Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Вісник Академії управління МВС 2008 №03 - файл 1.doc


Вісник Академії управління МВС 2008 №03
скачать (2786.4 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc2787kb.21.11.2011 10:17скачать

1.doc

1   2   3   4   5   6   7   8   9

^ ПРОБЛЕМИ ЗАКОНОДАВЧОЇ РЕГЛАМЕНТАЦІЇ НАСТАННЯ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА КОРУПЦІЙНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ

Наукова стаття присвячена комплексному вивченню діяльності орга­нів виконавчої влади та правоохоронних органів щодо реалізації державної політики з питань захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, веденню боротьби з організованою злочинністю і корупцією з урахуванням положень цивільного законодав­ства України.

^ Научная статья посвящена комплексному изучению деятельности органов исполнительной власти и правоохранительных органов по реа­лизации государственной политики в сфере защиты прав и свобод граж­дан, ведению борьбы с организованной преступностью и коррупцией суче­том положений гражданского законодательства Украины.

The article is devoted to the complex studies of the activities of the executive and law enforcement bodies as for the implementation of state policy concerning the issues of protection of citizens' rights and freedoms of combating organized crime and corruption under the provisions of the civil legislation of Ukraine.

© Віктор Гвоздецький, Олег Лов'як, Сергій Братков

^ Ключові слова: корупція, корупційні правопорушення, боротьба з ко­рупцією, організована злочинність, шкода, механізм відшкодування шкоди, цивільна відповідальність.

^ Ключевые слова: коррупция, коррупционные правонарушения, борь­ба с коррупцией, организованная преступность, ущерб, механизм возме­щения ущерба, гражданская ответственность.

Keywords: corruption, corruption offences, combating corruption, organized crime, damage, mechanism of damage recovery, civil liability.

Проголошення пріоритету захисту загальнолюдських цінностей та інтересів особи є найважливішим фундаментальним завданням правової держави. Важливим є створення відповідних умов, забез­печення певних гарантій та здійснення контролю за неухильним до­триманням законності насамперед службовими особами державних органів. У разі допущення порушень, завдання держави полягає у швидкій і повній ліквідації їх наслідків. За таких умов значення правоохоронних органів постійно зростає. Здійснення ОВС заходів щодо захисту законних прав та свобод громадян від злочинних по­сягань, запобігання і розкриття злочинів, якими завдається шкода фізичній або юридичній особі, створює необхідні умови фактично­го її відшкодування.

Актуальність цієї статті обумовлена тим, що комплексне вивчен­ня діяльності органів виконавчої влади та правоохоронних органів щодо реалізації державної політики з питань захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних пося­гань, ведення боротьби з організованою злочинністю і корупцією засвідчили наявність серйозних хиб у цій сфері.

Заходом ефективної боротьби з корупцією є адекватний комп­лекс законодавчих норм, що забороняють такі форми неправомір­ної поведінки та спричиняють шкоду державі та громадянам. Са­ме з таких позицій положення окресленого наукового дослідження пов'язане з важливими науковими і практичними завданнями, пе­редбаченими указами Президента України щодо протидії корупції, наказом МВС України від 05.07.2004 р. № 755 "Про затверджен­ня Пріоритетних напрямів дисертаційних досліджень, які потре­бують першочергового розроблення і впровадження у практичну діяльність ОВС на період 2004-2009 рр.", загальноакадемічною темою наукового дослідження "Актуальні питання управлінської та службово-оперативної діяльності ОВС у сучасних умовах роз­витку державності в Україні", а також перспективними напрямами наукових досліджень кафедр державно-правових дисциплін та до­тримання прав людини, цивільно-правових дисциплін, адміністра­тивного права та організації адміністративної діяльності Академії управління МВС.

Доцільно зазначити, що дослідженню такого негативного со­ціального явища, як корупція присвячено чимало праць відо­мих українських та російських вчених-юристів: І.Я. Богданова, Б.В. Волженкіна, В.Д. Гвоздецького, М.А. Краснова, М.І. Мель­ника, А.І. Редьки, М.І. Хавронюка. Водночас загальним питанням цивільно-правової відповідальності, а також окремим її аспек­там приділяли увагу М.М. Агарков, І.А. Бірюков, С.М. Братусь, А.С. Довгерт, Ю.О. Заіка, О.С. Йоффе, Н.С. Кузнєцова, В.В. Луць, С.І. Шимон та інші.

Аналізуючи праці названих вчених, ми визначили низку пи­тань, досліджуваних не повною мірою. Так, положення цивіль­ного законодавства України дозволяють дійти висновку про не­достатню визначеність правовідносин із відшкодування шкоди, завданої корупційними діяннями та іншими правопорушеннями, пов'язаними з корупцією. Більше того, у Цивільному кодексі України взагалі відсутня норма, яка б регламентувала особливості такого відшкодування. Вочевидь, це унеможливлює чітке визна­чення елементів такого правовідношення, ускладнює механізми відшкодування шкоди, і тому виникає потреба вдосконалення на­явних та вироблення нових засад регулювання згаданих відносин. Судова практика дозволяє виявити причини виникнення таких відносин і має велике значення у вирішенні спорів із відшкоду­вання шкоди, завданої громадянинові корупційними правопору­шеннями.

За таких обставин невирішеним залишається питання щодо ро­зуміння підстав відшкодування майнової шкоди, завданої коруп-ційними діяннями. За відсутності спеціальної норми у Цивільному кодексі з окресленого питання, залишається досліджувати підста­ви цивільної відповідальності за корупційні правопорушення крізь призму самого факту завдання майнової шкоди. Оскільки пробле­ма існує у такому значному вимірі, навряд чи можна її радикально розв' язати коригуванням норм антикорупційного законодавства. Вона потребує широкого пошуку в інших напрямах, зокрема все­бічного наукового вивчення та впровадження ефективних заходів суспільної корекції у тих сферах, які таким дослідженням будуть визначені.

Саме це і викликає необхідність перегляду антикорупційного за­конодавства, усунення в ньому прогалин і суперечностей, а також норм із можливістю їх довільного тлумачення, що створюють пере­думови корупційної поведінки.

Такий стан справ дозволив виокремити основні завдання нашого дослідження, а саме:

^ дослідити проблеми законодавчої регламентації настання цивільно-правової відповідальності за корупційні правопору­шення;

^ з'ясувати системність та ускладнення правового регулювання відносин із відшкодування шкоди, завданої корупційними ді­яннями та іншими правопорушеннями, пов'язаними з коруп­цією;

^ обґрунтувати необхідність внесення змін до цивільного законо­давства щодо правового регулювання окресленої проблеми.

Корупція є складним і багатоаспектним соціальним явищем. Вона може розглядатися в економічному, політичному, правово­му, моральному, соціально-психологічному й інших аспектах. У правовому сенсі корупція становить сукупність різних за характе­ром та ступенем суспільної небезпеки, але єдиних за своєю суттю корупційних правопорушень, а також порушень етики поведінки посадових осіб органів державної влади та місцевого самовряду­вання, пов'язаних з вчиненням цих правопорушень [2; 7]. Відомі українські науковці М.І. Мельник, А.І. Редька, М.І. Хавронюк за вищезазначеними критеріями виокремлюють такі види корупцій-них правопорушень: адміністративні, дисциплінарні, конституцій­ні [8, 6]. Утім, цей перелік не має цивільних правопорушень, хоча норми Закону України "Про боротьбу з корупцією" (далі - Закон) у статтях 13, 15 містять положення цивільного законодавства. Та­кий стан справ знову ж таки свідчить про актуальність цього до­слідження і необхідність подальших наукових розробок у цьому напрямі.

Нормативна регламентація питань відшкодування шкоди, завда­ної корупційними правопорушеннями, передбачена у положеннях Цивільної конвенції про боротьбу з корупцією, ратифікованої За­коном України від 16.03.2005 [3].

Так, у ст. 3 Конвенції йдеться про те, що кожна сторона перед­бачає у своєму внутрішньому законодавстві для осіб, яким заподі­яно шкоду внаслідок корупційних дій, право на порушення судової справи, з метою отримання повної компенсації за заподіяну шкоду. Така компенсація може охоплювати матеріальні збитки, втрачену вигоду та немайнову шкоду.

Стаття 4 наголошує, що кожна сторона передбачає у своєму вну­трішньому законодавстві такі умови компенсації заподіяної шкоди:

  1. вчинення відповідачем особисто або з його дозволу корупцій-ної дії чи невжиття ним відповідних заходів для запобігання вчи­ненню корупційної дії;

  2. заподіяння шкоди позивачу;

  3. наявність причинного зв' язку між корупційною дією (безді­яльністю) та заподіяною шкодою. Кожна сторона також передбачає у своєму внутрішньому законодавстві групову відповідальність для випадків, коли у заподіянні шкоди внаслідок однієї і тієї самої ко-рупційної дії винними є кілька відповідачів.

Нормативна регламентація питань відшкодування шкоди, завда­ної корупційними правопорушеннями, певним чином окреслена в Законі, де зазначено, що фізичні та юридичні особи, права яких порушено внаслідок корупційних діянь і які зазнали моральної чи матеріальної шкоди, мають право на поновлення цих прав та від­шкодування шкоди у встановленому законом порядку [4].

Загалом у вітчизняному цивільному законодавстві питанню про відшкодування шкоди присвячено чимало положень. Зокре­ма, у ст. 1166 Цивільного кодексу України встановлено загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду, йдеться про майнову шкоду, завдану неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юри­дичної особи, а також про те, що шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Важливо відзначити, що ст. 22 ЦК України встанов­лює право особи, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, на їх відшкодування. Водночас у ст. 22 ЦК за­значено, що збитками є:

  1. втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошко­дженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зроби­ти для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

  2. доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода) [5; 9; 10; 11].

Таким чином, зазначимо, що боротьба з корупцією здійснюєть­ся на підставі чіткої правової регламентації діяльності державних органів, служб і осіб, уповноважених на виконання функцій держа­ви, забезпечення гарантій прав та інтересів фізичних і юридичних осіб.

Наразі вбачається, що законодавство встановлює надійні гарантії відшкодування шкоди, але з цього моменту хотілося б докладніше проаналізувати положення вищезазначеного Закону.

По-перше, Закон України "Про боротьбу з корупцією" не кон­кретизує вид настання юридичної відповідальності за корупційні правопорушення. На нашу думку, це породжує проблеми законо­давчої регламентації настання цивільно-правової відповідальності за корупційні діяння.

У цьому аспекті привертає увагу законопроект, запропонований Г. Г. Москалем (Проект Закону України "Про протидію корупції" від 11.01.2008), де у ст. 13 (Види відповідальності за корупційні правопорушення), передбачено, що у разі вчинення корупційних правопорушень, особи, відповідно до закону, притягаються до кри­мінальної, адміністративної, дисциплінарної та цивільно-правової відповідальності.

По-друге, чинний Закон України "Про боротьбу з корупцією" є основним законодавчим актом, що регулює питання запобігання ко-рупційним проявам, і виконує передусім превентивну та поновлю­вальну функції.

Безсумнівним залишається той факт, що корупція як негатив­не соціальне явище є доволі шкідливою, оскільки спрямована на протиправне використання уповноваженими особами наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг. З метою уникнення довільного трактування норм антикорупційного законодавства в цьому Законі треба законодав­чо закріпити основні поняття, принципи, координуючий орган та інститути, задіяні в питаннях запобігання корупції, включаючи не­державні та громадські об'єднання, ввести чітке розмежування їх повноважень, напрями діяльності, правові засоби, форми та проце­дури запобіжної роботи, механізм контролю за дотриманням анти-корупційного законодавства.

По-третє, незрозумілим є положення, що відшкодування шкоди, а відповідно і настання цивільно-правової відповідальності, здій­снюється "у встановленому законом порядку" (ст. 15).

Виникає питання, який повинен бути порядок, якщо у ЦК Украї­ни відсутня пряма норма, яка б передбачала відшкодуання шкоди, завданої корупційними правопорушеннями. Можна припустити, що зазначене твердження випливає зі ст. 1166 ЦК України, утім ця ж норма передбачає загальні положення з відшкодування шкоди, але аж ніяк не порядок.

По-четверте, аналіз ст. 15 Закону наводить на думку, що дійсно фізичні та юридичні особи, права яких порушено внаслідок коруп-ційних діянь, можуть поновити ці права та вимагати відшкодування шкоди, але ж зазначена норма не передбачає, хто саме повинен по­новити згадані права та відшкодувати завдану шкоду.

Зазначимо, що відновлення прав юридичних і фізичних осіб, відшкодування завданої їм майнової та моральної шкоди здій­снюється компетентними державними органами часто в то­му ж порядку, в якому провадиться скасування неправомірних нормативно-правових актів (рішень), прийнятих внаслідок коруп-ційних правопорушень, оскільки відновлення прав пов' язане зі скасуванням зазначених актів (рішень). Таке положення є досить доцільним. Наприклад, відповідно до п. 16 ст. 106 Конституції України Президент України скасовує акти Ради Міністрів Авто­номної Республіки Крим. Згідно зі ст. 118 Конституції України рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам національного за­конодавства, можуть скасовуватися відповідно до закону Прези­дентом України або головою місцевої державної адміністрації ви­щого рівня [1].

Водночас статті 1173-1175 ЦК України спрямовані на відшко­дування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування або їх посадовими особами.

Однією з особливостей цих статей є те, що шкода, завдана фізич­ній чи юридичній особі неправомірними діями зазначених органів, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів чи їх посадових осіб.

Специфікою делікту, передбаченого статтями 1173-1175, є суб'єктний склад заподіювачів шкоди. Ними можуть бути орга­ни державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування. Безпосереднім відповідачем, який виступає від імені таких органів, є відповідний фінансовий орган держави, Автономної Республіки Крим і територіальних громад. Закон не передбачає переліку незаконних діянь, за які на­стає відповідальність за цим деліктом. Основним критерієм на­стання відповідальності в цих випадках є визнання рішення, дії чи бездіяльності незаконними. Прикладом протиправних дій може бути незаконна заборона підприємницької діяльності, незаконне застосування штрафів, вилучення майна тощо. Таке рішення має скасовуватися (скасування незаконного судового рішення не є під­ставою для відшкодування шкоди на підставі зазначених статей ЦК України).

Потерпілими від незаконних дій зазначених органів можуть бу­ти фізичні та юридичні особи. Якщо буде встановлено порушення статей 1173-1175 ЦК України, то потерпілому має відшкодовува­тися шкода в повному обсязі. Можуть бути стягнуті як фактичні збитки, так і моральна шкода. Як уже зазначалося, остання від­шкодовується незалежно від вини посадової особи, причетної до її заподіяння.

Дещо інакше вирішується питання про відповідальність за шко­ду, завдану громадянинові незаконними (зокрема корупційними) ді­ями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду. Вона відшкодовується в повному обсязі державою незалежно від вини посадових чи службових осіб зазначених органів [6].

Таким чином, з' ясовується, що основними відповідачами у за­вданні шкоди фізичній чи юридичній особі можуть бути: держава (в особі її фінансового органу, яким є Державне казначейство Укра­їни), органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування.

По-п'яте, говорячи про відшкодування шкоди, завданої внаслі­док корупційних правопорушень, ми б хотіли привернути увагу фа­хівців до усвідомлення того факту, що відшкодувати завдану шкоду у досліджуваних відносинах, зокрема в повному обсязі - як про це зазначає Закон та ЦК України, досить важко. Складним є питання щодо обсягу моральної шкоди, оскільки ЦК України не встановлює ні верхньої, ні нижньої межі такого відшкодування. Зважаючи на це, доцільно, на нашу думку, було б говорити не про відшкодування шкоди, а про мінімізацію шкідливих наслідків, завданих корупцій-ними правопорушеннями.

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що антикорупційне за­конодавство потребує певних докорінних змін, спрямованих на визначення організаційно-правових засад протидії (запобігання, контролю, локалізації, нейтралізації, мінімізації) корупції та усу­нення причин і умов її існування, відшкодування завданої внаслі­док учинення корупційних правопорушень шкоди, вимоги щодо поновлення прав і законних інтересів фізичних, юридичних осіб та держави.

Таким чином, вважаємо за доцільне внести пропозиції щодо удо­сконалення чинного законодавства в питанні про поновлення по­рушених майнових прав юридичної чи фізичної особи внаслідок корупційних правопорушень та доповнити ЦК України нормою, яка б регламентувала такі положення. Насамперед така стаття має бути передбачена у главі 82 ЦК України, адже саме вона регулює як загальні, так і спеціальні випадки відшкодування шкоди, завданої фізичним та юридичним особам.

Таким чином, пропонується виклад статті "Відшкодування шко­ди, завданої корупційними правопорушеннями" у такій редакції:

  1. Фізична або юридична особа, якій завдано шкоду внаслідок корупційних правопорушень, має право на її відшкодування у пов­ному обсязі.

  2. Шкода, завдана внаслідок корупційних правопорушень, від­шкодовується за умов, передбачених цим кодексом та іншими за­конами.

  3. Шкода, завдана внаслідок корупційних правопорушень дер­жавними посадовими особами під час виконання своїх посадових обов' язків, відшкодовується за рахунок держави.

  4. Шкода, завдана внаслідок корупційних правопорушень поса­довими особами суб' єктів господарювання під час виконання своїх посадових обов' язків, відшкодовується за рахунок такого суб' єкта господарювання.

  5. Шкода, завдана внаслідок одного і того самого корупційного пра­вопорушення групою осіб, відшкодовується за рахунок такої групи.

6. Розмір шкоди, завданої внаслідок корупційного правопору-
шення, може коригуватися за підстав, передбачених цим кодексом
та іншими законами.

Цією статтею ми ні в якому разі не ставимо крапку в досліджен­нях проблем відшкодування шкоди, завданої внаслідок вчинення корупційних правопорушень.

Під час удосконалення законодавства про відповідальність за корупційні діяння та інші правопорушення, пов' язані з корупцією, доцільно приділяти особливу увагу:

^ забезпеченню системності норм різних галузей права, зокрема уточненню соціального і правового поняття "корупція", визна­ченню вичерпного переліку "корупційних діянь", інших пра­вопорушень, пов' язаних з корупцією, їх форм (видів) у різних галузях права;

^ розробленню правового інструментарію (методик, рекоменда­цій, коментарів тощо) стосовно правильного визначення ступе­ня суспільної небезпечності конкретних корупційних правопо­рушень, видів відповідальності за них, критеріїв розмежування, взаємопов' язаності санкцій та стягнень;

^ здійсненню комплексного підходу до регламентації питань протидії корупції у різних галузях права, передбаченню в них норм, спрямованих на запобігання корупції та припинення ко-рупційних правопорушень, повніше викриття і покарання вин­них, подолання негативних наслідків корупції;

> встановленню цивільно-правової відповідальності юридичних осіб за використання ними свого майна та грошових коштів з метою вчинення корупційних правопорушень.

Окреслені проблеми потребують подальшого вивчення, а науко­ві здобутки - впровадження в соціальне і правове буття.
Список використаних джерел

  1. Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. зі змінами, внесеними Законом України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV - К., 2006. - 112 с.

  2. Концепція подолання корупції в Україні "На шляху до добро­чесності": затверджена Указом Президента України від 11 вересня 2006 р. № 742/2006. - 90 с.

  3. Про ратифікацію Цивільної конвенції про боротьбу з корупці­єю: Закон України від 16 березня 2005 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2005. - № 16. - ст. 226.

  4. Про боротьбу з корупцією: Закон України від 5 жовтня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 34 ст. - 266 с.

  5. Цивільний кодекс України: коментар. - 2-е вид., перероб. і до-пов. за станом на 15 січня 2004 р. - Х.: ТОВ "Одісей", 2004. - 856 с.

  6. Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові не­законними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокура­тури і суду: Закон України від 1 грудня 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 1. - Ст. 1.

  7. Гвоздецький В.Д. Правові основи відповідальності за корупцій-ні діяння // Міліція України. - 2006. - № 7. - С. 12-16.

  8. Мельник М.І., Редька А.І., Хавронюк М.І. Науково-практичний коментар Закону України "Про боротьбу з корупцією" / за ред. М.І. Мельника. - К.: Атіка, 2003. - 320 с.

  9. Цивільне право України. Особлива частина. Недоговірні зобов'язання: навч. посіб. / І.Е. Берестова, С.С. Бичкова, І.А. Бірюков та ін.; за заг. ред. С.С. Бичкової. - К.: НАВСУ, 2005. - 108 с.

  10. Цивільне право України: підруч.: у 2-х кн. / О.В. Дзера (керів­ник авт. кол.), Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін.; за ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - Кн. 1. - 720 с.

  11. Харитонов Є.О., Саніахметова Н.О. Цивільне право України: підруч. - К.: Істина, 2003. - 773 с.

Стаття надійшла 25.11.2008.

УДК 343.1

Петро Підкжов

кандидат юридичних наук, доцент, заслужений юрист України, проректор - начальник навчально-наукового інституту підготовки управлінського персоналу ОВС Академії управління МВС; Яна Конюшенко викладач кафедри кримінально-правових дисциплін та профілактики злочинів Академії управління МВС
^ ПРАВОВА СУТНІСТЬ РІШЕННЯ ПРО ЗВІЛЬНЕННЯ ОСОБИ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ НА ПОЧАТКОВОМУ ЕТАПІ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА

У статті розглядається сутність і правова природа рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності через відмову в пору­шенні кримінальної справи; пропонується визначення поняття рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності на початковому етапі кримінального судочинства.

В статье рассматривается сущность и правовая природа реше­ния об освобождении лица от уголовной ответственности вследствие отказа в возбуждении уголовного дела; предлагается определение поня­тия решения об освобождении лица от уголовной ответственности на начальном этапе уголовного судопроизводства.

The essence and legal nature of the decision of relief from criminal responsibility through the refusal of initiating a criminal case is considered in the article. The definition of the notion of decision of relief from criminal responsibility at the initial stage of criminal proceedings is proposed in the article.

^ Ключові слова: рішення, порушення кримінальноїсправи, відмо­ва в порушенні кримінальної справи, заява, повідомлення, кримінально-процесуальна діяльність, кримінальна відповідальність.

^ Ключевые слова: решение, возбуждение уголовного дела, отказ в воз­буждении уголовного дела, заявление, сообщение, уголовно-процессуальная деятельность, уголовная ответственность.

© Петро Підюков, Яна Конюшенко

Keywords: decision, initiating a criminal case, the refusal of initiating a criminal case, information, criminal procedure activity, criminal charge.

Повне і всебічне уявлення щодо сутності та правової природи рі­шення про звільнення особи від кримінальної відповідальності до­сягається лише за умови комплексного підходу до розгляду цього складного і багатоаспектного поняття. Такий підхід вимагає викорис­тання низки наукових знань, зокрема положень науки кримінального судочинства.

Аналізуючи сутність цього рішення, слід передусім підкреслити, що воно за своєю природою є рішенням уповноваженого державного органу з усіма притаманними цьому явищу ознаками.

Загальна характеристика ознак рішення дається у філософській літературі, у різних аспектах воно висвітлюється в загальній теорії права, криміналістиці, адміністративному, кримінальному, цивільно­му та інших галузях права.

Процесуальні рішення розглядаються як акти правозастосовної ді­яльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду.

Відомий російський процесуаліст П.А. Лупинська вперше визна­чила в теорії кримінального процесу чотири положення, що характе­ризують сутність будь-якого рішення, яке приймається в криміналь­ному судочинстві: 1) рішення - правовий акт встановленої законом процесуальної форми; 2) рішення приймається відповідним держав­ним органом у межах його компетенції; 3) зміст рішення дає відпо­відь на питання, які виникають при здійсненні кримінального судо­чинства; 4) ці відповіді надаються у визначеному законом порядку і висловлюють владне волевиявлення щодо дій, зумовлених встанов­леними обставинами та законодавчими приписами [1, 11; 2,18].

Цілком обґрунтоване доповнення до зазначених положень зробив вітчизняний процесуаліст А.Я. Дубинський, який наголосив, що, по-перше, рішення має спрямовуватись на дослідження завдань кримі­нального судочинства, а по-друге, в основі будь-якого рішення ле­жать знання суб' єкта, який його приймає [3, 12].

Наведені ознаки певною мірою стосуються і рішення про звіль­нення особи від кримінальної відповідальності на початку кримі­нального судочинства.

Характерним для такого рішення є завершення провадження, при­чому його правові наслідки зумовлені констатацією встановлення об' єктивної істини у справі.

Ми підтримуємо думку Л.М. Карнеєвої і Г.М. Миньковського з при­воду того, що рішення про відмову в порушенні кримінальної спра­ви завершують установлення об' єктивної істини, тоді як порушення кримінальної справи зумовлює лише початок її пошуку [4, 85].

Як процесуальне рішення, яким у встановленій законом формі (постанова, ухвала) дається негативна відповідь на питання про порушення кримінальної справи, характеризував відмову в пору­шенні кримінальної справи М.М. Гапанович, розуміючи під цим і дію, і процесуальний документ, у якому ця дія знаходить своє ви­явлення [5, 52].

Відомий процесуаліст Д.П. Письменний вперше в теорії вітчизня­ного кримінального процесу підкреслив, що саме поняття "відмова в порушенні кримінальної справи" має розглядатись у різних зміс­тових значеннях: по-перше, як кримінально-процесуальний інститут, норми якого визначають підстави, умови і порядок відмови в пору­шенні кримінальної справи; по-друге, як система дій і відносин, які мають місце при прийнятті, розгляді та вирішенні першопочаткових відомостей про злочин; по-третє, як окремий процесуальний акт, тоб­то саме постанова, винесена належними посадовими особами, про те, що за конкретною заявою чи повідомленням про злочин внаслідок визначених у законі підстав виключається подальше кримінальне су­дочинство [6, 11].

Зазначені вище підходи до проблеми, що висвітлюється, останнім часом практично не змінилися в теорії та практиці кримінального су­дочинства.

Термін "відмова" - це негативна відповідь на прохання, звернен­ня, вимогу тощо означає відмовитися від будь-чого або відмовити будь-кому за його офіційним зверненням [7; 8]. Однак за своєю сут­ністю рішення про звільнення особи від кримінальної відповідаль­ності через відмову від порушення кримінальної справи - це пере­дусім відповідь на питання, поставлене перед уповноваженими на те законом органами самим фактом надходження до них відомостей про скоєний або можливий злочин. Тобто відмова в порушенні кри­мінальної справи - це рішення відмовитися від розслідування (а не відмова будь-кому), що є однозначною реакцією на офіційний привід спонукати початок кримінального судочинства. Водночас рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності через від­мову порушити кримінальну справу приймаються не тільки за ма­теріалами (заяви, скарги, повідомлення), які містять вимоги чи про­хання про притягнення особи до відповідальності, передбаченої КК України, а й тих заяв чи повідомлень, що містять лише інформацію (відомості) про злочин. Не виняток і випадки, коли суд, суддя, проку­рор, слідчий або орган дізнання безпосередньо здобули чи виявили такі відомості, приводи й підстави до початку кримінального судо­чинства. До речі, і сьогодні чимало практичних працівників вважа­ють, що нелогічно відмовляти в порушенні кримінальної справи за матеріалами, виявленими безпосередньо цими ж компетентними ор­ганами, оскільки особа, яка приймає рішення, відмовляє у порушен­ні справи собі ж, тому що відомості про злочин фактично ні від кого іншого не надходили.

Слід наголосити, що ст. 94 КПК України "Приводи і підстави до порушення кримінальної справи" фактично містить вказівку про приводи і підстави до початку кримінально-процесуальної діяль­ності. На будь-якому етапі (стадії) ця діяльність завершується прий­няттям рішення. Одне з них - завершення судочинства вже на по­чатковій стадії процесу, коли можна вирішити питання по суті без продовження кримінально-процесуальної діяльності. Це пов'язано з установленням певних обставин, передбачених чинним законодав­ством, які дозволяють дійти такого рішення. За цих умов неприпус­тиме продовження кримінально-процесуальної діяльності у формах, які обов' язково і неминуче тягнуть за собою залучення в цей процес нових осіб у разі обмеження їх прав тощо.

Отож, застосування будь-якої з визначених у законі обставин до відмови в порушенні кримінальної справи може мати місце лише за наявності одного з приводів, зазначених у ст. 94 КПК. Якщо ж їх бра­кує, є інший сигнал або повідомлення про злочин, який не має певної процесуальної форми (або є неофіційним, анонімним), - офіційного реагування у вигляді прийняття процесуального рішення не потребу­ється.

Зокрема, не розглядається як процесуально значущий юридичний факт, який з необхідністю тягне за собою виникнення кримінально-процесуальних правовідносин: отримання заяви чи повідомлення без підпису, за телефоном, внаслідок будь-яких чуток тощо.

Цілком зрозуміло, що будь-яка інформація про злочин (нерідко й анонімного характеру) повинна прийматися і перевірятися правоохо­ронним органом. Але ж офіційна реакція - здійснення процесуаль­них дій і прийняття рішень про відмову в порушенні кримінальної справи - має відбутися лише за наявності відповідних до цього під­став, офіційно зазначених у законі, тобто в ст. 94 КПК.

У теорії кримінального процесу вже багато десятиріч наголо­шується, що термінологічне визначення рішення про відмову в по­рушенні кримінальної справи (як і рішення про її порушення) не є вдалим.

Термін "порушення судового переслідування або кримінального позову" відомий ще законодавству про судоустрій дореволюційної Ро­сії, зокрема посилання на нього міститься в "Уложении о наказаниях" 1857 р., Судових статутах 1864 р. та одній з їх частин - "Уставе уголов­ного судопроизводства". Широко застосовувався він і в юридичній лі­тературі того часу [9, 53-56; 10, 182-185; 11, 103-156, 181-300; 12, 8].

Порушення кримінального переслідування, за дореволюційним за­конодавством, складалося з двох процесуальних актів: 1) пред 'явлення обвинувачення суду; 2) прийняття його судом. Паралельно існували й інші поняття, наприклад "початок справи у судовому порядку". Про порушення кримінального позову згадувалося і в законодавстві країн Західної Європи ХІХ ст.

Не відмовився від терміна "порушення" і радянський законода­вець. У Декреті РНК РРФСР про суд від 24 листопада 1917 р. міс­тилися норми (статті 3 та 8), які окреслювали перші контури інсти­туту порушення кримінальної справи. Упродовж наступних років становлення і розвитку радянської юридичної науки, кримінального і кримінально-процесуального законодавства погляд на поняття по­рушення кримінальної справи суттєвим чином не переглядався. Не­зважаючи на недосконалість, його внесено і до змісту проекту ново­го Кримінально-процесуального кодексу, що перебуває на розгляді у Верховній Раді України.

Ми ж вважаємо, що термін "порушення", який наводиться у відо­мих словниках, виключаючи хіба що лише юридичний, містить у со­бі насамперед яскраво забарвлену біопсихологічну сутність.

Він визначає реакцію живих клітин на вплив будь-яких чинників зовнішнього чи внутрішнього довкілля, коли жива система перехо­дить від стану відносного фізіологічного спокою до діяльності, ви­користовуючи при цьому складні фізико-хімічні процеси. Найбільш повно порушення вивчається в нервових та м'язових клітинах, де во­но супроводжується виникненням біоелектричного потенціалу - нер­вового імпульсу. Під цим терміном відомий мовознавець С.І. Ожегов розуміє народження будь-якого стану, нервового поштовху тощо. У загальноприйнятому юридичному лексиконі під порушенням розумі­ється відхилення від тих чи інших норм поведінки, правових припи­сів (адміністративне правопорушення).

Слід нагадати, що чинне кримінально-процесуальне законодавство країн близького зарубіжжя (наприклад, Болгарії, Чехії тощо) не містить термінів "порушення кримінальної справи" чи "відмова в її порушен­ні". їх замінено іншими словосполученнями: "початок підготовчого провадження", "створення попереднього судочинства" тощо.

Вдалим, на наш погляд, для більш досконалого визначення сут­ності початкової стадії кримінального судочинства і підсумкових її рішень про порушення кримінальної справи чи відмову в цьому, було б використання терміна "доцільність" (або "недоцільність") кримі­нального судочинства (дізнання чи досудового слідства).

Підсумовуючи вищевикладене, пропонуємо таке визначення по­няття рішення про звільнення особи від кримінальної відповідаль­ності на початковому етапі кримінального судочинства.

Рішення про відмову в порушенні кримінальної справи - це про­цесуальний акт уповноважених державою органів або посадових осіб (органу дізнання, слідчого, прокурора, судді чи суду), у якому в уста­новленому законом порядку підсумовуються вжиті заходи з перевір­ки повідомлення про злочин, на підставі аналізу та оцінки зібраних доказів формулюється висновок щодо недоцільності провадження дізнання чи досудового слідства за обставин, що констатують відсут­ність ознак злочину, зумовлюють звільнення особи від кримінальної відповідальності.

Темами окремого аналізу є доцільність удосконалення процесу­ального порядку, уточнення меж доказування і розширення переліку його засобів і джерел, можливостей застосування заходів процесу­ального примусу на першій стадії кримінального судочинства, тобто тих складових, що зумовлюють законність і обґрунтованість рішень, які приймаються правоохоронними органами при реагуванні на за­яви і повідомлення про злочини на початковому етапі кримінального судочинства, гарантують надійний захист прав і свобод осіб, не при­четних до скоєння злочинів [13, 2].
1   2   3   4   5   6   7   8   9



Скачать файл (2786.4 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации