Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Конспект лекцій Конституційне право - файл 1.doc


Конспект лекцій Конституційне право
скачать (1687 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc1687kb.21.11.2011 09:23скачать

содержание

1.doc

  1   2   3   4   5






КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

Конституційне право - провідна галузь права України.
Конституційне право, як провідна галузь права України, - являє собою сукупність правових норм, які регулюють основні відносини владарювання у суспільстві (відносини народовладдя), встановлюючи при цьому належність публічної влади (державної влади та місцевого самоврядування), її організацію та гарантії основних прав і свобод людини і громадянина.

Конституційне право як галузь в Україні започатковано з 1991 року, тобто з періоду утворення незалежної окремої держави Україна.

Виконуючи роль ядра системи національного права, конституційне право проникає в кожну з таких галузей. Таке проникнення забезпечується, насамперед, за допомогою Конституції України – основного джерела конституційного права, яке, в свою чергу, є відправним для кожної із галузей національного права України.

Конституційне право за своїм характером, предметом та методом правового регулювання, а також за своїм головним джерелом є конституційним (встановлюючим, закріплюючим основи, що дає підстави ототожнювати сьогодні поняття „конституційне право” і „державне право”. За часів Радянського Союзу і у його складі Української СРС не можливо ототожнювати ці два поняття, оскільки Конституція СРСР (від 07.10.1977 року) і попередні радянські конституції не містили важливих складових конституційності демократії: не існувало розподілу влад, ні судового захисту прав особи. ..


Конституційне право

як галузь права

регулює особливу сферу суспільних відносин,

яка охоплює:

загальні засади конституційного ладу України

основи правового статусу особи

державний і територі­альний устрій

систему, порядок формування і принципи органі­зації органів Української влади




Чинники,

які

обумовлюють особливе місце конституційного права

у системі національного права

України

специфічним предметом правового регулювання - консти­туційне право регулює базові, визначальні суспільні відносини, що виникають з організацією і здійсненням публічної влади в усіх найважливіших сферах суспільного життя: економіки, політики, ідеології, соціальних відносин.

джерелом галузі конституційного права є Конституція України - Основний Закон держави, положення якого - вихідні для всіх інших галузей права України. Конституція – від латинського - „встановлення”, „устрій”.

конституційне право закріплює засади конституційного ла­ду України - принципи, що мають визначальне значення для всіх галузей права України

конституційне право закріплює невід'ємні права і свободи людини і громадянина, що визначають зміст прав і свобод, вста­новлених нормами інших галузей права України

конституційно-правові норми встановлюють систему, ос­нови організації та діяльності органів державної влади й місцевого самоврядування, визначаючи цим вихідні положення для адмініст­ративного, муніципального та інших галузей права, норми яких регулюють окремі питання діяльності відповідних органів держав­ної влади й місцевого самоврядування

закріплюючи багатоманітність форм власності, свободу економічної діяльності, рівний захист суб'єктів права власності, визначаючи коло суб'єктів права власності на землю, конститу­ційне право тим самим установлює основи цивільного, земельно­го, господарського та інших галузей права України

конституційне право встановлює ієрархію нормативно-правових актів, регулює сам процес нормотворення

Конституційне право, базуючись на Конституції України, закріплює принцип верховенства права, який означає: Конститу­ція має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії


Поняття і предмет конституційного права України.

Конституційне право України — це провідна га­лузь права, яка становить сукупність правових норм, що закріп­люють і регулюють основу соціально-економічної структури суспільства, його політичну систему, правовий статус особи з метою забезпечення умов для здійснення державної влади в країні.

Предмет конституційного права – це складне правове явище, представлене системою політичних, економічних, соціальних, культурних (духовних), екологічних й інших, тісно пов`язаних із ними, найважливіших суспільних відносин.


Предмет галузі конституційного права складають такі групи суспільних відносин

які

складають

основу народовладдя

і

суверенітету народу

Встановлення принципів суверенітету (верховенства і незалежності влади) як:

- народного суверенітету – народ в Україні є єдиним джерелом влади;

- державного суверенітету – властивість держави незалежно від влади інших держав здійснювати свої функції всередині держави і у відносинах з іншими державами;

- національний суверенітет – повновладдя нації щодо самовизначення, її політичну свободу, ... аж до утворення самостійної держави

Встановлення принципів суверенітету як:

  • потенційного, - для будь-якого народу;

  • реального – тобто прописане нормами права право впливу кожного громадянина на державу.

Закріплення основних засад принципу народовладдя:

- організаційно-політичні (розподіл влад, наявність багатопартійності ..);

- економічні(різні форми власності, свобода підприємницької діяльності);

- ідеологічні;

- морально-етичні (вимога інтелектуальності влади);

- соціально-психологічні (правова свідомість культури кожного)

які розкривають побудову, устрій держави як організації влади народу і для народу

Поняття влади;

Відносини, які пов`язані з формою правління (Україна –республіка);

Відносини, які пов`язані з формою устрою (Україна – унітарна. З особливостями – у складі є АРК);Відносини, які пов`язані з політичним режимом (Україна – демократична);

Відносини, які пов`язані з впровадженням та використанням державної символіки;

Відносини, які пов`язані з територіальною організацією держави

які визначають основоположні засади функціонування держави (діяльний, „робочий” аспект держави

Принципи, на яких будується держава в Україні:

  • демократизм. Гуманізм (вирізняють призначуваність а не успадкування влади чи посад);

  • поділ влад (започатковано в Конституції Пилипа Орлика)

  • взаємоконтроль гілок влад (стримання і противаг – означає вплив одного органу на інший в законодавчому полі з метою недопущення узурпації влади)

що визначають характер зв`язків між державою і конкретною особою

Відносини гарантій реалізації прав

Відносини громадянства;

Відносини прав і свобод;



Специфіка відносин,

які

складають предмет конституційного права

вони складаються в усіх найважливіших сферах життєдіяльнос­ті суспільства

виступають як базові в політичній, економічній, соціальній та духовній сферах, визначають загальні засади і принципи політич­ного, економічного та соціального устрою, цілісність і єдність су­спільства



Структуру предмета

галузі конституційного

права України складають:

відносини політичного характеру, що характеризують якісні риси держави - державний суверенітет, форму правління, форму державного устрою, державний режим, належність і суб'єкти дер­жавної влади, форми та механізм її здійснення, загальні засади ор­ганізації та функціонування політичної системи

найважливіші економічні відносини, що є основою економіч­ної системи держави (економічною передумовою владарювання) і характеризують наявні в суспільстві форми власності, ступінь гарантованості захисту прав власника, способи господарської діяль­ності, систему забезпечення соціальних потреб членів суспільства в галузях освіти, культури, охорони здоров'я тощо;

відносини, що характеризують принципові взаємозв'язки держави з особою і становлять основи правового статусу (право­вого становища) людини і громадянина. Зокрема, це відносини, що визначають: а) належність особи до громадянства України;

б) ха­рактер становища особи в суспільстві та принципи її взаємо­ зв'язків із державою;

в) основні права, свободи та обов'язки особи і ступінь їх гарантованості з боку держави .....

відносини з приводу організації і діяльності органів держав­ної влади України, взаємодії найголовніших ланок державного апарату

відносини, що складаються в процесі реалізації права народу України на самовизначення і пов'язані з територіальним та адмі­ністративно-територіальним устроєм України

відносини, що визначають основи місцевого самоврядування в Україні, систему місцевого самоврядування, принципи організа­ції та діяльності органів місцевого самоврядування, їхніх взаємо­відносин з органами державної влади тощо


Роль конституційного права України в системі права України.
Конституційне право України — це провідна га­лузь права, яка становить сукупність правових норм, що закріп­люють і регулюють основу соціально-економічної структури суспільства, його політичну систему, правовий статус особи з метою забезпечення умов для здійснення державної влади в країні.

Вихідним тут є положення загальної теорії права про те, що система права ділиться на дві підсистеми: публічне право і приватне право.

У межах цієї підсистеми права формуються галузі законодавства: в рамках публічного права – конституційне, адміністративне, кримінальне, фінансове; в рамках приватного – цивільне, сімейне, трудове та інші галузі законодавства.

З іншого боку, визначаючи статус особи, індивіда в суспільстві, конституційне право закладає підвалини приватного права, яке регулює відносини між індивідами.

Найбільш тісний зв’язок конституційного права з адміністративним правом, яке регламентує управлінську діяльність держави, визначає її форми і методи. Одна з функцій останнього – переведення в динаміку суспільних відносин статичних положень конституційного права, яке встановлює основи системи і організації виконавчої влади, юридичної відповідальності, в тому числі адміністративної відповідальності.

Адміністративне право реалізує можливості конституційного статусу органів управління, а його санкції в певних випадках здійснюють захист норм конституційного права.

Тісний зв’язок між конституційним і фінансовим правом, предметом якого є регулювання мобілізації, розподілу й використання державних грошових фондів. Основи такої діяльності закладені в нормах конституційного права, причому це здійснюється як на рівні Конституції, так і на рівні інших джерел конституційного права. У свою чергу, норми фінансового права регулюють фінансування суб’єктів конституційного права – ВР, Конституційного Суду, органів місцевого самоврядування.

Тісний зв’язок конституційного права із таким різновидом публічного права, як кримінальне право, особливістю якого є те, що його норми містять заборони на певну поведінку під загрозою застосування репресивного за змістом покарання. Конституція визначає зміст і принципи кримінальної політики, її мету і соціальну спрямованість. У свою чергу, кримінально-правові норми здійснюють охорону багатьох конституційно правових норм.

Причому останнім часом взаємозв’язок між конституційним і вказаними галузями права розширюється і змінюється

Чинники,

які

обумовлюють особливе місце конституційного права

у системі національного права

України

специфічним предметом правового регулювання - консти­туційне право регулює базові, визначальні суспільні відносини, що виникають з організацією і здійсненням публічної влади в усіх найважливіших сферах суспільного життя: економіки, політики, ідеології, соціальних відносин.

джерелом галузі конституційного права є Конституція України - Основний Закон держави, положення якого - вихідні для всіх інших галузей права України. Конституція – від латинського - „встановлення”, „устрій”.

конституційне право закріплює засади конституційного ла­ду України - принципи, що мають визначальне значення для всіх галузей права України

конституційне право закріплює невід'ємні права і свободи людини і громадянина, що визначають зміст прав і свобод, вста­новлених нормами інших галузей права України

конституційно-правові норми встановлюють систему, ос­нови організації та діяльності органів державної влади й місцевого самоврядування, визначаючи цим вихідні положення для адмініст­ративного, муніципального та інших галузей права, норми яких регулюють окремі питання діяльності відповідних органів держав­ної влади й місцевого самоврядування

закріплюючи багатоманітність форм власності, свободу економічної діяльності, рівний захист суб'єктів права власності, визначаючи коло суб'єктів права власності на землю, конститу­ційне право тим самим установлює основи цивільного, земельно­го, господарського та інших галузей права України

конституційне право встановлює ієрархію нормативно-правових актів, регулює сам процес нормотворення

Конституційне право, базуючись на Конституції України, закріплює принцип верховенства права, який означає: Конститу­ція має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії



Основні принципи та система конституційного права України.
Принципи конституційного права - це фундаментальні засади, в яких втілюється сутність і політико-правове призначення галузі та її основного джерела - Конституції України.

Принципи - це своєрідний каркас, який становить основу конституційного права, об'єднує його в єдине ціле, визначає його характер і динаміку спрямування.

Принципи

конституційного права

Загальні, - ті, які декларуються безпосередньо в Конституції України, в них втілені її основні ідеї, призначення, соціальна роль народний суверенітет, розподіл влад, рівність прав тощо)

Спеціальні - ті, які наповнюють реальним змістом конкретні конституційно-правові відносини (принцип гласності в роботі державних органів, верховенство права та ін)




Система конституційного права –

це сукупність

принципів конституційного права – засади, в яких втілюється призначення галузі конституційного права і Конституції України

норм конституційного права – встановлених чи санкціонованих державою правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових відносин

інститутів конституційного права – сукупність норм, які регулюють окреме коло однорідних відносин і утворюють однорідну групу


Система конституційного права - конструкція суб`єктивна, результат розумової діяльності людини, але водночас вона має власні закони та принципи побудови, функціонування, вирізняєтеся складністю й динамічністю.

Система конституційного права тісно пов'язана з Конституцією України, єдина з нею у своїй основі, проте це не тотожні поняття, бо кожній з них притаманні власні критерії побудови й обсяг.

Система конституції, порівняно з системою конституційного права, є менш суб'єктивним явищем, її засади об'єктивно зумовлені історією, досвідом, традиціями. Розміщення інститутів, норм Конституції України та галузей права теж неоднакове.

На систему конституційного права поширюються закони, характерні для подібних систем, зокрема такі: взаємозв'язок,

логічна взаємоузгодженість та субординація її елементів;

багатоскладність і структурованість системи;

наявність еистемоутворювальних факторів;

зв`язок системи із зовнішнім середовищем;

постійний роз­виток системи, під час якого відбувається її ускладнення, збагачення змісту, розширення функціональних зв'язків між елементами; існування центру, що інтегрує, об'єднує всі ланки системи, визначає принципи та закономірності її побудови й розвитку;

достатньо само­стійне функціонування низових елементів системи та ін.

Конституційне право - це відкрита система, що постійно розвивається під впливом зовнішніх і внутрішніх еистемоутворювальних факторів, залучає до кола свого регулювання «се нові й нові елементи та позбувається старих, "віджилих" елементів.

Завдяки цьому забезпечується стабільність системи та її право­охоронний уплив на суспільні відносини.
^ ПРАВОВА СИСТЕМА - уся сукупність юридичних засобів (явищ), за допомогою яких здійснюється регулятивно-організаційний і стабілізаційний вплив держави на суспільні відносини.

Правова система - комплексна, інтеграційна категорія, що відображає всю правову дійсність, яка розглядається у статичному й динамічному аспектах.

Статичний аспект правової системи утворюють:

а) юридичні норми, правові інститути та правові принципи (нормативна сторона правової системи);

б) правотворчі, правозастосовчі і правоохоронні органи та організації (організаційна сторона правової системи);

в) правові погляди, ідеї, концепції (ідеологічна сторона правової системи).

Динамічний аспект правової системи утворює правотворча, правозастосовча та правоохоронна діяльність компетентних суб'єктів; 

(З практики застосування термінів, слів та словосполучень у юриспруденції)

Поняття і система інститутів конституційного права України.
Конституційно- правовий інститут – це відносно самостійний відокремлений комплекс конституційно-правових норм, що регулюють в межах галузі конституційного права певну сферу або сферу або групу однорідних суспільних відносин.

Конституційно- правові інститути

Загальні – мають комплексний характер і складають значні масиви правових норм, які регулюють великі сфери (або кілька сфер) суспільних відносин.

Інститути:

- основ правового статусу людини і громадянина;

- загальних засад конституційного ладу України;

- прямого волевиявлення (вибори, референдум);

- конституційної системи органів державної влади;

- територіального устрою України;

- конституційно-правових основ місцевого самоврядування

Головні – об`єднують правові норми, що регулюють певні групи однорідних суспільних відносин, виступають структурними підрозділами загальних інститутів, характеризуються вужчою предметною і функціональною спеціалізацією

Наприклад,

до загального інституту основ правового статусу людини і громадянина входять такі головні інститути: - громадянства України,

- принципів правового статусу людини і громадянина,

- основних прав, свобод і обов`язків людини і громадянина;

- гарантій основних прав і свобод;

- правового статусу іноземців в Україні;

- політичного притулку

Початкові – які в межах головних інститутів об`єднують кілька правових норм, що регулюють окрему групу суспільних відносин

Наприклад,

до головного інституту громадянства України входить початковий інститут втрати громадянства України


Конституційно-правові норми, їх особливості.
Конституційно-правові норми – це встановлені чи санкціоновані державою правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових відносин.


Риси,

притаманні конституційно-правовим нормам

Загальні,

притаманні

всім видам

правових норм

Як важливий засіб соціальної орієнтації особи вони встановлюються чи санкціонуються державою

мають державно-владний характер

є формально визначеними загальнообов’язковими правилами поведінки

закріплюються в правових актах, що видаються компетентними державними органами

мають двосторонній характер, тобто встановлюють не тільки права, але й обов’язки учасників правовідносин

передбачають наявність особливого механізму реалізації, елементами якого є матеріальні, ідеологічні, соціально-психологічні та правові чинники

визначають можливість багатоваріантної поведінки

мають ситуаційний характер

є цілеспрямованими і гарантованими.

Особливі,

які характеризуються

Особливим змістом – регулюють особливе коло відносин

Установчим характером приписів – визначають основи побудови правової системи та державного механізму

Основоположним джерелом є Конституція України

Особливостями структури – їх переважна більшість не містить санкцій

Особливим колом суб`єктів – народ, держава тощо

Загально регулятивним характером – це: норми-приписи, норми-дефініції, норми-програми тощо



Структура

конституційно-правової

норми


Гіпотеза – та частина норми, яка вказує на фактичні умови, правила вольової поведінки та діяльності, які виражаються в мірі дозволеної та належної поведінки суб`єктів конституційного права, або умови перебування цих суб`єктів у певному стані чи статусі (режимі) незалежно від їх волі.

Може бути абсолютно вираженою, або відносно визначеною

Містяться в ст. 29, 80, 82, 87, 111 Конституції.

Диспозиція – визначає саму модель правил вольової поведінки або суб`єктів конституційного права, незалежно від їх волі, і містить правовий припис про їх діяльність в умовах, передбаченою гіпотезою.

Зокрема, ч. 2 ст. 117 Конституції визначає „Акти КМ підписує Прем`єр-міністр”

Санкція – містить правовий припис про міру конституційно-правової відповідальності суб`єктів конституційно-правових відносин.

Містяться в ст. 56, 60, 62, 81, 111 та ін. Конституції




Три модифікації поєднання елементів структури конституційно-правової

норми

Гіпотеза – диспозиція - санкція

Гіпотеза - диспозиція

Диспозиція


Види конституційно-правових норм.

Конституційно-правові норми – це встановлені чи санкціоновані державою правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових відносин.

Класифікація конституційно-правовим

нормам

За призначення

у механізмі правового регулювання

Матеріальні, ті, що відповідають на питання „що робити?”

Процесуальні, ті, що відповідають на питання „як робити?”

За розподілом функцій

Регулятивні

Зобов`язуючі (обов`язки)

Забороняючі (заборони)

Уповноважуючі (повноваження)

Охоронні, вступають після порушення правової норми

За ступенем визначеності припису

Імперативні – абсолютно визначені

Диспозитивні – відносно визначені

За сферою дії

Загальні

Локальні

За тривалістю

Постійні

Тимчасові

За органом видання

ВР України

Президент України

Місцеві ради

За змістом

Норми, що закріплюють засади конституційного ладу

Норми, що закріплюють основи правового статусу людини і громадянина

Норми, що закріплюють систему органів державної лади тощо


Порядок реалізації конституційно-правових норм
Норми конституційного права, як і вся галузь права, виконують інтеграційні функції в правовій системі країни: вони з’єднують її в одне цілісне утворення, визначають найсуттєвіші її структурні та функціональні характеристики, напрями вдосконалення й розвитку.

Особлива юридична природа, зміст, найвища юридична сила, найбільша стабільність у порівнянні з іншими галузями права, підвищений рівень охорони з боку держави, установчий характер конституційно-правових норм, прямий характер їх дії, особливий механізм реалізації та специфіка їх структури – такі найважливіші ознаки конституційно-правових норм.

Нормам конституційного права властивий політичний характер, оскільки основним предметом цієї галузі права є державно-політичні відносини влади, тобто політичні відносини, що виникають і здійснюються в сфері функціонування держави.

Політичні норми включають надзвичайно широке коло соціальних норм, які діють у сфері здійснення політичної діяльності, серцевиною якої є боротьба за владу, утримання влади і використання, здійснення її в інтересах певних суб’єктів.

Однак лише відносно незначна частина таких норм опосередковується правом і стає, таким чином, правовими нормами.

Політична спрямованість таких норм очевидна.

Вони приймаються з приводу політики, але не є її формальним виразом, не є типовими політичними нормами, які існують поза конституційним правом.

Серед конституційно-правових норм значну питому вагу займають нетипові нормативні положення, в яких безпосередньо не визначаються права і обов’язки суб’єктів. Їх завдання в іншому: вони є зв’язуючою ланкою між нормами різних галузей права, інтегруючим фактором, що забезпечує єдність і стабільність правової системи.

Це нормативні приписи, що визначають загальні принципи конституційного права, установчі норми, гарантуючі норми, юридичні конструкції, норми-дефініції, презумпції тощо.
Реалізація конституційно-правових норм – це перетворення, втілення конституційних норм у фактичній діяльності організацій, органів, посадових осіб і громадян.

Форми реалізації конституційно-правових норм

Застосування – державно-владна діяльність по вирішенню конкретних юридичних справ уповноваженими суб`єктами.

Реалізується шляхом прийняття акта, який індивіалізує і конкретизує загальнообов`язковий правовий принцип. Без акта немає застосування. Відрізняється від інших форм змістом, суб`єктами та актами, які вони приймають, є чітко визначений адресат: органи державної лади, посадові особи та ін.

Дотримання норми – означає утримання від здійснення заборонених нею дій.

Тут реалізується пасивний обов`язок усіх державних органів, посадових осіб та громадян, коли дій не треба вчиняти, а досить утримуватись від їх здійснення.

Виконання – обов`язкове здійснення передбачених законом тих чи інших дій.

Тут реалізуються активні правові обов`язки, зобов`язуючі конституційні норми.

Використання – здійснення учасниками конституційних відносин дозволених нормами права дій, здійснення ними своїх прав.

В таких випадках реалізовуються уповноважуючі норми, які закріплюють основні права й свободи громадян, повноваження державних органів. Можливе таож при тлумаченні чинного законодавства.

Неоднорідність конституційних норм (регулятивних, охоронних, установчих, норм-приписів) зумовлює різноманітність форм їх застосування.

В одних випадках – це безпосереднє застосування, в інших – разом з нормами галузевого законодавства (опосередковане застосування).

Поняття і види конституційно-правових відносин.

Конституційні правовідносини – суспільні політичні відносини, які виникають із практичної діяльності суб’єктів конституційного права


Склад

конституційно-правових відносин

Суб'єктами конституційно-правових відносин є фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянс­тва); спільноти людей (народ, який є джерелом влади в Україні); держава та її складові частини (наприклад, Автономна Республі­ка Крим); органи державної влади та місцевого самоврядування, депутати, політичні партії та масові громадські організації

Об`єктом цих правовідносин є політична влада, державна територія, майнові цінності (об`єкти власності), дії (голосування під час виборів), особисті немайнові блага (недоторканість особи, таємниця листування).

Зміст конституційно-правових відносин

Юридичний – суб`єктивні права і юридичні обов`язки

Матеріальний – фактична поведінка суб`єктів




Особливості конституційних правових відносин

Найбільш суттєві суспільні відносини, які виникають у сфері здійснення влади народом

Особливий, імперативний характер, провідна рль у системі правових відносин

Мають особливе коло суб’єктів, які здійснюють державно-правові повноваження

Особливий спосіб реалізації прав і обов’язків учасників відносин

Виникають і реалізуються у сфері державної діяльності




Види конституційно-правових відносин

За їх суб`єктами

Відносини, в яких однією із сторін є народ, або держава загалом

Наприклад,

У правовідносинах цього виду втілюються приписи ст. 5 Конституції – народовладдя, ст. 12 – Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, що проживають за межами України

Відносини, в яких з однієї сторони держава, а з іншої – автономне утворення (ст. 134 Конституції – АРК є невід`ємною частиною України)

Між державними органами (між ВР та КМ, між прокуратурою й органами, що проводять оперативно-розшукову діяльність ..)

Відносини, в яких сторонами є державні органи, депутати, об`єднання громадян, громадяни (між громадянами і органами МС – ст. 38 Конституції ...)

За терміном дії

Постійні (статус громадянства, що припиняється з його смертю чи виходом із громадянства )

Тимчасові (державно-правові відносини, пов`язані з організацією та проведенням референдумів та виборів)




Матеріальні – у них визначається зміст прав і обов`язків суб`єктів правовідносин)

Процесуальні – процедура реалізації матеріальних норм

За цільовим призначенням

Правоустановні

Правоохоронні


Суб'єкти і об'єкти конституційно-правових відносин.
Конституційні правовідносини – суспільні політичні відносини, які виникають із практичної діяльності суб’єктів конституційного права

^ Суб'єктами конституційно-правових відносин є фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянс­тва); спільноти людей (народ, який є джерелом влади в Україні); держава та її складові частини (наприклад, Автономна Республі­ка Крим); органи державної влади та місцевого самоврядування, депутати, політичні партії та масові громадські організації

Об`єктом цих правовідносин є політична влада, державна територія, майнові цінності (об`єкти власності), дії (голосування під час виборів), особисті немайнові блага (недоторканість особи, таємниця листування).

Ознаки суб`єктів конституційного права

Правоздатність – це обумовлена конституційно-правовою нормою здатність суб`єкта конституційно-правового відношення мати суб`єктивні права та юридичні обов`язки (від народження і до смерті)

Дієздатність - це обумовлена конституційно-правовою нормою здатність суб`єкта конституційно-правового відношення своїми діями набувати і здійснювати суб`єктивні права та юридичні обов`язки. (В повному обсязі – з 18 років. Для дітей при зміні громадянства батьків, при усиновлені , при створенні молодіжних громадських організацій – з 15 років)

Деліктоздатність – це здатність нести відповідальність (визначається за психічним станом)



Особливості суб`єктів

Наділені винятковими повноваженнями

Особливий механізм реалізації повноважень

Носять конституційно-правовий статус

Мають особливий субординацій ний характер (підпорядкування)

Мають різну правоздатність (особливість: з правами одночасно виникають обов`язки)



Суб`єкт конституційного права – будь-який громадянин (немовля)

Суб`єкт конституційно-правових відносин – правоздатні громадяни (з 18 років)
Підстави виникнення і припинення конституційно-правових відносин.
Наявність конституційно-правових норм і суб`єктів конституційного права недостатня для виникнення конституційно-правових відноси. Для того, щоб вони виникли, потрібні певні життєві обставини, які називають юридичними фактами.

Під юридичними фактами розуміють, як правило, такі життєві обставини, з якими норми права пов’язують виникнення, зміну чи припинення правових відносин.

Правові факти – це такі факти реальної дійсності, з настанням яких наступають певні юридичні наслідки (а не тільки правовідносини).

Особливості конституційно-правових фактів обумовлені тими суспільними відносинами, які потрапляють у сферу дії норм конституційного права.

Такі факти спричиняють виникнення, зміну чи призупинення правовідносин, які мають місце в процесі реалізації повновладдя народу України.


Класифікація юридичних фактів

За наслідками, що їх спричинює юридичний факт

Правоутворювальні (утворення ВР районів – п. 29 ст.85 Конституції)

Правозмінні (обрання Президента)

Правоприпиняючі (припинення депутатських повноважень)

За формою юридичних фактів

Позитивні (обрання народним депутатом)

Негативні (не спричиняють юридичних наслідків – п.5 ст 81 Конституції – дострокове припинення повноважень народного депутата в разі виявлення несумісності діяльності)

За характером зв`язку з індивідуальною волею особи

Юридичні події – (народження, смерть фізичної особи, досягнення віку)

Юридичні дії – залежать від волі суб`єкта

Правомірні – відповідають вимогам норм права

Акти – спрямовані на досягнення певних правових наслідків (заяви, акти державних органів)

Вчинки – не пов`язані зі вступом людей у конкретні правовідносини та незалежно від наміру осіб тягнуть юридичні наслідки (народження дитини у осіб, що є у фіктивному шлюбі, породжують обов`язки утримання та виховання)

Неправомірні – не відповідають вимогам права

За складом

Прості – складаються з одного факту, достатнього для настання юридичних наслідків (прийняття ВР недовіри КМ)

Складні – становлять певну сукупність окремих фактів, необхідних для настання юридичних наслідків


Поняття і основні риси джерел конституційного права.
Джерела конституційного права – це зовнішні форми, в яких відображено конституційно-правові норми, - це форма існування правових норм, які перетворюють право на об`єктивну реальність.


Основні риси джерел конституційного права

Вони постають як форми правотворчої діяльності держави, правова творчість народу та держави набуває в них свого остаточного прояву

У них з вичерпною повнотою визначаються права й обов'язки учасників конституційно-правових відносин

Вони містять правила, що згідно з вимогами Конституції забезпечують обов’язковість реалізації закріплених у них норм

У них чітко визначені адресати юридичних норм і по­рядок їх прийняття, дії, скасування

Це нормативні акти, в яких містяться норми, що стосу­ються невизначеного кола осіб.

Значна їх частина має політичний характер (це найбільш політизована галузь національної правової системи).

Мають вольовий характер (у них матеріалізується державна воля).

Вирізняються комплексним характером (оскільки консти­туційне право не має "паралельної” галузі, як це властиво, при­міром, для цивільного та кримінального права, воно об'єднує матеріальні та процесуальні норми



Види джерел конституційного права України.
Джерела конституційного права – форми, в яких відображено конституційно-правові норми, - це форма існування правових норм, які перетворюють право на об`єктивну реальність.

Система правових актів, які є джерелами конституційного права України, досить широка.

  1. Конституція України - основне джерело конституційного права України.

Вона відображає та закріплює стан розвитку суспільства й держави, економічну та політичну системи останньої.. Це єдине джерело конституційного права України, котре містить норми, що регулюють усі сфери суспільних відносин, діє на всій території України, є основою для розвитку українського законодавства загалом, змінюється в особливому порядку, встановленому в цьому ж акті.

  1. Закони України — це нормативно-правові акти, прийняті найвищим представницьким органом державної влади або через безпосереднє волевиявлення населення (референдумом), які регулюють найбільш важливі суспільні відносини та мають вищу юридичну силу в системі законодавства України.

Закони як джерела конституційного права України поділяються на декілька видів:

а) Конституційні закони - це особливі нормативно-правові акти в системі українського законодавства, що за своїм політико-правовим змістом, предметом правового регулювання та юридичною силою посідають особливе місце після Конституції України, органічно розвивають і доповнюють її. В офіційному законодавстві поняття "конституційний закон" не вживається, але в науковій літературі цей термін набув значного поширення, хоч єдиної думки про зміст таких законів та їхнє функціональне призначення й особливості не існує.

Серед конституційних законів виділяють органічні, номінальні й ординарні.

Органічні закони - це закони, за допомогою яких вносяться зміни та доповнення до чинної Конституції України. Вони як органічна (невід'ємна) частина вносяться до тексту Основного Закону (наприклад, Закон України "Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 р.) чи додаються у формі поправок (Конституція
США має 27 поправок) . Процедура їх прийняття та зміни майже нічим не відрізняється від порядку прийняття власне конституції..

Номінальні закони - закони, перелік і назва яких передбачені конституцією, є своєрідним її продовженням, але їхні положення до тексту Основного Закону не долучаються. Звичайно, це статутні акти, основним призначенням яких є конкретизація та деталізація певних конституційних норм ("Про Конституційний ЩЛ України" від 16 жовтня 1996 р.? "Про Уповноваженого ВР з прав людини" від 23 грудня 1997 р., Про Рахункову палату" від 1 липня 1996 р. та ін.).

Ординарні закони—закони, на які є лише посилання в Конституції України без зазначення їхньої назви ("Голова Верховного Суду України обирається на посаду та звільняється з посади шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду України в порядку, встановленому законом" - ст. 128 Конституції України);

б) Звичайні закони - приймаються в порядку поточного законодавства на основі відповідних статей Конституції України ("Про іу виконавчу службу" від 24 березня 1998 р., "Про внесення змін до Закону України "Про телебачення і радіомовлення" від 20 жовтня 1998 р., "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 р. Звичайні закони поділяються на кодифікаційні та поточні. Кодифікаційний акт посідає особливе місце в системі законодавства України. Найбільш типовим прикладом таких актів є Закон України „Про громадянство України" від 18 січня 2001 р., в якому зосереджено не тільки норми конституційного, але й інших галузей системи права України: цивільного, сімейного тощо;

в) Надзвичайні закони - приймаються в надзвичайних ситуаціях. У деяких країнах вони, згідно з Конституцією, можуть навіть відступати від її положень, але приймаються, зазвичай, на певний час.

^ 3. Постанови, декларації, звернення, заяви Верховної України як, приміром, Постанова Верховної Ради України Державний Прапор України" від 28 грудня 1992 р., Постанова Верховної Ради України "Про встановлення меж міста Кролевець Кролевецького району Сумської області" від 21 червня 2005 року, Постанова Верховної Ради України "Про вдосконалення оплати праці сільських, селищних, міських голів" від 7 липня 2005 року, "Декларація прав національностей України" від 1 листопада 1991 р.; "Звернення Верховної Ради України до Північноатлантичної асамблеї" від 3 червня 1992 р., Звернення Верховної Ради України "До парламентарів світу" від 22 серпня 2001 р.; Заява Верховної Ради України "Про шістдесяту річницю Організації; Об'єднаних Націй" від 19 жовтня 2005 р. та ін.

  1. Регламент Верховної Ради України - здійснює правову регламентацію порядку діяльності законодавчого органу країни. Він забезпечує ефективність і законність роботи представницького органу, його комітетів, депутатів та їхніх об'єднань. Регламент -акт похідний від Конституції, приймається на її основі, конкре­тизує її положення, забезпечує переведення "статики" норм Конституції в їх "динаміку".

  2. Положення, що приймаються вищим представницьким органом України - Верховною Радою України (наприклад, Положення про постійні комісії Верховної Ради України, що містить норми, які закріплюють основні принципи організації та діяльності комітетів, порядок їх утворення, їхні повноваження й підзвітність).

  3. Акти всеукраїнського референдуму - затверджуються проекти нормативних актів, інших важливих рішень загально­державного чи місцевого значення через народне голосування. Такий референдум був проведений в Україні 1 грудня 1991 р. щодо підтвердження Акту проголошення незалежності. Тоді по­над 90 % його учасників продемонстрували прагнення населення України жити в незалежній державі, що стало історичною віхою в національному відродженні України,

  4. Акти Конституційного Суду України - це, зокрема, Рішення Конституційного Суду України про відповідність Консти­туції України (конституційності) Закону України "Про вибори народних депутатів України" від 26 лютого 1998 р.? Рішення Конституційного Суду України "Про офіційне тлумачення положень, пункту 4 частини третьої статті 56, пункту 2 частини першої, частини п'ятнадцятої статті 64 Закону України "Про вибори Президента України" від 24 березня 2005 р. тощо.

^ 8. Акти Кабінету Міністрів України їх як джерел консти­туційного права, небагато, адже більшість з постанов та розпо­ряджень Кабінету Міністрів України стосуються його виконавчої діяльності, що регламентується, переважно, нормами адміністра­тивного права. Водночас є акти, що містять норми конституційного права (Положення про порядок легалізації об'єднань громадян, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого і'Ж р. № 140; Положення про порядок реєстрації символіки об`єднань громадян, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 ц. № 144; Постанова Кабінету Міністрів України "Про проведення гендерно-правової експертизи" від 12 квітня 2006 р.№ 504 та ін).

^ 9. Укази Президента України. Більшість з них є індивідуально-правовими, тобто такими, які не містять правової норми (Указ Президента України "Про нагородження знаком відзнаки Президента України "Герой України" академіка НАН України й АМН України Ману Л. Т. від 12 січня 1999 р.),.адже основна функція глави держави - прийняття управлінських, розпоряджень (Указ Президента України "Про деякі питання, обкладання податком на додану вартість" від 21 грудня 1998 р.). Але практика знає багато указів Президента України нормативно-правового характеру, що цілком узгоджується з його конституційним статусом. Типовими в цьому сенсі є такі: Указ Президента України "Про порядок розгляду питань, пов'язаних з громадянством України" від 31 березня 1992 року, Указ Президента України "Про вдосконалення структури місцевих державних адміністрацій" від 3 квітня 2005 р., Указ Президента України "Про Національну раду з питань державного будівництва, місцевого самоврядування і регіонального розвитку" від 26 квітня 2005 р. тощо.

^ 10. Міжнародні договори й угоди, укладені Україною, відповідно до ст. 9 Конституції України, після ратифікації їх Верховною Радою України стають частиною національного законодавства України.

Виняток: внутрішньодержавна угода між Президентом і ВР в 1995 році.

Інші джерела конституційного права, які не застосовуються

  • судові прецеденти;

  • наукові доктрини – думка авторитетних науковців, існує за прецедентного права;

  • релігійні джерела


За механізмом нормотворення:

  • формалізовані – ті, в створенні яких приймають участь певні державні органи та за спеціальною процедурою (нормативно-правові акти, судові прецеденти)

  • неформалізовані – утворення яких не завжди відбувається за участю державних органів та за спеціальною процедурою (конституційні угоди, звичаї)


Конституція України - основне джерело конституційного права України.
Конституція України - єдиний, наділений юридичною силою нормативно-правовий акт, через який український народ і українська держава виражають свою суверенну волю, утверджують основні принципи устрою суспільства і держави, основи правового статусу особи і громадянина, визначають систему і функції органів державної влади. й органи місцевого самоврядування, механізм реалізації державно-владних повноважень і територіальний устрій держави.

Конституція України - є парламентським, формалізованим кодифікованим, загальнодержавним, єдиним нормативно-правовим актом найвищої юридичної сили, який є Основним Законом суспільства і держави, має постійний характер, регулює найважливіші суспільні відносини, містить норми прямої дії, має особливий порядок прийняття, внесення до нього змін і доповнень та його захисту, гарантування, відіграє важливу роль щодо розвитку і вдосконалення вітчизняної науки та освіти у сфері конституційного права.

Конституція України була прийнята 28 червня 1996 року.

Історію розробки, прийняття, реалізації Конституції та внесення до неї змін можна поділити на 3 періоди:

перший(1991-1996),

другий(1996-2004),

третій(2004-донині).
У матеріальному значенні – Конституція України – окремий писаний юридичний документ.

У формальному значенні – найвищий юридичний документ.

У юридичному значенні – завжди система правових норм.

У фактичному значенні – відображає реально існуючі суспільні відносини в країні, та закладені перспективи розвитку, тому абсолютної реальності не існує.
Конституція України – „устрій”, „установлення” – це єдиний правовий акт або система актів, за допомогою яких народ чи орган державної влади від імені народу встановлює основні принципи устрою суспільства, форми демократії, визначає статус державної влади і місцевого самоврядування, встановлює права і свободи людини і громадянина та механізм здійснення влади.
Функції Конституції України - цілеспрямовані напрямки та види впливу Основного Закону на суспільні відносини.

Функції:

політична - закріплює засади конституційного ладу, політичного режиму,

юридична - норми права мають найвищу юр. силу,

установча - встановлює основні політ-правові інститути держави і суспільства,

ідеологічна - містить важливі ідеї політичної еліти,

гуманістична - Конституція проявляються в тому, що в ній закріплені права і свободи особи, норми міжнародних договорів,

організаційна - Конституція стимулює подальший розвиток суспільних відносин,

стабілізуюча - визначає стратегію розвитку політико-правової системи держави і суспільства,

консолідуюча - Конституція є результатом суспільної .злагоди,

обмежувальна - Конституція створює основу і визначає межі діяльності державного органу

зовнішньополітична - проявляється в тому, що інші держави за змістом Конституції можуть робити висновок про рівень демократизму держави.


Загальна характеристика і основні риси Конституції України.
Конституція України – „устрій”, „установлення” – це єдиний правовий акт або система актів, за допомогою яких народ чи орган державної влади від імені народу встановлює основні принципи устрою суспільства, форми демократії, визначає статус державної влади і місцевого самоврядування, встановлює права і свободи людини і громадянина та механізм здійснення влади.

Конституції України, як основному джерелу конституційного права, властиві такі основні риси:

У матеріальному значенні – Конституція України – окремий писаний юридичний документ.

У формальному значенні – найвищий юридичний документ.

У юридичному значенні – завжди система правових норм.

У фактичному значенні – відображає реально існуючі суспільні відносини в країні, та закладені перспективи розвитку, тому абсолютної реальності не існує.

Конституція України 1996 р. є надзвичайно важливим політико-правовим документом, адже в ній містяться норми не лише юри­дичного, а й політичного характеру, які не тільки зафіксували відповідний стан розвитку нашої держави і суспільства, правової системи, а й створюють основу, необхідну для регулювання най­більш важливих суспільних відносин, забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, подальшого розвитку України як суверенної і незалежної демократичної, правової держави.

Саме в цьому полягає соціальна цінність Основного Закону, що дає мож­ливість розглядати його значення і роль як у політичному, так і в юридичному аспекті, знаходячи підтвердження практикою нашо­го життя.



Функції Конституції України - цілеспрямовані напрямки та види впливу Основного Закону на суспільні відносини

політична - закріплює засади конституційного ладу, політичного режиму

юридична - норми права мають найвищу юр. силу

установча - встановлює основні політ-правові інститути держави і суспільства

ідеологічна - містить важливі ідеї політичної еліти

гуманістична - проявляються в тому, що в ній закріплені права і свободи особи, норми міжнародних договорів

організаційна - стимулює подальший розвиток суспільних відносин

стабілізуюча - визначає стратегію розвитку політико-правової системи держави і суспільства, завдяки розподілу влади - неможливість її узурпації

консолідуюча - є результатом суспільної .злагоди, дає можливість і засади до об`єднання суспільства навколо національної ідеї

обмежувальна - створює основу і визначає межі діяльності державного органу, унеможливлює узурпацію влади

зовнішньополітична - проявляється в тому, що інші держави за змістом Конституції можуть робити висновок про рівень демократизму держави

Конституція вносить системність у право, є ефективним системоутворюючим фактором правової системи, закріплює вихідні засади формування і дії національного права, наповнює його своїм змістом, пронизує єдиними принципами і ідеями.

Роль Конституції полягає в тому, що вона забезпечує збалансованість публічних і приватних засад у праві насамперед тим, що закріплює багатоманітність власності, її статус і співвідношення між її видами, соціальну спрямованість (функцію) держави тощо. Цим самим Конституція закладає основи цивільного права.

Іншими словами: нормуючи відносини між суб’єктами влади і підпорядкованими цій владі, Конституція утверджує себе як головне джерело публічного права, а конституційне право є його основною галуззю.

Юридичні властивості Конституції України


Вища юридична сила

Основоположний характер (визначає основні засади ...)

Народний характер

Реальний характер

Стабільний характер

Підвищений ступінь охорони з боку держави

Особлива юридична природа (пряма дія)

Програмний характер

Правонаступність (держава не перестає існувати)

Особливий порядок прийняття і внесення змін

Механізм реалізації (через спеціальне законодавство)


Принципи Конституції України:

  1. Народний та державний суверенітет.

  2. Пріоритет прав і свобод людини та громадянина.

  3. Рівноправність громадян.

  4. Унітаризм.

  5. Поділ влади та оптимальне поєднання форм прямої і представницької демократії.

  6. Визначення природи держави як соціальної, демократичної та правової.

  7. Верховенство права.

  8. Політичний та економічний плюралізм.

Конституція складається з Преамбули та 15 розділів, які об’єднують 161 статтю, в тому числі 2 статті Прикінцевих положень, та 14 пунктів Перехідних положень.

У преамбулі зазначаються цілі прийняття Конституції України.

Верховна Рада України від імені Українського народу - громадян України всіх національностей,

виражаючи суверенну волю народу,

спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення,

дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя,

піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України,

прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу,

усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями,

керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням,

приймає цю Конституцію - Основний Закон України”.

    Історія розвитку Конституції України.

    Значення та характеристика Конституції П. Орлика.


Першою Конституцією України є конституція Пилипа Орлика. Пам’ятками політико-правової думки українського народу є також статті та інші акти Б. Хмельницького. Першим актом, який безпосередньо започаткував національне конституційне право України, можна вважати ІV Універсал Української Центральної Ради (1918). Він політико-правовим чином сформував, проголосив Україну як незалежну, самостійну і суверенну державу. На основі Універсалу було розроблено цілий ряд документів українського ренесансу, зокрема Конституцію УНР 1918 р., яка хоч і не була введена в дію, однак стала своєрідним акумулятором традицій надбань українського правничого досвіду.

Варто зазначити, що тогочасний український конституціоналізм досить плідно використовував прогресивні надбання світового конституціоналізму. Проте цей період розвитку тривав недовго і був перерваний затвердженням Конституції УРСР 1919 р. Ця Конституція була своєрідною рецепцією, певною мірою дублікатом Конституції РРФСР 1918 р., у сукупності з якою вона стала основним джерелом українського радянського державного права; хоча про дійсно національне конституційне право в Україні не могло бути й мови ні за формою, ні за змістом (тогочасна Україна була квазідержавою, право якої за змістом було декларативним, політичним, формальним). Панування радянської концепції конституціоналізму було припинено з прийняттям в 1990 р. Декларації про державний суверенітет та Акта проголошення незалежності України в 1991 р. Ці документи стали віхою, яка започаткувала народження нового українського права.



5 квітня 1710 р. у м. Бендери було укладено Пакти й конституції законів та вільностей Війська Запорозького. У вітчизняній літературі цей акт отримав назву “Конституція Пилипа Орлика”. Документ було написано під впливом передових на той час західноєвропейських наукових доктрин (природного права, поділу влади тощо). Він передбачав таку модель організації державної влади в Україні, яка б базувалася на засадах принципу поділу влад (законодавча влада мала належати Раді, членами якої є полковники зі своєю старшиною, сотники, “генеральні радники усіх полків” та “посли від Низового Війська Запорозького”; виконавча – Гетьману, а судова – Генеральному Суду). На жаль положення цього документу не були реалізовані, хоча формально він діяв на Правобережній Україні до 1714 р.
Поняття, види і роль закону в системі джерел конституційного права України.
Закони України є одним із джерел конституційного права в Україні.

Закони України — це нормативно-правові акти, прийняті найвищим представницьким органом державної влади або через безпосереднє волевиявлення населення (референдумом), які регулюють найбільш важливі суспільні відносини та мають вищу юридичну силу в системі законодавства України.

Закони як джерела конституційного права України поділяються на декілька видів:

а) Конституційні закони - це особливі нормативно-правові акти в системі українського законодавства, що за своїм політико-правовим змістом, предметом правового регулювання та юридичною силою посідають особливе місце після Конституції України, органічно розвивають і доповнюють її. В офіційному законодавстві поняття "конституційний закон" не вживається, але в науковій літературі цей термін набув значного поширення, хоч єдиної думки про зміст таких законів та їхнє функціональне призначення й особливості не існує.

Серед конституційних законів виділяють органічні, номінальні й ординарні.

Органічні закони - це закони, за допомогою яких вносяться зміни та доповнення до чинної Конституції України. Вони як органічна (невід'ємна) частина вносяться до тексту Основного Закону (наприклад, Закон України "Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 р.) чи додаються у формі поправок (Конституція
США має 27 поправок) . Процедура їх прийняття та зміни майже нічим не відрізняється від порядку прийняття власне конституції..

Номінальні закони - закони, перелік і назва яких передбачені конституцією, є своєрідним її продовженням, але їхні положення до тексту Основного Закону не долучаються. Звичайно, це статутні акти, основним призначенням яких є конкретизація та деталізація певних конституційних норм ("Про Конституційний ЩЛ України" від 16 жовтня 1996 р.? "Про Уповноваженого ВР з прав людини" від 23 грудня 1997 р., Про Рахункову палату" від 1 липня 1996 р. та ін.).

Ординарні закони—закони, на які є лише посилання в Конституції України без зазначення їхньої назви ("Голова Верховного Суду України обирається на посаду та звільняється з посади шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду України в порядку, встановленому законом" - ст. 128 Конституції України);

б) Звичайні закони - приймаються в порядку поточного законодавства на основі відповідних статей Конституції України ("Про іу виконавчу службу" від 24 березня 1998 р., "Про внесення змін до Закону України "Про телебачення і радіомовлення" від 20 жовтня 1998 р., "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 р. Звичайні закони поділяються на кодифікаційні та поточні. Кодифікаційний акт посідає особливе місце в системі законодавства України. Найбільш типовим прикладом таких актів є Закон України „Про громадянство України" від 18 січня 2001 р., в якому зосереджено не тільки норми конституційного, але й інших галузей системи права України: цивільного, сімейного тощо;

в) Надзвичайні закони - приймаються в надзвичайних ситуаціях. У деяких країнах вони, згідно з Конституцією, можуть навіть відступати від її положень, але приймаються, зазвичай, на певний час.

Порядок прийняття законів. Стадії законодавчого процесу
Законодавчий процес – це врегульована Конституцією та ЗУ діяльність парламенту по підготовці, розгляду, прийняттю законів та їх оприлюдненню, тобто низка послідовних стадій у процесі яких народжується нормативний акт.

Стадії

законодавчого

процесу

вияв законодавчої ініціативи

- розробка проектів законів

- внесення і відкликання законодавчих пропозицій, законопроектів, поправок (документи законодавчої ініціативи)

-  розгляд законодавчих пропозицій, законопроектів, поправок у комітетах Верховної Ради, тимчасових спеціальних комісіях

обговорення законопроекту в трьох читаннях

прийняття закону

його підписання і оприлюднення. Офіційне оприлюднення – промульгація


Суб'єкти законодавчої ініціативи - право законодавчої ініціативи у ВР належить Президентові, народним депутатам України та КМ (ст. 93 Конституції).

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - ВР (ст. 75 Конституції), і прийняття законів віднесено до її повноважень (ст. 85 Конституції).

Виключно законами України встановлюються:

1) права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина;

2) громадянство, правосуб'єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства;

3) права корінних народів і національних меншин;

4) порядок застосування мов;

5) засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв'язку;

6) основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я; екологічної безпеки;

7) правовий режим власності;

8) правові засади і гарантії підприємництва; правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання;

9) засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;

10) засади регулювання демографічних та міграційних процесів;

11) засади утворення і діяльності політичних партій, інших об'єднань громадян, засобів масової інформації;

12) організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики;

13) територіальний устрій України;

14) судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань; основи організації та діяльності адвокатури;

15) засади місцевого самоврядування;

16) статус столиці України; спеціальний статус інших міст;

17) основи національної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського порядку;

18) правовий режим державного кордону;

19) правовий режим воєнного і надзвичайного стану, зон надзвичайної екологічної ситуації;

20) організація і порядок проведення виборів і референдумів;

21) організація і порядок діяльності ВР, статус народних депутатів України;

22) засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них.

Виключно законами України встановлюються:

1) Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи;

2) порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав; порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України;

3) одиниці ваги, міри і часу; порядок встановлення державних стандартів;

4) порядок використання і захисту державних символів;

5) державні нагороди;

6) військові звання, дипломатичні ранги та інші спеціальні звання;

7) державні свята;

8) порядок утворення і функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають економічний чи міграційний режим, відмінний від загального.

ЗУ оголошується амністія (ст. 92 Конституції України).

Невеликий відступ у історію. Упродовж 1992 - 1993 років повноваження щодо законодавчого регулювання питань, передбачених пунктом 13 статті 97 Конституції, що діяла до прийняття Конституції 28.06.1996 року, щодо відносин власності, підприємницької діяльності, соціального і культурного розвитку, державної митної, науково-технічної політики, кредитно-фінансової системи, оподаткування, державної політики оплати праці і ціноутворення були делеговані КМ ЗУ 18.11.92 р. N 2796-XII. В цей період було прийнято 82 декрети, що мають силу закону, і частина з них є чинними й на сьогоднішній день. 
Особливості підготовки проекту Державного бюджету України

Конституцією (ст. 116) до обов'язків КМ віднесено розробку проекту закону про Державний бюджет України і забезпечення виконання затвердженого ВР Державного бюджету України, подання ВР звіту про його виконання.

КМ організовує роботу, пов'язану із складанням проекту Державного бюджету України на кожний наступний рік, відповідно до глави 6 Бюджетного кодексу України, основних напрямів бюджетної політики, визначених ВР.

Проект Державного бюджету України на наступний рік розробляє Мінфін і подає для розгляду КМ разом з додатками, визначеними Конституцією та статтею 38 Бюджетного кодексу України.

КМ приймає постанову щодо схвалення проекту закону про Державний бюджет України та подає його разом з відповідними матеріалами ВР не пізніше 15 вересня року, що передує плановому. 

Вимоги до оформлення законопроектів

Регламент ВР (стаття 85) встановлює певні вимоги до оформлення законопроектів.

Законопроект подається до ВР за підписом особи, яка має право законодавчої ініціативи або представляє орган, наділений таким правом.

Законопроект, у якому пропонується внести зміни до закону (законів), не може поєднуватися зі змінами до Конституції. Законопроект може передбачати внесення змін лише до тексту первинного законодавчого акта (закону, кодексу, основ законодавства тощо), а не до закону про внесення змін до цього законодавчого акта.

Кожен законопроект повинен містити положення щодо порядку набрання ним чинності.

Якщо для реалізації положень поданого законопроекту після його прийняття необхідні зміни до інших законів, такі зміни мають викладатися в розділі "Перехідні положення" цього законопроекту або у одночасно внесеному його ініціатором окремому законопроекті. До законопроекту додається перелік законів та інших нормативних актів, прийняття або перегляд яких необхідно здійснити для реалізації положень законопроекту в разі його прийняття.

Законопроект вноситься на реєстрацію разом з проектом постанови, яку пропонується ВР прийняти за результатами його розгляду, списком авторів законопроекту, пропозицією щодо кандидатури доповідача на пленарному засіданні та пояснювальною запискою, яка має містити:

1) обґрунтування необхідності прийняття законопроекту, цілей, завдань і основних його положень та місця в системі законодавства;

2) обґрунтування очікуваних соціально-економічних, правових та інших наслідків застосування закону після його прийняття;

3) інші відомості, необхідні для розгляду законопроекту.

У разі внесення законопроекту, реалізація якого впливає на видаткову та/або доходну частину державного чи місцевих бюджетів, до нього додаються фінансово-економічне обґрунтування (розрахунок розміру витрат) та пропозиція щодо покриття цих витрат. 

До законопроекту про внесення змін до законів додається порівняльна таблиця, яка містить редакцію відповідних положень (статей, частин, пунктів, абзаців тощо) чинного закону та нову його редакцію з урахуванням запропонованих змін.

Якщо законопроект вноситься за погодженням з відповідними органами виконавчої чи судової влади, до нього додається таке погодження.
Розгляд законопроектів ВР.

Законопроекти розглядаються ВР, як правило, за процедурою трьох читань, що включає:

перше читання - обговорення основних принципів, положень, критеріїв, структури законопроекту та прийняття його за основу; 

друге читання - постатейне обговорення і прийняття законопроекту у другому читанні;

третє читання - прийняття законопроекту, який потребує доопрацювання та узгодження, в цілому.

Рішення про проведення повторних перших, других читань законопроектів ВР може приймати не більше двох разів.

За рішенням ВР допускається остаточне прийняття законопроекту (крім проектів кодексів і законопроектів, які містять понад 100 статей, пунктів) відразу після першого чи другого читання, якщо законопроект визнано таким, що не потребує доопрацювання, та якщо не надійшло зауважень щодо його змісту від народних депутатів, інших суб'єктів права законодавчої ініціативи, юридичного чи експертного підрозділів апарату ВР.

Перше читання

Після включення законопроекту до порядку денного сесії ВР підготовка його до першого читання здійснюється головним комітетом.

За наслідками підготовки законопроекту до розгляду в першому читанні головний комітет ухвалює висновок (надається народним депутатам не пізніше як за сім днів до дня розгляду законопроекту на пленарному засіданні ВР), який має містити:

 1) пропозицію про прийняття ВР щодо відповідного законопроекту (кожного з альтернативних законопроектів у разі їх внесення) одного з рішень, передбачених статтею 109 Регламенту, та обґрунтування такої пропозиції;

2) пропозицію щодо перенесення розгляду законопроекту (у разі необхідності).

У разі якщо законопроект потребує фінансово-економічного обґрунтування, до висновку головного комітету обов'язково додається висновок комітету, до предмета відання якого належать питання бюджету, щодо повноти та достовірності такого обґрунтування. Головний комітет може також долучити одержані висновки КМ та інших комітетів з цього питання.

Якщо у висновках комітетів, яким ВР було доручено попередній розгляд законопроекту, є розбіжності, головний комітет вживає заходів щодо їх врегулювання. Питання, з приводу яких комітетами не досягнуто згоди, вносяться на розгляд ВР.

Альтернативні законопроекти розглядаються, як правило, в порядку черговості їх внесення.

При розгляді альтернативних законопроектів головний комітет може рекомендувати ВР взяти за основу один із них або підготувати інший законопроект, який вноситься на розгляд Верховної Ради народними депутатами - членами цього комітету.

ВР розглядає альтернативні законопроекти на пленарному засіданні одночасно з основним законопроектом.

Розгляд законопроекту в першому читанні, як правило, проводиться за процедурою повного обговорення законопроектів (стаття 30 Регламенту).

При розгляді законопроекту в першому читанні ВР може прийняти процедурне рішення про обговорення проекту за скороченою процедурою.

Обговорення за скороченою процедурою не допускається при розгляді проектів кодексів та інших законопроектів, у яких кількість статей, пунктів понад 100.

Після завершення обговорення законопроекту в першому читанні проводиться голосування, на якому ВР може прийняти рішення про:

1) прийняття законопроекту за основу з дорученням головному комітету підготувати його до другого читання;

2) відхилення законопроекту;

3) повернення законопроекту суб'єкту права законодавчої ініціативи на доопрацювання або направлення його до головного комітету для підготовки на повторне перше читання, визначивши при цьому основні положення, принципи, критерії, яким повинен відповідати доопрацьований законопроект чи його структурні частини;

4) опублікування законопроекту у визначеному ВР друкованому засобі масової інформації для всенародного обговорення, доопрацювання його головним комітетом з урахуванням наслідків обговорення і подання на повторне перше читання.

ВР після прийняття законопроекту за основу може прийняти рішення про прийняття законопроекту в цілому, за умови дотримання вимог Регламенту (частина четверта статті 97).

Законопроект вважається відхиленим, якщо жодне з рішень, зазначених вище у пунктах 1, 3, 4, не підтримано необхідною кількістю голосів народних депутатів. Здійснення таким чином відхилення законопроекту заноситься до протоколу пленарного засідання як рішення Верховної Ради і має наслідки, передбачені частиною другою статті 102 Регламенту.

Законопроект на повторне перше читання подається у визначений ВР строк, але не пізніше 30 днів після дня його попереднього розгляду, у новій редакції, підготовленій головним комітетом та/або суб'єктом права законодавчої ініціативи, з висновками головного та інших комітетів і розглядається в порядку, передбаченому Регламентом (статті 107, 108).

Строки подання на повторне перше читання законопроекту, щодо якого прийнято рішення про всенародне обговорення, визначаються окремою постановою ВР.

Друге читання

Пропозиції та поправки для підготовки законопроекту до другого читання вносяться в чотирнадцятиденний строк після дня прийняття законопроекту в першому читанні за основу. До повторного другого читання законопроекту пропозиції та поправки вносяться в десятиденний строк після дня попереднього другого читання.

ВР своїм рішенням про одноразове відхилення (ad hoc) від закріплених у цьому Регламенті положень може продовжити встановлені в цій статті строки або скоротити їх не більш як наполовину. Скорочення не допускається при розгляді проекту кодексу чи іншого законопроекту, кількість статей, пунктів якого понад 100.

Законопроект, підготовлений до другого чи повторного другого читання, висновок головного комітету та інші супровідні документи до нього надаються народним депутатам не пізніш як за десять днів до дня розгляду цього законопроекту на пленарному засіданні ВР.

Законопроект, підготовлений до другого читання, подається у вигляді порівняльної таблиці, яка має містити:

1) текст законопроекту, прийнятого за основу;

2) усі внесені та не відкликані пропозиції (можливо, із стислим обґрунтуванням), поправки, що мають суцільну нумерацію і розміщуються на рівні з відповідними статтями законопроекту, із зазначенням ініціаторів їх внесення - суб'єктів права законодавчої ініціативи;

3) висновок головного комітету щодо внесених пропозицій, поправок;

4) остаточну редакцію статей законопроекту, що пропонується головним комітетом для прийняття у другому читанні.

 Якщо головний комітет не прийняв рішення щодо тієї чи іншої пропозиції чи поправки до законопроекту, то остаточна редакція тексту законопроекту в цій частині залишається комітетом в редакції першого читання.

Під час розгляду законопроекту в другому читанні ВР проводить його постатейне обговорення та голосування. У разі необхідності можуть обговорюватися і ставитися на голосування окремі частини, пункти, підпункти, речення або статті.

ВР може прийняти процедурне рішення про розгляд законопроекту розділами, частинами з проведенням щодо них самостійного обговорення і голосування. Таке процедурне рішення може прийматися після обговорення за скороченою процедурою.

ВР проводить голосування по кожній пропозиції, поправці, відхиленій головним комітетом, якщо на цьому наполягає ініціатор внесення - суб'єкт права законодавчої ініціативи.

Після завершення розгляду пропозицій, поправок, що надійшли до відповідної статті законопроекту, ВР проводить голосування щодо статті в цілому.

У разі якщо не надійшло пропозицій і поправок до статей або немає зауважень до запропонованого головним комітетом тексту законопроекту і народні депутати, пропозиції чи поправки яких відхилені головним комітетом, не наполягають на їх голосуванні, головуючий на пленарному засіданні може об'єднати голосування в цілому щодо декількох таких послідовно розміщених статей. Їх текст підлягає оголошенню, якщо на цьому наполягає хоча б один народний депутат.

У разі якщо жоден із внесених на друге читання варіантів статті голосуванням не підтримано, стаття вважається відхиленою.

 Після завершення постатейного розгляду законопроекту ВР проводить голосування щодо прийняття законопроекту в другому читанні. Якщо до законопроекту немає зауважень народних депутатів, головуючий на пленарному засіданні може поставити його на голосування в цілому як акт ВР,

За результатами розгляду законопроекту в другому читанні ВР  приймає рішення про:

1) прийняття законопроекту в другому читанні та доручення головному комітету підготувати його до третього читання;

2) прийняття законопроекту в другому читанні та в цілому;

3) прийняття законопроекту в другому читанні за винятком окремих розділів, глав, статей, частин статей та направлення їх головному комітету на доопрацювання з наступним поданням законопроекту на повторне друге читання;

4) повернення законопроекту головному комітету на доопрацювання з наступним поданням на повторне друге читання.

 Законопроект вважається відхиленим, якщо жодне із запропонованих вище рішень не отримає на підтримку необхідної кількості голосів народних депутатів.

Повторне друге читання законопроекту здійснюється за процедурою другого читання (статті 114 - 118 Регламенту). Додатково підлягають розгляду нові статті з пропозиціями і поправками, якщо такі надійшли, а також пропозиції, поправки і питання.

На повторне друге читання головний комітет подає у вигляді порівняльної таблиці лише пропозиції, поправки, внесені після другого читання, до статей чи їх частин, що не були прийняті у другому читанні.  При цьому включаються всі пропозиції, поправки, у тому числі й ті, що були внесені до цих статей чи їх частин на попереднє друге читання.

Третє читання

До законопроекту, який готується до третього читання, поправки вносяться у п'ятиденний строк після дня попереднього читання.

До третього читання законопроекту, який готується головним комітетом, вносяться лише поправки щодо внесення виправлень, уточнень, усунення помилок, суперечностей у тексті законопроекту, а також поправки, внесені з метою узгодження між собою структурних частин прийнятого у другому читанні законопроекту без зміни його змісту. Будь-які інші поправки відхиляються головним комітетом без розгляду їх по суті.

Під час третього читання розглядаються і приймаються рішення щодо тих статей і поправок, розгляд яких за рішенням ВР виносився на третє читання.

 Законопроект, підготовлений до третього читання разом із висновком головного комітету та іншими супровідними документами щодо нього, надається народним депутатам не пізніш як за п'ять днів до дня його розгляду.

Розгляд законопроекту у третьому читанні включає:

1) голосування щодо статей законопроекту, текст яких зазнав змін після їх прийняття у другому читанні;

2) голосування щодо проекту постанови, внесеного народними депутатами - членами головного комітету, про схвалення підготовленого КМ плану організаційних, кадрових, матеріально-технічних, фінансових, інформаційних заходів щодо введення в дію закону після прийняття законопроекту;

3) голосування законопроекту в цілому.

За результатами розгляду законопроекту у третьому читанні ВР може прийняти рішення про:

1) прийняття закону в цілому і направлення його на підпис Президенту;

2) перенесення голосування щодо законопроекту в цілому у зв'язку із прийняттям рішення про перенесення розгляду законопроекту або до подання КМ проектів актів, прийняття яких передбачено в законопроекті, що розглядається;

3) схвалення тексту законопроекту в цілому і винесення його на всеукраїнський референдум;

4) відхилення законопроекту.

У разі прийняття рішення щодо винесення законопроекту на всеукраїнський референдум таке рішення та визначення його результатів здійснюються відповідно до положень Конституції України та законів, що регулюють питання проведення всеукраїнського референдуму.

Направлення законопроекту на підпис Президент, опублікування та введення в дію законів та інших актів ВР

Текст закону, прийнятий ВР, не пізніш як у десятиденний строк оформляється головним комітетом, візується головою комітету та керівником секретаріату цього комітету чи особами, які виконують їх обов'язки, керівником юридичного підрозділу та керівником підрозділу, на який в установленому порядку покладено функцію з оформлення на підпис Голові ВР прийнятих ВР актів, і подається на підпис Голові ВР. Якщо текст закону завізований із зауваженнями, вони разом із текстом закону подаються Голові ВР.

 Голова ВР підписує поданий на підпис закон не раніше двох і не пізніше п'яти днів з дня його подання, крім випадків, передбачених Регламентом.

Підписаний закон згідно ст. 94 Конституції Голова ВР невідкладно направляє Президентові.

Президент протягом п'ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до ВР для повторного розгляду (ч. 2 ст. 94 Конституції). У такий спосіб Президент реалізує право вето щодо прийнятих ВР законів, надане йому згідно з п. 30 ч. 1 ст. 106 Конституції.

У разі якщо Президент протягом встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом і має бути підписаний та офіційно оприлюднений (ч. 3 ст. 94 Конституції).

Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий ВР не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент зобов'язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів. У разі якщо Президент не підписав такий закон, він невідкладно офіційно оприлюднюється Головою ВР і опубліковується за його підписом (ч. 4 ст. 94 Конституції).

Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування (ч. 5 ст. 94 Конституції).

Як вже зазначалось, частиною 2 ст. 94 Конституції України обов'язок офіційного оприлюднення законів покладений на Президента.

Указом Президента від 10.06.97 р. N 503/97 "Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності" встановлено, що ЗУ, інші акти ВР, акти Президента, КМ не пізніш як у п'ятнадцятиденний строк після їх прийняття у встановленому порядку і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях.
Офіційними друкованими виданнями є:

"Офіційний вісник України"; газета "Урядовий кур'єр".

Офіційними друкованими виданнями, в яких здійснюється офіційне оприлюднення законів та інших актів Верховної Ради України, є також газета "Голос України", "Відомості Верховної Ради України", що закріплено і у статті 134 Регламенту Верховної Ради України.

Офіційним друкованим виданням, в якому здійснюється офіційне оприлюднення законів, є також інформаційний бюлетень "Офіційний вісник Президента України". 

Акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України можуть бути в окремих випадках офіційно оприлюднені через телебачення і радіо.
Значення і юридична сила конституційних і звичайних законів.
Закон у широкому розумінні – це встановлені державою загальнообов’язкові правила.

У власне юридичному значенні закон – це нормативно-правовий акт, прийнятий представницьким органом законодавчої влади чи шляхом безпосереднього волевиявлення народу (референдумом), що регулює найбільш важливі суспільні відносини і має найвищу юридичну силу в системі законодавства України.

Конституційні закони – особливі нормативно-правові акти в системі українського законодавства, які за своїм політико-правовим змістом, предметом правового регулювання та юридичною силою займають після Конституції особливе місце, органічно розвивають, продовжують її.

Таким законам належить надзвичайно важлива роль у забезпеченні конституційного регулювання суспільних відносин. Вони є своєрідними супутниками Конституції і входять в систему конституційного законодавства. Їх спорідненість з Основним Законом полягає насамперед у тому, що в Конституції є безпосередня вказівка на необхідність видати той чи інший закон, який має розвивати ту чи іншу статтю. Таких законів досить багато.

До конституційних, або органічних законів відносяться також закони про органи державної влади – законодавчої, виконавчої і судової про статус Президента України; про політичні партії; територіальний устрій України; про місцеве самоврядування; власність; міжнародні договори; зовнішньоекономічну діяльність.

Істотною характеристикою джерел конституційного права є їхня юридична природа, елементами якої виступають:

нормативність актів;

юридична сила;

форма і структура;

дія актів у часі, просторі та за колом осіб;

засоби забезпечення реалізації актів.

Найбільш істотним елементом юридичної природи джерел конституційного права є їхня нормативність.

Одним із важливих елементів юридичної природи джерел конституційного права є їх юридична сила, під якою розуміють, звичайно, співвідношення правових актів, їх місце в ієрархії конституційно-правових актів. Іншими словами: чим вище місце акта в такій ієрархії, тим вища його юридична сила. Природно, найвищу юридичну силу має Конституція України, яка стоїть на найвищому щаблі ієрархічної системи актів. Таким чином, визначити юридичну силу акта – значить встановити його місце в системі джерел конституційного права, його співвідношення з актами вище- і нижчестоящих органів.

Підзаконні нормативно-правові акти як джерела конституційного права України.
Система джерел конституційного права, окрім законодавчих актів містить і низку підзаконних нормативно-правових актів, які є нижчими за своєю юридичною силою, але не менш важливими.

Постанови, декларації, звернення, заяви Верховної України як, приміром, Постанова ВР „ Про Державний Прапор України" від 28 грудня 1992 р., Постанова ВР "Про встановлення меж міста Кролевець Кролевецького району Сумської області" від 21 червня 2005 року, Постанова ВР "Про вдосконалення оплати праці сільських, селищних, міських голів" від 7 липня 2005 року, "Декларація прав національностей України" від 1 листопада 1991 р.; "Звернення ВР до Північноатлантичної асамблеї" від 3 червня 1992 р., Звернення ВР "До парламентарів світу" від 22 серпня 2001 р.; Заява ВР "Про шістдесяту річницю Організації; Об'єднаних Націй" від 19 жовтня 2005 р. та ін.

  1. Регламент ВР - здійснює правову регламентацію порядку діяльності законодавчого органу країни. Він забезпечує ефективність і законність роботи представницького органу, його комітетів, депутатів та їхніх об'єднань. Регламент - акт похідний від Конституції, приймається на її основі, конкре­тизує її положення, забезпечує переведення "статики" норм Конституції в їх "динаміку".

  2. Положення, що приймаються вищим представницьким органом України - ВР (наприклад, Положення про постійні комісії ВР, що містить норми, які закріплюють основні принципи організації та діяльності комітетів, порядок їх утворення, їхні повноваження й підзвітність).



  1. Акти всеукраїнського референдуму - затверджуються проекти нормативних актів, інших важливих рішень загально­державного чи місцевого значення через народне голосування. Такий референдум був проведений в Україні 1 грудня 1991 р. щодо підтвердження Акту проголошення незалежності. Тоді по­над 90 % його учасників продемонстрували прагнення населення України жити в незалежній державі, що стало історичною віхою в національному відродженні України,

  2. Акти Конституційного Суду України - це, зокрема, Рішення Конституційного Суду України про відповідність Консти­туції (конституційності) ЗУ "Про вибори народних депутатів України" від 26 лютого 1998 р.? Рішення Конституційного Суду України "Про офіційне тлумачення положень, пункту 4 частини третьої статті 56, пункту 2 частини першої, частини п'ятнадцятої статті 64 Закону України "Про вибори Президента України" від 24 березня 2005 р. тощо.

8. Акти КМ їх як джерел консти­туційного права, небагато, адже більшість з постанов та розпо­ряджень КМ стосуються його виконавчої діяльності, що регламентується, переважно, нормами адміністра­тивного права. Водночас є акти, що містять норми конституційного права (Положення про порядок легалізації об'єднань громадян, затверджене постановою КМ від 26 лютого 2000 року. № 140; Положення про порядок реєстрації символіки об`єднань громадян, затверджене постановою КМ від 26 лютого 1993 ц. № 144; Постанова КМ "Про проведення гендерно-правової експертизи" від 12 квітня 2006 р.№ 504 та ін).

^ 9. Укази Президента Більшість з них є індивідуально-правовими, тобто такими, які не містять правової норми (Указ Президента України "Про нагородження знаком відзнаки Президента "Герой України" академіка НАН України й АМН України Ману Л. Т. від 12 січня 1999 р.),.адже основна функція глави держави - прийняття управлінських, розпоряджень (Указ Президента "Про деякі питання, обкладання податком на додану вартість" від 21 грудня 1998 р.). Але практика знає багато указів Президента нормативно-правового характеру, що цілком узгоджується з його конституційним статусом. Типовими в цьому сенсі є такі: Указ Президента "Про порядок розгляду питань, пов'язаних з громадянством України" від 31 березня 1992 року, Указ Президента "Про вдосконалення структури місцевих державних адміністрацій" від 3 квітня 2005 р., Указ Президента "Про Національну раду з питань державного будівництва, місцевого самоврядування і регіонального розвитку" від 26 квітня 2005 р. тощо.

^ 10. Міжнародні договори й угоди, укладені Україною, відповідно до ст. 9 Конституції, після ратифікації їх ВР стають частиною національного законодавства України.

Виняток: внутрішньодержавна угода між Президентом і ВР в 1995 році.

Поняття конституційного процесу.
Конституційний процес – це врегульована Конституцією діяльність парламенту по підготовці, розгляду, прийняттю змін чи доповнень до Конституції та їх оприлюдненню, тобто низка послідовних стадій у процесі яких народжуються зміни Основного Закону.

Конституцією, розділом XIII  „Внесення змін до Конституції” передбачено наступне.

1. Внесення змін до Конституції, окрім розділу I "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України" передбачає:

1.1) Право подання законопроекту мають: Президент чи 1/3 (150) від конституційного складу ВР народних депутатів.

1.2) Законопроект про внесення змін розглядається ВР за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статті 157 (не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України) і статті 158 (законопроект, який не був прийнятий, може бути поданий до ВР не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту. ВР протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції) цієї Конституції.

1.3) Законопроект, схвалюється більшістю (226) від конституційного складу ВР,

1.4) Законопроект вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії ВР за нього проголосувало не менш як 2/3 від конституційного складу ВР.
2. Внесення змін до Конституції, зокрема до розділу I "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України" передбачає:

2.1) Право подання законопроекту мають: Президент чи 2/3 (300) від конституційного складу ВР народних депутатів

2.2) Законопроект про внесення змін розглядається ВР за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статті 157 (не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України) і статті 158 (законопроект, який не був прийнятий, може бути поданий до ВР не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту. ВР протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції) цієї Конституції.

2.3) Законопроект, приймається не менш як 2/3 (300) від конституційного складу ВР,

2.4) Законопроект про внесення змін до Конституції, зокрема до розділу I "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України" затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом.
Порядок внесення змін та доповнень до конституцій.
Конституція має поєднувати в собі дві, інколи протилежні, якості – стабільність та динамізм.

Стабільність надає конституції таких рис, як добротність, надійність, сталість. З іншого боку, вона може не реагувати на зміни, що постійно відбуваються в суспільстві. Тому, до будь-якої конституції рано чи пізно вносяться зміни, при чому існують різні способи такого внесення.

Види конституцій

за порядком внесення

змін, поправок

і доповнень

Гнучкі –змінюються в такому ж порядку, як і звичайні закони

Жорсткі – змінюються і доповнюються в особливому порядку, з дотриманням ускладненої (порівняно із звичайною законодавчою) процедури

Змішані (напівжорсткі) – містять статті, що змінюються та доповнюються як звичайні закони, а також статті, зміна й доповнення котрих ускладнені.


Останнім часом така класифікація втрачає сенс, оскільки всі формальні конституції (ті, які являють собою закон чи декілька законів) є жорсткими, а гнучкою може бути конституція тільки в її матеріальному розумінні .

При цьому, набуває поширення класифікація конституцій залежно від ступеня ускладнення їх зміни на:

  • дуже жорсткі (конституція США) – які передбачають обмеження установчої влади колом конституційних обмежень, що можуть змінюватись („обмеження за предметом перегляду”), чи обставинами, за яких забороняється вносити будь-які зміни до конституції;

  • менш жорсткі (конституції Пакистану 1973 року, Іспанії 1978 року, Казахстану 1995 року), які передбачають суттєво ускладнену процедуру зміни лише „укріплених” статей.

За таким критерієм Конституцію України можна віднести до конституцій типу дуже жорстких, що випливає із змісту ст. 157 („Конституція не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України. Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.”).

В жорстких конституціях порядок внесення змін вимагає кваліфікаційну більшість в представницьких органах, повторне голосування, затвердження поправок на референдумі тощо. Так, в Італії для зміни конституції потрібно провести два послідовні обговорення в парламенті з інтервалом не менше трьох місяців і схвалення при другому голосуванні абсолютною більшістю голосів у кожній із палат. Однак, якщо більшість не склала 2/3 в кожній із палат, то 1/ членів будь-якої із палат, 500 тисяч виборців чи 5 обласних рад можуть вимагати проведення референдуму по зміні конституції, на якому потрібне схвалення більшістю дійсних голосів.

Як і в Україні, у деяких конституціях вказівки на те, що перегляд окремих положень (а інколи і всього Основного Закону) неможливий взагалі, або можливий на конкретний період, наприклад, на період надзвичайного стану, війни (Бельгія).

Порядок зміни конституції в значній мрі залежить від форми політико-територіального устрою держави. Він складніший у федеративних державах і, як правило, простіший в унітарних.

Суть конституціоналізму.
Конституціоналізм – це теорія і практика конституційного будівництва.

Він становить собою особливу систему конституційно-правових відносин, які опосередковують у загальному вигляді повновладдя народу, його суверенітет.

Конституціоналізм, таким чином, поняття значно ширше, ніж сама конституція.

Як специфічна форма відображення об’єктивної реальності конституціоналізм справляє значний вплив на конституційну свідомість, а відтак є реальним засобом захисту і оновлення суспільних і, перш за все, конституційних відносин.

Конституціоналізм є барометром прогресу і розвитку всього суспільства. Криза суспільства – це, перш за все, криза його конституціоналізму, головним виявом якої є істотні розходження між фактичною та юридичною конституцією, між конституційною правосвідомістю і офіційною політико-правовою доктриною.

Конституціоналізм як складне системне утворення з властивими йому структурними і функціональними характеристиками не можна ототожнювати з конституційним законодавством чи процесом його реалізації. Елементами конституціоналізму є: фактична і юридична конституція, конституційна теорія, конституційні відносини, конституційна правосвідомість, конституційна законність і правопорядок.


Конситуциалізм

Передбачає конституцію, яка

Встановлює межі здійснення публічної (державної) влади

Закріплює таку організацію публічної влади, яка будується на засадах поділу влади

Забезпечує надійний захист прав і свобод людини і громадянина

Розуміється як

Політико-правова теорія

Правління, обмежене конституцією, політична система, що спирається на конституцію та конституційні методи правління

Ідейно-політичний рух


Теоретичні підвалини вчення про конституції, в якому обґрунтовувалися положення щодо призначення конституції, її природи і сутності, предмета конституційного регулювання, форми та способу прийняття конституції тощо зародились в 17-18 століттях.

Теоретики становлення конституційної доктрини:

Джон Люк (англієць) – розробив концепцію громадських свобод обґрунтував поділ влад на законодавчу, виконавчу та договірну гілки;

Шарль Монтеск`є (француз) – запропонував систему „стримувань і противаг”, поділ влад на законодавчу, виконавчу і судову;

Жан-Жак Руссо (француз) – набули подальшого розвитку ідеї суспільного договору, народного суверенітету тощо
Суть фактичної і юридичної конституції:
В конституційному праві розрізняють фактичну і юридичну конституції.

Фактична Конституція – це реально існуючий суспільний устрій (конституційний лад), основу якого складають ті об’єктивні відносини, які визначають найбільш суттєві економічні, політичні, соціальні та інші характеристики суспільства.

Іншими словами, фактичну конституцію складають економічна, політична та соціальна основи суспільства, які органічно взаємозв’язані між собою.

Фактична конституція має місце в будь-якому, в тому числі безкласовому суспільстві.

Юридична конституція є офіційним визначенням фактичного порядку речей, засобом правового впорядкування реальних суспільних відносин. Фактична конституція існує незалежно від того, знайшла вона своє юридичне закріплення чи ні.

^ Фактична і юридична конституції – цілком самостійні явища і ототожнювати їх не можна.

З іншого боку, юридична конституція може вважатись похідною від фактичної конституції.

Фактична конституція не може не визначати структурні та функціональні характеристики юридичної конституції, головними з яких є реальність і відповідність фактичним конституційним відносинам, відсутність яких призводить до фіктивної конституції.

Якщо фактична і юридична конституції збігаються, то конституційна система є реальною. Якщо ж вони не збігаються, існують самі по собі, то конституційна система є фіктивною, нереальною.


Класифікація Конституції України.
Класифікація конституцій традиційно здійснюється за допомогою таких критеріїв: форма конституції, термін дії, спосіб прийняття, порядок внесення змін і доповнень, установлені конституцією форма правління, форма державного устрою і державно-політичний режим тощо.

Класифікація Конституції України за критеріями

За формою (структурою)

вираження

Писана, оскільки являє собою єдиний нормативний акт;

Формально-юридична - наділена найвищою юридичною силою

Кодифікована (консолідована) – бо це єдиний текст, прийнятий одночасно.

За часом виникнення

Конституція „нового” покоління – бо приймалась в період після розпаду СРСР, коли міжнародна ситуація сприяла демократизації суспільного життя.

За порядком (процедурою)

прийняття

Народна Конституція, оскільки прийнята всенародно обраним парламентом

За порядком внесення змін, внесення поправок, доповнень

Дуже жорстка, оскільки це випливає із змісту ст. 157 („Конституція не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України. Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.”).

За часом дії

Постійна Конституція

За характеристикою державного устрою

Конституція унітарної держави із особливістю включення автономії – АРК, яка має не окрему конституцію, а конституційний закон - ЗУ від 23.12.1998 року № 350-XIV "Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим"

За формою правління

Республіканська

Залежно від державно-політичного режиму

Демократична, така, що встановлює належну модель організації влади, реально гарантує права і свободи людини і громадянина на рівні міжнародних стандартів, закріплюють принципи демократичної, правової, соціальної держави, різноманітні форми власності, соціально орієнтовану ринкову економіку.



Структура та основні положення Конституції України.
Конституція України – „устрій”, „установлення” – це єдиний правовий акт, Основний закон, що закріплює державний і суспільний лад, права, свободи й обов`язки людини та громадянина, форми прямого народовладдя, систему й принципи організації державної влади та місцевого самоврядування, територіальний устрій, а також складники держави й суспільства.

^ Конституція складається з Преамбули та 15 розділів, які об’єднують 161 статтю, в тому числі 2 статті Прикінцевих положень, та 14 пунктів Перехідних положень.

У преамбулі зазначаються цілі прийняття Конституції України.

Верховна Рада України від імені Українського народу - громадян України всіх національностей,

виражаючи суверенну волю народу,

спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення,

дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя,

піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України,

прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу,

усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями,

керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням,

приймає цю Конституцію - Основний Закон України”.

Розділ І “Загальні положення” включає 20 статей (ст.ст. 1-20). Містить статті, які визначають основи суспільного ладу, громадянств, стосуються суверенітету України, соціального захисту громадян, екологічної безпеки, статті, що визначають державну символіку.

Розділ ІІ “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина” складається із 48 статей (ст.ст. 21-68) містить норми, що визначають фундаментальні права та свободи громадян України, гарантії їх реалізації, а також обов`язки громадян перед державою і суспільством.

Розділ ІІІ “Вибори. Референдум” включає 6 статей (ст.ст. 69-74) присвячений регулюванню порядку здійснення і проведення таких основних форм народного волевиявлення, як вибори й референдуму.

Розділ ІV “Верховна рада України” (ст.ст. 75-101) закріплює порядок утворення, роботи, повноваження, склад єдиного органу законодавчої влади – ВР, а також статус народного депутата України.

Розділ V “Президент України” (ст.ст. 102-112) містить норми, що реалізують порядок обрання, компетенцію, правовий статус, умови припинення повноважень Президента, порядок формування та функції РНБО України.

Розділ VІ “Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади” (ст.ст. 113-120) закріплює порядок утворення, діяльності, компетенції та склад Уряду України, місцевих органів влади.

Розділ VII “Прокуратура” (ст.ст. 121-123) формулює завдання, повноваження та структуру органів прокуратури.

Розділ VIII “Правосуддя” (ст.ст. 124-131) містить норми, що регулюють порядок утворення та функціонування органів правосуддя, визначають статус суддів.

Розділ ІХ “Територіальний устрій України” (ст.ст. 132, 133) закріплює основні принципи та систему адміністративно-територіального устрою України.

Розділ Х “Автономна Республіка Крим” (ст.ст. 134-139) визначає становище цієї республіки та її компетенцію, принципи відносин з Україною, повноваження органів цієї республіки.

Розділ ХІ “Місцеве самоврядування” (ст.ст. 140-146) містить норми, що визначають систему органів місцевого самоврядування, їхній склад, статус депутатів, а також повноваження цих органів.

Розділ ХІІ “Конституційний Суд України” (ст.ст. 147-153) визначає склад, повноваження КС, встановлює гарантії незалежності та недоторканості суддів.

Розділ ХІІІ “Внесення змін до Конституції України” (ст. 154-159) визначає порядок внесення змін і доповнень до Конституції, процедуру їх розгляду.

Розділ ХІV “Прикінцеві положення” (ст.ст. 160, 161) вказує, що Конституція набуває чинності з дня її прийняття. День її прийняття є державним святом – Днем Конституції України.

Розділ ХV “Перехідні положення” (пп. 1-14) закріплює положення щодо чинності законодавства в частині, що не суперечить Конституції, та порядок вирішення інших питань, які винили у зв`язку з прийняттям нової Конституції.

Таким чином, структура конституції – досить чітка, логічно зумовлена система взаємопов’язаних і взаємозумовлених структурних елементів.


Конституція України про внесення змін до неї та порядок вирішення перехідних питань.
Конституцією, розділом XIII  „Внесення змін до Конституції” передбачено наступне.

1. Внесення змін до Конституції, окрім розділу I "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України" передбачає:

1.1) Право подання законопроекту мають: Президент чи 1/3 (150) від конституційного складу ВР народних депутатів.

1.2) Законопроект про внесення змін розглядається ВР за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статті 157 (не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України) і статті 158 (законопроект, який не був прийнятий, може бути поданий до ВР не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту. ВР протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції) цієї Конституції.

1.3) Законопроект, схвалюється більшістю (226) від конституційного складу ВР,

1.4) Законопроект вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії ВР за нього проголосувало не менш як 2/3 від конституційного складу ВР.
2. Внесення змін до Конституції, зокрема до розділу I "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України" передбачає:

2.1) Право подання законопроекту мають: Президент чи 2/3 (300) від конституційного складу ВР народних депутатів

2.2) Законопроект про внесення змін розглядається ВР за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статті 157 (не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України) і статті 158 (законопроект, який не був прийнятий, може бути поданий до ВР не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту. ВР протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції) цієї Конституції.

2.3) Законопроект, приймається не менш як 2/3 (300) від конституційного складу ВР,

2.4) Законопроект про внесення змін до Конституції, зокрема до розділу I "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України" затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом.

Розділ ХV “Перехідні положення” (пп. 1-14) закріплює положення щодо чинності законодавства в частині, що не суперечить Конституції, та порядок вирішення інших питань, які винили у зв`язку з прийняттям нової Конституці

Поняття і принципи конституційного ладу України.
Конституційний лад України є системою суспільних відносин, передбачених і гарантованих Конституцією і законами, прийнятими на її основі і відповідно до неї.

За своєю суттю конституційний лад становить собою певний тип конституційно-правових відносин, зумовлених рівнем розвитку суспільства, держави і права.

За своїм змістом конституційний лад опосередковує насамперед передбачені і гарантовані Конституцією державний і суспільний лад, конституційний статус людини і громадянина, систему безпосереднього народовладдя, організацію державної влади й місцевого самоврядування, територіальний устрій, основи національної безпеки та інші найважливіші інститути конституційно-правових відносин в Україні.

За формою конституційний лад являє собою систему основних організаційних і правових форм суспільних відносин, передбачених Конституцією, тобто основних видів організації і діяльності держави, суспільства та інших суб’єктів конституційно-правових відносин.

Політико-правові принципи

(базові цінності) конституційного ладу

України

Суверенністьсуверенітет (верховна влада) народу (тобто його повновладдя, що закріплене нормативно-правовими актами, здійснюється через систему владних структур різного рівня - центральних, регіональних, місцевих, і зводиться до володіння народом соціально-економічними та політичними засадами, які забезпечують його участь в управлінні справами суспільства та держави, виробленні й прийнятті важливих рішень) і суверенітет держави (верховенство, самостійність і незалежність державної влади як усередині країни, так і за її межами).

Демократизм (народна сила, народна влада) – існування необмеженої влади народу (і щодо її належності, і щодо її здійснення)

Гуманізм (людський, людяний) – полягає в закріпленні Конституцією порядку, що ґрунтується на реальній і всебічній повазі до особи, людини, громадянина, збереженні й гарантуванні її прав і свобод (ст.3, 11, 12, 24, 28, 29, 34, 43, 45 та ін. Конституції)

Реальність – конституційний лад має бути не формальним, символічним, а справжнім, дійсним, тобто реально відображати наявні на момент прийняття та в перспективі суспільні відносини.

Системність – послідовність, логічність, всебічність, повнота закріплення в Основному Законі інститутів суспільства і держави

Науковість – теоретичні основи конституційного ладу базуються на досягненнях світової конституційної думки, деяких положеннях радянського державного (конституційного) права, надбанні української конституційної думки від часу проголошення незалежності України.

Історизм і наступність – в конституційному ладі сучасної України акумульовано весь той прогресивний досвід, накопичений в українському державотворенні, в державному та суспільному ладі України в минулому.

Програмний характер – сучасний конституційний лад є не тільки реальним, але і повною мірою утворює програму подальшого розвитку держави, суспільства а її окремих інститутів

Гарантованість – наявність системи гарантій конституційного лду (організаційно-правових, нормативно-правових тощо)

Особливі принципи

Здійснення державної влади з її поділом на законодавчу, виконавчу, судову (ст. 6 Конституції)

Верховенство права (ст. 8 Конституції)

Прямої дії норм Конституції (ст. 8 Конституції)

Визнання та гарантування місцевого самоврядування (ст. 7 Конституції)

^ Єдиного громадянства (ст. 4 Конституції)

Політичної, економічної, ідеологічної багатоманітності суспільного життя (ст.15 Конституції)

Цілісності та недоторканності території України (ст. 2 Конституції)

інші


Поняття і властивості суверенітету України.
Суверенністьсуверенітет (верховна влада) народу (тобто його повновладдя, що закріплене нормативно-правовими актами, здійснюється через систему владних структур різного рівня - центральних, регіональних, місцевих, і зводиться до володіння народом соціально-економічними та політичними засадами, які забезпечують його участь в управлінні справами суспільства та держави, виробленні й прийнятті важливих рішень) і суверенітет держави (верховенство, самостійність і незалежність державної влади як усередині країни, так і за її межами).

У суверенітеті держави Україна розрізняють два аспекти: внутрішній і зовнішній.

Внутрішній суверенітет –верховенство та повнота державної влади щодо решти організацій у політичній системі суспільства, її монопольне право на законодавство, управління і юрисдикцію в межах державної території.

Зовнішній суверенітет – незалежність держави у взаємовідносинах з іншими державами, недопустимість втручання у внутрішні справи ззовні.



Властивості

державного

суверенітету

України

Установчий характер державної влади

Територіальна цілісність

Єдиний конституційний простір

Легітимність органів державної влади

Єдине громадянство

Власна та єдина кредитно-грошова система

Наявність власних Збройних Сил України

Міжнародна правосуб`єктність

Наявність державних символів і столиці


Щодо сутності народного суверенітету, то з позицій політико-правового підходу він є конституційно-правовим інститутом і політичним явищем одночасно.

За своєю юридичною природою народний суверенітет є виразом конституційно-правових відносин, а народ – суб’єктом народного суверенітету.

У політичному ж відношенні народ є соціальною спільнотою, незалежно від етнічного чи національного походження громадян України.

Народний суверенітет в Україні виявляється як прояв державної волі її громадян, яка реалізується через конституційні інститути народного волевиявлення, вибори, всеукраїнський референдум, інші форми безпосередньої демократії, а також через єдиний представницький орган всього народу – Верховну Раду України. Це – основні форми реалізації народного суверенітету, які законодавчо закріплені у розділах ІІІ, ІV та V Конституції України

Право визначати й змінювати конституційний лад України, зазначається у ст. 5 Конституції, належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.
Суверенність конституційного ладу полягає насамперед у визначенні, встановленні конституційного ладу народом і можливості його зміни лише волею народу.

Право визначати й змінювати конституційний лад України, зазначається у ст. 5 Конституції, належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.
Суверенність конституційного ладу означає суверенітет народу і держави (ст. 1, 5 Конституції). Відповідно до ст. 2 Конституції суверенітет України поширюється на всю її територію. Україна є позаблоковою державою й існування на її території іноземних військових баз не допускається.

Використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою.

Організація державної влади в Україні. Розподіл державної влади.
В Конституції закріплено засади, що визначають характер і статус органів державної влади, а також тих органів, які реалізують цю владу.

^ Ст. 5 Конституції встановлює, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування

Тобто, сформульовано:

Три напрямки (форми) реалізації народовладдя

У формі безпосередньої (прямої) демократії

Через органи державної влади

Через органи місцевого самоврядування


^ Ст. 6. проголошує один із важливих принципів державної влади - державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Цей демократичний принцип став провідним в організації й функціонуванні державної влади та її органів в Україні. Він дає можливість не лише розмежувати компетенцію між різними гілками державної влади, а й створити необхідну систему стримувань і противаг, яка не дає змогу привласнити всю повноту державної влади одному органові державної влади. Поважання принципу розподілу влад є важливою гарантією проти узурпації влади народу державою. Згідно ст. 7, в нашій державі визнається та гарантується місцеве самоврядування. Воно є самостійним у межах своїх повноважень. Органи місцевого самоврядування не належать до системи органів державної лади. Та це не означає, що місцеве самоврядування – як демократичний феномен, одне з проявів народовладдя – „відірване” від державної влади.

Органи законодавчої влади – це представницькі законодавчі органи, які в Україні утворюються шляхом вільних і загальних виборів. Відповідно до ст. 75 єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – ВР. Законодавча влада може здійснюватись народом України не тільки через свої представницькі органи – ВР, а і безпосередньо – всеукраїнським референдумом, - хоча такої практики законодавчого референдуму в Україні немає.

Органи виконавчої влади – утворюються для здійснення виконавчої та розпорядчої діяльності з керівництва господарською, соціально-культурною та адміністративно-політичною сферами життя суспільства.

Органи судової влади – здійснюють судову владу шляхом конституційного, цивільного, кримінального та адміністративного судочинства. Конституція до судової гілки влади відносить: суди загальної юрисдикції – ст. 125, Конституційний Суд – ст. 147.

Особливе місце в системі органів державної влади – Президент, який не відноситься до жодної з гілок влади, а є главою держави, що визначає його особливий характер президентської влади - представницький. Він є складовою в системі стримувань і противаг між законодавчою і виконавчою гілкою влад, які, в свою чергу також впливають на Президента.

Органи прокуратури – не віднесені безпосередньо до жодної з гілок влади і є державними органами, які наділені державно-владними повноваженнями та беруть певну участь у функціонуванні судової гілки влади. Прокуратура України становить єдину систему, на яку покладаються визначені конституцією завдання.



Класифікація органів державної влади України

За способом формування

1) виборні – Президент. ВР

2) такі, що призначаються – КМ, органи прокуратури

За

територіальним масштабом діяльності

1) вищі – Президент, ВР, КМ, Конституційний Суд, Верховний суд

і центральні – міністерства, державні комітети

2) місцеві – МДА, місцеві суди загальної юрисдикції

За

характером компетенції

1) загальної компетенції – Президент, ВР, КМ, МДА

2) галузевої компетенції – Міністерство вугільної промисловості, Державний комітет лісового господарства ...

3) міжгалузевої компетенції – Міністерство праці та соціальної політики, Державний комітет з енергозбереження

4) внутрішньогалузевої компетенції – місцеві органи галузевих міністерств

За порядком вирішення питань, віднесених до їхньої компетенції

1) колегіальні – ВР, КМ

2) одноосібні - Президент



Верховенство права в Українській державі.
В Україні конституційно закріплено принцип верховенства права, на якому ґрунтується і сама Конституція.

Верховенство права визначають принципові положення та конкретний зміст Конституції в правовій державі, якою є Україна.

Конституція має найвищу юридичну силу. ЇЇ норми – прямої дії і суб`єкти суспільних відносин зобов`язані безумовно виконувати відповідні конституційні положення.

Принцип верховенства права – означає, що основою законотворення мають бути загальновизнані принципи справедливості, гуманізму, пріоритету особи, громадянина, громадянського суспільства перед державою, забезпечення вільного користування властивими людині від природи правами і свободами, їх захист від посягань з боку інших громадян, юридичних осіб, державних органів і посадових осіб.

Закони та інші правові акти не повинні суперечити Конституції та конституційним законам України.

Діяльність органів державної влади завжди пов`язана із законом. Державні органи, органи місцевого самоврядування, посадові особи здійснюють повноваження за принципом: „Забороняється все, крім того, що прямо дозволено законом”.

Пріоритет закону в регулюванні найважливіших суспільних відносин є головною ознакою правової держави.

У разі порушення прав громадянина він має право безпосередньо звернутись до суду, посилаючись на Конституцію.

Загальна характеристика громадянського суспільства та його ознаки.
Громадянське суспільство – це сукупність суспільних (економічних, соціальних, політичних) відносин формальних і неформальних структур, у межах яких задовольняються різноманітні потреби і реалізуються інтереси індивідів та їх груп.

Громадянське суспільство-це,

по-перше асоціація людей у який кожна люд. вільна як така, що володіє невідчужуваними правами, рівноправна з іншими членами суспільства, самостійна у виборі правового стану (громадянство, іноземного громадянства, відсутність громадянства),

по-друге, недержавні (інституціоналізовані в об'єднання громадян) асоціації людей по соціальній, етнічній, релігійній і іншим належностям, політичним, професійним і ін. інтересам, що,

по-третє формуються на цих основах суспільні (недержавні) відносини, що розвиваються і функціонують на самоуправлінських засадах, самопрояві волі й інтересів окремих індивідів, їхніх угрупувань, діючих у вільному від державно-правового впливу просторі суспільства.

Становлення і функціонування громадянського суспільства у недержавній сфері суспільних відносин не означає його ізольованості від державно-правових інститутів, організаційної діяльності державних органів і організацій правових засобів впливу на діяльність організацій і поводження людей у системі громадянського суспільства. При цьому використовуються різні державно-правові засоби: законодавчі акти, правові відносини, що складаються в зв'язку з правовим регулюванням поводження людей, організацією, реорганізацією, діяльністю і припиненням об'єднань людей, функціонуванням інших інститутів громадського суспільства, договірні і позадоговірні засоби правового регулювання взаємин, взаємодії суспільства і держави, правоохоронна діяльність держави, його органів і організацій.



^ Ознаки

Громадянського суспільства

Автономія від надмірного втручання з боку держави

Свобода індивідів

Відкритість

Пріоритет прав і свобод людини й громадянина

Політичний, економічний та ідеологічний плюралізм




^ Структура Громадянського суспільства

Соціальна

сфера

Економічна

сфера

Політична

сфера

Духовна

сфера

Інститут родини, виховання, освіти

Вільний ринок

Свобода політичного самовираження

Освіта

Добровільні

суспільні об`єднання за інтересами

Багатоманітність і рівноправність

форм власності

Багатопартійність

Наука

Культура

Інформаційна

сфера


Взаємозв`язок суспільства, держави і права

Суспільство

Право

Держава

Поняття і ознаки правової держави.
Правова держава – демократична держава, де забезпечується верховенство права, послідовно проводиться принцип поділу влади та визнаються й гарантуються права і свободи кожної людини.

Правовою є держава, яка у всій своїй діяльності пов'язана та обмежена правом і конституцією країни, а своєю го­ловною турботою визнає забезпечення прав і свобод людини.


У Конституції закріплено такі

ознаки правової держави

в

Україні:


ч.1 ст. 8

Верховенство права, що означає:

  • пов`язаність законодавчої влади природним правом – держава може видавати лише такі закони, які відповідають приписам природного права;

  • верховенство закону – визнання за Конституцією найвищої юридичної сили; законами регулюються найважливіші питання суспільних відносин у всіх сферах суспільного життя; панування закону, безумовне підпорядкування йому всіх членів суспільства і держави в цілому

ч. 1 ст. 6

Здійснення державної влади на засадах її поділу на законо­давчу, виконавчу та судову. Три гілки влади діють від­носно самостійно і незалежно одна від одної таким чином, щоб не допустити можливості домінування однієї з них та узурпації вна­слідок цього всієї повноти влади в одних руках.

ч. 1 ст. 19

Вищий пріоритет прав і свобод людини і громадянина. Правова держава визнає та гарантує права і свободи люди­ни і громадянина, які закріплені Конституцією, загальновизнаними нормами міжнародного права, законами та іншими нормативними актами. Один із принципів правової держави «все, що не заборо­нено, те дозволено» сформульовано в Конституції України таким чином: «ніхто не може бути примушений робити те, що не перед­бачено законодавством»

ч. 1 ст. 126

Незалежність суду. У правовій державі суд ві­діграє роль головного елемента механізму гарантій прав і свобод людини. З огляду на це має бути забезпечена реальна незалежність суду від будь-яких владних чи громадських структур. Тільки неза­лежний суд може ефективно захистити людину від свавілля орга­нів виконавчої влади та їхніх посадових осіб

ч. 2 ст. 19

Законність управління. Згідно з Конституцією України органи державної влади та органи місцевого самовряду­вання (які здійснюють управління на різних територіальних рів­нях), їхні посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в ме­жах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та за­конами України

ст. 55, 56

Правовий захист людини від порушення її прав державною владою та місцевим самоврядуванням з наступним відшкодуванням за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди.

Захист згідно з Конституцією здійснюється: судом, Уповноваженим ВР з прав людини; міжнародними судовими установами або органами міжнародних організацій, членом яких є Україна, кожною людиною за допомогою заходів, не заборонених законом.


.

Взаємозалежність і співвідношення громадянського суспільства і правової держави.
Громадянське суспільство – це, по-перше асоціація людей у який кожна людина вільна як така, що володіє невідчужуваними правами, рівноправна з іншими членами суспільства, самостійна у виборі правового стану (громадянство, іноземного громадянства, відсутність громадянства), по-друге, недержавні (інституціоналізовані в об'єднання громадян) асоціації людей по соціальній, етнічній, релігійній і іншим належностям, політичним, професійним і ін. інтересам, що, по-третє формуються на цих основах суспільні (недержавні) відносини, що розвиваються і функціонують на самоуправлінських засадах, самопрояві волі й інтересів окремих індивідів, їхніх угрупувань, діючих у вільному від державно-правового впливу просторі суспільства.

Становлення і функціонування громадянського суспільства у недержавній сфері суспільних відносин не означає його ізольованості від державно-правових інститутів, організаційної діяльності державних органів і організацій правових засобів впливу на діяльність організацій і поводження людей у системі громадянського суспільства. При цьому використовуються різні державно-правові засоби: законодавчі акти, правові відносини, що складаються в зв'язку з правовим регулюванням поводження людей, організацією, реорганізацією, діяльністю і припиненням об'єднань людей, функціонуванням інших інститутів громадського суспільства, договірні і позадоговірні засоби правового регулювання взаємин, взаємодії суспільства і держави, правоохоронна діяльність держави, його органів і організацій.

Демократична правова держава - заснована і діюча на демократичних засадах юридична організація суспільства, правова форма організації і діяльності публічно-політичної влади і її взаємин з людиною різних цивільних (прав) стану і громадянському суспільством.

Найважливіші принципи громадянського суспільства і демократично-правової держави, їхніх взаємин на індивідуальному і масовому (асоційованому) рівнях закріплені й оформлені в системі конституційного ладу.

У відмінності від суспільства, у яке держава входить у якості найважливішої політичної організації, центра, навколо якого «обертається» усе політичне життя, громадянське суспільство не включає державу, не дивлячись на те, що всі його потреби й інтереси в різному ступені і формі знаходять висвітлення в державній діяльності, переломлюються «крізь» волю держави, одержуючи загальне значення в системі законодавства, юридичних засобів, що забезпечують стабільність і нормальний розвиток цивільного суспільства.

Визначається службова, обслуговуюча роль держави у відношенні цивільного суспільства, відтворення для нього нормальних демократичних умов існування і розвитку. З іншого боку, функціонування громадянського суспільства відповідно до законів держави, повага суспільством державності.

Конституційними ознаками демократичної правової держави є:

розмежування функцій, сфер впливу і відповідальності між державою і громадянським суспільством для того, щоб державне регулювання в громадянському суспільстві здійснювалося в межах, визначених Конституцією, створило для суспільства умови нормального розвитку, а громадянське суспільство і його інститути, роблячи постійний вплив на державну політику, не претендували на суверенну владу, на здійснення владних-управлінських функцій, узурпацію влади окремими партіями, чи угрупованнями обличчями, а була вільною асоціацією людей, їхнім соціальним будинком;

досягнення політичної (державної) влади тільки за допомогою законом передбачених форм прямого народовладдя, демократичних виборів, що мають загальної, рівний, прямої характер за умови таємного голосування і виключного права вищого органа державної влади виступати від імені всього народу;

поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, контрольну, судову, кожна з який діє незалежно, самостійно, у взаємодії з іншою владою, як правило (виключення може бути встановлено тільки Конституцією), без права взаємного делегування функцій і повноважень, на засадах взаємних стримань і противаг;

розмежування компетенції між центральною владою й органами регіонального і місцевого самоврядування, центральною і місцевою державною адміністрацією, органами регіонального місцевого самоврядування й інших форм територіальної самоорганізації громадян із правом делегування повноважень і договірною компетенцією в системі самоврядування територіальним колективом (громади, комуни)

визнання держави не даруванням нею природних відчужуваних і недоторканних прав і воль людини і громадянина, забезпечення цих прав і воль державним захистом

Інститут захисту конституційного ладу України.
Українська держава захищає конституційний лад і забезпечує його стабільність.

Гарантіями конституційного ладу України є такі положення Конституції України

ч. 1 ст. 157

неможливість зміни Конституції, якщо ці зміни передбача­ють скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина
або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України


ч. 2 ст. 157

неможливість зміни Конституції в умовах воєнного або над­
звичайного стану





ускладнений порядок внесення змін до першого розділу
Конституції, присвяченого засадам конституційного ладу України

ч. 2 ст. 102

ст. 111

конституційне визначення статусу Президента як га­ранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадяни­на

та встановлення відповідальності Президента у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину

ч. 1 ст. 37

заборону утворювати політичні партії та громадські органі­зації, програмні цілі або дії яких спрямовані на зміну конституцій­ного ладу насильницьким шляхом

ч. 2 ст. 79

присягу народних депутатів України щодо додержання Кон­ституції України та законів України

п. 1 ст. 116

конституційний обов'язок КМ за­безпечувати державний суверенітет України, виконання Консти­туції і законів України

ст. 150

діяльність спеціального органу захисту конституційного ладу - Конституційного Суду України, який вирішує питання про
конституційність чинного законодавства, актів Президента Украї­ни та актів Кабінету Міністрів України


Екстраординарним засобом захисту конституційного ладу є право­вий режим надзвичайного стану та правовий режим воєнного стану що можуть бути введені в Україні або в окремих її місцевостях Указом Пре­зидента, який підлягає затвердженню ВР протягом двох днів од моменту звернення Президента.
Згідно з ЗУ від 16.03.2000 року „Про правовий режим надзвичайного стану” - надзвичайний стан - це особливий правовий режим, який може тимчасово вводитися в Україні чи в окремих її місцевостях із виникненням надзвичайних ситуацій ,техногенного або природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і мате­ріальних втрат, створюють загрозу життю ї здоров'ю громадян, або в разі спроби захоплення державної влади чи зміни конститу­ційного ладу України шляхом насильства, і передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування відповідно до цього закону повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення безпеки і здоров'я громадян, нормального функціонування націо­нальної економіки, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, захисту конституційного ладу, а також допускає тимчасове, обумовлене загрозою, обмеження у здійсненні консти­туційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Основні засади взаємовідносин громадянського суспільства і держави.
Громадянське суспільство – це, по-перше асоціація людей у який кожна людина вільна як така, що володіє невідчужуваними правами, рівноправна з іншими членами суспільства, самостійна у виборі правового стану (громадянство, іноземного громадянства, відсутність громадянства), по-друге, недержавні (інституціоналізовані в об'єднання громадян) асоціації людей по соціальній, етнічній, релігійній і іншим належностям, політичним, професійним і ін. інтересам, що, по-третє формуються на цих основах суспільні (недержавні) відносини, що розвиваються і функціонують на самоуправлінських засадах, самопрояві волі й інтересів окремих індивідів, їхніх угрупувань, діючих у вільному від державно-правового впливу просторі суспільства.

Демократична правова держава - заснована і діюча на демократичних засадах юридична організація суспільства, правова форма організації і діяльності публічно-політичної влади і її взаємин з людиною різних цивільних (прав) стану і громадянському суспільством.

Питання взаємовідносин держави і громадянського суспільства, регулювання основних сфер життєдіяльності громадянського суспільства мають важливе значення в Конституції.

Це проблема власності, підприємництва, екологічної безпеки, сім`ї, діяльності громадських об`єднань, свободи інформації тощо.

Громадянське суспільство ґрунтується на засадах свободи і рівноправності людей, саморегуляції і самоврядування.

Держава підпорядковується служінню громадянському суспільству і спрямовує свою діяльність на забезпечення рівних можливостей для всіх як соціальної справедливості.

Правове регулювання в громадянському суспільстві здійснюється у визначених Конституцією межах і спрямоване на забезпечення інтересів людини.

З огляду на похідний характер державної влади від громадянського суспільства, допоміжну роль держави, наголошується на пріоритеті громадянського суспільства, встановлюються межі здійснення державної влади і гарантується демократичний розвиток суспільства і його структур.

Поняття, форми і принципи державного устрою.
Державний устрій – політико-територіальна організація держави, яка характеризується статусом її територіальних одиниць, формою їх правових відносин між собою та державою в цілому.

Форми сучасного державного будівництва (державного устрою)

Унітарна (Україна) держава

Федеративна (Росія) держава

Обласна (Іспанія, Італія) держава


Державний лад є однією із складових конституційного ладу держави Україна, який закріплений в Конституції.

Основи державного ладу виявляються через систему базових принципів організації (побудови) та діяльності держави, її найважливіших інститутів.

Ці принципи визначають суть, тип, форму, функції держави, механізм їх здійснення тощо.

.

Принципи державного устрою закріплені в статтях 1, 2, 5 Конституції

Суверенність і незалежність держави. Розрізняють:

Внутрішній суверенітет – верховенство та повнота державної влади щодо решти організацій у політичній системі суспільства, її монопольне право на законодавство, управління та юрисдикцію в межах державної території.

Зовнішній суверенітет – незалежність держави у взаємовідносинах з іншими державами, недопустимість втручання у внутрішні справи ззовні.

Риси, властиві державному суверенітету

Установчий характер державної влади

Територіальна цілісність

Єдиний конституційний простір

Легітимність органів державної влади Єдине громадянство

Власна та єдина кредитно-грошова система

Наявність власних Збройних Сил України

Міжнародна правосуб`єктність

Наявність державних символів і столиці

Демократизм держави – опосередковує передусім і переважно, відносини між державою та народом, державою і соціальними групами, державою та особою.

Проявляється: у визнання народу носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні, поєднанням безпосередньо народовладдя (вибори, референдум) із здійсненням влади через органи державної влади та місцевого самоврядування, визнанні й гарантуванні місцевого самоврядування, в демократичному порядку формування органі державної влади та місцевого самоврядування (через конкурентні, вільні й чесні вибори), у системі, структурі, функціях і повноваженнях органів державної влади та місцевого самоврядування й у порядку їх діяльності (гласність, відкритість) тощо.

Соціальність держави – в державі людини, її життя та здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.

Держава для людини, а не навпаки – такий зміст норм Конституції, які визначають соціальну політику держави, забезпечують соціальну справедливість: ст. 3, 11, 13, 17, 27, 43, 45, 51, 52.

Правової держави

Характерні риси правової держави:

верховенство права у всіх сферах життя ( ст. 8): „дозволено все, що не заборонено законом”, „ безумовне підкорення всіх та всього закону”, взаємна відповідальність держави і особи, юридична захищеність особи, поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, судова система гарантує права і свободи, державний нагляд і контроль за реалізацією правових норм, висока правова культура громадян, їх обізнаність з юридичними законами, вміння їх використовувати в повсякденному житті.

Унітарність (єдність, соборність) держави – єдина держава, територія якої поділена на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають будь-яких суверенних прав (статусу державного утворення)

Республіканська форма правління – найвищу владу здійснює обраний населенням колегіальний орган –парламент – ВР.

Тип республіканської форми правління – в Конституції не визначено (серед парламентських, президентських, напівпрезидентських республік0

Поняття і принципи формування правової держави в Україні.
Правова держава – демократична держава, де забезпечується верховенство права, послідовно проводиться принцип поділу влади та визнаються й гарантуються права і свободи кожної людини.

Правовою є держава, яка у всій своїй діяльності пов'язана та обмежена правом і конституцією країни, а своєю го­ловною турботою визнає забезпечення прав і свобод людини.


У Конституції закріплено такі

принципи правової держави

в

Україні:


ч.1 ст. 8

Верховенство права, що означає:

  • пов`язаність законодавчої влади природним правом – держава може видавати лише такі закони, які відповідають приписам природного права;

  • верховенство закону – визнання за Конституцією найвищої юридичної сили; законами регулюються найважливіші питання суспільних відносин у всіх сферах суспільного життя; панування закону, безумовне підпорядкування йому всіх членів суспільства і держави в цілому

ч. 1 ст. 6

Здійснення державної влади на засадах її поділу на законо­давчу, виконавчу та судову. Три гілки влади діють від­носно самостійно і незалежно одна від одної таким чином, щоб не допустити можливості домінування однієї з них та узурпації вна­слідок цього всієї повноти влади в одних руках.

ч. 1 ст. 19

Вищий пріоритет прав і свобод людини і громадянина. Правова держава визнає та гарантує права і свободи люди­ни і громадянина, які закріплені Конституцією, загальновизнаними нормами міжнародного права, законами та іншими нормативними актами. Один із принципів правової держави «все, що не заборо­нено, те дозволено» сформульовано в Конституції України таким чином: «ніхто не може бути примушений робити те, що не перед­бачено законодавством»

ч. 1 ст. 126

Незалежність суду. У правовій державі суд ві­діграє роль головного елемента механізму гарантій прав і свобод людини. З огляду на це має бути забезпечена реальна незалежність суду від будь-яких владних чи громадських структур. Тільки неза­лежний суд може ефективно захистити людину від свавілля орга­нів виконавчої влади та їхніх посадових осіб

ч. 2 ст. 19

Законність управління. Згідно з Конституцією України органи державної влади та органи місцевого самовряду­вання (які здійснюють управління на різних територіальних рів­нях), їхні посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в ме­жах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та за­конами України

ст. 55, 56

Правовий захист людини від порушення її прав державною владою та місцевим самоврядуванням з наступним відшкодуванням за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди.

Захист згідно з Конституцією здійснюється: судом, Уповноваженим ВР з прав людини; міжнародними судовими установами або органами міжнародних організацій, членом яких є Україна, кожною людиною за допомогою заходів, не заборонених законом.



Декларація про державний суверенітет України та її роль в становленні держави України.

З прийняттям тоді ще ВР УРСР 16.07.1990 року Декларації про державний суверенітет України в Україні розпочався конституційний процес № 55-XII.

Основна роль Декларації в становленні держави Україна полягає в тому, що вперше утверджується здійснення українським народом його невід`ємне право на самовизначення та проголошені нові принципи організації публічної влади та правового статусу людини і громадянина.

Основні положення Декларації такі.

ВР УРСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України,

проголосила державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

1. Самовизначення української нації - як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення; здійснює захист і охорону національної державності українського народу; будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій, інших угруповань чи окремих осіб переслідуються за законом.

2. Народовладдя - громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України, народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці, його повновладдя реалізується на основі Конституції Республіки як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до ВР і місцевих Рад, від імені всього народу може виступати виключно ВР, жодна політична партія, громадська організація, інше угруповання чи окрема особа не можуть виступати від імені всього народу України.

3. Державна влада – Україна є самостійною у вирішенні будь-яких питань свого державного життя, забезпечує верховенство Конституції та законів Республіки на своїй території, державна влада здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову, найвищий нагляд за виконанням законів здійснюється Генеральним прокурором.

4. Громадянство УРСР - має своє громадянство (на той час –забезпечено також громадянство СРСР), підстави набуття і втрати визначаються ЗУ, всім громадянам гарантуються права і свободи, які передбачені Конституцією і нормами міжнародного права, визнаними Україною, рівність перед законом усіх громадян Республіки незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин, захист інтересів громадян, які перебувають за кордоном.

5. Територіальне верховенство – на всій території, в існуючих кордонах, яка є недоторканою і не може бути змінена та використана без її згоди, самостійно визначаються адміністративно-територіальний устрій Республіки та порядок утворення національно-адміністративних одиниць.

6. Економічна самостійність - народ України має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України, земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси,, ..., весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки і використовуються з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян. Україна має право на свою частку в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному та валютному фондах і золотому запасі, яка створена завдяки зусиллям народу Республіки.

Україна самостійно створює банкову, цінову, фінансову, митну, податкову системи, формує державний бюджет, а при необхідності впроваджує свою грошову одиницю. Підприємства, установи, організації та виробничі одиниці, розташовані на території Української РСР, вносять плату за використання землі, інших природних і трудових ресурсів, відрахування від валютних надходжень, а також сплачують податки до місцевих бюджетів. Українська РСР забезпечує захист всіх форм власності.

7. Екологічна безпека - самостійно встановлює порядок організації охорони природи на території Республіки та порядок використання природних ресурсів, має свою національну комісію радіаційного захисту населення, дбає про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, його молодого покоління.

8. Культурний розвиток - є самостійною у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку.

9. Зовнішня і внутрішня безпека - має право на власні Збройні Сили, має власні внутрішні війська та органи державної безпеки, підпорядковані ВР, визначає порядок проходження військової служби громадянами Республіки, громадяни проходять дійсну військову службу на території Республіки і не можуть використовуватись у військових цілях за її межами без згоди ВР.

Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

10 Міжнародні відносини - як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів Республіки у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, науковій, технічній, культурній і спортивній сферах, виступає в них рівноправним учасником, визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.

Відносини Української РСР з іншими радянськими республіками будуються на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи.

Декларація є основою для нової Конституції, законів України і визначає позиції Республіки при укладанні міжнародних угод. Принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладання союзного договору.

Державно-правові ознаки України як держави.



Державно-правові ознаки

України

як держави

Наявність публічної політичної влади, якій повинні підкорятися всі, хто перебуває на території держави – єдиним законним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює свою владу як безпосередньо (вибори, референдум), так і через найвищі свої представницькі органи – ВР та місцеві ради

Наявність апарату управління і примусу – здійснення державних владних повноважень за принципом поділу влад на законодавчу, виконавчу, судову, принцип стримувань і противаг.

Територіальна організація населення (ст. 132-133) - Територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості і соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.

Систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь.

Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України.

Державний суверенітет, який має властивості: Установчий характер державної влади, Територіальна цілісність, Єдиний конституційний простір, Легітимність органів державної влади, Єдине громадянство, Власна та єдина кредитно-грошова система, Наявність власних Збройних Сил України, Міжнародна правосуб`єктність, Наявність державних символів і столиці

Нерозривний зв`язок із правом

Наявність податкової системи

Офіційна державна символіка -



Державні символи України.
Державні символи України – встановлені Конституцією чи спеціальними ЗУ особливі розпізнавальні знаки, що уособлюють суверенітет, сповнені певного історичного чи ідеологічного змісту.


Державні символи України

ст. 20 Конституції

Державний Прапор України - стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.

Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України).

Державний Гімн України національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.


ст. 20 Конституції - столицею України є місто Київ, який є адміністративно-політичним центром та місцем перебування вищих органів державної влади України. Статус міста Києва визначено ЗУ від 15.01.1999 року „Про столицю України – місто-герой Київ”
Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що приймається не менш як 2/3 від конституційного складу ВР.

- ЗУ від 06.03.2003 року № 602-IV „ Про Державний гімн України” затвердив наступну редакцію Державного гімну України і встановив, що урочисті заходи загальнодержавного значення розпочинаються і закінчуються виконанням Державного Гімну України. Музичне виконання Державного Гімну України здійснюється під час проведення офіційних державних церемоній та інших заходів. Наруга над Державним Гімном України тягне за собою відповідальність, передбачену законом.

"Ще не вмерла України і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.


Приспів:

Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду".

- Постановою ВР від 19.02.1992 року № 2137-XII „Про державний герб України” затверджено тризуб як малий герб України, вважаючи його головним елементом великого герба України

Зображення Державного герба України поміщується на печатках органів державної влади і державного управління, грошових знаках та знаках поштової оплати, службових посвідченнях, штампах, бланках державних установ з обов'язковим додержанням пропорцій зображення герба.
- Постановою ВР від 28.01.1992 року № 2067-XII „Про державний прапор України” затверджено, що Державним прапором України є національний прапор, що являє собою прямокутне полотнище, яке складається з двох рівних за шириною горизонтально розташованих смуг: верхньої - синього кольору, нижньої - жовтого кольору, із співвідношенням ширини прапора до його довжини 2:3.

Державний прапор підіймають на будівлях органів державної влади й управління, органів місцевого самоврядування, дипломатичних і консульських представництв України, на прикордонних заставах і митницях, під час офіційних зустрічей на вищому рівні тощо.
ст. 20 Конституції - столицею України є місто Київ, який є адміністративно-політичним центром та місцем перебування вищих органів державної влади України. Статус міста Києва визначено ЗУ від 15.01.1999 року „Про столицю України – місто-герой Київ”


Суть і зміст народовладдя в Україні.
Народовладдя (демократія) – приналежність усієї суспільної влади та вільне здійснення цієї влади відповідно до суверенної волі в інтересах всього суспільства та окремо кожної людини чи громадянина.

Конституція зафіксувала, що вся влада в Україні належить народові, який є носієм суверенітету, єдиним джерелом влади.

Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади і місцевого самоврядування. Жодна політична партія, громадська організація, інше угрупування чи окрема особа не можуть присвоювати право здійснювати державну владу і діяти від імені всього народу. Народ України є господарем своєї долі і реалізує право власності на землю, її надра, повітряний простір водні та інші природні ресурси в межах території України та її континентального шельфу.

Повновладдя народу України здійснюється на основі Конституції через дві форми (інститути) прояву: представницьку і безпосередню демократію.


Форми народовладдя

в Україні

Представницька демократія – державна влада здійснюється через представницькі органи – ВР, Президент, ВР АРК, місцеві Ради

Базується на таких вихідних положеннях:

Народне представництво засновується Конституцією

Орган народного представництва (парламент, Президент, місцева рада) здійснює законодавчу владу від імені народу – носія суверенітету – за його уповноваженням

Представницький орган складається з депутатів(Президента), які обрані народом

Депутат парламенту представляє весь народ, а не лише тих, хто його обрав 9принцип вільного мандата)

Характерні специфічні форми роботи

Рішення представницького органу (закони) мають визначальний характер

Безпосередня (пряма) демократія – це пряме волевиявлення народу, яке реалізується шляхом референдумів, всенародного обговорення законопроектів, участі у виборах, проведенні загальних зборів громадян, через накази виборців, відкликання депутатів, які тісно пов`язані між собою та доповнюють одна одну.

Форми здійснення прямого народовладдя в Україні.
Народовладдя (демократія) – приналежність усієї суспільної влади та вільне здійснення цієї влади відповідно до суверенної волі в інтересах всього суспільства та окремо кожної людини чи громадянина.
У здійсненні прямого (безпосереднього) народовладдя основоположними в Україні є такі інститути, які забезпечують прийняття державного рішення прямим волевиявленням народу.


Інститути прямої (безпосередньої) демократії

Вибори – процес, в результаті якого певна спільність людей шляхом голосування формує державний орган або заповнює вакантну виборчу посаду (предмет – визначення особи, яка, на думку більшості виборців, найбільш гідна обіймати виборну посаду)

Референдуми – голосування населення всієї держави (загальнодержавний) або певної її частини (місцевий) з метою вирішення найважливіших питань державного і суспільного життя (предмет – вирішення важливих питань, не пов`язаних з наданням юридичної сили мандатам певних осіб – зміна, прийняття, скасування законів).

Всенародне обговорення законопроектів (факультативні референдуми)

Загальні збори населення за місцем проживання

Дорадчі опитування (ст. 6 Конституції)

Наради загальнодержавного і місцевого значення

Відкликання депутатів

Народні петиції (звернення, скарги ...)

Мітинги і демонстрації

Органи самоорганізації населення

Плебісцити -

Народна законодавча ініціатива

Потенційне право

Народний розпуск представницьких органів




Форми народовладдя

За результатами

Імперативні (обов`язкові)

Факультативні

Комплексні

Правотворчі (утворення правової норми)

Ті, що не встановлюють норм права

За правовими засадами

На підставі норм права

На підставі традицій, звичаїв (мітинги, збори)

За територіальною ознакою

Національні (загальні)

місцеві

За суб`єктами

Всенародні, групові (колективні)

Індивідуальні



Поняття і види референдумів.

Референдуми – голосування населення всієї держави (загальнодержавний) або певної її частини (місцевий) з метою вирішення найважливіших питань державного і суспільного життя (предмет – вирішення важливих питань, не пов`язаних з наданням юридичної сили мандатам певних осіб – зміна, прийняття, скасування законів).

Роль референдуму, як основного інституту народовладдя

Один із основних інструментів реалізації права народного суверенітету

Одна із форм реалізації права на національний суверенітет

Один із способів формування громадської думки

Є противагою (може використовуватись) рішенням органів державної влади та місцевого самоврядування


ЗУ від 03.07.1991 року № 1286-XII "Про всеукраїнський та місцеві референдуми"


Види референдумів, які можна проводити в Україні

За юридичною силою

наслідків

його

проведення (рішення)

Імперативний – рішення має найвищу юридичну силу, є остаточним і обов`язковим до виконання на всій території, не потребує затвердження державними органами, результати можуть бути змінені наступним референдумом з цього питання, але не раніше, ніж через 5 років.

Консультативний – рішення не є обов`язковим, висловлена точка зору населення, яка не є обов`язковою для виконання – дорадче опитування (ст. 46 ЗУ)

За підставами проведення

Обов`язкові – коли рішення з певних питань не можуть бути врегульовані іншим шляхом (питання ст. 73 Конституції (про зміну території України) та питання Конституції: розділу I (держава унітарна, права людини ..), розділу III (про вибори, референдум), розділу XIII (внесення змін до Конституції).

Факультативні – проведення можливе, але не обов`язкове (ініціатива проведення залежить від ВР чи КМ)

За юридичними наслідками

Повторний – в разі грубого порушення законодавства:

  • Всеукраїнський – призначається ВР в 1 місячний строк;

  • Місцевий – призначається місцевою радою в 15-тиденний строк

Новий

  • Всеукраїнський – не раніше, ніж через 5 років після попереднього;

  • Місцевий – не раніше, ніж через 1 рік після попереднього

За територіальною ознакою

Всеукраїнський – носить імперативний характер (не можна відмінити того, чого хоче народ).

Призначається:

- ВР і Президентом (ст. 73, 85 Конституції)

- За народною ініціативою (не менше 3 млн. голосів у 2/3 областей по 100 тис в кожній)

Місцевий – в АРК та будь-якій адміністративній одиниці

Призначається:

Місцевою Радою за ініціативи населення (1/10 частини)

Все, що не заборонено можна ініціювати на референдум.

Референдум не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії.

На всеукраїнський референдум не виносяться питання, віднесені законодавством України до відання органів суду і прокуратури; питання амністії та помилування; питання про вжиття державними органами України надзвичайних і невідкладних заходів щодо охорони громадського порядку, захисту здоров'я та безпеки громадян; питання, пов'язані з обранням, призначенням і звільненням посадових осіб, що належать до компетенції Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України

На місцеві референдуми не виносяться питання про скасування законних рішень вищестоящих органів державної влади і самоврядування; питання, віднесені до відання органів суду і прокуратури; питання, пов'язані з обранням, призначенням і звільненням посадових осіб, що належать до компетенції відповідної місцевої Ради народних депутатів та її виконавчих і розпорядчих органів.

Проведення референдумів з питань, що не відносяться до відання Республіки Крим та органів місцевого і регіонального самоврядування адміністративно-територіальних одиниць в Україні, не допускається, а результати таких референдумів визнаються такими, що не мають юридичної сили.



Види

Всеукраїнського референдуму

За змістом предмету

(формула референдуму)

Конституційний – унаслідок якого змінюється, приймається або відхиляється конституція (ст. 156 Конституції, ст. 3 ЗУ)

Законодавчий - унаслідок якого змінюється, приймається або відхиляється закон (ст. 3 ЗУ)

З питань зміни території (ст. 73 Конституції)

Міжнародно-правові (ст. 5 ЗУ)

З питань довіри (недовіри) ВР, Президенту (ст. 13 ЗУ)

За часом проведення

До законодавчі (допарламентський) – ставлення до проекту – консультативний характер

Після законодавчий (післяпарламентський)– схвалення чи відхилення закону (рішення) – ратифікаційний характер (НАТО)

Позапарламентський – закон приймається на референдумі в обхід парламенту

За суб`єктом

Народна ініціатива (петиційний) - (не менш як 3 млн. чоловік, 2/3 областей, по 100 тисяч в кожній)

Президентська – зміни до Конституції: розділу I (держава унітарна, права людини ..), розділу III (про вибори, референдум), розділу XIII (внесення змін до Конституції).

Парламентська – 1/3 чи 2/3 депутатів – зміни до Конституції



Принципи участі громадян у референдумах.
Референдуми – голосування населення всієї держави (загальнодержавний) або певної її частини (місцевий) з метою вирішення найважливіших питань державного і суспільного життя (предмет – вирішення важливих питань, не пов`язаних з наданням юридичної сили мандатам певних осіб – зміна, прийняття, скасування законів).

ЗУ від 03.07.1991 року № 1286-XII "Про всеукраїнський та місцеві референдуми"


Принципи участі громадян у референдумах

Ст. 7 ЗУ


Загальність - мають право брати участь громадяни України, які на день проведення референдуму досягли 18 років і постійно проживають відповідно на території України або області, району, міста, району в місті, селища, сільради.

У референдумах не беруть участі психічно хворі громадяни, визнані судом недієздатними, та особи, які тримаються в місцях позбавлення волі.

Рівність - кожний громадянин має один голос

Пряме голосування - громадяни беруть участь у референдумі безпосередньо (у США – народ обирає колегію виборців, яка обирає Президента)

Голосування під час референдуму є таємним: контроль за волевиявленням громадян не допускається.

Відкритість і гласність підготовки і проведення (доступ до ЗМІ ...)


Демократичні засади підготовки і проведення референдумів.
Референдуми – голосування населення всієї держави (загальнодержавний) або певної її частини (місцевий) з метою вирішення найважливіших питань державного і суспільного життя (предмет – вирішення важливих питань, не пов`язаних з наданням юридичної сили мандатам певних осіб – зміна, прийняття, скасування законів).

ЗУ від 03.07.1991 року № 1286-XII "Про всеукраїнський та місцеві референдуми"
Стаття 8. Демократичні засади підготовки і проведення референдумів

Громадянам, політичним партіям, громадським організаціям, масовим рухам, трудовим колективам надається право безперешкодної агітації за пропозицію про оголошення референдуму, за прийняття закону або іншого рішення, що виноситься на референдум, а також проти пропозиції про оголошення референдуму, прийняття закону чи рішення. Для реалізації цього права заінтересованим особам і організаціям надаються приміщення для зборів, забезпечується можливість використання засобів масової інформації. Винесений на референдум проект закону, рішення обговорюється в межах України або тієї адміністративно-територіальної одиниці, де проводитиметься референдум.

Діяльність державних і громадських органів, які беруть участь у підготовці і проведенні референдуму, здійснюється відкрито і гласно.

Всі рішення, що стосуються референдуму, а також проекти законів, інших рішень, які виносяться на референдум, підлягають опублікуванню засобами масової інформації.

Засоби масової інформації висвітлюють хід підготовки і проведення референдуму, їх представникам гарантується безперешкодний доступ на всі збори і засідання, пов'язані з референдумом, і одержання інформації.

В день проведення референдуму будь-яка агітація забороняється.

Референдний процес в Україні.

Референдуми – голосування населення всієї держави (загальнодержавний) або певної її частини (місцевий) з метою вирішення найважливіших питань державного і суспільного життя (предмет – вирішення важливих питань, не пов`язаних з наданням юридичної сили мандатам певних осіб – зміна, прийняття, скасування законів).

ЗУ від 03.07.1991 року № 1286-XII "Про всеукраїнський та місцеві референдуми"

Референдний процес відбувається в певній, чітко визначеній референтним законодавством послідовності і складається з кількох етапів – стадій референтного процесу.

1 стадія . Ініціювання референдуму.

За ініціативою громадян - ініціатива громадян; утворюються на зборах громадян ініціативні групи, які реєструються ЦВК (головами місцевих Рад) та одержують свідоцтво про реєстрацію та посвідчення членів ініціативної групи за формами, що встановлюються ВР; публікація в ЗМІ відомостей про реєстрацію ініціативних груп; збираються підписи на підписних листах; складання підсумкового протоколу, в якому зазначається загальна кількість підписів громадян, зібраних на території відповідної місцевої Ради народних депутатів; передача підписів у ЦВК (місцеву Раду); перевірка підписів, складення підсумкового протоколу (ствердження про не менш, як 3 млн. підписів громадян 2/3 областей, по 100 тисяч в кожній (1/10 частини населення місцевої Ради));

прийняття ВР (місцевою Радою) у місячний строк одного з рішень:

1) про призначення референдуму (зміст питання, дата проведення - призначається не раніш як за 3 і не пізніш як за 4 місяці (місцевого референдуму - не раніш як за 1 місяць і не пізніш як за 2 місяці) від дня прийняття рішення про проведення референдуму);

2) про відхилення пропозиції про проведення референдуму у разі наявності серйозних порушень цього Закону, які впливають на підстави для призначення референдуму;

3) про прийняття рішення, яке пропонується у вимозі про призначення референдуму, без наступного проведення референдуму.

У разі якщо на всеукраїнський референдум виноситься питання про дострокове припинення повноважень Президента, рішення приймається більшістю не менш як 2/3 від загальної кількості народних депутатів України.

Здійснюється (10 днів) оголошення в ЗМІ про проведення референдуму.

2 стадія. Підготовка до проведення референдуму.

Створення дільниць для голосування (від 20 до 3 тисяч громадян); складення списків учасників референдуму для голосування; створення дільничних комісій для проведення референдуму (5-10 чоловік, за 40-45 днів (15 – місцевого)); створення територіальних комісій (для всеукраїнського); відбувається агітація (опублікування в ЗМІ всього позитивного і негативного щодо формули (поставленого питання) референдуму); утворення ВР Центральної комісії (комісії АРК – ВР за поданням ВР АРК); розробка, затвердження форми, друкування та забезпечення дільниць бюлетенями для голосування (пропонується громадянину відповісти "так" або "ні" на питання); обладнання приміщень для голосування.

3 стадія. Голосування і визначення підсумків референдуму.

голосування проводиться в день референдуму з 7 до 20 години; проводиться підрахунок голосів на дільниці; встановлюються результати референдуму; складається протокол, який надсилається до вищестоящої комісії з референдуму. Результати всеукраїнського референдуму встановлюються і заносяться до протоколу на засіданні Центральної комісії з всеукраїнського референдуму на підставі протоколів обласних комісій з референдуму (Під час проведення місцевого референдуму в межах території області, району, міста, району в місті, селища, сільради результати референдуму встановлюються і заносяться до протоколу на засіданні відповідної комісії з референдуму).

Проект чи рішення, яке винесене на референдум вважається прийнятим, якщо за нього „за” – більшість від тих, хто прийняв участь в референдумі.

При допущенні грубих порушень – повторні референдуми.

Референдум недійсний в разі, якщо в ньому взяли участь менше ½ громадян за списками (при вирішенні питання припинення повноважень ВР чи Президента менше 2/3 громадян за списками).

4 стадія. Опублікування, введення в дію, зміна або скасування законів, інших рішень, прийнятих референдумом.

. Закони, інші рішення, прийняті референдумом, не потребують спеціального акту для введення в дію, а обнародуються у встановленому законодавством України порядку опублікування правових актів ВР та місцевих Рад народних депутатів і вводяться в дію з моменту їх опублікування, якщо у самому законі, рішенні не визначено інший строк. Датою прийняття закону, рішення вважається день проведення референдуму.

Зміна або скасування законів, інших рішень, прийнятих референдумом, проводиться також референдумом.

Зміну або скасування законів, інших рішень, прийнятих референдумом, може здійснити також відповідно ВР, ВР АРК, місцева Рада народних депутатів більшістю не менш як 2/3 від загальної кількості народних депутатів з обов'язковим затвердженням на референдумі, який повинен бути проведений протягом 6 місяців після внесення зміни або скасування.

Відповідальність

- конституційно-правова (ст. 10 ЗУ) – фактично відсутня, бо не встановлена законодавством

- адміністративно-правова – КУпАП, ст. 186, КАСУ

- кримінальна – ККУ, ст. 160 (до 5 років позбавлення волі)

- дисциплінарна – для членів Центральних комісій

Правові гарантії здійснення народовладдя.
Народовладдя (демократія) – приналежність усієї суспільної влади та вільне здійснення цієї влади відповідно до суверенної волі в інтересах всього суспільства та окремо кожної людини чи громадянина.

Принцип демократизму суспільства полягає у належності влади народові та участі народу у здійсненні влади. Це взаємовідносини суспільства і держави. За Конституцією, влада в Україні належить безпосередньо її народу як першоджерелу влади і до того ж всьому народу, а не будь-якій його частині, оскільки народ України складають громадяни усіх національностей і об’єктивно – усіх соціальних груп. Відповідно до ст. 5 Конституції народ є єдиним джерелом влади в Україні.

Демократизм суспільства, суспільного ладу полягає також в участі народу у здійсненні влади: народ здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державної влади та місцевого самоврядування (ст. 5). Основними формами безпосереднього здійснення влади народом, прямого народовладдя є, за Конституцією, вибори і референдуми (ст. 69), в яких мають право брати участь усі громадяни України, які досягли на день їх проведення 18 років. Тобто весь народ України має право брати участь у здійсненні політичної влади.

Відповідальність

- конституційно-правова (ст. 10 ЗУ) – фактично відсутня, бо не встановлена законодавством

- адміністративно-правова – КУпАП, ст. 186, КАСУ

- кримінальна – ККУ, ст. 160 (до 5 років позбавлення волі)

- дисциплінарна – для членів Центральних комісій




Поняття і форми представницької демократії.



Представницька демократія – державна влада здійснюється через представницькі органи – ВР, Президент, ВР АРК, місцеві Ради

Базується на таких вихідних положеннях:

Народне представництво засновується Конституцією

Орган народного представництва (парламент, Президент, місцева рада) здійснює законодавчу владу від імені народу – носія суверенітету – за його уповноваженням

Представницький орган складається з депутатів (Президента), які обрані народом

Депутат парламенту представляє весь народ, а не лише тих, хто його обрав 9принцип вільного мандата)

Характерні специфічні форми роботи

Рішення представницького органу (закони) мають визначальний характер



Поняття і суть виборчого права і виборчої системи.
&&&&&********($$$$$$$$%%%@@@####


Виборчі системи, застосовувані

в Україні

під час виборів

Президента

Мажоритарна, абсолютної більшості

До ВР

Пропорційна, за жорсткими списками

До місцевих Рад

Пропорційна, за жорсткими списками

Міські, сільські, селищні голови

Мажоритарна, відносної більшості


Основні принципи виборчої системи України.

Вибори – інститут демократії, що передбачений Конституцією та законодавством України як форма прямого народовладдя, яка є волевиявленням народу шляхом таємного голосування, формування представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування


Демократичні принципи виборчого права

Загальності – право обирати мають всі громадяни України, яким виповнилось 18 років (активне виборче право)

Пасивне виборче право – право бути обраним депутатом (громадянин України, з 21 року, проживання в Україні – останні 5 років) Президентом (громадянин України, з 35 року, проживання в Україні – останні 10 років), депутатом місцевої Ради (громадянин України, з 18 року, постійно проживає чи працює на території)

Прямого і рівного виборчого права – громадяни беруть участь у виборах на рівних засадах і депутати обираються безпосередньо виборцями.

Таємність голосування – ніякі форми контролю за волевиявленням виборців не допускається

Вільного і рівноправного висунення кандидатів – всі громадяни з правом голосу мають право висувати кандидатів як безпосередньо, так і через політичні партії та їх виборчі блоки або трудові колективи.

Гласність і відкритість виборчого права – завжди підготовка і проведення виборів здійснюється відкрито і гласно.

Рівність можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої компанії – всім кандидатам після їх офіційної реєстрації надається можливість взяти участь у виборчій компанії на рівних засадах, рівне право використання ЗМІ, рівні можливості щодо матеріально-технічного і фінансового забезпечення їх участі у виборчій компанії з боку держави.

Неупередженість до кандидатів з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування – звільнення кандидата від здійснення службових обов`язків із збереженням заробітної плати, вони не можуть бути звільнені з роботи, притягнуті до кримінальної відповідальності тощо.

Свободи агітації – право вільного і безперешкодного для всіх і кожного обговорювати програми кандидатів, їх особисті якості, вести агітацію і „за” і „проти”..


ЗУ від 22.02.2007 року № 698-V„Про Державний реєстр виборців”

ЗУ від 30.06.2004 року № 1932 –IV „Про ЦВК”

ЗУ від 05.03.1999 року № 474-XIV”Про вибори Президента України”

ЗУ від 06.04.2004 року № 1667-IV "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів"

ЗУ від 25.03.2004 року № 1665-IV "Про вибори народних депутатів Україн

Порядок організації та проведення виборів. Виборчий процес в Україні.
Статус Центральної виборчої комісії.
Статус ЦВК визначено в ЗУ від 17.12.1997 року № 733/97-ВР"Про Центральну виборчу комісію"

Центральна виборча комісія ЦВК - є постійно діючим державним органом, який відповідно до Конституції, цього та інших ЗУ забезпечує організацію підготовки і проведення виборів Президента, народних депутатів України, а також всеукраїнських референдумів. ЦВК здійснює консультативно-методичне забезпечення виборів до місцевих рад, сільських, селищних, міських голів і проведення місцевих референдумів. ЦВК очолює систему виборчих комісій, які утворюються для підготовки і проведення виборів Президента, народних депутатів України та всеукраїнського референдуму, спрямовує їх діяльність. ЦВК є юридичною особою, має печатку із своїм найменуванням

Ст.2. Основні принципи діяльності ЦВК - відповідно до своїх повноважень забезпечує здійснення передбачених Конституцією та ЗУ принципів і засад виборчого процесу, реалізацію виборчих прав громадян, будує свою діяльність на принципах законності, незалежності, об'єктивності, компетентності, професійності, колегіальності розгляду і вирішення питань, обґрунтованості прийнятих рішень, відкритості і гласності.

Ст. 3. Незалежність ЦВК – є незалежним державним органом, який здійснює свої повноваження самостійно, незалежно від інших державних органів та органів місцевого самоврядування, зобов'язана діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією, цим Законом та іншими ЗУ, порядок утворення, склад, повноваження та організація діяльності ЦВК визначаються Конституцією, цим та іншими ЗУ. Втручання будь-яких органів, посадових і службових осіб, громадян та їх об'єднань у вирішення питань, що належать до повноважень ЦВК, не допускається, крім випадків, передбачених ЗУ, Гарантії незалежності ЦВК у здійсненні своїх повноважень встановлюються Конституцією, цим та іншими.

Ст. 4. Відкритість і гласність у діяльності ЦВК - на засіданнях ЦВК мають право бути присутніми кандидати у Президенти, кандидати у народні депутати України, їх довірені особи, представники політичних партій, виборчих блоків партій, представники органів законодавчої, виконавчої, судової влади, органів місцевого самоврядування, засобів масової інформації, а також офіційні спостерігачі від інших держав, міжнародних організацій, громадських організацій України, а також й інші особи; при розгляді заяв і скарг мають право бути присутніми представники заінтересованих сторін; рішення ЦВК публікуються в центральних і місцевих засобах масової інформації у випадках і в строки, встановлені ЗУ "Про вибори Президента України", "Про вибори народних депутатів України", "Про всеукраїнський та місцеві референдуми".

Місцезнаходженням ЦВК є столиця України - місто Київ. На будинку, де знаходиться ЦВК, вивішується Державний Прапор України. Державний Герб України та Державний Прапор України є обов'язковими атрибутами залу засідань ЦВК.

Ст. 6. Порядок утворення та склад ЦВК - ВР призначає на посаду та припиняє повноваження членів ЦВК за поданням Президента, 15 членів, кандидатури осіб на посади членів попередньо обговорюються в депутатських групах і фракціях, а їх призначення проводиться за наявності висновків відповідного Комітету ВР, Голова, заступник Голови, секретар обираються з числа членів шляхом таємного голосування на її засіданні, які, а також не менше 1/3 інших членів повинні мати вищу юридичну освіту (протягом року не можна змінювати більш як на 1/3), працює на постійній основі, члени звільняються від виконання виробничих або службових обов'язків за попереднім місцем роботи, строк повноважень членів - 6 років.

Ст. 7. Вимоги до членів ЦВК - ї може бути громадянин України, який на день призначення досяг 25 років, має право голосу, проживає в Україні не менше 5 останніх років та володіє державною мовою, не може бути народним депутатом України або мати інший представницький мандат, бути кандидатом у Президенти, кандидатом у народні депутати України, їх довіреною особою, представником або уповноваженою особою політичної партії, виборчого блоку партій, що беруть участь у виборах, подружжям та іншим близьким родичем кандидата, а також перебувати в їх підпорядкуванні, членом іншої виборчої комісії, членом ініціативної групи всеукраїнського референдуму та в інших випадках, передбачених ЗУ; не може входити до складу органів виконавчої влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, займатися підприємницькою або іншою діяльністю, крім викладацької, наукової та творчої у вільний від роботи час, входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку; не може бути призначений той, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку, який до свого призначення на посаду був членом будь-якої політичної партії, на час здійснення своїх повноважень зупиняє членство у цій партії, він не може брати участь в її діяльності чи виконувати доручення органу партії.

У разі реєстрації члена Комісії кандидатом у Президенти України, кандидатом у народні депутати України, їх довіреною особою, представником або уповноваженою особою політичної партії, виборчого блоку партій, що беруть участь у виборах, членом ініціативної групи з всеукраїнського референдуму його повноваження в Комісії зупиняються до вирішення питання про їх припинення у встановленому чинним законодавством порядку з моменту його реєстрації.

Члени ЦВК перед вступом на посаду складають на пленарному засіданні ВР присягу. ЦВК є повноважною з моменту призначення на посаду та складення присяги не менш як двома третинами її склад

Основною організаційною формою діяльності ЦВК є її засідання. На засіданні Комісії може бути розглянуто будь-яке питання, яке відповідно до цього та інших законів України належить до компетенції Комісії

Рішення приймаються у формі постанов відкритим голосуванням більшістю голосів від персонального складу. За рівної кількості голосів членів, поданих під час голосування, прийнятим вважається те рішення, за яке голосував головуючий на засіданні.

Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, посадові і службові особи цих органів зобов'язані сприяти ЦВК у здійсненні нею своїх повноважень

Повноваження ЦВК і членів передбачають практичні організаційні, методичні, фінансові питання забезпечення виборчих та референтних процесів і передбачають обов`язковість виконання їх вимог.

Ст. 25. Дострокове припинення повноважень члена ЦВК - за рішенням ВР у разі: 1) порушення ним Конституції України чи законів України та складеної присяги; 2) припинення його громадянства; 3) вибуття його на постійне місце проживання за межі України; 4) набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього; 5) реєстрації його кандидатом у Президенти України або кандидатом у народні депутати України, їх довіреною особою чи уповноваженою особою політичної партії, виборчого блоку партій, що беруть участь у виборах, членом іншої виборчої комісії, комісії з всеукраїнського референдуму чи ініціативної групи з всеукраїнського референдуму, або висунення представником політичної партії, виборчого блоку партій, що беруть участь у виборах; 6) порушення ним вимог, передбачених частиною третьою статті 7 цього Закону; 7) звернення члена Комісії з особистою заявою про складення своїх повноважень; 8) визнання його недієздатним, безвісно відсутнім чи оголошення таким, що помер; 9) смерті.

Ст. 26. Регламент ЦВК - порядок організації і внутрішньої роботи ЦВК, що не врегульований цим Законом, визначається регламентом, який за пропозицією Голови затверджується ЦВК більшістю від її складу.

Ст. 28. Фінансування ЦВК - витрати, пов'язані з діяльністю ЦВК та її секретаріату, фінансуються за рахунок коштів державного бюджету. Обсяг цих коштів за поданням Голови ЦВК передбачається у проекті Закону про Державний бюджет України окремим рядком. ЦВК має рахунки в установах банків та інших кредитних установах, подає щорічний звіт про використання кошторису витрат до Рахункової палати.
Гарантії здійснення виборчого права.
Законодавство передбачає гарантії здійснення виборчого права: організаційні та юридичні гарантії, тобто встановлення відповідальності за порушення виборчого законодавства.

Гарантії здійснення виборчого права виписані в цілому ряді нормативно-правових актів:

  1. Конституція, розділ 111 „Вибори. Референдум”

  2. Система спеціальних ЗУ про вибори:

ЗУ від 22.02.2007 року № 698-V„Про Державний реєстр виборців”

ЗУ від 30.06.2004 року № 1932 –IV „Про ЦВК”

ЗУ від 05.03.1999 року № 474-XIV”Про вибори Президента України”

ЗУ від 06.04.2004 року № 1667-IV "Про вибори депутатів ВР АРК, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів"

ЗУ від 25.03.2004 року № 1665-IV "Про вибори народних депутатів України"

тощо

  1. Нормативно-правові акти конституційного законодавства:

ЗУ „Про громадянство України”

ЗУ „Про місцеве самоврядування в Україні”

ЗУ „Про політичні партії в Україні”

тощо

  1. Положення нормативних актів суміжних галузей, що регулюють виборчий процес:

Норми адміністративного, кримінального, трудового, житлового, цивільного, фінансового інших

Поняття, принципи і зміст правового статусу особи.

Правовий статус особи – це її юридично закріплене становище в державі й суспільстві, він становить важливу складову частину суспільного статусу особистості, належить до її якості як людини і громадянина, характеризує зв`язки особистості з державою та державно організованим суспільством.

Правовий статус особи – це сукупність законодавчо закріплених прав, свобод і обов`язків громадянина, які визначають фактичне становище людини в суспільстві та державі.

Правовий статус особи

За суб`єктами

Загальний (конституційний) – поширюється на всіх людей і громадян

Спеціальний (родовий) – характеризується особливості становища окремих категорій людей і громадян

наприклад, біженців, студентів, пенсіонерів, тих, хто мешкає чи працює в певних умовах, на певних територіях тощо

Індивідуальний – притаманний окремому індивіду (від статі, віку, освіти, місця проживання тощо)

За галузями права, які визначають положення особи

Конституційно-правовий

Адміністративно-правовий

Кримінально-процесуальний

Інші статуси

Статус іноземців, осіб без громадянства, осіб з подвійним громадянством, осіб без громадянства

Громадянина України, що перебуває поза її межами

Юридичної особи

Професійні

Посадовий

Конституційний статус людини і громадянина – визначається лише Конституцією.

Конституційно-правовий статус людини і громадянина - визначається як Конституцією, так і іншими джерелами конституційного права, зокрема ЗУ „Про громадянство України”, ЗУ „Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, ЗУ „Про біженців” тощо.

Основи правового статусу громадянина України

Наявність громадянства – приналежність до громадянства необхідна для поширення на нього прав і свобод, установлених державою для захисту особи як у середині країни, так і за її межами.

Основоположні принципи

Основні права, свободи й обов`язки громадян України – як основоположні для інших прав і обов`язків, що випливають з норм різних галузей права
  1   2   3   4   5



Скачать файл (1687 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации