Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Зашкільняк Л. Історія Польщі від найдавніших часів до сьогодення - файл 1.doc


Загрузка...
Зашкільняк Л. Історія Польщі від найдавніших часів до сьогодення
скачать (6627 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc6627kb.16.11.2011 03:14скачать

1.doc

1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   84
Реклама MarketGid:
Загрузка...
і занепаду

Слідом за угодою з татарами Я. Собєський уклав 19 жовтня угоду з П. Дорошенком, який був змушений погодитися на цей крок у зв'язку з новою ситуацією. Польний гетьман пообіцяв козакам клопотати перед королем і Річчю Посполитою, щоб потреби козаків були обговорені і задоволені призначеною королем комісією; П. Дорошенко і Військо Запорозьке обіцяли повне і вірне підданство, відмовитися від пошуку зовнішньої протекції на майбутнє, сприяти шляхті у безпечному володінні маєтками на козацькій території. Натомість Я. Собєський запевнив козаків, що до врегулювання відносин Війська Запорозького і Речі Посполитої шляхом переговорів коронні війська не будуть розміщені на козацькій території. Замість очікуваного звільнення України від Польщі П. Дорошенкові довелося ні з чим повернутися у свою ставку в Чигирині.

За сприяння Я. Собєського ЗО березня 1668 р. у Варшаві був виданий королівський привілей, яким П. Дорошенка визнано обраним гетьманом й оголошено про вручення йому найближчим часом булави. Однак вручення інсиґній П. Дорошенко не дочекався до кінця свого гетьманування, оскільки не корився урядові Речі Посполитої. Від червня 1668 p., коли загинув 1. Ьрюховецький, П. Дорошенко був також гетьманом Лівобережної України. Восени того ж року за московської підтримки частина тамтешніх козаків проголосила своїм гетьманом Дем'яна Многогрішного. П.Дорошенко цього вибору не визнав.Він пішов на зближення з Туреччиною, котра з тих же мотивів, що й кримський хан, була незадоволена змістом Андрусівського трактату та його геополітичними наслідками. На козацькій раді, яка відбулася біля міста Корсуня 21-22 березня 1669 р., П. Дорошенко в присутності турецького посла домігся прийняття ухвали про перехід Війська Запорозького і контрольованої ним території (а по змозі й інших українських земель) під захист (протекторат) Порти. Ухвала, позитивно сприйнята в Стамбулі, означала укладення Військом Запорозьким з Османською імперією воєнно-політичного союзу, знаменувала поворот в козацько-турецьких відносинах. Протеїсгорат Туреччини був виправданий, оскільки він не загрожував, згідно з умовами ухвали, встановленням турецького панування над українськими землями, забезпечував українському народові самостійне існування. 26 серпня 1669 р. турецький посланець на козацькій раді під Уманню вручив П. Дорошенкові султанські інсиґнії (булаву, бунчук, хоругву, шаблю) як знаки протекції з боку Османської імперії. То був останній штрих у нав'язанні союзницьких відносин Війська Запорозького з Туреччиною.

Ще до цього, 23 липня 1669 р., на козацькій раді під Уманню противники П. Дорошенка проголосили гетьманом уманського полковника ^ Михайла Ханенка. Відтоді до березня 1674р. на Правобережжі протистояли один одному гетьмани П.Дорошенко і М. Ханенко. Останній особливих впливів серед правобережних козаків не мав, перебував переважно на Січі. Як гетьман, він одразу пішов на зближення з правлячими колами Речі Посполитої і послідовно тримався цього курсу. Польський уряд робив ставку на нього, використовував його гетьманство для тиску на П. Дорошенка. М. Ханенкові у листопаді 1671 р. під містечком Іллінцями, що в Брацпавському воєводстві, були вручені гетьманські інсиґнії, вивезені П. Тетерею 1665 р.

Події в Україні 60-х років значною мірою розгорталися рівнобіжно з посиленням напруженості внутрішньополітичної ситуації в Польщі, що було логічним наслідком війн з повсталою Україною, Швецією і Москвою. Потужний струс, який пережила Річ Посполита, віддзеркалив вади її державно-суспільного устрою, з яких найголовнішими були такі: відсутність сильної державної та регіонально-місцевої влади, боротьба магнатських угруповань за вплив при королівському дворі і у державі, небажання шляхти і більшості магнатів поступатися своїми становими інтересами на користь держави, неприязне, а то й вороже їх ставлення до будь-яких змін у державному ладі. У 1652 р. додалась ще одна вада - парламентська криза, започаткована тим, що робота звичай-

187

Історія Польщі

ного сейму в січні-березні була зірвана одним голосом: 9 березня упітський підсудок з Жемайтії Владислав Сіцінськии, підмовлений напередодні гетьманом польним литовським Я. Радзивіллом, до клієнтели якого належав, один-єдиний в посольській ізбі не погодився з пропозицією продовжити засідання сейму на один день, щоб можна було вирішити важливі питання. Заявивши "я не дозволяю продовжити", В. Сіцінськии, переляканий скоєним, одразу залишив приміщення посольської ізби. Після невдалих спроб повернути його до приміщення, аби переконати відмовитися від свого протесту, маршалок Аид.жей Максиміліан Фредро, оголосив сейм зірваним, після чого посли, не висловивши будь-якої незгоди з цим, роз'їхалися по домівках. Усі прийняті цим сеймом рішення в результаті цього виявилися недійсними. А В. Сіцінськии залишив по собі недобру славу зривача сейму.

Зазначена реакція маршалка і послів була невипадкова: ідея про право кожного шляхтича на liberum veto (дослівно - "вільне забороняю"), висловлення своєї думки, з якою повинні рахуватися всі у шляхетському стані, давно визрівала, дебатувалася в шляхетській публіцистиці і, врешті, знайшла свій логічний прояв на сеймі 1652 р. В основі її популярності лежало переконання, що дотримання засади більшості при прийнятті рішень, особливо тих, що стосувалися державно-політичного устрою, приховує загрозу "золотим вольностям". Поширеним було твердження, що голоси потрібно не лічити, а "важити''. Тож утверджувалося переконання, що ідеальним є таке рішення сейму, яке прийняте одностайно. Не дивно, що один раз застосоване liberum veto ввійшло загалом безболісно в практику роботи сеймів, за якийсь час стало звичним. Чимало сеймів до 1764 p., коли вживання засади liberum veto було обмежене, зривалися одним голосом. Так, за правління Яна Казимира з 17 сеймів, що відбулися у 1652-1668 pp., сім були саме такими. Практика liberum veto здебільшого була проявом боротьби магнатських угруповань, що суперничали між собою у переслідуванні певних цілей. Бувало, що й королівська влада у боротьбі з магнатськими угрупованнями йшла на зрив сейму. Право liberum veto стало розглядатися як невід'ємна частина шляхетських вольностей, як їх зіниця, подібно до права вільної елекції. Зриваючи сейм, шляхтич не був зобов'язаний аргументувати свою поведінку, відповідати за це перед будь-ким.

Застосування liberum veto робило неможливим нормальний хід політичного життя Речі Посполитої, приводило її до стану анархії. Під час шведської навали в королівському оточенні виник проект реформи державного устрою, спрямований на посилення законодавчої і центральної влади. У доробленому вигляді він був представлений на сенаторській конвокації - нараді сенаторів і впливових представників шляхти, що відбулася у Варшаві в березні 1658 р. Проект пропонував застосовувати liberum veto тільки у тих випадках, коли йшлося про особливо важливі для держави питання, в інших випадках рекомендувалося приймати рішення не менш як двома третинами голосів посольської ізби. Йшлося також про необхідність розширити законодавчі прерогативи короля, розробити докладний регламент роботи сейму, доповнити раду сенаторів-резидентів при королі делегатами від посольської ізби і передати цій оновленій раді ряд сеймових компетенцій (цим планувалося перетворити її в центральний орган, подібний до уряду). Проект також пропонував впорядкувати фінансову систему держави з допомогою введення постійних податків і генерального мита замість місцевих митних поборів, які давали державі мало грошових надходжень. Однак конвокація обмежилася прийняттям проекту до уваги.

Варшавський сейм 1659 р. визнав доцільність проведення державних реформ і постановив провести після закінчення війни Речі Посполитої з шведами конвокацію в складі сенаторів і послів ізби, аби визначитися щодо двох проектів таких реформ, один з яких загалом повторював пропозиції, винесені на конвокацію 1658 p., а другий був ради-

188

^ Часи потрясінь і занепаду

кальніший, тому що пропонував повне скасування liberum veto і запровадження щорічних сеймів зі сталими термінами засідань та встановлення в раді резидентів при королі чисельної переваги послів стосовно сенаторів.

Запланована конвокація відбулася в червні 1660 p., але покладених на неї сподівань не виправдала через опір кількох високопоставлених осіб, які демагогічно апелювали до "золотих вольностей". Своє неприхильне ставлення до реформ ці особи пов'язували з опозицією плану королівського двору провести обрання на польський престол наступника Яна Казимира під час правління останнього. Така засада обрання звалася vivente rege, що буквально означає за короля, який живе. План виник не пізніше 1658 р. у зв'язку з тим, що Ян Казимир і його дружина Людвіка Марія (до смерті Владислава IV вона була його дружиною), не маючи дітей, намагалися разом з своїми прибічниками посадити на трон принца Анрі Жюльєна - сина відомого полководця Людовіка II Конде ("Великого Конде"; 1621-1688), спорідненого з правлячою у Франції династією Бурбонів. Вони підкреслювали шкідливість бузкоролів'я для держави і необхідність уникнення такої ситуації. Йшлося також про зближення Речі Посполитої з Францією. Французький король ЛюдовікХІУ (1643-1715) підтримав таку політичну комбінацію, зацікавлений у тому, щоб втягнути Річ Посполиту в союз проти Габсбурґів. Польський королівський двір підкреслював також, що елекція vivente rege повинна застосовуватись і в майбутньому.

Зі свого боку, противники засади vivente rege твердили, що вона ігнорує і підточує "золоті вольності", а її втілення означатиме державний переворот. Водночас вони виступали проти французької кандидатури на польський престол і профранцузького зовнішньополітичного курсу Речі Посполитої. У цьому їх підтримувала австрійська дипломатія, яка мала на меті забезпечити польський трон за представником габсбурзької династії.

Королівський двір у своїх реформаторських починаннях покладав великі надії на скликаний 2 травня 1661 р. сейм. Проте на ньому про реформи, по суті, не йшлося, оскільки опозиція змогла спрямувати дискусії в річище гострої критики засади vivente rege. Даремно в емоційній промові 4 липня король застерігав, що відмова від державних реформ і запровадження засади vivente rege спричинить поділ Речі Посполитої сусідніми державами. Учасники сейму це попередження злегковажили, тому що перебували в стані ейфорії після успішної війни з Швецією і усунення Москви з Великого князівства Литовського та Правобережної України. Засада vivente rege на сеймі зазнала фіаско. Проте королівський двір не вважав справу програною і на сеймі 1662 р. знову підніс питання про елекцію vivente rege. її противникам і на цей раз вдалося нейтралізувати дії прибічників короля. Спираючися на антикоролівські військові конфедерації- коронну і литовську, які виникли 1661 р. на знак протесту проти несплати державою боргів військовикам за їхню службу і виступали, зокрема, проти vivente rege (королівський двір також створив свою військову конфедерацію, але впливовою вона не була), - вони 16 березня домоглися схвалення сеймом постанови, яка категорично заборонила в подальшому підносити на державному рівні питання про цю елекцію. Згадане фіаско стало остаточним. Сейм, натомість, пішов назустріч королеві, схваливши збір податків, надходження від яких головним чином мали бути призначені для сплати боргів військовикам. За рішенням сейму у 1662-1663 pp. був уперше зібраний поголовний податок з осіб обох статей всіх станів Речі Посполитої, за винятком дітей віком до 10 років, жебраків та всіх інших, хто був не в стані його сплатити. Одержавши борги, обидві антикоролівські конфедерації 1663 р. саморозпустились (як і королівська).

Королівський двір наполегливо повертався до питання про елекцію vivente rege. Врешті він перейшов у наступ. Головний удар було завдано по маршалку великому і

189

Історія Польщі

гетьману польному коронному Єжи Любомирському, котрий фактично очолив опозицію. Перебуваючи в ореолі слави як переможець московської армії під Чудновом у 1660 р., будучи амбітною і, водночас, авантюрно-безпринципною людиною, він вважав, що король і уряд не оцінили належно його заслуги і всіляко уникають залучення до вирішення державних справ. Є. Любомирський дозволяв собі в негативному світлі трактувати дії королівського подружжя, зокрема його профранцузьку орієнтацію. На сеймі, що відбувався з кінця листопада 1664 р. до початку січня 1665 p., Є. Любомир-ського викликали на сеймовий суд для розгляду звинувачень, висунутих проти нього королем і урядом. Гетьман не з'явився ні на сейм, ні на суд. 29 грудня 1664 р. сеймовий суд під тиском Яна Казимира визнав його винним в образі королівської величності (маєстату), задумі детронізувати короля і державній зраді, зловживанні службовим становищем, невиконанні королівських наказів, протегуванні антикоролівських військових конфедерації 1661-1663 pp. За все це Є. Любомирський був засуджений до смерті, втрати честі, конфіскації всіх маєтків й позбавлення посад. Вирок був надзвичайно суворий, незвичний щодо високопоставленої особи.

Виставляючи себе безпідставно засудженим, Є. Любомирський своїми подальшими висловлюваннями і діями вніс сум'яття в політичне життя країни. Шляхта розкололася на прибічників магната і королівського двору. Перебуваючи в австрійській Сілезії, куди втік від виконання судового вироку, він отримав від імператора Леопольда І (1658-1705) і бранденбурзького маркграфа Фрідріха Вільгельма грошову допомогу, на яку найняв 800 вояків, з якими планував розпочати збройну боротьбу проти короля й уряду Речі Посполитої. З Сілезії він зумів спричинити зрив сейму, який працював у березні 1665 р. У травні того ж року Є. Любомирський зі своїм загоном опинився в Руському воєводстві і здобуз підтримку місцевої шляхти. Так розпочався військово-політичний виступ, що відклався в історії як рокош Є. Любомирського.

10 червня 1665 р. Ян Казимир видав універсал, яким оголосив війну екс-гетьманові. У відповідь на це частина коронного війська 6 липня біля міста Сокаля організувала конфедерацію на підтримку Є. Любомирського. У липні він мав у своєму розпорядженні 6 тис. регулярного війська, а король - 12 тис. 4 вересня у битві під стінами Ченстоховы королівська армія була розгромлена. Усіх взятих у полон Є. Любомирський ласкаво відпустив, зробивши крок до примирення з королем. В угоді, укладеній сторонами конфлікту 6 листопада 1665 р. біля села Пальчин Вєлькопольський, король пообіцяв на найближчому сеймі дарувати рокошанам амністію і виплатити борг за службу тим з них, хто перед рокошем належав до коронного війська. Після цього Є. Любомирський розпустив своє військо й знову подався до Сілезії. Звідси він наполягав на скасуванні вироку сеймового суду й поверненні йому всього, чого був позбавлений. На весняному сеймі 1666 р. король погодився повернути йому честь, маєтки й надати уряд сандо-мирського воєводи. Повернути маршалківство і гетьманство король не міг, тому що обидві ці посади від січня-квітня 1665 р. займав Ян Собєський. Поступки Яна Казимира Є. Любомирському було замало, і він знову зірвав сейм. Тоді король оголосив його та його поплічників бунтівниками.

Готуючися до чергового збройного зіткнення, Є. Любомирський заручився фінансовою і моральною підтримкою імператора та бранденбурзького курфюрста, котрі з рокошем пов'язували плани підриву французького впливу у Речі Посполитій. Керівник рокошу був готовий у разі перемоги над Яном Казимиром віддати імператорові й курфюрстові частину польської території, нав'язував ворожі королівському оточенню контакти з Москвою. Його програма не містила в собі нічого конструктивного. У червні 1666 р. Є. Любомирський прибув до Великопольщі з новонабраним військом, до якого приєдналися військовики з різних регіонів Польщі. До вирішальної битви між його та

190

Часи потрясінь і занепаду

королівськими силами дійшло 13 липня під селом Монтви, що біля міста Іновроцлав у Куявії. У ній королівська армія, осердя якої складала добре вишколена С. Чарнецьким дивізія, зазнала поразки; загинуло щонайменше 3000 її вояків. Вражені цим, сторони конфлікту 31 липня в Ленгоніцах (коло Нового Места над рікою Піліцею') пішли на укладення угоди. Король пообіцяв повністю відмовитися від елекції vivente rege, оголосив рокошанам амністію і зобов'язався оплатити військову службу. 8 серпня у військовому таборі під Ярошином відбулося заприсягнення угоди. Є. Любомирський заявив, що кориться королеві, за що одержав від того вибачення своїх провин й гарантію повернення честі і маєтків. Після того він утретє виїхав до Сілезії, де й помер 31 січня 1667 р.

Рокош Є. Любомирського завдав Речі Посполитій непоправної шкоди. Він призвів до значних матеріальних знищень, на кілька років деморалізував політичне життя в країні, на багато років поховав ідею реформи державно-політичного ладу, послужив тим часовим рубежем, після якого політичний занепад відбувався без особливих перешкод. Рокош послужив пересторогою для тих, хто мав плани призупинити занепад. Одним із ганебних наслідків рокошу було те, що він "закріпив" створення військових конфедерацій, як однієї з типових форм організації політичної боротьби, що діяла до кінця існування Речі Посполитої.

^ Зречення Яна Казимира. Поразка у двобої з рокошанами далася взнаки Янові Казимиру. Після неї він не міг оправитися, глибоко переживав цю трагедію. У 1667 р. йому судилося втратити вірного союзника і натхненника своєї діяльності - дружину Людвіку Марію, чия енергія не раз виводила його з стану депресії. Розчарований, він прийшов до сумного висновку про недоцільність свого дальшого перебування на польському престолі. 9 березня 1668 р. дипломатичним шляхом Ян Казимир уклав угоду з Людовіком XIV, за якою погодився зректися трону на користь можливої французької кандидатури Філіппа Ґійома Нойбурзького. Зі свого боку, французький король пообіцяв у випадку здійснення задуму щороку сплачувати Янові Казимиру 150 тис. ліврів. 12 червня 1668 р. на засіданні сенату Ян Казимир оголосив про свій намір відмовитися від королівської корони. Офіційний акт зречення відбувся на сеймі 16 вересня. Сейм ухвалив надавати йому щороку пенсію в розмірі 150 тис. злотих. Після цього екс-король рік провів у своїх живєцьких маєтках, а згодом виїхав до Франції, де був абатом в одному з багатих монастирів, звільненим папою римським від обов'язкового в такій ситуації постригу в монахи. Там, 16 грудня 1672 p., закінчилось його життя; там він був і похований. Через чотири роки його останки були перепоховані в крипті кафедрального собору на Вавелі. Сучасники Яна Казимира його ініціали "I.C.R." ("Ioannes Casimirus Rex" - "Ян Казимир Король"), вибиті на монетах-тинфах, що карбувалися тоді, глузливо розшифровували як 'Initium Calamitatis Regni" ("Початок нещастя Королівства"). Так вони загалом оцінювали його правління. Оцінка була надто однобічна.

Після зречення Яна Казимира кандидатами на польський престол на конвокаційному сеймі, що відбувся 5 листопада - 6 грудня 1668 p., були названі: Людовік II Конде, від австрійської сторони - Карл Лотаринзький, а також цар Олексій Михайлович (або його син). Проте 19 червня 1669 р. на сеймі шляхта, намовлена на це противниками орієнтації країни на Францію, обрала королем свого кандидата - поляка ("Пяста") 29-річного Міхала (Михайла) Віпиневецького, взявши до уваги, що він був сином популярного серед неї кривавими розправами над повсталим українським людом Яреми (Єремії) Вишне-вецького (помер 1651 p.).

Новий король був людиною розпещеною, хворобливою, не підготовленою до політичної діяльності. Чи не єдиним його достоїнством було те, що він вільно володів кількома іноземними мовами. Проте, як влучно зазначив польський історик XX ст.

191

Історія Польщі

Владислав Конопчинський. на кожній із них він мало що міг сказати до ладу. Той же елекційний сейм реабілітував Є. Любомирського, підтвердив правомочність liberum veto і засади відмови в послуху королеві.

Політичний розвиток у ^ 1670 - 1690-х роках

Правління Михайла Вншневецького видалося короткочасним для нього і нещасливим для Речі Посполитої. Воно було сповнене невдач. Почалося з того, що коронаційний сейм, який проходив у жовтні - першій половині листопада 1669 р., був зірваний, причому то був перший зірваний коронаційний сейм і перший, який зірвано до закінчення відведеного для його роботи шеститижневого строку. Зірвано було й три з п'яти наступних сеймів, скликаних цим королем.

Діяльність короля, його уряду ускладнювалася постійною протидією з боку профран-цузьки налаштованої опозиції, до якої входили високі державні особи; провідниками її були примас Миколай Пражмовський (у 1658-1666 pp. він був канцлером великим коронним й виступав на боці Яна Казимира) та Ян Собєський. Опозиція виникла після обрання Михайла королем, яке вона розцінила як удар по французьких впливах у Речі Посполитій. У цьому переконанні вона утвердилася після одруження короля (1669) з



^ Рис.20. Елекція Міхала Вишневенького. Гравюра, після 1669р.

сестрою імператора Леопольда І Елеонорою, яке проклало шлях для орієнтації країни на габсбурзьку Австрію - головну тогочасну суперницю Франції в Європі. Опозиціонери, прозвані їхніми противниками з королівського табору малькотентами (бунтівниками), відкрито висловлювали незадоволення діями короля та його двору, не цураючися глузливих висловлювань на адресу короля, планували замінити його на престолі братан-ком Людовіка II Конде - Сен-Полем де Лонжевілль.

Невдовзі після вступу Михайла на престол внутрішньополітичні негаразди переплелися з невдачами в галузі зовнішньої політики. З часу правління Яна Казимира Річ Посполита успадкувала невирішену козацьку проблему. Польський уряд зробив спробу налагодити відносини з П. Дорошенком, щоб відірвати його від Туреччини. Він призначив обіцяну козакам під Підгайцями 1667 р. комісію для розгляду вимог Війська Запорозького. На початку травня 1670 р. комісія прибула на переговори до Острога, однак П. Дорошенко від розмов ухилився. Він ставив неприйнятні для поляків вимоги,

192

Часи потрясінь і занепаду

зокрема, про передачу під контроль Війська Запорозького Брацлавського і південної частини Київського воєводств, східної частини Волинського і Подільського воєводств, заборону полякам оселятися на цих землях і мати в них дідичні або королівські маєтки, а також перебування коронного війська на цих землях без дозволу козацького гетьмана, посідання земських урядів у Київському воєводстві тільки православною шляхтою, скасування церковної унії в Речі Посполитій, підпорядкування всього православного духовенства київському митрополитові, включення цього митрополита й всіх православних владик до складу сенату, вживання руської мови як офіційної на сеймі, в коронному і литовському трибуналах. Взамін за це П.Дорошенко обіцяв ставати на заклик короля зі своїм військом.

Просидівши бездіяльно в Острозі травень і все літо, комісія нашвидкоруч 2 вересня уклала угоду з прибулою незадовго до цього козацькою делегацією, яка представляла військо М. Ханенка і низових козаків. Угоду, що її затвердив сейм у вересні-жовтні 1670р., П.Дорошенко рішуче відкинув не лише тому, що її умови були набагато скромнішими від його, а й тому, що вона означала визнання Річчю Посполитою гетьманом Війська Запорозького М. Ханенка й, тим самим, заперечення його гетьманства. Це загострило відносини П. Дорошенка з правлячими колами Речі Посполитої, й він апелював до турецького уряду. Від часу, коли Дорошенкове Військо Запорозьке опинилося під протекторатом османів, Порта розглядала свої стосунки з Річчю Посполитою через призму козацько-польських відносин, захищала козацькі інтереси, виходячи із згаданої вище геополітичної ситуації, що склалася у зв'язку з підписанням Андрусівського перемир'я 1667 р., умови якого були (і про це турецький уряд знав) підтверджені польсько-російськими Московським і Андрусівським трактатами, укладеними відповідно в 1669 і 1670 pp.

У ході воєнної кампанії, яка розпочалася влітку 1671 р. і завершилася взимку 1672 p., Ян Собєський, що її очолював, відновив польське панування на сході Подільського і значній частині Брацлавського воєводств. У цьому йому допомагав М. Ханенко зі своїм військом, прибувши на територію Брацлавського воєводства із Запорозької Січі. П. Дорошенко звернувся по допомогу до султана Мегмеда IV. На той час Османська імперія була готова воювати з Річчю Посполитою, оскільки мала розв'язані руки після підписання миру з Венецією (5 вересня 1669 p.), який завершив війну між ними за острів Кріт на користь Порти. 9 грудня 1671 р. до Варшави прибув турецький посланець (чауш) з двома листами від султана і великого візиря Агмеда Кьопрюлю. У листах містилася адресована польському урядові вимога припинити "безправ'я" і "насильства" щодо Дорошенкового Війська Запорозького, вивести польські війська з Подільського воєводства і Правобережної України; там же зазначалося, що Порта бере під свій захист Дорошенкове Військо Запорозьке і контрольовану ним територію. Фактично, йшлося про оголошення війни Речі Посполитій. Є підстави вважати, що масла у вогонь антипольських настроїв правлячих кіл Османської імперії підлила проавстрійська політика Михайла внаслідок його одруження з Елеонорою: австрійську монархію Порта вважала найсерйознішим своїм супротивником на європейському континенті.

Реальну можливість вибуху польсько-турецької війни в Речі Посполитій усвідомили спочатку тільки малькотенти. Проте, внесена ними на розгляд сейму у січні-березні 1672 р. пропозиція негайно зібрати 70-тисячне наймане військо для відсічі турецькій агресії, не знайшла належного відгуку. Вважаючи короля головним винуватцем такої ситуації, делегація сенаторів на чолі з М. Пражмовським на аудієнції у короля 25 червня запропонувала йому зректися престолу, михайло на це гордовито відповів: "Я знаю, ваша милість, що ви один мене коронували, але не один обирали". Тоді малькотенти оголосили маніфест з переліком претензій до монарха. На таємній

193

Історія Польщі

нараді вони уклали антикоролівську змову і надіслали лист до Людовіка XIV з проханням прислати кандидата на польську корону й надати Речі Посполитій збройну допомогу для війни з Туреччиною.

Турецька армія під командуванням султана вирушила в антипольський похід на початку червня 1672 р. з-під Андріанополя. 14 серпня вона перетнула Дністер в районі містечка Жванця, де до неї пристали зі своїми військами П. Дорошенко та кримський хан Селім-Ґірей. 27 серпня після дев'ятиденної облоги капітулював гарнізон Кам'янця-Подільського. 2 вересня султан в'їхав у місто. 5 вересня він покинув його і невдовзі зупинився під Бучачем, містечком у Руському воєводстві. На початку третьої декади вересня турки, татари й козаки обложили Львів; 6 жовтня вони від нього відступили й незабаром прибули до Бучача. Тут 16 жовтня в султанському таборі польські комісари були змушені підписати умови несприятливого для Речі Посполитої миру, за яким територія Подільського воєводства з Кам'янцем-Подільським відходила до Османської імперії, а Правобережна Україна - під владу П. Дорошенка; Річ Посполита зобов'язувалася щороку сплачувати Порті гарач у розмірі 22 тис. червоних злотих (дукатів).

Поки відбувався наступ ворога, скликане королем посполите рушення (до 80 тис. осіб), що мало йти проти турків, біля села Ґоломб, що над Віслою біля міста Пулави, 14 жовтня "зав'язало" генеральну прокоролівську конфедерацію і через два дні (в день підписання Бучацького мирного трактату Обуло підписано акт, який визнав малькотентів зрадниками і ворогами вітчизни. До конфедерації приєднався король, ставши, таким чином, одним із призвідців анархії в країні. 17 жовтня конфедерати розпочали свій марш на турків, запізнілий і непотрібний з огляду на укладення Бучацького миру. 20 жовтня турецька армія залишила бучацький табір і вирушила додому. Відійшли з-під Бучача й татари та козаки. Марш конфедератів виявився фікцією. На початку листопада вони роз'їхалися по домівках. Король повернувся до Варшави й зайнявся організацією сил для боротьби з малькотентами. Головну частину цих сил складали голомбські конфедерати. Вірне Я. Собєському коронне військо у відповідь на це створило 23 листопада конфедерацію в місті Щебрешині, що в Белзькому воєводстві. Заносилося на громадянську війну. Але обидві сторони конфлікту схаменулися. На сеймі, що проходив у січні-квітні 1673 p., дійшло до взаємного примирення і розпуску конфедерацій. Тому цей сейм отримав назву пацифікаційного.

Той же сейм відмовився ратифікувати Бучацький трактат. Він ухвалив відновити війну з Туреччиною з метою повернення Речі Посполитій території Подільського воєводства і Правобережної України. Було вирішено спорядити 40-тисячне наймане військо, на що мали піти надходження від зібраних податків; при цьому був відновлений поголовний податок. Командування польською армією було доручено Я. Собєському.

Прочувши про намір Речі Посполитої відновити війну, Порта на початку серпня 1673 р. скерувала проти неї свою армію. До переправи через Дунай її вів султан, а командувачем був призначений силістрійський намісник Гусейн-паша. На цей раз турки йшли битися без підтримки татар і козаків: Селім-Ґірей і П. Дорошенко під різними приводами ухилилися від участі в поході. 11 листопада під Хотином поляки вщент розгромили турецьку армію. То була одна з яскравих перемог Яна Собєського.

За день до цієї події король Михайло помер у Львові. В цій ситуації Ян Собєський зі своєю армією повернувся в Польщу. На конвокаційному сеймі 1674 р. (відбувся в січні-лютому) розпочалася боротьба між профранцузькою і проавстрійською партіями. Перша з них висунула спершу на престол кандидатуру Великого Конде, а згодом -Філіппа Нойбурзького, друга - кандидатуру Карла Лотаринзького. На елекціиному сеймі того ж року (квітень-червень) Я. Собєський, що був налаштований профранцузьки, зваживши на недостатні шанси обрання Філіппа Нойбурзького, дав згоду на висунення

194

^ Часи потрясінь і занепаду

своєї кандидатури на престол. Це відповідало бажанню шляхти мати короля з поляків ("Пяста"). І 21 травня Я. Собєський став польським королем під іменем ЯнаШ. Вирішальну роль при цьому зіграла здобута ним репутація видатного воєначальника і людини, в якої слово не розходиться з ділом.

Ян Собєський народився 1629 р. в Одеському замку, що в Руському воєводстві. Його батько Якуб був досвідченим політиком, дослужився до високого уряду краківського каштеляна. Навчався Я. Собєський в краківській колегії Новодворського і Краківському університеті, після чого два роки провів у поїздках по Центральній і Західній Європі з навчальними й пізнавально-політичними цілями. Вільно володів латинською і французькою мовами, знав також англійську, німецьку, іспанську, італійську і, нібито, татарську і турецьку мови. Дуже полюбляв читати книжки, в мандрівному житті постійно возив з собою бібліотеку, мав (як і його батько) дар писемного слова. Брав участь у війні з повсталою Україною, у битві під Берестечком був тяжко поранений. Упродовж кількох місяців 1655-1656 pp. виступав на боці шведів, після чого повернувся в табір Яна Казимира і відтоді був йому вірним до кінця правління. Оцінивши політичні здібності й організаційний хист Я. Собєського, король сприяв його державній кар'єрі. У 1656-1665 pp. Я. Собєський - хорунжий великий коронний, у 1665-1674 pp. -маршалок великий коронний, у 1666-1668 pp. - гетьман польний коронний, у 1668-1674 pp. - гетьман великий коронний. Через різні обставини, головним чином участь у воєнних походах, коронація Яна III відбулася із значним запізненням, щойно на сеймі, який працював у лютом у-березні 1676 р. У його житті від 1665 p., коли він з нею взяв шлюб, впливову роль відігравала французька маркіза Марія Казимира д'Арк'єн, прибула до Польщі з Людві-кою Марією, до придворних якої вона належала. Свою "Марисєньку" ЯнШ палко кохав і вона відповідала йому взаємністю.

Ставши королем, Я. Собєський постановив насамперед повернути Речі Посполитій втрачені нею на користь Порти українські землі. Проте Порта того ж року на кілька місяців пригальмувала виконання цього наміру. Сповнений прагненням помститися Польщі за хотинську поразку, султан у травні 1674 р. розпочав проти неї похід. У липні, коли османська армія проходила через Молдавське князівство, на прохання кримського хана Селім-Ґірея, що прибув йому на допомогу, і П. Дорошенка, який через своїх посланців просив турецької допомоги, султан змінив свій первісний намір і попрямував з татарами в Правобережну Україну, щоб вибити звідти військо лівобережного гетьмана Івана Самойловича (який став гетьманом у 1672 р. після скинення з гетьманства Дем'яна Многофішного) та московське військо, очолюване князем Григорієм Ромодановським, аби тим самим



^ Рис.2І. Портрет Яна III Собєського роботи невідомого автора. Близько 1677 р.

195

1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   84



Скачать файл (6627 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации