Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Вісник Академії управління МВС 2008 №03 - файл 1.doc


Вісник Академії управління МВС 2008 №03
скачать (2786.4 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc2787kb.21.11.2011 10:17скачать

1.doc

1   2   3   4   5   6   7   8   9

^ Список використаних джерел

1. Асеев В.Г. Проблемы мотивации и личность. - М.: Педагогика,

1974. - 125 с.

  1. Бальсевіч В.К., Запорожанов В.О. Фізична активність людини. -К.: Здоров'я, 1987. - 224 с.

  2. Волков Л.В. Теория спортивного отбора: способности, одарен­ность, талант. - К.: Вежа, 1997. - 128 с.

  3. Державна програма розвитку фізичної культури та спорту на 2007 -2011 рік: затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 15.11.2006 № 1594. - 34 с.

  4. Кондратьєв Я.Ю., Ануфрієв М.І. Забезпечення особистої без­пеки працівників ОВС при виконанні службових обов' язків. - К.: НАВСУ, 1999. - 83 с.

  5. Макет масо-габаритного пістолета Форт-12: керівництво з екс­плуатації. - Вінниця: КНВО "Форт" МВС України, 2007. - 10 с.

  6. Про організацію професійної підготовки осіб рядового і началь­ницького складу органів внутрішніх справ України: наказ МВС Укра­їни від 25.11.2003 № 1444.

  7. Про внесення змін і доповнень до наказу МВС України від 25.11.2003 № 1444 "Про організацію професійної підготовки осіб ря­дового і начальницького складу органів внутрішніх справ України": наказ МВС України від 14.11.2006 № 1122.

  8. Платонов В.Н. Общая теория подготовки спортсменов в олим­пийском спорте. - К.: Олимпийская литература, 1997. - 583 с.




  1. Практикум по спортивной психологии / под ред. И.П. Волко­ва - СПб.: Питер, 2002. - 228 с.

  2. Столяренко Л. Д. Педагогическая психология. - Ростов н/Д.:

Феникс, 2003. - 544 с.

12. Экспериментальная психология / П. Фресс. - 12-е изд. - СПб.:
Питер, 2003. - 160 с.

Стаття надійшла 03.12.2008.

^ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ Й ПРАВООХОРОННІ АСПЕКТИ ПРОФІЛАКТИКИ ПРАВОПОРУШЕНЬ
УДК 342.92

Тарас Проценко

доктор юридичних наук, доцент, начальник Державного науково-дослідного інституту МВС України

^ ВПЛИВ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ЧИННИКІВ НА СТАН АДМІНІСТРУВАННЯ ПОДАТКІВ І МИТНИХ ПЛАТЕЖІВ

Досліджується система соціально-економічних чинників, які вплива­ють на регулювання податків і митних платежів в Україні. Запропоновано конкретні шляхи підвищення ефективності адміністрування податків і митних платежів.

Исследуется система социально-экономических факторов, влияющих на регулирование налогов и таможенных платежей в Украине. Предложены конкретные пути повышения эффективности администрирования на­логов и таможенных платежей.

The system of socio-economic factors which influence on adjusting of taxes and customs payments in Ukraine is explored. The concrete ways of increase of efficiency of administration of taxes and customs payments are offered.

^ Ключові слова: податки, митні платежі, адміністрування податків і митних платежів, податкове законодавство, приховування доходів від оподаткування, фінансова політика, тіньова економіка.

^ Ключевые слова: налоги, таможенные платежи, администриро­вание налогов и таможенных платежей, налоговое законодательство, укрытие доходов от налогообложения, финансовая политика, теневая экономика.

Keywords: taxes, customs payments, administrations of taxes and customs payments, tax legislation, concealment of profits from taxation, financial policy, shadow economy.

© Тарас Проценко

Теоретичним і практичним проблемам функціонування податкової та митної служби, в тому числі окремим аспектам правового регулю­вання адміністрування податків і збору митних платежів, у юридичній літературі традиційно приділяється значна увага. Особливо необхід­но зазначити плідну працю видатних учених з різних галузей юри­дичних знань таких, як: В.Б. Авер'янов, О.О. Бандурка, Д.М. Бахрах, Ю.П. Битяк, А.С. Васильєв, Л.К. Воронова, П.Т. Гега, І.П. Голосні-ченко, О.Ю. Грачова, Л.М. Доля, Р.А. Калюжний, М.П. Кучерявенко, Н.Р. Нижник, В.П. Пєтков, С.Г. Пепеляєв, Д.М. Притика, П.С. Пацур-ківський, В.М. Попович, О.П. Рябченко, Л.А. Савченко, В.В. Цвєтков та інші. Однак ще відсутні наукові праці, присвячені комплексному аналізу саме правового регулювання адміністрування податків і мит­них платежів, зокрема з огляду на вплив соціально-економічних чин­ників на стан адміністрування податків і митних платежів. Саме таке завдання ставить перед собою автор.

Державі для здійснення своєї політики потрібні фінансові ресур­си. Як свідчить світовий досвід, питання організації і використан­ня державних фінансів мають першочергове значення у проведенні державної політики. Власне, через політику збирання коштів і їх ви­трачання відбувається реалізація соціальних функцій держави, саме в цьому процесі на людей чатують прикрі, а то й фатальні помил­ки [1]. Специфікою вирішення таких питань в Україні є те, що саме через цей процес утверджується держава і нове ринкове середовище, в яких займуть відповідне місце інтереси всіх верств населення та їх задоволення через бюджет.

Одним із основних чинників, що негативно впливають на напов­нення бюджету засобом адміністрування податків і митних плате­жів, залишається тіньова економіка, масштабність якої стала важ­ливою домінантою не тільки економічного, але й суспільного життя України.

Розвиток тіньового сектора економіки призводить до втрати по­даткових надходжень до бюджету і, як результат, - ускладнення виконання фінансових зобов'язань держави, недієвості управлін­ських рішень через відсутність достовірної інформації про розви­ток економічних процесів, скорочення внутрішніх інвестиційних ресурсів.

Серед найнебезпечніших наслідків розвитку тіньової економіки -її негативний вплив не тільки на формування бюджету, а й на рівень криміналізації суспільства.

Значна тінізація економічного обороту, недостатність державних зусиль щодо її подолання викривлюють принципи громадянсько­го суспільства, формують негативний міжнародний імідж держави, стримують надходження до країни іноземних інвестицій, не сприя­ють налагодженню торговельно-економічних стосунків українських підприємств із зарубіжними партнерами та стримують євроінтегра-ційні зусилля України [2].

Проблеми, створені тіньовою сферою, стають хронічними та ве­дуть до моральної і духовної деградації суспільства, правової неза­хищеності громадян і суб'єктів господарювання, поширення право­вого нігілізму та недовіри до влади. У середині 90-х років рівень тінізації економіки сягав 65 % від офіційного ВВП. Лише із встанов­ленням належного державного контролю за виробничою та фінан­совою сферами і деяких позитивних структурних зрушень в еконо­міці, починаючи з 1998-1999 років, подальше зростання тіньового сектора було зупинено. Науково обґрунтовані оцінки рівня тіньової економіки в Україні відображають зниження її відносних обсягів і за останні роки.

Розрахунки обсягу тіньового сектора вітчизняної економіки, що базуються на офіційній статистиці, показують рівень у 20 % ВВП. Альтернативні оцінки рівня тінізації української економіки суттє­во різняться. Зокрема, за висновками дослідження, проведеного за­рубіжними експертами на підставі даних Світового банку за 1999­2000 роки, рівень тінізації ВВП України перевищував 50 % [3].

Тенденція до зниження рівня тінізації, що проявилася упродовж останніх років, підтверджує правильність загальної спрямованості економічних реформ, впровадження яких сприяє розвиткові легаль­ної економічної діяльності.

Так, в енергетичній галузі доцільно вжити конкретних заходів що­до декриміналізації ринку енергоресурсів, створення сприятливих умов для залучення в паливно-енергетичний комплекс інвестицій, підвищення прозорості приватизаційних процесів. Дотепер існують міжгалузеві цінові диспропорції, що сприяють поширенню тіньових розрахунків. Цінові проблеми, що виникають внаслідок державних дотацій, які отримує вугільна промисловість, призводять до форму­вання занижених експортних цін на продукцію різних галузей, при­ховування прибутку в офшорних зонах.

Висока ліквідність продукції металургійного комплексу є основ­ним чинником тінізації цього сектора. Найрозповсюдженішими зловживаннями залишаються: умисне укладання збиткових угод; привласнення та шахрайство в особливо великих розмірах; безпід­ставне кредитування комерційних структур за рахунок державних енергоресурсів; монополізація підприємств окремими фінансово-промисловими групами під час акціонування та приватизації.

Не знижується тінізація будівельно-монтажного комплексу, рівень якої, за оцінкою Мінекономіки, сягає 20 %. У капітальному будівниц­тві практикуються приписки, оплата зайвих обсягів робіт, завищення вартості використаних будівельних матеріалів та їх кількості тощо. Найбільше таких фактів виявляють державні контрольні органи в бу­дівництві за бюджетні кошти.

Тінізація спостерігається і в агропромисловому комплексі. Саме в цій сфері обертається значна частина тіньових фінансових ресурсів, велику питому вагу мають бартерні операції. За експертними оцінка­ми, три чверті доданої вартості у цій галузі не враховується офіцій­ною статистикою.

Сприятливі умови для тіньових відносин, масового приховування прибутків від оподаткування і контрабанди та неформальної зайня­тості населення існують у сфері торгівлі та послуг. Через торговельні підприємства відбувається значна реалізація контрафактної продук­ції, зокрема контрабандних товарів, незаконно тиражованої аудіо- та відеопродукції, програмного забезпечення. За оцінками експертів, частка тіньового виробництва та контрабанди алкогольних напоїв і тютюнових виробів останніми роками становила до 50 % місткості ринку.

У зовнішньоторговельній діяльності поширені зловживання щодо ціноутворення, приховування валютної виручки, ухилення від сплати належних митних і податкових платежів. У цій сфері зберігається ви­сокий рівень фіктивного підприємництва, яке використовується для незаконного відшкодування податку на додану вартість, а також ви­возу капіталу з України та легалізації його за кордоном, зокрема в офшорних зонах.

Має місце протиправна діяльність у кредитно-фінансовій і бан­ківській системах, пов' язана з нелегальною конвертацією грошових коштів, незаконною емісією цінних паперів банків, вексельним обі­гом, застосуванням механізму фіктивного банкрутства тощо. Банків­ська система використовується з метою легалізації коштів, отрима­них злочинним шляхом.

У нелегальному секторі економіки залишається значним позабан-ківський грошовий обіг, за визнанням фахівців НБУ, у ньому оберта­ється готівкою до 10 млрд дол. США.

Існує низка негативних тенденцій на фондовому ринку Украї­ни, пов'язаних з різноманітними зловживаннями і шахрайством з боку компаній, що працюють з цінними паперами. Це спричине­но практичною відсутністю в Україні прозорого фондового ринку, що створює передумови для функціонування каналів легалізації ті­ньових доходів через проведення операцій з цінними паперами на неорганізованих ринках та виведення їх зі сфери дії податкового законодавства.

Крім того, в Україні існують значні обсяги тіньової зайнятості, як от послуги населенню з будівництва, вулична торгівля, посередниць­ка діяльність тощо. На багатьох підприємствах власники виплачують без обліку значну частину заробітної плати. Усі ці негативні чинники є підґрунтям приховування доходів від оподаткування, внаслідок чо­го держава втрачає значні кошти [4].

Тінізація економіки призвела до стрімкого розвитку коруп­ції, яка внесла масштабні негативні зміни у структуру еконо­мічних відносин, впливаючи на їх розвиток, і стала своєрідним "організаційно-правовим" інструментом забезпечення тіньового сектора економіки.

Гальмування економічних перетворень, незавершеність форму­вання ринкових механізмів призводять до неузгодженості державної економічної політики з інтересами значного числа господарюючих суб' єктів. Стихійно виникають нові правила здійснення господар­ських трансакцій, в яких регулююча і контролююча роль держави поступається місцем вимогам неформальних угод.

Має місце практика подання заниженої статистичної інформації про обсяги та характер підприємницької діяльності, приховування прибутків від офіційної статистики й оподаткування.

Утім, хибами господарського законодавства залишаються надмірна кількість нормативних актів, їх неузгодженість між собою, нестабіль­ність дії, наявність значних прогалин у регулюванні господарських від­носин. До цього часу також не прийнято Податкового кодексу України.

Нинішня податкова система під впливом чинників тіньової еко­номіки фактично зосереджена на виконанні одного завдання - мак­симального залучення надходжень до бюджету без урахування мож­ливих негативних наслідків надлишкового фіскального тиску на легальних суб' єктів господарювання та громадян, що спонукає їх до приховування результатів економічної діяльності.

Обтяжливість податкової системи України визначається насампе­ред не величиною податкових ставок, а нерівномірністю податкового навантаження, заплутаністю і нестабільністю податкового законо­давства, недосконалістю господарських оборотів, хибами грошової сфери й обігу фінансів підприємств, зосередженням податкового тис­ку на добросовісних платниках податків.

Незважаючи на активні дії у сфері протидії тінізації економіки та відмивання коштів, здобутих злочинним шляхом, упродовж останніх років значно знизити рівень тінізації економіки, злочинності й коруп­ції та зменшити їх вплив на соціально-економічну ситуацію в держа­ві поки що не вдалося. Тіньова економіка набуває організованіших форм, використовує професійні методи і форми протиправної діяль­ності. Ще не створено чіткого механізму міжвідомчої координації, правового забезпечення та ефективного і комплексного використання всіх наявних сил і засобів, правоохоронних, контролюючих, фінансо­вих та інших зацікавлених державних органів у розв' язанні завдань щодо подолання зазначеної проблеми [5].

Очевидно, що вжиті заходи впливу не враховували значної кіль­кості чинників, від яких залежить вихід з "тіні" частини економіки держави. Тому потрібні конструктивні правові важелі впливу і, зви­чайно, розуміння того, що зазначену проблему не можна розв' язати без комплексного, системного підходу одноразовими заходами та спорадичними кампаніями.

Відомо, що подальше обмеження впливу чинників тінізації еконо­міки не може базуватися лише на силових методах, які дають тимча­совий ефект. Це має бути цілісна система дій, спрямована передусім на подолання та викоренення причин і передумов цих явищ та про­цесів [6]. Необхідна нова стратегія детінізації економіки України. Во­на полягає у створенні сприятливих умов для легальної економічної діяльності на основі максимального врахування інтересів суб' єктів господарювання. Доцільним є розроблення і впровадження засобів правового й організаційного характеру, які б значно обмежили кримі­нальний сектор тіньової економіки.

Таким чином, слід наголосити, що оздоровлення економіки важ­ливо здійснювати на засадах неруйнівного залучення тіньових капі­талів і грошових коштів до легальної сфери економіки та створення відповідної зацікавленості суб'єктів господарювання.

Податкова реформа має забезпечити зниження і вирівнювання податкового тягаря, спрощення податкової системи, посилення по­даткового контролю за рівнем витрат виробництва, мінімізацію витрат на адміністрування податків. Загальна кількість податків та обов' язкових платежів, їх розміри мають обмежуватись, особливо для малого бізнесу. Зниження податку на прибуток підприємств, зміна системи оподаткування доходів громадян та суттєве змен­шення ставки цього податку, які відбулися у 2004 р., позитивно впливають на процеси детінізації економіки, що сприяють спро­щенню процедур та ефективності адміністрування податків і мит­них платежів.

Тому максимальне залучення в національну економіку коштів, які можуть бути отримані від детінізації економіки та легалізації дохо­дів, прихованих від надмірного оподаткування, зокрема вивезених за кордон, можливе лише в разі здійснення комплексу відповідних заходів, які базувалися б не лише на силових методах, але й на ціліс­ній системі дій, спрямованій передусім на подолання та викоренення причин і передумов тінізації економіки. Послідовна детінізація еко­номіки сприятиме покращанню соціального клімату в суспільстві, за­лученню додаткових бюджетних надходжень і суттєвих інвестицій­них ресурсів, забезпеченню стійкого та динамічного розвитку нашої держави.

Автор не претендує на вичерпний розгляд питання, оскільки воно є комплексним і потребує подальших наукових розвідок, але споді­вається, що проаналізовані соціально-економічні чинники, що впли­вають на стан адміністрування податків і митних платежів, буде вра­ховано як науковцями, так і практиками.
Список використаних джерел

  1. Князев В.Г., Черник Д.Г. Налоговые системы зарубежных стран. - М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1997. - 204 с.

  2. Попович В.М. Теорія детінізації економіки: монографія. - Ір­пінь: Нац. акад. держ. податк. служби України, 2001. - 524 с.

  3. Скворцов Н. Н. Налоговый менеджмент: стратегия и тактика: кн. 1: От стагнации к стабилизации. - К.: Вища школа, 2002. - 371 с.

  4. Ярошенко Ф.О. Трансформація державної податкової служби України: монограф. - Ірпінь: Нац. акад. держ. податк. служби Украї­ни, 2004. - 368 с.

  5. Білоус В.Т. Координація боротьби з економічною злочинніс­тю: монографія. - Ірпінь: Нац. акад. держ. податк. служби України,

2002. - 346 с.

6. Лисенко В.В. Криміналістичне забезпечення діяльності податко-
вої міліції (теорія і практика): монографія. - К.: Логос, 2004. - 324 с.

Стаття надійшла 18.07.2008.

УДК 343.62-058.51

Галина Запорожцева

кандидат психологічних наук, доцент, професор кафедри теорії та практики організації опера­тивно-розшукової діяльності ОВС Академії управління МВС
^ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗАПОБІГАННЯ ДИТЯЧІЙ БЕЗПРИТУЛЬНОСТІ ТА БЕЗДОГЛЯДНОСТІ В УКРАЇНІ: РЕТРОСПЕКТИВНИЙ ПОГЛЯД

У статті аналізується досвід подолання дитячої безпритульності у 20-х та 30-х рокахХХстоліття. Визначено правові та організаційні засади основних етапів боротьби з безпритульністю, бездоглядністю та злочин­ністю неповнолітніх в Україні у перші роки радянської влади. Виокремлено основні причини поновлення проблеми дитячої безпритульності, бездо­глядності в Україні на сучасному етапі та сформульовано рекомендації й пропозиції, спрямовані на запобігання бродяжництву та бездоглядності дітей в сьогоденні.

В статье проанализирован опыт преодоления детской беспризор­ности в 20-х и 30-х годах ХХ века. Определены правовые и организаци­онные основы важнейших этапов борьбы с беспризорностью, безнад­зорностью и преступностью несовершеннолетних в Украине в первые годы советской власти. Установлены основные причины возобновле­ния проблемы детской беспризорности, безнадзорности в Украине на современном этапе, сформулированы рекомендации и предложения, направленные на предотвращение бродяжничества и безнадзорности детей в наши дни.

The analysis of child-homelessness' overcoming in the 20th-30th years of the twentieth century is carried out in the article. Legal and organizational fundamentals of the basic stages of combating minor homelessness, child neglect andjuvenile delinquency in Ukraine in the firstyears of Soviet power are defined. The main causes of the resumption of the problem of child homelessness and neglect at present are specified. The recommendations and propositions for prevention of the child vagrancy and neglect nowadays are formulated.

© Галина Запорожцева

^ Ключові слова: кримінальна міліція у справах дітей, девіації та зло­чинність неповнолітніх, дитяча безпритульність та дитяча бездогляд­ність.

Ключевые слова: криминальная милиция по делам детей, девиации и преступность несовершеннолетних, детская беспризорность и дет­ская безнадзорность.

Keywords: juvenile criminal militia, deviations and juvenile delinquency, child homelessness and neglect.

Нині, коли відбуваються масштабні й стрімкі процеси соціально-економічних і політичних змін у суспільстві, особливо важко до­водиться молоді з її ще не усталеним світоглядом та непостійною системою цінностей. Становище дітей у будь-якій державі - це лак­мусовий папірець морального здоров' я суспільства. Проблема ви­ховання і захисту підростаючого покоління ніколи не втратить своєї актуальності, адже діти - гарант самозбереження, здоров'я і поступу нації.

Складне соціально-економічне становище значної кількості насе­лення держави, послаблення виховної функції сім' ї загострили проб­леми дитячої бездоглядності та безпритульності, тому останнім ча­сом органами державної влади прийнято низку нормативно-правових документів, які визначають пріоритети у соціальній сфері [4]. Зокре­ма, в Законі України "Про основи національної безпеки України", прийнятому у 2003 р., зазначено, що ліквідація бездоглядності, без­притульності та бродяжництва серед дітей та підлітків - це один із основних напрямів політики з питань національної безпеки України в соціальній сфері [5; 6].

Набуття дитячою безпритульністю та бездоглядністю, соціаль­ним сирітством загрозливих для суспільства масштабів свідчить про вкрай низьку ефективність вжитих з метою їхнього подолання запобіжних заходів, хибність застосованих технологій та спосо­бів дієвої протидії загостренню ситуації. На це вказують невтішні статистичні дані. Наприклад, тільки за один тиждень оперативно-профілактичних відпрацювань, які проводились із 14 до 21 жовтня 2008 р., працівники кримінальної міліції в м. Одесі за бродяжни­цтво затримали 41 неповнолітнього [7, 18]. І хоча органи внутріш­ніх справ Одещини постійно відпрацьовують місця концентрації неповнолітніх з метою запобігання правопорушенням серед них, виявляються дорослі, які втягують дітей у жебрацтво, та неповно­літні, схильні до бродяжництва; складаються адмінпротоколи сто­совно батьків, які не займаються вихованням власних нащадків, що і призводить до залишення останніми домівки. Утім, на тлі де­вальвації моральних цінностей, різкого зниження життєвого рівня населення все ж таки зростає кількість бездоглядних, безпритуль­них дітей.

До речі, нині в Україні понад 100 тис. дітей-сиріт і дітей, по­збавлених батьківського піклування, й ця кількість має сталу тен­денцію до збільшення. Більше 80 тис. сімей з різних причин не займаються вихованням власних дітей. На профілактичному облі­ку служб у справах дітей перебувають майже 150 тис. підопічних, які жебракують, схильні до правопорушень, вживають наркотичні засоби, психотропні речовини, алкогольні напої тощо. Щорічно у притулках перебувають від 25 до 30 тис. дітей, близько 20 тис. по­требують влаштування. Найбільше неповнолітніх (71 %) потрапляє до притулку внаслідок бродяжництва та бездоглядності.

Проведений нами ретроспективний аналіз досліджень з проблем дитячої безпритульності та бездоглядності свідчить, що ця пробле­ма не нова для України. Наприклад, соціальні, психологічні, право­ві питання дитячої безпритульності 20-х р. ХХ ст. розглядалися у працях А.С. Макаренка, В.Н. Сороки-Росинського, П.П. Блонсько-го, Л.М. Василевського, А.Б. Залкінда, Л.С. Виготського. Водночас поштовхом до активного вивчення цієї проблеми в той чи інший період було зростання кількості дітей, схильних до бродяжництва.

Проте досвід вирішення проблеми дитячої безпритульності, без­доглядності та бродяжництва в Україні у 20-х та 30-х роках ХХ ст., на наш погляд, вивчено недостатньо, відсутній цілісний ретроспектив­ний аналіз заходів запобігання цьому явищу з урахуванням позитив­ного досвіду минулого й реалій сучасності.

Основна мета нашої статті - розглянути історичні передумови і сучасний стан розвитку явища бродяжництва дітей, здійснити аналіз генезису чинної законодавчої бази щодо профілактики дитячої без­доглядності та, з урахуванням певного досвіду вирішення цієї про­блеми у період 20-30 роках минулого століття, сформулювати реко­мендації й пропозиції, спрямовані на запобігання зазначеним явищам у сьогоденні.

Методологічною базою нашого дослідження стали роботи М.М. Гернета, В.І. Куфаєва, П.І. Люблінського, С.В. Познишева, В. І. Рубінштейна та інших, які зробили значний внесок в опрацюван­ня проблеми боротьби з безпритульністю, бездоглядністю та право­порушеннями неповнолітніх на різних історичних етапах розвитку держави.

Емпіричною базою для підготовки цієї статті стали результати соціологічного дослідження, проведеного у вересні 2007 р. у межах проекту "Життєві навички" серед дітей-вихованців притулків, благо­дійних громадських організацій, реабілітаційних центрів м. Одеси та Одеської області, які за різних обставин опинилися у кризовій ситу­ації, вимушено залишили домівки чи дитячі спеціальні заклади та мають досвід проживання в умовах вулиці [7, 28].

На наш погляд, комплексний аналіз досвіду подолання безпри­тульності дітей в Україні в минулому й на сучасному етапі сприяти­ме вивченню основних причин виникнення цього явища, обґрунту­ванню необхідності залучення до вирішення проблеми як державних органів, так і громадських організацій, виявленню найефективніших механізмів подолання бродяжництва, бездоглядності, практичному вирішенню цих проблем сьогодні.

За статистичними даними, ще до Першої світової війни в Росії, до складу якої на той час належала більша частина сучасної Украї­ни, налічувалося щонайменше 2,5 млн безпритульних дітей, з яких лише близько 30 тис. перебували в дитячих закладах благодійних товариств. До революції в Україні діяли кілька таких громадських організацій. Найбільш значущими серед них були Київське товари­ство землеробських колоній та ремісничих притулків, Чернігівське товариство опікування, Харківське товариство соціальної опіки, То -вариство подання хворим у м. Києві. Вони утримували 99 притулків. Однак ці установи забезпечували тільки фізичне існування дитини і не виконували ні виховних, ні освітніх функцій.

Взагалі на дитячу безпритульність як масове соціальне яви­ще звернули увагу тільки з початком Першої світової війни. Тоді у зв' язку з відправленням батьків на війну, загибеллю багатьох із них на фронтах, зайнятістю матерів на виробництві більшість дітей за­лишилась без батьківського піклування. І, як наслідок, великі міста переповнились безпритульними дітьми, злочинність неповнолітніх зросла майже удвічі та набула вже небезпечного характеру.

Зростаюча безпритульність та правопорушення неповнолітніх під час Першої світової війни змусили державні установи зробити охорону дитинства своїм обов' язком. Законодавчі органи розпочали обговорення законопроектів про охорону дитинства, в яких вперше визначились категорії нужденного дитинства та форми надання їм допомоги.

Чергова спроба організувати допомогу дітям була здійснена після лютневої революції 1917 р. Тимчасовим урядом. Але заходи Тимчасового уряду щодо охорони дитинства мали декларативний характер.

Революційний рух, що поширювався впродовж усього 1917 р., по­гіршував становище неповнолітніх. Школи припинили свою діяль­ність, більшість дитячих закладів закрилися, а діти, які утримувалися в них, опинилися на вулиці.

Зростання безпритульності, бездоглядності та злочинності непов­нолітніх під час жовтневого повстання зумовило розробку нових принципів та методів роботи у цій галузі. Одним з перших був Дек­рет "О комиссиях для несовершеннолетних", затверджений урядом РРФСР у січні 1918 р., в якому зазначалися основні напрями діяль­ності як комісій у справах неповнолітніх, так і інших органів охорони дитинства [8, 134-139].

Наступним кроком було створення у 1919 р. Ради захисту дітей (далі - РЗД). За її ініціативи проводились "Тижні захисту дітей", "Дні голодних дітей", які стали найпоширенішою формою допо­моги дітям [9]. Така допомога слугувала доповненням до основної - вилучення безпритульних дітей з вулиці та влаштування їх до дитбудинків, мережа яких у перші післяреволюційні роки постій­но збільшувалася. Це обумовлювалось як зростанням дитячої без­притульності, так і поширенням ідеї соціального виховання. Якщо у 1920 р. в Україні працювало 300 дитбудинків, де виховувалися 20 тис. дітей, то на початок 1922 р. вже 1750 та 104,7 тис. дітей різ­ного віку відповідно.

Отже, першим дієвим етапом боротьби з безпритульністю, бездо­глядністю та злочинністю неповнолітніх в Україні був період з 1920 р. до осені 1921 р. Тоді ж почала формуватися система охорони дитин­ства: були прийняті перші нормативні акти, присвячені охороні прав дітей, започатковані спеціальні органи, уповноважені здійснювати соціальний захист неповнолітніх та вести боротьбу з безпритуль­ністю, бездоглядністю та правопорушеннями серед них. Головним напрямом діяльності згаданих органів на ранніх етапах було забез­печення матеріальних потреб дітей, зокрема безпритульних, бездо­глядних та правопорушників, шляхом влаштування їх до дитячих будинків на державне утримання. Неповнолітніх, яким не вистачило місць в інтернатах, передавали на патронування громадянам, а стар­ших - влаштовували на роботу. Перші заходи уряду щодо створення системи охорони дитинства та боротьби з дитячою безпритульністю дали позитивні результати. Зрештою досягненню реальних результа­тів перешкоджала соціально-економічна та політична криза в держа­ві, зокрема нестача коштів на утримання дитячих закладів, високий рівень безробіття.

До наступного етапу боротьби з безпритульністю, бездоглядністю та правопорушеннями неповнолітніх належить період, пов'язаний з масовим голодуванням українського населення. Він розпочався во­сени 1921 р. і тривав до кінця 1923 р., характеризувався різким зрос­танням рівня безпритульності та бездоглядності. Усі зусилля РЗД спрямувала на надання допомоги голодуючим дітям, а саме: еваку­ювала великі групи голодуючих дітей в регіони, які не постражда­ли від голоду; створювала пункти харчування та нічліжки для го­лодуючих і безпритульних дітей; у зв'язку з обмеженою кількістю державних інтернатних установ розпочала впровадження системи патронату.

У листопаді 1922 р. РЗД ліквідували, а її правонаступницею стала Центральна комісія допомоги дітям (далі - ЦКДД), яка мала ширші повноваження і фінансову самостійність [10]. Важливо відзначити, що комісія як важливий напрям своєї роботи визначила запобіган­ня безпритульності: проведення соціально-профілактичної роботи шляхом створення відділів соціально-правового захисту неповноліт­ніх, упровадження системи опіки та патронату в більшому масшта­бі, створення дитячої соціальної інспекції, відкриття денних дитбу­динків для дітей безробітних, утримання дитячих майданчиків, ясел, працевлаштування підлітків в державні установи, оздоровлення не­повнолітніх тощо.

Перші роки діяльності ЦКДД дали позитивні результати - кіль­кість безпритульних дітей почала зменшуватися (за офіційними да­ними у 1923 р. нараховувалося близько 50 тис. безпритульних під­літків).

Після подолання голоду у боротьбі з безпритульністю, бездогляд­ністю та правопорушеннями неповнолітніх розпочався новий етап. Він тривав з 1924 р. до кінця 20-х років. Завдяки новій економічній політиці з' явилися реальні економічні передумови для реалізації за­декларованих прав дітей. Була запроваджена загальна початкова осві­та, розширена мережа шкіл, започатковано літні оздоровчі кампанії, більше уваги приділялось організації вільного часу дітей. Водночас із заходами профілактики бездоглядності та правопорушень непо­внолітніх тривала й робота щодо ліквідації масової вуличної безпри­тульності.

У середині 20-х років, зважаючи на якісні зміни в середовищі без­притульних (збільшення до 70 % дітей, які мали батьків), в органах боротьби з цим явищем розуміють, що необхідно протидіяти вже не самій безпритульності, а причинам її виникнення. Розпочалося впро­вадження заходів запобігання вуличній безпритульності, внаслідок чого вона почала зникати і втрачати ознаки масового соціального явища.

Упродовж 1927 та 1928 років спільними зусиллями Центральної комісії допомоги дітям та Народного комісаріату освіти проведено дві кампанії з вилучення безпритульних з вулиці. Під час першого рейду вилучено понад 10 тис., а після другого - близько 8,5 тис. та­ких безпритульних. Завдяки цьому влітку 1928 р. на вулицях великих міст майже не залишилося безпритульних дітей, і як наслідок - ста­білізувався рівень злочинності неповнолітніх.

Це свідчило передусім про те, що наприкінці 20-х років боротьба з безпритульністю, бездоглядністю та правопорушеннями неповно­літніх, яку організували на правових засадах, дала значні результати, тобто вдалося ліквідувати масову вуличну безпритульність.

Проте перспектива повної ліквідації дитячої безпритульності як соціального явища була відсутня. Одним із соціальних наслідків колективізації, голодомору 1932-1933 років, політичних репресій та депортацій населення стала нова хвиля неповнолітньої безпри­тульності. За соціальним складом переважну більшість безпри­тульних, приблизно 75 %, на початку 30-х років становили селян­ські діти.

Поява масової дитячої безпритульності призвела до збільшення кількості правопорушень серед підлітків. Найпоширенішими були дрібні крадіжки, що становило 60-70 % від загальної кількості зло­чинів, скоєних неповнолітніми.

Масштаби дитячої безпритульності стали настільки великими, що у травні 1935 р. РНК СРСР та ЦК ВКП(б) приймають постанову "Про ліквідацію дитячої безпритульності та бездоглядності", в якій пропо­нувалася нова програма ліквідації безпритульності. Для її здійснення передбачалося чітке розмежування функцій різноманітних установ захисту дитинства і надання особливих функцій органам НКВС. Слід зазначити, що з середини 30-х років дитяча безпритульність та бездо­глядність практично були подолані.

Але про цю проблему знову заговорили в середині 90-х років, ко­ли у країнах СНД з'явились так звані "діти вулиці". Це спонукало вчених досліджувати таке явище. Так, на думку А.Е. Личко, така фор­ма девіації серед дітей, як втеча з дому і бродяжництво, є однією з крайніх форм прояву підліткової емансипації, обумовленої бажанням "пожити вільним життям" [11, 310].

Аналіз досліджень цієї проблеми свідчить, що деякі науковці вба­чають основні причини порушень поведінки неповнолітніх у погір­шенні економічних умов, інші - у зростанні дитячої бездоглядності і безпритульності, треті - в культі насильства, що панує у ЗМІ, чет­верті - в недоліках чинного законодавства, п' яті - в нестабільності суспільного устрою тощо [12, 105].

Водночас, аналізуючи сучасні дослідження проблем, пов'язаних із неповнолітніми, ми виявили розбіжності в поглядах учених щодо тлумачення таких понять, як девіантна та делінквентна поведінка дітей. Тому слід зазначити, що девіантна поведінка (відхилення) -це система вчинків, які суперечать загальноприйнятим у суспіль­стві нормам, тобто піддаються осуду громадською думкою. Делінк-вентна поведінка (скоєння проступку) - це поведінка делінквента (суб' єкта), яка у граничних проявах є дією, що карається криміналь­но. Отже, розмаїття девіацій неповнолітніх, а саме: втечі з дому, алкоголізм, наркоманія, насильницькі дії, суїцидальна та агресивна поведінка тощо рано чи пізно переростають у делінквентну пове­дінку [14, 39].

Досліджуючи причини дитячого бродяжництва та жебракування на вулицях м. Одеси, ми встановили, що основними серед них є: не-благополучне становище в родині (батьки-наркомани, п' яниці, непо­вні сім' ї) - 35 %; родини перебувають за межами бідності - 32 %; низький рівень виховної роботи у школах-інтернатах та байдужість педколективів - 21 %; відсутність жорсткого контролю з боку адміні­страцій та педколективів загальноосвітніх шкіл міста за відвідуван­ням занять учнями - 6 %; несвоєчасність оформлення документів в інтернати службами у справах неповнолітніх при райдержадміні-страціях міста та притулками - 4 %; психопатична особливість ди­тини - 2 % [7, 53].

Аналіз емпіричної бази, а також результати раніше проведених досліджень дозволяють нам визначити причини поновлення в Украї­ні на сучасному етапі безпритульності і бездоглядності серед непов­нолітніх, і класифікувати їх таким чином:

  1. економічні: перехід до "ринкових відносин", безробіття, зрос­тання цін на товари першої необхідності, зокрема дитячі і, як результат, погіршення матеріального стану значної частини населення України та неспроможність батьків утримувати ді­тей; перебування дітей під опікою матеріально неспроможних родичів (бабусь, дідусів); інтенсифікація міграційних процесів. Нині контингент бездоглядних і безпритульних поповнили діти українських сімей трудових мігрантів або нащадки батьків, що не мають певного місця проживання (бомжів, біженців).

  2. соціальні: послаблення ролі сім'ї як соціального інституту, не­спроможність або небажання сім' ї виконувати виховні функції, зниження відповідальності батьків за виховання дітей; нездат­ність державної інтернатної системи забезпечити соціалізацію вихованців з урахуванням їх потреб та умов розвитку суспіль­ства; послаблення роботи з дітьми девіантної поведінки за міс­цем їх проживання; пропаганда у ЗМІ насильства та "легкого" життя; за певних соціальних умов - втечі підлітків з дому мати­муть епідемічний характер. Наприклад, під час громадянської війни і післявоєнної розрухи, коли безпритульність у нашій країні обумовлювалася тим, що з дому підлітків гнали голод і нестатки;

  3. психологічні: невпевненість у завтрашньому дні, і, як наслі­док, пияцтво, зростання наркоманії, токсикоманії, звідси -психологічна криза в стосунках батьків і дітей, збільшення кількості конфліктів між ними; жорстокі форми виховання ді­тей у сім' ях;

  4. організаційні та правові: недосконала система виявлення не-благополучних сімей; порушення житлових і майнових прав ді­тей, особливо тих, які виховуються в неблагополучних сім'ях, економічна експлуатація дитячої праці з боку дорослих; непо­вага до закону (правовий нігілізм) [7; 14; 15].

Таким чином, ретроспективний аналіз підходів до практики опіки й виховання дітей дошкільного та молодшого шкільного віку, які пе­ребувають у стані бродяжництва, свідчить про актуалізацію цієї про­блеми в різні історичні періоди.

На наш погляд, проблемою в подоланні дитячої безпритульнос­ті та бездоглядності як у 20-ті роки, так і сьогодні, є невирішеність організаційно-правових засад розміщення безпритульних підлітків, які неодноразово втікають з дитбудинків чи притулків і мають досвід учинення злочинів. Так, у 20-тих роках у звичайні будинки таких ді­тей, як правило, не направляли, тоді були створені дитячі будинки закритого типу (трудові колонії), і це мало позитивні наслідки, про що наголошували у своїх працях такі видатні українські педагоги, як А.С. Макаренко та В. А. Сухомлинський [16; 17].

Нині навчальні спеціальні заклади соціальної реабілітації прий­мають тільки неповнолітніх, які скоїли злочини до досягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, та лише за постановою суду. Питання ж розміщення неповнолітніх, схильних до бродяжни­цтва й жебракування, які постійно залишають сім'ї чи інтернатні нав­чальні заклади, залишається відкритим.

Украй необхідно об' єднати зусилля держави і громадськості що­до захисту прав цієї категорії дітей; не зупинятися на одноразовій гуманітарній допомозі їм, шукати нові, ефективніші форми роботи з підлітками, використовуючи позитивний досвід минулого, апробо­вані методи запобігання бродяжництву, заходи, спрямовані на поліп­шення становища дітей в Україні.

Нагальними заходами держави щодо запобігання безпритуль­ності, бездоглядності та жебракування дітей вбачаються такі: ство­рення необхідних умов для забезпечення соціально-психологічної реабілітації, своєчасної медичної допомоги дітям, особливо сиро­там та позбавленим належного сімейного виховання, які зазнали духовного або фізичного насильства; гарантування правового і со­ціального захисту дітей, передусім сиріт і позбавлених батьківсько­го піклування; удосконалення роботи з питань запобігання дитячій бездоглядності; поліпшення наявних та пошук нових форм соціаль­ної підтримки неповнолітніх, які перебувають у складних життєвих умовах; виявлення неблагополучних сімей і забезпечення захисту прав дітей, які виховуються в них; удосконалення мережі та підви­щення ефективності діяльності дитячих закладів; координація зу­силь органів виконавчої влади, установ та організацій, спрямованих на захист дітей.

Отже, аби не повторювати помилок минулого, щоб запропо­новані пропозиції із запобігання бродяжництву та бездоглядності дітей нині не мали, як за Тимчасового уряду у 1917 р., характеру декларативних проектів, слід законодавчо закріпити обов' язок дер­жави стосовно піклування про дітей, які з тих чи інших причин стали безпритульними та бездоглядними. Також слід визнати, що одним з основних напрямів перспективної політики у питаннях на­ціональної безпеки України в соціальній сфері має стати не тільки ліквідація бездоглядності, безпритульності та бродяжництва серед неповнолітніх, як це зазначено в сучасному законодавстві, але й по­дальша допомога та підтримка з боку держави цих вікових кате­горій [5]. А для цього, в першу чергу, потрібно: визначити шляхи реформування мережі закладів для тимчасового утримання та по­дальшого виховання в інтересах забезпечення як термінової допо­моги, так і достатнього рівня розвитку та соціалізації такої катего­рії дітей.
1   2   3   4   5   6   7   8   9



Скачать файл (2786.4 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации