Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Конспект книги - Филипенко А.С. Міжнародні валютно-кредитні відносини: підручник - файл GL_8.DOC


Загрузка...
Конспект книги - Филипенко А.С. Міжнародні валютно-кредитні відносини: підручник
скачать (433.9 kb.)

Доступные файлы (4):

GL_1_5.DOC403kb.25.09.1998 17:42скачать
GL_6_7.DOC198kb.18.07.1998 05:07скачать
GL_8.DOC1436kb.18.07.1998 04:52скачать
GL_9_10.DOC259kb.18.07.1998 04:41скачать

GL_8.DOC

1   2   3
Реклама MarketGid:
Загрузка...

Рис. 5. Механізм здійснення кредиту постачальнику
Але з часом національні банки країни фірми-експортера почали здійснювати більш гнучку політику зовнішньоторговельного кре­дитування. Вони почали надавати кредити безпосередньо імпорте­ру. Це дало йому можливість розплачуватися за поставки експорте­ра коштами, одержаними від банку. Такий метод банківського кре­дитування зовнішньої торгівлі називається кредитом покупцю. Кредити покупцю найбільш вигідні саме імпортеру — в нього з'яв­ляється можливість вибору фірми-постачальника, хоча і тільки в окремій країні. Одночасно термін кредиту подовжується, а вартість деякою мірою знижується. При цьому фірми-постачальники, які усунені від безпосередньої участі у кредитуванні експорту, не мають можливості підвищити ціни кредиту. Останнє досить часто відбувається при застосуванні фірмового кредиту і навіть кредиту постачальнику.

Вартість банківського кредиту покупцю фіксується на декілька років на рівні, нижчому за вартість позичкових коштів на ринку ка­піталів, що сприяє підвищенню їх конкурентоспроможності. Строк кредиту покупцю перевищує строк кредиту постачальнику (переваж­но це середньо- та довгострокові позики). Банки при цьому можуть відкривати кредитні лінії для іноземних позичальників на оплату то­варів, які були придбані. У цих механізмах банки виступають парт­нерами підприємницької діяльності клієнтів. Вони беруть участь у переговорах про торговельно-виробниче співробітництво, виступа­ють центрами економічної інформації та вивільняють експортерів від різного роду фінансових та комерційних ризиків. Механізм здійс­нення кредиту покупцеві показано на рис. 6.

Останнім часом ринок єврокредитів перетворився на важливе джерело позичкових коштів для світової економіки. Специфічними інструментами надання середньострокових та довгострокових бан­ківських кредитів на ринку єврокредитів є роловерні та консорціальні кредити.
124

Рис. 6. Механізм здійснення кредиту покупцю
Найменування роловерних кредитів, ставка за якими періодично переглядається, походить із факту рефінансування банками позичок З — 6-місячними депозитами. Це означає постійне повторювання відновлення потреб у рефінансуванні. Іншими словами, кредит має періодично «перекредитовуватися». Відповідно кожні 3 — 6 місяців позичальники переглядають також ставки відсотка. До основних форм роловерного кредиту відносять: роловерні європозики, віднов­лювані роловерні кредити та роловер-стенд-бай єврокредити (роловерний кредит підтримки).

Роловерні європозики на початку свого використання мали фік­совані ставки відсотка. Внаслідок краху Бреттон-Вудської системи при їх наданні почали використовувати «плаваючі» ставки відсотка.

Відновлювані роловерні кредити не мають встановленого загаль­ного розміру суми кредиту. При його одержанні обговорюється ли­ше дата зміни «ціни» та обсягу кредшу в межах терміну надання, що, як правило, збігається з часом зміни ставки відсотка. Базою для їх виникнення слугували національні револьверні, або контокорент­ні, кредити, в яких практикують використання овердрафту.

Роловер стенд-бай єврокредит (роловерний кредит підтримки) має характер підстрахувального. При укладенні договору на його от­римання позика фактично не надається. Банк дише бере на себе зо­бов'язання надати впродовж дії договору єврокредит за першою ви­могою позичальника.

При цьому базою для регулювання ціни кредиту виступає ставка, яка застосовується в операціях провідних банків у Лондоні — ЛІБОР (London Interbank Offered Rate). Ця ставка пропореться на лондон­ському міжбавківському ринку. Дана ринкова ставка за короткостро­ковими кредитами зазнає значних коливань, особливо поза межами встановлених строків. Унаслідок цього процентні ризики, які беруть на себе позичальники відповідно до угод. дуже високі — значно ви-
125
щі за інші ризики. На пракпщі ставка за, роловерними кредитами розраховується з допомогою додавання різниці до ставки ЛІБОР. Ця різниця називається маржею, або спредом, та фіксується у кредит­ній угоді. Спред слугує компенсацією банку-кредитору за виконання ним відповідної роботи, ризик і за користування його капіталом. То­му розмір спреду розподіляється відповідно до терміну кредиту та класу або положення позичальника. Тим самим враховуються ризи­ки країни та кредиту, мають вплив також ринкові умови.

Якщо кредит не вибирається повністю зразу ж після його надання, за невикористану частину кредиту сплачується комісія за зобов'язання. На додаток до нього позичальник повинен оплатити витрати на консультації та ін.

Терміни за роловериими кредитами значною мірою коливаються залежно від положення позичальника та ринкової кон'юнктури. Як правило, термін такого кредиту становить від 3 до 10 років. Копни передаються позичальнику до закінчення терміну, але в разі достро­кового погашення береться комісія. Час від часу позичальник має право на користування кредитом на «револьверній» (відновлювальній) основі, маючи можливість погасити та отримати його протягом одного й того ж терміну кредиту.

Розміри роловерних кредитів варіюють у дуже широких межах. Кредити розміром 100 — 300 млн дол. — не явище, а рекордний за розміром кредит становив 2,5 млрд дол. і був наданий Великобританії.

Роловерна система кредитування виконує важливу функцію транс­формування короткострокових коштів у більш тривалі. Справа в тому, що використання короткострокових коштів для кредитів довгостроко­вого терміт призводить до втрат у банківській ліквідності. Крім цього, існування єврокредитних ринків, де є можливість отримати значні за розмірами позики, вимагало, щоб такого роду можливості використовувалися не тільки для задоволення цьогочасних потреб, а й для інвесту­вання та довгострокових державних програм. Необхідність розв'язання цих завдань вимагала розробки специфічного механізму кредитування. Ним і стала банківська кредитна діяльність на основі пасивних операцій з сертифікатами на депозити та активних операцій з відновлюваними роловерними кредитами. Останні слугують основою і для пасивних опе­рацій, коли банки мають можливість за рахунок роловерних позик ко­роткого терміну надавати кредити на більш тривалі строки.

Але надання кредитів на більші терміни за рахунок коштів мен­шого строку навіть з допомогою такого механізму не ліквідує ризи­ку втрати ліквідності, особливо коли йдеться про значні кошти, ти­пові для міжнародного ринку. Деякою мірою рішення було знайдено з допомогою застосування принципу розподілення ризику.

Намагання зменшити ризик при наданні позичок примусило бан­ки вдосконалювати механізм кредиіування, використовуючи, зокре­ма, випуск цінних паперів під роловерні єврокредити. Післяукладен­ня контракту позичальник видає кредитору зобов'язання (promissory notes) про своєчасне погашення позички, відсотка та комісій. Таке
126
зобов'язання надає додаткові гарантії кредитору і є, по суті, ліквід­ним папером, який можна переоблікувати. При наданні кредиту та­кож застосовується емісія сертифікатів, які підтверджують участь у єврокредиті. Такі сертифікати теж можуть як перепродаватися ін­шим фінансовим установам, так і обліковуватися.

Середньострокові та довгострокові кредити на значну суму нада­ються, як правило, банківськими консорціумами (синдикатами) і мають назву синдиційованих. Техніка надання таких кредитів перед­бачає, що один банк, який має назву управляючого та підтримується банко-менеджерами, проводить переговори з позичальником про умови кредиту. Члени управляючої банківської групи підписуються на певні частини спільного кредиіу, тобто вони стають банками-ан-дерайтерами. Як правило, вони роздрібнюють частки своєї участі й передають їх іншим кредиторам. При організації консорціального кредиту на додаток до базової відсоткової ставки та маржі сплачу­ються комісії за управління, участь, посередництво (агентська), а та­кож витрати на консультації тощо.

Банківські синдикати внаслідок розпорошення ризику кредитних операцій серед багатьох банків мають більше можливостей транс­формації короткострокових пасивів у довгострокові активи, ніж будь-який інший, навіть великий за розмірами банк. По суті серед­ньострокові банківські кредити надають позичальнику кошти на ко­роткі строки (3 — 6 місяців), але з систематичним подовженням до закінчення терміну кредиту.

Синдиційовані кредити порівняно з національним банківським кредитом мають як недоліки, так і переваги, їх недоліки пов'язані з тим, що, будучи за своїми параметрами середньостроковими, вони надаються в цілому на коротші терміни. Крім того, ставка відсотка за еврокредитами частіше вища за ставки банківського кредиту, який підтримується державою. Переваги ж їх полягають у тому, що кре­дити можуть бути надані в будь-якій вільноконвертованій валюті, й це надає позичальнику можливість використовувати ці кошти на свій розсуд, не обмежуючи свої господарські рішення.

Довгострокове кредитування (строком на 10—15 і більше років) набуло розвитку насамперед у практиці кредиіування урядів країн, які стикаються з проблемами заборгованості. Розрізняють такі фор­ми довгострокових кредитів: міждержавні кредити за рахунок асиг­нування бюджетних фондів; двосторонні державні; міжнародних та регіональних валютно-кредитних і фінансових організацій; по лінії надання допомоги, яка разом з технічною допомогою, безвідплатни-ми дарами, субсидіями включає позики на пільгових умовах.

Наприклад, МВФ у межах фідуційного фонду надає кредити найбіднішим країнам, що розвиваються, строком на 10 років, якщо вони мають труднощі з платіжним балансом. На строк 15 років надає кре­дити і Фонд структурної адаптації країнам, які відповідають вимогам Міжнародної Асоціації Розвитку (МАР).
127
Досить часто здійснюється змішаний вид міжнародного кредиту. Наприклад, звичайні форми кредитування експорту поеднуються з наданням фінансової допомоги або «м'яких» кредитів.

Новою формою кредитування, яка найчастіше використовується при наданні кредитів країнам, що розвиваються, є спільне фінансу­вання кількома кредитними установами значних за розмірами проек­тів, переважно в галузях інфраструктури. Ініціаторами спільного фі­нансування виступають Світовий Банк, МВФ, ЄБРР, які залучають до цих операцій комерційні банки. Необхідно зауважити, що останні частіше кредитують на пільгових умовах (за ставкою, меншою від ринкової) найбільш привабливу частину проекту.

Практикують дві форми спільного кредитування:

паралельне фінансування, за якого проект поділяється на дві час­тини, що кредитуються різними кредиторами в межах установленої квоти;

співфінансування, за якого всі кредитори надають кредити впро­довж реалізації проекту.

Спільне фінансування надає певні переваги позичальнику, ос­кільки відкриває йому доступ до пільгових кредитів. Але більш ви­гідним воно є для кредиторів. За такого фінансування вони отриму­ють додаткові гарантії своєчасного погашення позички боржником. Має місце і посилення фінансової залежності країни-боржника від кредитора.

Синдикати комерційних банків часто надають кредит за умови от­римання країною-позичальницею кредитів МВФ або МБРР. Це має на меті регулювання доступу позичальників на світовий ринок позичко­вого капіталу, виходячи з політичних та економічних міркувань.

Однією з особливостей сучасної зустрічної торгівлі є складний фінансовий механізм її забезпечення та велика роль банків у ньому. Сторони повинні мати механізм взаємного кредитування, функці­онування якого забезпечується через традиційний розрахунково-фінансовий механізм банку. Водночас набула розвитку практика, згід­но з якою банки надають середньо- та довгострокові кредити при здійсненні компенсаційних угод найбільш складного характеру з точки зору економічних зв'язків між сторонами (компенсаційних проектів, які включають елементи виробничої кооперації).

Перші угоди про зустрічну торгівлю, в яких брали активну та значну за масштабами участь банки, були бартерними, за яких одна сторона кредитує іншу на значні суми порівняно тривалий час. До 80-х років банківська участь у зустрічній торгівлі сформувалась у трьох видах:

у вигляді спеціалізованих банків, найчастіше невеликих, але дію­чих під керівництвом провідних банків;

відділів зустрічної торгівлі в більшості великих ТНБ;

дочірніх спеціалізованих торговельних компаній, які належать банкам.
128
У межах іфедитування зустрічної торгівлі традиційна функція банків деякою мірою трансформується: вже не колишні показники платоспроможності розглядаються банком під час оцінки надійності позички, а ймовірність ефективного здійснення проекту в цілому та зустрічних поставок, які повинні забезпечити його прибутковість та кошти на погашення позички. Певним чином на таку переорієнтацію при аналізі показників вплинула так звана «криза заборгованості», коли чимало країн стали неплатоспроможними або опинилися на грані банкрутства. Зустрічні поставки, що виступають певною мірою альтернативною гарантією платоспроможності, надають банкам можливість продовжувати надавати послуги з фінансування експорт­них операцій своїх клієнтів.

Банки надають довгострокові кредити за компенсаційними уго­дами. Ці кредити грунтуються на механізмах взаємного постачання товарів на однакову вартість. Такі кредити завжди мають цільовий характер: отримуючи у кредит (приміром на 10 років) машини, ус­таткування для створення та реконструкції підприємств, освоєння природних ресурсів, позичальник на погашення кредиту здійснює зустрічне постачання продукції побудованих або реконструйованих підприємств. Характерна риса компенсаційних угод — значні мас­штаби та довгостроковий характер, взаємна зумовленість експортної та імпортної угод. Кредит за компенсаційними угодами слугує для імпортера засобом ув'язки платежів за придбані машини та устатку­вання, виручки від зустрічних поставок товарів на експорт як ком­пенсацію відповідних витрат.

При кредитуванні компенсаційних угод використання фірмових кредитів має обмежений характер, переважають довгострокові консорціальні кредити, що надаються банківськими консорціумами. Це зумовлено тим, що національне законодавство досить часто встанов­лює для окремих банків ліміт кредитування одного позичальника, а також тим, що банки прагнуть обмежити ступінь ризику при надан­ні кредитів.

Частиною довгострокового міжнародного кредитування є міжна­родні позики — міжнародні кредити, які надаються у валюті, залу­чення державними або приватними корпораціями позичкових коштів на національному та світовому ринках позичкових капіталів шляхом випуску своїх боргових зобов'язань, тобто емісії цінних паперів (се­редньострокових нот, довгострокових облігацій та ін.). Найбільш по­ширені емісії облігацій, які можуть бути поділені на два сектори: іно­земні облігаційні позики та власне міжнародні облігаційні позики, або європозики. Іноземні облігаційні позики (міжнародні кредити, які надаються у валюті) — це емісія облігацій іноземними емітен­тами з метою мобілізації капіталу насамперед національних кре­диторів певної країни. Такі емісії були найбільш поширені в перші десятиліття XX ст., потім їхнє значення зменшилося, але з 60-х років вони знову набули певного поширення. У сучасних умовах більшість
129
випусків іноземних облігацій практично зосереджені на фінансових ринках чотирьох країн. Це — міжнародні кредити, які надаються у валюті США, ФРН, Швейцарії та Японії і підпорядковуються регла­ментаціям щодо цінних паперів країни емісії, але на практиці їх обіг здійснюється згідно з більшістю принципів євроринків, насамперед тому, що вони виступають безпосередніми конкурентами власне єврооблігацій. У сфері стягнення податків, методів емісії та функці­онування вторинного ринку правила дуже близькі до правил євроринку. Головні відмінності обумовлюються країнами-емітентами — Швейцарією та Японією.

Швейцарія, яка монополізувала 2/3 емісій іноземних облігацій в 1986 та 1987 рр. та практично половину міжнародних кредитів, які надаються у валюті, намагається уникнути розвитку ринку швейцарського еврофранка для того, щоб не розцінювати міжнародну роль своєї валюти. Тому вона й перешкоджає розміщенню швейцарськими банками єврооблігацій у швейцарських франках. Унаслідок цього бажаючі зроби-ти емісію у цій валюті можуть використовувати єдину можливість — міжнародні кредити, які надаються в іноземній валюті. Тієї ж тактики дотримувалась і Японія. Що стосується США, які виступають третьою провідною країною іноземних емісій, то їхнє положення відповідає традиції американського ринку, який не зник, але має не­значну вагу.

Залежно від крани емісії ці облігації мають спеціальні назви: Yanke Bonds в США, Samourai Bonds в Японії, Bulldog Bonds в Ве­ликобританії та Chocolate Bonds в Швейцарії.

Ринок іноземних облігацій розвивається не так динамічно порів­няно з ринком власне облігацій. Але ця тенденція може змінитися насамперед під впливом зміни відповідних обмежень на національ­них та міжнародних ринках капіталів.

З початку свого виникнення позики у формі вільного випуску облігацій на зовнішньому ринку позичкових капіталів базувалися на принципах єдності місця, валюти та біржового котирування. Наприк­лад, облігації французької позики на англійському ришу капіталів були випущені у фунтах стерлінгів і купувалися англійськими інвес­торами на основі лондонського котирування.

Після другої світової війни виникли перепони для розміщення облігаційних позик, особливо у Західній Европі. Це було пов'язано з недостачею довгострокових джерел позичкового капіталу та не­достатнім розвитком інституційних інвесторів, нестійкістю валют та платіжних балансів, жорстким контролем за допуском іноземних позичальників на національні ринки позичкового капіталу. Тому набули розвитку міжнародні облігаційні позики, які випускаються банками одночасно на декількох провідних ринках позичкового ка­піталу у валюті третьої країни. Ці власне міжнародні облігаційні позики, які мають назву єврооблігаційних або європозик, вперше почали випускатися з 1963 р. і поступово почали слугувати ваго­мим джерелом залучення фінансових ресурсів державами, містами, корпораціями.

Згідно з існуючою практикою до емісії допускаються відомі емі­тенти, які мають намір залучити значні кошти. Впродовж тривалого
130
часу позичальниками були майже виключно підприємства та органі­зації промислово розвинутих країн та міжнародні інститути, а також держави. За останні роки зросла частка банків та фінансових інсти­тутів.

Ринкова ставка відсотка залежить від валюти позики та фік­сується на весь термін. Ціна цінних паперів коливається залежно від рівня ринкової ставки відсотка, регулювання якої відповідно до ринкових умов відбувається раз на півроку. Біржове котирування здійснюється, як правило, на ринках Люксембурга, Лондона, Франкфурта-на-Майні. Позичальником сплачуються комісії. Купони цін-вих паперів, що емітуються публічно або підлягають приватному розміщенню консорціумами міжнародних банків, звільняються від податку.

Використовуються різноманітні фінансові інструменти: звичайні облігації з фіксованою або плаваючою ставкою, облігації, що кон­вертуються в акції або супроводжуються правом на придбання акцій, інші види облігацій. Цей ринок пропонує також короткострокові цін­ні папери з плаваючою ставкою, які є сертифікатами, що передають­ся на пред'явника строком до п'яти років та підлягають одноразово­му відшкодуванню.

Банки організували вторинні ринки єврооблігацій у Люксем­бурзі, Лондоні, Франкфурті та ін. Банк Morgan Guaranty створив у 1968 р. клірингову палату в Брюсселі, в капіталі якої беруть участь 120 банків: Euroclear. Друга клірингова палата була створена на початку 70-х років європейськими банками (Центр постачання сврооблігацій: CEDEL), яка налічує 94 банківських акціонери.

Основна різниця між двома видами облігацій (іноземними та власне єврооблігаціями) полягає в тому, що перші продаються на певній біржі, тоді як другі не обов'язково котируються в певному географічному місці. Щодо обсягів, то ці дві категорії облігацій ма­ли однакову ваіу в 70-ті роки та на початку 80-х років, але потім си-туація дещо змінилася. Починаючи з 1982 р. євроемісії почали в 2 ра­зе перевищувати емісії іноземних облігацій, у 1987 р. вони були в 4 рази більшими.

Майже до середини 80-х років більша частина європозик здій­снювалася у євродоларах, але в наш час поширення набули інші євровалютн.

Необхідно також зауважити, що ринок єврооблігацій практич­но закритий для позичальників, які мають репутацію ненадійних боржників.

Організація публічних емісій та приватного розміщення на євро-ринках облігаційних позичок здійснюється спеціально створеними для цього міжнародними синдикатами (консорціумами) або пулами. Звичайно вони мають триярусну структуру, яка включає групу управління, групу розміщення та групу продажу. Упродовж останніх років банки дедалі більше орієнтуються на
131
діяльність на ринках капіталів, насамперед на євроринках. Дана тен­денція називається сек'юритизацією. Нові електронні інформаційні технології в банківській справі дають змогу отримати моментальну інформацію про стан справ в усіх провідних фінансових центрах та надзвичайно швидко обробити й. Це створює можливості отримання прибутків на основі проведення арбітражу між різними фінансовими центрами, посилює взаємозв'язок між ринками прямих банківських кредитів та ринками облігацій.

Розвиток євроемісій з фіксованою ставкою відбувається залежно від різниці у реальному доході єврооблігацій, з одного боку, та гро­шових вкладів на строк три місяці, з іншого. Коли ця різниця зрос­тає, обсяг євроемісій збільшується. Ринок розширюється тим більше, чим більша ця різниця в період падіння ставок відсотка. Відбу­вається певна консолідація грошових авуарів.

У нестабільному міжнародному середовищі, що постійно змінюється, внаслідок зміни ставок відсотка та валютних курсів, інвесто­рам та позичальникам необхідно в будь-який момент пристосовувати­ся до обставин. Водночас, вони намагаються максимально скористати­ся з переваг або недоліків податкового законодавства. Фінансові інно­вації, що масовано виникли й поширилися впродовж 70 — 80-х років, задовольняють саме ці потреби. Необхідно насамперед підкреслити те, що саме міжнародні ринки найкраще пристосовані для впровад­ження інновацій, бо вони менше регламентовані, ніж національні.

До цього часу євроринки пропонували позичальникам такі три основні види позик:

а) короткострокові кредити у євровалютах, які давали змогу фі­нансувати потреби в грошових коштах безпосередньо на зразок гро­шових кредитів, що пропонуються банками у більшості провідних промислове розвинутих країн;

б)середньо- та довгострокові єврокредити (терміном більше як 18 місяців, але менше від 15 років), які надаються банківським пулом; в) єврооблігації на міжнародних ринках.

З допомогою застосування спеціальних видів цінних паперів фі­нансові інновації дають можливість забезпечити будь-яку тривалість позики — від 24 год. до безмежності.

Однією з перших інновацій були послуги гарантованих емісій, які мали замінити єврокредити в умовах нестабільності фінансових ринків. Вони мали на меті запропонувати цінні папери, які користу­ються довірою як у позичальника, що прагне забезпечити собі певні обсяги середньострокового фінансування за найбільш сприятливими ставками, так і в кредитора, який надає перевагу короткостроковому інвестуванню коштів.

Серед таких фінансових інновацій необхідно насамперед зазна­чити євроноти RUF, NIF і MOFF.

Інструменти відновлення підписки (Revolving Underwriting Facilities — RUF) — це середньострокові (від 5 до 7 років) кредитні
132
програми, які дають змогу позичальнику періодично випускати на євроринок короткострокові (від 1 до 12 місяців) євроноти при посередницві інвестиційного банку. По суті ці послуги з відновлення підпис­ки на цінні папери є середньостроковим кредитом, який передбачає продаж короткострокових цінних паперів. У разі неможливості реалі­зації цінних паперів унаслідок ринкової кризи ліквідності, позичаль­ник має впевненість щодо викупу цих паперів комерційними банками, об'єднаними в гарантійний синдикат, за ціною, обумовленою раніше. Ставки реалізації визначаються шляхом індексації за ЛІБОР заздале­гідь. Завдяки цьому позичальник отримує гарантію середньостроково­го фінансування, що, безумовно, є вигідним для нього.

Гарантійні інструменти (Notes Insurance Facilities — NIF) — по­слуги з випуску боргових зобов'язань з наступним продовженням на тих же умовах були створені за ініціативою комерційних банків, яких не зовсім задовольняли властивості RUF. Насамперед тому, що вони перекладали всі ризики ліквідності тільки на комерційні банки, тоді як ділові банки, не маючи ніякого ризику, отримували теж знач­ні доходи. У паперах типу NIF дії з реалізації та гарантії більше не розділяють — банки, які бажають брати участь у реалізації євронот, об'єднуються в синдикат, який робить заяву про придбання цінних паперів, котрі бажає випустити позичальник. Якщо позичальник не­вдоволений заявою, він може скористатися єврокредитом, який буде наданий цим синдикатом на умовах, погоджених заздалегідь.

В операціях на євроринку використовуються різні модифікації RUF та NIF, які утворені відповідно до потреб як позичальника, так і банків.

Фондові інструменти з багатоваріантним вибором (Multi Options Funding Facilities — MOFF) — це зобов'язання синдикату банків надавати кредит за першою вимогою та в зручній для клієнта формі. Банки за таку послугу отримують відповідну вина­городу. Такі кредити дають змогу позичальнику здійснювати ви­пуск кількох інструментів фінансування, крім короткострокових пінних паперів. Завдяки цьому існує можливість робити вибір між кількома валютами та способами розрахунку ставок відсотка. У та­ких формах кредитування заінтересовані передусім невеликі та се­редні фірми, тому що вони підвищують стабільність взаємовідно­син кредиторів та позичальників,

У другій половині 80-х років набули розвитку негарантовані цін­ні комерційні папери, які випускаються переважно першокласними позичальниками. Ці папери надають більші пільги, ніж гарантовані, і можуть мати термін до 10 років.

Значні коливання ставок відсотка на міжнародних та національних ринках грошей останніми роками стимулювали появу та попу­лярність на євроринку короткострокових зобов'язань зі змінним від­сотком (ставки, що плавають). Ставки відсотка за цим новим вадом зобов'язань з термінами від 5 до 15 років індексуються за ЛІБОР і пе-
133
ріодично переглядаються з метою адаптування до ринкової кон'юнк­тури (як правило, кожні 6 місяців).

Поряд зі ставками, що плавають, з'явилося багато видів інших, які дають змогу задовольнити вимоги різноманітних інвесторів. Це — прогресивні та регресивні ставки; ставки, які підлягають перегля­ду; ставки, які регулюються; ставки, що плавають, які перетворю­ються у фіксовані за умови їх зниження нижче від певного рівня; ставки, що плавають між мінімумом і максимумом; облігації з нульо­вим купоном, за яким доход передплатника забезпечується прирос­том вартості між ціною емісій, яка значно нижча за номінал, та ціною погашення, яку визначають за номіналом.

Існують також облігації, що мають додаткову перевагу порів­няно з відсотковою ставкою. Це дає змогу емітенту пропонувати ставки відсотка нижчі, ніж за звичайними облігаціями. Це — облі­гації, що конвертуються, та облігації з варантами. Облігації, що конвертуються, можуть обертатися у нові облігації, завдяки чому передплатники отримують певні переваги, насамперед при змінах відсотка. Облігації з варантами дають можливість придбати облі­гації або акції емітента за певною ціною, більш вигідною для пе­редплатника.

Намагання зменшити ризики, пов'язані зі змінністю ставок від­сотка та валютних курсів, призвело до поширення таких фінансових інструментів, як свопи. Саме з ними зараз пов'язані більшість обліга­ційних позик. Свопи — це повний або частковий обмін заборгова-ністю. Механізм здійснення свопу передбачає, що дві сторони бе­руть на себе зобов'язання обміну валюти або обслуговування боргу (платежі відсотка за двома зобов'язаннями на одну й ту ж суму) на заздалегідь установлених умовах упродовж періоду, який може досягати 10 років.

У свопах використовується насамперед різниця в ставках відсот­ка, яка існує на різних сегментах міжнародного ринку капіталів, на різних національних ринках. Це дає змогу позичальнику отримати доступ до кредитних ресурсів на більш вигідних умовах. Використо­вують свопи найчастіше корпорації-позичальники, а посередниками-організаторами є банки, деякі з них беруть на себе роль біржі свопів (зводять не двох партнерів, а зразу широку позицію з багатьма клієнтами). По суті, операції своп утворюють самостійний середньо- та довгостроковий ринок з певним складом учасників та професіо­нальною асоціацією банків, які спеціалізуються на цих операціях, стандартною технікою та вторинним ринком.

Набули поширення також свопи активів, до яких вдаються кре­дитори, що потребують реструктуризації балансу або одержання будь-яких інших переваг.

У зв'язку з виникненням кризи неплатоспроможності країн, що розвиваються, з'явилися «боргові свопи». Вони передбачають обмін боргових зобов'язань країн, які зазнають труднощів з обслуговуван-
134
ням зовнішнього боргу між банками та інвесторами (по суті це теж свопи активів). Обмін борговими зобов'язаннями країн, які розвива­ються, дав змогу відрегулювати профіль кредитного ризику країни, знизити його шляхом диверсифікації.

У практиці міжнародного банківського кредитування у зовніш­ній торгівлі використовуються такі форми, як лізинг, факторинг, форфейтинг. Вони характерні тим, що в них кредитні відносини ви­ступають лише частиною більш складної сукупності відносин.

Лізинг (взд англ. leasing — довгострокова оренда) означає на­дання або прийняття у тимчасове використання, оренду майна. Учас­никами операції виступають лізингонадавач — сторона, яка володіє майном, що надається в оренду, лізингоотримувач — сторона, яка отримує у користування це майно (рис. 7), Економічна суть лізингу полягає у придбанні лізингонадавачем на прохання лізингоотриму-вача майна у виробника на умовах купівлі-продажу і в отриманні йо­го лізингоотримувачем від лізнигонадавача у виключне використан­ня за певний термін. У відповідній угоді вказується сума орендних платежів, які включають споживчу вартість, послуги лізингонадава-ча та частину додаткової вартості. При цьому майно залишається власністю лізингонадавача. Після закінчення терміну дії угоди лізин­гу користувач (лізингоотримувач) може придбати устаткування у власність, поновити угоду на пільгових умовах або припинити дого­вірні відносини.

Лізинг, таким чином, передбачає відносини купівлі-продажу та оренди, але основою відносин є кредитна операція — лізингова компанія надає орендатору фінансову послугу. Лізингонадавач ку­пує устаткування у свою власність за повну вартість, але не для власного користування, а для користувача, який отримує та вико­ристовує це устаткування. Останній сплачує кошти не одноразово, а поступово — періодичними внесками. Таким чином, лізинг мож­на розглядати як передачу майна у тимчасове користування на умо­вах повернення, терміновості, платності і кваліфікувати як кредит на придбання основного капіталу. З економічної точки зору лізинг є специфічним кредитом, який надається у формі майна, яке пере­дається у користування.

Основними видами лізингу є фінансовий та операційний лізинг У даному випадку критеріями для розмежування є: обсяг обов'язків лізингонадавача на термін використання устаткування.

Здійснення фінансового лізингу передбачає, що лізингонадавач купує устаткування для користувача, чим фінансує майбутнє вико­ристання ним устаткування, повертаючи собі його вартість з періо­дичних платежів. В інших випадках лізингонадавач теж здійснює фі­нансування — купує устаткування, але водночас має певні зобов'я­зання щодо устаткування (наприклад, здійснює технічне обслугову­вання), чого немає за фінансового лізингу. Фінансовий лізинг — один з найбільш поширених видів — ха-
135

1   2   3



Скачать файл (433.9 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации