Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Конспект книги - Филипенко А.С. Міжнародні валютно-кредитні відносини: підручник - файл GL_1_5.DOC


Конспект книги - Филипенко А.С. Міжнародні валютно-кредитні відносини: підручник
скачать (433.9 kb.)

Доступные файлы (4):

GL_1_5.DOC403kb.25.09.1998 17:42скачать
GL_6_7.DOC198kb.18.07.1998 05:07скачать
GL_8.DOC1436kb.18.07.1998 04:52скачать
GL_9_10.DOC259kb.18.07.1998 04:41скачать

содержание
Загрузка...

GL_1_5.DOC

1   2   3   4   5
Реклама MarketGid:
Загрузка...
Розділ ІІ

^ ЕВОЛЮЦІЯ МІЖНАРОДНИХ ВАЛЮТНИХ ВІДНОСИН

§1. СИСТЕМА ЗОЛОТОГО СТАНДАРТУ

Еволюція світової валютної системи визначається розвитком і потребами національної і світової економіки, змінами, що відбуваються в цілому у світовому господарстві та міжнародних економічних відносинах.

Перша світова валютна система сформувалася певною мірою сти­хійно у XIX ст. після промислової революції на базі золотого мономе­талізму у сфері золотомонетного стандарту. Історично золотомо­нетний стандарт виник і розвивався на базі біметалевого стандарту.

Біметалевий стандарт — це така валютна система, коли вар­тість національної грошової одиниці виражається в певній кількості як золота, так і срібла. За біметалевої системи встановлюється фіксо­вана пропорція між грошовими вартостями золота та срібла. Так, на­приклад, відповідно до закону про карбування монет у США (1792 р.) вартість долара була еквівалентна вартості 371,25 гранів (І гран — 0,0648 г) чистого срібла чи 24,75 гранів чистого золота; монетний паритет дорівнював 15:1. У 1834 р. конгрес США запрова­див новий офіційний паритет, що дорівнював 16:1.

З біметалевим стандартом пов'язаний закон Грешема. У популяр­ній формі він звучить так: «Погані гроші витісняють з обігу гарні гроші». За біметалевої монетної системи «поганими» є ті гроші, вартість яких на ринку цінних металів нижча від їхньої офіційної грошової вартості, а «гарними» є ті гроші, які коштують дорожче від своєї офіційної ціни. Цей закон названо іменем англійського банкіра та королівського фінансового агента Томаса Грешема, який вперше сформулював цей принцип біметалевої системи.

Юридичне система золотомонетного стандарту була оформлена міждержавною угодою на конференції в Парижі в 1867 р. Згідно з цією угодою золото визнавалось єдиною формою світових грошей. В умовах, коли золото безпосередньо виконувало всі функції грошей, і національна, і світова грошова та валютна системи були тотожними з тією лише різницею, що монети, виходячи на світовий ринок, прий­малися до платежу відповідно до своєї ваги. Паризька валютна сис­тема базувалася на таких структурних принципах:

1. Основою системи виступав золотомонетний стандарт.

2. Кожна валюта мала свій золотий вміст. Різні країни у різні ро­ки запровадили у себе золотомонетний стандарт. Зокрема, Велико-
23
британія — з 1816 р., США — з 1837 р., Німеччина — з 1875 р., Франція — біметалічну систему з 1878 р., Росія — з 1895 — 1997 рр. Відповідно до золотого вмісту валют установлювались і їхні золоті паритети. Валюти вільно конвертувались у золото, яке використову­валося як загальновизнані світові гроші.

3. Конвертованість кожної валюти в золото забезпечувалась як всередині, так і за межами країни. Банківські білети вільно обміню­валися на золоті монети емісійним інститутом, із золотих зливків вільно карбувалися монети. В цих умовах емісійний інститут не міг дозволити собі випускати в обіг банківські білети без урахування свого золотого запасу.

4. Зливки вільно обмінювалися на монети, а золото вільно імпортувалось й експортувалося та продавалося на міжнародних ринках. Таким чином, ринки золота та валютні ринки були взаємозалежними.

5. Органи валютного контролю проводили політику регулюван­ня, головною метою якої було забезпечення стабільної валюти і зов­нішньої рівноваги. Будь-який зовнішній дефіцит викликає зростання відсоткових ставок, який повинен загальмувати економічну діяль­ність (ефект дефляції) та сприяти ввозу капіталів (приведення пла­тіжного балансу до повної рівноваги).

6. Сформувався режим вільно плаваючих курсів валют з ураху­ванням ринкового попиту та пропозиції, але в межах золотих точок. Якщо ринковий курс відхилявся від паритету, який грунтувався на їх золотому вмісті, то боржники були схильні розраховуватися за між­народними зобов'язаннями золотом, а не іноземними валютами. На­приклад, француз, який повинен здійснити платіж у фунтах стерлін­гів, заінтересований у здійсненні платежу у золоті, якщо різниця між ринковою ціною та золотим паритетом фунта проти франка переви­щує витрати на перевезення золота з Франції в Англію.

Валютний курс, починаючи з якого така операція буде прибутко­вого, називається золотою точкою вивозу. Так само можна визначи­ти і золоту точку ввозу, починаючи з якої власники іноземної валю­ти, маючи на меті отримання національних грошей, будуть швидше обертати свою валюту в золото за кордоном, ніж зазнавати втрат, пов'язаних з дуже низьким валютним курсом.

Золоті точки еквівалентні паритету національної валюти з дода­ванням чи відніманням транспортних та страхових витрат, виклика­них матеріальним трансфертом золота. Валютний курс в умовах зо­лотого стандарту може змінюватися лише в обмежених рамках між цими золотими точками: 1/1000 паритету фунт-франк. У 1914 р. фунт коливався між 21,195 та 25,245 франка за паритету в 25,22 франка.

7. Золотий стандарт забезпечував також довгострокову рівно­вагу платіжного балансу. В країні з від'ємним сальдо в результаті руху золотих точок відбувається відплив золота за кордон, що зму-
24
шує емісійний інститут цієї країни скорочувати обсяг національної валюти в обігу. Це зменшення грошової маси викликає зменшення відносних цін на національні товари і таким чином збільшує їх конкурентоспроможність, дає змогу збільшити експорт і скороти­ти імпорт, тобто привести обмін до нової рівноваги. Навпаки, до­датковий випуск національної валюти, викликаний притоком золо­та в країну з позитивним сальдо, зумовлює зростання цін на націо­нальні товари, яке впливає на зовнішню торгівлю і зменшує пози­тивне сальдо.

Таким чином, золотий стандарт майже автоматично приводив платіжні баланси до рівноваги. Він відігравав певною мірою роль стихійного регулятора виробництва, зовнішньоекономічних зв'язків, грошового обігу, платіжного балансу, міжнародних розрахунків. Зо­лотомонетний стандарт був ефективним до першої світової війни, коли діяв ринковий механізм вирівнювання валютного курсу та пла­тіжного балансу. Країни, які мали дефіцит платіжного балансу, були змушені проводити дефляційну політику, обмежувати грошову масу в обігу при відпливі золота за кордон. Однак Великобританія, на­приклад, незважаючи на хронічний дефіцит платіжного балансу (1890 — 1913 рр.), не відчувала нетто-відпливу капіталу (за винят­ком двох років).

Протягом майже ста років до першої світової війни лише долар США та австрійський талер були девальвовані. Золотий вміст фунта стерлінгів та французького франка був незмінним у 1815—1914 рр. Використовуючи провідну роль фунта стерлінгів у міжнародних роз­рахунках (80% у 1913 р.), Великобританія покривала дефіцит пла­тіжного балансу національною валютою.

Характерною особливістю золотомонетного стандарту було те, що міжнародні розрахунки здійснювалися головним чином шляхом використання перевідних векселів (тратт), які виписувались у на­ціональній валюті, переважно в англійській. Золото використовува­лося лише для оплати пасивного сальдо балансу міжнародних роз­рахунків країни. Наприкінці XIX ст. з'явилася також тенденція до зменшення частки золота в грошовій масі. У таких країнах, як США, Франція, Великобританія, ця частка зменшилася з 28 % у 1872 р. до 10% у 1913 р. Розмінні кредитні гроші поступово витіс­няли золото з обігу.

Система золотого стандарту — перша міжнародна валютна система, підтверджена міждержавною угодою на Генуезькій кон­ференції в 1922 р. Про характерні риси та особливості еволюції сві­тової валютної системи свідчить наведена схема:
25
Таблиця 1

Еволюція світової валютної системи


Критерії

Паризька валютна система з 1867 р.

Генуезька валютна система з 1922 р.

Бреттон-Вудська валютна система з 1944 р.

Ямайська валютна система з 1976 — 1978 рр.

Європейська валютна систе­ма з 1979 р. (регіональна)

База

Золотомонетний стандарт

Золотодевізний стандарт

Золотодевізний стандарт

Стандарт СДР

Стандарт ЕКЮ



















Використання золота як сві­тових грошей

Золоті паритети Золото як резервно-платіжний засіб Конвертованість валют у золото

Конвертованість долара США в золото за офіційною ціною

Офіційна демоне­тизація золота

Об'єднання 20 % офіційних золото-доларових резервів. Використання золота для часткового забезпечення емісії ЕКЮ, переоцінка золо­тих резервів за ринковою ціною

Режим валютного курсу

Вільні курси, що коливаються у ме­жах золотих точок

Вільні курси, що коливаються без золотих точок (з 30-х років)

Фіксовані паритети і валютні курси (±0,75%; ±1%)

Вільний вибір режиму валютного курсу

Спільно плаваючий курс у межах ±2,25%; ±15% з серпня 1993 р. («Європейська валют­на зона»)

Інституціональна струкіура

Конференція

Конференція, наради

МВФ — орган міждержавного валютного регулювання

МВФ, наради у «верхах»

Європейський фонд валютного співробітництва; з 1994 р. Європейський валютний інститут


26
Поступово золотомонетний стандарт вичерпав свої можливості, оскільки не відповідав зрослим масштабам господарських зв'язків та умовам регульованої ринкової економіки. Перша світова війна при­звела до кризи і занепаду цієї валютної системи. Золотомонетний стандарт перестав функціонувати як грошова і валютна системи. За­мість системи золотомонетного стандарту почала формуватися урі­зана форма золотовалютної системи — золотозливковий та золото-девізний стандарт, що базувався на золоті та провідних валютах які конвертувались у золото.

Платіжні засоби в іноземній валюті, що призначалися для міжна­родних розрахунків, почали називати девізами. Власне, почала фор­муватися друга світова валютна система, яка була юридично оформлена міждержавною угодою, досягнутою на Генуезькій міжна­родній конференції в 1922 р. Генуезька валютна система функціону­вала на таких основних принципах.

1. Основою системи виступали як золото, так і девізи — інозем­ні валюти. У цей період і грошові системи ЗО країн базувалися на зо­лото-девізному стандарті. Національні кредитні гроші стали вико­ристовуватись як міжнародні платіжно-резервні засоби. Але в між­воєнний період статус резервної валюти не був офіційно закріплений за жодною з валют, а долар США та англійський фунт стерлінгів ви­ступали як суперники в боротьбі за лідерство у цій сфері.

2. Збережені золоті паритети. Конверсія валют в золото стала здійснюватися не лише безпосередньо (США, Франція, Великобри­танія), а й опосередковано, через іноземні валюти (Німеччина і ще близько ЗО країн).

3. Відновлено режим валютних курсів, які вільно коливалися.

4. Валютне регулювання здійснювалось у формі активної валют­ної політики, міжнародних конференцій та нарад.

У період з 1922 по 1928 р. у світі спостерігалася відносна валют­на стабілізація, але через вплив ряду факторів вона була нестійкою. Зокрема, нестійкість генуезької валютної системи була зумовлена тим, що замість золотомонетного стандарту були введені урізані форми золотого монометалізму, процес стабілізації валют розтягнув­ся на кілька років. Самі методи валютної стабілізації зумовили її хиткість. У більшості країн були проведені девальвації, причому у ряді країн вони були близькі до нуліфікації (Німеччина, Австрія, Польща, Угорщина). У 1928 р. французький франк було девальвова­но на 80%. Лише у Великобританії в результаті девальвації в 1925 р. був відновлений золотий вміст фунта стерлінгів.

Валютна стабілізація була підірвана світовою економічною кри­зою 1929 —1933 рр. У результаті кризи зазнав краху один із голов­них принципів валютної системи — золото-девізний стандарт, курс низки валют знизився на 50—84%, збільшилася приватна тезавра­ція золота, утворилася маса «гарячих» грошей, що стихійно перемі­щалася від однієї до іншої країни в пошуках надійного притулку.
27
Валютні суперечності призвели до валютної війни, що проводи­лася такими засобами, як валютна інтервенція, валютний демпінг, валютні обмеження та валютні блоки. У результаті кризи генуезька валютна система втратила відносну еластичність та стабільність, во­на була розділена на валютні блоки. Валютний блок — це угрупо­вання країн, залежних в економічному, валютному і фінансово­му відношеннях від країни, яка очолює його, яка диктує їм едину політику у сфері міжнародних економічних відносин і вико­ристовує їх як привілейований ринок збуту та сферу вкладення капіталу. Для валютного блоку характерні такі риси:

а) курс залежних валют прикріплений до валюти країни, яка очо­лює угруповання;

б) міжнародні розрахунки всередині угруповання здійснюються у валюті держави-лідера;

в) валютні резерви залежних країн зберігаються в країні-лідері;

г) забезпеченням залежних валют виступають казначейські век­селі та облігації державних позик країни-лідера.

Головні валютні блоки — стерлінговий з 1931 р. та доларовий з 1933 р. — виникли після відміни золотого стандарту у Великобрита­нії та США. У червні 1933 р. на Лондонській міжнародній економіч­ній конференції країни, які намагалися зберегти золотий стандарт (Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, пізніше Італія, Чехословаччина та Польща), створили золотий блок. Штучно підгримуючи незмінним золотий вміст своїх валют, учасники цього блоку зазнава­ли збитків від валютного демпінгу з боку країн, які девальвували ва­люти і відмінили золотий стандарт. Золотий блок поступово розпа­дався і з відміною в 1936 р. у Франції золотого стандарту перестав існувати як самостійний блок.

Напередодні другої світової війни в ряді країн відбулася масова девальвація валют, практично не залишилося жодної стабільної ва­люти. Об'єктивна реальність вимагала створення нової, більш ефек­тивної міжнародної валютної системи. Розробка проекту цій' систе­ми розпочалася в роки другої світової війни (в квітні 1943 р.). Напри­кінці другої світової війни серед провідних груп розвинутих країн Заходу виникла, як складова загального комплексу проблем після­воєнного устрою, нагальна необхідність вжити ряд заходів для нала­годження узгодженого на міжнародному рівні регулювання зовніш­ніх валютно-кредитних відносин.

Теоретичне обгрунтування механізму функціонування міжнарод­ної валютної системи в післявоєнний період пов'язане насамперед з працями англійського економіста Дж. Кейнса. Дж. Кейнс ще в ЗО-ті ро­ки в роботі «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» (1936 р.) висунув ідею формування замість золота нових платіжних засобів для обслуговування міжнародних розрахунків — «регульованої», або «керованої» валюти та міждержавного регулювання валютно-фінан­сових відносин з допомогою спеціальної міжнародної організації.
28
Практичне втілення цих ідей мало ряд переваг порівняно з меха­нізмом золотомонетного стандарту,

По-перше, міждержавне регулювання валютних відносин пев­ною мірою полегшує дію механізму міжнародних розрахунків, зму­шує країни уникати найбільш дезорганізуючих форм економічного суперництва, застосування гострих методів валютної конкуренції. А це створює необхідні умови для міжнародного визнання певних на­ціональних паперових валют, широкого їх використання іншими країнами замість золота і, таким чином, розширює межі циркулюю­чих в обігу між країнами платіжних засобів.

По-друге, іитернаціональний регулюючий механізм, представле­ний міжнародними (універсальними та регіональними) валютно-кре­дитними організаціями, а також прямими зв'язками між центральни­ми банками і урядовими валютно-фінансовими установами, практич­но вводить ці національні валюти в канали міжнародних платежів.

§2. БРЕТТОН-ВУДСЬКА ВАЛЮТНА СИСТЕМА

На міжнародній конференції в Бреттон-Вудсі в 1944 р. провідним країнам Заходу вдалося узгодити основні принципи ново-створеного міжнародного валютно-фінансового механізму, відомого як Бреттон-Вудська валютна система. Правове оформлення цієї системи завершилось на рубежі 50 — 60-х років. Бреттон-Вудська валютна система виступала як сукупність ряду специфічних ознак, які взаємно обумовили й існування. Бреттон-Вудські угоди встанов­лювали три головні принципи організації міждержавного валютного життя:

валютні відносини мали бути стабільними;

конвертованість валют повинна була забезпечувати свободу та багатосторонність розрахунків за поточними операціями;

лише золотовалютний стандарт міг відповідати потребам відбу­дови й розвитку світу.

Розглянемо ці принципи детальніше:

1) золото зберігало свою монополію на проведення остаточних грошових розрахунків між країнами, тобто на виконання функції за­гального платіжного засобу; однак масштаби використання золота для фактичного обслуговування міжнародного обігу і його регулюю­ча роль у цій сфері істотно зменшилися. У новій системі зберігалася роль золота як загального еквівалента та розрахункової одиниці у міжнародному обороті.

У тексті Бреттон-Вудської угоди (стаття IV, розділ 1 статуту МВФ) з приводу цього було записано: «Паритети валют всіх держав-учасниць мають виражатися у золоті, яке є загальним еквівалентом, а також у доларах США за його золотим вмістом на 1 липня 1944 р.». Однак фактично це положення валютної угоди не дотримувалося. На
29
практиці зв'язок всіх валют із золотом здійснювався опосередковано. Серед валют країн, що входили до МВФ, лише долар США зберігав зовнішню конвертованість (для центральних банків інших держав) у золото. У цьому була його докорінна відмінність від усіх інших ва­лют, які такої конвертованості не мали. Завдяки тому, що паритети майже всіх валют було зафіксовано в МВФ у доларах США, їх зв'язок із монетарним товаром здійснювався за системою: «золото — долар — національні валюти». У цьому поеднанні долар виступав як знак золота, як різновид світових грошей;

— поряд із золотом як міжнародні кредитні засоби платежу, за­соби розрахунків за платіжними угодами і як резервні валюти у сві­товому обігу широко використовувалися дві національні грошові одиниці — американський долар, що прирівнювався до золота в ро­лі еталона цінності валют усіх інших держав у співвідношенні 3 5 дол. за 1 тройську унцію золота (31,1 грама), і в меншому обсязі — ан­глійський фунт стерлінгів;

— резервні валюти могли обмінюватися на золото: долар у каз­начействі США за рахунок використання американського золотого запасу, але лише центральними банками та урядовими інститутами інших країн з метою здійснення міжнародних розрахунків; обидві валюти — на приватному, насамперед лондонському, ринку золота як центральними банками і державними установами, так і приват­ними особами з метою тезаврації, але останніми лише в тому ви­падку, якщо для цього не було перепон з боку законодавства окре­мих країн (володіння золотом заборонялося, зокрема, громадянам країн головних резервних валют — США, Англії). Валютна ціна зо­лота на приватному ринку формувалася на базі офіційної ціни до березня 1968 р. і завдяки існуванню тоді механізму «золотого пу­лу» не могла істотно відрізнятися від рівня останньої. Відповідно до вашингтонської угоди, яка діяла протягом 1968 — 1973 рр., дер­жавні валютні органи могли проводити операції з купівлі-продажу золота, яке мало монетарне призначення, лише між собою за офі­ційною ціною, але не повинні були торгувати на приватному рин­ку, де його ціна формувалася тільки на основі співвідношення по­питу і пропозиції;

— прирівнювання валют одна до одної і їх взаємний обмін здій­снювалися на основі офіційних, узгоджених країнами-членами МВФ валютних паритетів, що виражались у золоті і доларах США. Ці па­ритети були стабільними, їх зміна відбувалася лише за певних умов і на практиці спостерігалася порівняно рідко;

— ринкові курси валют не повинні були відхилятися вгору або вниз від фіксованих доларових паритетів цих валют більше, ніж на 1%, тобто всі інші валюти жорстко «прив'язувалися» до долара;

— національні валюти, які використовувались як для поточних, так і капітальних операцій, вільно обмінювалися на приватних ва­лютних ринках на долари і одна на одну за курсами, які могли коли-
30
ватися в названих вище межах. На базі вільної конвертованосгі ва­лют у сфері поточних операцій проводилися багатосторонні розра­хунки між країнами;

— державні органи здійснювали певний контроль за функціону­ванням механізму міжнародних розрахунків і приватним валютним оборотом. Ринок золота регулювався шляхом підтримки валютної ці­ни на ринку на рівні офіційної ціни, не допускаючи ії відхилення від цього рівня, постійно зберіганій з допомогою валютної інтервенції допустимі межі коливань курсів навколо фіксованих паритетів на ринках своїх країн, стежили за тим, щоб всі операції проводилися за офіційними курсами, регулювали рух капіталів;

— міждержавне регулювання валютних зв'язків, узгодження ва­лютної політики країн здійснювалися при посередництві МВФ та че­рез інші багатосторонні і двосторонні канали. МВФ забезпечував країнам-учасницям системи дотримання країнами-учасницями узго­дженого кодексу принципів «міжнародного валютного співробіт­ництва», збереження ними офіційних валютних паритетів, курсів і вільної конвертованості валют;

— платіжні баланси коригувалися переважно з допомогою засо­бів внутрішньої економічної політики, шляхом впливу держави на рівень цін і обсяг сукупного платоспроможного попиту;

— з метою пом'якшення кризи окремих валют, підтримання ва­лютних курсів і збереження вільної конвертованості держави-учас­ниці Бреттон-Вудських угод надавали взаємодопомогу одна одній, яка здійснювалася шляхом надання країнами через механізм МВФ та іншими шляхами кредитів в іноземній валюті для фінансування де­фіцитів платіжних балансів.

Бреттон-Вудська система міжнародних грошових розрахунків являла собою систему міждержавного золотовалютного (золото-де­візного) стандарту. Але по суті вона зводилася до золото-доларового стандарту через провідну роль американського долара. Це — жорст­ка система валютних нормативів, функціональне регулювання і контроль за додержанням яких здійснював МВФ. У разі, якщо та чи інша країна втрачала можливість утримувати курс своєї валюти сто­совно долара у встановлених межах коливань (± 1%), вона могла вда­тися до наступних дій.

По-перше, використати частку свого золото-валютного резерву для проведення стабілізуючих операцій на валютному ринку.

По-друге, вдатися до цільових позик, що надавалися із спеціаль­ного фонду МВФ.

По-третє, провести девальвацію власної грошової одиниці. Зміна вартості понад 10 % могла здійснюватися лише за відповідною санк­цією МВФ.

Протягом тривалого періоду ефективність функціонування Брет-тон-Вудської системи: «золото — долар — національна валюта» за­безпечувалася високим рівнем стійкості та довіри до долара, який ви-
31
конував функцію міжнародного засобу платежу та резервної валюти. Ця довіра базувалась на тому, що на відміну від усіх інших валют до­лар зберігав за собою на валютному (зовнішньому) ринку антиінфля­ційний імунітет, який гарантувався його конвертованістю для цен­тральних банків у золото. Така конвертованість забезпечувалася на­громадженням США значної частки (понад 70% у перші повоєнні ро­ки) централізованих запасів золота. У 1949 р. централізовані запаси золота США оцінювалися в 24,6 млрд дол., що в 3,15 раза перевищу­вало загальну суму доларів, яка була розміщена в іноземних банках.

Слід враховувати і надзвичайно високу питому вагу США у сві­товій торгівлі та експорті капіталу, а також бездефіцитність протя­гом тривалого часу платіжного балансу цієї країни. За таких умов до­лар виконував функції резервної валюти Бреттон-Вудської системи. Вважалося, що долар такий самий, як золото; долар є навіть кращим за золото. Наприкінці 60-х — на початку 70-х років ситуація істотно змінилася. США значною мірою втратили на світовому ринку свої конкурентні переваги: виник дефіцит платіжного балансу, почали розвиватися інфляційні процеси, різко скоротилися запаси золота. В 1971 р. їх вартість становила 11,1 млрд дол. Ця сума в 6 разів була меншою від доларової маси, що перебувала у міждержавному обігу. Почалася масова гонитва за золотом як більш стійким грошовим ак­тивом і відповідна відмова від долара. Утворилася подвійна ціна на золото: офіційна — 35 дол. за 1 унцію та ринкова, що в декілька ра­зів перевищувала офіційну.

У цій ситуації США по суті повністю втратили свою здатність здій­снювати обмін доларів на золото за фіксованою ціною і, таким чином, утримувати його функцію міжнародної резервної валюти. Визнаючи це, 15 серпня 1971 р. президент Р. Ніксон прийняв рішення про припи­нення конвертованості долара в золото. Відміна одного із головних принципів Бреттон-Вудської системи означала її фактичний крах.

Причини кризи та розпаду Бреттон-Вудської валютної системи у систематизованому вигляді представлені як низка взаємозумовлених факторів:

1. Нестабільний та суперечливий розвиток світової економіки, що неодноразово виявлявся у циклічних кризах 1969 — 1970, 1974 — 1975, 1979 — 1983 pp.

2. Посилення інфляційних процесів негативно впливало на світо­ві ціни і конкурентоспроможність фірм, заохочувало спекулятивні переміщення «гарячих» грошей. Різні темпи інфляції у різних кра­їнах впливали на динаміку курсу валют.

3. Нестабільність платіжних балансів. Хронічний дефіцит балансів одних країн (Англія, США) та активне сальдо інших (ФРН, Японія) посилювали різкі коливання курсів валют відповідно вниз та вгору.

4, Невідповідність принципів Бретгон-Вудської системи новому співвідношенню сил у світовому економічному просторі. Валютна система, яка базувалась на міжнародному використанні національ-
32
них валют — долара та фунта стерлінгів — ввійшла у суперечність з інтернаціоналізацією світогосподарських зв'язків. Ця суперечність ще більше посилювалася у міру того, як США та Великобританія за допомогою своїх національних валют покривали дефіцит своїх пла­тіжних балансів, зловживаючи їх статусом резервних валют.

5. Право володарів доларових авуарів обмінювати їх на золото ввійшло у суперечність з можливістю США виконувати дане зобов'я­зання, а це, у свою чергу, ще більше підривало довіру до долара. Офі­ційна ціна золота, яка і виступала основою золотих та валютних па­ритетів, стала різко відхилятися від ринкової ціни, й міждержавне регулювання стало неможливим. У результаті штучні золоті парите­ти втратили свій зміст.

6. Активізація ринку євродоларів. Оскільки США покривали де­фіцит свого платіжного балансу національною валютою, частина до­ларів переміщувалася до іноземних банків, сприяючи розвитку рин­ку євродоларів. Цей ринок доларів (у I960 р. — 2 млрд дол., в 1981 р. — 750 млрд дол.) відігравав подвійну роль у розвитку кризи та роз­паді Бреттон-Вудської системи угод. Спочатку він підгримував пози­ції американської валюти, поглинаючи надлишок доларів, але в 70-х роках євродоларові операції, прискорюючи стихійний рух «гарячих» грошей між країнами, наблизили крах цієї системи.

7. Дезорганізуюча роль ТНК у валютній сфері. ТНК володіють значними короткостроковими активами в різних валютах, які більше ніж вдвоє перевищують валютні резерви центральних банків. Вони перебувають поза межами національного контролю і в прагненні одержати прибутки беруть участь у валютних спекуляціях.

Крім названих, були ще інші специфічні причини, що деструк­тивне впливали на механізм функціонування Бреттон-Вудської ва­лютної системи, що врешті-решт призвели її до краху.

§3. ЯМАЙСЬКА ВАЛЮТНА СИСТЕМА

Крах Бретгон-Вудської валютної системи відображав відповідну зміну сил у світовій економіці. На відміну від монополіз­му США, що був панівним у перші повоєнні десятиріччя, наприкінці 60-х — на початку 70-х років сформувалися три центри світового економічного суперництва — США, Західна Європа та Японія. Як наслідок — поліцентризм у фактичній розстановці економічних сил у світовому господарстві ввійшов у суперечність з монетаризмом у сфері міжнародних валютних відносин, що базувався на монополь­ному становищі долара. Це також суттєво підривало устої Бреттон-Вудської системи, на зміну якій прийшла нова валютна система, що дістала назву Ямайської.

Контури валютної системи, що функціонує й розвивається у сві­товій економіці й понині, були визначені на нараді представників
33
країн-членів МВФ, що відбулася в м. Кінгстоні на Ямайці в січні 1976 р. Кінгстонська угода поклала початок утворенню Ямайської валютної системи. Ця система почала функціонувати після відпо­відних ратифікацій названої угоди державами-учасницями з квітня 1978 р. Зміст визначальних принципів Ямайської валютної системи зводиться до таких основних положень.

1. Кінгстонською угодою проголошено повну демонетизацію зо­лота у сфері валютних відносин. Відмінено офіційний золотий пари­тет, офіційну ціну на золото та фіксацію масштабу цін (золотого вмісту) національних грошових одиниць, знято будь-які обмеження у його приватному використанні. МВФ припинив публікацію даних про золотий вміст окремих валют. У результаті цих дій золото пере­творилося у звичайний товар, ціна якого у паперових (кредитних) грошах визначається на ринку залежно від попиту та пропозиції. Від­повідно до цього у Нью-Йорку, Чикаго, Токіо та інших центрах сві­тової торгівлі сформувалися міжнародні ринки золота.

Водночас, діставши дозвіл на здійснення на ринку вільних опера­цій з купівлі-продажу золота, центральні банки більшості країн Захо­ду залишили його у своїх запасах. Як наслідок, втративши статус сві­тових грошей, золото продовжувало й продовжує нині залишатися високоліквідним (стратегічним) товаром, який можна завжди на ви­падок необхідності стабілізації платіжного балансу продати та відпо­відну валюту.

2. Кінгстонська угода поставила за мету обернути утворену ще в 1969 р. МВФ колективну міжнародну одиницю — спеціальні права запозичення (Special Drawing Rights — СДР) на головний резерв­ний актив та міжнародний засіб розрахунків і платежу. Йдеться про те, що система «золото — долар — національна валюта», на основі якої функціонувала Бреттон-Вудська угода, трансформувалася у но­ву систему: СДР — національна валюта. У цій структурі СДР діста­вали статус альтернативи не лише золота, а й долара як міжнарод­них грошей.

На перших етапах величина СДР як міжнародної розрахункової одиниці, в якій визначається валютний курс національних грошей, розраховувалася на основі золотого еквівалента. Однак у наступні роки зв'язок СДР із золотом був повністю втрачений. Нині величина СДР визначається на основі кошика валют країн, котрим належить найбільша частка у сфері міжнародної торгівлі. З 1981 р. до складу так званого стандартного кошика входять 5 валют: долар (США) — 42%, марка (ФРН) — 19%, франк (Франція), ієна (Японія) та фунт стерлінгів (Англія) —по 13%.

Реальна практика валютних відносин, що здійснювалися на ос­нові Кінгстонських угод, не підтвердила можливості повного ви­тіснення долара з позиції ключової міжнародної валюти. Більше того, у період після 1981 р. адміністрації Р. Рейгана вдалося здійс­нити ряд стабілізаційних заходів, що сприяли зміцненню міжна-
34
родних позицій долара. Тому і в нині діючій валютній системі до­лар залишається реальною основою валютно-фінансового механіз­му. Сьогодні американська валюта обслуговує близько 2/3 міжна­родних розрахунків. З погляду на це можна констатувати, що Кінг-стонська система функціонує за принципами не паперово-валют-ного (як це передбачалося угодою), а паперово-доларового валют­ного стандарту.

3. Особливо важливою ознакою механізму Ямайської системи є запровадження «плаваючих» валютних курсів національних грошо­вих одиниць. Необхідно враховувати два протилежні аспекти такої системи. З одного боку, система, про яку йдеться, надає гнучкості ва­лютним відносинам, робить її здатною, ефективно реагувати на змі­ни співвідношень у вартості національних валют, що постійно відбу­ваються. У цьому разі валютна система більш точно відображає внутрішній стан економіки окремих країн в цілому та їх платіжного балансу зокрема.

З іншого боку, коливання валютних курсів порушують стабіль­ність торговельних зв'язків, породжують спекулятивні операції. У зв'язку з цим Кінгстонською угодою передбачається збереження еле­ментів регулювання системи валютних співвідношень шляхом здійс­нення відповідних операцій на валютному ринку. Йдеться, отже, про функціонування системи не просто «плаваючих», а «регульовано плаваючих» валютних курсів.

Слід враховувати й те, що у режимі безпосередніх співвідношень («плавання») перебувають валюти лише провідних країн Заходу — США, Японії, Німеччини, Канади, Великобританії, Франції. Біль­шість валют інших країн, зокрема тих, що економічно слабко розви­нуті, прив'язані до міжнародних розрахункових одиниць або окре­мих валют. Так, до американського долара прив'язані валюти близь­ко 40 країн, французького франка — 13, СДР — 8.

4. Ямайська валютна система розвивається за принципами полі-центризму: вона, з одного боку, підпорядкована централізованим ре­гулюючим діям (відповідно до статуту МВФ), з іншого — має досить розвинуту мережу автономних (регіональних) валютних структур (угруповань).

У структурі Ямайської системи існують й інші валютні угрупо­вання. Причому формування відповідних інституціональних структур та принципів функціонування Ямайської валютної систе­ми ще не завершено. Вони постійно коригуються, наповнюються відповідно до змін у міжнародних економічних відносинах новим змістом.

Розвиток сучасного світового господарства визначається проти­борством двох тенденцій — доцентрової і відцентрової. Стосовно ва­лютної сфери ці тенденції проявляються, з одного боку, як намагання спільними зусиллями вирішувати валютні проблеми в масштабі світо­вого співтовариства, а з іншого — як прагнення до створення валют-
35
них угруповань. Ці дві взаємозв'язані і взаемозумовлені суперечливі тенденції виявляються, по-перше, в прагненні до валютного співробіт­ництва і координації валютної політики в масштабі всього світового господарства і, по-друге, в регіональній валютній інтеграції.

Переважання першої тенденції, що знайшла свій прояв у Бреттон-Вудських угодах, означало, що процес регіональної інтеграції перебу­вав у прихованому стані. Проте вже і в той період визначилися праг­нення до європейського валютного співробітництва: в 1950 р. був створений Європейський платіжний союз, який у 1958 р. був заміне­ний Європейською валютною угодою. Але в той період ще не існува­ло об'єктивних основ для розвитку процесів валютної інтеграції.

На рубежі 60 — 70-х років під впливом дії внутрішніх і зовніш­ніх факторів на перший план виходить тенденція до регіонального валютного співробітництва, до створення регіональних валютних уг­руповань. Саме Ямайські угоди законодавче дозволяють їх утворен­ня, оскільки передбачалося, що країна — член МВФ може вибирати як критерії для визначення паритету своєї валюти або СПЗ, або ту чи іншу валюту, або валютний кошик. Процес валютної інтеграції пов'язаний також із процесом демонетизації золота.

§4. ЄВРОПЕЙСЬКА ВАЛЮТНА СИСТЕМА

Результатом регіональної валютної інтеграції стало утворення Європейської валютної системи (ЄВС). Ця система по­чала функціонувати на основі вже існуючих елементів міждержав­ного валютного регулювання, зокрема таких, як «європейська змія», європейський фонд валютного співробітництва (ЄФВС), європейська розрахункова одиниця (ЄРО). Вона була створена в 1977 р. з метою стабілізації валютних курсів, а також зменшення економічної залежності країн-учасниць від дестабілізуючого зов­нішнього впливу.

ЄВС — форма організації відносин країн Європейського Союзу у валютній сфері, форма регулювання валютних відносин на надна­ціональному рівні, яка базується на трьох основних елементах:

1. Зобов'язання країн-членів підтримувати коливання ринкового курсу своїх валют у межах вузького діапазону (± 2,25 % взаємного центрального курсу, а для Італії — ± 6%), який розраховується для кожної пари національних валют на основі їх власних центральних курсів, що виражені в ЕКЮ;

2. Європейський фонд валютного співробітництва, який ба­зується на «кошику» національних валют;

3. Механізм надання кредитної і взаємної фінансової допомоги тим урядам, які переживають фінансові труднощі при підтримці рин­кового курсу своєї валюти в межах узгодженого діапазону відхилень. Цей механізм, у свою чергу, складається з двох частин:
36
а) системи короткострокової (до 75 днів) взаємодопомоги цен­тральних банків на двосторонній основі;

б) системи валютної підтримки на багатосторонній основі та спе­ціального фінансового фонду ЄС на умовах короткострокового креди­тування (до 3-х місяців) з правом пролонгації кредиту на такий самий строк і середньострокового фінансування (від 2-х до 5-ти років).

Ресурси Європейського фонду валютного співробітництва фор­муються за рахунок виділення кожною з країн-членів 20% своїх зо­лотих та 20% доларових резервів ЄФВС у формі постійно поновлю­ваних кредитів.

Центром Європейської валютної системи стала європейська роз­рахункова валютна одиниця — ЕКЮ (European Currency Unit), яка замінила діючу з 1975 р. ЄРО. ЕКЮ, згідно з планами Європейсько­го Союзу, повинна стати альтернативною долару як міжнародний платіжний і резервний засіб.

ЕКЮ виконує такі функції:

виступає базою для встановлення курсів валют країн, що входять до ЄВС;

є основою для визначення так званого індикатора відхилень курсу; являє собою засіб для проведення інтервенцій в межах системи і надання кредитів центральними банками з метою стабілізації курсів валют;

є інструментом розрахунків між центральними банками за інтер­венційними операціями;

виступає реальним резервним активом.

У найближчій перспективі ЕКЮ стане регіональною валютою всього Європейського Союзу. Необхідні передумови для цього прак­тично створено. Для того щоб зробити ЕКЮ повноцінною валютою, країни-члени Європейського Союзу з середини 1990 р. приступили до реалізації ЄВС, результатом якої з 1997 р. має бути повна валют­на інтеграція, за якої національні валюти країн-членів поступово бу­дуть замінені єдиною європейською валютою (Євро).

Контрольні запитання та завдання

1. Які головні ознаки системи золотого стандарту?

2. Назвіть головні принципи світової валютної системи золото-девізного стандарту,

3. Які наслідки Бреттон-Вудської угоди для світової валют­ної системи?

4. Які причини кризи Бреттон-Вудської валютної системи?

5. Розкрийте принципи утворення Ямайської валютної сис­теми.

6. Охарактеризуйте стан Європейської валютної системи на сучасному етапі.
37
1   2   3   4   5



Скачать файл (433.9 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации