Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Зашкільняк Л. Історія Польщі від найдавніших часів до сьогодення - файл 1.doc


Зашкільняк Л. Історія Польщі від найдавніших часів до сьогодення
скачать (6627 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc6627kb.16.11.2011 03:14скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   84
Реклама MarketGid:
Загрузка...
34

Давньопольська держава

було дозволено привласнювати надходження від державних повинностей селян та судити їх. Розвиток імунітетної системи був одним із вагомих проявів посилення залежності селян від феодалів.

Культура

Прийняття і поширення християнства дало потужний поштовх для розвитку польської культури, засвоєння здобутків культури римо-католицького світу, внесення своєї частки у її скарбницю. Основи польської культури закладалися іноземцями -давалися взнаки запізнілість християнізації країни, необхідність використовувати нагромаджені на Заході знання та вміння. З часом усе помітніше місце в культурі посідали поляки. Неабияке значення для неї мала матеріальна підтримка її діячів правителями і керівництвом церкви. Щодо правителів, то мабуть найбільшим меценатом з них був Болеслав І Хоробрий. Деякі з правителів були людьми доволі освіченими. Так, про Мєшка II відомо, що він володів грецькою та латинською мовами; його дочка Ґертруда складала латиною молитви, збережені в кодексі її імені. Латина була офіційною мовою в країні. Нею проводили богослужіння, писали документи, книги. її обов'язково викладали в школах.

^ Шкільна освіта виникла в останній третині X ст., проте перші джерельні відомості про неї датуються щойно зламом ХІ-ХІІ ст. До середини XII ст. школа діяла при кожному кафедральному соборі. Оскільки таких шкіл було лише кілька, то, зрозуміло, вони не могли охоплювати навчанням багато учнів. Напевно, програми цих шкіл включали принаймні елементи занесеного із заходу т.зв. тривіуму (буквально -перехрестя трьох доріг) або трьох дисциплін: граматики, діалектики, риторики, викладання яких мало виробляти вміння писати, мислити й висловлюватись.

При кафедральних і колегіатських соборах створювалися бібліотеки. Зберігся список 47 книг краківської кафедри від 1110 р. літургійного, богословського і правничого змісту. Список свідчить про наявність культурних контактів з Німеччиною, Францією, Бельгією.

Першими пам'ятками польської літератури були житія, написані Бруно h Кверфурта під час або після його короткого перебування у Польщі на початку XI ст. Одне з них розповідає про життя і мучеництво п'яти польських братів, що загинули як місіонери, друге - про св. Войцєха. Світська література представлена визначною пам'яткою історіографії - Хронікою Галла Аноніма. її автором був іноземець, що замолоду осів у Польщі й жив у ній до своєї смерті. Питання про те, де і коли він народився, звідки прибув до Польщі, чим у ній займався, досі недостатньо вивчене. Його твір охоплює історію країни від IX ст. до 1113 p., коли або невдовзі після якого він помер. Заснована на легендарних переказах, документах князівського архіву, розповідях сучасників подій і власних спостереженнях, хроніка складається з трьох книг, з яких дві останні присвячені періодові від 1080 р. і в них йдеться головним чином про життя й діяння Болеслава III Кривоустого.

Після прийняття християнства почали складатися порічні записи найважливіших подій. Сукупність їх становить аннали, які в Польщі прийнято йменувати річниками

35


Рис.4. Найдавніший список Хроніки Галла Аноніма з тле. Замойського кодексу середини XIV ст.

Історія Польщі

(рочниками; польським відповідником терміну "анналістика", який вживається на означення системи передачі знань про минуле шляхом ведення щорічних записів, є річникарство рочникарство). В історії річникарства виділяють три періоди, з яких перший охоплює останню третину Хет. - 1038/1039 pp., другий - 1028/1039 - близько 1266 рр. У першому періоді записи велися в Ґнєзні, в другому, як продовження гнєзне-нських записів, у Кракові. У Ґнєзні вони велися при монаршому дворі і кафедральному соборі, у Кракові - при капітулі кафедрального собору, а від кінця XII ст. - й у Познані. Краківське продовження іменують давнім капітульним краківським річником. Першим річникарським повідомленням, що стосувалося Польщі, є запис під 965 р. про шлюб чеської князівни з Мєшком 1.

Період після написання "Dagome iudex" аж до часу правління Владислава І Германа не залишив жодного документа, складеного на території Польщі, хоча тоді, безсумнівно, діяли князівська та кафедральні й колегіатські канцелярії. У зв'язку з даруванням цим князем двох золотих хрестів бамберзькому єпископові виник відповідний документ у Польщі; існує, правда, думка, що написаний він у Бамберзі.

В архітектурі остання третина X - перша половина XI ст. були періодом панування дороманського стилю. Він представлений тільки церковними пам'ятками. Вони являють собою увінчані куполами кам'яні будівлі, що мали переважно форму ротонд - круглих у плані, з півкруглими апсидами по боках; інші з цих будівель - базиліки - квадратні або прямокутні у плані, завершені півкруглими апсидами. Залишки цього стилю збереглися на Острові Лєдніцькому (між Познанню і Ґнєзном), в Кракові, Ґнєзні, Познані тощо.

На початку XI ст. з'яляються будівлі романського стилю, що виник в Італії. З середини XI ст. вони стають панівними, а розквіт цього стилю припадає на XII - першу половину XIII ст. Будівлі, з яких збереглися лише сакральні, споруджувано з тесаного каменю, вони мали вузькі віконні отвори, подекуди потужні вежі, були переважно тринефними базиліками, в яких центральний неф був ширший і вищий, завершувався півкруглою апсидою. Ці споруди виконували також оборонні функції. До них належать, зокрема, ґнєзненський кафедральний собор, будівництво якого було завершено 1097 p., кафедральні собори на Вавелі в Кракові, Познані.

^ 36

Доба роздробленості

Розділ 3. ДОБА РОЗДРОБЛЕНОСТІ Еволюція системи сеньйорату і принципату

Згідно із законом про престолонаслідування, виданим Болеславом III Кривоустим, верховним князем (принцепсом) Польщі став його старший син - сеньйор Владислав II (1138-1146). Невдовзі після того, як він успадкував на престол, виник конфлікт між ним та його молодшими братами Болеславом Кучерявим і Мешком, які були старшими синами німки Саломеї (її молодші сини Генрик і Казимир на той час ще не досягли повноліття, яке, за тогочасним правом, починалося з 12 років; матір'ю Владислава II була Збислава - донька великого київського князя Святополка Ізяславича). Принцепсові, незважаючи на його владні можливості, конфлікт пригасити не вдалося, тому що його брати, як і можні, котрі стояли за ними, були зацікавлені в послабленні його позиції як верховного князя.

Невідомо, коли саме і через що вперше спалахнув конфлікт. Виразно він дав про себе знати у 1140 чи 1141 p., коли, поминувши Владислава II, його брати в Ленчиці вирішили (разом з Саломеєю) віддати свою сестру заміж за одного з руських князів. Ігнорування волі і думки Владислава II було явним порушенням його прерогатив як принцепса. Брати у своїх діях проти нього сподівалися на руську допомогу. Проте Владислав II випередив їх: заручившись зі свого боку допомогою руських князів (зіграло свою роль те, що свого старшого сина Болеслава він оженив з русинкою), він у 1142 р. виступив проти братів і, мабуть, примусив їх підкоритися.

Після смерті Саломеї у 1144 р. дійшло до нового зіткнення обох сторін, спричиненого їхніми претензіями на територію, якою вона володіла як удова по Болеславові III Кривоустому. Владислав II знову вдався по руську допомогу. За Генрика і Казимира заступився Владиславів воєвода в Сілезії Пйотр Влостовіц, за що за наказом верховного князя був осліплений і позбавлений маєтків. Це активізувало дії противників Владислава II. Останній обложив Познань з метою захопити своїх братів, які там сховалися. Ґнєзненський архієпископ звернувся до нього із закликом припинити переслідувати братів. Верховний князь знехтував цим закликом. Тоді архієпископ наклав на нього прокляття. Внаслідок цього політичні позиції Владислава II похитнулися. Від нього відійшло багато прихильників. За таких обставин він був змушений відступити від Познані, а невдовзі рицарство завдало йому поразки. У 1146 р. Владислав II зі своєю родиною виїхав з Кракова до Німеччини, де йому судилося прожити до своєї смерті (1159). У пам'яті потомків він залишився як Владислав II Вигнанець.

Верховним князем Польщі в 1146 р. став Болеслав IV Кучерявий (1146-1173) -найстарший син Саломеї. Те, що він зайняв краківський престол у час, коли Владислав II ще не зрікся його, надавало його владі нелегітимного характеру, суперечило духові заповіту Болеслава III Кривоустого. Лише від моменту смерті Владислава II владу Болеслава IV Кучерявого можна вважати законною.

У тому ж році один з синів Саломеї Генрик досягнув повноліття й зайняв виділену йому батьком Сандомирську землю. Тим часом Владислав II склав королю Конрадові III (1138-1152) ленну присягу. На прохання допомогти йому повернути краківський престол і дідичні володіння - Сілезію та Любуську землю, які Болеслав IV проголосив своїми спадковими володіннями, король відповів походом на Польщу у 1146 р., але дійшов тільки до Одри: задовольнившися заявою Болеслава IV і Мєшка про їхню підвладність йому, Конрад III повернув додому.

37

Історія Польщі

Римський папа сподівався на участь Болеслава IV і Мєшка в хрестовому поході проти полабських слов'ян, який організовували східнонімецькі феодали. Щоб заохотити цих князів до участі, папа затвердив згадане прокляття ґнєзненського архієпископа. У результаті Мєшко зі значними силами у 1147 р. побував у цьому поході. Через кілька років той самий папа, йдучи назустріч настійним проханням Аґнєшки, дружини Владислава II, заступитися за нього, делегував до Польщі свого посланця (легата) з дорученням домогтися від Болеслава IV і Мєшка згоди на повернення вигнанця в країну. Легата чекала категорична відмова. Тоді він прокляв обох князів, але це не змінило їхньої позиції. На заклик легата імператор Фрідріх І Барбаросса (1155-1180) у 1157 р. вдерся до Польщі, щоб примусити їх погодитися на повернення Владислава II. Однак до воєнної сутички не дійшло. Під Познанню Болеслав IV покірливо попросив імператора про мир, склавши при цьому присягу на вірність і зобов'язавшися сплатити значну грошову данину та взяти участь у німецькому поході в Італію. Він також погодився прибути до імператорського двору в Магдебурзі для розгляду питання про Владислава II.

Взятих на себе зобов'язань Болеслав IV не виконав. Після смерті Владислава II його синам Болеславові І Високому і Мєшкові І Кривоногому у 1163 р. під німецьким тиском Болеслав IV віддав у володіння як власне надання, а не як спадок по їхньому батькові, Сілезію, за винятком головних її гродів. Обидва брати у 1166 p., мабуть, змогли здобути ці гроди. Немає сумніву в тому, що вони претендували на дідичний характер володіння Сілезією. Правдоподібно, за це Болеслав IV вигнав їх з країни. Загроза нової інтервенції Фрідріха І Барбаросси в Польщу причинилася до того, що 1173 р. Сілезія знову опинилася в їхньому володінні.

1166 р. в поході на пруссів загинув князь Генрик. З його сандомирського уділу було виділено князю Казимирові частину з центром у гроді Вісліца; решта цієї землі перепала Болеславові IV і Мєшкові.

Після смерті Болеслава IV у 1173 р. принцепсом став Мєшко НІ, згодом прозваний Старим. Посівши краківський престол, він удався до авторитарних методів правління, зокрема вимагав, щоб важливі рішення удільні князі приймали тільки за його згодою, у прагненні постійно поповнювати державну казну форсував зменшення місткості срібла в денарах. Крім того, принцепс забороняв можним перетворювати вільних людей у своїх підданих. Політика, яку проводив Мєшко НІ, у 1177 р. викликала спрямований проти нього заколот високопоставлених осіб у Кракові, які при цьому виступили за передачу престолу Казимирові. Мєшка III підтримав Мєшко І Кривоногий, а Казимира - Болеслав І Високий і Одон - син Мєшка III. Останній був змушений перебратися у Велико-польщу, а звідти під тиском Одона - в Сілезію. З Сілезії він подався до Німеччини, де безуспішно просив імператора допомогти йому повернутися на краківський трон.

Краківським князем став ^ Казимирі! Справедливий (1177-1194). То був другий відчутний удар по засаді сеньйорату: адже сеньйор Мєшко III не зрікся престолу, і старшим від Казимира II за віком був також Болеслав І Високий. Правда, після смерті Казимира II (1194) ця засада стала знову діяти, але, як буде видно далі, вона вже не мала того значення, яке мала до 1177 р. Казимир II отримав владу, по суті, з рук краківської знаті, чим було започатковано її вплив на краківського князя, зайняття краківського трону угодним для неї князем.

Під безпосередньою владою Казимира II опинилися Краківська, Ленчицька і Сєрад-ська землі, Східне Помор'я, Сандомирська земля, яку він одержав в уділ 1173 р. від Мєшка III. аз 1186 р. - Мазовія і Куявія (до цього Казимир II лише опікувався цими провінціями: тоді ними володів Лєшек - хворобливий син Болеслава IV Кучерявого, який помер у 1186 p.).

38

^ Доба роздробленості

У 1180 р. на з'їзді в Ленчиці, в якому взяли участь архієпископ, єпископи і, можливо, Одон, Болеслав І Високий, згаданий Лєшек та інші світські особи з різних польських земель, Казимир II був визнаний принцепсом, взамін за що відмовився від так званого ins spolii - права князя на рухомий маєток після смерті архієпископа й будь-кого з єпископів і зобов'язався припинити зловживання князівських адміністрацій при стяганні поборів з церковних маєтків. Папа визнав цю постанову Ленчицького з'їзду, чим надав владі Казимира 11 як принцепса легітимного характеру. Слід зауважити, що принципат Казимира II суттєво вирізнявся тим, що, всупереч статуту про престо-лонаслідування Болеслава III Кривоустого, не перекривався сеньйоратом. Ленчицький з'їзд і папа, отже, фактично анулювали цей статут у тому, що стосується засади володіння краківським престолом. Натомість статут продовжував діяти щодо функціонування князівської влади в уділах.

У 1181 p., після поневірянь за кордоном, Мєшко III знову запанував у Великопольщі, порозумівшися з Одоном, якому виділив у володіння частину цієї провінції. Мєшко III все ще сподівався повернутися на краківський трон. Не маючи достатніх сил, він звернувся до імператора з проханням допомогти досягнути мети. Щоб попередити можливе німецьке вторгнення. Казимир II у 1184 р. визнав верховну владу імперії над Польщею. Скориставшись тим, що Казимир II втягнувся у конфлікт з Угорщиною, який виник у зв'язку з подіями в Галицькому і Володимиро-Волинському князівствах, а також непопулярністю цього конфлікту серед певної частини краківського суспільства, Мєшко III у 1191 р. посів краківський престол. Але в тому ж році Казимир II з руською допомогою витіснив його з Кракова.

Одразу після смерті Казимира II краківські достойники запровадили регентське правління, яке мало тривати до повноліття Казимирового сина Лєшека Білого, коли трон повинен був перейти до нього. Цей факт дуже знаменний, оскільки засвідчив, що краківський престол (напевно, згідно з волею Казимира II) почав трактуватись як спадковий, дідичний, а не сеньйоратський. Він означав радикальний крок у перетворенні верховної влади принцепса на спадкову владу краківського удільного князя.

Мєшка III й далі не залишав намір правити в Кракові. У жорстокій битві над річкою Мозгавою біля Єнджейова (1195) він зазнав поразки від регентського війська, втратив у ній сина Болеслава і сам мало не поплатився життям. Йому довелося відступити у Великопольщу. Наступна битва між тими самими сторонами, у якій на боці Мєшка III виступив Мєшко І Кривоногий, закінчилася поразкою регентського рицарства. Незважаючи на це, правління регентської ради продовжувалося. З часом удова по Казимирі II Гелена, яка входила до цієї ради, стала виявляти незадоволення діями її членів й зрештою пішла на угоду з Мєшком III, пообіцявши йому допомогти заволодіти краківським троном, якщо він визнає своїм наступником на ньому Лєшека Білого. Таким чином Мєшко НІ визнав дідичний характер краківського трону. Дана угода, запри-сягнена на вічі краківських достойників, дала змогу Мєшкові III у 1198 р. втретє стати верховним князем. Його панування, під час якого він, як і раніше, намагався правити авторитарно, тривало до 1201 p., коли було перерване заколотом проти нього, очоленим краківським воєводою. Це не перешкодило Мєшкові III у тому ж році, за підтримки згаданої княгині Гелени, зайняти краківський престол, але ненадовго, бо у 1202 р. він помер.

Розпал роздробленості

Смерть Мєшка III Старого означала, як показали подальші події, кінець епохи сеньйорату й принципату, хоча рецидиви цієї політичної системи мали місце пізніше.

^ 39

Історія Польщі

Влада верховного князя, яка певною мірою обмежувала дії удільних князів, втратила своє значення і перетворилась у владу краківського удільного князя. Польща вступала в наступний етап політичної роздробленості, на якому становила конгломерат самодостатніх державних утворень.

Розповідь про цей етап, який тривав до кінця XIII ст., подано нижче за регіонами. Головну увагу звернено на події у Малопольщі, оскільки її серцевина - Краківське князівство - залишалася значною мірою в епіцентрі політичного життя Польщі: Краків був притягальним для багатьох князів як польська історична столиця; тому володіння Краковом і, відповідно, краківським престолом символізувало особливе місце в країні того князя, який цього досягав.

Після смерті Мєшка III Старого краківські можні запропонували престол ^ Лєшекові Білому, резиденція якого тоді знаходилася в Сандомирі, поставивши умову, щоб він віддалив від себе сандомирського воєводу Ґоворека - свого вихователя й найбільш довірену особу. Лєшек умову відхилив. Тоді краків'яни, зваживши на передсмертне бажання Мєшка III, у 1202 р. віддали трон його синові - великопольському князю Владиславовна Тонконогому. Але того ж року вони його вигнали з Кракова за жорсткі, як їм видавалося, методи правління. Лєшекові вдруге було запропоновано престол, на цей раз без будь-якої умови, і він його посів (1202-1227). Невдовзі помер краківський воєвода. Краківська знать гадала, що на його місце Лєшек призначить Ґоворека, з яким прибув до Кракова, сподівалася, що Ґоворек як воєвода буде залежним від неї, бо попередній воєвода був саме такий. Проте Лєшек, зрозумівши задум можних, призначив Ґоворека краківським каштеляном, котрий за рангом був нижчий за воєводу. Таким чином він закріпив за ним статус своєї правої руки. З того часу і до кінця XVIII ст. посадово краківський каштелян був важливіший за краківського воєводу, хоча в інших князівствах, а згодом воєводствах, на які ділилася відроджена Польська держава, було навпаки.

У 1207 р. Лєшек Білий, щоб зміцнити свої позиції в Кракові, піддався під протекцію папи Іннокентія III (1198-1216) й отримав від нього відповідну буллу. У подяку за це Лєшек перший з польських князів відмовився від призначення єпископів, дозволив канонічний їх вибір, тобто кафедральними капітулами. Того ж року таким краківським єпископом став Вінцентій Кадлубек, що уславився як польський хроніст.

Той же папа у 1210 р. на прохання "князя Сілезії" видав буллу, яка проголосила відновлення в Польщі засади сеньйорату й принципату та підкреслила, що верховний князь повинен, як і раніше, панувати в Кракові. "Князем Сілезії"' був, напевно, Генрик І Бородатий, син Болеслава І Високого, один з тих кількох князів, котрі як найстарші претендували на краківський трон. Загалом булла залишалася тільки політичною декларацією, бо про дійсне відновлення дії згаданої засади у ті часи не могло бути й мови. Це, зокрема, довело кількамісячне у 1210-1211 pp. перебування на краківському престолі сеньйора пястівської династії Мєшка І Кривоногого, іншого князя з Сілезії: верховної влади над іншими польськими князями він не мав, хоч і став краківським князем згідно із зазначеною буллою; не виключено, що Лєшек Білий без опору поступився йому троном, зваживши на волю папи. Смерть обірвала правління Мєшка І Кривоногого. До Кракова повернувся Лєшек, який займав у ньому престол до своєї загибелі. Лєшек загинув у 1227 р. під Ґонсавою у Великопольщі, куди разом зі своїм молодшим братом Конрадом прибув на зустріч з Владиславом III Тонконогим і Генриком І Бородатим для обговорення питання про ситуацію у Східному Помор'ї. Загинув внаслідок нападу на цих князів східнопоморського князя Святополка і великопольського князя Владислава Одоніца - племінника Владислава III Тонконогого. Лєшек Білий був останнім краківським князем, авторитет якого визнавався, хоч і не

^ 40

Доба роздробленості

всіма, польськими князями. Після нього протягом кількох десятиріч у Польщі не було проведено жодної зустрічі князів, подібної до ґонсавської, що свідчить про поглиблення роздробленості в країні.

Створена у Кракові регентська рада мала намір правити від імені півторарічного Болеслава - сина Лєшека Білого, проте на запрошення тамтешніх можних краківським князем став Владислав III Тонконогий (1228); запрошення грунтувалося на угоді з ним Лєшека, за якою у випадку смерті Лєшека до Владислава III перейде влада в Кракові. Владислав III правив недовго: переможений своїм багаторічним суперником у Велико-польщі Владиславом Одоніцем, він втік у Сілезію, де й помер 1231 p., перед тим заповівши краківський престол Генрикові І Бородатому.

^ Генрик І Бородатий фактично правив у Кракові під час князювання у ньому Владислава III Тонконогого, тому що увагу останнього постійно відволікали справи у Великопольщі, і він в основному там перебував. У 1231-1238 pp. він володів краківським престолом. Існують підстави припускати, що Генрик І Бородатий розпочав клопотання перед папою та імператором Фрідріхом II Штауфеном (1220-1250; у 1212-1220 pp. король) про королівську корону, можливо, не стільки для себе, скільки для свого сина ГенрикаII Побожного. Останній заступив батька на краківському троні у 1238 р. Його правління закінчилося трагічно: 9 квітня 1241 р. він загинув у битві під Лєґніцею в Сілезії, в якій очолюване ним польське військо дощенту було розбите татарами.

Після загибелі Генрика II Побожного Краків захопив і князював у ньому брат Лєшека Білого - мазовецький князь Конрад І (1241-1243). Він правив як окупант у підкореній країні, через що налаштував проти себе жителів Кракова. У відсутність Конрада краків'яни скинули його з престолу й посадили на ньому Болеслава V Соромливого сина Лєшека Білого. Коли ж Конрад І зробив спробу повернутися до Кракова, то 25 березня 1243 р. вони завдали йому поразки під Суходолом.

Болеслав V Соромливий правив у 1243-1279 pp. Пам'ятаючи, що одержав престол з рук знаті, він у своїй політиці спирався на неї. У 1273 р. йому довелося протистояти рицарству, що збунтувалося. Потомства по собі не полишив, своїм наступником на престолі заповів сєрадзького князя Лєшека Чорного, сина куявсько-сєрадзько-ленчицького князя Казимира І, який був сином згаданого Конрада І. Правління Лєшека Чорного припадає на 1279-1288 pp. У 1282 і 1285 pp. проти нього бунтувало рицарство. Помер безпотомно.

^ У боротьбі за краківський престол, яка розгорнулася після смерті Лєшека Чорного, 1288 р. переміг вроцлавський князь Генрик IV Гіробус - син Генрика III Білого, теж вроцлавського князя, внук Генрика II Побожного. Його намір стати королем не здійснився: кошти на реалізацію наміру були розтринькані, а сам князь невдовзі (1290) отруєний. Перед смертю він устиг заповісти своїм спадкоємцем великопольського князя ПшемислаІІ, сина західновеликопольського князя ПшемислаІ, внука Владислава Одоніца.

У ході боротьби за краківський престол після смерті Лєшека Чорного, з претензіями на нього виступив чеський король Вацлав /7(1278-1305) з династії Пржемисловичів. За чеським переказом вдова по Лєшекові Чорному Ґрифіна, тітка Вацлава II, начебто записала йому у спадок Краківську і Сандомирську землі, тобто Малопольщу. Якщо такий запис й був, то в світлі польського династичного права він не мав жодної юридичної сили, бо. згідно з ним, жінки не могли успадковувати й передавати у спадщину престол. 1 все ж Вацлав II вирішив здобути Малопольщу. На його боці в Кракові був єпископ та інші тамтешні достойники, а також міщани; для них Чехія могла бути економічно привабливою країною; немаловажно і те, що Вацлав II прихильно

^ 41

Історія Польщі

ставився до німців у своїй державі, а їх у Кракові було чимало, вони займали впливову позицію серед верхівки міщанства- патриціату.

Дізнавшись про претензії Вацлава II на краківський престол, Пшемисл II через кілька місяців після зайняття його покинув Краків, а як Вацлав II став 1291 р. краківським князем, то зрікся й своїх прав на цей престол на його користь. Чеський король прибув до Кракова 1292 р. для утвердження свого панування. Після цього бжесьцькокуявський князь Владислав І Локєток, брат Лєшека Чорного, під тиском Вацлава II залишив Сандомирську землю, яку захопив у 1288 p., присягнув на вірність Вацлавові II, відмовився на його користь від претензій на Краківську й Сандомирську землі. Таким чином, уся Малопольща опинилася в руках чеського короля.

Сілезія. Вище згадувалося, що у 1163 р. з дозволу Болеслава IV Кучерявого сини Владислава II Вигнанця Болеслав І Високий і Мєшко І Кривоногий повернулися у батьків уділ - Сілезію. Тоді ж або пізніше Болеслав І взяв у своє володіння її частину з містом Вроцлавом (за нею закріпилась назва Сілезія; стосовно того і пізнішого часу науковці йменують її власне Сілезією), а Мєшкові І віддав частину з містом Ополєм. Слід мати на увазі, що Болеслав І мав право вибрати собі і виділити своїм братам чи будь-кому зі своїх близьких родичів ту чи іншу частину Сілезії на підставі згаданого статуту Болеслава III Кривоустого, за яким в уділах діяла (принаймні мала бути чинною) система прімоґенітури, тобто право першонародженого успадковувати всю повноту влади батька в уділі. Не відомо, коли саме Болеслав І виділив з власне Сілезії Ґлоговське князівство своєму наймолодшому братові Конрадові, а своєму синові Ярославові -Опольське князівство з однойменного уділу МєшкаІ, якому з останнього залишив князівство з містом Рацібожем.

Перед 1201 р. помер Конрад, у 1201 р. - Ярослав. їхні уділи відійшли відповідно до Болеслава І Високого і Мсшка І Кривоногого. Перший з братів почав іменуватися князем Сілезії, другий - рацібожсько-опольським. Того ж 1201р. після смерті Болеслава І Мєшко І посів Сілезьке князівство, але невдовзі змушений був віддати його Генрикові І Бородатому - синові Болеслава І.

Простежимо долю Сілезького і Рацібожсько-Опольського князівств у XIII ст.

Перше з них у 1238 р., після смерті Генрика І Бородатого, успадкував його син Генрик II Побожний, а від нього, після загибелі його 1241 p., воно перейшло у володіння його сина Болеслава II Рогатки. У 1244 р. останній допустив свого брата Генрика III Білого до співуправління. а 1247 р. поділив Сілезьке князівство так: собі лишив його східну частину - вроцлавську, а Генрикові III віддав західну частину - лєгніцько-ґлоговську. Майже одразу після цього Болеслав II Рогатка здійснив поділ навпаки і встановив, що буде співправити з братом Конрадом І, а Генрик III - з братом Владиславом. Конрад І, зрештою, дістав Ґлоговське князівство, а Владислава захопила духовна кар'єра, так що Генрик III Білий сам правив у Вроцлавському князівстві. Болеслав II Рогатка помер 1278 p., залишивши трьох синів, з яких найстарший, Генрик V Товстий, з Лєгніцького князівства одержав Лєґніцу, Болько І - Явор і Свідніцу, Бернард Спритний - Львувек. Після смерті у 1273 або 1274 р. Конрада І його сини Генрик НІ, Конрад II Горбатий і Пшемко заволоділи, відповідно, Ґлоґовом, Жаганєм і Сцінавою. Спадщина Генрика III Білого (помер 1266 р.) - Вроцлавське князівство - перейшла до його єдиного сина Генрика IV Пробуса, який помер безпотомно у 1290 p., заповівши це князівство Генрикові III Ґлоговському. У 1294 р. воно було поділене: Генрикові III Ґлоґовському дісталася територія на схід від Одри і південніше Великопольщі, Генрикові V Товстому - центральна частина, Болькові І - землі на кордоні з Лужицями. З перелічених князів перед початком подолання роздробленості в Польщі померли Бернард Спритний (1286) і Пшемко (1289) - обидва безпотомно (невеличкі князівства,

42

^ Доба роздробленості

якими вони володіли, перейшли їхнім братам); на самому початку цього подолання помер Генрик V Товстий (1296; залишивши після себе трьох неповнолітніх синів); на початку XIV ст. - Болько І (1301), Конрад II Горбатий (1304), Генрик НІ Ґлоґовський (1309).

Рацібожсько-Опольське князівство після смерті МєшкаІ Кривоногого (1211) успадкував його син Казимирі. Від нього (помер 1229 або 1230р.) воно перейшло до його сина Мєшка II Огрядного. Останній з 1244 р. до своєї смерті (1246) правив спільно з братом Владиславом. Від 1246 р. Владислав був рацібожсько-опольським князем. Помер він у 1281 або 1282 р. Його князівство було поділене на чотири частини: Мєшко-ві III дісталося Цєшинське князівство, Казимирові II - Битомсько-Козєлсцьке, Болесла-вові І - Опольське. Пшемислові - Рацібожське. На час подолання роздробленості в Польщі ці князівства існували.

Великопольща. Цю провінцію після смерті Мєшка III Старого (1202) як її удільного князя успадкував його єдиний на той час син Владислав НІ Тонконогий (другий син Одон помер 1194 p.). Через кілька років після цього син Одона Владислав Одоніц став вимагати від дядька виділити йому уділ. У відповідь Владислав III вигнав його з Велико-польщі, проте під тиском Генрика І Бородатого, у якого в Сілезії вигнанець знайшов притулок, змушений був дозволити йому повернутися й надати уділ з центром у Каліші. У 1216 р. Владислав Одоніц витіснив дядька з Познані. Тоді ж з претензією на Каліську землю виступив Генрик І Бородатий. Цим скористався Владислав III і у 1217 р. вигнав племінника з Великопольщі. Того ж року Генрик І і Владислав III уклали угоду, за якою перший з них одержав Каліську землю, а другий - Любуську землю, якою до того Генрик І володів.

У 1227 р. Владислав Одоніц зі Східного Помор'я, куди за кілька років перед тим прибув з вигнання в Угорщині, напав на дядька. Розпочата тим самим нова війна між ними закінчилася тим, що племінник примусив Владислава III втекти до Рацібожа, де той і помер у 1231 р.

Владислав Одоніц заволодів всією Великопольщею, за винятком Каліської землі, яка, відповідно до угоди 1217 р., перебувала в руках Генрика І Бородатого. Останній у 1234 р. захопив решту великопольської території, розташовану на південь від Варти і знову запанував у Любуській землі. Відтоді ця "довартська" Великопольща належала даному сілезькому князеві, згодом, у 1238-1241 pp. - його синові Генрикові II Побожному і до 1244 р. - синові останнього - Болеславові II Рогатці. Владислав Одоніц п'ять останніх років свого життя (помер 1239 р.) панував тільки в північній, "завартській", Великопольщі з центром у Ґнезні. Його спадкоємцями були сини Пшемисл І і Болеслав Побожний. Спочатку вони правили спільно. У 1244 р. їм вдалося відібрати у Болеслава II Рогатки "довартську" Великопольщу. У 1247 р. брати поділили Великопольщу: Пшемислові І дісталася північна частина з Гнєзном і Познанню, а Болеславові - решта. Через два роки вони переподілили край: Пшемисл І одержав Познанську і Каліську землі, Болеслав - Ґнєзненську. У 1253 р. відбувся ще один переділ: Пшемислові І перепала західна частина з Познанню, Болеславові - східна з Ґнєзном і Калішем.

У 1257 р. Пшемисл І помер. Через кілька місяців після цього народився його син Пшемисл II. Поки він був неповнолітнім, його опікав Болеслав Побожний. Згодом деякий час дядько і племінник правили спільно, поки Пшемисл II не запанував у батьківському уділі. Болеслав Побожний не мав чоловічого потомства, тому після смерті (1279) його уділ дістався Пшемислові II. Уся Великопольща опинилася під владою останнього. Він правив у ній одноосібно до своєї загибелі (1296).

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   84



Скачать файл (6627 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации