Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Реферат - Історія української енциклопедичної справи (XI-XVII ст.) - файл 1.doc


Реферат - Історія української енциклопедичної справи (XI-XVII ст.)
скачать (51.5 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc52kb.21.11.2011 11:18скачать


1.doc

Історія української енциклопедичної справи сягає давніх-давен: ще в XIст. у Київській Русі існували рукописи, що об'єднували у своєму змісті статті довідкового характеру. Це ізборники — зібрання різноманітних окремих, здебільшого невеликих за обсягом творів, об'єднаних в одному рукописі, та азбуковники (їх ще називали алфавітниками) — рукописні словники незрозумілих слів, власних імен та інших нових понять, які з'явилися після прийняття християнства. У найдавніших ізборниках, датованих ХІ-ХIII ст., вміщені не лише тексти біблійного змісту та твори найавторитетніших богословів, а й безліч довідкових загальноосвітніх відомостей з історії, астрономії, математики, поетики, що й дає підстави визначити енциклопедичний характер цих пам'яток.

Найдавніші ізборники — „Ізборник Святослава 1073 року" та „Ізборник Святослава І076 року". Вони відрізняються змістом. Так, „Ізборник Святослава 1073 року" — це збірка літературних творів переважно церковно-релігійного характеру. Тут вміщено значне за обсягом зведення виписок з біблійних книг і творів найавторитетніших візантійських богословів (зокрема, Іоанна Златоуста), також два уривки з „Відповідей Анастасія Сінаїта" про філософські категорії, трактат „О образьх" — перший слов'янський посібник з поетики, де подається визначення тропів (алегорії, метафори, гіперболи тощо).

В ізборнику є відомості з історії, ботаніки, зоології, астрономії, математики, що дає нам підставу визначити енциклопедичний характер цієї пам'ятки. Цікавими додатками були переліки заборонених та рекомендованих церквою книг. Загалом ізборник містить понад 380 статей різних авторів, оздоблений розкішним орнаментом та мініатюрами.

Дещо інший характер має „Ізборник Святослава 1076року", що був складений у Києві на основі рукописів великої бібліотеки князя Ярослава Мудрого. Тут вказані норми поведінки людини у різних побутових обставинах з огляду на вимоги тогочасного духівництва, вміщені повчання на морально-етичні теми, уривки житій святих, висловлювання константинопольського патріарха тощо. Зауважимо, що обидва ізборники доповнюють один одного, подаючи корисні відомості наукового характеру, а також певні практичні поради.

Більш яскраво риси енциклопедичного видання втілені в азбуковниках або алфавітниках, як їх ще називали. Азбуковник — це рукописний словник незрозумілих слів, що виник в епоху Київської Русі. Поява таких словників лексико-енциклопедичного характеру викликана тим, після прийняття християнства на Русі з'явились книги, які містили багато незрозумілих слів, власних імен, нових понять, тобто потребували пояснень. Ці пояснення наводились в кінці книги, однак слова писали без суворо визначеного порядку. Упродовж ХШ-ХУІ століть азбуковники зазнали суттєвих змін. Вони ввібрали у себе матеріал інших типів словників: ономастиконів (там подавали пояснення власних імен і загальних слів, а також географічних назв із Святого письма), символіків (тут містилися витлумачення символів та іносказань). Азбуковники удосконалили словникову техніку: поступово утверджували алфавітний принцип розміщення статей (звідси і назва), нерідко укладачі зазначали мову, з якої походило пояснюване слово, і літературні джерела, де воно використовувалось.

Загалом кожний азбуковник поділявся на дві частини: лексикографічну і літературну. В першій ішлося про словознавство, в другій — про різні предмети, які цікавили тогочасне суспільство. Зрозуміло, що пояснення, які вміщувались в азбуковнику, відображали тогочасний стан розвитку науки та просвіти. Азбуковники мають для нас історичну цінність, оскільки є джерелом відомостей про побут, звичаї, культуру українського суспільства ХІ-ХУІІ століть.

Як бачимо, азбуковники істотно удосконалили формування словникових видань, зокрема, поступово утверджувався чіткий алфавітний принцип розташування довідок, створювались різноманітні види довідників (наприклад, ономастикони та символіки), широко наводились етимологічні довідки, зазначались літературні джерела, праці тощо. Зрозуміло, що ізборники та азбуковники — ще не енциклопедії у нашому сучасному розумінні, однак саме ці книги та рукописи свідчать про прагнення українського народу до накопичення, систематизації наукових знань, піднесення загального рівня національної освіти та культури.

Першим в Європі великим друкованим азбуковником став випущений у серпні 1627 р. у друкарні Києво-Печерської Лаври „Лексикон славенороський" П.Беринди. Безперечно, поява словника типу „Лексикону" (повна назва — „Лексіконь славенороській и имен тьлкованіе") була зумовлена потребами тогочасного культурного й релігійного життя України. Переклади Святого письма українською мовою, що з'явилися з середини XVIст. (наприклад, Пересопницьке Євангеліє, Крехівський Апостол та ін.), наприкінці сторіччя припиняються. У літературній полеміці з католицькою церквою, яка посилювала свій вплив на українських землях, вкрай необхідною була книжкова мова. Нею і стала церковнослов'янська, що мала давні традиції. У тогочасному користуванні було чимало літератури цією мовою, хоч безліч слів і форм її становили неабиякі труднощі для читача. У братських школах викладали деякі дисципліни церковнослов'янською мовою, вивчали її як окремий предмет. Саме тому перекладний церковнослов'янсько-український словник був необхідний як учням та викладачам братських шкіл, так і досить широким читацьким колам. До появи „Лексикону" функції перекладного (частково й тлумачного) словника виконував „Лексис" Л.Зизанія Тустановського (1596), де містилося 1061 слово, що, зрозуміло, не задовольняло тогочасних мовних потреб.

Сам П.Беринда пояснював причини, які спонукали його до праці над словником у присвяті Дмитру та Данилу Федоровичам Балабанам, вміщеній перед текстом „Лексикону". Він зазначав, що церковнослов'янську мову навіть освічені люди не розуміють повною мірою, а певні політичні і церковні кола нехтують нею. П.Беринда підкреслював виняткове значення церковнослов'янської мови для поширення грамотності, називав її „великою", адже саме вона використовувалась у церковних гімнах, перекладених з грецької, та у літургіях.

„Лексикон" є результатом майже тридцятирічної наполегливої, копіткої праці П.Беринди — видатного діяча української культури XVII ст. Він залишився в історії не лише як талановитий лексикограф, а й як поет, перекладач, редактор, друкар і гравер, людина дійсно енциклопедичної освіченості. Працюючи у друкарні Федора та Гедеона Балабанів у Стрятині, а згодом — у друкарнях Львівського братства та Києво-Печерської Лаври, він здійснював нагляд за друкуванням, брав участь у виправленні, редагуванні та перекладі текстів.

Саме під час роботи у стрятинській друкарні П.Беринда і розпочав укладання „Лексикону". Існує думка, що словник П.Беринди первісно мав завершувати нове видання Біблії, яке запланував здійснити Ф.Балабан. Пізніше, коли задум цей не було втілено, П.Беринда начебто переробив свій словник, пристосувавши його до практичних потреб. Однак аналіз посилань в „Лексиконі" свідчить, що П.Беринда не обмежувався лише лексикою, яка трапляється в тексті Біблії, а використав значний обсяг іншої тогочасної літератури, як наукової, так й довідкової. Це дає підстави стверджувати: „Лексикон" з самого початку створювався як окреме,cамостійне завершене видання, а не як додаток до іншого.

Працю П.Беринди відкриває присвята Дмитру та Данилу Федоровичам Балабанам, де автор наводить окремі факти біографічного характеру, зокрема відомості про роботу над словником. Передує присвяті вірш Т.Земки — типовий зразок українського панегірика XVII ст. За присвятою вміщено власне текст словника — майже 7000 (6982) статей. Вони поділені на дві окремі частини: першу — перекладний словник та другу — словник іншомовних слів, загальних назв і власних імен, які вживались у тогочасній літературі. Хоча сам автор досить чітко поділив текст на дві частини, у змісті першої ми бачимо окремі слова іншомовного походження, а у другій трапляється й церковнослов'янська лексика. Загалом дві частини „Лексикону" мають елементи тлумачного, етимологічного й енциклопедичного словників (останнє дало підстави дослідникам українських енциклопедій вважати „Лексикон" П.Беринди першим українським енциклопедичним виданням). Завершує словник післямова, яка наводить цікаві факти і має важливе значення для вивчення історії і джерел праці.

Опрацьовуючи матеріал до „Лексикону", П.Беринда широко користувався виданими раніше лексикографічними дослідженнями (азбуковниками, а також „Лексисом" Л.Зизанія, що у повному обсязі увійшов до складу словника), рукописними та друкованими текстами творів інших авторів (наприклад, Біблією Х.Плантена, звідки запозичені окремі тлумачення у другій частині словника, глосами Ф.Скорини, творами Максима Грека та ін.). Стали у нагоді і так звані „произвольники" — вказані перекладачами на берегах видань синонімі:, можливі варіанти перекладу оригіналу, пояснення незрозумілих слів. Зазначимо, що П.Беринда їх часто використовув, наприклад, в „Анфологіоні" (1619).

Однак „Лексикон" — оригінальна, самобутня праця. Якщо в попередніх лексикографічних дослідженнях, що мали переважно незначний обсяг, пояснювались та перекладались здебільшого випадково зібрані слова, то П.Беринда першим в історії української лексикографії уклав систематичний, досить великий словник, який було видрукувано окремим виданням. Особливо цінним є те, що тлумачення або переклади слів в обох частинах „Лексикону" наведені українською літературною мовою XVII ст.

Загалом структура словникової статті в „Лексиконі" П.Беринди така: реєстрове слово — тлумачення — переклад одним або кількома відповідниками. Автор наводить також приклади використання слів у різних діалектах української мови. Іноді замість перекладу вміщено лише пояснення значення слова, переважно енциклопедичного характеру (зокрема, таким є пояснення слова „кречет", де підкреслено різницю між кречетом і соколом). Зрозуміло, наведені П.Бериндою тлумачення, як і етимологічні довідки у другій частині словника, віддзеркалювали рівень тогочасної науки, певною мірою на них позначився й вплив теології. У першій частині „Лексикону" подані здебільшого пояснення церковнослов'янських та староруських слів, однак трапляються тут й українські слова (наприклад, „колиба", „рожа", „менший"). Наявність їх свідчить про те, що у XVII ст. не завжди чітко можна було провести межу між церковнослов'янською та живою українською мовою, які впливали одна на одну.

Реєстрові слова у „Лексиконі" розташовані в алфавітному порядку відповідно до цифрових значень літер кириличного письма. Кожна сторінка вміщує дві колонки із реєстровими словами та їх тлумачення або переклади. Колонки пронумеровано, над ними надруковано своєрідний колонтитул — дві-три перших літери реєстрового слова. Над правою колонкою вказано також початок першого слова наступної сторінки. Цікаво, що традиції „Лексикону", зокрема нумерація колонок, а не сторінок, форма колонтитула, продовжені укладачами енциклопедичних видань у XX ст., наприклад, в Українській Загальній енциклопедії.

Аналізуючи „Лексикон" П.Беринди, варто звернути увагу на особ¬ливості використання літер. Так, для деяких з них у словнику існує кілька різновидів як за рисунком, так і за розміром (наприклад, для „о" — 8, для „с", „т" — 7 різновидів). Для „г проривного" П.Беринда ввів до „Лексикону" окрему літеру, додавши до звичайного „г" особливу позначку. Літера ця була потрібна лексикографу для відтворення живої української мови, а також для точної передачі звуків у запозичених словах (дослідники зазначають, що й у попередніх виданнях Києво-Печерської Лаври П.Беринда її використовував.

Практично кожний примірник „Лексикону" дещо відрізняється від інших. Вважають, що словник друкувався кількома заводами і, продовжуючи роботу над виданням, П.Беринда вносив у текст певні зміни (переважно додавав тлумачення до тих слів, які їх спочатку не мали).

„Лексикон" П.Беринди неодноразово переробляли й широко використовували укладачі азбуковників XVII ст. Книга досить скоро стала рідкісною. Саме тому у друкарні Кутеїнського монастиря (поблизу Орші) 1653 р. побачило світ друге видання „Лексикону", що майже повністю зберігало авторський текст. Однак у цій книзі пропущено присвяту, вірш Т.Земки, післямову автора, відсутні також ксилографічні гравюри. Змінені й шрифти: грецькі слова, що в першій чверті „Лексикону" складали грецьким шрифтом, відсутні; латинські слова, первісно відтворені готичним шрифтом, у виданні 1653 р. подані кирилицею.

Значення „Лексикону" П.Беринди — однієї з найкращих лексикографічних праць — важко переоцінити. Він як в друкованому вигляді, так і в рукописних копіях був поширений не лише на Україні, а й в Росії та Білорусії майже до другої половини XIX ст., коли почали виходити багатотомні енциклопедії. Це видання засвідчувало високий рівень розвитку українських філологічних наук і поліграфічної техніки, сприяло розширенню культурних контактів України. І.Огієнко зазначав, що саме друкарська справа XVII ст. (а, значить, і випуск „Лексикону") мали „велику вагу — вони допомогли Україні міцно звестися на ноги і визнати себе окремим народом"









Скачать файл (51.5 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации