Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Зашкільняк Л. Історія Польщі від найдавніших часів до сьогодення - файл 1.doc


Загрузка...
Зашкільняк Л. Історія Польщі від найдавніших часів до сьогодення
скачать (6627 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc6627kb.16.11.2011 03:14скачать

1.doc

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   84
Реклама MarketGid:
Загрузка...
консолідації держави. Зокрема, він змушений був приділити велику увагу ситуації, що склалася у Західному Помор'ї. Відмова тутешньої князівської династії визнавати верховну владу Польщі в регіоні й сплачувати їй данину призвела до збройного конфлікту, в результаті якого поморський князь був вигнаний з країни і знайшов притулок в імперії. Прагнучи закріпити свої позиції в Західному Помор'ї,

^ 25

Історія Польщі

Мєшко II сприяв поширенню тут християнства. З цією метою замість занепалого Колобжезького єпископства було створено єпископство з центром у куявському місті Крушвіца.

Використовуючи скрутне становище імператора Конрада II (1024-1039), в якому той опинився у ході боротьби з внутрішньою опозицією, і демонструючи свою незалежність від імперії, Мєшко II у 1028 р. напав на саксонські землі й спустошив їх. Німецький похід під Будішин, що відбувся наступного року, виявився невдалим.

У ЮЗІ р. зовнішньополітичне становище Польщі різко погіршилося. Проти неї походом із заходу рушили імперія, а зі сходу її союзники - руські князі Ярослав Мудрий (1019-1054) і Мстислав, при яких був Безприм, котрий сподівався з їхньою допомогою посісти ґнєзненський престол. Червенські гроди були повернуті Київській державі. Є підстави твердити, що й територія Перемишльської землі на той час вже належала їй. Руське військо посувалося далі вглиб Польщі. Справа хилилася до детронізації Мєшка II і переходу престолу до Безприма. За таких обставин Мєшко II пішов на укладення того ж року невигідного для Польщі миру з імперією, за яким віддав їй Лужиці й Мільсько. Невдовзі після цього він був змушений емігрувати з країни і опинився в Чехії, де, всупереч сподіванням, був ув'язнений. Мабуть, одразу після цього Чехія повернула собі Моравію.

Польським престолом у 1031 р. заволодів Безприм. При його дворі зрештою переважив не руський вплив, як можна було чекати, а німецький. Показником втрати Польщею значною мірою суверенітету й визнання її залежності від імперії був факт передачі Безпримом Конрадові І польських королівських інсигнацій; їх за дорученням Безприма відвезда до Німеччини дружина МєшкаІІ Ріхеза, якій імператор дозволив й далі йменуватися королевою.

^ Правління Безприма виявилось кривавим і коротким. Розправляючися зі своїми давніми суперниками і легковажачи своїми прихильниками, він, зрештою, опинився в ізоляції, налаштувавши проти себе навіть брата Оттона. Останній порозумівся з Мешком II, й обидва вони стали організаторами змови проти Безприма, внаслідок якої він загинув 1032 р.

Того ж року Мєшко II повернувся на престол. На цей раз він потрапив у залежність від імперії. Того ж або наступного року він став у Мерзебурзі перед імператором й прийняв продиктовані йому умови: відмовився від королівського титулу і зобов'язався віддати братові Оттонові і двоюрідному братові Тідрікові певні території Польщі в удільне володіння. Відділення частини земель послабило позиції Мєшка II, але ненадовго: 1033 р. Отгон загинув від руки свого дружинника, а Тідріка, що не мав у країні жодної підтримки, Мєшко II легко усунув з політичної арени. Польські землі знову опинилися в складі єдиної держави. Здавалося, кризу було подолано. Однак вона знову спалахнула після смерті МєшкаІІ (1034), можливо насильницької.

Криза була зумовлена внутрішніми і зовнішніми обставинами. Зовнішні обставини зрозумілі з попередньої розповіді. Що ж до внутрішніх, то слід насамперед мати на увазі крайню виснаженість країни внаслідок війн, що велися Болеславом І Хоробрим і Мєшком II, та міжусобної боротьби, яка проходила у 1031-1032 pp. Неабияке значення мало і згадане вище посилення опозиції державній владі. Опозицію уособлювали можні, котрі як соціальна група склалися в результаті розвитку феодальних відносин. Скориставшися падінням авторитету королівсько-князівської влади, вони розхитували державний організм, послаблюючи таким чином його захисні можливості. Дії опозиції призвели до вигнання князя Казимира І (1034-1058), сина МєшкаІІ і Ріхези, з країни 1038 р. Він виїхав до Угорщини, де був інтернований.

26

^ Давньопольська держава

Після цього внутрішньополітичне становище Польщі вкрай загострилося. Від неї відокремилися Мазовія і Помор'я. У тому ж році стався великий соціальний вибух -просте населення не могло більше терпіти тягаря феодальних повинностей та державних податків. У хроніці Ґалла Аноніма читаємо, що низи повстали проти своїх гнобителів, одних з них убивали, інших перетворювали на слуг, на знак протесту зрікалися християнської віри, а єпископів і священиків страчували мечем і побивали каміннями. У "Повісті временних літ" про це повстання сказано: "И бысть мятежь в земли Лядьске. Вставше, людие избиша епископы и попы, и бояры своя, и бысть в них мятежь". Повстання було масовим народним рухом, воно охопило Великопольщу, Сілезію, і частково Малопольщу.

Занепад держави був поглиблений руйнівним походом в її межі у 1039 р. чеського князя БржетіславаІ (1034-1055). Дійшовши до Ґнєзна, він забрав останки св. Войцєха, потрібні йому як підстава для клопотання щодо утворення Празького архієпископства (начебто, з метою здобуття цих останків він і здійснив похід), та першого польського архієпископа Радзіма-Гаудентія, а повертаючися додому, захопив Сілезію.

У ситуації, що склалася в країні, світська і духовна знать об'єднала свої сили і взялася за придушення повстання. На допомогу їй прийшла імперія: розвал Польщі не відповідав її інтересам, тому що посилював позиції Чеської держави в Центральній Європі. На думку оточення короля Генріха III (1039-1056; від 1046 р. був імператором), відновлена монархія Пястів повинна була стати противагою Чехії. Того ж 1039 р. Казимир І прибув до Німеччини з Угорщини. Там його мати багато зробила для надання йому допомоги з боку Німеччини. Звідти Казимирі у супроводі 500 німецьких рицарів повернувся до Польщі і придушив повстання. Польща як держава була врятована від загибелі.

^ Політичний розвиток у 1040-х - 1130-х роках

Унаслідок подій 1038-1039 pp. значна частина Польщі, головним чином Велико-польща й Сілезія, була зруйнована, державне життя в країні занепало. Повернувшися до Польщі, Казимир І узявся за відбудову держави. Спершу його верховна влада поширювалася на Великопольщу, Малопольщу, Куявію та Любуську землю. Політичний центр довелося перенести зі знищеного Ґнєзна до Кракова, якому відтоді до кінця XVI ст. судилося бути столицею Польської держави.

У 1047р. Казимирі спільно з Ярославом Мудрим, з яким перед тим уклав союз і породичався (Казимир оженився із сестрою Ярослава Добронегою, а свою сестру Гертруду видав заміж за Ярославового сина Ізяслава), розгромив Мєцлава (Маслава), що від 1038 р. був самозваним князем Мазовії, й приєднав останню до своїх володінь (Мєцлав загинув на полі бою). Невдовзі по цьому він розбив східнопоморське військо, що прямувало на допомогу Мєцлавові, й окупував Східне Помор'я. У 1050 р. польський князь вибив чеські залоги з Сілезії та повернув її Польщі. Генріх III висловив з цього приводу незадоволення, бо 1041 р. визнав приналежність цієї провінції до Чехії, але під час зустрічі з імператором у Кведлінбурзі, що в Саксонії, Казимир І домігся від нього визнання Сілезії володінням Польської держави за умови щорічної сплати Чехії данини у розмірі 300 гривнів срібла і 30 гривнів золота.

За успішну діяльність у справі відновлення території держави, як і відбудови державного життя в країні, Казимира було пізніше прозвано Відновителем. Не вдалося йому, однак, повернути Польщі Західне Помор'я, де правили (як і в Східному Помор'ї) місцеві князі.

27

Історія Польщі

Менш результативною виявилась діяльність Казимира І у справі відбудови церковної організації, занепалої у 1038-1039 pp. Під час і після тодішніх подій не функціонували найважливіші центри церкви: за словами Ґалла Аноніма, в кафедральних соборах Ґнєзна й Познані "дикі звірі влаштували лігво", тому що ці міста довго були безлюдними. Правдоподібно, не діяли Вроцлавське і Крушвіцьке єпископства. Посада гнєзненського архієпископа не існувала багато років. Центром церковного життя став Краків. З часом знову почали функціонувати Познанське і Вроцлавське єпископства.

Державотворчу діяльність Казимира І продовжував його син Болеслав II, прозваний Сміливим і Щедріш (1058-1079). Як правитель він відзначався великою активністю. Напрямом його зовнішньої політики був антиімперський: він перестав сплачувати Чехії данину з Сілезії, незважаючи на те, що Чехія була леннозалежною від імперії, й сплата такої данини їй опосередковано означала, що польський князь з Сілезії є імперським ленником; у 1072 р. він відважився на явний непослух німецькому королеві Генріхові IV (1056-1084; у 1084-1106 pp. був імператором), порушивши адресований йому за рік до того наказ, що забороняв вести війну з Чехією; підтримував в Угорщині домагання на трон Бели, а не його племінника Шаламона (Соломона), якого висувала Німеччина (1.060), а пізніше Ґєзи, сина Бели (1074), і Ласло (Владислава), брата Ґєзи (1077). У 1069 р. Болеслав II здійснив похід на Русь, щоб посадити на київський великокняжий престол свого зятя Ізяслава, чого й домігся, та зайняв територію Червенських гродів. 1077 р. він знову втрутився в руські справи і повернув цьому ж Ізяславові київський престол, якого той перед тим був позбавлений.

У боротьбі Генріха IV з папою Григорієм VII (1073-1085) за право інвеститури, в якій ішлося про те, хто має призначати єпископів у Німеччині - папа чи король (імператор), а по суті, про те, яка влада є вищою в римо-католицькому світі - духовна чи світська (уособлені відповідно папою і правителем Римської імперії), Болеслав II взяв сторону папи, за що папа 1075 р. дозволив відновити Ґнєзненське архієпископство (ще у 1064 р. відбулося освячення відбудованого Болеславом II ґнєзнеського кафедрального собору) і дав згоду на коронацію князя королівською короною. Коронацію було проведено наприкінці 1076 р. в Ґнєзні; не відомо, чи корона була завезена з Рима, чи була вітчизняного виготовлення. Відновлення Ґнєзненського архієпископства майже співпало за часом з утворенням у 1075 р. єпископства з центром у Плоцьку. Його діяльність поширилася на Мазовію.

Недовго судилося Болеславові II бути королем. У 1079 р. за постановою королівського суду за звинуваченням у зраді був страчений (четвертований) краківський єпископ Станіслав. Зрада проявлялася, напевно, у протиставленні єпископа волі короля. Страта високопоставленої духовної особи, другої за рангом у польській духовній ієрархії, справила гнітюче враження в країні. Від короля відвернулися навіть його найближчі прихильники. Він опинився в повній політичній ізоляції. Ставлення в країні до цієї події висловив Галл Анонім такими словами: "Не повинен помазаник по відношенню до помазаника застосовувати тілесне покарання". За цих умов Болеслав II змушений був піти у вигнання і виїхати до Угорщини разом зі своїм сином Мешком. Там вони знайшли притулок у короля Ласло І, якому Болеслав II Сміливий свого часу посприяв у здобутті угорського престолу. Там за загадкових обставин 1081 р. обірвалося його життя. Майко на прохання молодшого брата Болеслава II Владислава Германа, що після нього почав правити у Польщі, у 1086 р. повернувся на батьківщину. Владислав Герман гарантував йому безпеку, але через три роки Мєшко помер, мабуть, отруєний. Королівські інсигнії Болеслава II ще під час його правління "осіли" в краківському кремлі. Існує версія, що їх Болеслав II вивіз до Угорщини, а його син Мєшко повернув до Кракова.

28

^ Давньопольська держава

За правління Владислава I Германа (1079-1102) Польща не провадила активної зовнішньої політики. Вдалося зберегти її територіальний склад, успадкований від Болеслава II Сміливого, за одним винятком: після вигнання Болеслава II було втрачено, невідомо коли. Східне Помор'я. У 1091 р. Владислав І Герман встановив над ним своє панування, проте невдовзі воно знову стало незалежним. Поразкою закінчився похід у Західне Помор'я 1091-1092 pp. з метою приєднати його до Польської держави.

У внутрішньополітичному відношенні для цього періоду характерне послаблення князівської влади й авторитарний режим правої руки слабовольного Владислава І Германа - вихідця з можних воєводи Сєцєха, за оцінкою Галла Аноніма, "людини (...) розумної, знатної (...), але засліпленої жадністю". Сєцєх, як і Владислав І Герман, спричинився до вигнання з країни Болеслава II Сміливого. Його управління викликало незадоволення в суспільстві, особливо серед знаті. Він, за словами того самого хроніста, "замишляв багато жорстокого і такого, що не можна було знести", засуджував неугодних собі осіб на вигнання або продавав у неволю, оточував себе послушними людьми, серед яких були й вихідці з нижчих суспільних верств. За таких обставин численна польська політична еміграція, зосереджена головним чином у Чехії, постановила посадити на польський престол старшого сина Владислава І Германа Збігнєва, начебто незаконнонародженого. На її заклик він прибув до Чехії з Німеччини, де перебував у кведлінбурзькому монастирі, куди його відправив батько з намови своєї дружини Юдити Марії, дочки імператора Генріха III. Опозиція, внутрішня і зовнішня, змусили князя у 1093 р. віддати Збігнєвові у володіння Сілезію.

Проте незабаром Збігнєв підтиском Сєцєха покинув Сілезію й опинився в Куявії. Тут у кривавій битві під Крушвіцею він був розбитий Сєцєхом й після цього ув'язнений за згодою свого батька. У 1097 р. Владислав І Герман на вимогу опозиції звільнив його й поділив країну таким чином: Збігнєв одержав в удільне володіння Великопольщу і Куявію, його молодший брат Болеслав Кривоустий, матір'ю якого була дочка чеського князя Юдита (після її смерті Владислав І Герман оженився зі згаданою вище Юдитою Марією) - Малопольщу й Сілезію; собі правлячий князь залишив Мазовію й головні гроди в уділі Болеслава - Краків, Вроцлав, Сандомир (можливо, й кілька основних гродів в уділі Збігнєва). Кому перепала Любуська земля, невідомо.

У результаті цього поділу різко послабилися позиції Сєцєха, активізувалися його численні недругів в країні та за її межами, які мали змогу чинити вплив на молодих князів. Сєцєх, однак, усіляко тримався за владу. Збігнєв і Болеслав рушили проти нього спільним походом в Мазовію і стали під Плоцьком, вимагаючи від батька його усунення. Владислав І Герман не насмілювався відмовитися від послуг Сєцєха, який на той час сховався у своєму гроді Сєцєхові. Лише наполягання архієпископа примусило князя близько 1100 р. відступитися від нього.

Після смерті Владислава І Германа до Збігнєва відійшла Мазовія, а Болеслав III Кривоустий заволодів Краковом, Вроцлавом і Сандомиром. Країна поділилась на два державні організми, незалежні один від одного. Брати дотримувалися різних політичних концепцій. Збігнєв виступав за рівноправні, союзницькі відносини зі Східним і Західним Помор'ям, не противився денній залежності Польщі від імперії, тоді як Болеслав III мав намір підкорити Помор'я й унезалежнити країну від імперії. У своїй діяльності Болеслав НІ спирався на союз з Руссю, скріплений його шлюбом із Збиславою, дочкою великого київського князя Святополка, та з Угорщиною, а Збігнєв покладався на союз з Чехією й зближення з Німеччиною.

У 1102 р. Болеслав III здійснив грабіжницький похід на Помор'я, усвідомлюючи, що це недовподоби Збігнєвові. Через це відносини між братами загострилися. У 1105 р. вони дійшли згоди, що не будуть ворогувати між собою і надаватимуть один одному

29

Історія Польщі

допомогу. Проте Збігнєв не дотримав цих умов, і тому почав втрачати багатьох своїх прихильників, з яких частина переходила на бік Болеслава III. На зламі 1106-1107 pp. Болеслав III, уклавши мир або перемир'я з Чехією, напав на брата в його уділі у Великопольщі. Не чинячи опору, Збігнєв відступив у Мазовію. Болеслав III захопив Великопольщу, після чого при допомозі руського й угорського військ примусив Збіґнєва визнати його верховну владу над собою, віддавши йому в ленне володіння Мазовію. Так було поновлено територіально-державну цілісність Польщі. Відтоді Болеслав НІ Кривоустий став єдиним правителем польським (1106-1138). У 1107 або 1108 р. Болеслав III звинуватив Збіґнєва в тому, що той не підтримав його в поході на Помор'я, й відібрав у нього Мазовію. Невдовзі він, спираючися на русько-угорську допомогу, вигнав Збіґнєва з країни.

Збігнєв знайшов притулок спершу в Чехії, потім — у Німеччині. Король Генріх V (1106-1111; імператор у 1111-1125 pp.) відгукнувся на його прохання допомогти повернути втрачене в Польщі; він палав бажанням помститися Болеславові III за його похід 1108 р. в Чехію. Тоді Болеслав III примусив Генріха V та чеського князя Святополка (1107-1109) припинити воєнні дії проти Угорщини. Маючи намір посадити Збіґнєва на польський престол, Генріх V у 1109 р. вдерся до Сілезії. Похід виявився невдалим для німців. Особливо негативно на них подіяла двотижнева героїчна оборона обложеного Ґлогова. Вона дуже уповільнила хід німецької кампанії. До того ж чеський князь, який у ній допомагав королю, змушений був відступити додому, тому що на Чехію за його відсутності вдарив угорський король Кальман (Коломан; 1095-1116) -союзник Болеслава III. Зваживши на великі втрати, що їх зазнало його військо, та наближення руського й угорського військ для підтримки Болеслава III, Генріх V відступив у Німеччину. Він домігся від Болеслава лише одного: згоди на повернення Збіґнєва до Польщі. Прибувши туди 1111 p., Збігнєв не мав у ній жодної влади. У тому ж році, оскаржений в інтригах проти Болеслава НІ, він був ув'язнений, осліплений і невдовзі (1112) помер. На звинувачення у підступності щодо брата Болеслав III відповів публічним каяттям і багатим обдаруванням церкви. ч

Через кілька років після цього Болеслав III повернувся до вирішення поморського питання. У 1119 р. він завершив завоювання Східного Помор'я, не пізніше 1123 р. -Західного. Східне Помор'я складалося з невеликих князівств: Ґданського, Словінського, Свєцького і, можливо, Щитновського. Одного з місцевих князів Болеслав III призначив своїм намісником у ньому. Із західнопоморським князем Варціславом Болеслав НІ уклав угоду (її було поновлено 1124 р. на вигідніших для поморян умовах), яка окреслювала засади верховної влади Польщі над Західним Помор'ям: Варціслав визнав себе польським васалом і зобов'язався не чинити опір християнізації в своїй країні.

Християнізація Західного Помор'я розпочалася відразу після укладення зазначеної угоди. Велика заслуга у ній бамберзького єпископа Оттона - німця, місія якого в цьому регіоні пройшла два етапи: у 1124-1125 pp. він діяв тут від імені польської церкви (прибув сюди з Ґнєзна), у 1128 р. - за дорученням Магдебурзького архієпископства, тобто німецької церковної організації. Утворене 1124 р. Любуське єпископство мало завданням, зокрема, представляти польську церкву в Західному Помор'ї (засноване в тому ж році єпископство з центром у місті Влоцлавку, що в Куявії, мало подібне завдання стосовно Східного Помор'я).

Як видно, в Західному Помор'ї щодо християнізації зіткнулися польські та німецькі інтереси, а також політичні інтереси двох держав. Це послабило позиції Польщі в даному регіоні. Дії короля Лотаря III (1125-1133; імператор у 1133-1137 pp.) примусили Болеслава НІ під час побачення з ним у Мерзебурзі 1135 р. піти на компроміс, за яким

30

^ Давньопольська держава

Західне Помор'я було визнано тільки частково підлеглим Польщі. Питання про приналежність західнопоморської церкви не було вирішене цією угодою.

У першій половині 1130-х років Магдебурзьке архієпископство виступило з претензією на підпорядкування собі всієї польської церковної організації. Підставою для цього домагання послужили як створений на початку XI ст. в середовищі магдебурзького духовенства фальсифікат - начебто папська булла, яка зарахувала познанського єпископа Унгера, що діяв до 1000 р. як місійний, а в 1004 р. був змушений визнати над собою верховну владу Магдебурзького архієпископства, до достойників останнього, так і підтвердження цієї підробки буллами, що їх в XI ст. видали папи Бенедикт IX та Лев X, чим їй було надано формальну силу. Виконуючи волю керівництва Магдебурзького архієпископства, папа Іннокентій II своєю буллою від 1131 р. відніс Познанське єпископство до його складу, а буллою від 1133 р. віддав під владу цього ж архієпископства всю польську церкву, причому Ґнєзненське архієпископство понизив до рангу єпископства. Зусилля Болеслава III Кривоустого і керівництва польської церкви, спрямовані проти цього, були винагороджені видачею тим самим папою у 1136 р. булли, яка відновила незалежність польської церкви на чолі з ґнєзненським архієпископом.

Під кінець свого правління Болеслав III Кривоустий увідомив, яку загрозу для держави становила наявність у ній децентралізаторських тенденцій, носіями яких виступали можні, політичне значення котрих зростало в міру накопичення в їхніх руках земельних багатств. Аби запобігти цій загрозі, князь видав документ, відомий як заповіт його імені. Правдоподібно, документ був складений за кілька років до смерті Болеслава III (1138), згодом (у 1138 p.?) винесений на розгляд світської і духовної знаті і заприсягнений нею, після чого набрав характеру публічно-правового акту. З огляду на це, йдеться не стільки про заповіт, скільки про закон (статут) про престолонаслідування. Можливо, документ був затверджений папою, і в такому випадку він набував додаткової сили. Текст "заповіту" не зберігся. Його зміст відтворено на підставі пізніших джерел. Він зводиться до утворення, з одного боку, дідичних (спадкоємних) уділів як матеріальної основи для існування синів Болеслава III та їхнього потомства, з другого - неподільного недідичного уділу, що належить верховному (великому) князеві - принцепсові, старшому в правлячій лінії роду Пястів (сеньйорові). Звідси вживають два відповідні терміни - сеньйорат і принципат - на означення вікового старшинства і вищої влади верховного князя, інститут якого запровадив заповіт. За принцепсом були визнані такі прерогативами: оголошення війни, головне військове командування, укладання миру й перемир'я, договорів з іноземними державами, представництво держави назовні, призначення архієпископа й єпископів, можливо, й світських осіб на центральні державні посади, верховна судова влада з окремих питань. До володінь сеньйора (ним по смерті Болеслава III повинен був стати його старший син Владислав) були включені: Краківська земля з центром у Кракові, за яким зберігалася роль столиці держави, Ленчицька і Сєрадзька землі (обидві землі складали південно-східну частину Великопольщі), Східне Помор'я. За сеньйором зберігалося також верховне право на Західне Помор'я. Той же Владислав одержував в дідичне володіння Сілезію й Любуську землю. Його молодшим братам перепали такі дідичні уділи: Болеславові Кучерявому -Мазовія й Куявія, Мєшкові - Великопольща, Генрикові - Сандомирська земля. Наймолодшому синові Болеслава II — Казимирові, який народився незадовго до його смерті, не дісталося нічого.

Впроваджувана система престолонаслідування була компромісом між концепцією одновладдя та ідеєю поділу країни на князівства між членами династії. Незалежно від наміру, яким керувався Болеслав III, видаючи свій "заповіт", він заклав підвалини

^ 31

Історія Польщі

Польської держави на нових засадах, перетворивши її з власності монарха у власність роду Пястів.

Суспільно-політичний устрій

"Країна ця, хоч і дуже лісиста, однак багата золотом і сріблом, хлібом і м'ясом, рибою і медом, і більше всього їй слід віддавати перевагу перед іншими народами в тому, що вона, оточена стількома (...) народами, і християнськими і язичеськими, і наражена на напад з їхнього боку (...), ніколи усе ж не була ніким повністю підкорена. Це край, де повітря цілюще, земля родюча, ліси багаті медом, води - рибою, де воїни безстрашні, селяни працелюбні, коні витривалі, воли придатні до ріллі, корови дають багато молока, а вівці багато шерсті". Так, нехай і дещо ідеалізовано, відгукнувся про сучасну йому Польську державу залюблений у неї Ґалл Анонім. Певною мірою сказане ним перегукується з такими словами Ібрагіма ібн-Якуба, арабського мандрівника, який, перебуваючи в столиці Чеської держави 966-967 pp., чув про її північну сусідку: країна Мєшка, "короля півночі", "багата живністю, медом й орною землею".

На рубежі Х-ХІ ст. Польська держава разом з Помор'ям охоплювала терени загальною площею у 250 тис. кв.км, а населення в ній могло бути 1 млн. осіб. На час смерті Болеслава III Кривоустого вона існувала в тих самих, що й у зазначений час межах, якщо брати до уваги Західне Помор'я, леннозалежне від неї, а кількість її населення навряд чи перевищувала 1,25 млн. осіб.

До смерті Болеслава III держава мала патримоніальний характер, тобто була власністю її правителів з династії Пястів. Вони могли вільно на власний розсуд передавати її або її частину у спадщину будь-кому зі своїх синів. Правителеві належала монополія на полювання, бортництво, рибальство, млинарство, видобування та продаж благородних металів, спорудження укріплень, торгівлю, карбування монет, надання концесій юридичним й фізичним особам, судочинство з важливих питань; він призначав на центральні й місцеві посади (уряди), контролював під час об'їздів держави діяльність адміністрації всіх щаблів.

При вирішенні питань життя держави правитель керувався не лише власною волею, а й спирався на думку ради, що діяла при ньому, куди входили вищі достойники. Найголовніший з них - дпірцевий комес (comes palatinus) - очолював світську адміністрацію, а згодом став другим за значенням після монарха воєначальником, тому за ним закріпився титул воєводи (palatinus); він також заступав князя (короля) у справах, зв'язаних із судочинством. Канцлер відав писемним діловодством монарха та його завнішньополітичними відносинами, скарбник відповідав за фінанси тощо.

Близько 1000 р. держава ділилася на чотири адміністративні округи з центрами у Познані, Ґнєзні, Влоцлавку і Ґєчі, а Помор'я, Сілезія, Мазовія і Малопольща вважалися окремими адміністративними провінціями. У середині XII ст. адміністративних округів налічувалося сім: краківський, сандомирський, сілезький, мазовецький, куявський, ленчицько-сєрадзький і поморський; був, напевно, тоді ж і великопольський округ. Округами і провінціями управляли призначувані правителем намісники. Ці адміністративні одиниці ділилися на гродові округи, пізніше звані каштеляніями; ними управляли гродові комеси - пізніші каштеляни; їхнім (як й управителів округів та провінцій) завданням було стягання данини з населення на користь правителя, організація місцевої оборони, здійснення судочинства з менш важливих питань. Комесам підлягали нижчі посадові особи - коморники, жупники, гродові судді, митники, збирачі данини і т.д.

32

^ Давньопольська держава

Найнижча адміністративна одиниця у Великопольщі звалася ополєм, у Малопольщі, Сілезії й Мазовії - осадою. їхніми центрами були невеликі гроди або більші сільські поселення. Ополє і осада функціонували головним чином для збирання державної данини.

Сільське поселення мало переважно хаотичну забудову, яка з часом набула вигляду уліцувки, що тяглася вздовж річки або шляху, чи окольниці, в якій будівлі та господарства розташовувалися навколо ставу або майдану, де був колодязь для спільного користування і загорожа для тримання вночі худоби. Існувала й система сільських поселень, людність яких виготовляла на потреби двору монарха певні вироби або виконувала певні послуги; цією людністю були щитники, колісники, псарі, кухарі тощо. Подібні поселення належали й архієпископові.

Гроди виконували не тільки адміністративні, а й оборонні функції. Частина цих гродів була успадкована від племінних часів, а більша частина, серед яких були й головніші, виникла в середині - другій половині X ст. Провідні з них поступово перетворилися в міські поселення внаслідок появи й еволюції біля них торгово-ремісничих поселень, т.зв. торгів. Торги, а на їх місці потім і міста, виникали і подалі від гродів, особливо на перехрестях доріг, якими просувалися купці зі своїми товарами. До середини XII ст. міста залишалися невеликими.

Найважливішою опорою влади монарха була його військова дружина. Згідно з Ібрагімом ібн-Якубом, у середині 960-х років вона налічувала до 3 тис. воїнів. За Ґаллом Анонімом, Болеслав І Хоробрий мав у Познані, Ґнєзні, Ґєчі і Влоцлавку 3900 панцирних воїнів і 13000 щитників. Під панцирними, напевно, слід розуміти важко озброєну кавалерію, під щитниками - піхоту, озброєну луками і щитами.

З часом повне утримання правителем дружини ставало все більш обтяжливим. Тому в середині XI ст. за правління Казимира І Відновителя більшість дружинників одержувала землеволодіння для свого матеріального забезпечення, взамін за що вони повинні були на заклик монарха ставати при ньому збройно. Ця реформа докорінно змінила структуру польського війська, спричинила виникнення рицарського землеволодіння, а отже, й леннозалежного рицарства як суспільної верстви - прообразу майбутньої шляхти.

У грошовому обігу держави явно переважали іноземні монети: з понад 123 тис. монет X - початку XII ст., налічених у виявлених в країні скарбах, німецькі становлять 70%, арабські - 21 %, а польські - лише 4,4%. Вітчизняну монету близько 970 р. за каролінзькою системою почав карбувати Мєшко І: з 367 г срібла виробляли 240 денарів. Денари до часу проведення грошової реформи в XIV ст. були єдиним видом вітчизняної монети.

Соціальна структура суспільства набувала і, зрештою, набула феодального характеру. Верхній щабель його займали світські й духовні (церковні) феодали. Щодо світських, то включали вони три групи: великих можних (optimates), які перебували здебільшого в оточенні правителя і займали державні посади; заможних рицарів (nobiles) і дрібних рицарів - влодик, частина яких з часом поповнювала лави селянства.

Вищу сходинку серед духовних феодалів займали ґнєзненський архієпископ та єпископи. Вони керували церковним життям на адміністративно підвладних їм територіях, відповідно в архієпархії (архієпископії, архієпископстві, архідієцезії) та єпархіях (єпископіях, єпископствах, дієцезіях). На цих територіях були розташовані землеволодіння, доходи з яких надходили, як казали, на стіл архієпископа і єпископів та на інші витрати, пов'язані з діяльністю цих достойників. Зі згаданої вище булли папи Іннокентія І 1136 р. відомо, що маєтки архієпископства становили 150 поселень, в яких

33

Історія Польщі

налічувалося близько 1000 господарств підданої людності, що виконувала різні повинності на користь архієпископа.

Середньою ланкою духовенства були члени капітулів - колегій, рад при кафедральних соборах (архієпископському та єпископських; кожна єпархія мала один такий собор) та при колегіатах - соборах, що посідали проміжне місце між кафедральними соборами та приходськими (парафіяльними) церквами (костелами). Кафедральні капітули були підпорядковані архієпископові та єпископам, допомагали їм в управлінні архієпархією та єпархіями. Особовий склад цих та колегіатських капітулів поділявся на прелатів (серед них головним був декан), кожен з яких виконував закріплені за ним обов'язки, та каноніків, які виконували поточні доручення. Капітули володіли земельними маєтками, на доходи з яких утримувались їхні члени. Маєтки архієпископа, єпископів й капітулів склалися з дарів правителів у постійне користування. Доходи, що надходили з маєтків архієпископа та єпископів, доповнювалися надходженнями з правительської казни та десятини від християнського населення підвладних територій; десятина становила десяту частину врожаю зернових або кількісно постійну його частину.

У феодальну структуру суспільства вписувалися й монастирі, частина яких згодом, з ХІІ-ХШ ст., стала значними землевласниками. Зародками їх у Польщі слід вважати ереми - осередки самітників, що поширилися із заходу на початку XI ст. і поділяли деякі вимоги статуту бенедиктинського ордену. З 1040-х років цей орден, який в Х-ХІ ст. мав особливий вплив на католицьку церкву, розгортав тут свою діяльність. Заснований близько 530 р. в Італії, він вимагав від своїх членів постійного перебування в монастирях, відсторонення від мирських спокус, послуху, семиразової на добу молитви, фізичної й розумової праці. До 1130-х років бенедиктинські монастирі, чоловічі й жіночі, займали провідні позиції серед чернецтва Польщі.

У міру феодалізації суспільства зменшувалася частка селян, безпосередньо залежних від держави, точніше - від правителя. У джерелах вони переважно фігурують як вільні дідичі, що сидять на державній (князівській) землі, спадково володіють нею і тому є фактичними її власниками. На середину XII ст. їх було порівняно мало. Натомість зростала чисельність феодально залежних селян. У джерелах вони представлені багатьма термінами, з яких не всі піддаються розшифруванню. Головним чином, то були: закупи або ті, що потрапили в залежність за неповернення боргів; ратаї, що отримали позику на обзаведення господарством; приписні - колишні вільні дідичі, віддані правителем у феодальну власність. Були й раби, переважно з військовополонених.

Про повинності селян на користь феодалів маємо лише загальне уявлення. Але відомо, якими були їхні державні (князівські) повинності: селянські громади вносили данини, деякі з котрих походили з племінних часів. До таких належала опольна данина (у вигляді корови або вола з ополя). Давнє походження мав стан (стація) - обов'язок частувати правителя та його двір під час їхніх поїздок по країні й забезпечувати їх при цьому транспортними послугами. Давали й свиней або шматки свинини за уможливлення випасати нерогату худобу в князівських лісах. Ця данина називалася нажазом (narzaz) від нарізів на дерев'яних прутах, що означали кількість випасених голів худоби. Данина зерном йменувалася порадльним, від рала, що означало її внесення кожним селянським господарством. До повинностей селян належало й будувати гроди та охороняти їх. Пізніше ця сторожа була замінена даниною зерном, призначеною для потреб гродових залог.

З кінця XI ст. великі землевласники (можні) почали одержувати від князя документи (привілеї), які надавали їм економічний і судовий імунітет - звільнення їхніх маєтків від державних повинностей й державного судочинства. Таким чином, цим землевласникам

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   84



Скачать файл (6627 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации