Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ 2008 №03 - файл 1.doc


Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ 2008 №03
скачать (7582.3 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc7583kb.21.11.2011 10:18скачать

содержание

1.doc

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


Міністерство внутрішніх справ України

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ
Н А У К О В И Й В І С Н И К

Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ

Збірник наукових праць
2008 № 3 (39)

Рекомендовано до друку Вченою радою Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ (протокол № 7 від 25 вересня 2008 р.)

Дніпропетровськ 2008

ББК 67.9 (4 УКР) я5 Н 34


Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ: Збірник наукових праць. - 2008. - № 3 (39). - 392 с.
Наукове видання • Засновник та видавець - Дніпропетровський держа­вний університет внутрішніх справ • Свідоцтво про державну реєстра­цію - КВ № 11383-256 ПР від 23.06.2006 • Тираж - 300 прим. • Адреса редакції: 49005, м. Дніпропетровськ, пр. Гагаріна, 26, т. (056) 370-96-59
Збірник включено до переліку № 19 наукових фахових видань України, в яких можуть публікуватися результати дисертаційних робіт на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата наук (юридичні науки)

(Бюлетень ВАК України. - 2007. - № 2)
Вміщено публікації вчених і викладачів університету й інших навчаль­них закладів системи МВС та Міністерства освіти і науки України, пра­цівників правоохоронних органів. Розглянуто питання держави та права, окремих галузей законодавства, проблеми правоохоронної діяльності та юридичної освіти, вміщено інформацію про визначні події і дати наукового життя в галузі права.

^ Призначено для науковців, юристів-практиків, працівників правоохо­ронних органів та всіх, хто цікавиться питаннями науки і права.
Редакційна колегія:

д-р юрид. наук, проф. О.В. Негодченко (голова); д-р юрид. наук К.В. Антонов; д-р юрид. наук, проф. І.Г. Богатирьов; д-р тех. наук, проф. В.Б. Вишня; д-р юрид. наук, проф. В.П. Ємельянов; д-р істор. наук, проф. В.М. Заруба; д-р юрид. наук, проф. В.С. Зеленецький; д-р юрид. наук, проф. М.В. Корнієнко; д-р юрид. наук, проф. Є.В. Курінний; д-р. юрид. наук Л.М. Лобойко; д-р юрид. наук, проф. В.А. Мисливий (заст. голови); д-р філол. наук, проф. А.М. Поповський; д-р психол. наук О.Є. Самойлов; д-р юрид. наук, проф. О.Ф. Фрицький; канд. юрид. наук, доц. М.Г. Вербенський; канд. юрид. наук, доц. В.В. Доненко (відп. секретар); канд. юрид. наук, доц. О.О. Кисельов; канд. юрид. наук, проф. Є.І. Макаренко; канд. юрид. на­ук, доц. В.М. Тертишник; канд. юрид. наук, доц. Ю.Е. Черкасов.
ББК 67.9 (4 УКР) я5

© ДДУВС, 2008

^ ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ, ІСТОРИКО-ПРАВОВІ ТА КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ПОБУДОВИ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ

Ю.М. Дмитрієнко

кандидат філософських наук, доцент (Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна)
^ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ ПРАВОСВІДОМОСТІ ЗА РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ
Велика Вітчизняна війна - одна з найважливіших подій історії України XX ст. Війна не тільки сформувала духовну зовнішність фронтового покоління, породила настрої і надії, пов'язані з її закін­ченням, але й впродовж подальших років займала важливе місце в су­спільно-правовій свідомості. Минулий час зі дня закінчення Великої Вітчизняної війни дозволив дослідникам достатньо повно охарактери­зувати різні аспекти її конкретної історії. Разом з тим, залишається низка тем, що суперечливо трактовані та недостатньо висвітлені як загалом, так і за конкретно-історичним планом; на розгляді яких по­значалися в попередній період ідеологічні та соціально-політичні сте­реотипи, що однозначно відображають позитивний характер оцінки радянської політичної системи.

Формування національної історичної та реальної правової свідо­мості прямо залежить від політики держави. Чинники, що визначають неминучість вторгнення сьогодення в минуле, поліфонічні: це правова культура, ідеологія і відповідні системи цінностей, рівень наукового знання, поточна економічна, політична і соціальна ситуація. Вивчення війни як чинника, що змінив суспільну психологію і правову свідо­мість, соціальну поведінку різних поколінь радянських людей, істотно вплинув на соціокультурні і правові процеси, є одним із перспективних напрямів історичних досліджень. У зв'язку з цим виключно важливого значення набуває вивчення ролі, форм, методів діяльності органів державної влади з мобілізації населення на боротьбу з агресорами, зо­крема у вирішенні такого важливого завдання, як державний вплив на правову свідомість народу. Цій проблемі і присвячена наукова стаття.

За роки війни в правовій свідомості відбувалися складні, супере­чливі процеси. Трагічний початок війни, стрімке просування ворога в глиб нашої території, відступ Червоної Армії замість очікуваного й обіцяного визволення не змогли не повергнути суспільство в стан психологічного шоку, правової розгубленості. Осмислити ці події, зробити з них соціальні висновки - завдання правознавців сучасного періоду, вирішення якого сприятиме гуманізації законодавчого життя й політики.

Актуальність теми визначається, по-перше, тим, що за сучасних умов розвитку українського суспільства посилюється необхідність вивчення такого складного й істотного аспекту соціальної історії, як «людина та війна». У складних військово-правових умовах найбільш рельєфно й виразно виявляється правова поведінка індивіда, вплив владних структур на морально-психологічний і правовий стан соціу­му, особисте ставлення до екстремальних історико-правових проце­сів. Це повною мірою стосується вивчення державно-владної дії на правову свідомість за роки Великої Вітчизняної війни. Тим більше, на сьогодні в суспільстві широкої гласності, плюралізму думок і більшої доступності документальних джерел є реальна можливість повніше висвітлити проблему, забезпечити достовірну основу для дослідження ролі органів державної влади в досягненні результату Великої Вітчи­зняної війни. По-друге, Велика Вітчизняна війна за правом вважаєть­ся одним із найтрагічніших і, разом з тим, величніших етапів розвит­ку радянського і українського суспільства. Події 1941-1945 рр. важливі не тільки з погляду висвітлення правової роботи органів вла­ди щодо впливу на правову свідомість народу за воєнних років. Пері­од Великої Вітчизняної війни цікавий тим, що дозволяє з максималь­ною повнотою виявити особливості функціонування і діяльності виконавчих розпорядчих органів з етико-політичної дії на правову свідомість народу. Адже в екстремальних умовах війни є як сильні сторони, так і недоліки, які виявилися особливо чітко. Період 1941­1945 рр. дає можливість вивчити колективну правову свідомість на­шого народу та, більше того, виявити і проаналізувати ті ментальні установки, які є цементуючим складом, що забезпечив і забезпечує міцність української цивілізації. Це особливо яскраво виявилося в ефективній діяльності державних органів усіх рівнів з організації та проведення за надзвичайних умов роботи органів тилу, проведення мобілізації військовозобов'язаних, в патріотичному русі на всіх рів­нях. По-третє, особливої значущості тема наукової статті набуває на тлі перетворень, що відбуваються в Україні в даний час. Сьогодні українське суспільство намагається відшукати ту духовну основу, яка здатна сприяти його об'єднанню.

Деякою мірою шлях цим пошукам можна вказати, вивчивши по­дії, що розгорталися під час Великої Вітчизняної війни. Тоді завдання об'єднання народу перед лицем агресора було виконане здебільшого завдяки активізації глибинних компонентів правової свідомості, таких як патріотизм, релігійність, духовність. Багато для вирішення цього завдання, поряд із державними органами, було зроблено й Православ­ною церквою. Вивчити досвід їх діяльності, витягнути з нього уроки -позитивні і негативні - одне з актуальних завдань правової науки. Су­часна зайва захопленість «реформуванням» знов зробила актуальною проблему державно-патріотичного виховання громадян Украіни, в першу чергу молоді. Для формування громадянської свідомості сус­пільству і державі необхідний, образно кажучи, «інтелектуальний ге­нератор», що насищує суспільство повчальними уроками історії. У зв'язку з тим, що всі базисні елементи морального потенціалу право­вої свідомості формувалися ще за мирних умов до війни, характерис­тика цієї проблеми включає ретроспективний огляд довоєнного пері­оду, бо відомо, що в кожну епоху історична правова свідомість є ментально опосередкованою системою форм соціальної пам'яті.

Метою статті є вивчення підходів до раціонального розуміння ідео­логічного впливу на правову свідомість під час Великої Вітчизняної війни. Дослідження мобілізації морального потенціалу, формування правової свідомості та її особливостей на різних етапах війни на терито­рії України з численними регіональними, соціальними, національними і іншими особливостями - важливе і важке завдання. Методологічною основою наукової статті є діалектичне розуміння процесу історичного розвитку, визнання причинно-наслідкової зумовленості, закономірнос­тей правових подій і явищ, важливої ролі суб'єктивного чинника в пра­вовій історії. Діалектичний підхід в аналізі й оцінці співвіднесення зага­льної і особливої правової свідомості в історичному розвитку дозволяє виявити складну та суперечливу картину умов і процесу формування масової і індивідуальної правової свідомості за часів війни, структуру й динаміку його морально-психологічної домінанти, установок, еволюцію підходів партійно-радянської системи, провідні галузі вияву.

Найважливішим методологічним принципом дослідження з'явив­ся принцип історизму, який, по-перше, вимагає вивчення правової свідомості з урахуванням конкретно-історичних умов того часу. По­друге, осягнути масову та індивідуальну свідомість неможливо без урахування багатовимірної й суперечливої дії на неї війни, мілітари­зації суспільства, що будять глибоке відчуття патріотизму, формують тверду волю та у той же час прищеплюють нові норми правової пове­дінки, протилежної вчинкам мирного часу. По-третє, дослідження й розуміння духовних процесів, що відбувалися під час війни, рис та особливостей масової правової свідомості неможливо поза контекс­том української історії, національних традицій і правового менталіте­ту. Принципи наукової об'єктивності та достовірності зажадали все-стороннього й глибокого вивчення фактичного матеріалу, перевірки та зіставлення настроїв і думок, аналізу джерел, їх критичної оцінки з позицій наукових досягнень. Автор прагнув якомога повно й неупе-реджено розглянути взаємодію свідомого і стихійного начал в масовій правовій свідомості, потенціал, механізми, методи та спрямованість її формування, діяльність партійно-державних, інших органів, організа­цій. У розв'язанні проблем дослідження автор прагнув також керува­тися гуманістичними, загальнолюдськими цінностями, правовими, етичними оцінками подій, явищ, стосунків людей та уроків під час Другої світової та Великої Вітчизняної війни.

У роботі над науковою статтею автор використовував загально-наукові методи дослідження: історичний метод класифікації та спеці­ально-історичні методи: хронологічний, історико-правових паралелей (порівняно-історичний), історичного моделювання (ретроспективний) та ін. Аналіз різноманітних аспектів масової правової свідомості різ­них груп населення вимагає використання конкретних методів різних наук - статистики, соціології, соціальної та правової психології. До­слідження правової свідомості неможливе без методу психологічного аналізу. Багатоаспектність досліджуваної теми зумовила проблемно-хронологічний підхід у викладі її змісту. Об'єктивність дослідження, якою керувався автор, ґрунтується на використанні світосистемного аналізу, формаційного підходу. Серед загальнонаукових методів в до­слідженні домінує історико-правовий метод, який дозволив визначити воєнний етап в розвитку радянського і українського суспільства та роль у ньому державно-правових органів.

Хронологічні рамки роботи охоплюють роки Великої Вітчизняної війни, липень 1941 р. - травень 1945 р. за низкою випадків; з метою проведення порівняльного аналізу хронологічні межі розширюються, включаючи останні передвоєнні та перші післявоєнні роки.

Народний характер війни, масовий героїзм, виявлений радянсь­ким народом, знайшов віддзеркалення в роботах з історії Великої Віт­чизняної війни [1]. У них міститься велика інформація про воєнні по­дії, подвиги радянських людей, різні сторони їх життя і діяльності. У вітчизняній правовій історіографії характерним став плюралістичний підхід. Відбулося деяке зближення вітчизняної і зарубіжної історіо­графії, що позитивно позначилося на вивченні права часів Великої Ві­тчизняної війни. Сформувалось у вітчизняній історіографії і питання про необхідність вивчення духовної зовнішності права в історії дер­жавного впливу на правову свідомість народу за роки війни. Проте дослідження цих процесів здійснювалося поруч з розв'язанням бага­тьох інших задач, обмежувалося вивченням вузьких конкретних тем і сюжетів проблеми, констатацією морально-психологічної єдності ра­дянського суспільства, трудового і бойового героїзму, дружби народів та інших умов досягнення перемоги. Деякі з них розкриті яскраво й переконливо, інші - стереотипно.

Аналізуючи історіографію розвитку проблеми дослідження, автор керувався принципами історизму, наукової дійсності та об'єктивності. Умовно, виходячи з мети дослідження, кола наукових проблем, хара­ктеру джерел та літератури, процесу розробки й ступеня вивченої те­ми, присвяченої історії державно-владного впливу на правову свідо­мість народу за роки Великої Вітчизняної війни, ісоріографію можна розділити на дві частини, що істотно відрізняються одна від одної, мають свої характерні риси, періоди: 1) період радянської історіогра­фії, що тривав до другої половини 80-х років; 2) період пострадянсь­кої історіографії, або посткомуністичний, що почався з процесів пе­ребудови та гласності з другої половини 80-х років. Для досліджень та літератури першого періоду були характерні підпорядкування дер­жавній політиці і правовій ідеології, розробка заздалегідь визначених партійно-державними органами точок зору, задогматизованість та стандартність, виділення переважно позитивних аспектів і підсумків. Критико-аналітичний підхід, об'єктивний розгляд причин важких по­разок і втрат, помилок і прорахунків здавалися недоречними. Перемо­га якби знімала всі питання державно-владного впливу на правову свідомість.

У даний період на висвітлення війни в історичній літературі, як і ра­ніше, впливають кон'юнктурні моменти. Зміна політико-правовій ситуа­ції, прихід до влади нових лідерів або, навпаки, їх опала зумовлювали зміну оцінок минулого. Оскільки активна участь в боротьбі з ворогом, в досягненні Перемоги (або видимість такої участі) зміцнювали авторитет чергового радянського лідера, його найближчого оточення, то практично неминучим наслідком перестановок у вищому радянському керівництві ставала зміна акцентів в офіційних оцінках тих або інших партійних і державних діячів, воєначальників. Жоден радянський керівник не уник­нув спокуси докладніше та у вигіднішому світлі розповісти про свою участь у війні та одночасно зняти з себе відповідальність за ті або інші прорахунки, помилки, поразки. Автор наукової статті солідарний з цього питання з ученими Н.Д. Козловим, О.В. Дружбою [2], які зазначають, що внаслідок цього формувалася спрощено-апологетична згладжена правова версія історії воїни та стан розвитку права за часів війни [3].

Не дивлячись на це, було б безрозсудно й аморально заперечувати та віддавати забуттю багато чого позитивного, що було зроблене у ви­вченні проблем Великої Вітчизняної війни в 40-80-і роки ХХ ст. Науко­ві праці цього періоду зробили великий внесок у накопичення й поши­рення історіографічної та джерельної бази. Вони дали об'єктивну оцінку складному правовому протиборству із загарбниками, ввели в науковий обіг величезний документальний матеріал, сформували багато наукових правових ідей, висновків, оцінок.

Повною мірою це стосуєтьмя фундаментальних праць з історії та права Великої Вітчизняної війни [4], присвяченим загальним і окре­мим моментам боротьби радянського народу проти німецько-фашистських загарбників. Окрім того, вони попутно розповідали про правові заходи з підтримки морального і правового духу народу, ха­рактеризували його стан і прояви. У шостому томі «Історії Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу» є навіть розділ про духовну зовнішність народу. В результаті використання великого документа­льного матеріалу вони досі цікаві та зберігають наукове значення. У працях, присвячених ідеологічній діяльності партії за роки війни, ува­га приділяється здебільшого державно-владному впливу на правову свідомість і духовну зовнішність народу.

Історики права здійснили ґрунтовний історіографічний аналіз ідеологічної, агітаційно-пропагандистської та масово-політичної ро­боти партійних і державних органів в цей період [5]. Вони відтворили яскраву і переконливу картину мужності й героїзму, самовідданості, патріотичних устремлінь та справ радянського народу. Разом з тим, у вивченні історії державно-владного впливу на правову свідомість на­роду існували й суперечливі тенденції. Судячи з матеріалів соціологі­чних досліджень та свідчень сучасників, питання історичної пам'яті про Велику Вітчизняну війну займали значне місце. Підтверджується це й аналізом літературних творів: дослідження про війну, військові події займали серед них перше місце [6, с. 281-282]. Збереження в правовій свідомості тих військово-правових подій, що склалися під впливом пережитого за роки війни, правових цінностей призвело до частої апеляції до пам'яті про війну в межах тієї, що розгорталася в 70-80 рр. ХХ ст., боротьби за послаблення міжнародної напруженос­ті, за запобігання новій війні. Наприклад, академік Б.М. Пономарьов, визначаючи міжнародне значення Великої Вітчизняної війни, підкре­слював особливу актуальність її досвіду та уроків у зв'язку із загро­зою сповзання до термоядерної катастрофи [7].

У цих роботах роз'яснюється характер війни, стійкість і мужність воїнів і трудівників, показані зусилля, направлені на розгром ворога і виховання правової ненависті до нього. Завдання вироблення цілісного наукового погляду з державно-владного впливу на правову свідомість народу того періоду в них не ставилося, і високі морально-політичні якості радянських людей подаються авторами робіт як закономірний результат ефективної дії на маси з боку партії, її ідеологічної, агітацій­но-пропагандистської та масово-організаторської роботи. Увага пере­важно акцентується на її змісті, засобах, формах, методах і масштабах, досягненнях і позитивних результатах. Недоліки, помилки і прорахун-ки, негативний досвід оцінюються у більшості випадків з позицій їх визнання керівними органами ВКП(б) того часу.

Без належного критичного аналізу й оцінки залишаються наслідки сталінізму, адміністративно-командної системи та екстремальних умов війни в духовно-етичній сфері, ідеології, їх негативний вплив на пра­вову свідомість. Хоча після закінчення війни Й.В. Сталін вперше ви­знав, що у нашого уряду було немало помилок, проте ні тоді, ні пізні­ше він не конкретизував, в чому полягали ці помилки. Репліки Сталіна про помилки не були запрошенням до критичного осмислення право­вого ходу і результату трагедії війни. Внаслідок цього етично-психологічні мотиви і установки, морально-психологічна атмосфера єднання народу, вся гамма спонукальних мотивів, механізми пробу­дження, мобілізації та дії цих чинників, їх передумови вивчені недо­статньо. Тим часом гостра потреба у подальшому розвитку соціально-психологічних, ментальних та інших складових правової свідомості вимагала її реалізації. Без їх урахування неможливо зрозуміти й прави­льно пояснити події, явища та процеси, характерні для масової і інди­відуальної правової поведінки людей в умовах воєнного часу. У дослі­дженнях з історії права та правосвідомості, виданих до початку 90-х років, висвітлено лише окремі аспекти цієї важливої проблеми.

В цілому період радянської історіографії Великої Вітчизняної вій­ни з 40-х до середини 80-х років важко аналізувати однозначно. З од­ного боку, тривав процес приросту історико-правових знань, багато що було зроблено у вивченні роботи радянського тилу та партизансь­кої боротьби, побачили світ мемуари низки знаних воєначальників. Найбільшим виданням цього часу була «Історія другої світової вій­ни», яка вийшла в світ в 1982 р., проте й у цьому багатотомному ви­данні фактично не було нового приросту історико-правових знань, війна не була показана як глибока правова трагедія народу, що при­звела до кризових явищ у правовій свідомості та зрештою викликала високу соціальну активність народу, що зумів подолати величезні труднощі, переламати хід війни та перемогти.

Таким чином, в 40-80-і роки історико-правовий компонент держав­но-владного впливу на правову свідомість був складною структурою. У даний період все більше виявлявся незбіг сприйняття минулого у різних соціальних груп, складалася множинність правових уявлень про нього. Значною мірою розвиток сприйняття правової свідомості був зумовле­ний приналежністю до різних поколінь її носіів. Старші покоління були носіями особової емоційно-правової пам'яті про війну, у молоді картина війни формувалася в процесі правової соціалізації, була раціональні­шою. Нові покоління радянських людей, для яких війна не була части­ною власного життєвого правового досвіду, хоч б дитячого, все більше сприймали її як подію історичну, далеку, абстрактну. Це багато в чому відбивалося й на дослідженнях з Великої Вітчизняної війни. В цілому правовий догматизм того часу брав гору над діалектикою історичної правди. У 40-80-і рр. питання морально-політичної єдності суспільства, духовної зовнішності правосвідомості народу підіймалися переважно військовими правознавцями і філософами [8, с. 3].

Не будучи конкретно-історичними дослідженнями правової сві­домості, вони є роботами теоретико-прикладного характеру. Та лише в окремих з них нечисленні сторінки або дуже короткі розділи при­свячені періоду Великої Вітчизняної війни та правової свідомості. Найцікавішими для автора в цьому відношенні є роботи З.К. Ільіна, М.П. Субботіна, А.Х. Шаваєва, М.П. Скирдо. У цих дослідженнях по­ставлені принципові теоретико-методологічні проблеми, визначена структура духовної зовнішності правової реальності, яка полягає у єдності світоглядних, суспільно-психологічних елементів і моральної зовнішності, подано їх аналіз [9].

Низка робіт правознавців і філософів присвячені ролі морального чинника як істотного елементу правової свідомості на війні. Більшість з них також є прикладними або мають загальнотеоретичний характер.

У методологічному відношенні найбільший інтерес становить до­слідження А. Х. Шаваєва, в якому є визначення морального чинника та морального потенціалу правової свідомості, розкрита їх структура, джерела і зміст. У працях М.П. Скирдо докладніше розкривається суть і джерела моральних сил, міститься визначення морального чин­ника і духовної зовнішності радянських воїнів, на конкретно-історичних прикладах розглядаються їх динаміка і джерела. Автор виявляє умови їх формування і розглядає моральний стан протибор-чих армій протягом всієї боротьби. Правознавці і філософи, що роз­робляли питання методології духовних сил народу та окремі епізоди, що приводили для їх ілюстрації, з історії Великої Вітчизняної війни, так само, як й історики права, акцентували увагу на ідеологічній і по­літичній сторонах морального чинника як специфічного вияву право­вої свідомості. Вони декларували її морально-психологічні аспекти, теоретично обгрунтовували їх, не вдаючись до конкретного історич­ного аналізу даного періоду. Питання впливу на масову правову сві­домість та особисте сприйняття спеціально не ставилися, зачіпалися попутно й фрагментарно, не отримуючи цілісної розробки.

Кардинальні зміни останнього десятиліття ХХ ст. створили нові умови і поклали початок новій української історіографії. Вітчизняна історіографія новітнього часу (з середини 80-х років) несе на собі печа­тку тих змін, що відбуваються в країні, у сфері науки. Свобода й плю­ралізм думок, концепцій зіграли свою позитивну роль в стимулюванні наукових дискусій. З'явилися роботи, присвячені «білим плямам» вій­ни, «невідомій» війні, серед яких стали визначатися напрями пошуку, нові підходи в аналізі духовності, правової свідомості, патріотизму, ненависті, що брали участь у війні. Разом з тим, намітилася тенденція некритичного сприйняття, прояви історичного нігілізму, а у деяких ви­падках - і фальсифікації історії народного подвигу. Мабуть, найважли­вішою відмінною рисою другої половини 80-х років ХХ ст. була по­становка гострих питань військово-правової історії на сторінках періодичного друку. Деколи висловлювалися протилежні точки зору, гострі та полемічні. Бурхливе прагнення до корінного перегляду ста­рих оцінок, не підкріплене глибоким знанням джерел та історичного процесу в цілому, призводило до численних витрат полеміки і об'єкти­вних оцінок правового характеру періоду Великої Вітчизняної війни.

З 1985 р. історико-правова наука вступила в нову складну і супе­речливу смугу свого розвитку, яка характеризувалася, на думку про­фесора В.А. Єжова, з одного боку, вищим рівнем наукового аналізу й узагальнення досягнутих у попередні роки результатів вивчення істо­рії правової свідомості періоду Великої Вітчизняної війни; прогреси­вним пошуком нових наукових підходів до досліджуваних проблем на основі принципів історизму; відмовою від однозначних оцінок подій, підсумків та уроків війни [10]. На той час з'являється історична літе­ратура, в якій лунають нові настрої, заклик до переосмислення мину­лого [11, с. 28-29].

З іншого боку, поряд з виявленням нових правових відомостей про війну, «білих плям» нерідко бездоказово відкидалося все те, що було створене раніше. З'явилися різко негативні підходи до проблем, щодо яких велися дискусії. Перебудовна відвертість та гласність ста­ли розглядатися частиною дослідників як вседозволеність в оцінці минулих подій [12].

Таким чином, сучасне вивчення впливу ідеологічного чинника на правову свідомість за роки Великої Вітчизняної війні характеризуєть­ся складною неоднозначністю. Такий стан викликає потребу у вироб­ленні єдиної парадигми ідейно-світоглядного ставлення до Великої Вітчизняної війни, правової свідомості. Вважаємо, що подальше ви­вчення цих питань допоможе глибшому розумінню ролі і значення ідеологічного чинника у формуванні стійкої правової свідомості в Другій світовій війні.
Бібліографічні посилання

  1. Краткая историография Великой Отечественной и второй мировой войны // История Великой Отечественной войны Советского Союза 1941-1945. - М., 1965. - Т. 6; Очерки советской военной историографии. - М.,1974; Историография советского тыла периода Великой Отечественной войны. - М., 1976; Историография Великой Отечественной войны. - М., 1980; Агитационно-пропагандистская работа КПСС в период Великой Отечественной войны // Историография: Межвуз. сб. - Горький, 1985; Кулиш В.М. О некоторых актуальных проблемах историографии Великой Оте­чественной войны // История и сталинизм / Сост. Мерцалов А.Н. - М., 1991; Вели­кая Отечественная война // Историография. - М., 1995; Правда и вымыслы о войне. Проблемы историографии Великой Отечественной войны 1941-1945 гг. - СПб, 1997; Великая Отечественная война 1941-1945 гг. Военно-исторические очерки: В 4 кн. - М., 1996; Мельхов М.И. Канун Великой Отечественной войны: дискуссия про­должается. - М. 1999.

  2. ^ Козлов Н.Д. С волей к победе. (Моральный потенциал народа и общественное соз­нание в годы Великой Отечественной войны). - СПб., 2001; Дружба О.В. Великая Отечественная война в сознании советского и постсоветского общества: динамика представлений об историческом прошлом. - Ростов-на-Дону, 2000.

  3. Самсонов A.M. Недостойные методы в спорах с инакомыслящими // Вопросы исто­рии. - 1989. - №11. - С. 178; Гареев М.А. Об изучении истории Великой Отечест­венной войны // Новая и новейшая история. - 1992. - №1. - С.З

  4. История Великой Отечественной войны Советского Союза 1941-1945 гг. - М., 1965. - Т.1-6; История второй мировой войны 1939-1945. - М., 1973-1982. - Т. 1-12; Исто­рия социалистической экономики СССР: В 7 т. - М., 1978. - Т. 5: Советская эконо­мика накануне и в период Великой Отечественной войны. 1938-1945 гг.; История советского рабочего класса: В 6 т. - М., 1984. - Т. З: Рабочий класс СССР накануне и в годы Великой Отечественной войны. 1938-1945.; История советского крестьянс­тва. - М., 1987. - Т. 3: Крестьянство СССР накануне и в годы Великой Отечествен­ной войны. 1938-1945 гг.

  5. Майн В. Н. Историко-партийная литература об идейно-политической работе КПСС с интеллигенцией в годы Великой Отечественной войны // Вопросы истории КПСС. -1980. - №10; Горохов Н.А. Идеологическая работа Коммунистической партии на фронте в годы Великой Отечественной войны // Вопросы истории КПСС. - 1984. -№ 5; Агитационно-пропагандистская работа КПСС в период Великой Отечествен­ной войны // Историография: Межвуз. сб. - Горький, 1985; Мерцалов А.Н. Стали­низм и освещение прошлого // История и сталинизм. - М., 1991; Савушкин Л.М. Идеология советского тыла: проблемы и противоречия. 1941-1945. - Воронеж, 1990; Гареев А. М. Неоднозначные страницы войны: Очерки о проблемных вопросах исто­рии Великой Отечественной войны. - М., 1995; Другая война: 1939-1945 гг. - СПб., 1996; Кондакова Н.И. Духовная жизнь России и Великая Отечественная война 1941­1945 гг. - Рязань, 1995.

  6. Русские. - М., 1992.

  7. Пономарев Б.Н. Международное значение победы СССР в Великой Отечественной войне. Проблемы мира и социализма. - М, 1985.

  8. Левашко З.П. Моральный облик советского воина: Рекомендательный указатель ли­тературы. - М., 1950; Журавлев М.Г. Моральный облик советского война. - М., 1953; Волкогонов Д.А. Этика советского офицера. - М., 1973; Волкогонов Д.А. Воин­ская этика. - М., 1976.

  9. ^ Ильин С.К. Моральный фактор в современной войне. - 3-е изд. - М., 1979; Марк­сизм-ленинизм о войне и армии / Ред. Тюшквич С.А. и др. - 5-е изд. - М., 1968; Субботин М.П. Моральный фактор в условиях современной войны. - Ростов-на-Дону, 1972; Шаваев А.Х. Методологические вопросы анализа и оценки морального фактора в войне: Автореф. дис. ... канд. филос. наук. - М., 1977; Скирто М.П. Роль морального фактора в победе советского народа и Советских Вооруженных сил в Великой Отечественной войне. - М., 1959; Скирдо М.П. Моральный фактор в Вели­кой Отечественной войне. - М., 1959.

  10. Ежов В.А. 50 лет Победы: состояние отечественной историографии. Великая Отече­ственная война 1941-1945 гг. // Проблемы историографии: Сб. докл. междун. науч. конференции. - СПб., 1996.

  11. Самсонов А.М. Знать и помнить: Диалог историка с читателем. - М., 1988; Историки спорят. Тринадцать бесед. - М., 1988; Соколов Б. Цена победы. Великая Отечест­венная: неизвестное об известном. - М., 1991; Поляков Ю.А. Историческая наука в переходный период. Осмысление истории. - М., 1996.


Ю.Г. Барабаш

кандидат юридичних наук, доцент (Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого)
^ ЗАГАЛЬНІ ФАКТОРИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА СТАН ТА ДИНАМІКУ ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИХ КОНФЛІКТІВ: КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ
Кожен день привносить у життя української політики черговий конфлікт. Взагалі говорячи, конфліктний стиль поведінки став імане­нтним вітчизняному політикуму. Перебороти цю ситуацію, точніше кажучи, перевести конфронтаційну форму поведінки в конструктивну взаємодію є одним із головних завдань суспільних наук, в тому числі й науки конституційного права. І першочерговим на порядку денному в дослідженні вказаної проблематики є виявлення чинників (факто­рів), які сприяють конфліктності у владному середовищі. Це, по суті, і є головною метою цієї статті. Слід зазначити, що питаннями факторів, які впливають на стан та динаміку владних конфліктів, активно за­ймалися такі дослідники, як Ю.М. Тодика, М.І. Панов, Л.М. Герасіна, О.В. Глухова, Т.М. Пряхін, А.А. Єзеров та ін.

В першу чергу, слід звернути увагу на стан основного детерміна­нту ситуації у державно-владному середовищі - на стан політичної системи. Цей стан ми можемо проаналізувати з декількох позицій. Насамперед, стосовно змістовної, динамічної сторони цієї системи -політичної діяльності, то в цій сфері відмічаємо, що політика, яка провадиться провідними акторами вітчизняного політикуму, носить в багатьох випадках спекулятивний характер. Ми не схильні пояснюва­ти цей факт виключно низьким професіоналізмом вищих посадовців. Скоріш навпаки, використовуючи професійні навички, українські по­літики навчились «грати» на почуттях виборців. Наведемо декілька показових прикладів.

Справді негативною тенденцією, на наш погляд, окрім «кишень-ковості» та ідеологічної одноманітності переважної більшості полі­тичних партій, є наділення таких інститутів громадянського суспільс­тва державно-владними повноваженнями як на вищому, так і на регіональному рівні. Йдеться про «партійно-імперативний» мандат: «повноваження народного депутата України припиняються достроко­во в разі... невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу де­путатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фрак­ції» (п.6 ч.2 ст. 81 Конституції). При цьому рішення про дострокове припинення повноважень приймається вищим керівним органом від­повідної політичної партії (виборчого блоку політичних партій) (ч.6 ст. 81 Конституції). Не вдаючись до дискусії про доцільність його за­провадження, звернемо увагу на неоднозначність «конституційної чи­стоти» такої новації.

У статті 1 Конституції України наша держава проголошена демо­кратичною та правовою. Демократичний характер держави проявля­ється, зокрема, в тому, що згідно з ч. 2 ст. 5 Конституції України вся влада належить народу, який її здійснює безпосередньо чи через ор­гани державної влади та місцевого самоврядування. Тобто виключно український народ може наділяти такий представницький орган вла­ди, як Верховна Рада України, владними повноваженнями в ході про­ведення виборів народних депутатів. З іншого боку, складовою демо­кратичного устрою є й те, що органи влади повинні періодично зазнавати змін їхнього персонального складу внаслідок чергових ви­борів. Звичайно, це не виключає ситуації проведення виборів раніше вказаного в Конституції строку, а також припинення повноважень окремих його членів до завершення каденції. Зокрема, така можли­вість випливає з повноважень Президента України з дострокового припинення повноважень парламенту і призначення позачергових ви­борів до Верховної Ради України (п. 7, 8 ч.1 ст. 106 Конституції).

Разом з тим, зі змісту ч.2 ст.5 Конституції випливає також і те, що український народ не тільки формує представницькі органи влади, але й може наділяти органи державної влади повноваженнями з достро­кового припинення повноважень таких представницьких органів або окремих їх членів, яких по суті народ і обирає в ході виборів.

Попередня теза про можливість делегування народом повноважень із припинення повноважень органами публічної влади представників на­роду (чи відповідної територіальної громади) випливає з того, що, окрім виключної прерогативи українського народу на визначення та зміну кон­ституційного ладу (ч.3 ст.5 Конституції), до його безперечних конститу­ційних прерогатив дострокове припинення повноважень представниць­ких органів влади та їхніх членів не входить. Це право може бути делеговане, однак знову ж таки, з огляду на формулювання ч. 2 ст. 5 Кон­ституції, тільки органам державної влади та місцевого самоврядування.

Згідно зі ст. 36 Конституції України політичні партії є об' єднаннями громадян, тобто інститутами громадянського суспільс­тва, які покликані «сприяти формуванню і вираженню політичної волі громадян» та з цією метою брати участь у виборах. Основоположні засади теорії держави і права та системний аналіз конституційних приписів дозволяють дійти однозначного висновку про те, що полі­тичні партії в жодному разі не можуть розглядатись як орган держав­ної влади чи орган місцевого самоврядування.

Отже, наділення правом із дострокового припинення повнова­жень членів представницьких органів такого інституту громадянсько­го суспільства, як політичні партії, не відповідає конституційним по­ложенням про можливість делегування таких прав виключно органам державної влади та місцевого самоврядування.

Завершуючи розгляд питання про «партійно-імперативний» ман­дат, зауважимо, що перенесення партійного принципу до стін парла­менту та в роботу місцевих рад призвело до того, що в умовах недос­коналої партійної системи принцип народного представництва реально перетворився на представництво у владі великих фінансово-промислових груп, а точніше, їхніх власників. У контексті останньої тези вкажемо на ще один вкрай вагомий фактор конфліктності у вла­дному середовищі - «тіньове» фінансування політичних сил та їхніх представників в органах публічної влади.

Першим кроком на шляху забезпечення прозорості у фінансовій стороні діяльності суб' єктів політики мало стати зняття обмеження розмірів виборчих фондів партій (блоків) на парламентських виборах 2006 р. Однак, на наше глибоке переконання, така новація не дала очікуваного результату.

Привід для сумнівів дають такі цифри [1, с. 36]. По-перше, левову частку виборчих фондів партій і блоків, а саме 480 млн грн (86,77 % фондів), склали власні гроші партій. Звідки узялися такі гроші в пар­тій? Можливо, рівень фінансової дисципліни серед членів партій (бі­льшість із яких напевно «віртуальні») став настільки високим, що вони платять членські внески справніше, ніж податки? Є й другий, не менш цікавий бік. Серед даних, наданих до ЦВК партіями й блоками після проведення виборчої кампанії 2006 р., істотно виділяються цифри ви-трачуваних коштів однієї політичної сили, якій пощастило потрапити в парламент. Йдеться про Блок Юлії Тимошенко. У порівнянні з іншими переможцями (крім одного) її витрати виглядають аж занадто скромно. Навіть швидкий поверхневий аналіз викликає досить багато питань. Ця політична сила надала дані, що на передвиборчу агітацію вона витра­тила 13,5 млн грн. З них на виготовлення й оренду бігбордів ця сила витратила не більше 2-3 млн грн (з урахуванням того, що розшифру­вання напрямків витрат в даних ЦВК немає, ми беремо відразу дві ци­фри: «виготовлення матеріалів передвиборної агітації» та «інші послу­ги, пов'язані із проведенням передвиборної агітації»). За даними фахівців у сфері реклами, виготовлення й місячна оренда одного рек­ламного щита обходиться в середньому 1500 грн. Нескладним матема­тичним підрахунком виходить, що навіть якщо ця політична сила ви­тратила вищевказану суму на одні бігборди, то в середньому маємо, що вона розмістила не більше 3-4 бігбордов у кожному з 456 міст України (ми не беремо до уваги автодороги). Попри те навіть поверхо­вий візуальний аналіз дозволяє стверджувати, що таких бігбордів було набагато більше. Однак довести це буде досить важко з огляду на те, що справжні показники витрат могли «розчинитися» у тисячі виборчих фондів, які були створені БЮТ як суб'єктом не тільки парламентських, а й регіональних і місцевих виборів.

На нашу думку, причина цих процесів лежить набагато глибше. Інколи складається враження, що насправді існують дві України: одна - формальна, описана в Конституції, інша - «тіньова», проте реальна. Обидві діють за своїми правилами, живуть своїм життям. І це не фан­тастичні вигадки. Явище «тіньової» політики, так само, як і «тіньової» економіки, вже давно вкорінилося в розуми громадськості. На сьогодні ми поступово звикаємо до того, що будь-які державні справи мають свою «тіньову» сторону. Тому, що б ми не пропонували на конститу­ційно-правовому рівні стосовно забезпечення чистоти у фінансовій стороні партійної системи, все-рівно, до того часу, доки не буде вирі­шено принципове питання про «детінізацію» економіки, зрушити з ме­ртвої точки навряд чи вдасться. Вважаємо, що таким кардинальним кроком має бути проведення «податкової амністії». Про такий захід ві­тчизняні політики вже давно говорять, попри те до останнього часу не спромоглися запровадити в життя. Ключовими характеристиками та­кого державно-правового кроку є декларування особами усіх наявних статків без посилання на джерела їх походження та сплата із задекла­рованих коштів податків за зниженою ставкою. Серед останніх при­кладів - амністія в Індії, Німеччині, Росії, Казахстані. Так, за результа­тами дії податкової амністії в Індії до державного бюджету вдалося залучити близько 2 млрд дол. США [2]. Звичайно, що ми не відчуваємо ілюзій з приводу того, що наступного дня після введення амністії біля податкових інспекцій вишикуються у черги крупні бізнесмени та чи­новники. Разом з тим, такий захід матиме більший вплив на «детініза-цію» економіки, а відповідно, і політичних процесів, аніж різного роду програми та концепції чи показові акції боротьби з корупцією та при­ховуванням доходів від оподаткування. Однак питання залишається питанням - чи вистачить мужності у вітчизняних політиків піти на та­кий непопулярний крок, зважаючи на звиклість українського електора-ту до популістських закликів та небажання сприймати ринкові реалії первісного накопичення капіталу [3].

Не менш значимим, а можливо, навіть і більш вагомим, є брак дові­ри до органів влади з боку населення. Ця теза з часом набуває все біль­ше аксіоматичного характеру. Тенденція до зниження довіри до вищих публічних інституцій спостерігається останні 15 років. При цьому по­ширеною є думка про необхідність встановлення жорсткого народного контролю за діяльністю представницьких суб'єктів влади. Тому дивним на цьому тлі виглядає те, що за результатами конституційної реформи встановлюються правила, які свідчать... про підвищення такої довіри. З одного боку, говориться про необхідність жорсткої партійної дисциплі­ни у стінах парламенту (тобто депутат розглядається як потенційний зрадник народної довіри), а з іншого - встановлюється більш тривалий термін каденції парламенту (5 років замість 4). Проведений нами аналіз засвідчив, що такий тривалий термін повноважень існує лише в 6 із 48 країн Європи, тобто в 12 % випадків. При цьому 3 з цих 6 країн є неве­ликими за розмірами (Сан-Маріно (60,5 км2), Мальта (316 км2), Люк­сембург (2,6 тис. км2) і можуть дозволити собі за допомогою інститутів безпосередньої демократії оперативно вирішувати більш-менш серйозні державно-правові конфлікти, яких, до речі, в їхній практиці було не так і багато. Порівняно з цим строк каденції шведських парламентаріїв ста­новить лише 3 роки.

Вважаємо, що запровадження в Україні такого тривалого терміну діяльності як для парламенту, так і для глави держави є невиправда­ним, зважаючи на існуючі політичні реалії та укорінену в суспільстві думку про необхідність постійного контролю за діями можновладців, бо саме періодичні вибори можуть бути найбільш ефективною та де­мократичною формою контролю.

Більше того, вважаємо, що однією із причин, що заважають урядо­вим структурам та парламенту вдатись до вкрай потрібних, однак не­популярних кроків, насамперед в економіці, є перебування країни в стані постійної виборчої кампанії. Адже цілком зрозуміла позиція представлених у владі політичних сил, які, прийшовши до влади, перш за все застосовують популістські заходи, оскільки інакше це завдасть серйозного удару по рейтингу цієї партії на виборах до чергової пред­ставницької установи. А враховуючи той факт, що найближчі роки наша країна перетвориться на справжнє «електоральне царство» (2010 рік - вибори Президента та місцевих голів, 2011 р. - вибори депутатів місцевих рад, 2012 р. - вибори до парламенту), ми зможемо спостері­гати справжній сплеск «популізму». Тому вважаємо, що існування не­значного розриву у часі, насамперед між президентськими та парламе­нтськими виборами, тільки сприятиме «прагматизації» вітчизняної політики. Оскільки в такому разі ми справді зможемо отримати відпо­відальну політичну силу (чи відповідальні сили).

Про втрату довіри свідчить і те, що останнім часом теза про необ­хідність частішого використання інституту референдуму стала знахо­дити все більше прихильників як серед політиків, так і серед громад­ськості. Остання ситуація із референдумом стосовно вступу до НАТО змусила ще раз замислитись про співвідношення двох інститутів без­посередньої демократії - виборів та референдуму - та про цільове призначення першого. Насамперед, постає питання: навіщо ми обира­ємо Президента? Адже, як виявляється потім, реалізувати одну із сво­їх функцій - керівництво зовнішньополітичною діяльністю (п. 3 ч. 1 ст. 106 Конституції) - він самостійно не в змозі.

Уваги потребує і такий чинник, як інформування населення про діяльність влади. І тут на перший план виходить болюче питання про створення справді незалежного медіа-ресурсу - громадського (суспі­льного) телебачення. Адже прийнятий ще в 1997 р. Закон «Про сис­тему суспільного телебачення та радіомовлення» до цього часу зали­шається лише на папері. А проблема дійсно існує. Адже за дослідженням правозахисників практично всі вітчизняні медіа-ресурси знаходяться в руках закордонних організацій та бізнес-структур, які мають своє політичне представництво у владних інсти­туціях. Так, співвласниками телеканалу «Інтер» є «Громадське росій­ське телебачення» (в свою чергу, 49 % акцій ГРТ належать російсько­му бізнесмену Р. Абрамовичу), Українська асоціація економічного співробітництва і розвитку «Діловий світ» та ТОВ «Пегас Телебачен­ня». Журналісти пов'язують цей канал з ім'ям голови Державної мит­ної служби В. Хорошковським. Ще більш цікавим є склад власників каналу «ICTV»: І. Суркіс, ТОВ «Інвестпроект», ТДВ «ОМЕТА private), компанія «8шііі1еогі Holding Limited)), компанія «Shonest Investments Limited» (останні дві компанії зареєстровані за однією ад­ресою на острові Тортола (Британські Виргінські острови) [4]. Тому говорити про те, що ці мас-медіа будуть доводити об' єктивну інфор­мацію до населення, не доводиться. Свідченням цього є й те, з якими складнощами доводиться аналітикам отримувати дані про власників каналів. Тоді як загальноєвропейським правилом, запровадженим Ко­мітетом міністрів Ради Європи в 1994 р., є відкритість інформації про осіб, які мають відношення до засобів масової інформації (Рекомен­дація R (94) 13 від 22 листопада 1994 р.).

Разом з тим, як свідчить зарубіжний досвід, сам процес запрова­дження справді «народного» телебачення не є таким вже простим. Насамперед, принциповим є питання про джерела фінансування таких каналів. В багатьох країнах, де створене громадське телебачення, во­но функціонує на абонентську плату, яка має обов'язковий характер. Так, британські глядачі сплачують щомісяця за перегляд каналу «Бі-Бі-Сі» суму, еквівалентну 180 доларам США. Італійська телемережа громадського мовлення «RAI», яка складається із трьох каналів, існує за рахунок абонплати та реклами. Слід зазначити, що останнім часом в Європейському Союзі розгорнулась дискусія: чи слід вважати дер­жавною підтримкою таких каналів встановлення абонплати, що, в свою чергу, відповідно до принципів єдиного ринку (ст. 87(1) Дого­вору ЄС) може розглядатись як порушення правила про неможливість державної підтримки суб' єктів господарювання [5, с. 145]. Не менш принциповим є й питання про управління такими медіа-ресурсами. Згідно з рекомендаціями Комітету міністрів Ради Європи, «націона­льна правова основа, що регламентує діяльність діяльність організа­цій громадського мовлення, повинна чітко передбачати їх редакційну незалежність та інституційну автономність» [5, с. 144]. Так, до складу керівної ради «Бі-Бі-Сі» входять релігійні діячі, представники проф­спілок, представники бізнесу, представники громадських організацій. Політики там, як правило, не репрезентовані. Хоча формально канал виглядає достатньо підлеглою уряду структурою, адже всіх членів ра­ди призначає Міністр культури, засобів масової інформації та спорту. Разом з тим періодично виникають спроби урядовців здійснювати вплив на громадське мовлення, як, наприклад, це мало місце у 80-х роках минулого сторіччя, коли була оприлюднена інформація про ви­могу високопосадовців узгоджувати всі призначення до служби новин «Бі-Бі-Сі» із секретною службою [6, с. 248].

В Італії телеконценром RAI керує Рада директорів, яка складаєть­ся з 9 членів: 7 членів призначаються парламентською комісією з те-лерадіомовлення, а 2 - міністерством економіки та фінансів. Литовсь­ке громадське мас-медіа «LRT» скеровується Радою, до складу якої входять по 4 особи, призначені президентом та парламентом, та по 1 представнику Литовської Ради з науки, Міністерства освіти, Асоціації творчих працівників і Конгрегації епіскопів [5, с. 197-200].

Щодо вітчизняної перспективи, то вважаємо, що це питання на­вряд чи буде позитивно вирішене найближчим часом. З одного боку, можемо констатувати активізацію зусиль вищих посадовців зі ство­рення громадського мовлення [7], з іншого - навряд чи політики змо­жуть відмовитись від спокуси користуватись безкоштовним ефіром державних медіа для підтримання власного рейтингу. Однак все-таки маємо надію, що з часом ми досягнемо такого рівня потреби в об'єктивній інформації, що будемо вимагати від політиків не тільки створення такої системи мовлення, але й будемо оберігати її, як це сво­го часу робили чехи, ставши на захист об' єктивності Громадського те­лебачення. Йдеться про конфліктну ситуацію, яка виникла наприкінці 2000 р. з приводу зміни генерального директора телебачення: замість Душана Кмеличека на цю посаду був призначений Іржі Годач. Акції протесту журналістів каналу були пов' язані як із постаттю Годача (про якого в професійних колах відзивались не з самого кращого боку), так і з його кадровими призначеннями. Годач призначив на посаду керівни­ка редакції новин Яну Бобошикову, яка була відома своїми давніми зв'язками з однією із провідних політичних сил в країні - Громадянсь­кою демократичною партією. Саме тоді до акцій протесту медійників приєдналось населення. Біля 110 тис. чехів вийшли на мітинг підтрим­ки дій журналістів, що відбувся в центрі Праги. Причиною такого кон­флікту, який з часом переріс у державно-правовий (оскільки виникла конфронтація між Радою Чеського телебачення та депутатами і Уря­дом з приводу звільнення Годача), стала недосконала система форму­вання Ради Чеського телебачення, до компетенції якої саме і входить призначення та звільнення гендиректора Громадського телебачення. Результатом тривалого конфлікту стала зміна керівництва телебачення, а також реформування системи формування персонального складу Ра­ди телебачення: відтепер членів ради призначає Палата депутатів за пропозицією інститутів громадянського суспільства [5, с. 204; 8].

Безсумнівно, наведений перелік факторів конфліктності у влад­ному середовищі не є виключним. Разом з тим, вказані нами чинники мають вагомий вплив на підвищення конфронтаційного рівня при здійсненні влади. Тому подальші наукові розробки мають бути зосе­реджені на пошуку комплексних заходів, за допомогою яких на них можна здійснити вплив.
Бібліографічні посилання

  1. Шелудько В., Вадімова Н. Виборчі фонди політичних партій, виборчих блоків полі­тичних партій: формування, використання коштів і контроль // Вісник Центральної виборчої комісії України. - 2006. - № 3. - С. 36

  2. Матычак Т. От налоговой амнистии в первую очередь могут выиграть госслужащие [Електр. ресурс] // Режим доступу: http://times.liga.net/articles/gs010923.html

  3. Яворский В. Кому принадлежат украинские каналы // Главред. - 2006. - 24 января.

  4. Телевидение в Европе: регулирование, политика, независимость. - Будапешт, 2006.

  5. Уэбстер Ф. Теории информационного общества. - М., 2004.

  6. Про заходи щодо створення системи Суспільного телебачення і радіомовлення України: Указ Президента України № 148/2008 від 21.02.2008р. // Урядовий кур'єр. - 2008. - № 37. - 26 лютого.

  7. Чешские политики услышали глас народа. Забастовка журналистов обернулась мас­совыми демонстрациями в Праге // «Независимая». - 2001. - 11 января.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22



Скачать файл (7582.3 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации