скачать (2786.4 kb.)
Доступные файлы (1):
| 1.doc | 2787kb. | 21.11.2011 10:17 |  скачать |
1.doc
^
Наукова стаття присвячена комплексному вивченню діяльності органів виконавчої влади та правоохоронних органів щодо реалізації державної політики з питань захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, веденню боротьби з організованою злочинністю і корупцією з урахуванням положень цивільного законодавства України.
^ органов исполнительной власти и правоохранительных органов по реализации государственной политики в сфере защиты прав и свобод граждан, ведению борьбы с организованной преступностью и коррупцией сучетом положений гражданского законодательства Украины.
The article is devoted to the complex studies of the activities of the executive and law enforcement bodies as for the implementation of state policy concerning the issues of protection of citizens' rights and freedoms of combating organized crime and corruption under the provisions of the civil legislation of Ukraine.
© Віктор Гвоздецький, Олег Лов'як, Сергій Братков
^ корупція, корупційні правопорушення, боротьба з корупцією, організована злочинність, шкода, механізм відшкодування шкоди, цивільна відповідальність.
^ коррупция, коррупционные правонарушения, борьба с коррупцией, организованная преступность, ущерб, механизм возмещения ущерба, гражданская ответственность.
Keywords: corruption, corruption offences, combating corruption, organized crime, damage, mechanism of damage recovery, civil liability.
Проголошення пріоритету захисту загальнолюдських цінностей та інтересів особи є найважливішим фундаментальним завданням правової держави. Важливим є створення відповідних умов, забезпечення певних гарантій та здійснення контролю за неухильним дотриманням законності насамперед службовими особами державних органів. У разі допущення порушень, завдання держави полягає у швидкій і повній ліквідації їх наслідків. За таких умов значення правоохоронних органів постійно зростає. Здійснення ОВС заходів щодо захисту законних прав та свобод громадян від злочинних посягань, запобігання і розкриття злочинів, якими завдається шкода фізичній або юридичній особі, створює необхідні умови фактичного її відшкодування.
Актуальність цієї статті обумовлена тим, що комплексне вивчення діяльності органів виконавчої влади та правоохоронних органів щодо реалізації державної політики з питань захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, ведення боротьби з організованою злочинністю і корупцією засвідчили наявність серйозних хиб у цій сфері.
Заходом ефективної боротьби з корупцією є адекватний комплекс законодавчих норм, що забороняють такі форми неправомірної поведінки та спричиняють шкоду державі та громадянам. Саме з таких позицій положення окресленого наукового дослідження пов'язане з важливими науковими і практичними завданнями, передбаченими указами Президента України щодо протидії корупції, наказом МВС України від 05.07.2004 р. № 755 "Про затвердження Пріоритетних напрямів дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження у практичну діяльність ОВС на період 2004-2009 рр.", загальноакадемічною темою наукового дослідження "Актуальні питання управлінської та службово-оперативної діяльності ОВС у сучасних умовах розвитку державності в Україні", а також перспективними напрямами наукових досліджень кафедр державно-правових дисциплін та дотримання прав людини, цивільно-правових дисциплін, адміністративного права та організації адміністративної діяльності Академії управління МВС.
Доцільно зазначити, що дослідженню такого негативного соціального явища, як корупція присвячено чимало праць відомих українських та російських вчених-юристів: І.Я. Богданова, Б.В. Волженкіна, В.Д. Гвоздецького, М.А. Краснова, М.І. Мельника, А.І. Редьки, М.І. Хавронюка. Водночас загальним питанням цивільно-правової відповідальності, а також окремим її аспектам приділяли увагу М.М. Агарков, І.А. Бірюков, С.М. Братусь, А.С. Довгерт, Ю.О. Заіка, О.С. Йоффе, Н.С. Кузнєцова, В.В. Луць, С.І. Шимон та інші.
Аналізуючи праці названих вчених, ми визначили низку питань, досліджуваних не повною мірою. Так, положення цивільного законодавства України дозволяють дійти висновку про недостатню визначеність правовідносин із відшкодування шкоди, завданої корупційними діяннями та іншими правопорушеннями, пов'язаними з корупцією. Більше того, у Цивільному кодексі України взагалі відсутня норма, яка б регламентувала особливості такого відшкодування. Вочевидь, це унеможливлює чітке визначення елементів такого правовідношення, ускладнює механізми відшкодування шкоди, і тому виникає потреба вдосконалення наявних та вироблення нових засад регулювання згаданих відносин. Судова практика дозволяє виявити причини виникнення таких відносин і має велике значення у вирішенні спорів із відшкодування шкоди, завданої громадянинові корупційними правопорушеннями.
За таких обставин невирішеним залишається питання щодо розуміння підстав відшкодування майнової шкоди, завданої коруп-ційними діяннями. За відсутності спеціальної норми у Цивільному кодексі з окресленого питання, залишається досліджувати підстави цивільної відповідальності за корупційні правопорушення крізь призму самого факту завдання майнової шкоди. Оскільки проблема існує у такому значному вимірі, навряд чи можна її радикально розв' язати коригуванням норм антикорупційного законодавства. Вона потребує широкого пошуку в інших напрямах, зокрема всебічного наукового вивчення та впровадження ефективних заходів суспільної корекції у тих сферах, які таким дослідженням будуть визначені.
Саме це і викликає необхідність перегляду антикорупційного законодавства, усунення в ньому прогалин і суперечностей, а також норм із можливістю їх довільного тлумачення, що створюють передумови корупційної поведінки.
Такий стан справ дозволив виокремити основні завдання нашого дослідження, а саме:
^ дослідити проблеми законодавчої регламентації настання цивільно-правової відповідальності за корупційні правопорушення;
^ з'ясувати системність та ускладнення правового регулювання відносин із відшкодування шкоди, завданої корупційними діяннями та іншими правопорушеннями, пов'язаними з корупцією;
^ обґрунтувати необхідність внесення змін до цивільного законодавства щодо правового регулювання окресленої проблеми.
Корупція є складним і багатоаспектним соціальним явищем. Вона може розглядатися в економічному, політичному, правовому, моральному, соціально-психологічному й інших аспектах. У правовому сенсі корупція становить сукупність різних за характером та ступенем суспільної небезпеки, але єдиних за своєю суттю корупційних правопорушень, а також порушень етики поведінки посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування, пов'язаних з вчиненням цих правопорушень [2; 7]. Відомі українські науковці М.І. Мельник, А.І. Редька, М.І. Хавронюк за вищезазначеними критеріями виокремлюють такі види корупцій-них правопорушень: адміністративні, дисциплінарні, конституційні [8, 6]. Утім, цей перелік не має цивільних правопорушень, хоча норми Закону України "Про боротьбу з корупцією" (далі - Закон) у статтях 13, 15 містять положення цивільного законодавства. Такий стан справ знову ж таки свідчить про актуальність цього дослідження і необхідність подальших наукових розробок у цьому напрямі.
Нормативна регламентація питань відшкодування шкоди, завданої корупційними правопорушеннями, передбачена у положеннях Цивільної конвенції про боротьбу з корупцією, ратифікованої Законом України від 16.03.2005 [3].
Так, у ст. 3 Конвенції йдеться про те, що кожна сторона передбачає у своєму внутрішньому законодавстві для осіб, яким заподіяно шкоду внаслідок корупційних дій, право на порушення судової справи, з метою отримання повної компенсації за заподіяну шкоду. Така компенсація може охоплювати матеріальні збитки, втрачену вигоду та немайнову шкоду.
Стаття 4 наголошує, що кожна сторона передбачає у своєму внутрішньому законодавстві такі умови компенсації заподіяної шкоди:
вчинення відповідачем особисто або з його дозволу корупцій-ної дії чи невжиття ним відповідних заходів для запобігання вчиненню корупційної дії;
заподіяння шкоди позивачу;
наявність причинного зв' язку між корупційною дією (бездіяльністю) та заподіяною шкодою. Кожна сторона також передбачає у своєму внутрішньому законодавстві групову відповідальність для випадків, коли у заподіянні шкоди внаслідок однієї і тієї самої ко-рупційної дії винними є кілька відповідачів.
Нормативна регламентація питань відшкодування шкоди, завданої корупційними правопорушеннями, певним чином окреслена в Законі, де зазначено, що фізичні та юридичні особи, права яких порушено внаслідок корупційних діянь і які зазнали моральної чи матеріальної шкоди, мають право на поновлення цих прав та відшкодування шкоди у встановленому законом порядку [4].
Загалом у вітчизняному цивільному законодавстві питанню про відшкодування шкоди присвячено чимало положень. Зокрема, у ст. 1166 Цивільного кодексу України встановлено загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду, йдеться про майнову шкоду, завдану неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також про те, що шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Важливо відзначити, що ст. 22 ЦК України встановлює право особи, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, на їх відшкодування. Водночас у ст. 22 ЦК зазначено, що збитками є:
втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода) [5; 9; 10; 11].
Таким чином, зазначимо, що боротьба з корупцією здійснюється на підставі чіткої правової регламентації діяльності державних органів, служб і осіб, уповноважених на виконання функцій держави, забезпечення гарантій прав та інтересів фізичних і юридичних осіб.
Наразі вбачається, що законодавство встановлює надійні гарантії відшкодування шкоди, але з цього моменту хотілося б докладніше проаналізувати положення вищезазначеного Закону.
По-перше, Закон України "Про боротьбу з корупцією" не конкретизує вид настання юридичної відповідальності за корупційні правопорушення. На нашу думку, це породжує проблеми законодавчої регламентації настання цивільно-правової відповідальності за корупційні діяння.
У цьому аспекті привертає увагу законопроект, запропонований Г. Г. Москалем (Проект Закону України "Про протидію корупції" від 11.01.2008), де у ст. 13 (Види відповідальності за корупційні правопорушення), передбачено, що у разі вчинення корупційних правопорушень, особи, відповідно до закону, притягаються до кримінальної, адміністративної, дисциплінарної та цивільно-правової відповідальності.
По-друге, чинний Закон України "Про боротьбу з корупцією" є основним законодавчим актом, що регулює питання запобігання ко-рупційним проявам, і виконує передусім превентивну та поновлювальну функції.
Безсумнівним залишається той факт, що корупція як негативне соціальне явище є доволі шкідливою, оскільки спрямована на протиправне використання уповноваженими особами наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг. З метою уникнення довільного трактування норм антикорупційного законодавства в цьому Законі треба законодавчо закріпити основні поняття, принципи, координуючий орган та інститути, задіяні в питаннях запобігання корупції, включаючи недержавні та громадські об'єднання, ввести чітке розмежування їх повноважень, напрями діяльності, правові засоби, форми та процедури запобіжної роботи, механізм контролю за дотриманням анти-корупційного законодавства.
По-третє, незрозумілим є положення, що відшкодування шкоди, а відповідно і настання цивільно-правової відповідальності, здійснюється "у встановленому законом порядку" (ст. 15).
Виникає питання, який повинен бути порядок, якщо у ЦК України відсутня пряма норма, яка б передбачала відшкодуання шкоди, завданої корупційними правопорушеннями. Можна припустити, що зазначене твердження випливає зі ст. 1166 ЦК України, утім ця ж норма передбачає загальні положення з відшкодування шкоди, але аж ніяк не порядок.
По-четверте, аналіз ст. 15 Закону наводить на думку, що дійсно фізичні та юридичні особи, права яких порушено внаслідок коруп-ційних діянь, можуть поновити ці права та вимагати відшкодування шкоди, але ж зазначена норма не передбачає, хто саме повинен поновити згадані права та відшкодувати завдану шкоду.
Зазначимо, що відновлення прав юридичних і фізичних осіб, відшкодування завданої їм майнової та моральної шкоди здійснюється компетентними державними органами часто в тому ж порядку, в якому провадиться скасування неправомірних нормативно-правових актів (рішень), прийнятих внаслідок коруп-ційних правопорушень, оскільки відновлення прав пов' язане зі скасуванням зазначених актів (рішень). Таке положення є досить доцільним. Наприклад, відповідно до п. 16 ст. 106 Конституції України Президент України скасовує акти Ради Міністрів Автономної Республіки Крим. Згідно зі ст. 118 Конституції України рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам національного законодавства, можуть скасовуватися відповідно до закону Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня [1].
Водночас статті 1173-1175 ЦК України спрямовані на відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування або їх посадовими особами.
Однією з особливостей цих статей є те, що шкода, завдана фізичній чи юридичній особі неправомірними діями зазначених органів, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів чи їх посадових осіб.
Специфікою делікту, передбаченого статтями 1173-1175, є суб'єктний склад заподіювачів шкоди. Ними можуть бути органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування. Безпосереднім відповідачем, який виступає від імені таких органів, є відповідний фінансовий орган держави, Автономної Республіки Крим і територіальних громад. Закон не передбачає переліку незаконних діянь, за які настає відповідальність за цим деліктом. Основним критерієм настання відповідальності в цих випадках є визнання рішення, дії чи бездіяльності незаконними. Прикладом протиправних дій може бути незаконна заборона підприємницької діяльності, незаконне застосування штрафів, вилучення майна тощо. Таке рішення має скасовуватися (скасування незаконного судового рішення не є підставою для відшкодування шкоди на підставі зазначених статей ЦК України).
Потерпілими від незаконних дій зазначених органів можуть бути фізичні та юридичні особи. Якщо буде встановлено порушення статей 1173-1175 ЦК України, то потерпілому має відшкодовуватися шкода в повному обсязі. Можуть бути стягнуті як фактичні збитки, так і моральна шкода. Як уже зазначалося, остання відшкодовується незалежно від вини посадової особи, причетної до її заподіяння.
Дещо інакше вирішується питання про відповідальність за шкоду, завдану громадянинові незаконними (зокрема корупційними) діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду. Вона відшкодовується в повному обсязі державою незалежно від вини посадових чи службових осіб зазначених органів [6].
Таким чином, з' ясовується, що основними відповідачами у завданні шкоди фізичній чи юридичній особі можуть бути: держава (в особі її фінансового органу, яким є Державне казначейство України), органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування.
По-п'яте, говорячи про відшкодування шкоди, завданої внаслідок корупційних правопорушень, ми б хотіли привернути увагу фахівців до усвідомлення того факту, що відшкодувати завдану шкоду у досліджуваних відносинах, зокрема в повному обсязі - як про це зазначає Закон та ЦК України, досить важко. Складним є питання щодо обсягу моральної шкоди, оскільки ЦК України не встановлює ні верхньої, ні нижньої межі такого відшкодування. Зважаючи на це, доцільно, на нашу думку, було б говорити не про відшкодування шкоди, а про мінімізацію шкідливих наслідків, завданих корупцій-ними правопорушеннями.
Підсумовуючи викладене, зазначимо, що антикорупційне законодавство потребує певних докорінних змін, спрямованих на визначення організаційно-правових засад протидії (запобігання, контролю, локалізації, нейтралізації, мінімізації) корупції та усунення причин і умов її існування, відшкодування завданої внаслідок учинення корупційних правопорушень шкоди, вимоги щодо поновлення прав і законних інтересів фізичних, юридичних осіб та держави.
Таким чином, вважаємо за доцільне внести пропозиції щодо удосконалення чинного законодавства в питанні про поновлення порушених майнових прав юридичної чи фізичної особи внаслідок корупційних правопорушень та доповнити ЦК України нормою, яка б регламентувала такі положення. Насамперед така стаття має бути передбачена у главі 82 ЦК України, адже саме вона регулює як загальні, так і спеціальні випадки відшкодування шкоди, завданої фізичним та юридичним особам.
Таким чином, пропонується виклад статті "Відшкодування шкоди, завданої корупційними правопорушеннями" у такій редакції:
Фізична або юридична особа, якій завдано шкоду внаслідок корупційних правопорушень, має право на її відшкодування у повному обсязі.
Шкода, завдана внаслідок корупційних правопорушень, відшкодовується за умов, передбачених цим кодексом та іншими законами.
Шкода, завдана внаслідок корупційних правопорушень державними посадовими особами під час виконання своїх посадових обов' язків, відшкодовується за рахунок держави.
Шкода, завдана внаслідок корупційних правопорушень посадовими особами суб' єктів господарювання під час виконання своїх посадових обов' язків, відшкодовується за рахунок такого суб' єкта господарювання.
Шкода, завдана внаслідок одного і того самого корупційного правопорушення групою осіб, відшкодовується за рахунок такої групи.
6. Розмір шкоди, завданої внаслідок корупційного правопору-
шення, може коригуватися за підстав, передбачених цим кодексом
та іншими законами.
Цією статтею ми ні в якому разі не ставимо крапку в дослідженнях проблем відшкодування шкоди, завданої внаслідок вчинення корупційних правопорушень.
Під час удосконалення законодавства про відповідальність за корупційні діяння та інші правопорушення, пов' язані з корупцією, доцільно приділяти особливу увагу:
^ забезпеченню системності норм різних галузей права, зокрема уточненню соціального і правового поняття "корупція", визначенню вичерпного переліку "корупційних діянь", інших правопорушень, пов' язаних з корупцією, їх форм (видів) у різних галузях права;
^ розробленню правового інструментарію (методик, рекомендацій, коментарів тощо) стосовно правильного визначення ступеня суспільної небезпечності конкретних корупційних правопорушень, видів відповідальності за них, критеріїв розмежування, взаємопов' язаності санкцій та стягнень;
^ здійсненню комплексного підходу до регламентації питань протидії корупції у різних галузях права, передбаченню в них норм, спрямованих на запобігання корупції та припинення ко-рупційних правопорушень, повніше викриття і покарання винних, подолання негативних наслідків корупції;
> встановленню цивільно-правової відповідальності юридичних осіб за використання ними свого майна та грошових коштів з метою вчинення корупційних правопорушень.
Окреслені проблеми потребують подальшого вивчення, а наукові здобутки - впровадження в соціальне і правове буття.
Список використаних джерел
Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. зі змінами, внесеними Законом України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV - К., 2006. - 112 с.
Концепція подолання корупції в Україні "На шляху до доброчесності": затверджена Указом Президента України від 11 вересня 2006 р. № 742/2006. - 90 с.
Про ратифікацію Цивільної конвенції про боротьбу з корупцією: Закон України від 16 березня 2005 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2005. - № 16. - ст. 226.
Про боротьбу з корупцією: Закон України від 5 жовтня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 34 ст. - 266 с.
Цивільний кодекс України: коментар. - 2-е вид., перероб. і до-пов. за станом на 15 січня 2004 р. - Х.: ТОВ "Одісей", 2004. - 856 с.
Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду: Закон України від 1 грудня 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 1. - Ст. 1.
Гвоздецький В.Д. Правові основи відповідальності за корупцій-ні діяння // Міліція України. - 2006. - № 7. - С. 12-16.
Мельник М.І., Редька А.І., Хавронюк М.І. Науково-практичний коментар Закону України "Про боротьбу з корупцією" / за ред. М.І. Мельника. - К.: Атіка, 2003. - 320 с.
Цивільне право України. Особлива частина. Недоговірні зобов'язання: навч. посіб. / І.Е. Берестова, С.С. Бичкова, І.А. Бірюков та ін.; за заг. ред. С.С. Бичкової. - К.: НАВСУ, 2005. - 108 с.
Цивільне право України: підруч.: у 2-х кн. / О.В. Дзера (керівник авт. кол.), Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін.; за ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - Кн. 1. - 720 с.
Харитонов Є.О., Саніахметова Н.О. Цивільне право України: підруч. - К.: Істина, 2003. - 773 с.
Стаття надійшла 25.11.2008.
УДК 343.1
Петро Підкжов
кандидат юридичних наук, доцент, заслужений юрист України, проректор - начальник навчально-наукового інституту підготовки управлінського персоналу ОВС Академії управління МВС; Яна Конюшенко викладач кафедри кримінально-правових дисциплін та профілактики злочинів Академії управління МВС
^
У статті розглядається сутність і правова природа рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності через відмову в порушенні кримінальної справи; пропонується визначення поняття рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності на початковому етапі кримінального судочинства.
В статье рассматривается сущность и правовая природа решения об освобождении лица от уголовной ответственности вследствие отказа в возбуждении уголовного дела; предлагается определение понятия решения об освобождении лица от уголовной ответственности на начальном этапе уголовного судопроизводства.
The essence and legal nature of the decision of relief from criminal responsibility through the refusal of initiating a criminal case is considered in the article. The definition of the notion of decision of relief from criminal responsibility at the initial stage of criminal proceedings is proposed in the article.
^ рішення, порушення кримінальноїсправи, відмова в порушенні кримінальної справи, заява, повідомлення, кримінально-процесуальна діяльність, кримінальна відповідальність.
^ решение, возбуждение уголовного дела, отказ в возбуждении уголовного дела, заявление, сообщение, уголовно-процессуальная деятельность, уголовная ответственность.
© Петро Підюков, Яна Конюшенко
Keywords: decision, initiating a criminal case, the refusal of initiating a criminal case, information, criminal procedure activity, criminal charge.
Повне і всебічне уявлення щодо сутності та правової природи рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності досягається лише за умови комплексного підходу до розгляду цього складного і багатоаспектного поняття. Такий підхід вимагає використання низки наукових знань, зокрема положень науки кримінального судочинства.
Аналізуючи сутність цього рішення, слід передусім підкреслити, що воно за своєю природою є рішенням уповноваженого державного органу з усіма притаманними цьому явищу ознаками.
Загальна характеристика ознак рішення дається у філософській літературі, у різних аспектах воно висвітлюється в загальній теорії права, криміналістиці, адміністративному, кримінальному, цивільному та інших галузях права.
Процесуальні рішення розглядаються як акти правозастосовної діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду.
Відомий російський процесуаліст П.А. Лупинська вперше визначила в теорії кримінального процесу чотири положення, що характеризують сутність будь-якого рішення, яке приймається в кримінальному судочинстві: 1) рішення - правовий акт встановленої законом процесуальної форми; 2) рішення приймається відповідним державним органом у межах його компетенції; 3) зміст рішення дає відповідь на питання, які виникають при здійсненні кримінального судочинства; 4) ці відповіді надаються у визначеному законом порядку і висловлюють владне волевиявлення щодо дій, зумовлених встановленими обставинами та законодавчими приписами [1, 11; 2,18].
Цілком обґрунтоване доповнення до зазначених положень зробив вітчизняний процесуаліст А.Я. Дубинський, який наголосив, що, по-перше, рішення має спрямовуватись на дослідження завдань кримінального судочинства, а по-друге, в основі будь-якого рішення лежать знання суб' єкта, який його приймає [3, 12].
Наведені ознаки певною мірою стосуються і рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності на початку кримінального судочинства.
Характерним для такого рішення є завершення провадження, причому його правові наслідки зумовлені констатацією встановлення об' єктивної істини у справі.
Ми підтримуємо думку Л.М. Карнеєвої і Г.М. Миньковського з приводу того, що рішення про відмову в порушенні кримінальної справи завершують установлення об' єктивної істини, тоді як порушення кримінальної справи зумовлює лише початок її пошуку [4, 85].
Як процесуальне рішення, яким у встановленій законом формі (постанова, ухвала) дається негативна відповідь на питання про порушення кримінальної справи, характеризував відмову в порушенні кримінальної справи М.М. Гапанович, розуміючи під цим і дію, і процесуальний документ, у якому ця дія знаходить своє виявлення [5, 52].
Відомий процесуаліст Д.П. Письменний вперше в теорії вітчизняного кримінального процесу підкреслив, що саме поняття "відмова в порушенні кримінальної справи" має розглядатись у різних змістових значеннях: по-перше, як кримінально-процесуальний інститут, норми якого визначають підстави, умови і порядок відмови в порушенні кримінальної справи; по-друге, як система дій і відносин, які мають місце при прийнятті, розгляді та вирішенні першопочаткових відомостей про злочин; по-третє, як окремий процесуальний акт, тобто саме постанова, винесена належними посадовими особами, про те, що за конкретною заявою чи повідомленням про злочин внаслідок визначених у законі підстав виключається подальше кримінальне судочинство [6, 11].
Зазначені вище підходи до проблеми, що висвітлюється, останнім часом практично не змінилися в теорії та практиці кримінального судочинства.
Термін "відмова" - це негативна відповідь на прохання, звернення, вимогу тощо означає відмовитися від будь-чого або відмовити будь-кому за його офіційним зверненням [7; 8]. Однак за своєю сутністю рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності через відмову від порушення кримінальної справи - це передусім відповідь на питання, поставлене перед уповноваженими на те законом органами самим фактом надходження до них відомостей про скоєний або можливий злочин. Тобто відмова в порушенні кримінальної справи - це рішення відмовитися від розслідування (а не відмова будь-кому), що є однозначною реакцією на офіційний привід спонукати початок кримінального судочинства. Водночас рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності через відмову порушити кримінальну справу приймаються не тільки за матеріалами (заяви, скарги, повідомлення), які містять вимоги чи прохання про притягнення особи до відповідальності, передбаченої КК України, а й тих заяв чи повідомлень, що містять лише інформацію (відомості) про злочин. Не виняток і випадки, коли суд, суддя, прокурор, слідчий або орган дізнання безпосередньо здобули чи виявили такі відомості, приводи й підстави до початку кримінального судочинства. До речі, і сьогодні чимало практичних працівників вважають, що нелогічно відмовляти в порушенні кримінальної справи за матеріалами, виявленими безпосередньо цими ж компетентними органами, оскільки особа, яка приймає рішення, відмовляє у порушенні справи собі ж, тому що відомості про злочин фактично ні від кого іншого не надходили.
Слід наголосити, що ст. 94 КПК України "Приводи і підстави до порушення кримінальної справи" фактично містить вказівку про приводи і підстави до початку кримінально-процесуальної діяльності. На будь-якому етапі (стадії) ця діяльність завершується прийняттям рішення. Одне з них - завершення судочинства вже на початковій стадії процесу, коли можна вирішити питання по суті без продовження кримінально-процесуальної діяльності. Це пов'язано з установленням певних обставин, передбачених чинним законодавством, які дозволяють дійти такого рішення. За цих умов неприпустиме продовження кримінально-процесуальної діяльності у формах, які обов' язково і неминуче тягнуть за собою залучення в цей процес нових осіб у разі обмеження їх прав тощо.
Отож, застосування будь-якої з визначених у законі обставин до відмови в порушенні кримінальної справи може мати місце лише за наявності одного з приводів, зазначених у ст. 94 КПК. Якщо ж їх бракує, є інший сигнал або повідомлення про злочин, який не має певної процесуальної форми (або є неофіційним, анонімним), - офіційного реагування у вигляді прийняття процесуального рішення не потребується.
Зокрема, не розглядається як процесуально значущий юридичний факт, який з необхідністю тягне за собою виникнення кримінально-процесуальних правовідносин: отримання заяви чи повідомлення без підпису, за телефоном, внаслідок будь-яких чуток тощо.
Цілком зрозуміло, що будь-яка інформація про злочин (нерідко й анонімного характеру) повинна прийматися і перевірятися правоохоронним органом. Але ж офіційна реакція - здійснення процесуальних дій і прийняття рішень про відмову в порушенні кримінальної справи - має відбутися лише за наявності відповідних до цього підстав, офіційно зазначених у законі, тобто в ст. 94 КПК.
У теорії кримінального процесу вже багато десятиріч наголошується, що термінологічне визначення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи (як і рішення про її порушення) не є вдалим.
Термін "порушення судового переслідування або кримінального позову" відомий ще законодавству про судоустрій дореволюційної Росії, зокрема посилання на нього міститься в "Уложении о наказаниях" 1857 р., Судових статутах 1864 р. та одній з їх частин - "Уставе уголовного судопроизводства". Широко застосовувався він і в юридичній літературі того часу [9, 53-56; 10, 182-185; 11, 103-156, 181-300; 12, 8].
Порушення кримінального переслідування, за дореволюційним законодавством, складалося з двох процесуальних актів: 1) пред 'явлення обвинувачення суду; 2) прийняття його судом. Паралельно існували й інші поняття, наприклад "початок справи у судовому порядку". Про порушення кримінального позову згадувалося і в законодавстві країн Західної Європи ХІХ ст.
Не відмовився від терміна "порушення" і радянський законодавець. У Декреті РНК РРФСР про суд від 24 листопада 1917 р. містилися норми (статті 3 та 8), які окреслювали перші контури інституту порушення кримінальної справи. Упродовж наступних років становлення і розвитку радянської юридичної науки, кримінального і кримінально-процесуального законодавства погляд на поняття порушення кримінальної справи суттєвим чином не переглядався. Незважаючи на недосконалість, його внесено і до змісту проекту нового Кримінально-процесуального кодексу, що перебуває на розгляді у Верховній Раді України.
Ми ж вважаємо, що термін "порушення", який наводиться у відомих словниках, виключаючи хіба що лише юридичний, містить у собі насамперед яскраво забарвлену біопсихологічну сутність.
Він визначає реакцію живих клітин на вплив будь-яких чинників зовнішнього чи внутрішнього довкілля, коли жива система переходить від стану відносного фізіологічного спокою до діяльності, використовуючи при цьому складні фізико-хімічні процеси. Найбільш повно порушення вивчається в нервових та м'язових клітинах, де воно супроводжується виникненням біоелектричного потенціалу - нервового імпульсу. Під цим терміном відомий мовознавець С.І. Ожегов розуміє народження будь-якого стану, нервового поштовху тощо. У загальноприйнятому юридичному лексиконі під порушенням розуміється відхилення від тих чи інших норм поведінки, правових приписів (адміністративне правопорушення).
Слід нагадати, що чинне кримінально-процесуальне законодавство країн близького зарубіжжя (наприклад, Болгарії, Чехії тощо) не містить термінів "порушення кримінальної справи" чи "відмова в її порушенні". їх замінено іншими словосполученнями: "початок підготовчого провадження", "створення попереднього судочинства" тощо.
Вдалим, на наш погляд, для більш досконалого визначення сутності початкової стадії кримінального судочинства і підсумкових її рішень про порушення кримінальної справи чи відмову в цьому, було б використання терміна "доцільність" (або "недоцільність") кримінального судочинства (дізнання чи досудового слідства).
Підсумовуючи вищевикладене, пропонуємо таке визначення поняття рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності на початковому етапі кримінального судочинства.
Рішення про відмову в порушенні кримінальної справи - це процесуальний акт уповноважених державою органів або посадових осіб (органу дізнання, слідчого, прокурора, судді чи суду), у якому в установленому законом порядку підсумовуються вжиті заходи з перевірки повідомлення про злочин, на підставі аналізу та оцінки зібраних доказів формулюється висновок щодо недоцільності провадження дізнання чи досудового слідства за обставин, що констатують відсутність ознак злочину, зумовлюють звільнення особи від кримінальної відповідальності.
Темами окремого аналізу є доцільність удосконалення процесуального порядку, уточнення меж доказування і розширення переліку його засобів і джерел, можливостей застосування заходів процесуального примусу на першій стадії кримінального судочинства, тобто тих складових, що зумовлюють законність і обґрунтованість рішень, які приймаються правоохоронними органами при реагуванні на заяви і повідомлення про злочини на початковому етапі кримінального судочинства, гарантують надійний захист прав і свобод осіб, не причетних до скоєння злочинів [13, 2].
Скачать файл (2786.4 kb.)