Вісник Академії управління МВС 2008 №03 - файл 1.doc

Вісник Академії управління МВС 2008 №03
скачать (2786.4 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc

2787kb.

21.11.2011 10:17

скачать

1.doc

УДК 347.51

Олег Лов'як

кандидат юридичних наук, началь­ник кафедри цивільно-правових дисциплін Академії управління МВС
^ ОСОБЛИВОСТІ ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ ПІД ЧАС ЗДІЙСНЕННЯ РЕКВІЗИЦІЇ ЗА УЧАСТЮ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

У статті окреслюються особливості настання реквізиції, зазнача­ється про можливість її настання за умов виникнення надзвичайних подій, локалізацією яких, поряд з іншими службами, займаються і ОВС, а також наголошується, що відшкодування завданої шкоди і мінімізація несприят­ливих наслідків майнового характеру за умов реквізиції залежить від сукуп­ності об'єктивних чинників.

^ В статье рассматриваются особенности наступления реквизиции, отмечается возможность её наступления при чрезвычайных событиях, локализацией которых наряду с другими службами занимаются и ОВД, а также подчеркивается, что возмещение причинённого ущерба и мини­мизация неблагоприятных последствий имущественного характера при реквизиции зависит от совокупности объективных факторов.

The article specifies the features of arising the requisition, the possibilities of its arising under the conditions of emergency with which organs of internal affairs deal as well as some other services. Also it is noted that the compensation for demage and minimization of infavourable property consequences under the conditions of requisition depends on the set of objective factors.

^ Ключові слова: реквізиція, мінімізація наслідків, надзвичайна подія, шкода, характер шкоди, локалізація.

Ключевые слова: реквизиция, минимизация последствий, чрезвы­чайное происшествие, ущерб, характер ущерба, локализация.

Keywords: requisition, consequences minimization, incident, demage, character of damage, localization.

Одним із способів припинення права власності фізичної чи юри­дичної особи за наявності визначених в законі підстав та умов є рек­візиція. Разом з тим, здійснення реквізиції є одним із випадків зав­© Олег Лов'як дання майнової шкоди фізичній чи юридичній особі. Ще задовго до появи сучасного Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) на цьому наголошував М. М. Агарков [1]. Реквізиція - це примусове ви­лучення державою майна у власника в державних або громадських інтересах з виплатою йому вартості вилученого. Мета реквізиції - не припинити протиправну поведінку власника, а забезпечити безпеку громадян, врятувати майно або знищити заражених тварин у разі епі­демії або епізоотії. Вона можлива лише у випадках і порядку, прямо встановлених законодавством України. Умовами застосування рек­візиції можуть бути стихійні лиха, аварії, епідемії, епізоотії та інші надзвичайні обставини. Майно може бути реквізовано лише з метою суспільної необхідності та за умови попереднього і повного відшко­дування його вартості. Зокрема, в історичній спадщині нашої держа­ви є болісні приклади викривленого здійснення реквізиції. Йдеться про події початку 30-х рр. минулого століття. Так, 7 серпня 1932 року ВЦВК і РНК СРСР ухвалили постанову "Про охорону майна держав­них підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспіль­ної (соціалістичної) власності". Згідно з цим законом крадіжка майна колгоспу каралася розстрілом, а за пом'якшувальних обставин -ув'язненням на строк не менше 10 років. Як крадіжка кваліфікувала­ся навіть спроба принести додому з колгоспного поля жменю зерна, щоб нагодувати дітей (це лишилося у народній пам'яті як закон про п' ять колосків). Для проведення реквізиції зерна у села направлялися загони військ і міліції. їм допомагали "буксирні бригади", сформовані з місцевих активістів. Озброєні довгими загостреними щупами, вони обшукували хати, стодоли, садиби, щоб вилучити схований хліб. За­бирали не лише необхідну для виконання планів заготівлі кількість зерна, а й запаси будь-якої їжі. Експропріювалися також гроші, посуд, килими та інше - все цінне, що вдалося знайти під час обшуку. Над українським селом нависла смертельна небезпека, якої воно не знало з часів монголо-татарських і османських навал.

Актуальність цієї статті пов'язана з утвердженням принципу, за якого обов' язком кожної людини є невчинення дій, що завдають шко­ди іншій особі, крім випадків, коли така поведінка може бути виправ­дана законодавчо. Це виправдання полягає в реалізації прав, закрі­плених за особою, хоча при цьому можливе заподіяння шкоди іншій особі. Стаття 1166 Цивільного кодексу України (п. 4) передбачає, що збиток, завданий правомірними діями, відшкодовується у випадках, установлених цим кодексом та іншим законом [2, 752]. Таким чином, лише ЦК чи відповідний закон передбачає можливість відшкодуван­ня шкоди, завданої правомірно, але такого спеціального закону поки що немає [3].

Загальним питанням цивільно-правової відповідальності, а також окремим її аспектам приділяли увагу відомі українські та російські вчені-юристи: С.С. Алексєєв, Д.В. Боброва, О.В. Дзера, Г.В. Єрьо-менко, О.С. Йоффе, В.І. Курило, О.Ю. Піддубний, Я.М. Шевченко, Ю.В. Ярмоленко та інші. Аналізуючи праці названих правників, ми визначили низку питань, досліджуваних не в повному обсязі. Так, положення законодавства України з питань регулювання діяльності ОВС дозволили дійти висновку про недостатню визначеність право­вого статусу службової особи ОВС у недоговірних правовідносинах. Зокрема, це унеможливлює чітке визначення елементів такого пра-вовідношення, ускладнює механізми відшкодування шкоди, в тому числі завданої правомірними діями, і тому виникає потреба вдоско­налення наявних та вироблення нових засад регулювання згаданих відносин. Судова практика дозволяє виявити причини виникнення таких відносин та має велике значення у вирішенні спорів з відшко­дування збитку, завданого громадянинові службовими особами орга­нів внутрішніх справ.

За таких обставин невирішеним залишається питання щодо розу­міння підстав відшкодування майнової шкоди, завданої правомірно (на прикладі реквізиції). За відсутності спеціального закону залиша­ється досліджувати підстави відповідальності за правомірно заподі­яну шкоду в діяльності органів внутрішніх справ крізь призму самого факту вчинення майнового збитку їх працівниками.

Такий стан справ дозволив виокремити основні завдання нашого дослідження, а саме:

^ дослідити заподіяння правомірної майнової шкоди за участю

ОВС;

> визначити поняття реквізиції як правомірного способу позбав­лення права власності за участю ОВС України;

^ з'ясувати системність та ускладнення правового регулювання відносин управління органами внутрішніх справ в умовах над­звичайних обставин, зокрема під час здійснення реквізиції.

Отже, зазначимо, що термін "реквізиція", окрім ЦК України, до­сить часто зустрічається й у інших законодавчих актах. Так, Закон України від 19 березня 1996 року "Про режим іноземного інвесту­вання" передбачає у ст. 9, що іноземні інвестиції в Україні не підля­гають націоналізації. Державні органи не мають права реквізувати такі інвестиції, за винятком випадків здійснення рятівних заходів у разі стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій. Зазначена рек­візиція проводиться на підставі рішень органів, уповноважених на це Кабінетом Міністрів України. Рішення про реквізицію іноземних інвестицій та умови компенсації оскаржуються у судовому порядку відповідно до ст. 26 цього Закону [4]. До речі, Кодекс торговельного мореплавства України від 23 травня 1995 р., зокрема у ст. 68 "Права капітана судна у разі нестачі продовольства" передбачає, що якщо всі життєві припаси, у тому числі незнищуваний запас продоволь­ства, вичерпані, капітан судна має право провести реквізицію необ­хідної кількості продовольства, що є в розпорядженні осіб, які пере­бувають на судні, і реквізицію вантажу, який можна використати для харчування. Про реквізицію складається акт. Вартість реквізованого продовольства та вантажу відшкодовується судновласником [5].

Як ми зазначали, здійснення реквізиції можливе лише у випадках і в порядку, встановленому законодавством, що передбачено в Законі України "Про правовий режим надзвичайного стану" від 16 березня 2000 р. Метою введення надзвичайного стану є усунення загрози та якнайшвидша ліквідація особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру, нормалізація обстановки, відновлення правопорядку при спробах захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу шляхом насильства, для відновлен­ня конституційних прав і свобод громадян, а також прав та законних інтересів юридичних осіб, створення умов для нормального функці­онування органів державної влади й місцевого самоврядування, ін­ших інститутів громадянського суспільства. Надзвичайний стан уво­диться у разі: 1) виникнення особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру (стихійного лиха, катастроф, особливо великих пожеж, застосування засобів ураження, пандемії, панзоотії тощо), що створюють загрозу життю і здоров' ю широких верств населення; 2) здійснення масових терористичних актів, що супроводжуються загибеллю людей чи руйнуванням особливо важ­ливих об' єктів життєзабезпечення; 3) виникнення міжнаціональних і міжконфесійних конфліктів, блокування або захоплення окремих особливо важливих об'єктів або місцевостей, що загрожує безпеці громадян і порушує нормальну діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування; 4) виникнення масових безпо­рядків, що супроводжуються насильством над громадянами, обме­жують їх права і свободи; 5) спроби захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства; 6) масового переходу державного кордону з території суміжних держав; 7) необ­хідності відновлення конституційного правопорядку і діяльності органів державної влади [6]. Особам, які втратили житло у зв'язку з обставинами, пов' язаними з дією надзвичайного стану, в тому числі проведенням робіт з їх відвернення або ліквідації, відповідно до за­кону надаються житлові приміщення. Особам, які постраждали від надзвичайних ситуацій, в тому числі під час проведення аварійно-рятувальних робіт, відшкодовуються заподіяні матеріальні збитки та надається інша необхідна допомога на умовах і в порядку, встановле­ному законом. Юридичним особам, майно і ресурси яких використо­вувалися для відвернення або ліквідації ситуацій, що стали причиною введення надзвичайного стану, відшкодовується їх повна вартість у встановленому законом порядку. Майно, що було реквізоване, пере­ходить і передається у власність держави. Можливі ситуації, коли для запобігання окресленим обставинам це майно може знищуватися. ЦК України у ст. 353 містить нове положення, згідно з яким власник має право вимагати повернення майна, що збереглося після припинення надзвичайних обставин. Також визначаються майнові відносини сто­рін у разі повернення власникові його майна, які зводяться до понов­лення права власності особи, водночас вона зобов'язана повернути грошову суму або річ, одержану у зв'язку з реквізицією, з вирахуван­ням розумної плати за використання цього майна [2, 238].

Одним із важливих аспектів здійснення реквізиції як одного з ви­дів завдання правомірної майнової шкоди, є те, що учасниками цього процесу можуть бути службові особи ОВС. Адже на підставі Закону України "Про правовий режим надзвичайного стану" від 16 березня 2000 року передбачено, що забезпечення громадського порядку, охо­рони життя, здоров' я, прав, свобод і законних інтересів громадян в умовах надзвичайного стану здійснюється силами та засобами орга­нів Міністерства внутрішніх справ України, в тому числі Внутрішніх військ, військ Цивільної оборони, Служби безпеки України, Військо­вої служби правопорядку у Збройних силах України відповідно до їх повноважень, встановлених законом (ст. 20). Наприклад, здійснення таких заходів, як: перевірка документів у громадян, а в необхідних випадках - проведення особистого огляду, огляду речей, транспорт­них засобів, багажу і вантажів, службових приміщень та житла гро­мадян; обмеження або тимчасова заборона продажу зброї, отруйних і сильнодіючих хімічних речовин, а також алкогольних напоїв та ре­човин, вироблених на спиртовій основі; тимчасове вилучення у гро­мадян зареєстрованої вогнепальної і холодної зброї та боєприпасів, а у підприємств, установ і організацій - навчальної військової техніки, вибухових, радіоактивних речовин і матеріалів, отруйних і сильноді­ючих хімічних речовин - покладено на відповідні підрозділи органів внутрішніх справ. Наприклад, у Франції під час сумнозвісних подій минулого року, аби зупинити безладдя, регіональній владі дозволили впроваджувати комендантську годину, а поліції - проводити обшуки без судових ордерів. Це призвело до того, що вуличні заворушення стали наймасовішими за останні 40 років [7].

Керуючись Постановою Кабінету Міністрів від 22 березня 2002 р. № 395 "Про затвердження Положення про підрозділи ветеринарної міліції з проведення карантинних ветеринарних заходів", слід заува­жити, що повноваження зазначених підрозділів передбачають певну обов' язковість у здійсненні реквізиції. Приміром, вони безпосередньо організовують і забезпечують карантинні заходи під час забою тварин та переробки продукції тваринного походження, що надходить з ка­рантинної зони [8]. Наприклад, свого часу прес-служба МНС повідо­мила, що станом на сьому годину 6 грудня 2005 р. вилучено 22 тис. 318 голів птиці, а в п'яти селах Криму введені карантинні обмеження, встановлено трикілометрову захисну зону, проводиться щоденний ана­ліз захворювання, вживаються санітарно-епідемічні та дезінфекційні заходи. Заборонено вивіз і ввіз живої птиці та продукції із цієї зони, ведеться роз'яснювальна робота серед населення. Загиблу птицю спа­люють під контролем фахівців ветеринарної медицини. Проводяться компенсаційні виплати населенню за вилучену живність. Фактів масо­вої загибелі свійської птиці на території інших районів АР Крим не за­реєстровано. Інфікованих серед населення не виявлено. Щоб запобігти епідемічним ускладненням, приведено в готовність госпітальну базу. До ліквідації наслідків надзвичайної ситуацій залучено підрозділи і тех­ніку оперативно-рятувальної служби районів, аварійно-рятувального загону МНС (в/ч Д0990, с. Мазанка), МВС, санітарно-епідеміологічної та ветеринарної служб АР Крим [9]. Міністр внутрішніх справ Украї­ни Юрій Луценко позитивно оцінив роботу органів внутрішніх справ з локалізації осередків пташиного грипу в автономії. На його думку, працівники міських та районних відділів міліції, військовослужбовці внутрішніх військ МВС, які несуть службу на контрольно-пропускних пунктах та у складі автопатрулів поблизу районів, де виявлено захво­рювання, професійно виконали свою роботу. Міліція, вважає міністр, спрацювала добре, зона зараження пташиним грипом оточена, виявле­ні осередки хвороби - вчасно локалізовані.

Загалом у карантинних заходах взяли участь близько 350 право­охоронців (з них - понад 40 працівників ДАІ і майже 200 вояків вну­трішніх військ), 40 працівників МНС, 34 фахівця ветеринарної та 38 представників санітарно-епідеміологічної служб. До Криму прибули спеціалісти ветеринарної служби Центрального апарату МВС України. Увесь особовий склад внутрішніх військ АР Крим перевели на поси­лений режим несення служби. Для обмеження переміщення громадян і автотранспорту, організації та проведення дезінфекції та інших про-тиепізоотичних заходів в осередках захворювання на території авто­номії виставлено шість постійно діючих ветеринарно-міліцейських постів. Для недопущення подальшого поширення інфекції до інших регіонів країни підрозділом ветеринарної міліції при УМВС України в Херсонській області організовано функціонування трьох ветеринарно-міліцейських постів (два з яких також розташовані на території Кри­му). Такі пости створено на автотрасах Сімферополь - Москва, Сімфе­рополь - Київ та Армянськ - Чаплинка в с. Чонгар Генічеського району Херсонської області, а також у м. Армянську АР Крим. На косі Арабат­ська Стрілка Генічеського району, с. Василівці Новотроїцького району, с. Першокостянтинівці Чаплинського району Херсонщини створено спецпости з метою обмеження проїзду з півострова та провозу тварин­ницької продукції. На території всього Криму тимчасово заборонена реалізація птиці та продукції з неї. Так, 4 грудня 2005 р. із Запоріжжя в карантинну зону доставлено три тони напалму для спалення зараже­ної птиці у спеціально створених могильниках. Епізоотична ситуація в осередках захворювання тримається на постійному контролі [10].

Зважаючи на те, що настання реквізиції можливе лише за умов виникнення надзвичайних подій, локалізацією яких разом з іншими службами займаються і ОВС, то, відповідно, і компенсація заподі­яної шкоди, а також мінімізація несприятливих наслідків майнового характеру залежить від сукупності об'єктивних чинників. Загалом питання відшкодування завданої шкоди залишається зрозумілим -повне відшкодування збитків покладено на державу в особі її фінан­сових органів. Неприпустимим є перевищення особами, які беруть участь у підтриманні режиму надзвичайного стану, своїх повнова­жень, так само, як і неправомірне застосування сили під час виконан­ня обов' язків з охорони громадського порядку.

Разом з тим, особливе місце у врегулюванні питань охорони громадського порядку відводиться нормам матеріального права, об' єднаним у кодекси, положення яких безпосередньо чи опосередко­вано впливають на сферу охорони правопорядку в умовах ускладненої оперативної обстановки. Так, у Кодексі України про адміністративні правопорушення зазначені норми, що передбачають адміністративну відповідальність за такі правопорушення: а) порушення санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідеміологічних правил і норм (ст. 42); б) злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського по­рядку, військовослужбовця чи ображання їх (ст. 185). Враховуючи ви-щенаведені обставини, а також можливість виникнення різноманітних масових безпорядків, Міністерством внутрішніх справ України за­тверджено наказ від 11.11.2003 № 1345 "Про затвердження Настано­ви про дії органів, підрозділів внутрішніх справ, з' єднань, військових частин внутрішніх військ, вищих навчальних закладів МВС України з ліквідації масових заворушень". Згідно з наказом під посиленим варіантом діяльності ОВС слід розуміти комплекс організаційних за­ходів, пов' язаних із залученням значної кількості особового складу до виконання оперативно-службових завдань з метою найшвидшої стабілізації оперативної обстановки, коли наявними силами і засо­бами, що безпосередньо залучені до охорони громадського порядку, за повсякденного режиму роботи їх виконати неможливо [11]. Без­посередня регламентація діяльності не тільки зведених загонів, а й підрозділів ОВС, з'єднань, частин внутрішніх військ, вищих закладів освіти МВС України з ліквідації масових безпорядків закріплена у на­казах МВС від 30.12.2003 № 1657 "Про внесення доповнень до на­казу МВС України від 21.10.2003 № 1238 "Про визнання такими, що втратили чинність, деяких нормативно-правових актів МВС України", від 28.01.2004 № 83 "Про внесення змін до наказу МВС України від 21.10.2003 № 1238" [12; 13]. Ці накази відповідно до національного за­конодавства та нормативних актів МВС визначають поняття масових безпорядків, сили й засоби, що залучаються до проведення операції з їх ліквідації, завдання та порядок розробки розрахунку, організацію управління цими силами й засобами, основні організаційні, практичні заходи й тактику дій ОВС під час припинення масових безладь.

За ускладнення оперативної обстановки, зумовленої виникнен­ням певного виду конфлікту (соціального, воєнного тощо), цілком справедливо постає питання щодо створення спеціального керівного органу (комісії з надзвичайних ситуацій, оперативного штабу), який здійснюватиме функції управління силами і засобами різноманітних підрозділів ОВС, внутрішніх військ, вищих закладів освіти МВС України. Ці положення закріплені в наказі МВС України від 27 квітня 2001 р. № 331 "Про затвердження положення про Оперативний штаб МВС України та склад Оперативного штабу МВС України". Так, на­казом затверджується положення про Оперативний штаб МВС Укра­їни, його склад і функціональні обов' язки посадових осіб [14].

Вищевикладене з усією очевидністю свідчить про те, що систе­ма законодавства з питань організації управління силами й засобами ОВС за ускладнення оперативної обстановки - це складна й багато­рівнева структура. Неабияке значення в ній відводиться юридичній відповідальності працівника ОВС, яка є складовою частиною його спеціального правового статусу як службової особи. Його цивільно­правова відповідальність має специфічний характер: реалізується в результаті вчиненого правопорушення, є не просто порушенням ви­конання обов' язку, а й реакцією на порушення закону, яка зумовлює настання несприятливих наслідків для винної особи. Чинне законо­давство України не завжди конкретизує відповідальність окремих категорій працівників ОВС (виняток - кримінальна та адміністра­тивна відповідальність). На ефективність юридичної відповідаль­ності таких працівників впливає чітке вказування на склад правопо­рушень, що спричиняють дисциплінарну, матеріальну та інші види відповідальності. Особливості цивільно-правової відповідальності працівників ОВС - у наявності двох контекстів: загальнолюдського й службового (працівник ОВС несе підвищену відповідальність за порушення норм права, оскільки наділений більшим обсягом прав і обов' язків-повноважень стосовно особи та громадянина): ширше ко­ло підстав до відповідальності; наявність підстав відповідальності, які застосовуються лише для працівників ОВС як до службовців; під­вищений рівень відповідальності щодо тих її видів, які поширюються на громадян; виникнення складів правопорушень як безпосереднього результату наявності державно-владних повноважень.

Системність правового регулювання відносин управління ОВС в умовах надзвичайних обставин, зокрема під час здійснення реквізиції, ускладнюється низкою об'єктивних обставин: 1) множинністю джерел правового забезпечення управління ОВС в умовах конфлікту; 2) роз­різненістю таких джерел (конституційна, адміністративна, цивільна, кримінальна, трудова й інші галузі права); відсутність, за винятком загальних положень, норм, які б регулювали управління зазначеними органами в умовах певного конфлікту, що призводить до численних запитань, труднощів у практичній діяльності; 3) особливістю форму­вання структури системи управління ОВС, а також порядком побудо­ви і механізму функціонування таких органів в умовах певного виду конфлікту (соціального, міжнаціонального, воєнного тощо); 4) окремі закони, розпорядження Уряду і МВС до підрозділів ОВС не надходять; 5) пошук необхідних керівникові вказівок і положень забирає час, зу­силля, і в зоні конфлікту практично неможливий; 6) керівники підроз­ділів ОВС в умовах соціального (міжнаціонального, воєнного) кон­флікту більше керуються командами "згори" (якщо вони надходять) і здоровим глуздом, інтересами тих або інших працівників, громадян, ніж нормативними документами; 7) науково-дослідницька робота проводиться кволо, а за деякими напрямами зовсім не ведеться. Ви­сновки й пропозиції, як правило, "розкидані" по численних малодос­тупних джерелах. Немає систематизації питань розвитку і локалізації конкретного (соціального, політичного, міжнаціонального, воєнного тощо) конфлікту, реалізації заходів регулюючого впливу на поведінку сторін конфлікту; 8) кількість методичної літератури (лекції, огляди, звіти) обмежена і до виконавчого рівня майже не доходить [15].

Отже, важливо узагальнити розрізнені правові норми щодо управ­ління ОВС в умовах конфлікту, дій працівників ОВС у конкретному конфлікті, їх взаємодії з іншими органами (правоохоронними і ви­конавчої влади) і введення їх після відповідної обробки в єдиний ко­дифікаційний акт.

Перспективою подальших досліджень у цьому аспекті, по-перше, могла б стати розробка нової настанови для працівників ОВС щодо охорони громадського порядку в умовах конфлікту. її розробка і при­йняття дозволить усунути багато норм, що дублюються, заповнити прогалини у правовому регулюванні, надати йому логічної послідов­ності. Разом з тим, не слід забувати, що усунення недоліків під час взаємодії позитивно позначається на остаточних результатах служ­бової діяльності. А тому вкрай необхідно: правильно організувати взаємодію працівників ОВС; чітко знати схеми невідкладної взаємо­дії (для кожної ситуації своя); сприяти підвищенню професійної май­стерності. І, попри все, розвивати конфліктологічну компетентність працівника. По-друге, потребує удосконалення інститут завдання шкоди правомірно, оскільки передбачення у ЦК України можливос­ті відшкодування шкоди правомірно спрямоване на практичне здій­снення основного принципу, закріпленого у Конституції України стосовно визначення найвищої соціальної цінності нашої держави.
Список використаних джерел

4. 
   Агарков М.М. Избранные труды по гражданскому праву: в 2-х т. - М.: АО "Центр ЮрИнформ", 2002. - Т. 1. - 420 с.
   
5. 
   Цивільний кодекс України: коментар. - 2-ге вид., перероб. і до-пов. за станом на 15 січня 2004 р. - Х.: ТОВ "Одісей", 2004. - 856 с.
   
6. 
   Надворна О. Відшкодування шкоди за новим законодавством // Юридична газета - [Електронний ресурс]: www.justinian.com.ua.
   
7. 
   Про режим іноземного інвестування: Закон України від 19.03.1996// Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 19. - Ст. 80.
   

4. 
   Кодекс торговельного мореплавства України від 23.05.1995 // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 47-52. - Ст. 349.
   
5. 
   Про правовий режим надзвичайного стану: Закон України від 16.03.2000 // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 23. -С. 176.
   
6. 
   У Франції скасували надзвичайний стан - [Електронний ресурс]: www. 5tv.com.ua/newsline/185/0/19198/.
   
7. 
   Про затвердження Положення про підрозділи ветеринарної мі­ліції з проведення карантинних ветеринарних заходів: постанова Ка­бінету Міністрів України від 22 березня 2002 р. № 395 // Офіційний вісник України. - 2002. - № 14. - Ст. 724.
   
8. 
   В Крим введуть війська! - [Електронний ресурс]: .
   

4. 
   Юрій Луценко позитивно оцінює роботу органів внутрішніх справ з локалізації осередків курячого грипу в Криму - [Електронний ресурс]: www.mvsinfo.gov.ua.
   
5. 
   Про затвердження настанови про дії органів, підрозділів внут­рішніх справ, з' єднань, військових частин внутрішніх військ, вищих навчальних закладів МВС України з ліквідації масових заворушень: наказ МВС України від 11.11.2003 № 1345.
   
6. 
   Про внесення доповнень до наказу МВС України від 21.10.2003 № 1238 "Про визнання такими, що втратили чинність, деяких нормативно-правових актів МВС України": наказ МВС України від 30.12.2003 № 1657.
   
7. 
   Про внесення змін до наказу МВС України від 21.10.2003 № 1238: наказ МВС України від 28.01.2004 № 83.
   
8. 
   Про затвердження положення про Оперативний штаб МВС України та склад Оперативного штабу МВС України: наказ МВС України від 27.04.2001 № 331.
   

15. Сучасні шляхи вирішення міжособистісних конфліктів між
працівниками ОВС - [Електронний ресурс]: wwwimzak.org.ua.

^ МІЖНАРОДНА СПІВПРАЦЯ
УДК 351.741+352.075.0

Володимир Грохольський

доктор юридичних наук, професор, начальник кафедри теорії та прак­тики управління ОВС Академії управління МВС
^ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ МІЖНАРОДНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА У СФЕРІ ПРОТИДІЇ ТОРГІВЛІ ЛЮДЬМИ

Розглянуто окремі організаційно-правові питання міжнародного спів­робітництва у сфері протидії торгівлі людьми організованими злочинни­ми формуваннями.

Рассмотрены отдельные организационно-правовые вопросы между­народного сотрудничества в сфере противодействия торговле людьми организованными преступными формированиями.

^ The particular organizational - legal issues of international cooperation in combating trafficking in human beings by organized criminal groups are considered in the article.

Ключові слова: торгівля людьми, організована злочинність, міжна­родне співробітництво.

^ Ключевые слова: торговля людьми, организованная преступность, международное сотрудничество.

Keywords: trafficking in human beings, organized crime, international cooperation.

У сучасному світі торгівля людьми є одним з найбільш бруталь­них та масових порушень прав і свобод людини, яка включає в себе торгівлю дітьми з метою їх протиправного усиновлення, жінками -з метою їх сексуальної експлуатації, використання в порнобізнесі, чоловіків - з метою їх використання в різного роду збройних кон­фліктах, експлуатації їх праці, а також найбільш небезпечний вид ці­єї діяльності - торгівля людьми з метою трансплантації органів та тканин, насильницького донорства.

© Володимир Грохольський

За неофіційними даними, у світі щороку близько 4 млн. осіб пере­правляються через кордони держав для використання у підневільній праці [3]. За свідченнями міжнародних експертів, торгівля людьми за розміром прибутків посідає третє місце після торгівлі наркотиками та зброєю [4]. Тому не дивно, що таким прибутковим бізнесом займа­ється організована злочинність, для якої немає кордонів. Масштаби такої злочинності становлять реальну загрозу державі і суспільству. Через корумповані зв'язки вона все більше проникає в економічну і фінансову системи, законодавчу та державну владу, правоохоронні органи.

Окремі міжнародні кримінальні організації не тільки проводять спільні злочинні акції, але й у низці випадків економічно консоліду­ються, створюючи єдині "чорні каси" і загальні способи "відмиван­ня" незаконних прибутків. В Україну та інші країни відповідно про­никають і легалізують нелегальні капітали, що без сумніву вимагає розробки правового механізму конфіскації або вилучення цього май­на чи капіталу. Для цього потрібні спеціальні міждержавні угоди не відомчого, а загальнодержавного характеру і відповідне коригування національного законодавства. Зволікання з розробкою зазначених ак­тів, несвоєчасний початок їхньої реалізації негативно позначаються на практиці боротьби з міжнародними злочинними угрупованнями. При цьому слід враховувати, що державна співпраця у цій сфері по­винна ґрунтуватися на системі певних критеріїв, стандартів, тобто міжнародних принципах та формах співпраці, які потребують науко­вого дослідження.

Деяким аспектам зазначеної проблеми присвячені наукові праці М.І. Ануфрієва, О.М. Бандурки, Г.М. Бирюкова, В.Л. Грохольського, Н.О. Гуторової, О.Ф. Долженкова, О.О. Дульського, Р.А. Калюжного, І.П. Козаченка, Я.Ю. Кондратьєва, М.В. Корнієнка, І.В. Сервецько-го, О.П. Снігерьова та багатьох інших, але наявності цих досліджень для ефективного міжнародного співробітництва у протидії торгів­лі людьми недостатньо. Сьогодні назріла необхідність дослідити організаційно-правові засади міжнародного співробітництва у цій сфері.

Обов'язок співпраці держав безпосередньо випливає зі Статуту ООН. Зокрема, ч. 3 ст. 1, статей 55 та 56, де йдеться про обов'язок співробітництва в галузі соціальних проблем. Торгівля людьми -явище соціальне, тому співробітництво держав у галузі протидії ор­ганізованій злочинності є однією зі спеціальних форм соціального партнерства, що має свої визначені особливості. Норми, що регулю­ють зазначені питання, утворюють окрему галузь міжнародного пра­ва - міжнародне співробітництво в боротьбі зі злочинністю. З цією метою держави укладають багатосторонні міжнародні угоди, що ви­значають взаємні права й обов' язки учасників, умови, за яких насту­пають ці правові обов' язки. Потім починає працювати національне законодавство або державно-правова система. За допомогою інсти­туту ратифікації міжнародних договорів і угод міжнародно-правовий акт набуває обов' язкового характеру у державно-правовій системі і стає чинним на території держави, що його ратифікувала. Відповідно до ст. 9 Конституції України та Закону України "Про міжнародні до­говори України" від 29 червня 2004 р., міжнародні договори й угоди, укладені і належним чином ратифіковані, становлять невід' ємну час­тину національного законодавства.

За останнє десятиріччя в Україні сформувалися деякі напрями міжнародної співпраці у сфері боротьби з організованою злочинніс­тю та протидії торгівлі людьми. Насамперед це діяльність у межах: багатостороннього співробітництва; на рівні двосторонніх угод; у рамках юридичних неурядових міжнародних організацій.

Для посилення боротьби з міжнародною злочинністю, Україна створила розгалужену договірно-правову базу безпосереднього спів­робітництва з більшістю потенційних партнерів близького та далеко­го зарубіжжя [5, 5].

Аналіз наявної оперативної інформації, оперативно-розшукових, кримінальних справ щодо міжнародних злочинних груп дозволяє ді­йти висновку, що успіх якісної реалізації отриманих матеріалів і сиг­налів забезпечується тільки за наявності тісної взаємодії, довгостро­кових ділових зв' язків МВС України з правоохоронними органами інших держав.

Але нині міждержавний правовий простір формується вкрай повільно і не зовсім послідовно. Ще не визначено до кінця, в яких формах необхідно налагоджувати і здійснювати взаємодію у сфері боротьби з організованою злочинністю. У двосторонніх та багато­сторонніх угодах його суб'єктів як основні форми співробітництва вказуються:

65535. 
       виконання запитів і прохань у кримінальних справах;
       
65536. 
       обмін відповідною оперативно-пошуковою, довідковою і кри­міналістичною інформацією;
       
65537. 
       сприяння у проведенні оперативно-пошукових заходів і проце­суальних дій;
       

^ забезпечення криміналістичною технікою тощо.

Конкретно ж про можливі спільні форми боротьби з міжнародною організованою злочинністю в цих угодах нічого не зазначено.

Позитивною формою взаємодії правоохоронних органів є розви­ток двостороннього співробітництва. Двосторонні угоди дозволяють повніше враховувати характер відносин між державами, їхні інтереси у кожній конкретній проблемі. Міжурядові угоди, як правило, супро­воджуються міжвідомчими, в яких конкретизується співробітництво окремих відомств, детальніше визначаються їхні завдання, порядок вирішення питань, що входять до їх компетенції. Двостороннє спів­робітництво з його поступовим підходом має певні реальні переваги. Перш за все, - це гнучка стратегія, яка може розвиватися з урахуван­ням інтересів держав, що взаємодіють.

Разом з тим, у цій формі співпраці є певні недоліки. Серед них можна виділити те, що вона часто має нерегулярний характер, що у свою чергу призводить до низької ефективності, поганої координації і дублювання зусиль, якщо розглядати всю діяльність загалом. Також потрібно відмітити, що двостороннє співробітництво допускає до­даткову затрату часу, сил і ресурсів.

Але незважаючи на певні недоліки, вважаємо, що систему дво­стороннього співробітництва в Україні потрібно і далі розвивати, що вимагає її доповнення різними формами багатосторонньої співпраці. Перевагою останньої є те, що держава усуває необхідність розробки окремих двосторонніх договорів.

У боротьбі зі злочинністю, зокрема з торгівлею людьми, велике значення має збір та обмін різною інформацією, надання й отриман­ня іншої правової допомоги. Сьогодні це найкраще можна здійсню­вати за допомогою Інтерполу. З цією метою постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 1993 р. № 220 у системі МВС було утворено НЦБ Інтерполу, яке зараз вже налагодило контакти з право­охоронними органами більше 60 країн світу.

Сучасне устаткування, яке має Інтерпол у штаб-квартирі в Ліоні, доступне для всіх країн-членів цієї організації. Швидкий і надійний зв' язок між правоохоронними органами, повністю комп' ютеризована міжнародна база даних дозволяють встановлювати наявність зв' язку між окремими фігурантами, а також між окремими злочинами за по­дібністю способів їх учинення тощо.

Оперативність обміну інформацією, досить надійна система за­хисту конфіденційності повідомлень, що забезпечуються в рамках Інтерполу, часто є ефективним інструментом у викритті організова­них міжнародних злочинних організацій.

Об' єктивну необхідність удосконалення міжнародної співпраці викликає як стан договірно-правової бази, так і практика виконання Україною, як і багатьма іншими державами, зобов' язань, що випли­вають з міжнародних договорів у кримінально-правовій сфері. Це обумовлено низкою проблемних ситуацій, серед яких можна виділи­ти такі:

а) велика кількість договорів, конвенцій і угод, їх різний рівень.
Причому велику частину (близько 80 %) цього масиву становлять
двосторонні угоди й угоди, підписані не тільки на міждержавному і
міжурядовому рівнях, але й між правоохоронними відомствами. До-
тримуючись суворих критеріїв, міжвідомчі угоди до категорії міжна-
родних договорів зараховувати не слід, оскільки вони покликані ре-
гламентувати лише технічні сторони співпраці [6, 8; 7, 12-13]. Тому
заслуговує на увагу пропозиція про укрупнення деяких міжнародних
договорів. На наш погляд, назріла необхідність систематизації й уні-
фікації договірно-правової основи міжнародного співробітництва в
боротьбі зі злочинністю.

б) невідповідність і в деяких випадках протиріччя окремих поло-
жень міжнародних договорів один одному. Наприклад, видача осіб
для виконання вироку здійснюється: за Європейською конвенцією
(1957 р.) при покаранні у вигляді позбавлення волі на термін не мен-
ше 4 місяців (ст. 2); за Конвенцією СНД (1993 р.) - за аналогічного
покарання на термін не менше 6 місяців (ст. 56). Виходом з таких ко-
лізій, на наш погляд, є дотримання під час розробки договорів прин-
ципу системності, визначеної ієрархії, тобто підпорядкованості дво­сторонніх угод - регіональним, а регіональних - глобальним. Деякі міжнародно-правові акти вже зараз виходять з такого принципу, але передбачають це не досить послідовно, з численними застереження­ми. Так, наприклад, ст. 28 Європейської конвенції про видачу (1957 р.) передбачає: "1. Дійсна Конвенція відносно тих країн, до яких во­на застосовується, заміняє собою положення будь-яких двосторонніх умов, конвенцій чи угод, що регулюють видачу правопорушників між будь-якими двома Договірними сторонами. 2. Договірні сторони мо­жуть укласти між собою двосторонні чи багатосторонні угоди тільки для того, щоб доповнити положення дійсної Конвенції чи полегшити застосування принципів, що містяться в ній" [8, 290-291].

Водночас зазначається, що в тих випадках, коли між двома чи більше договірними сторонами видача здійснюється на основі одна­кових норм, сторони вільні регулювати взаємовідносини з видачі ви­нятково відповідно до такої системи незалежно від положень дійсної конвенції. Той же принцип застосовується й у відносинах між двома і більше договірними сторонами, кожна з яких має чинний закон, що передбачає виконання на її території ордерів на арешт, виданих на території іншої сторони чи сторін [9].

в) залежність виконання міжнародних договорів від повноти, якос­ті своєчасності трансформації (імплементації) положень цих догово­рів у національне законодавство України, як і інших країн-учасниць відповідних конвенцій і угод. Це було яскраво продемонстровано під час прийняття законів України "Про запобігання та протидію легалі­зації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом" (2002 р.), "Про боротьбу з корупцією" (1995 р.), внесення змін і доповнень до Кримінального кодексу України про відміну смертної кари тощо.

Виникає концептуальне питання: що має бути первинним - рати­фікована конвенція і необхідність приведення у відповідність до неї внутрішнього (національного) законодавства або стан і готовність правової системи держави до підписання відповідної конвенції? Од­нозначно на це питання відповісти складно, оскільки обидва підходи взаємозалежні і взаємопов' язані. З одного боку, удосконалення вну­трішнього законодавства повинне ґрунтуватися на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права та міждержавних догово­рах, з іншого - відповідати внутрішньодержавним кримінологічним і правовим реаліям. Здається, що в подібних ситуаціях необхідно ви­ходити з національних інтересів держави з максимальним урахуван­ням міжнародно-правових стандартів і рекомендацій.

г) непідготовленість працівників правоохоронних органів України до безпосереднього застосування положень міжнародних договорів, що обумовлено:

> поганою інформованістю про наявність і зміст конвенцій; ^ недостатньою професійною підготовкою;

> психологічною неготовністю до такої форми правозастосовчої і правоохоронної діяльності;

^ відсутністю практики і досвіду безпосереднього застосування міжнародно-правових норм у повсякденній практичній роботі.

Відомо, що для успішної реалізації міжнародного партнерства у боротьбі з транснаціональною злочинністю необхідне її органі­заційне забезпечення, що передбачає організаційно-структурний, інформаційно-аналітичний, методичний, ресурсний аспекти, з якими тісно пов' язані прогнозування, планування і програмування заходів для реалізації політики у згаданій сфері, включаючи міжнародне партнерство у протидії торгівлі людьми.

Удосконалення організаційного забезпечення є важливою умовою ефективності діяльності системи міжнародної кримінальної юстиції, яка повинна гнучко і вчасно реагувати на нові умови і завдання, що виникають у галузі протидії міжнародній злочинності, і водночас за­лишатись досить стабільною за загальними цілями, формами і мето­дами своєї діяльності.

Проблема удосконалення організаційного забезпечення міжна­родного співробітництва в боротьбі з організованою злочинністю актуалізується й через те, що нині безсумнівним фактом є нездат­ність світового співтовариства створити комплексний та інтегрова­ний тип взаємин, що міг би виробити нові форми співробітництва, одночасно дотримуючись норм і стандартів міжнародно визначених прав і свобод людини. Крім того, процеси економічної глобалізації спричиняють корінну трансформацію системи міжнародних відно­син, яка стає все менш керованою, непередбачуваною, зменшують владу національних урядів усередині країн і на міжнародній арені, оскільки транснаціональні суб' єкти - неурядові корпорації - пере­шкоджають цьому. Руйнуються блокові системи, слабшає роль ООН та інших міжнародних організацій, пов' язаних з існуючою міжна­родною системою. У результаті система нинішнього світопорядку втрачає керованість, а непередбачуваність і хаотичність процесів посилюються.

Удосконалюючи організаційне забезпечення співробітництва в боротьбі з організованою злочинністю, варто виходити з того, що відповідні зміни в міжнародній системі можуть досягатися шляхом демократизації держав і норм, що регулюють міжнародні відносини, в умовах взаємодії, взаємопроникнення правових систем. Саме в та­ких умовах модифікується поняття і роль держави, визрівають нові наддержавні, міждержавні і державні утворення, виявляються їхні нові якості і можливості [10, 2-9]. Причому взаємодія міжнародної і внутрішніх правових систем здійснюється на всіх рівнях, включаючи організаційно-правові механізми [11, 93-114].

Значний інтерес з метою вивчення досвіду й оцінки можливих перспектив для України має організаційне забезпечення у країнах-учасницях Європейського Союзу співробітництва в боротьбі зі зло­чинністю. Насамперед це співпраця поліції і судових органів у ме­жах Шенгенських угод. Дуже примітним тут є практична відсутність яких-небудь спеціалізованих структур, що відповідають за органі­зацію цієї діяльності. Водночас досить докладно обговорені широ­кі повноваження поліцейських органів, які отримали можливість за певних умов переслідувати злочинців за межами власної держави. Для вироблення єдиної практики боротьби зі злочинністю підготов­лений проект регламенту про створення загальної комп'ютерної бази даних відбитків пальців "Євродак" (Еіігоаіас) для осіб, що вчинили злочини та інші правопорушення на території Євросоюзу [12, 32-33, 90-136].

Оскільки в межах Ради Європи співпраця держав у боротьбі зі зло­чинністю переважно здійснюється в договірно-правовій формі, то її удосконалення не торкається повною мірою організаційних питань. Єдиною структурою, що здійснює організаційну діяльність у цій сфері, є Європейський комітет Ради Європи з проблем злочиннос­ті, на який покладена функція координатора з врегулювання спірних питань, які виникають під час виконання європейських конвенцій. З розширенням кола учасників згаданих конвенцій і збільшенням об­сягу діяльності, роль комітету зростатиме, що потребуватиме зміц­нення й удосконалення діяльності зазначеної структури.

Аналізуючи організаційно-правові заходи міжнародного співробіт­ництва у сфері протидії торгівлі людьми і боротьби з організованою злочинністю, можна дійти висновку, що за останні роки практично на всіх рівнях (від ООН до СНД) порушується питання про необхідність розробки і прийняття комплексних міждержавних програм боротьби зі злочинністю. Так, експерти і члени Комісії ООН із запобігання зло­чинності і кримінального правосуддя вважають, що створення такої програми - це практично єдино доцільний підхід до вирішення про­блеми боротьби зі злочинністю на міжнародному рівні [13, 178-181].

Розробка такої програми повинна ґрунтуватися на прийнятті за­гальної міжнародної конвенції з боротьби зі злочинністю, що мож­ливо лише за умови узгоджених колективних дій держав як на між­урядовому, так і міжвідомчому рівні.

---

Скачать файл (2786.4 kb.)

Поиск по сайту:  

---