.

  • • Відповідно, немає раціонального порядку, бо немає механізму морального контролю.

  • • Але мораль не зникає взагалі. Вона трансформується в етичну систему, що стосується міжособистісної взаємодії. Особливу значимість набуває потреба бути для іншого.

  • • Люди приречені на життя з нерозв'язаними моральними дилемами.



^ 11. Предмет соціологічної теорії з точки зору постмодернізму.

Що стосується соціальної теорії, то постмодернізм затверджує принципову відмову від теорій як таких.

^ Р. Коллінз справедливо відмічає, що постмодернізм розглядає соціологію лише як інтелектуальний дискурс, далекий від пізнавальної і практичної функції наукової дисципліни, оскільки цей напрямок взагалі заперечує існування законів соціального світу.



(Коллинз Р. Социология: наука или антинаука // THESIS. 1994. № 4. С. 18)

Постмодерн викликає затребуваність нового соціологічного знання

  • Ера всеосяжних соціальних теорій, які могли б дати раціональні відповіді на численні ірраціональні виклики, зокрема, чому з'являються розмиті, дифузні соціальні реалії, змішані стилі життя і т. д., закінчилася.

  • На відміну від класичних і сучасних соціологічних теорій, націлених на виявлення істини, на подання/розробку цілісного знання про сутнісні зв'язків певної області дійсності, теорії постмодерну за духом релятивістські. Їх головна мета - знайти не вичерпні відповіді, а виявити характерні тенденції сучасного суспільного розвитку.

  • Теорії постмодерну не є власне соціологічними. Вони вбирають досягнення цілого ряду дисциплін - лінгвістики, антропології, математики, особливо семіотики, що включає в себе не тільки мову, але й інші знакові та символічні системи, і т. д. У багатьох з них практично відсутні кордони між реальністю і віртуальною реальністю, предметами і їх образами, між наукою і фантастикою, детермінізм і індетермінізм.

  • Деякі представники постмодерна навіть не вважають себе соціологами. Однак незалежно від їх власних думок вплив теорій постмодерна на сучасну соціологічну думку є незаперечним. Вони відповідають основним критеріям наукової теорії – мають справу з соціально значимими проблемами, визнаються і широко застосовуються представниками соціальних наук, витримують певне випробовування часом.

  • Деякі представники постмодерна прагнуть надати нове звучання і тлумачення міфам, містичним і релігійним обрядам, вважаючи, що сьогодні вони виступають в якості нових нормативних регуляторів соціальних практик людей.

  • Із російських соціологів найбільш радикальну позицію в логіці постмодернізма сформулював ^ Л.Г. ІОНІН. Він вважає, що соціологія як сфера соціального знання – продукт модерна, з його вірою в раціональність і «розчаклувати світ», по М.Веберу.

  • ^ ИОНИН Л.Г.: «Создается впечатление, что западная или буржуазная социология… не в силах взломать свою железную клетку с прутьями из рациональности, закономерности и развития. Если это так, то мы живем в преддверии конца социологии…»

  • Іонін Л.Г. вбачає вихід з даного становища соціології у русі у бік соціології культури і соціології знання в дусі інтеракціонізму і «розуміння», а також зрушення у напрямку антропологізації соціології.



^ 12. Законодавча соціологія та соціологія інтерпретації.

«Законодавці»інтелектуали з модерністським мисленням (авторитарні судження, віра в правильність і обов’єязковість; інтелектуали можуть мати більший доступ до знань порівняно з іншими; інтелектуали мають право робити висновки про значимість локальних ідей, їх моральну цінність).

«Інтерпретатори»інтелектуали з постмодерністським мисленням. Вони переводять, точніше, роблять доступними ідеї однієї спільноти для сприйняття іншою спільнотою; вони не орієнтовані на вибір «кращих ідей», їх мета – забезпечити комунікацію між автономними спільнотами; інтерпретатори прагнуть запобігти 

викривленню в процесі комунікації. Для цього вони розвивають глибоке розуміння тієї системи знання, яку необхідно адаптувати для сприйняття іншими

Постмодерністське мислення амбівалентне і толерантне

13. Основні підходи до визначення соціального як досліджуваної реальності.

^ ЗНАЧЕННЯ ТЕРМІНУ «СОЦІАЛЬНЕ» У ВІТЧИЗНЯНІЙ СОЦІОЛОГІЇ (за А. Г. Эфендієвим, с 99-108)

1. «Соціальним» називають певну сферу суспільного життя, в межах якої задовольняються необхідні життєві потреби членів суспільства, відбувається взаємодія різних соціальних спільнот, які різняться за ознаками віку, майнового стану, національністю тощо.

«Соціальне» пов’язане лише з соціальною сферою (проблеми соціального захисту, охорони здоров’я, освіти, пенсійного забезпечення, національних відносин …).

2. ^ Терміни «соціальне» і «суспільне» часто використовують як ідентичні, тобто соціальне кореспондується лише з суспільним.

3. Соціальне в широкому значенні – це якісно нова, особлива, специфічна для людини форма регуляції поведінки і породжені нею якості людського життя. Соціальне пронизує всі явища соціального стану життя – як його елементарні, так і складні утворення і системи

^ НАЙСТАРІША ТРАКТОВКА СОЦІАЛЬНОГО Є РОЗУМІННЯ СОЦІАЛЬНОСТІ ЯК СПІЛЬНОСТІ (совместности).

“Соціальне” зводиться до трактовки в термінах спільності (совместности), спільного буття інакше – територіальності.

Територіальна концепція соціального бере початок ще від Платона, який визначав суспільство як спільне поселення людей («собираются воєдино») для надання допомоги одне одному, для задоволення своєї потреби «во многом».

Однак просторове об’єднання людей, а це і є спільність, соціальність саму по собі не виробляє

Просторова спільність для соціальності є поверховою. Вона може бути чисто зовнішньою характеристикою. ХХ століття упевнило нас в реальності одинокого натовпу і самотності у натовпі.

Соціальність – не кількісна, а якісна визначеність, що йде з середини, від тих значень, вмінь і навичок, від компетенцій, якими наділені і якими володіють індивіди, що взаємодіють між собою. Їх діяльність соціальна, бо проходить через свідомість і вплетена в мережу людських взаємодій.

Соціальність потребує «взаємо-…», а для спільності (совместности) достатньо просто дій.

^ НАУКОВЦІ ВИВЧАЮТЬ РІЗНІ АСПЕКТИ СВІТУ СОЦІАЛЬНОГО:

  • ОНТОЛОГІЧНИЙ;

  • ТЕЛЕОЛОГІЧНИЙ;

  • ЕПІСТЕМОЛОГІЧНИЙ;

АКСЕОЛОГІЧНИЙ

^ НА ОСНОВІ КУЛЬТУРНИХ КОДІВ ВИДІЛЯЮТЬСЯ ТРИ ТИПИ СОЦІАЛЬНОСТІ:

  • КОЛЕКТИВНИЙ ТИП (домодерне суспільство);

  • ІНДИВІДУАЛІСТИЧНИЙ ТИП (модерне суспільство);

  • ^ ПЛЮРАЛІСТИЧНИЙ ТИП (постмодерне суспільство).



ПРО ПЛЮРАЛІСТИЧНУ СОЦІАЛЬНІСТЬ МОВА ЙДЕ В:

  • ІНФОРМАЦІЙНО-КОМУНІКАТИВНОМУ СУСПІЛЬСТВІ,

  • ^ СУСПІЛЬСТВІ РИЗИКУ,

  • СУСПІЛЬСТВІ СПЕКТАКЛЯ,

  • СУСПІЛЬСТВІ МОЖЛИВОСТЕЙ,

ПОСТСЕКУЛЯРНОМУ СУСПІЛЬСТВi

^ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ СОЦІАЛЬНОГО ЯК ДОСЛІДЖУВАНОЇ РЕАЛЬНОСТІ:

  1. Реіфікаційна концепція соціального. Самостійність соціального як особливого типу буття, відмінного від органічного (біологічного) і психічного (існуючого лише в індивідуальній свідомості). Вивчати прояви соціального як факти або речі. Соціальний факт існує як загальна тенденція ще до того, як приймається індивідуальне рішення (Е. Дюркгейм).

2. Натуралістична концепція соціального. Соціальне розглядається у термінах біологічного як надбіологічна людино-штучна реальність.

^ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ СОЦІАЛЬНОГО ЯК ДОСЛІДЖУВАНОЇ РЕАЛЬНОСТІ (продовження):

3. Індивідно-персоналістська інтерпретація соціального. Соціальне (суспільне) й індивідуальне – дві сторони єдиного історичного процесу, які передбачають і виключають одне одного. Відбувається «кристалізація» індивідуального у соціальне, а не навпаки, соціального – в індивідуальне.

4. Концепція «кінця соціального». Відбувається експансія природного у соціальне, натуралізація соціального.

5. Новий підхід у трактовках соціального, згідно з яким природа соціального не просто діяльнісна або комунікативна, а диспозиційно-комунікативна. При цьому диспозиційність вписує соціальне у загальну структуру світу і одночасно забезпечує адекватне концептуальне розуміння його специфіки.

^ КОНЦЕПЦІЯ «КІНЦЯ СОЦІАЛЬНОГО»

(постмодерністський проект, Жан Бодрійяр).

Все соціальне, за Бодрійяром, крутиться навколо мас як великої кількості людей, які уособлюють владу нейтрального. Маси – люмпенізований ворог соціального. Історично існування мас актуально, воно не знає ні минулого, ні майбутнього – тільки сьогодення, за принципом «тут і зараз». Сила маси в мовчанні («мовчазна більшість») і байдужості (до смислів і ідеалам перш за все).

Жан Бодрійяр: «Мовчання мас, тиша мовчазної більшості – ось єдина справжня проблема сучасності».

Маса радикально невизначена, імпульсивна і анонімна. Її не можна ототожнювати ні з населенням, ні з корпорацією, ні з яким іншим соціальним утворенням. Вона визначається як статистичний осад (осадок), ефект соціологічного заміру (масові опитування). Особливо помітно це сьогодні, коли ^ СОЦІАЛЬНЕ, СОЦІАЛЬНІСТЬ «ВЖЕ НІЧОГО НЕ ОПИСУЄ І НІЧОГО НЕ ОЗНАЧАЄ».

Жан БодрійярМи всі живемо в масових суспільствах – і в кількісному (нас просто багато), і в якісному (зниження індивідуально-особистісного, власне людського в людині) їх розумінні”. При цьому сутнісна визначеність масового суспільства йде не від людей, які його складають, а від тих засобів комунікації, якими вони користуються. В цьому плані у масового суспільства і засоби масові – засоби масової комунікації.



Соціальне стоїть на шляху повної і згубної хаотизації людського буття


14.Феноменологічне бачення соціального (А.Щюц)

З феноменологічної точки зору соціальне не існує, а означає («значит»). Тобто реальність конституюється значенням наших переживань, а не онтологічною структурою об’єктів. Соціальне – це реальність, помічена смислом.

Феноменологія соціального світу зайнята дослідженням роботи соціальної «фабрики значень», світом, що наповнений смислом.

А.Щюц: смисл – це «результат «інтерпретації минулого досвіду, який бачиться із нинішнього ЗАРАЗ у рефлексивній установці».

Смисл – невід’ємна складова частина соціального світу. Однак це означає, що він так прямо і вмонтовується у речово-енергетичні структури даного світу. Все-таки це різні модуси: матеріальний – на боці світу, а ідеальний – на боці смисла. Для А.Шюца очевидно, що в світ можна увійти тільки матеріальним способом – через дію як тілесний рух. Дії і тільки вони здатні модифікувати світ, при цьому самі в свою чергу модифікуються цим світом.

Феноменологія шукає і досліджує соціальну реальність не на вищих поверхах інтелектуальної рефлексії, а в досвіді повсякденного життя людей, на рівні переживань і інтерпретацій повсякденної свідомості.

Базисна структура повсякденного життя базується на відносинах обличчям-до-обличчя. Ці відносини соціального світу не перетворюють його в суб’єктивність і спонтанність. У світу повсякденного життя є своя об’єктивність, яка виступає і фіксується в якості інтерсуб’єктивності.

Інтерсуб’єктивність надає діям соціальну визначеність, тобто перетворює їх у дії соціальні. Вона багатоаспектна і за нею криється досить тривіальний факт: світ, в якому я живу і який вважаю своїм, є світ спільний, а не приватний, він населений іншими людьми, з якими я пов’язаний численними соціальними відносинами, взаємним впливом і розумінням. Несе в собі соціально схвалене знання, яке є в кожній культурі і яке засвоюється кожним індивідом в процесі аккультурації. Складовою частиною інтерсуб’єктивності є Ми-відносини, тому світ ДРУГОГО представляє особливу трудність для розуміння соціального і комунікації.

Феноменологічна концепція соціального вважається однією з найбільш евристичних і перспективних. Вона має переваги і вразливість.

^ ВРАЗЛИВІСТЬ ФЕНОМЕНОЛОГІЧНОЇ КОНЦЕПЦІЇ СОЦІАЛЬНОГО:

Слабким місцем є переконання феноменологів у тотожності переживань спільного світу:

«вони, інші, переживають цей спільний світ по суті так само, як і я; порядок Природи і Суспільства є спільним для всього людства» (А.Шюц)

15.Ю. Хабермас: нормативна комунікативно-мовна концепція соціального

За Ю.Хабермасом, комунікація відноситься до світу людських дій. Під дією розуміється «процес оволодіння деякою ситуацією». У комунікативної дії і дії як такої є спільна структура: перетворення світу, реалізація якихось суб’єктивних цілей, вибір і використання певних засобів, що підходять.

Специфіка комунікативної дії: ця дія спрямована на досягнення взаєморозуміння, передбачає інтерпретативну роботу, звернення до мови. Взаєморозуміння вінчає собою все змістовне багатство комунікативного діяння.

У ньому Ю.Хабермас виділяє три основні аспекти:

Істинність – вказує на те, що учасники комунікації претендують на відповідність їх висловів дійсності.

Правильність – це особистісна щирість (искренность), чесність, непритворність учасників комунікації.

Правдивість – це притягання на те, що в мові припускається те ж саме, що і виражається.

Усі три посилання на світ – об’єктивну, соціальну і суб’єктивну – Ю.Хабермас розглядає як відповідно когнітивний, інтерактивний і експресивний модуси застосування мови. Звичайно, «ідеальна мовна ситуація», з якою має справу Хабермас, суттєво відрізняється від реальної комунікативної взаємодії

У Ю.Хабермаса нормативно-комунікативне розуміння соціального.

Ю.Хабермас пише про бюрократизацію і монетаризацію сучасного суспільства, про експансію влади і економічного обміну в ньому, про зростання технізації відносин між людьми, про відчуження людини і про інші негативні явища в соціальному світі.

Це, звісно, підриває основи людської комунікації, деформує головне її призначення – взаємопорозуміння (взаимопонимание), але не перекреслює, не знищує. ^ ВІД КОМУНІКАЦІЇ НЕ ВІДМОВЛЯЮТЬСЯ, і це головне. Більше того, НОРМАТИВНЕ ЗНАЧЕННЯ КОМУНІКАТИВНОГО ВЗАЄМОРОЗУМІННЯ ЗА ЦИХ УМОВ НАВІТЬ ЗРОСТАЄ.



У посиланнях на світ, особливо соціальний, акцент зміщується з відповідності і узгодженості на подолання і боротьбу (акцент смещается с соответствия и согласования на преодоление и борение).

^ НАШ ВИСНОВОК: Люди сьогодні вчаться жити без зразків (ідеальна мовна ситуація – це ж зразок) і їх владної вертикалі, в умовах горизонтального спілкування сингулярностей, тобто індивідуально нездійснених мовних ситуацій.

16. Н. Луман: аутопоєтична, або самореферентна теорія соціального.

Поряд з Ю.Хабермасом в межах комунікативної парадигми працює Н.Луман. Його версія комунікативного альтернативна. Завдання, яке він собі поставив: розкрити суспільне у суспільстві, показати суспільство само по собі, виключивши з нього все не власне суспільне: фізичне, органічне, нейрофізіологічне, ментальне, включаючи саму людину.

Н. Луман: «ніяка конкретна людина не є необхідною для суспільства».

Все не власне суспільне об’єднано у «навколишній світ» або «зовнішній світ системи суспільства».

Центральне поняття Лумановської теорії суспільства – комунікація., яка носить аутопойетичний і рекурсивний характер. А це означає, що, породжуючи «комунікацію через комунікацію», суспільство являє собою комунікативно закриту систему, що в ньому комунікації контактують – і ретроспективно, і перспективно – виключно з комунікаціями.

Н.Луман: «Не людина здатна комуніціювати – комуніціювати здатна лише комунікація».

Підхід Н. Лумана розгорнутий не на суспільство взагалі, а на сучасне суспільство – суспільство інформаційне, яке децентралізоване, але комуніцирує у всесвітньому масштабі.

Н. Луман розглядає соціальне в його власних, самореферентних, аутопойетичних (за його висловом) межах.

17.Соціальна дія: поняття, ознаки, структурні елементи, типи інтерпретації. Типізація соціальних дій.

Соціальна дія, зв'язок і взаємодія – це базисні елементи соціального життя. Часто навіть соціологію визначають як науку про соціальні взаємодії.

Визначимося з основними поняттями і термінами, які розкривають тему соціальної дії і взаємодії в соціології (операціоналізувати наведені нижче терміни): дія, соціальна діяльність, взаємодія (інтеракція), дистанція взаємодії, дзеркальне «я», значимі інші, принцип взаємності, спільна дія, соціальний контакт.

Слід розрізняти поняття «поведінка» і «дія». Діями в соціології називаються тільки ті поведінські акти, які носять передбачуваний характер, мотивовані, пов’язані з вибором певних засобів, що сприяють досягненню мети в даній ситуації.

Дія набуває характеру соціальної дії, якщо в ній присутні два принципові моменти: а) суб’єктивна мотивація індивіда, який вкладає в свій акт певний сенс (смисл), і б) орієнтація на поведінку інших людей.
  1   2   3   4   5   6   7   8



Скачать файл (353.8 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации