скачать (419.5 kb.)
Доступные файлы (1):
| 1.doc | 420kb. | 29.11.2011 04:00 |  скачать |
1.doc
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ 1 ПРАВА
ім. В. М. КОРЕЦЬКОГО
В. Б. АВЕР'ЯНОВ
ОРГАНИ
ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ
Київ
ІнЮре
1997
ББК 67.9(4УКР)301 А19
А19
Авер'янов В. Б.
Органи виконавчої влади в Україні.— К.: Ін Юре, 1997.— 48 с— (Б-чка "Нова Конституція України"). ISBN 966-7183-22-Х
У брошурі висвітлюються питання змісту, організації та правового регулювання виконавчої влади в Україні. Розглядаються побудова та функціонування системи органів виконавчої влади, характеризуються правовий статус і структура її окремих ланок, а також ключові напрями здійснення адміністративної реформи.
Для науковців, спеціалістів-правовиків, викладачів і студентів вузів, широкого кола читачів.
Бібліотечка "Нова Конституція України"
Редакційна колегія: Ю. С. Шемшученко (головний редактор), Ф. Г. Бурчак, В. В. Цветков, В. І. Семчик, В. Б. Авер'янов, В. Ф. Погорілко, О. Д. Святоцький, В. В. Медведчук, І. Б. Усенко
^
вченою радою Інституту держави і права
ім. В. М. Корейского HAH України
Редактор М. С. Лопата
В. Б. Авер'янов, 1997 Видавництво «Ін Юре», 1997
ББК 67.9(4УКР)301
ISBN 966-7183-22-X
За Конституцією України державна влада реалізується за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову гілки влади. Цей загальновизнаний у світовій державотворчій практиці принцип став своєрідною альтернативою пануванню у нас у минулому тоталітаризму партійно-державної влади. Втілення в життя даного принципу обумовлює необхідність виявлення умов ефективного функціонування виконавчої влади, визначення конституційних засад її організації, функціонального і структурного впорядкування тощо. Ці питання набувають ключового значення в ході державно-правового розвитку країни, підготовки на основі нової Конституції законодавчих актів, що розвивають і деталізують конституційні ідеї, положення і вимоги.
Адже саме сьогодні вихід нашого суспільства із системної кризи потребує такої організації виконавчої влади, яка б забезпечувала істотне підвищення дієвості та ефективності державного управління. Насамперед в тих сферах, де переважає державна власність, здійснюється правоохоронна діяльність держави.
Причому конкретний зміст державного управління в кожному окремому випадку може розрізнятись в досить широких межах — від прямого оперативного управління владно-розпорядчими, тобто "командними", засобами до використання сугубо стимулюючого впливу державно-владних повноважень, наприклад по затвердженню економічних регуляторів і умов їх застосування, поширенню договірних форм та інших важелів ринкової саморегуляції тощо.
З огляду на це, слід заперечити проти поширення окремих поглядів про якусь доцільність послаблення у зв'язку з ринковою трансформацією економіки управлінсько-регулятивної функції держави. В результаті чого державна влада могла б втратити важелі управління багатьма життєво важливими
З
процесами в суспільстві, виявилася б неспроможною здійснити необхідні економічні та політичні перетворення.Такі погляди викликані об'єктивно неминучим процесом руйнування тоталітарної системи за відсутності наукової концепції реформування управління у перехідний період, яка відповідала б динамічним вимогам життя. Певне значення відігравали також недостатньо продумана оцінка як недоліків, так і об'єктивно позитивних рис колишнього адміністративно-командного механізму управління, що породжувалось його ототожненням з тоталітарним режимом партійно-державного керівництва, а також неадекватністю реагування з боку керівництва держави на нагальні потреби реформування інститутів державного управління за умов збереження великої державної частки в економіці та реальної загрози криміналізації держави і суспільства.
Подолати існуючі недоліки сьогодні неможливо без наукового осмислення стратегічних і тактичних завдань подальшого розвитку виконавчої влади і державного управління, певних шляхів і засобів радикального удосконалення усіх основних складових його механізму і форм правового регулювання. Таке осмислення є передумовою науково обгрунтованого комплексного реформування державного управління як процесу здійснення виконавчої влади відповідно до потреб формування на засадах нової Конституції України демократичної правової держави. Як зазначено у виступі Президента України при поданні річного послання до Верховної Ради України 21 березня 1997 p., "комплексна адміністративна реформа повинна радикально змінити систему управління державою усіма сферами суспільного життя і перетворити її з гальма економічних та соціальних перетворень в один з визначальних чинників її прискорення"1.
^
Виконавча влада посідає особливе місце серед гілок державної влади. Адже саме у процесі її реалізації відбувається реальне втілення в життя законів та інших нормативних актів держави, практичне застосування всіх важелів державного регулювання і управління важливими процесами суспільного розвитку.
Сам характер виконавчої влади, що зумовлений об'єктивним її призначенням — виконанням законів та інших правових актів, підтверджує органічну єдність цієї влади зі змістом управлінської діяльності держави. Отже, виявлення органічного зв'язку виконавчої влади зі змістом державного управління є однією з вихідних передумов правильного розуміння суті самої виконавчої влади.
Але конституційна модель організації виконавчої влади має грунтуватись не лише на визначенні її загального змісту, але й на розумінні певної умовності, штучності уявлення про самостійне, а тим більше — автономне буття власне виконавчої влади щодо інших гілок влади. Подібні уявлення слід вважати певним перебільшенням.
Нагадаємо, що у класичному варіанті теорії розподілу влади Монтеск'є говорив не стільки про змістовний поділ самої влади, скільки про: 1) політичний поділ праці по керівництву державою і 2) розподілення владних повноважень між різними соціальними верствами. Державна влада як здатність держави приймати обов'язкові рішення та домагатися їх виконання — явище цілісне. Воно інтегрує в собі всі прояви політичної волі народу як єдиного джерела (суверена) влади в державі.
Розподіляється не сама влада, а механізм її здійснення. Він структурується за функціональною та суб'єктною (інституційною) ознаками. В першому випадку розподіл влади означає виділення основних функціональних видів діяльності держави — законотворення, правозастосування і правосуддя. В другому — означає організаційний устрій держави як сукупність різних видів державних органів — законодавчих, виконавчих і судових (і це — тільки основні види) з притаманною їм компетенцією, тобто державно-владними повноваженнями.
Іншими словами, влада за змістом є єдиною, а принцип "розподілу влади" є лише теоретичним постулатом чи доктриною, яка дає змогу певним чином будувати державний механізм та організовувати його функціонування. Тому для належного конституювання виконавчої влади не обов'язково прямо фіксувати в тексті Конституції власне вказаний принцип, а тим більше доповнювати його ознаками самостійності, автономності чи незалежності окремих — насамперед законодавчої та виконавчої — влад. Натомість необхідно керуватись цим принципом при розробці та реалізації конституційної моделі організації влади саме як методологічним орієнтиром, керівноюустановкою.
Зміст принципу "розподілу влади" доцільно тлумачити як констатацію того факту, що державна влада реалізується через певні види державних органів. Між ними розподілені державно-владні повноваження таким чином, що вони є самостійними у реалізації своєї компетенції у встановлених Конституцією межах, а суди — навіть незалежні при відправленні правосуддя і взаємодіють між собою за допомогою певних важелів взаємного стримування і противаг.
Тому закономірно, що пріоритетним у змісті Конституції є чітке виділення не конкретних гілок влади, а конкретних її суб'єктів (інституцій) — державних органів та їх систем. Особливо якщо враховувати, що "класична" тріада гілок влади — законодавчої, виконавчої і судової — не охоплює вичерпно всіх існуючих видів державних органів.
Адже доктрина "розподілу влади" будується на деяких узагальнених, тобто типових функціях державної влади. Тоді як реальна система органів держави обумовлюється не тільки цим фактором, а й іншим — змістом більш конкретних функцій та завдань, що випливають із життєвих потреб організації державного та суспільного життя країни. З огляду на це, поряд з державними органами, які певним чином співпадають з "класичними" гілками влади, існують органи, що мають змішаний, перехідний або наскрізний характер — наприклад прокуратура.
Недоцільність структурування змісту Конституції щодо окремих гілок влади обґрунтовується ще й тим, що такий підхід ускладнив би розуміння і вирішення більш важливого, ніж фіксація відокремленості гілок влади, державного завдання, а саме — забезпечення плідної ефективної співпраці гілок влади. Мова йде про те, що принцип
"розподілу влади" у найбільш поширеному розумінні, про яке сказано вище, має бути урівноважений принципом "єдності влади" або "взаємодії гілок влади".
Нагадаємо, що, наприклад, Гегель критикував теорію розподілу влади Монтеск'є за те, що вона встановлює самостійність законодавчої, виконавчої та судової влади, а це призводить до взаємної ворожнечи між ними, підкоренню окремих влад іншим. Сама ж гегелівська інтерпретація розподілу влади грунтується на розгляді держави як єдиного цілого, де влади являють собою лише різні моменти даного цілого2.
Зрозуміло, що забезпечення єдності влади, взаємодії її гілок, насамперед законодавчої та виконавчої (навіть за Монтеск'є судова влада у певному розумінні взагалі не є владою), є досить важливою функцією держави. Як і кожна функція, вона має мати належного носія. Про це ж наголошував ще Монтеск'є, коли писав, що "для того, щоб утримати законодавчу і виконавчу влади від крайностей, необхідна регулююча влада: це завдання дуже добре може виконати та частина законодавчого корпусу, яка складається із знаті"3.
В сучасній державі інтегруючу функцію щодо гілок влади міг би найкраще виконувати глава держави — президент. Це, наприклад, закріплено у російській Конституції: Президент "забезпечує узгодження функціонування і взаємодію органів державної влади" (ст. 80).
До речі, в одному з останніх проектів нової Конституції України (у редакції від 24 лютого 1996 р.) також передбачалось, що "Президент України сприяє узгодженості у діяльності органів державної влади, їх взаємодії з органами місцевого самоврядування" (ст. 101). Однак в остаточному варіанті Конституції такого положення немає. Натомість передбачено здійснення інтегруючої функції Президентом України в межах його конституційного призначення як "глави держави" (ст. 102 Конституції).
Специфіка статусу Президента як глави держави полягає в тому, що в даному статусі окреме місце займають повноваження у сфері виконавчої влади (державного управління). Причому їх обсяг прямо залежить від існуючої в державі форми правління: цей обсяг більше у президентській республіці, менше — у парламентській республіці.
Але в будь-якому випадку посаду Президента не можна цілком ототожнювати з якоюсь однією гілкою (зокрема виконавчою) державної влади. Адже постать Президента як глави держави має, так
би мовити, наскрізне значення щодо гілок влади, характеризуючись у цьому розумінні певними інтегруючими, об'єднуючими ознаками.Разом з тим сам змістовний характер виконавчої влади пояснює природну, органічну поєднаність статусу Президента з функціями та повноваженнями саме даної гілки влади. Якщо бачити історичні витоки інституту глави держави в залишках монархічного правління, слушно нагадати застереження Монтеск'є про те, що "виконавча влада має бути в руках монарха, оскільки ця сторона управління, яка майже завжди вимагає дії швидкої, краще виконується одним, ніж багатьма"4. Саме тому у літературі і практиці глава держави розглядається як носій виконавчої влади і найвищий представник держави у міжнародних зносинах.
Отже, Президент при будь-якій формі державного правління має пряме відношення до виконавчої влади. Але відповідь на питання, яким же має бути конкретний правовий статус Президента щодо цієї гілки влади випливає з фактичних умов та особливостей державно-політичного розвитку країни, стану функціонування владних структур, політико-правових та соціальних очікувань різних верств суспільства від інституту президентства.
Адже на сучасному етапі вітчизняного державотворення народження даного інституту обумовлювалося об'єктивними потребами перехідного періоду щодо зміцнення виконавчої влади. Саме тому введення поста Президента було викликано прагненнями посилити вплив держави, її владних структур на процеси соціально-економічних та державно-правових перетворень в нашій країні.
Між тим останнім часом стан функціонування виконавчої влади характеризується тим, що рівень її організуючого впливу на суспільні процеси не задовольняв потреби динамічного розвитку громадянського суспільства, енергійного формування соціально-економічного укладу та демократичної правової держави. За останні роки не вдалося досягти такого рівня організації виконавчої влади, коли б її суб'єкти створили функціонально достатню і структурно несупере-чливу систему. 1 це прозоро бачиться у недосконалому стані багатьох складових елементів механізму державного управління.
Подоланню такого становища у сфері державного управління має сприяти закріплення в новій Конституції ключових засад організації виконавчої влади на основі чіткого визначення функціональної ролі її основних носіїв. 1 в цьому плані в нашій державі є змога максимально використати інтегруючі і координуючі можливості статусу
8
Президента як глави держави для посилення конструктивного впливу на виконавчу гілку влади.
§ Але це аж ніяк не означає, що Президент набуває ознак органу
виконавчої влади, а тим більше — глави цієї гілки влади. В новій Конституції досить складні питання визначення суб'єктів виконавчої влади вирішені на підставі чіткого уявлення про необхідність формування цілісної системи органів виконавчої влади як відносно самостійного виду органів державної влади.
^
Принцип "розподілу влади" як провідна політико-правова домінанта сучасного вітчизняного державотворення передбачає досить чітке розмежування саме на конституційному рівні відповідних видів державних органів та їх систем.
Поняття "система органів" має принаймні потрійне смислове навантаження. Воно, по-перше, фіксує відокремленість певної групи державних органів, що входять до конкретної системи, від усіх інших видів органів. По-друге, окреслює цілком визначений суб'єктний склад даної системи. По-третє, підтверджує наявність у сукупності цих суб'єктів (державних органів) певних ознак, притаманних соціальним системам, зокрема таких, як єдність цільового призначення, функціональна самодостатність, ієрархічність внутрішньої організації, субординаційність взаємозв'язків між структурними ланками тощо.
З формуванням ефективно працюючої системи органів виконавчої влади, або інакше — органів державного управління, пов'язані великі надії. Вирішенню даного завдання має сприяти закріплена в новій Конституції модель організації виконавчої влади, яка спирається, зокрема, і на вишенаведені аспекти розуміння "системи органів" виконавчої влади.
Найбільш наочно реалізований перший аспект — відокремлення органів виконавчої влади від інших видів державних органів. Це досягнуто в тексті Конституції шляхом, по-перше, використання узагальнюючого для всіх органів держави терміну "органи державної влади" (ст. 5); по-друге, виділення серед останніх таких видів, як "органи законодавчої, виконавчої та судової влади" (ст. 6).
9
Стосовно другого аспекту системи органів виконавчої влади: в Конституції, з одного боку, обгрунтовано об'єднуються усі ієрархічні рівні органів виконавчої влади (як вищий і центральні, так і місцеві) в одному розділі VI "Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади", з іншого — досить повно врахована уся складність і специфічність відношення поста Президента до виконавчої гілки влади. А саме: за своїм реальним становищем Президент не уособлюється жодною гілкою влади, а виступає статусом глави держави із значними компетенційними преференціями (насамперед кадровими) щодо виконавчої влади. Іншими словами, Президент віднесений до виконавчої влади лише функціонально, тобто через певний обсяг своїх повноважень. Але він не віднесений до неї структурно, тобто як окрема структурна ланка системи органів виконавчої влади.Саме тому в Конституції відсутнє визначення Президента як "глави виконавчої влади". Адже "глава" гілки влади — це такий суб'єкт цієї влади, який є вищою структурною ланкою певної системи органів, що суперечить, як вже з'ясовано, дійсному стану речей.
До речі, формула "глава виконавчої влади" практично не використовується у світовій конституціотворчій практиці (крім конституцій окремих пострадянських республік). Навіть для президентських республік поширеним є визнання президента як глави уряду, але не виконавчої влади. Хоча президент при будь-якій формі правління має безпосереднє відношення до виконавчої влади, його не можна цілком ідентифікувати з цією (як, зрештою, і з іншими) гілкою влади.
Відсутність в Конституції вищенаведеної формули дає змогу заперечити проти встановлення відносин "підпорядкованості" між Кабінетом Міністрів і Президентом України. Адже за своїм змістом інститут "підпорядкованості" стосовно до державних органів означає максимальну ступінь адміністративної залежності органу нижчого структурного рівня у взаємостосунках з органом вищого рівня. Звідси підпорядкованість Кабінету Міністрів Президентові свідчить, що останній є вищою структурною ланкою щодо уряду. Тобто Президент знову включається структурно до системи органів виконавчої влади, що є безпідставним.
Також неприйнятною слід вважати запропоноване деякими фахівцями встановлення так званої "подвійної" підпорядкованості Кабінету Міністрів — Президентові та парламенту. Це взагалі
10
суперечить вимозі дотримання відносної самостійності законодавчої та виконавчої гілок влади. Та й досить небезпечно, що з'являється додаткова підстава для політичного протистояння у стосунках між парламентом і главою держави.
Отже, цілком правильним слід вважати конституційне визначення статусу Кабінету Міністрів через встановлення його "підкон-трольності та підзвітності" перед парламентом і "відповідальності" перед Президентом України.
У межах третього аспекту необхідно пам'ятати, що справжнє зміцнення цієї гілки влади, підвищення її ефективності неможливі без створення дієвої "вертикалі" виконавчої влади. Саме завдяки останній досягається належна реалізація владних рішень зверху донизу.
У змісті самої виконавської вертикалі першорядне значення посідає чітке визначення її найвищої структурної ланки, яка має виконувати в системі роль керуючого "центру". Причому з точки зору науково-системної ідеології найкращі результати діяльності ієрархічно організованої системи можуть бути забезпечені за умови її моноцентричної, а не поліцентричної структурної побудови. Тобто за умови, коли усі структурні ланки системи підлягають керуючому впливу саме з одного (а не з кількох) владно-організаційного центру. Виходячи з встановленої Конституцією республіканської форми державного правління змішаного, президентсько-парламентського типу, яка закономірно пов'язана з так званим дуалізмом виконавчої влади, слід зазначити, що в основу управлінської вертикалі покладена модель своєрідного "складного центру". Тобто такого, який складається з двох функціонально поєднаних суб'єктів — Президента і Кабінета Міністрів України.
Специфічність даної моделі в тому, що відношення цих суб'єктів до гілки виконавчої влади неоднакові. Якщо уряд входить до неї саме як окрема структурна ланка системи органів, то Президент, як вже зазначалося, лише функціонально — через певний обсяг своїх повноважень у сфері виконавчої влади.
Звідси випливає розуміння того, що визначення "носій повноважень виконавчої влади" і "орган виконавчої влади" не збігаються. Зокрема, це наочно підтверджується на прикладі поста Президента. Згідно з моделлю "складного центру" зрозуміло, що правовий статус уряду, який очолюється Прем'єр-міністром, не може і не повинен мати якесь другорядне значення у сфері виконавчої влади.
11
Навпаки, саме Кабінет Міністрів має бути вищою структурною ланкою державного управління, на яку покладається практичне здійснення усіх основних повноважень виконавчої влади. В тому числі і тих, які віднесені до відання Президента України, але не є його виключно одноособовими преференціями, скажімо, щодо кадрових призначень.Відповідно до цього Конституція визначає Кабінет Міністрів України як вищий орган в системі органів виконавчої влади, який у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України (ст. 113).
В цілому ж в системі органів виконавчої влади виділяються структурні ланки трьох організаційно-правових рівнів:
вищий рівень — Кабінет Міністрів (в функціональній взаємо
дії з Президентом);
центральний рівень — міністерства, державні комітети та
інші підвідомчі Кабінету Міністрів центральні органи виконавчої
влади;
3) місцевий, або територіальний рівень — на якому діють:
органи виконавчої влади загальної компетенції — Рада Міні
стрів Автономної Республіки Крим, обласні, районні, Київська і
Севастопольська міські державні адміністрації;
органи спеціальної — галузевої та функціональної — компе
тенції, котрі як безпосередньо підпорядковані центральним органам
виконавчої влади, так і перебувають у підпорядкуванні водночас і
центральному, і місцевому органу виконавчої влади.
Оскільки органи виконавчої влади здійснюють управлінську за своїм змістом діяльність, поширеним є визначення системи цих органів як "апарату державного управління".
Сьогодні життя зумовлює нові вимоги до ефективності організації діяльності даного апарату, які значно підвищені у зв'язку з реальними потребами найповнішого запровадження ідей та положень нової Конституції. Але ці вимоги часто, на жаль, не знаходять адекватного відтворення в офіційній політиці реформування багатьох державних структур та їх кадрового складу. Життєво необхідні зміни в управлінському апараті відбуваються некомплексно, суперечливо, а іноді — стихійно. Як наслідок, він занадто повільно позбавляється вад минулого часу: ще зберігається бюрократизм в роботі кадрів апарату, посилюється корумпованість певної частини його посадових осіб, поглиблюється розрив між соціальними
12
очікуваннями від створення нових управлінських структур та реально низькою ефективністю їх діяльності.
Отже, існуючий апарат державного управління невідкладно потребує своєї всебічної раціоналізації, приведення чисельності працівників і витрат на їх утримання у відповідність з вимогами реального забезпечення належної ефективності його діяльності.
З огляду на системну природу апарату управління, його удосконалення має грунтуватись на науково-системних поглядах і принципах. Зокрема, ключове значення має взаємоузгодженість дій по так званій "вертикалі" виконавчої влади. Вона має забезпечуватися не силою особової влади керівників, а шляхом більш чіткого розподілу та збалансування між структурними ланками функцій, повноважень та відповідальності, продуманої правової регламентації компетенції кожної ланки.
Проведення в апараті будь-яких структурних перетворень має виходити із попереднього визначення тих цілей, завдань, функцій та повноважень, для виконання яких створюються чи реорганізуються відповідні структури. Реформаторські заходи мають спрямовуватися на фактичні потреби відповідних керованих об'єктів, а в широкому розумінні — на потреби економічного, політичного і соціального середовища, в інтересах якого, власне, і діє апарат управління.
В той же час у реорганізаційній політиці необхідно враховувати, хай навіть як допоміжні, потреби апарату у власній самоорганізації. Адже він є цілісним утворенням і має певні внутрішні закономірності функціонування та розвитку. Зокрема, суттєве значення має розуміння того, що, наприклад, будь-які скорочення чисельності працівників апарату або витрат на його утримання самі по собі не є обов'язковою ознакою реформування, а тим більше — оптимізації апарату. Такі скорочення мають проводитися виключно в тих ланках апарату, в яких це або є наслідком його кращої організації, або принаймні не погіршує його діяльність.
Нарешті, якісне оновлення кадрового складу управлінського апарату шляхом поповнення його більш кваліфікованими, неполі-тизованими і некорумпованими працівниками потребує насамперед підвищення соціального престижу державної служби, посилення матеріальних і моральних стимулів праці службовців апарату, рівня їх соціальної захищеності.
13
Покращенню апарату державного управління має сприяти подальше удосконалення його правової основи. Зокрема, необхідне чітке визначення правового положення та механізму взаємодії органів управління, їх структурних підрозділів та посадових осіб, що потребує науково обгрунтованого встановлення їх завдань, компетенції, відповідальності, підпорядкованості та порядку організації роботи.У зв'язку з цим зазначимо, що конституційна регламентація засад організації виконавчої влади є, за повнотою та конкретністю, нерівномірною щодо різних органів та аспектів їх функціонування. Якщо питання статусу та діяльності Президента регулюються Конституцією України майже повно, то стосовно уряду найбільш ретельно висвітлюються питання його формування та процедури взаємовідносин з парламентом. Дається також перелік основних повноважень. Інші питання передбачено врегулювати спеціальним законом.
У цьому є певний смисл, оскільки дає змогу без ускладнень підтримувати динамічність урядової структури та її функціональних напрямів діяльності. Включення ж цих положень до тексту Конституції значно ускладнювало б процес оперативного реагування на життєво необхідні зміни в організації та діяльності уряду, в його стосунках з Президентом України.
Більш конкретні питання компетенції, організації та порядку діяльності як Кабінету Міністрів, так і інших органів виконавчої влади визначені (або мають бути визначені) в окремих законах про кожний вид органів виконавчої влади. Причому слід враховувати, що найбільший ефект може бути досягнутий при врегулюванні правового положення не тільки окремих органів, а всієї їх системи. Це дасть змогу краще забезпечити загальну цілеспрямованість, скоординованість, взаємну узгодженість діяльності всіх або найважливіших органів управління.
Тому на найближчу перспективу слід передбачиш значно вищий рівень кодифікації законодавства, що регулює організацію виконавчої влади в країні. Зокрема, назріла потреба розробити самостійний Кодекс організації державного управління, або інакше — Адміністративний кодекс України. В ньому мали б знайти місце як статутні (компе-тенційні) норми, так і регламенти управлінських (адміністративних) процедур, особливо щодо взаємовідносин органів виконавчої влади з громадянами.
14
^ СТАТУС*
За своїм конституційним статусом Кабінет Міністрів як уряд очолює систему органів виконавчої влади. Він здійснює виконавчу владу як безпосередньо, так і через центральні та місцеві органи виконавчої влади, спрямовуючи, координуючи та контролюючи діяльність цих органів.
Основними завданнями Кабінету Міністрів України є: забезпечення державного суверенітету і економічної самостійності України, реалізація прав і свобод людини і громадянина, створення сприятливих умов для вільного й гармонійного розвитку особистості; виконання Конституції і законів України, актів Президента України щодо формування і проведення зовнішньої і внутрішньої політики держави; піклування про безпечне для життя і здоров'я людей довкілля, екологічну безпеку і раціональне використання природних ресурсів; вжиття заходів до гарантування національної безпеки і обороноздатності України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю.
Діяльність Кабінету Міністрів грунтується на принципах:
а) розподілу державної влади, який означає, що Кабінет Міністрів
здійснює виконавчу владу у встановлених Конституцією України
межах незалежно від органів законодавчої і судової влади, крім
випадків, передбачених Конституцією України, недопущення
неправомірного втручання будь-яких органів, посадових осіб, об'єд
нань громадян у вирішення питань, що віднесені до відання уряду;
б) верховенства права — Кабінет Міністрів у своїй діяльності дотри
мується вимог утвердження та гарантування прав і свобод людини,
відповідальності держави перед громадянами за забезпечення їм
гідних умов життя; в) законності — Кабінет Міністрів здійснює
свої повноваження на основі, у відповідності та на виконання Кон
ституції, законів України, указів і розпоряджень Президента Украї
ни; г) колегіальності — Кабінет Міністрів є колегіальним органом,
що приймає рішення після вільного демократичного обговорення
*
Нижченаведена характеристика організації і правового статусу уряду грунтується на положеннях Закону України "Про Кабінет Міністрів України", що прийнятий Верховною Радою України.Скачать файл (419.5 kb.)