Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Вісник Академії управління МВС 2008 №03 - файл 1.doc


Вісник Академії управління МВС 2008 №03
скачать (2786.4 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc2787kb.21.11.2011 10:17скачать

1.doc

1   2   3   4   5   6   7   8   9

Список використаних джерел

  1. Лупинская П.А. Теоретические основы принятия решений в советском уголовном судопроизводстве: автореф. дис. ... д-ра юрид. наук. - М., 1973. - 42 с.

  2. Лупинская П. А. Решения в уголовном судопроизводстве: их виды, содержание и формы. - М., 1976. - 168 с.

  3. Дубинский А. Я. Правовые и организационные проблемы ис­полнения процессуальных решений следователя: автореф. дис. . д-ра юрид. наук. - К., 1984. - 46 с.

  4. Карнеева Л.М., Миньковский Г.М. Особенности пределов доказывания при принятии некоторых процессуальных решений в стадии предварительного следствия // Вопросы предупреждения преступности. - М., 1964. - № 4. - С. 83-109.

  5. Гапанович Н.Н. Отказ в возбуждении уголовного дела. - Минск,

1967. - 124 с.

6. Письменный Д.П. Отказ в возбуждении уголовного дела в со-
ветском уголовном процессе: автореф. дис. ... канд. юрид. наук. - Х.,

1980. - 19 с.

7. Даль В. Толковый словарь великого русского языка. - Т. 2. - М.,

2008. - 777 с.

  1. Ожегов С.И. Словарь русского языка. - 20-е изд., стереоти-пич. - М., 2008. - 404 с.

  2. Тальберг Д.Г. Конспект лекций по уголовному судопроизвод­ству. - Житомир, 1887. - 284 с.

10. Квачевский А. Об уголовном преследовании преступлений по
судебным уставам 1864 года. - СПб., 1866. - 312 с.

  1. Неклюдов А. Руководство для мировых судей, устав уголовно­го судопроизводства. - СПб., 1875. - 583 с.

  2. Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства. - Т. ІІ. -СПб., 1910. - 582 с.

  3. Коляда П.В. Що гальмує якість слідства? // Міліція України. -2008. - № 10 (136). - С. 2-3.

  4. Тертишник В.М. Науково-практичний коментар до Криміналь­но-процесуального кодексу України.- К.: А.С.К., 2007. - 1056 с.

Стаття надійшла 19.12.2008.

УДК 343.3

Людмила Шестопалова

кандидат юридичних наук, стар­ший науковий співробітник, уче­ний секретар секретаріату Вченої ради Академії управління МВС


ЗМІСТ ПОНЯТЬ "ТЕРОРИЗМ" І "ТЕРОРИСТИЧНИЙ АКТ"

Досліджуються кримінально-правова дефініція понять "тероризм" і "терористичний акт", питання їх розмежування в юридичній науці та за­конодавстві України.

^ Исследуются криминально-правовая дефиниция понятий "терро­ризм" и "террористический акт", вопросы их разграничения в юридической науке и законодательстве Украины.

Criminal law definition of the notions of "terrorism" and "terrorist act" is considered in the article. Suggestions as to differentiating these concepts in legal science and legislation of Ukraine are given.

^ Ключові слова: тероризм, терористичний акт, нормативно-правові акти, суб'єкти протидії тероризму, ознаки тероризму.

Ключевые слова: терроризм, террористический акт, нормативно-правовые акты, субъекты противодействия терроризму, признаки тер­роризма.

Keywords: terrorism, terrorist act, normative-legal acts, subjects of counteraction to terrorism, signs of terrorism.

Серед завдань учених у галузі кримінального права та криміно­логії, зокрема з огляду на положення Комплексної програми профі­лактики правопорушень на 2007-2009 рр., затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2006 р. № 1767, - забез­печення політиків ефективною стратегією боротьби зі злочинністю. Така стратегія максимально результативно розподілить ресурси сус­пільства для протистояння цьому соціальному злу, одним із виявів якого є тероризм, що дедалі нарощує сили не лише в одній окремій країні, а й у всьому світі.
© Людмила Шестопалова

Для здійснення правового впливу на тероризм необхідно чітко розуміти, чим є це негативне соціальне явище, визначити його межі та відокремити від суміжних соціально несхвалюваних феноменів.

Слід зауважити, що в юридичній науці, зокрема й вітчизняній, єдності щодо дефініції тероризму, а так само терористичного акту та їх співвідношення немає. Навіть міжнародні правові норми та нор­ми національного законодавства щодо тероризму та терористичного акту містять колізії і прогалини, що, безумовно, не сприяє дієвості забезпечення правової охорони прав і свобод людини і громадянина та громадської безпеки від терористичних загроз.

В Україні серед досліджень із цієї проблематики необхідно відзна­чити роботи В. Антипенка, В. Глушкова, В. Ємельянова, В. Крутова, В. Ліпкана, В. Мальцева, В. Тихого й інших учених, які розробляють кримінально-правовий аспект тероризму. Так, значним внеском у вивчення тероризму є праця В. Ємельянова "Злочини терористичної спрямованості", що містить визначення правових понять тероризму і терористичного акту та їх ознаки. У цьому науковому дослідженні, незважаючи на окремі спірні положення, наведено ґрунтовну харак­теристику тероризму як злочинного діяння і як центральної ланки в ланцюзі злочинів терористичної спрямованості, відмежовано понят­тя тероризму від терору.

Останнім часом зросла й кількість українських дисертаційних досліджень, присвячених правовому аспектові цієї проблеми, це, зо­крема, роботи С. Допілка, Ю. Іванова, Л. Мошкової, М. Семикіна та багатьох інших.

Разом із тим, незважаючи на великий науковий інтерес до сут­ності та змісту тероризму, що, до речі, виявляється і в численних наукових конференціях щодо дослідження протидії та запобігання тероризму, ця проблема залишається надто актуальною.

Саме тому перед нами постає завдання проаналізувати нормативно-правові підходи до дефініції тероризму та з огляду на результати наукового пошуку вітчизняних учених запропонувати його правниче визначення.

Україна ратифікувала основні міжнародні нормативно-правові акти щодо протидії тероризму (Міжнародну конвенцію про боротьбу з актами ядерного тероризму; Європейську конвенцію про боротьбу з тероризмом; Конвенцію Ради Європи про запобігання тероризму; Міжнародну конвенцію про боротьбу з актами ядерного тероризму; Міжнародну конвенцію про боротьбу з фінансуванням тероризму; Європейську конвенцію про боротьбу з тероризмом; Міжнародну конвенцію про боротьбу з бомбовим тероризмом) та імплементувала відповідні норми в національне законодавство.

Тероризм є предметом регулювання низки законів України, серед яких чільне місце посідають Закон України "Про боротьбу з теро­ризмом" від 20 березня 2003 р. № 638-IV і чинні Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси України.

Так, 14 жовтня 2006 р. Президент України підписав Закон Украї­ни № 170-V "Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо запобігання тероризму", ухвалений Верховною Радою України 21 вересня 2006 р. з ініціативи Президента України. Законом внесено зміни до зазначених кодексів України у зв' язку з ратифікацією Конвенції Ради Європи про запо­бігання тероризму. Конвенція зобов' язує держави-учасниці встано­вити в національному законодавстві кримінальну відповідальність за вчинення таких злочинів: публічне підбурювання до тероризму (ст. 5), залучення до терористичної діяльності (ст. 6), навчання теро­ристичній діяльності (ст. 7). Покарання за зазначені дії у Криміналь­ному кодексі України (далі - КК України) раніше не передбачалися. Нині розділ ІХ КК України "Злочини проти громадської безпеки" містить статті 258, 2581, 2582, 2583, 2584, які криміналізують, відпо­відно, не лише терористичний акт, але й втягнення в його вчинен­ня, публічні заклики до його вчинення, сприяння його вчиненню та створення терористичної групи чи терористичної організації.

Таким чином, у нашій державі існує потужне правове поле бо­ротьби з тероризмом та запобігання йому. Разом із тим, однозначно­го розуміння тероризму, а так само терористичного акту науковцям у галузі права та правоохоронцям-практикам бракує.

Тож, як визначає тероризм український законодавець? Відповід­но до ст. 1 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" "тероризм -суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспря­мованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров'я ні в чому не вин­них людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей".

Ця ж стаття подає визначення терористичного акту. Це "злочинне діяння у формі застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи ін­ших дій, відповідальність за які передбачена ст. 258 Кримінального кодексу України".

Отож, законодавець акцентує увагу на розумінні тероризму як суспільно небезпечної діяльності, а терористичного акту - як проти­правного діяння, відповідальність за яке передбачена нормами КК України (бланкетна норма).

При цьому об' єктивний бік тероризму і терористичного акту має багато спільного, а тероризм і терористичний акт співвідносяться як ціле й одиничне, як явище та його окремий (але неоднорідний) вияв. Це підтверджується і нормативною дефініцією терористичної діяльності, що містить терористичні акти.

Однак при аналізі закріпленого в Законі поняття тероризму ви­никають деякі слушні питання.

Так, за визначенням законодавця, тероризм - це суспільно не­безпечна діяльність. Тобто тероризм - це терористична діяльність. А остання, відповідно до ст. 1 Закону України "Про боротьбу з те­роризмом", - це діяльність, яка охоплює: планування, організацію, підготовку та реалізацію терористичних актів; підбурювання до вчинення терористичних актів . організацію незаконних збройних формувань . вербування, озброєння, підготовку та використання терористів; пропаганду і поширення ідеології тероризму; фінансу­вання . терористичних груп (організацій) або інше сприяння їм. Таким чином, терористична діяльність формально реалізується в те­рористичних актах. Отож, тероризм юридично виражається в теро­ристичних актах, а не у вчиненні вбивств, тортур або інших злочинів (законодавче поняття тероризму).

Крім того, якщо тероризм вчинюється проти "населення та орга­нів влади, . ні в чому не винних людей", то зазначені у ст. 1 дії -способи вчинення тероризму (захоплення заручників, підпали, убив­ства, тортури, залякування, інші посягання на життя чи здоров'я), за логікою, вчинені проти "винних людей", не можуть кваліфікуватися як тероризм або можуть вчинюватися юридично проти "винних лю­дей". До речі, ані кримінальне законодавство України, ані законо­давство інших держав так само, як і міжнародне право, не знають поняття "ні в чому не винні люди".

Слід зауважити, що слова "з метою досягнення злочинних цілей" та "або вчинення інших посягань" з огляду на визначення тероризму як діяльності зі свідомим застосуванням насильства та водночас із переліком у нормативній дефініції тероризму інших складів (спосо­бів вчинення тероризму) злочинів (захоплення заручників, підпали, умисне знищення або пошкодження майна тощо), убивства, тортури (катування) наводять на думку, що тероризм утворюють усі умисні тяжкі й особливо тяжкі злочини, що, зрозуміло, не зовсім коректно.

Можливо, не об'єктивна, а саме суб'єктивна сторона тероризму вирізняє його з-поміж інших суспільно небезпечних форм соціальної поведінки. Тим більше далі, у ст. 1 Закону при визначенні техноло­гічного тероризму законодавець звертає увагу на "терористичну ме­ту", а при визначенні терористичної діяльності - на "терористичні цілі". Однак чіткого й однозначного пояснення наведених термінів текст Закону не містить. Більше того, при визначенні міжнародного тероризму, законодавець застосовує неуточнені слова "з метою до­сягнення певних цілей", а розкриваючи зміст тероризму, говорить про цілеспрямоване насильство та діяльність "з метою досягнення злочинних цілей". Утім, можна припустити, що інтереси (вимоги) терористів (винних) можуть бути й правомірними. Тоді в криміно­логічному розумінні тероризм слід таки розглядати як протиправний насильницький спосіб задоволення цих інтересів (вимог).

Отже, при аналізі тексту Закону України "Про боротьбу з теро­ризмом" щодо дефініції тероризму виникає більше питань, ніж від­повідей.

Так, КК України справедливо не містить поняття тероризму, про­те криміналізує терористичний акт. Описова диспозиція ч. 1 ст. 258 передбачає кримінальну відповідальність за терористичний акт, тоб­то за застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, які створювали небезпеку для життя чи здоров' я людини або заподіяння значної майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків, якщо такі дії були вчинені з метою порушення громадської безпеки, за­лякування населення, провокації воєнного конфлікту, міжнародного ускладнення або з метою впливу на прийняття рішень чи вчинення або не вчинення дій органами державної влади чи органами місцево­го самоврядування, службовими особами цих органів, об' єднаннями громадян, юридичними особами, або привернення уваги громад­ськості до певних політичних, релігійних чи інших поглядів винного (терориста), а також погроза вчинення зазначених дій з тією самою метою.

Об'єктивна сторона цього злочину виражається у вчиненні (по­грозі вчинення) загальнонебезпечних дій. Терористичний акт ство­рює небезпеку для великого кола осіб, може заподіювати значну чи тяжку шкоду, зокрема випадковим особам, які не пов' язані з інтере­сами терористів (винних). Важливим елементом визначення поняття терористичного акту (й тероризму врешті-решт) є розрив між його безпосередньою жертвою (жертвами) та об' єктом впливу терористів (винних), а також метою насильства.

Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони терористичного ак­ту є спеціальна мета, яка має політичне забарвлення (вплив (тиск) на владу чи / та громадськість).

Таким чином, при формулюванні правової дефініції тероризму та кримінально-правової дефініції терористичного акту переду­сім необхідно звернути увагу на специфічні характеристики, які відмежовують терористичне насилля від нетерористичного, а також якими засобами (способами) реалізовуються тероризм і терорис­тичний акт.

Л. Мошкова відмічає ще одну особливість тероризму: він поєднує високий рівень політичної мотивації з низьким рівнем участі мас, що відрізняє його від війни, партизанської боротьби, національно-визвольного руху та інших масових політичних рухів [4, 298].

В. Ємельянов звертає увагу на публічність дій тероризму, спрямо­ваних на створення в соціальній сфері обстановки страху, неспокою, пригніченості з метою прямого або непрямого впливу на прийняття будь-якого рішення чи відмови від нього в інтересах винних [2, 72].

Ю. Абаджиєв, застосовуючи системний підхід до дефініції по­няття "тероризм", визначає його як: 1) одну з форм організовано­го, ідеологічно вмотивованого насильства з політичними цілями; 2) систематичну, цілеспрямовану та умисну діяльність, здійснювану конспіративно організованими злочинними формуваннями; 3) зло­чинну діяльність, яка характеризується переважно непередбачува-ністю терористичних атак у часі та просторі; 4) діяльність, здійсню­вану порівняно нечисельними групами терористів [1, 62]. Хоча щодо обов'язковості таких ознак, як організоване, ідеологічно вмотиво­ване насильство, систематична діяльність організованих злочинних формувань можна обґрунтовано сперечатися.

Перед тим, як підбити підсумки, зазначимо, що оскільки тер­мінологічна невизначеність гальмує не лише правову науку, але й призводить до негативної практики боротьби зі злочинністю, то формулювання поняття "тероризм" ("терористичний акт") має уне­можливити маніпулювання ним, застосування його будь-ким на власний розсуд.

Результатами здійсненого нами аналізу ст. 1 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" і ч. 1 ст. 258 "Терористичний акт" КК Украї­ни, а також сучасних підходів науковців до дефініції тероризму та те­рористичного акту є пропозиції щодо уточнення поняття тероризму.

Доцільно:

  1. з визначення поняття тероризму в Законі вилучити слова "ні в чому не винних людей", які замінити на "випадкових / сторонніх людей" або на "людей, які не пов' язані з інтересами терористів";

  2. упорядкувати визначення тероризму та терористичної діяль­ності;

  3. врахувавши політичне забарвлення, конкретизувати терорис­тичну мету (цілі) на підставі диспозиції ч. 1 ст. 258 КК України і закріпити її визначення в ст. 1 Закону України "Про боротьбу з те­роризмом".

Розв'язання проблеми кримінально-правової протидії терорис­тичним актам і кримінологічної та іншої протидії тероризму, зокре­ма закріплення в законодавстві відповідних правових норм, є знач­ним кроком на шляху боротьби з однією із найсерйозніших загроз не лише громадській безпеці, але й миру та спокою людства.

Зрозуміло, ці питання, з огляду на їх актуальність і складність, потребують подальшого наукового вивчення, а запропоновані но­

вели щодо їх розв'язання - деталізації та практичної реалізації, за­лучення до механізму правового захисту охоронюваних законом об' єктів права.
Список використаних джерел

  1. Абаджиев Ю. Терроризм: другая точка зрения // Проблеми безпеки особистості, суспільства, держави: інф.-аналіт. бюле­тень. - 2006. - № 5. - С.61-64.

  2. Емельянов В. Проблемы уголовно-правового противодей­ствия терроризму // Проблеми безпеки особистості, суспільства, держави: інф.-аналіт. бюлетень. - 2006. - № 5. - С. 72-73.

  3. Марченко Ю.В. Антитерористична діяльність як складова національної безпеки держави (політологічний аналіз): автореф. дис. ... канд. політ. наук. - К., 2005. - 16 с.

  4. Мошкова Л. І. Понятие и сущность терроризма // Актуаль­ні проблеми політики: зб. наук. праць. - О.: Астропринт, 2000. -

Вип. 9. - С. 293-298.

5. Про боротьбу з тероризмом: Закон України від 20 березня
2003 р. №638-IV // Урядовий кур'єр. - 2003. - 23 квітня.- С. 5-11.

Стаття надійшла 18.07.2008.

УДК 743.2.01

Микола Корчовий

кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри теорії та прак­тики організації оперативно-розшукової діяльності Академії управління МВС
^ ВИВЧЕННЯ І ВИКОРИСТАННЯ КРИМІНОЛОГІЧНОЇ ТА ВІКТИМОЛОГІЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ ПРИ ЗАПОБІГАННІ СТАТЕВИМ ЗЛОЧИНАМ ТА ЇХ РОЗКРИТТІ
Розглядаються актуальні питання вивчення відомостей про особу і поведінку потерпілого, особу злочинця, характер застосованого насиль­ства, причини та умови статевих злочинів, шляхи запобігання та напря­ми розкриття злочину.

Рассматриваются актуальные вопросы изучения данных о личности и поведении потерпевшего, личности преступника, характер применен­ного насилия, причины и условия половых преступлений, пути предотвра­щения и направления раскрытия преступления.

Actual problems of examining information about a victim's identity and behavior, a criminal's identity, type of violence used, reasons and conditions of sexual crimes, ways of prevention and courses of crime detecting are considered in the article.

^ Ключові слова: статеві зносини, статеві злочини, насильство, пси­хологічне насильство, безпорадний стан потерпілого, особа потерпіло­го, особа злочинця, оперативно-розшукова характеристика, морально-психологічна характеристика особи потерпілого.

^ Ключевые слова: половые отношения, половые преступления, на­силие, психологическое насилие, беспомощное состояние потерпевшего, личность потерпевшего, личность преступника, оперативно-розыскная характеристика, морально-психологическая характеристика личности потерпевшего.

Keywords: sexual intercourse, sexual crime, violence, psychological violence, victim's helplessness, victim's identity, criminal's identity, investigation and search characteristics, moral and psychological characteristics of a victim.

© Микола Корчовий

Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і без­пека - одна з головних проблем українського суспільства, розв 'язання якої є однією із складових діяльності правоохоронних органів. Це завдання займає одне з чільних місць у програмних документах пра­воохоронних органів з питань боротьби зі злочинністю. Злочини про­ти статевої свободи та статевої недоторканості особи є посяганнями на особистість і пов'язані з грубими порушеннями норм суспільної моралі, тому кримінальним законодавством за їх вчинення передба­чено доволі суворе покарання.

Надзвичайно небезпечні статеві злочини проти неповнолітніх, во­ни посягають на їх статеву недоторканість та нормальний статевий розвиток і часто призводять до глибоких душевних травм у потерпі­лих, штовхають їх до аморального способу життя.

Забезпечення кримінально-правового захисту статевої свободи та недоторканості особи здійснюється в межах статей 152-156 розді­лу iV "Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи" Особливої частини Кримінального кодексу України [1].

Об'єктом таких злочинів є статева свобода людини (зокрема, передбачених ст. 152 - зґвалтування, ст. 153 - насильницьке задо­волення статевої пристрасті неприродним способом, ст. 154 - при­мушування до статевого зв' язку) або статева недоторканість непо­внолітніх (передбачених ст. 155 - статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, ст. 156 - розбещення неповнолітніх).

Статистичні дані судової практики Верховного Суду України що­до розгляду справ цієї категорії свідчать, що найбільше осіб засуджу­ється за зґвалтування (ст. 152) та насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153) [2, 829-830].

Зґвалтування належить до переліку не тільки найбільш тяжких насильницьких злочинів проти статевої свободи та статевої недо­торканості особи, але і є найбільш поширеним видом серед них. У частині 1 ст. 152 КК України, що передбачає кримінальну відпові­дальність за зґвалтування потерпілої особи, стисло сформульовано поняття цього злочину. Законодавець під зґвалтуванням розуміє ста­теві зносини із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи [3, 312].

Кримінально-правове поняття зґвалтування має ширше тлумачен­ня щодо питання про статеві зносини, яке пов'язане з його визначен­ням незалежно від статі суб'єкта зґвалтування, що суттєво змінює зміст цього поняття. Отже, "потерпілою особою від зґвалтування може бути як жінка, так і чоловік, незалежно від її попередньої пове­дінки (в тому числі й аморальної) та стосунків із суб' єктом злочину (перебування з ним у фактичному чи юридичному шлюбі)" [3, 313].

Ефективність боротьби зі злочинністю не може бути високою без глибокого вивчення особи злочинця. Але тут не можна ігнорувати й різнобічну інформацію про жертви злочину, мотиви і мету дій усіх учасників кримінальних подій. Роль жертв у виникненні й розвитку криміногенних ситуацій часто дуже значна, тому потрібен аналіз усіх віктимологічних, а також кримінологічних чинників, аби зроби­ти правильні висновки й узагальнення щодо досудового розслідуван­ня та розкриття насильницьких діянь, у тому числі злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості особи.

У кримінально-правовому, і до певної міри, в кримінологічно­му аспектах вищезазначена проблема досліджувалась багатьма вченими: Ю.В. Александровим, Б.В. Андрєєвим, Г.В. Антоновим-Романовським, Ю.М. Антоняном, Б.О. Бліндером, В.П. Голубєвим, Б.Г. Гульманом, А.П. Дяченком, А.А. Жижиленком, О.М. Ігнатовим, А.Г. Кальманом, М.Й. Коржанським, Ю.Н. Кудряковим, 1.1. Лановен-ком, П.І. Люблінським, П.П. Осиповим, С.В. Познишевим, О.П. Фі-ліповим, А.Г. Хамраєвою, М.М. Хлинцовим, Я.М. Яковлєвим, В.О. Яхонтовим та іншими видатними науковцями. Вивченню особ­ливостей поведінки потерпілого, а також визначенню теоретичних і прикладних проблем віктимологічних досліджень присвячені роботи А.І. Алексєєва, Ю.М. Антоняна, А.В. Астрашабова, В.О. Глушкова, П.С. Дагеля, О.М. Джужи, А.І. Долгової, А.П. Закалюка, В.П. Коно­валова, С.С. Косенко, Є.М. Моісеєва, Г.М. Міньковського, В.С. Мін­ської, В.І. Полубинського, Д.В. Рівмана, В.Я. Рибальської, С.В. Со-болєвої, І. К. Туркевич, Л.В. Франка та інших дослідників.

Слід зазначити, що в дослідженнях з цієї проблеми в оперативно-розшуковій діяльності майже відсутнє вивчення кримінологічних, віктимологічних, соціально-психологічних проблем особи, потерпі­лої від зґвалтування. У деяких працях наводяться відомості та вис­новки щодо потерпілих викривального, звинувачувального харак­теру. Більше того, є відомості про їх безпутність, антигромадський спосіб життя, неналежну поведінку тощо. У цілому на сторінках опублікованих праць останніх років справедливо констатується, що в оперативно-розшуковій діяльності ще не створено пояснюваль­ної концепції причин статевих злочинів, нехай навіть дискусійної. Звідси невирішеність багатьох кримінологічних, криміналістичних, психологічних, експертних, оперативно-розшукових та інших пи­тань, майже повна відсутність науково обґрунтованих пропозицій і рекомендацій щодо профілактики, розкриття і розслідування цих злочинів.

Проблеми вивчення та використання даних про особу потерпіло­го та особу злочинця у розкритті статевих злочинів в оперативно-розшуковій роботі залишаються практично малодослідженими, що зумовлює актуальність нашого дослідження.

У зв' язку із вищезазначеним, метою нашої статті є:

  1. вивчення та узагальнення в судовій, слідчій та оперативно-розшуковій практиці даних про жертви злочину, їх морально-психологічні якості, причини, мотиви і мету дій учасників кри­мінальних подій;

  2. визначення можливих шляхів удосконалення профілактичної роботи й напрямів розкриття та розслідування статевих злочи­нів органами внутрішніх справ.

Вивчення окресленої проблеми не можна визнати випадковим, оскільки тут взаємодія у системі "злочинець - жертва" простежуєть­ся найбільш яскраво: поведінка жертви багато в чому дозволяє зро­зуміти поведінку злочинця. Таким чином, викликає інтерес питання щодо особистості і поведінки потерпілих від зґвалтувань.

З цього приводу доречно навести показники, одержані Б.Л. Гуль-маном за результатами вивчення передумов зґвалтувань (684 жінки віком від 19 до 50 років).

Дослідником встановлено, що більшість - 72 % потерпілих - є ви­падковими жертвами, які не провокували нападників, причому 27 % із них чинили рішучий опір насильству. Свідомо провокували чоло­віків з надією в останній момент не допустити зґвалтування 15 % жінок; 12 % несвідомо провокували злочинців (легко знайомилися, фліртували, вели розмови на сексуальні теми). Серед потерпілих 15 % були сугестивними, 29 % після зґвалтування вимагали грошової компенсації, а 3% - шлюбу. В основному з цих причин 36 % жінок заявляли про злочин у правоохоронні органи через 1-2 тижні після зґвалтування, молоді жінки робили це частіше за наполяганням бать­ків. Таким чином, як видно з результатів наведеного дослідження, у 27 % випадків зґвалтування провоковано неправильною поведінкою жінок або його вчиненню сприяли особливості особистості жертв і їх нездатність протистояти насильству [4, 228].

Безперечно, особа потерпілої віктимологічно має велике значення у практиці боротьби зі зґвалтуваннями. її спосіб життя і поведінки набувають суттєвого правового значення під час індивідуалізації по­карання винного, оцінці зібраних доказів, у профілактиці та розкритті зґвалтувань. Тому слід розглянути деякі дані про потерпілих, одержа­ні й узагальнені нами в результаті вивчення справ про зґвалтування, вчинені неповнолітніми - статевими насильниками [5, 123-131].

За даними нашого дослідження, підставами для порушення кри­мінальної справи за фактом зґвалтування були: у 24 % випадків за­ява потерпілих, у 72 % - заява їхніх батьків, і лише у 4 % - без­посереднє затримання винної особи працівниками правоохоронних органів.

Зґвалтування, як свідчать вивчені кримінальні справи, зазнавали особи жіночої статі різного віку. Так, у 18 % випадків зґвалтування вчинені щодо малолітніх, у 60 % - щодо неповнолітніх, у 22 % - що­до повнолітніх.

Зґвалтування, вчинені щодо однієї потерпілої, становили 36,8 %, а щодо групи жертв - 63,2 %. Причому аналізований вид злочину ста­новить невелику питому вагу за таким показником, як зґвалтування малолітньої потерпілої.

За віком малолітні жертви розподілилися таким чином: дошкіль­ний вік - 2 %, до 10 років - 1,2 %, 11 - 1,5 %, 12 - 2,2 %, 13 - 9 %, до 14 - 2,1 %. Як бачимо, це здебільшого дівчатка віком від 5 до 13 років. Форми сексуального контакту в цих випадках неповні че­рез невідповідність розмірів геніталій. Тому для насильницьких ак­тів із малолітніми характерними є статеві контакти у спотворених формах.

Найбільшу питому вагу з-поміж аналізованих злочинів станов­лять зґвалтування, вчинені щодо неповнолітніх. Вікові показники останніх такі: до 15 років - 10,4 %, до 16 - 14,8 %, до 17 - 30 %, до 18 - 10 %.

Вік повнолітніх потерпілих під час зґвалтування становив: від 18 до 24 років - 6,8 %, від 25 до 29 - 1,6 %, від 30 до 39 - 1,2 %, від 40 до 49 - 2,8 %, від 50 років і більше - 6 %.

Особливо опікувати слід дівчат - дітей і підлітків, які через вікові особливості надмірно довірливі, необережні, неспроможні оцінити небезпеку, що їм загрожує, та й взагалі не думають або навіть не зна­ють про неї. Під час прогулянок чи ігор поза домівкою вони завжди мають перебувати під наглядом дорослих, вдома ж їх бажано не зали­шати наодинці з незнайомцями чи з особами, які не викликають до­віри, особливо якщо ті нетверезі. Цілком правильно чинять батьки, попереджаючи дітей, щоб вони не довіряли стороннім, не погоджу­вались іти за ними, не спокушались на солодощі тощо, не одержавши на те дозволу рідних.

Щодо попередніх стосунків потерпілих з насильниками-неповнолітніми нами одержані такі дані: 34,8 % жертв знали кривд­ників, 50 % - не знали, 4 % були з ними сусідами, 7,2 % перебували у неприязних стосунках, а 4 % мали родинні відносини.

Результати нашого дослідження свідчать, що з потерпілих від на­руги жінок 50 % раніше не були знайомі із ґвалтівниками. Як пра­вило, це випадкові жертви, які не провокували нападників, причо­му третина з цих потерпілих чинили рішучий опір, незважаючи на раптовість нападу і відчуття страху. Це дозволяє припустити, що в більшості випадків достатньо інтенсивного фізичного опору не бу­ло (віктимогенний чинник). Частина жертв (малолітні, старі люди, а також особи, які перебували у безпорадному стані) не чинила належ­ного спротиву. Непрямим підтвердженням цьому слугує той факт, що під час судово-медичного освідування у 48,8 % потерпілих на тілі не виявилося ніяких тілесних ушкоджень, через наявність яких жертва була б змушена припинити опір.

За даними нашого дослідження, серед соматичних наслідків зґвал­тування 51,2 % - легкі й середньої тяжкості тілесні ушкодження. У переважній більшості зґвалтувань потерпілі одержували тілесні ушкодження у вигляді синців, саден, подряпин, невеликих поранень. Порівняно частими є випадки дефлорації, зрідка настає вагітність і має місце зараження венеричними хворобами (близько 2 %).

Так, 48 % опитаних нами неповнолітніх, засуджених за зґвалту­вання, пояснили, що криміногенним чинником у конкретній ситуації, тобто приводом до статевих насильницьких дій стала поведінка по­терпілої.

Кримінологічна оцінка поведінки потерпілої від зґвалтування по­винна виходити з визнання за жінкою рівного з чоловіком права на регулювання інтимних відносин, права поводити себе так, як вона вважає за потрібне, можливе і припустиме в будь-якій ситуації, в тому числі й "сексуально напруженій або ризикованій" [6, 22]. Ситуація ж переростає у злочинну, коли, усвідомлюючи відмову жінки на вступ у статевий зв'язок, чоловік застосовує чи погрожує насильством, щоб зламати її опір. Проте вважаємо, що не можна заперечувати прово­каційної ролі аморальної чи необережної поведінки потерпілих, що сприяла навіть тому, щоб вони стали жертвами посягань на статеву волю чи статеву недоторканість.

Більше того, у разі провокуючої поведінки потерпілої дуже часто з її боку має місце певна сексуальна гра, зміст і значення якої усвідом­люються можливим насильником далеко не завжди. Така гра особ­ливо характерна для тих випадків, коли потенційна жертва допускає усамітнення з чоловіком, сприймає його пестощі, створює певну ін­тимну атмосферу в ситуації, що склалася, але на цьому її "програма" закінчується, і вона не бажає вступити в інтимний зв' язок ("пасивно-ігровий тип"). Проте, як правило, чоловік не розуміє цього і намага­ється пояснити таку поведінку іншими причинами. Застосування на­сильства для подолання опору інколи може розцінюватися і як осуд подібних вчинків потерпілої.

Дані нашого дослідження свідчать, що багато опитаних неповно­літніх ґвалтівників висловлюють щиру впевненість у тому, що вони ні в чому не винуваті або що їх провина невелика. При цьому всю провину вони перекладають на зовнішні обставини і на самих по­терпілих.

Саме поведінка потерпілих є (зважаючи на відповіді опитаних засуджених за зґвалтування) основною причиною таких злочинних дій. Більше того, фігуранти вбачають провину потерпілих і тоді, коли об' єктом сексуального посягання були дівчата віком до 14 років.

Зрозуміло, що таке ставлення до оцінки власної злочинної пове­дінки істотно ускладнює виправлення і перевиховання неповноліт­ніх, засуджених за зґвалтування, підвищуючи ймовірність повторен­ня ними насильницьких сексуальних дій щодо жінок різного віку.

З огляду на вищезазначене, викликає інтерес питання, що стосу­ється кримінологічної характеристики потерпілої особи.

Згідно з одержаними даними, за показником зайнятості потерпілі розподілилися так: кількість працюючих на виробництві становить 8,4 %, непрацюючих - 7,2 %, учениць середньої школи - 68,4 %, уче­ниць ПТУ - 1,4 %, тих, хто не працював і не навчався - 12,2 %, до­могосподарок - 2,4 %.

Поведінка, що передувала зґвалтуванню, характеризувалася у 42,5% потерпілих як позитивна, у 8,0 % - як негативна, у 48,1 % оці­нювалася як нейтральна, у 1,4 % - як аморальна.

На момент вчинення злочину 72,0 % потерпілих були тверезими, а 28,0% - перебували у стані алкогольного сп'яніння. Зокрема 22,6 % з них перед зґвалтуванням спільно із винним проводили дозвілля і розпивали спиртне, 10,6 % - уживали алкогольні напої раніше.

Ми вважаємо, що поведінка потерпілої, яка перебуває у стані сп' яніння, в сукупності з іншими обставинами (наприклад, кокет­ство, розв' язність у стосунках з особами протилежної статі, нескром­ний одяг, інтимність обстановки тощо) створює напружену віктимну ситуацію, викликаючи, таким чином, у винного хибне враження про її "сексуальну доступність". Більше того, така віктимна поведінка в одних випадках є достатнім приводом до вчинення нападу на вулиці з метою зґвалтування, а в інших сприяє його вчиненню.

Подібна поведінка потерпілої певною мірою формує злочинний умисел винного. Жертва, яка сама чи разом з винним уживала спирт­ні напої і після цього своєю неправильною поведінкою, що супере­чить нормам моралі й моральності, у кримінологічному аспекті об' єктивно створила віктимну ситуацію, підлягає моральній відпо­відальності.

Запобіганню насильницьким сексуальним злочинам, у тому числі зґвалтуванням, відчутно сприяла б профілактика асоціального спо­собу життя певної категорії людей, здебільшого молодих, що орга­нізовують різного роду групи, компанії, вечірки з метою пияцтва і розпусти.

Профілактика цих явищ досить актуальна в наші дні, бо певна частина молодих людей втратила звичні моральні орієнтири, і такі дії та форми проведення дозвілля дедалі поширюються. У компанії, де безладні статеві зв'язки є нормою, жінки інколи поводяться не­обачно і стають жертвами насильства. У таких групах зазвичай не зважають на опір жінки, а розцінюють його як кокетство [6, 170].

Необхідно підкреслити, що показання потерпілої нерідко станов­лять єдине джерело доказової інформації, яка викриває ґвалтівника. Викриття злочинця залежить від своєчасності звернення жертви до правоохоронних органів, а також від того, наскільки повні її показан­ня і чи не містять вони протиріч.

Звернемося до кримінологічних показників, що стосуються зґвал­тування. Так, у термін до трьох діб після зґвалтування у правоохорон­ні органи зверталися 84 % потерпілих. З метою уникнення можливої обмови звинувачуваного принципового значення набуває з'ясування причин несвоєчасності подачі заяв потерпілих, проте це питання під час попереднього і судового слідства з'ясовувалося тільки у 58 % необхідних випадків. Важливо зазначити, що у 5 % вивчених справ зґвалтовані відмовилися від попередньо даних правдивих показань, що викривали підозрюваного у вчиненні наруги. Характерно, що у 70 % випадків потерпілі заявляли про добровільність статевого акту, а в 30 % вони явно пом'якшували обставини зґвалтування (заявля­ючи, що начебто мав місце лише замах на нього, не було погрози вбивством тощо) [7, 131-134].

Більше того, простежується певна закономірність: що більше часу пройшло з моменту зґвалтування і звернення потерпілих до право­охоронних органів і що частіше потім мала місце відмова від первіс­них викривальних показань, тим ближче, як виявлялося, потерпілі й обвинувачені знали одне одного до вчинення злочину.

Таким чином, збирання і вивчення відомостей про особу й поведін­ку потерпілого в ситуації, що передувала насиллю, в момент посягання і після нього, про характер стосунків із винним допомагають прийняти правильне рішення про напрям розкриття злочину, досудового розслі­дування (судового розгляду) і з' ясувати, що ж було насправді - добро­вільний секс, що виключає кримінальну відповідальність, чи насиль­ницькі статеві зносини з потерпілою особою. Залежно від соціальної та морально-психологічної характеристики і поведінки жертви інколи у процесі розслідування можна вирішувати питання про об'єктивність і вірогідність її показань, у тому числі про подію злочину, особливості застосованого насильства, прикмети підозрюваного тощо. Необхід­ність подальшої наукової розробки цієї проблеми в теорії та практиці оперативно-розшукової діяльності сприятиме ефективному удоскона­ленню профілактичної роботи, розслідуванню та розкриттю статевих злочинів оперативними підрозділами карного розшуку ОВС.
1   2   3   4   5   6   7   8   9



Скачать файл (2786.4 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации