Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Лекции по украинской литературе - файл 1.docx


Лекции по украинской литературе
скачать (184.8 kb.)

Доступные файлы (1):

1.docx185kb.16.11.2011 07:37скачать

содержание
Загрузка...

1.docx

1   2   3   4   5
Реклама MarketGid:
Загрузка...
Тема: Давньоруська агіографія та її місце  в літературному процесі періоду зрілого середньовіччя.

ПЛАН

1.      Житійна проза ХІ-ХІІ ст. Трансформація літературного досвіду Візантії.

2.      Княжі житія, їх самобутність та імпульси розвитку.

3.      „Сказання про забиття Бориса і Гліба”. Своєрідність композиції.

4.      „Читання про житіє Бориса і Гліба”. Наближення до агіографічної жанрової моделі.

5.      „Житіє Феодосія Печерського”. Використання біографічного матеріалу, своєрідність композиції.

ЛІТЕРАТУРА:

1.           Білецький О.І. Перекладна література візантійсько-болгарського походження // Зібр.праць: У 5-и т. – К.: Наук.думка, 1965. – т.1. – С.128-187.

2.           Горский В.С. Философские идеи в культуре Киевской Руси ХІ-поч.ХІІ в. – К.: Наук.думка, 1988.

3.           Лихачев Д.С. Человек в литературе Древней Руси. – М.,1970, с.25, 72, 93-96, 97, 104.

4.           Лихачев Д.С. Поэтика древнерусской литературы.

5.           Дмитриев Л.А. Сюжетное повествование в житийных пам’ятниках конца Х111- Х1 в.// Истоки русской белетристики. – Л.,1970.

6.           Павленко Г.І. Становлення історичної белетристики в давній українській літературі. – К.: Наук.думка, 1984.

7.           Підручники.

Житійна проза – один із найпопулярніших жанрів(типів) у письменстві Київської Русі. Нашими вченими прийнятий термін „агіографія” на позначення творів про життя, подвижництво, подвиги святих. За своїм призначенням агіографія належить до церковно-історичних жанрів, що в релігійній формі відображали справжні історичні події.

Житійна література (житія, агіографія) – біографія, життєписи знаменитих єпископів, патріархів, монахів, світських осіб, канонізованих християнською церквою. Як літературний жанр відрізняється від просто біографії релігійною спрямованістю. Агіограф ставить за мету дати взірець подвижництва. Епоха розквіту цього жанру – у візантійській літературі – ХУІІІ – ХІ ст. Саме у цей період він сформувався, набув літературного оформлення, виробив свою поетику. Житійна література – християнська література (антична література такого жанру не знала).

„Правильному житію” була властива розповідь від третьої особи, інколи допускались відступи: звернення автора до читача, похвала від автора святому. У композиційному відношенні були обов’язкові три частини: вступ, власне житіє, висновки. У вступі автор просить вибачення у читача за невміння писати. У заключній частині – похвала святому як своєрідна ода у прозі. Це одна з найвідповідальніших частин у творі, бо вимагала від автора великого літературного хисту, доброго знання риторики. Власне житіє – біографія святого (тобто позитивного героя) від народження і до смерті: народження від благочестивих батьків, раннє чернецтво, аскетичні подвиги, чудеса, які творять мощі. За житійними канонами вимагалося також і введення негативного героя. Він протиставляється позитивному героєві, виступає антитезою.

У Київській Русі житія як жанр утверджуються з прийняттям християнства. Умовно, враховуючи походження, житіє можна поділити на 

перекладні й оригінальні. Перекладні (з грецької) побутували у збірниках житій – Четьї-Мінеї (мінейні), прологи (проложні), Патерики Синайський, Скитський, Єрусалимський (патерикові). З оригінальних збереглися „Житія Бориса і Гліба”, „Житіє Феодосія Печерського”, „Житіє Антонія Печерського”, написані переважно у кінці ХІ-на поч.ХІІ ст. В окрему групу виділяються так звані княжі житія (про Бориса і Гліба, Ольгу, Володимира), які за сюжетними особливостями, зображенням героїв наближаються до історичної повісті. На початку ХІІІ ст. укладено Києво-Печерський патерик. До нього ввійшли твори на сюжети з реальної та легендарної історії Києво-Печерського монастиря, про його засновників Антонія і Феодосія, ченців, а також послання єпископа Володимирського і Суздальського Симона та печерського ченця Полікарпа. На початку ХУ ст. житійна проза удосконалюється, в ній розвивається стиль „плетіння словес” (емоційно-експресивний), посилюється психологізм розповіді. Серед агіографів цього періоду найвизначнішими були Г.Цамблак, П.Логофет. З ХУІ ст. починають створюватися Четьї-Мінеї, до яких входять заново перероблені майже всі перекладні та оригінальні житія. У 1683-1705 рр. Вийшли друком 4-томні Четьї-Мінеї Д.Туптала. Мотиви, сюжети, образи житійної літератури використовували письменники-полемісти, автори літописів, хронік ХУІІ-ХУІІІ ст. Л.Баранович, К.Транквіліон-Ставровецький, І.Галятовський, А.Радивиловський, Г.Сковорода, Т.Шевченко.

Агіографія, як і ораторська-проповідницька проза, прийшла на Русь із Візантії з прийняттям християнства. У залежності від різних типів героїв, властивих агіографії (мінейні житія, проложні житія, патерикові), в її межах формувалися різні агіографічні жанрові форми (мінейні, прологи, патерики). Але найранішими агіографічними жанровими формами були мартирії – описи страждань і смерті християнських мучеників (до ІУ ст.). Після Міланського едикту (313 р), який ствердив християнство як офіційну релігію Римської держави, увага агіографів зосереджується не на мучениках, а на образі активного діяча християнської віри. Автора цікавить біографія героя від народження до смерті, окремі риси його характеру, взаємини з іншими людьми. Так поступово формується ще один жанр агіографії – „біос” або власне житіє, в якому розповідалося про життя доброчинної, з точки зору християнської етики, людини.

Отже, житія – здобуток тільки християнської літератури. Антична література його не знала. Епоха розквіту його у візантійській літературі – УІІІ, ІХ, Х, ХІ ст.ст. Саме в цей період цей жанр чітко окреслився і сформувався, набув чіткого жанрового окреслення, виробив свою поетику.

Агіографи орієнтувалися на спеціальні греко-римські посібники, де викладалась теорія жанру біографії (Ізборник Святослава 1073, Ізборник 1076).

Кочуючи з одного житія в інше, загальні риси, яскраво виражені в їхній тематиці і композиції, виробляли своєрідний канон, схему житія.

За складання житія брались тільки дуже освідчені люди, тому що це вимагало великих і ґрунтовних знань, а також додержання відповідних вимог стилю і композиції.

Житія писались одразу ж після смерті святого за свіжими спогадами, але не раніше канонізації святого. Все це робилося для того, щоб прославити святого, зберегти для поколінь спогади про цю людину.

І так, житію було властиво: 1.оповідь від третьої особи. Деколи допускались відступи-звернення автора до читача, похвала від імені автора святому. 2.В композиційному відношенні були обов’язкові три частини: - вступ, власне житіє, заключення.



У вступі автор повинен попросити пробачення у читачів за невміння писати, у загальних формах висловлювались похвала святому.

У заключенні повинна бути також похвала святому – своєрідна ода в прозі (молитва).

Власне житіє вимагало від агіографа чіткого строгого зображення героя – різко негативного і позитивного. Необхідно також вказати на час і місце народження святого, наводились відомості про його батьків, потім йшла розповідь про прийняття героєм чернечого сану, про успіхи на ниві духовної кар’єри або про втечу від світського життя.

До жанрових особливостей житія належить також його панегірична спрямованість. З цією метою відбирався і відповідно трактувався сюжетний матеріал, не залежно  від того, чи знав автор свого героя безпосередньо, чи запозичував відомості про нього із уже існуючих письмових джерел. Ще одна властивість житійного жанру – яскраво виражений психологізм зображення героїв, що виник як результат підвищеного інтересу до духовно-емоційного життя подвижників.

На вироблення літературної форми житія великий вплив справила апокрифічна література, яка черпала матеріал з античної міфології, з дохристиянських і східних релігій, з елліністичної філософії.

Хочу повторити, що говорячи про вплив візантійської агіографії на давньоруську житійну літературу, треба відзначити, що в Київську Русь були перенесені не головні напрями і мотиви тогочасної візантійської агіографії, а традиційні методи ранньовізантійської житійної літератури.

Але перекладна агіографія не могла повністю задовольнити запити східнослов’янських читачів. За візантійським зразком у Київській Русі виникають оригінальні житія. В них возвеличувались і героїзувались біографії представників церковної та світської влади, подвижників, аскетів, засновників монастирів. Увагу книжників привертають насамперед постаті запроваджувачів християнства на східнослов’янських землях – княгині Ольги та її онука князя Володимира, князів-мучеників Бориса і Гліба. Пізніше виникають житія князів Мстислава. Андрія Боголюбського, Олександра Невського. Так формується своєрідний жанровий різновид східнослов’янської агіографії – „княжі житія”. А взагалі до наших днів у списках різних століть дійшло три класичних зразки житій:

Хочу наголосити, що в українському літературознавстві небагато праць, присвячених житійній прозі. Виділяється дослідження Павленко Ганни „Становлення історичної белетристики в давній українській літературі” (К.,1984). Принагідні згадки про цей жанр у працях Білецького, Гудзія. Більше досліджень маємо у російському літературознавстві Лихачева Д.С.,Єрьоміна, Попової, Дмітрієва, Софронової.



ЛЕКЦІЯ 3

ТЕМА: Оригінальна література Київської Русі

 

ПЛАН

  1. Особливості стилю письменства кінця Х-серед.ХІІІ ст..

  2. Функціональний принцип утвердження жанрів.

  3. Література праукраїнського періоду. „Вересова книга” та „Послання оріїв хозарам”, їх доля, естетичне значення, спроба національної ідентифікації.

 

ЛІТЕРАТУРА:

  1. Білоус П. Зародження української літератури. – Житомир, 2001.

  2. Боровицький Л.Є. Мифологический мир древних киевлян. – К.,1994.

  3. Голіченко Т.С. Слов’янська міфологія та антична культура. – К.,1994.

  4. Вересова книга: легенди, міфи, думи. – К.,1995.

  5. Знойко О.П. Міфи Київської землі та події старовини. – К.,1989.

  6. Іванченко М. Дивосвіт прадавніх слов’ян. – К.,1991.

  7. Лихачев Д.С. Поэтика древнерусской литературы. – М.,1979.

  8. Послання орії хозарам. – К.,1996.

 

Українська література доби християнського Середньовіччя – тривалий період у її розвитку, що охоплює приблизно триста років. Художньо-естетична творчість цього колосального, як за часовими межами, так і за кількістю матеріалу, періоду не була статичною. Література перебувала у процесі постійної творчої динаміки. Змінювалися її погляди на світ, форми творчого осмислення дійсності. Зі стилістичного боку, „творам київської літератури 11 ст. властива певна стилістична „монументальність”, вибудована з окремих нечисленних стилістичних елементів, обмеженість на малу кількість у вживанні прикрас та скупчення уваги на змісті. Першим завданням авторів, здається, був „діловий” виклад змісту. Наслідком цього є відносно проста композиція творів. Характерно, що думки викладу часто концентруються в певну афористичну формулу, здебільшого наприкінці викладу. Іноді формула повторюється кілька разів протягом викладу. Літературне завдання цілого твору, або принаймні кожного окремого розділу, зосереджене на одній думці і рідко відходить від неї: виклад „моно тематичний”, з однією темою” [1].

Отже, визначальними рисами монументального стилю є економність у використанні стилістичних елементів, обмеження кількості прикрас, простота синтаксису, зосередження на змісті, на його „діловому” викладі. Автори прагнули довести головну думку до афористичної формули, зробити її блискучою, довершеною з точки зору не тільки змісту, а й форми. У центрі так званих монументальних творів – одна тема. Навколо неї вибудовується струнка система деталей, які покликані розкрити головну ідею твору. Безперечно, що автори, які працювали у такому стилі, не ігнорували стилістичних прикрас. Але ці прикраси набували форми чіткої і логічно довершеної. Вони укладалися в систему. Особливо популярними у монументальному стилі є паралелізм, що веде до повторень слів, імен, а також алітерації, порівняння, епітети (їх небагато, але вони дуже яскраві, промовисті).

Основними ідеологічними рисами ранньої київської літератури були: ідеологія „великодержавна”, уявлення про династичну та державну єдність Русі, християнський оптимізм. Така світоглядна система цілком гармоніювала з „монументальною” формою подачі матеріалу.

Оригінальна література цього часу формувалася як продовження попередньої літературної традиції.



Категорія літературного жанру – категорія історична. Літературні жанри проявляються на певній стадії розвитку мистецтва слова, а потім змінюються. Справа не тільки у тому, що одні жанри приходять на зміну іншим і жоден жанр не є для літератури „вічним”, а змінюється сам принцип виділення окремих жанрів, змінюється характер жанрів, їх функції у ту чи іншу епоху. Сучасний поділ на жанри, що базується на чисто літературних ознаках, проявляється пізніше, десь у ХУІІ-ХУІІІ ст.  А до цього часу літературні жанри в тій чи іншій мірі, виконують, крім літературних функцій, функції поза літературні. Вони визначаються їх використанням: богослужінням, юридичною чи дипломатичною практикою (літописи, повісті про княжі злочини).

Але у нашому літературознавстві проблема взаємодії між жанрами не з’ясовувалася.

Кількість жанрів надзвичайно велика  - „двословія”, діяння, діалог, житіє, заповіт, ізборник, сповідь, моління, похвала, притча, роздуми, азбуковники, послання, похвала, сказання, слово, спор, толкування, ходіння, читання.

Точний перелік жанрів дав би цифру приблизно біля сотні. Характерно, що в літературі цього періоду інтенсивно жанри збільшуються.

Дуже часто жанри змішувалися між собою. Причиною такого нечіткого розмежування було те, що основою для визначення жанру було призначення.

Щоб чіткіше розмежувати жанри („Слово о полку Ігоревім” і „Слово на антипасху Кирила Туровського”) книжники часто ставили у заголовок одночасно по два жанрових визначення („Сказание и беседа премудра”, „Сказаніє і веденіє”, „Житіє і дєяніє”).

Поєднання декількох жанрових визначень у назвах творів вказує не тільки на хитання у визначенні жанру, а також і результатом того, що давньоруські пам’ятки дійсно поєднували в собі декілька жанрів.

Як вказує акад. Д.С.Лихачев, що основна причина змішання і неясного роз’єднання окремих жанрів в давній літературі і була у тому, що основою для виділення жанрів, поряд з іншими ознаками, виступали не літературні особливості викладу, а сам предмет, тема, яким присвячено твір. І дійсно, жанрові визначення Київської Русі дуже часто поєднувались з визначенням предмету оповіді: видіння, житіє, страсті, хоженіє, діяння.

У долі багатьох визначень жанрів можна простежити, як поступово визначення предмету оповіді обростало літературними ознаками, з якими цей предмет повинен бути зв’язаний за середньовічним літературним етикетом, і у власному розумінні цього слова.

Для давньоруського книжника слово „житіє” було не стільки вказівкою на жанр, як на предмет оповіді. Тільки пізніше (ХУ-ХУІ ст.) слово „житіє” починає твердо означати літературний жанр.

Дуже складний процес система взаємопроникнення жанрів в Київську Русь.

Акад.Лихачев Д.С. визначає „жанри-сюзерени” і „жанри-васали”.

У розмові про давнє письменство, а особливо оригінальну літературу Київської Русі, не можемо обійти „Веселову книгу” і „Послання оріянхозарам”. О.Мишанич назвав їх „містифікаціями, фальсифікаціями, реконструкціями, що тільки баламутять довірливого читача, нав’язуючи різні домисли й фантазії, породжені позанауковими чинниками. Вони популяризуються з політичною метою й супроводжуються псевдо патріотичним гаслом.

Автентичність пам’яток дохристиянської доби – одне з найбільш дискутованих питань у сучасному літературознавстві. Вони мають як своїх ревних прихильників, так і тих, хто категорично заперечує можливість їх реального побутування як оригінальних творів. Ми не робимо навіть спроби 

доводити „істинність чи ложність” таких пам’яток, як „Рукопис Войнича” („листи до Божого ока” чи „Послання оріян хозарам”) в якому нібито є відомості про нашу передісторію з У ст.до н.е.; „Вересова книга” (пам’ятка ІХ ст.), реконструйований М.Брайчевським „Літопис Аскольда”; повіди, помниці та билиці, збережені в пам’яті одним із нащадків князів ростовських (про це знято документальний фільм „Слов’янський детектив”), договорити київських князів-язичників із греками тощо.

Наша позиція – спокійно вивчати ці пам’ятки, бо вони вже побутують у нашому літературознавстві, незалежно від того, автентичні вони чи підробки, фальшивки. В усякому разі, „Послання оріян хозарам” („Листи до Божого ока”), „Велесова книга” – це міфологія, і це наша українська міфологія. Хочеться запитати тих, хто говорить про пам’ятки язичницької Русі як фальсифікати, вимагаючи доведення їхньої автентичності: а хіба вже доведена автентичність Біблії та грецької(еллінської) міфології, записаної начебто Гомером. Чому ж від українських учених вимагається доведення автентичності „Велесової книги”, „рукопису Войнича”? Можливо, це наша міфологія. У такому випадку вона доведення автентичності не потребує. Українці мають право на свою міфологію, котра проливає бодай якесь світло на найдавніші етапи формування національного мислення і світовідчуття, нашої суспільно-політичної думки і літератури.

Перш ніж повести розмову про ”Велесову книгу”, зупинимося на інших проблемних питаннях, які безпосередньо стосуються даної проблеми.

Палкі дискусії відбуваються навколо язичницької пам’ятки „Послання оріян хозарам” („Листи до Божого ока”), або так званого „Рукопису Войнича”, що широкому загалу українських читачів фактично невідома. Окремі її фрагменти були надруковані у перекладі українською мовою у спеціальному випуску часопису „Індоєвропа” 1995 року.

Історія пам’ятки така. 1912 р. бунікіст В.Войнович знайшов в італійському місті Фраскаті, у школі єзуїтів „Мондрагог”, стародавній манускрипт.

Після смерті В.Войнича власником рукопису став Г.Каус, який після невдалих спроб продати пам’ятку подарував її Бібліотеці рідкісних книг і рукописів.

Наукові студії над твором розпочав дослідник давніх слов’янських мов і культур Джон Стойко. 1975 року в американському журналі „національний антикваріат” він прочитав статтю „Невідома мова віками не піддається дешифруванню”, де йшлося про „Послання оріян хозарам”, Саме Джон Стойко зробив прорив – йому вдалося дешифрувати давню мову і прочитати пам’ятку. Вчений назвав цей унікальний твір пам’яткою української язичницької культури. 1978 р.Джон(Іван) Стойко видав у Нью-Йорку книгу „Листи До Божого ока. Рукопис Войнича, вперше розшифрований і перекладений англійською мовою”. Можливо, це дійсний переклад тексту, можливо – здогадки і навіть фантазії перекладача...

Нині „Рукопис Войнича” зберігається в Єйській бібліотеці рідкісних книг і рукописів ім.Байнеке під шифром МS 408. Рукопис являє собою 234 пронумерованих пергаменних сторінки середнього формату (225х160 мм). Він прикрашений різноманітними ботанічними, астрономічними, біологічними ілюстраціями. Бібліотека Байнеке підготувала бібліографію праць про „Рукопис Войнича”.

Пам’ятка визначається як об’єкт дослідження в „Історії української літератури. Навчальна програма нормативної дисципліни для вищих закладів освіти” (Київ, 1999), укладеної Ю.Ковалівим під грифом Міністерства освіти України та Київського університету ім.Т.Шевченка. Тут у розділі „Література 

праукраїнського періоду” зазначено: „Етноментальні джерела, міфологічна свідомість та специфіка праукраїнського періоду, відображена у фрагментах етногенетичної пам’яті, не зафіксованих у національних писемних текстах, відомих за фольклорними джерелами, за пам’ятками Трипільської, Ямної, Зарубинецької, Черняхівської та ін.культур, відрефлексованих у шумерській, індійській, грецькій, вірменській та ін. літературах.

Перша гіпотетична пам’ятка дайбожичів – „Послання оріян хозарам”, обстоювання принципів батьківської віри, стилістика твору. „Вересова книга” – доля та проблеми цієї гіпотетичної язичницької пам’ятки, її естетичне значення, спроба національної та духовної ідентифікації”.

На думку Григорія Грабовича, цей твір є підробкою, яка була створена англійським астрологом Джоном Ді (1527-1608), власником „різних Беконових рукописів: нумерацію зроблено його рукою.

Цікавим є світоглядне спрямування „Послання оріян хозарам” – відстоювання своєї віри та волі, своїх богів, загалом Русі.

Заслуговують на увагу й аргументи про автентичність „Велесової книги”. С.Лісний стверджує такі положення щодо даної пам’ятки:

1.      Фальсифікатору було б невигідно записувати свій текст на дереві – експерти відразу б виявили підробку, тому що дерево „старіє” дуже повільно.

2.      Алфавіт, уживаний автором „Велесової книги”, дуже своєрідний, хоча і близький до кирилиці. Жоден історичний документ не написаний цим алфавітом.

3.      Мова книги своєрідна і неповторна.

4.      Дуже великий обсяг матеріалу.

5.      Книги містять велику кількість подробиць, які можуть бути підтверджені тільки маловідомими або майже забутими старовинними джерелами.

6.      Апологія язичництва і напади на християнство.

7.      Все у „Вересовій книзі” зосереджено на півдні Русі, а про середню та північну її частини майже не йдеться, а це могло зменшити інтерес до підробки.

Сучасний дослідник Григорій Клочек у книзі „Світ „Велесової книги” (К.,2001) зробив категоричний висновок, що це – оригінальна пам’ятка-Русі ІХ ст. Таким чином, він заперечує спроби зробити цей твір російського походження, що засвідчила стаття А.Асова „Еще раз о тайнах „Книги Велеса” [5], а також ряд його книг. Дуже доречним є порівняння Асовим „Велесової книги” з античною літературою Греції та Італії, ведичною літературою Індії, Біблією. Ці твори репрезентують прадавню національну міфологію, первинний етап становлення національного світовідчуття.

Б.Редіндер подає такий опис дощечок: „Дощечки, виготовлені з берези, були приблизно тридцять вісім сантиметрів завдовжки, двадцять два сантиметри завширшки і від шести до десяти міліметрів завтовшки. Усі мали вигляд дуже древніх, деякі були трухляві. Всі таблички мали у куточку простий малюночок – тварину, якийсь предмет або просто незрозумілий знак. Такі малюнки називаються гліфами, але, на жаль, жоден з цих гліфів до нас в оригіналі не дійшов. Втім, існують три гліфи, перемальовані Миролюбовим. Це – собака, кіт і сонце з променями. Невідоме призначення гліфів. Може, вони маркували дощечки, бо не було ніяких інших позначок чи цифр.

Б.Яценко зробив ритмічний переклад „Велесової книги” і провів власне дослідження її тексту [7]. На думку дослідника, „Велесова книга” – збірник історико-релігійних текстів, написаних різними, але близькими до давньоруської мови 

діалектами. Щодо графіки „Велесової книги” Б.Яценко зробив висновок, що даний алфавіт – це алфавіт ранньої кирилиці на Русі в дохристиянський період. Ця графіка мододша за києво-софійську і старша за новгородську. Вона відноситься до кінця ІХ-поч. Х ст..

Події, описані у „Вересовій книзі”, починаються приблизно у 850-870 рр. Різдва Христового, бо тут говориться про Рюрика, який був першим князем Новгорода, і нічого не згадується про Олега. Завершується твір князюванням Аскольда і Діра у кінці ІХ ст. Літописом „Вересову книгу” не можна назвати навіть умовно, оскільки хронологічна послідовність тут не дотримана. Це – компілятивне зведення різних творів, єдність, створена із роз’єднаних у часі творів. Саме за такою технікою поставали майже всі епоси. Так в одному місці мова йде про готів і гунів, а зовсім поряд – про греків. Всі дати тут умовні, пристосовані до епічних та ідеологічних потреб. Себто це творилося у певній заданій поетиці. Валерій Шевчук назвав цей твір не історичним, а увіч літературним, тому Борис Яценко цілком правомірно зробив ритмічний переклад „Велесової книги”, розбивши текст у певних місцях на поетичні рядки, а в деяких переклавши прозою.

В.Шевчук таким чином визначає жанрове спрямування „Велесової книги”: „... Перед нами епос, творений не на підставі писаних історичних пам’яток, а легенд, усних оповідок, переказів, через що оповідь епічно узагальнюється і метафоризується, а відтак набирає легендарного характеру, тому історичні неточності і привнесення тут річ конечна, та й хронологія убирається в поетичні шати, цифри й роки заокруглюється..., а загалом історія народу подавалась у формі узагальнюючого історичного переказу з двох частин: легендарної та історичної. ... Можливо, частини „Велесової книги” були колись окремими пісне співами, які виконувалися русамирапсодами й передавалися з роду в рід, контамінуючись у часі: щось забувалося, а щось додавалося... Автор чи автори з’єднали в одному творі ряд поетичних пісне співів, збагатили оповідь прозаїчними переказами, деякі пісне співи переказали прозою, відтак утворили зведений епос.

Основною ідеєю пам’тки була, очевидно, ідея збереження прадавньої язичницької релігії, котрій загрожувало християнство. Написано твір, найімовірніше за все, було у часи Аскольда й Діра, але до Олега. У творі згадується три Аскольди-варяги, тому В.Шевчук висловив припущення, що один Аскольд правив до Діра, а інший – після нього. Про третього відомостей нема. Перший Аскольд, за „Велесовою книгою”, прийшов на Русь, убив руського князя Свято яра і став княжити, не будучи обраним вічем. Аскольд – варяг із Причорномор’я. Він убив Діра і князював після нього.

Міфологія народу – це первинна спроба філософського осягнення дійсності. У „Вересовій книзі” зустрічаємо ряд міфічних і легендарних істот. Батько Орь – предок усіх орачів, а Кий. Щек і Хорив були його синами. Богу мир видав заміж своїх дочок Древу, Скреву і Полеву за посланців сонця, що звалися Ранок. Полудень, Вечір. Від них пішли племена, названі за іменами дівчат, - древляни, кривичі, поляни. Головні боги: Сварог – творець неба і земля, Хорс уособлював сонце і космічні небесні цикли, Даждьбог – бог усього живого, стрибок – бог вітрів, Перун – бог блискавки і вогню. Прадавні слов’яни мали пантеони, де стояли статуї богів. Так, на дощечці 21 записано:

^ Се бо ми ті урви мали берегти і храми богам ставити

і споруджувати стіну із дубів, а затим і другу стіну;

і там зберігали богів наших образи.

Мали многі храми в Нові граді на Волхові-ріці,

мали в Києграді по боголісах.

І се мали на Волині дулібській храми,

і о Суренжі на морі сурськім і синім.



 

Про віру розповідає дощечка 7 А:

Слава богам нашим!

Маємо істинну віру, що не потребує людської жертви.

А тая се діє у варягів, які завжди приносили її,

Іменуючи Перуна Пеаркуною,

І тому приносили жертву.

Ми ж польову жертву даємо і від трудів наших –

просо, молоко, а також тук.

То бо покропимо ягням на коляди і на русалії

 В день весняний і на честь Красної Гори.

^ Ту бо даємо на спомин про гори Карпатські;

вВ той час називався рід наш карпини.

А стали жити в лісах, то мали назву древичі,

 а в полі були, то й звалися полянами.

Б.Яценко виділяє у „Вересовій книзі” три концепції походження слов’янських народів:

„а)східнослов’янська єдність на чолі з деревлянами, представлена Богу миром і його дітьми; тут поляни і руси – окремі народи, позбавлені провідної ролі;

б)загально руська єдність на чолі з полянами, якій протиставлена решта народів, зокрема фінські...

в)загальнослов’янська єдність починається від отця Ора і його синів Кия, Пащека, Горовато (4г); в іншому місці – Кий, Щек і Хорев(36а).

Не виключно, що всі три концепції виникли й існували приблизно в УІІ-ІХ ст. і свідчать про серйозну політичну боротьбу між древлянами і полянами за провідну роль у країні. Загально руську єдність утвердила княгиня Ольга, розгромивши деревлян.



Лекція 5.

Тема: „Слово о полку Ігоревім” – літературна пам’ятка ХІІ століття.

 

ПЛАН

1.           Історія відкриття і видання. Найважливіші етапи у вивченні „Слова”. Питання про автентичність пам’ятки.

2.           Проблеми, пов’язані із вивченням „Слова”.

3.      Композиція твору. Основна ідея.

4.      Жанр пам’ятки. Її залежність від культурних традицій, зв’язок з фольклором.

5.      Мотиви „Слова” в подальшому літературному процесі. Переспіви.

ЛІТЕРАТУРА:

1.   Лихачев Д.С. „Слово о полку Игореве”: Историко-литературный очерк: Пособие для учителя. – 2-е изд. – М., 1982. – 175 с.

2.   Хрестоматія давньої української літератури. – К., 1967. – С. 86-97.

3.   Давня українська література / За ред. М.Грицая. – К., 1978. – С.54-70.

4.   Історія української літератури: У 8-ми т. – К., 1967. – Т.1. – С.133-148.

5.   История русской литературы XI-ХУІІ вв. – М., 1985. – С.101-124.

6.   Еремин И.П. „Слово о полку Игореве” как памятник политического красноречия Киевской Руси // Еремин И.П. Лекции и статьи по истории древней русской литературы. – Ленинград, 1987. – С.235-282.

7.   Гудзий Н.К. Литература Киевской Руси и украинско-русское литературное единение. – К.: Наук. думка, 1989. – С.136-153.

8.   Махновець Л. Про автора „Слова о полку Ігоревім”. – К., 1989.

9.   Щурат В. Вибрані праці з історії літератури. – К., 1963. – С.35-41.

10.   Полєк В.Т. „Слово о полку Ігоревім” // Полєк В.Т. Історія української літератури Х-ХVП ст. – К., 1994. – С. 44-53.

11.   Пінчук С. „Слово о полку Ігоревім”: Критичний нарис. – К., 1973.

12.   Пінчук С.П. „Слово о полку Ігоревім”. – К., 1990.

13.   Пушик С. Криваве весілля на Каялі. Слов’янська міфологія і „Слово о полку Ігоревім” // Пушик С. Дараби пливуть у легенду. – К., 1990.

14.   Франчук В.Ю. Літописні оповіді про похід князя Ігоря. – К., 1988.

15.   Возняк М. Історія української літератури: У 2 кн. – Львів. 1992. – Кн. 1. – С.229-249.

16.   Грушевський М. Історія української літератури: У 6 т., 9 кн. – К., 1993. – Т.2. – С. 159-222.

800 років нас відділяє від того часу, коли з’явилася велична пам’ятка нашої літератури. І, маючи надзвичайно велику художню силу, не загубилося у віках. Воно живе і досі повнокровним життям, сповнюючи сучасне покоління гордістю за минуле свого народу, за його високу культуру.

„Слово” було знайдено на початку 90-х років ХУІІІ ст. знавцем давніх рукописів істориком і археологом графом Олексієм Івановичем Мусіним-Пушкіним серед ярославських рукописів (Хронограф, „Сказаніє про Індію богату”, „Сказаніє о премудрого Акіра”, „Слово о полку Ігоревім”, візантійський роман „Девченєво діяніє”).

Вчений зацікавився пам’яткою, почав вивчати текст, яким зацікавилися і його друзі (історик Бантиш-Каменський і його помічник Маліновський). За порадою їх Мусін-Пушкін вирішив опублікувати текст. Головним редактором був Маліновський. З’явилось „Слово” в 1800 р. хоча в 1797 р. вже з’явилися замітки про цю пам’ятку у французькому журналі, у якому порівняно „Слово” із „Піснями Оссіана” – давнього шотландського барда, які з’явились на світ в 1762 р. і користувались виключною популярністю. На той час ще ніхто не знав, 

містифікація, підробка в стилі давніх шотландських сказань перекладача Дж.Макферсона.

Це пам’ятка сприймалась як маніфест перед романтизму, який прийшов в європейському літературному процесі на зміну класицизму.

Готуючи до видання текст, видавці знали, що ця пам’ятка викличе великий інтерес в „любителів російської словесності. На кінець, в 1800 р. „Слово о полку Ігоревім” побачило світ окремою книгою, що включала передмову з характеристикою епохи і причин походу Ігоря на половців. В кінці передмови видавці повідомляли про труднощі розуміння деяких висловлювань і т.д. Давньоруський текст було надруковано паралельно з перекладом і супроводжувався змістовними примітками-історичними, географічними і лінгвістичними коментарями. Закінчувалось видання генеалогічною таблицею російських князів, які згадувались у „Слові”.

Книга мала успіх. Видання „Слова” було великою подією в літературному і культурному житті початку ХІХ ст. І саме з 1800 р. розпочинається інтенсивне вивчення пам’ятки, з’являються переклади давньоруського тексту.

Але в 1812 р. оригінал під час пожежі московської разом з усім зібранням рукописів Мусіна-Пушкіна згорів. Таким чином для нас залишилось лише оце 1 видання, яке збереглося в невеликій кількості екземплярів.

В 1864 р. акад.Пекарський серед бумаг імператриці Катерини ІІ знайшов копію „Слова”, зроблену для неї Мусіним-Пушкіном.

В 1813 р. виник особливий інтерес до „Слова”. Точилися суперечки, коли ж виникло „Слово”? Мусін-Пушкін і Маліновський вважали, що вкінці ХІУ – поч.ХУ ст. І лише в 1818 р. Калайдович знаходить у зібранні псковських рукописів пергаментний рукопис Апостола (1307 р.), на останній сторінці якого поміщену цитату, перероблену із „Слова”.

Також існували гіпотези про те, що „Слово” – містифікація кінця ХУІІІ ст. на зразок „Пісням Оссіана”.

В 1938 р. французький вчений Андре Мазон надрукував серію статей про „Слово”, які вийшли окремою книгою в Парижі 1940 р. Він твердив, що „Слово” – це підробка, що належить Бантиш-Каменському, що воно написано як стилізація „Задопщині”. Але жодним словом не згадав Апостол. Критика доказала необґрунтованість і безпідставність цієї теорії (М.К.Гудзій, В.Адріанова-Перетц, Д.С.Лихачов, Л. Махновець).

У 2000 р. у журналі „Критика” з’явилися статті американських вчених Кінана та Дж.Грабовича, які знову підняли проблему недостовірності пам’ятки. Вони наголошували, що це підробка кінця ХУІІІ ст. Їм заперечили своїми статтями Б.Яценко, О.Мишанич, П.Білоус та ін.

Як вже згадувалося, наукове вивчення „Слова” почалось на початку ХІХ ст., але не закінчилось і зараз. Вся історія вивчення „Слова” в мініатюрі відтворює історію нашої науки. Один бібліографічний список літератури про „Слово” складає велику книгу (праці Єрьоміна, Білецького).

^ При вивченні пам’ятки постає ряд проблем:

1 проблема. Проблема тексту. Текст, що дійшов до нас потребує реставрації, прочитання „темних місць” – місць взагалі незрозумілих чи, що вимагають додаткового пояснення (в рукописі не було проміжку між словами, тому перші видавці деякі слова невірно розуміли. Наприклад: „а мой ти куряни свЂдоми к мети... (говор. „буй тур” Всеволод (Мої курчани в мету стріляло), а треба: (къмети – воїни, дружинники) тобто мої куряни – свідомі воїни).

Пройшло майже 190 років із дня виходу „Слова” із дня виходу „Слова” у світ. В цей текст (за підрахунками проф.Єрьоміна) потрібно внести приблизно 

60 поправок, 2 перестановки, 3 місця безнадійно зіпсуті, 2 піддаються приблизному тлумачення.

2 проблема. Коли було написано „Слово”? ( Звертання до Яр.Осмомисла, а він помер 1 жовтня 1187 р. повернення сина Ігоря з полону 1187 р.

3 проблема. Хто автор „Слова”?

Перейдемо до самого „Слова”, до аналізу змісту і художньої своєрідності.

а)історична основа „Слова”. Згадується про похід Ігоря в Суздальському літописі (Лаврентіївський список) і Київському літописі (Іпатіївський список). Найдетальніше веде розповідь Київський літопис під 1185 роком. Це дало автору сюжет для „Слова”. „Слово” в багатьох деталях нагадує цю літописну оповідь: та ж мотивація вчинків героїв, та ж послідовність і чергування. Співпадають і деякі цитати. Не виключена можливість, що автору літописної оповіді було відомо про „Слово”. І знову ж виникає питання – що з’явилося на світ першим?

Темою пам’ятки є скорбота автора про долю землі, гіркі роздуми про біду, яку завдають кочівники Русі, бажання знайти вихід із складної ситуації – така основна тема „Слова”.

Зміст пам’ятки розкрито в рамках високохудожньої оповіді про похід Ігоря Святославина на половців.

Композиційно поділяється на три частини: вступ, власне оповідь і заключення. Зупинимось на кожній з частин.

Вступ у творі передує розповідь про відповідні події, він прямо не пов’язаний із подальшим викладом, він займає у тексті цілком самостійне положення.

Присвятив його автор не Ігорю, не його походу на половців, а проблемі, як оповідати, якого принципу дотримуватись у розповіді: чи повести „старими Словесами” чи за „билинами сего времени”.

Боян у зображенні автора поділений усіма ознаками ідеального „піснетворця”. Образ його виведено в гіперболізованому плані: він – „вещий”, він – бога Великого внук, він розбігається „мыслию по древу”, „сірим вовком по землі”, „шизим орлом під облаки”, описуючи ту чи іншу подію, він розумом літає під „облакы”, коли бере гуслі, то віщими перстами співає славу князям.

В науковій літературі неодноразово наголошувалось на риторичності вступу. Риторична природа твору дійсно не підлягає сумніву. Перед нами діалог автора з читачем на тему, як написати пропонований твір. Діалог умовний.

Вступ не є випадковий у тексті, він обов’язковий у тексті. Автор тут дотримується відповідної традиції: він переслідує цілком конкретну мету – підкреслити урочисту спрямованість твору, настроїти читача на „високий” незвичайний порядок думок. Вступ є закономірною частиною „слова” і завжди, як правило, носить риторичний характер і написаний у формі умовного діалога автора з читачем, зміст такого діалогу буває різний у залежності від хисту автора, від змісту твору Але завжди це попередження автора про зміст всього твору чи запрошення автора взяти участь у наступному „словесному” торжестві, чи висловлюється безсилля гідно прославити подію чи героя, якому присвячено „слово”.

Вступ такого типу міцно утвердився у практиці церковного красномовства Київської Русі.

Далі іде розповідь про похід Ігоря на половців; вихід Ігоря в похід, перша сутичка з половцями, битва, внаслідок якої Ігор потрапляє в полон, сон князя Святослава, його „золотее слово”, плач Ярославни, розповідь про втечу Ігоря з полону.



Тема пам’ятки розкривається через призму образної системи. Тут виведено кілька груп образів: образи князів, образ автора, жіночі образи (образ руської землі), образи воїнів.

Ігор, Всеволод, все „Олегові хоробре гніздо” користуються у автора помітною симпатією, показані як кращі представники сучасного автору покоління князів, як хоробрі воїни, що захищають рідну землю.

Військову невдачу Ігоря автор пояснює не стільки особистою поведінкою Ігоря і Всеволода, скільки історичними умовами. Винуватцями цього він робить усіх князів.

Заклик князів до єднання для захисту Русі – так можна коротко сформулювати ідею „Слова”.

Жанр пам’ятки. Думки розходяться. Одні вважають, що це – 1)пісня, поема. Інші заперечують- 2)вважають, що це повість, військова пам’ятка давньоруської прози (перекладні військові повісті „Девгенієво деяние”, „Історія Іудейської війни” Йосифа Флавія).

ІІІ точка зору (за проф.Назаревським (1955 р.) „Ми повинні бачити в „Слові” не художні особливості якого-небудь одного жанру, а гармонійне поєднання усіх жанрів, які існували в усній і книжній традиції Київської Русі ХІ-ХІІ ст.”.

ІУ точка зору – (за проф.Єрьоміним), який розглядає „Слово” як пам’ятник красномовства потрійною термінологією (слово, пень, повесть) називали тільки зразки урочистого красномовства. На його думку це пам’ятник політичного красномовства.

„Слово” – зразок твору наскрізь пройнятий образними.

Висока ідейність, зв’язок із запитами народного життя, лаконічність мови, майстерність, що проявилася у самому тексті – все це забезпечило „Слову” одне з перших місць в ряду визначних творів світової культури, які і по сьогодні не втратили своєї цінності.



Лекція 6. Давньоруське літописання.

 

ПЛАН

1.   Самобутність жанру. Жанрові форми.

2.   „Повість минулих літ”. Основні редакції та списки. Політична концепція твору.

3.   Особливості стилю та система образів літопису.

4.   Особливості композиції.

5.   „Київський літопис” як взірець еволюції літописного жанру.

ЛІТЕРАТУРА

Літописи – це жанр української літератури, що проіснував у ній майже вісім століть (з кінця Х до кінця ХУІІІ ст.). Це твори, в яких оповідь подавалася у хронологічній послідовності (писати за літами). Вони заклали основи нашої вітчизняної історіографії. Переважно укладалися в монастирях. Автори (укладачі), як правило, намагалися систематизувати інформацію про відомі їх надії, а також „догодити” княжій владі.

Форми літописного повіствування – (за проф.Єрьоміним поділ на 5 груп – 1)порічний запис; 2)літописне сказання; 3)літописне оповідання; 4)літописна повість; 5)документи із княжих архівів (договори, статутні грамоти – ця група літературного значення не має).

^ Порічні записи – найдавніша форма літописів, за об’ємом невеликі. Максимальна лаконічність – найхарактерніша ознака.

Починається – В лето 6505; В лето 6506 якщо ж порічні записи записані в один і той же рік, то виділяються один від одного формулами: „Того же лета”, „Сего же лета”, „В то же время”, „Тогда же”, „Потом же”.

У порічних записах своя особлива форма розповіді – вони регіструють смерть князя, митрополита, народження сина, дочки князя, заснування церкви, стихійного лиха – пожари, засухи.

Основна літературна риса – документальність. Літописець стурбований одним – точніше і коротше зареєструвати ті чи інші події.

У стилістичному відношенні порічні записи аморфні, вони позбавлені художньої форми і емоційності.

^ Літописи сказання фольклорного походження. І в цьому їх художня якість. Сказання – усна оповідь історичних фактів в літературній переробці літописця. До цієї форми автор звертався у тих випадках, коли у нього не було достовірного матеріалу. Ось чому, наприклад, сказання займає значне місце в тій чи іншій частині „Повісті временних літ”, де йде виклад подій несучасних автору (про заснування Києва, про взяття Олегом Царг раду, про смерть Олега, про смерть Ігоря, про помсту Ольги древлянам.

^ Літописне оповідання – перш за все документальне, в ньому немає нічого придуманого. „літературного”. Воно – пряме відображення реальної дійсності. Це оповідь в прямому значенні слова. Складається за свіжими слідами подій.

Оповідач – людина своєї епохи, що не може не вплинути на його розповідь.

За формою викладу оповідь подібна до порічних записів (як і порічнихи оповідь фактографічна – вказується дата події, обставини, перелічуються усі дійові особи), оповіді характерна протокольна конкретність.

Одна із характерних особливостей літописної оповіді – мова дійових осіб. Деколи ці твори повністю складається із мови дійових осіб, які постійно із будь-яких причин обмінюються думками.

Літературна своєрідність літописної оповіді – поява особи автора: тут (на відміну від порічних записів) він вже постійно присутній, заявляє про себе оцінками різних подій, спробами коментувати їх, характеристикою дійових осіб.



Літописна повість (термін умовний) – це особлива форма, що присвячується розповіді про смерть того чи іншого князя, своєрідний некролог.

Призначення повісті – показати вже агіографічний образ ідеального князя.

Повість подібна до оповіді, але вона більш послідовно витримана в рамках агіографічного стилю. Події, людина і її поведінка в повісті набирають нових рис, далеких від звичайної нам у літописах документальності.

А зараз переходимо до розгляду кретних літописів.

На кінець ХІ ст. припадає закінчення найдавнішого літописного зведення. Зведення – це ще не літопис у повному розумінні слова. У ньому відсутній хронологічний розподіл за роками. Це „Початковий літопис”, укладений ігуменом Києво-Печерського монастиря Іоанном. До нього ввійшли перероблені ігуменом Печерського монастиря Никоном Великим „Сказання про розповсюдження християнства на Русі”, а також перші порічні записи про київські події, зроблені самим Никоном від 1061 р. Укладач продовжив виклад історичних фактів від 1073 р. до1095 р. надавши їм публіцистичного забарвлення закликами до зміцнення єдності Руської землі.

Сюди ввійшли „Промова філософа” та „Корсунська легенда”.

„Корсунська легенда” – розповідається, що Володимир прийняв християнство не в Києві, а в Корсуні, місті підвладному Візантії.

У 1093 р. був висланий до Турова Іоан через те, що Печерський монастир ворогував із князем Святополком і підтримував Володимира Мономаха. Через п’ять років князь помирився з монастирем, зробив його княжим і почав всіляко підтримувати Печерське літописання. Завдяки підтримці Святополка у Печерському монастирі розпочинається робота над новим літописним зведенням. На початку ХІІ ст. з’явилася „Повість временних літ”. Авторство приписується Несторові, який використав попередні зведення, вніс до літопису багато нового матеріалу і довів розповідь до 1113 р. Це була 1 редакція. Потім, очевидно, з політичних міркувань літописання переноситься з Печерського до Видубицького монастиря. Тут 1116 р. виникла ІІ редакція, здійснена ігуменом монастиря Сільвестром, який повністю використав редакцію останніх років. ІІІ редакцію „Повісті” зроблено 1118 р. для сина Володимира Мономаха Мстислава у одному з цих монастирів.

У первісному вигляді „Повість” до нас не дійшла. Вона збереглася у пізніших копіях. Найдавнішим спском є Лаврентіївський (1377) для князя Дмитра Костянтиновича. Розповідь доведено до 1110 р. Вказує автор, що переписував із старого списку, тому є багато пропусків. Цей список має в основі ІІ редакцію.

Другим списком є Іпатіївський, переписаний на початку ХУ ст. у Північній Русі. Зберігся в Костромі в Іпатіївському монастирі. У ньому опис доведено до 1117 р. Відомі ще також Хлєбніковський. Зараз налічується біля 200 списків, зроблених у ХІУ-ХУІІІ ст., але вони є недостовірними.

Таким чином, різні редакції „ПовЂсти” відображають різні напрями феодальних угрупувань. Незважаючи на це, літописання було виявом народної самосвідомості.

Один з найавторитетніших дослідників староруського літописання О.О.Шахматов відзначив, що „рукою літописця керували політичні пристрасті і світські інтереси”. Літописці були активними учасниками політичних подій, відбивали погляди різних верств феодального суспільства – великокнязівської, дружинної, ідеологію різних феодальних центрів – Києва, Новгорода, Галича. Чернігова.

„Повість временних літ” – це складна система, що включає різні літописні під жанри. Починається викладом всесвітньої історії, з „світового потопу” і розподілу землі між синами Ноя (Хам, Сим, Яфет).



Починається „Повість” викладом всесвітньої історії, яку літописець веде від легендарного „світового потопу” і розподілу землі між синами Ноя.

Тут також розповідається про народи, які пригнічували слов’ян ще на Дунаї. Це були болгари, білі угри, волохи.

Нестор розповідає легенду про апостола Андрія Первозданного, його подорож по Дніпру, пророкування на Київських горах, де мав бути збудований Київ.

Спираючись на народні перекази, Нестор вніс до „Повісті” оповідання про четверту помсту Ольги над древлянами. Від кожного двору в Іскоростені Ольга зажадала по голубові. Прив’язавши до ніг голубів запалений труп, слуги Ольги випустили птахів....

У авторів „Повісті” виробилася своя „філософія історії”. Їх найбільше цікавить проблема походження добра і зла. Зло на світі сіє диявол, а добро – бог і його слуги.

Важливою справою для літописця є моральна оцінка вчинків героїв. Якщо ж князь, на думку автора, вчинив правильно, на користь руської землі, він тоді вихваляється.

Образи „Повісті” витримано здебільшого в народнопоетичній або агіографічній традиції. Так, в епічному плані змальовується образи Олега і Святополка. Олег легко переборює всі перешкоди на своєму шляху, проганяє супротивників.

Образи Бориса і Гліба, Всеволода Ярославича, Ольги. Володимира Святославина наближені до образів житійної прози.

Портретна характеристика героїв у „Повісті” майже стандартна. Кількома штрихами автор змальовує зовнішні риси персонажів, а потім, розповідаючи про їхні вчинки, зосереджує увагу на моральних якостях.

У „Повісті” об’єднано в одне ціле твори книжного і фольклорного походження різних жанрів. Усні оповідання, перекази, легенди, прислів’я, історичні пісні, воїнські повісті, житія, ораторські промови, повчання, твори перекладної літератури – все це перетворилося в один монументальний твір, основним завданням якого було з’ясувати історію руської землі, її походження, розвиток, боротьбу з ворогами.

Провідні ідеї і мотиви літопису – велич і слава русі, заклик до єднання, боротьба проти княжих уособиць, уболівання за долю рідної землі.

Літописці ставили перед собою й практичне завдання: на прикладах добрих і поганих вчинків князів у минулому вони намагалися скерувати дії сучасників на користь батьківщини.

Про осліплення Василька Теребовльського (написав отець Василій) – залисл Давида Володимирського і київського князя Святополка. Це найраніше спроба психологічної характеристики образів князів. Над образами підноситься образ Володимира Мономаха.

За жанровою специфікою оповідання про осліплення належить до історичних повістей про князівські чвари. Цей жанр знаходить продовження у Київському і Галицбко-Волинському літописах.

^ Образи князів. Образи Бориса і Гліба, Всеволода Ярославовича, Ольги, Володимира наближаються до образів житійної літератури.

Портретна характеристика героїв стандартна. Кількома штрихами автор змальовує зовнішні риси персонажів, а потім, розповідаючи про їхні вчинки, зосереджує увагу на моральних якостях.

Порічний виклад зумовив своєрідну „мозаїчність” композиції. Групуючи різні події року в одному місці, літописець часто розпилював оповідання на дрібні 

уривки, цілий історичний процес роздрібнювався на окремі фрагменти. Фрагментарність породила суперечності в зображенні героїв.

В повісті об’єднано твори книжного і фольклорного походження – що перетворилися в один монументальний твір, основним завданням якого було з’ясувати історію руської землі, її походження, розвиток, боротьбу. Велич і слава Русі, заклик до єднання, боротьба проти княжих уособиць, - уболівання за долю рідної землі, - провідні ідеї і мотиви літопису.

У „Повісті” майже кожен уривок (оповідь) починається з „голої” регістрації фактів (приклади).

Як правило, літописець просто регіструє події, факти, інколи супроводжувалося регістрація морально-політичною оцінкою.

„Порічний” принцип композиції дав можливість автору показати протиріччя, які виникали дуже часто, але (дуже характерна деталь): „зло” одного фрагменту оповіді мало стати добром у іншому фрагменті.

Вирішальну роль у літературному оформленні літописної оповіді відіграли дві традиції: народно-епічна і агіографічна. Ці традиції і визначили стилістичну побудову оповіді. (біографії Олега і Святослава).

Народно-епічна традиція має свої особливості художнього відображення. Негативний герой, що потрапляв у цей план набирав рис епічного „страшилища”, а позитивний – епічного богатиря.

В агіографічному плані послідовно видержані біографія Бориса і Гліба, Всеволода Ярославовича і Володимира Мономаха, Святополка Окаянного і Олега Святославина. Ці біографії набирають ознак житій, тобто видержані у рамках одного і того ж плану. Але не виключена була можливість переходу з одногу плану в інший. Такий спосіб оповіді позбавляв героя „единства” характерів, тобто герой „розщеплювався”, з’являвся його двійник.

Типовим прикладом такого розщеплення героя може свідчити біографія Всеслава Полоцького (під 1068).

Ярослав Мудрий, який перевтілюється неодноразово.

Образ літописця (автора) з яким пов’язано ідейний зміст проблематика (мотиви) твору, бо у незліченних відступах автор торкався інколи і питань загального, філософського характеру – про добро і зло.

Безпосереднім продовженням „Повісті временних літ” в Іпатіївському списку є умовно названий Київський літопис, що охоплює події від 1111 до 1200 р. Складено його очевидно біля 1200 р. у Видубицькому монастирі на основі якихось інших зведень, що не дійшли до нас.

^ Київський літопис.

Різні автори, орієнтація на ті чи інші князівсько-боярські угрупування різний рівень таланту, освіти, поінформованості, різний підхід до літописної справи – все це є причиною того в літописі, особливо у середній частині, годі шукати однотипності характеристик.

За своїм літописом Київський літопис є зведенням окремих пам’яток, об’єднаних, як встановлено вченими, ігуменом Видубицького монастиря Мойсеєм у кінці ХІІ ст.

Композиція непроста. Переконливо говорить про складність композиції Рибаков. Він говорить, що Київський літопис складається з окремих фрагментів, писаних не однією людиною. Він писаний різними стилями, а також спостерігаються особливі симпатії та антипатії у кожного автора.

Жанрова і стильова неоднорідність Київського літопису відзначена також і Єрьоміним, який вважає, що проблема про авторів літопису може стати предметом спеціального дослідження.



Рибаков вважає, що останньому літописному зведенню (1198) передували ще декілька, які були складені іншими людьми. (Наприклад, зведення до 1171 р. (Полікарпа) складався як із літопису самого автора, так і із записок його сучасників Петра Бориславовича, доведених до 1168 р. Крім цього сюди ввійшли розповіді про Юрія Довгорукого і Андрія Боголюбського.

Рибакову навіть вдалося відтворити біографію Полікарпа. Він встановив, що літописна діяльність Полікарпа пов’язана із князюванням Святослава Ольговича. Цьому князю автор почав служити у молоді роки. Він повністю описав долю цього князя. І навіть, коли пішов у монастир, він продовжує уважно стежити за життям Святослава Ольговича, його дітей і близьких. І все написане Полікарпом характеризується позитивно, особливо оцінка особи автора.

Крім того зведення Полікарпа характеризується точністю дат, при описі військових подій намагання перерахувати ті розрухи і нещастя, які принесла битва.

Наступний після Полікарпа літописний звід був оформлений у 1179 р. при дворі київського князя Святослава Всеволодовича. У його складі виділяються записи, зроблені літописцем великого князя. Звід 1190 р. був створений при дворі князя Рюрика Ростиславовича. Сюди ввійшли звід 1179 р., а також хроніка, що належала перу Петра Борисовича.

Дослідники відзначають взаємодію народно-поетичної і літературно-агіографічної традиції.

Літопис називають циклічним, і тому в ньому помітні різні типи історичних розповідей. Найбільш часто зустрічаються реалістичні розповіді про історичні події, лише прикрашені книжною фразеологією, рідше зустрічаються агіографічні розповіді.



1   2   3   4   5



Скачать файл (184.8 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации