Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Лекции по украинской литературе - файл 1.docx


Лекции по украинской литературе
скачать (184.8 kb.)

Доступные файлы (1):

1.docx185kb.16.11.2011 07:37скачать

содержание
Загрузка...

1.docx

1   2   3   4   5
Реклама MarketGid:
Загрузка...
Тема: Галицько-Волинський літопис як літературна пам’ятка пізнього середньовіччя.

ПЛАН

1.      Жанрова самобутність твору.

2.      Проблема авторства та джерела.

3.      Композиційна своєрідність. Воїнська повість як основна композиційна одиниця.

4.      Типи образів князів-воїнів у літописі.

ЛІТЕРАТУРА:

1.      Літопис Руський. – К.,1990. – с.368-464.

2.      Галицько-Волинський літопис. – Львів,1994.

3.      Багалій Д.І. Нарис української історіографії. – К.,1923-1925. – Т.1.

4.      Грушевський М. Хронологія подій і Галицько-Волинський літопис // ЗНТШ – Львів,1901. – Т.41.

5.      Генсьорський А.І. Галицько-Волинський літопис. Процес складання, редакції і редактори. – К.,1958.

6.      Котляр М.Ф. Данило Галицький. – К.,1979.

7.      Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство Руси. – М.,1950.

8.      Орлов А.С. О Галицко-Волынском летописании //ТОДРЛ, М-Л.,1947. – Т.5. – С.15-35.

9.      Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. – М.,1950.

10. Лихачев Д.С. Галицкая литературная традиция в житии Александра Невского // ТОДРЛ, 1947. – Т.5.

Українські літописи – це унікальне, багатопланове явище. Вони не тільки цінні джерела історичних фактів, але і унікальні літературні пам’ятки.

Галицько-Волинський літопис за Іпатіївським списком є продовженням Київського літопису. Але істотно відрізняється від уже згадуваних пам’яток цього жанру, скоріше нагадуючи велику повість або ряд повістей. Автор літопису зумів із хаотичних подій виділити основну сюжетну лінію – історію Галицького і Волинського князівств ХІІІ ст. Цей літопис є вершинним у розвитку нашого літописання. Тому можна говорити про високий художній рівень цієї пам’ятки.

Галицько-Волинський літопис видавався теж неодноразово: 1)Петрушевичем (Львів,1871), Т.Кострубою (Львів,1936), у перекладі на анг.мову, Перфецьким (Мюнхен,1973). Найновіші і найбільш доступні студентам: Літопис Руський і .........

Літературну вартість пам’ятки відзначили у своїх наукових дослідженнях багато вчених: Шашкевич, М.Грушевський М., Пашуто В.Т., Генсьорський А.І., Черепкін Л., Орлов О.С., Махновець Л і ін. Медієвісти різних періодів були одностайні щодо високої естетичності, літературної цінності пам’ятки.

В медієвістиці і зараз існує думка, що спочатку Галицько-Волинський літопис вівся без порічних записів, на що вказує Хлєбніковський список, де порічна сітка відсутня.

2)А також в науковій літературі побутує думка, що твір складається з 2-х частин, охоплює події з поч.ХІІІ ст. (1201 р.) до 1292 р.

Галицько-Волинський літопис належить до взірців крайових, регіональних літературних пам’яток. У зв’язку із цим він є самостійним, у ньому наявні тільки йому властиві особливості.

У ньому поєднано політичні і літературні пристрасті упорядників та редакторів. Помітні абсолютно інші підходи до відтворення історії.

Час, про який оповідається у літописі, охоплює одне людське життя. Цим різниться пам’ятка від попередніх літописів (Повісті, Київського). Тут абсолютно інший і оповідний масштаб спостерігається намагання занотувати історію одного 

регіону на протязі одного людського життя, що породжує велику кількість розгорнутих детальних описів. Деякі дослідники деталізацію оповіді пояснюють тим, що автори пам’ятки були свідками багатьох подій.

Провідним у літописі став біографічний принцип побудови оповіді. Історія князівства і життя князів зливаються воєдино (із житіями).

Основа змісту літопису – військові походи і битви.

Оскільки Данило Галицький, його бран Василько, його сини та племінники своє життя проводять в походах небезпечних битвах та сутичках. Літописці і у попередніх пам’ятках не залишали без уваги воєнні походи князів, битви на Русі, проте батальні сцени, описи в даному літописі відзначаються відсутністю страху автора, він часто захоплюється боєм, він спокійний, як бувалий воїн. З перевагою воїнської теми пов’язана ще одна особливість літопису – майже повна відсутність церковного начала, окрім оповіді про Володимира Васильовича.

В цьому і полягає своєрідність Галицько-Волинського літопису.

З проблемою самобутності Галицько-Волинського монастиря пов’язана проблема авторства і джерел пам’ятки.

Незвичайне ідейно-художнє багатство, висока художність і самобутність пам’ятки спонукає дослідників до з’ясування авторства твору. Правда, ця проблема розпадається на дві: скільки було літописців і ким вони були, яке місце займали у тодішньому суспільстві та хто були так звані „інформатори” (очевидці, учасники) з уст яких описувалися події.

Імена деяких, тобто тих, хто причетний до створення літопису, згадуються у тексті. Це піддані Данила Галицького (стольники, бояри, двірські, церковні діячі).

На початку дослідників (Шашкевича, Генсьорського, Махновця) над пам’яткою працювало не лише п’яти авторів-укладачів (чи редакторів). Перший, що трудився десь у 1255 році, довів розповідь до 1264 чи 1266 р., а писав коло 1268 року; десь у 1286 році працював третій укладач, який закінчив виклад 1285 роком; четвертий автор трудився близько 1289 року і до цього часу довів включно літопис, але ґрунтовно переробив починаючи з 1261 року матеріали ІІ і ІІІ авторів. П’ятий редактор написав кілька сторінок на поч.ХІУ ст. і 1292 роком закінчив остаточну редакцію Галицько-Волинського літопису. Є спроби вчених встановити і лона їх. Але поки що вияснено одне: перший і другий автори належали до оточення Данила Романовича і діяли головним чином у Холмі; Із оточення Володимира Васильовича були ІІІ і ІУ редактори.

М.Грушевський вважав, що поштовхом до написання Галицького літопису була перемога Данила Галицького над ворогами поблизу міста Ярослава 1245 р. Авторами Літописця Данила Галицького могли бути „премудрий книжник Тимофій, тисяцький Дем’ян, митрополит Кирило чи єпископ Іван.

^ Композиційна своєрідність. Військова повість як основна композиційна одиниця. Твір дослідники поділяють на дві частини: Галицьку і Волинську.

Вихідною точкою твору є смерть Романа Мстиславовича, до якої додано з половецького епосу легенду про Копчака і його батька Отрока. Так починає автор оповідь про становлення династії Романовичів у Галичі. Виділяється такі основні етапи:

І.В Перше десятиліття по смерті Романа його сини через молодість займають пасивне становище. Їх інтереси обстоює мати Анна, союзники покійного батька, бояри, які зв’язали свою долю з Романом і мандрували з краю до краю.

З 1214-15 рр. Оповідається про панування Романовичів на Волині, особливо Данила, який при допомозі вірних бояр готується стати наступником батька, збирає воєдино волинські землі, аж до 1245 р. (завершується битва під Ярославом).



Потім 1246 р. призначення зверхності хана 1247/8 – коронування Данила папою римським. Подвійний протекторат – хана і папи – скріплює політичну ситуацію у Галицькому князівстві, і позицію.

До 1240-х років виключаючи деякі повісті оповідаь має спішний характер, неясно хаотично описуються події.

Отже, Галицький літопис охоплює майже 50 років; перших 40 описано ретроспективно, а 10 – детально.

З 1255 р. – напад Куремси і Бурундая.

З 1260-х р. – оповідання про українсько-литовські відносини. Головні серед них такі: історія вбивства Мендовга, уособиці після його смерті, помста Войшелка за смерть батька і передача великого князівства Швартові Даниловичу, вбивство Войшелка Ловом із зависті на спадщину.

Образ князя-воїна у літописі.

Автори і упорядники літописних зведень, що об’єднані назвою Галицько-Волинський літопис, оповідаючи про далеке минуле, цікавились постатями князів, вчинки яких, їх участь у битвах створювали історію. Однак не завжди літописці володіли відомостями про того чи іншого князя, а інформація могла мати різне походження, не зовсім об’єктивно могла подаватися інформація.

До ХІІІ ст. нашим літописанням була вже вироблена відповідна традиція творення історичних осіб. Головна увага зверталася на вчинки князя. Роздумам автора про риси князя відводилося окреме місце. Оцінка авторська діяльності князя подавалась після вістки про смерть, літописець перелічував достоїнство князя, які переважно були гіперболізовані. У Київському літописі навіть зустрічалися описи зовнішності князя. Саме така традиція наслідується у творенні образу Володимира Васильовича, який є взірцем образу князя-філософа, книжника. Він мужньо переносить хворобу, продовжуючи займатися господарськими справами. Про це детально оповідається в похвалі.

Данило Галицький – це князь-воїн, політичний і державний діяч.

Вважають, що автором першої частини літопису був політичний прихильник князя Данила Галицького, людина світська, можливо, військова, добре освічена, що перебувала в близькому оточенні князя, знала факти, документи й сама була свідком подій 40-50-х років ХІІІ ст. В центрі його уваги – боротьба Данила з політичними супротивниками. Данило турбується про славу Руської землі, про міжнародний авторитет своєї держави. Він виступає організатором боротьби з татарськими нападниками, веде переговори з папою римським. Літописець звертає особливу увагу на князя як полководця, на могутність його війська, яке викликало подив у іноземців. Автор підкреслює фізичну красу і силу Данила, його хоробрість, вірність слову. Князь захоплюється ратними подвигами, особисто показує приклад героїзму.

Щоб зміцнити своє князівство, Данило робить дипломатичний крок – пішов на поклін до Батия, визнав себе залежним від орди і рятує Галич від руйнування. Сказання про ходіння Данила до Батия – одне з найдовершеніших художніх місць літопису. Автор з болем описує, якого приниження зазнав князь у Батия.

Великою історичною заслугою Данила був розгром тевтонських рицарів під Дорогочином (1238). Літописець присвятив цій битві під 1235 роком окреме оповідання.

Похвала Данилові вміщена при звістці про його смерть (1264), ще раз відтворює образ князя, але вже не реальними життєвими рисами, а загальними формулами.



Тема: Жанрова своєрідність ораторсько-проповідницької прози Київської Русі.

ПЛАН

1.      Жанрова-своєрідність. Провідні ораторські жанри ХІ-ХІІІ ст., їх залежність від обрядового контексту та візантійських традицій.

2.      „Повчання дітям” Володимира Мономаха як взірець дидактичного красномовства (самостійно).

3.      „Слово про закон і благодать” Іларіона Київського. Структура твору та ідейне спрямування.

4.      Творча спадщина Кирила Турівського як вищий здобуток вітчизняного урочистого красномовства.

5.      „Моління” („Благання”) Данила Заточника. Особливості поетики та композиції.

ЛІТЕРАТУРА:

  1. Білоус П. Зародження української літератури. – Житомир, 2001.

  2. Горський В. Философские идеи в культуре Киевской Руси ХІ – нач.ХІІ в. – К.,1988.

  3. Идейно-философское наследие Иллариона Киевского. – М.,1986. – ч.1-2.

  4. Молдаван А.М. „Слово о законе и благодати” Илариона. – К.,1984.

  5. Ефремин И.П. Ораторское искусство Кирилла Туровского.// Ефремин И.П. Лекции и статьи по истории древней русской литературы. – Л.,1987. – С.223-235.

Ораторська проза – жанр, властивий українському письменству ХІ-ХУІІІ ст. За призначенням, формою і змістом ораторська проза поділяється на дві групи: учительську (дидактичну) та урочисту. До жанрових форм ораторсько0учительської прози належать: проповіді, слова, повчання, казання. Учительська проза призначалася для широкого загалу слухачів і читачів. Такі твори не вимагали від автора високої майстерності, написання їх було доступне усім, хто володів пером.

В учительській ораторській прозі викладалися загальні правила поведінки та моральні правила добропорядного християнина, впливаючи переважно на розум, а не на емоції слухачів, тобто метою учительської прози було насаджування християнської моралі, популяризування догматів християнської релігії, тлумачення текстів святого письма. Художності творів не надавалося особливого значення, але доповнювалося живе слово проповідника жестами, інформацією. Для означення таких творів використовувалися терміни „повчання”, „бесіда”. Вони були невеликі за розміром, позбавлені, як правило, риторичних прикрас, писалися чи виголошувались на загальнодоступній мові. До цієї групи ораторсько-учительської прози за змістом і літературним оформленням належали „Поученіє к братії” новгородського єпископа Луки Жидяти (ХІ ст.), повчання Феодосія Печерського (ХІ ст.), Георгія Зарубського (ХІІ-ХІІІ), а також „Поучениє дітям” Володимира Мономаха (ХІІ).

Урочиста ораторська проза вимагала від автора глибини змісту, великої професійної майстерності. Перед ораторсько-урочистою прозою не ставилися вузькопрактичні завдання – безпосереднього повчання, полеміки із приводу повсякденних проблем. Він повинен ефективно побудувати твір, зуміти так подати матеріал, щоб захопити читача, слухача, настроїти його на патетичне сприйняття матеріалу.

Урочиста проза мала на меті уславлення бога, богородиці, святих, героїв християнської релігії, а також події „священної історії”. Вона мала виразно панегіричний характер. Суто літературні, художні засоби викладу ставилися авторами на перше місце. Призначалася для високоосвічених слухачів і читачів.



Твори урочистої ораторської прози позначались, переважно, термінами „слово”, „проповідь”, „казання”. Вони складались у відповідності за каноном, запозиченим ще з античної та візантійської літератури. У композиційному відношенні твір повинен складатися із трьох частин: вступу, розповіді і висновків. Вступ – обов’язкова складова твору, дещо самостійна, але не пов’язана безпосередньо із основним змістом. Її призначення – ефектно „відкрити” розповідь, привернути до неї увагу слухача чи читача, наголосити на завданні, яке ставить перед собою автор.

Розповідь будувалася на основі якогось конкретного сюжету, запозиченого, як правило, із святого письма. Іншими словами, це авторська інтерпретація біблійного сюжету, що супроводжувалася авторськими відступами, поясненнями, коментарями. Висновки завершували розповідь. Їх функцію часто виконували молитва, в якій автор звертається до бога, або похвала герою, події.

Теорія ораторської прози була детальніше розроблена у гомілетичному трактаті Іоаникія Галятовського „Наука, албо Спосіб зложеня казаня” (1659). Основою казання автор вважає тему (øему), своєрідний епіграф, що мусить бути вибраним з книг святого письма. Це основна думка, ідея проповіді, що пронизує її від початку до кінця. За Іоаникієм Галятовським проповідь структурно повинна складатися з трьох частин: ексфдіуму (вступ), у якій проповідник підводить слухачів до предмету казання, вказує на головну думку, виділяє ті сторони, які належить розглянути, тобто знайомить з тим, про що він має намір говорити; нар рації (виклад, розповідь), де викладається зміст проповіді, розвиваються думки, які доводять і пояснюють головну думку; конклюзії (закінчення), що коротко формулює висновки повчання. В основі побудови проповіді лежали певні прийоми. Вона могла будуватися на порівнянні, штаффі або алегорії. Поширеним прийомом було якесь поставлене запитання, на яке повинна даватися курйозна відповідь, що мала вражати слухачів, своєю несподіванкою Але одни із найголовніших засобів, що їх застосовували тогочасні проповідники, були оповідні приклади – коротенькі новелки різних жанрів, якими ілюструвалися чи аргументувалися догматичні, панегіричні й моралістичні тези проповіді. За оповідні приклади служили казуси, тобто оповідання, де сюжети подавалися як дійсні випадки з „священної” (легенди) чи „мирської” (анекдоти) історії; фабули-оповідання з вигаданими сюжетами(фацеції, міфи, казки, байки, диспути); параболи-оповідання, спеціально складені для алегоричного витлумачення.

Найвидатнішими представниками урочистої ораторської прози є Іларіон Київський („Слово про закон і благодать”,ХУ ст.), Климент Смолятич („Пославие ФомЂ”, ХІІ ст.), Кирило Туровський („Слово на новую неделю по пасце”, „Притча о человечестей души и о телеси” та ін., ХІІ), Серапіон Володимирський („О казнях божих и ратаях”, ХІІІ ст..), Григорій Цамбалюк („Слово надгробное...Кипріану”, „Слово похвальное”, поч.ХУ ст.), Іоаникій Галятовський (зб. „Ключ разумЂнія” (1665), „Небо новое” (1665), Інокентій Гізель „Мир є богом человеку” (1669), Лазар Баранович (зб.”Меч духовний” (1666), „ Трубы словес проповідних” (1674), Антоній Радивиловський (зб. „Огородок Маріи богородицы” (1676), „Венець Христов...” (1688).

Великою популярністю на східнослов’янських землях користувалися повчання, проповіді, слова уставлених візантійських проповідників ІУ ст. Василія Великого, Григорія Назіанзина (Богослова) і, особливо, Іоанна Златоуста, що об’єднані з збірники „Златоуст” та „Златоструй”. Ці автори викладають суперечності тогочасної грецької дійсності, аскетизм поєднується в них із життєрадісним світосприйняттям. Якщо до цього додати високу майстерність викладу, то зрозумілим стане тривалий інтерес до цих творів на українському ґрунті з ХІ по ХУІІІ ст. Поряд із цими авторами візантійської учительної літератури 

стоять догматичні, полемічні, моралістичні і похвальні казання на господні, богородичні та інші свята церковного року Єфрема Сірина, Килила Єрусалимського (ІУ ст.), Андрія Критського, Федора Студита, Іоанна Дамаскіна (УІІІ-ІХ ст.). Популярними були також збірники „Ізмарагд”, „Маргарит”, „Торжественник”, „Златоуст”, „Златоструй”, що давали з ХІ ст. слухачам, читачам та проповідникам багате зібрання повчань, пристосованих до всіх християнських свят. Вони продовжували побутувати на Україні в списках і протягом пізніших століть. У ХУІ ст. на Україні освоюється новий тип збірника повчань – учитель не євангеліє. Зразком служило учительське євангеліє константинопольського патріарха Філофея, перекладене з грецької у 1343 р. У нас воно було відоме як учительське євангеліє Калласта. За цим зразком у ХУІІ ст. виникло досить багато систематичних збірників проповідей, наприклад Кирила Транквіліона-Ставровецького „Учительное євангеліє” (1619). Вони містили в собі проповіді на неділі й річні свята, що подавали тлумачення призначених на відповідний день євангельських читань і тільки в окремих випадках розвивали моралістичні теми, не пов’язані безпосередньо з євангельськими текстами.

^ Слово про закон і благодать”.

Вісток про життя Іларіона маємо дуже мало. З Початкового літопису відомо, що він за Ярослава Мудрого був священиком при церкві св.Апостолів. Іларіон перший з українців зайняв у 1051 р. митрополичу кафедру.

Найдавнішим зразком урочистого красномовства Київської Русі є „Слово про закон і благодать” приписують Іларіону.

Починається „Слово” роздумами на тему „в чому значення хрещення Русі? І подається ціла філософсько-історична концепція – закон – предтеча благодаті. В основі цієї ідеї лежить ідея рівності всіх народів перед „благодаттю” (християнством)”. Якщо розглядати цю концепцію на фоні суспільно-політичної обстановки в Київській Русі, то вона спрямована проти Візантії і її претензій на всесвітнє панування. Твір проникнутий духом боротьби за незалежність молодої Київської Русі від протекторату Візантії, церковного і політичного.

ІІ частина – розгорнута похвала князю Володимиру, головному чиновнику хрещення Русі. Ця частина проникнута почуттям патріотизму і гордості за свою землю. У зображенні автора виступає як ідеальний рівноапостольний князь. Закінчується „Слово” молитвою.

У літературному відношенні „Слово про закон і благодать” – класичний зразок урочистого красномовства. Воно безперечне з точки зору вимог до цього жанру. Чітка композиція, парадна пишність стилю, ритміка мови – все це свідчить про високу культуру літературної творчості Київської Русі у І пол.ХІ ст.

Найталановитішим представником урочистої, стилістично прикрашеної проповіді у 2 пол.ХІІ ст.. був Кирило Туровський, який показав себе також і неабияким поетом. Відомості про його життя дуже бідні і дають лише такий малоймовірний матеріал, як запис про нього в давньому Пролозі за списком ХУ ст. За цим записом Кирило був сином заможних батьків і народився в Турові, столітнім місті Туровського князівства, яке сусідило з Київським. Рано він став ченцем-аскетом та віддався книжному читанню й тлумаченню „божественних писаний”. Слава про нього пішла по всій Туровській землі. Й за велінням князя й народу він став турівським є єпископом. Перелічуючи твори Кирила, проломне оповідання визначає його викривальний твір, спрямований проти єпископа-єретика Федора, низку послань до Андрія Боголюбського, написаних на основі євангельських і пророцьких послань, „слова” на „господські свята” і „многие иные душеполезные словеса”, молитви-похвали святим, великий покаянний канон і ще „иное многожайшее”.



Завдяки славі книжника його на прохання турівського князя і населення настановляють єпископом у рідному місті; де він прожив до смерті.

Сучасники характеризують Кирила Турівського як другого Іоаникія Златоуста „паче всЂх воссЂяшего на Руси”. Найдавніший список його творів виявлено в „Кормчій книзі” 1282 р. Згодом вони вміщувались у збірниках типу „Златоуст”, „Ізмарагд”, „Торжественник” поряд з творами найдавніших візантійських риторів – Іоанна Златоуста, Григорія Богослова, Єпіфанія Кіпрського, Федора Студита та ін.

Безперечним можна вважати, що Кирилові Туровському належать вісім „слів”, написаних з нагоди різних церковних свят, два повчання, близько двадцяти двох молитов і один канон. „Слова” Кирила Туровського відомі, головним чином у складі „торжественників”-збірників, які містили також проповіді і повчання, що належали переважно візантійським отцям церкви – Іоанну Златоусту, Григорію Богослову, Федору Студіть, Кирилу Олександрійському – і були пов’язані з великми святами.

У спадщині Кирила Турівського особливо виділяються святкові проповіді, або слова, які він будував за уставленою композиційною схемою: стислий вступ (ліричний) про свята чи святого; основний виклад з елементами цікавої оповіді, з доповненням поетичними описами природних явищ; із жвавими монологами і діалогами. Закінчуються слова зверненням до слухачів та панегіричною похвалою святу і святому.

Проповіді Кирила Туровського відзначаються алегоризмом, символізмом. Він широко застосовує паралелізми, протиставляє закону Благодать (старому -  Новий Завіт). Окремі фрагменти слів Кирила Туровського – це яскраві прояви філософсько-богословської лірики в давньоруській літературі. У них автор висловлює свої роздуми сам із собою сперечається, звертається із запитаннями до себе й слухачів.

У проповідях Туровського з’ясовується релігійний зміст свят. Кирило не наслідував візантійських отців чи ораторів; він був справжній поет, який мав ораторський талант. Для його проповідей характерні не лише символіка й алегоричність, але і насиченість тропами, фігурами. Кирило Туровський у своїх проповідях зовсім не відгукувався на сучасні йому події. Винятком є „Притча о человЂчестЂей души и о талеси, и о преступлении божих заповідей”, яка є викривальним проти ростовського єпископа Федора, котрий добивався встановлення автономної єпископської кафедри, незалежної від Київської митрополії. Це Кирило Туровський розглядав як самозванство, проти якого він виступив у „Притчі”. Отже, памфлет порушував актуальні суспільно-політичні проблеми.

Притчею, запозиченою з повісті про Варлама і Йоасафа, скористався Кирило Туровський і в своєму посланні до ігумена Києво-Печерського монастиря Василія – „Повести о бЂлоризцЂ человЂцЂ”, и о мнишествЂ, и о души, и о покаяніи”. Це притча про безтурботного царя та його мудрого радника, яку давьонруський автор дещо переробляє, додаючи просторі тлумачення для чернечого життя.

Його опис весняного пробудження природи, його „плачі” повні ліризму і теплоти – все це приносило йому славу.

Як письменник, Кирило Туровський був відкритий Калайдовичем в 1821 р. Його слова по змісту були малодоступні для простого читача; майже всі вони присвячені проблемі не суспільно-політичній, а філософсько-богослівній – коментованню того чи іншого біблійного тексту.

Кирило Туровський ставив перед собою завдання відкрити в тексті правдивий зміст.



Наслідуючи приклад своїх вчителів, він „перекладає” не тільки текст в цілому, але й кожну частинку з одного плану в інший – алегоричний. Слова Кирила Туровського дійсно бездоганні. Вони повністю відповідають назначенню: кожним рядочком вони вимальовують святкові картини. Не випадково „веселість”, „радість” – слова, які дуже часто вживаються Кирилом.

Літературне завдання Туровський виражав такими словами: „прославити”, „оспівати”, „возвеличити”, „украсити”, „похвалити”. І в цих словах ключ до розуміння художньої природи його слів. Ось як звучить в прикладі на російську мову його вступ до п’ятого слова: „Неизмерима небесна висота, неиспытана глубина преисподней, неведома тайна божественного промысла. Велика и неизреченна милость божия на роде человеческом, которую помиловая нас. Того ради хвалить и петь должны мы, братья, и правлять господа бога и спасителя нашого Иисуса Христа, не забывать чудес его чудес великих, поведать о которых бессилен язик человеческий”.

Скупий євангельський текст в переробці Кирила Туровського набирає художню виразність. Деякі „повісті” Кирила Туровського нагадують старинні мініатюри своєю художністю: нема перспективи, герої подібні один на одного, але багато „повітря, світла, золота...”.

„Слова” Кирила Туровського – це твори особливого характеру, передбаченого церковним статутом, вони призначені для виконання в храмі, коли присутні віруючі, в свята богослужіння.

Зміст „слів” традиційний, як і традиційне свято, яке є кожного року. В усіх творах постійно розвиваються одні і ті ж теми: „похвала” святові, пояснення його релігійного змісту, спогади про події, в честь яких відбуваються свята.

Твори Кирила Туровського прекрасні перш за все тим, що вони повністю відповідають своєму призначенню: кожним рядочком вони вимальовують атмосферу піднятої святкової радості.

^ Моління („Благання”) Данила Заточника.

Дослідники цієї пам’ятки ось уже два століття намагаються розгадати „загадку автора” і, залежно від свого бачення тогочасного письменства та ще від соціально-політичної заангажованості, називають його інтелігентом ХІІ ст., скоморохом, холопом, ремісником, слугою. Та безперечним залишається одне: Цей твір вражає експресивним індивідуальним началом.

Передусім впадає в око відображений  у „Благанні” психологічний стан в’язня („заточника”), його пригніченість, душевний дискомфорт.

Підтекст вказує на те, що Данило спочатку був наближений  до князя, але зневажив його авторитет, піднісся розумом і був відсторонений.

Подальший пафос „Благання” – прагнення Данила повернутися до князя і добре послужитися йому.

Данило – людина „вищого світу” із специфічним комплексом гідності. Йому властива висока самооцінка та водночас він схильний до компліментів на адресу князя. А возвеличення князя відбувається через самоприниження.

Данило Заточник постає як людина „книжної мудрості”, він постійно апелює до писемних джерел для аргументації своїх думок і витворює власний образ – бджоли. Мудрість для автора возвеличується ним у критерій цінності людини, її гідності, а на протилежному боці – дурість. Ці дві категорії: розкриваються у „Благанні” через книжні загальники.

М.Грушевський наголошував, що велике значення для розуміння художності твору має його мова, звертання автора до князя. Це є форма „внутрішнього мовлення”, що відтворює авторську свідомість, тісно пов’язану з мовною компетенцією, здатність „ректи”. А відомо, що у той час „говорити” та ще адресувати свою мову державцю могли тільки ті, хто мав певний статус ( це 

наводить, що Данило був з княжого оточення). Виникає діалогічнв ситуація, яку моделює сам автор і яка містить експресивні ігрові елементи: насиченість твору риторичними фігурами, драматизований пафос, імітація дискусії.



Тема: Києво-Печерський патерик як літературна пам’ятка українського письменства.

ПЛАН

1.      Києво-Печерський патерик в дослідженнях. Редакції та видання.

2.      Жанрові форми материкового житія.

3.      Історія формування тексту збірки. Проблема авторства. Джерела.

4.      Жанрово-стильова своєрідність послань Симона і Полікарпа.

ЛІТЕРАТУРА:

  1. Абрамович Дм. Києво-Печерський патерик. – К., 1991.

  2. Усічено Ю. Києво-Печерський патерик у літературному процесі кінця ХУІ-поч.ХУІІІ ст. на Україні. – К.,1990.

  3. Копреєва Т. Образ инока Поликарпа по письмам Симона и Поликарпа.: Опыт реконструкции // ТОДЛ., 1969.

  4. Копреева Т. Инок Поликарп – забытый писатель-публицист Киевской Руси // Духовная культура славянских народов: Литература. Фольклор. История. – Л.,1983.

„Києво-Печерський патерик” був однією з найпопулярніших книжок української літератури. М.Грушевський наважився поставити його, щодо популярності серед читачів, поруч із „Кобзарем”, з початком друкарства – неустанно передруковуваним твором нашого письменства, „золотою книгою” українського письменного люду”.

Назва походить від слова „патер” – отець, застосованого для подвижників, зокрема аскетів-відлюдників, що своєю поведінкою виражали суперечливість між ідеалами християнства і узвичаєним побутом суспільства. Водночас їхня поведінка протистояла офіціалізації церкви після визнання християнства панівною релігією. Чернець-відлюдник ставав популярним народним героєм.

Головною темою оповідань, що входили до такої книги, були подвиги уславлених аскетів, а характерною особливістю – відносна короткість, вирваність епізодів із життя героїв, імітація враження оповідача від побаченого і почутого, отже умовно кажучи, новелі стичність.

Водночас ці оповідання є типовими легендами. Це суто християнський літературний жанр. Щоправда в нові часи зміст самого терміну розширився. Легендами стали називати оповідання фантастичного характеру, пов’язані з будь-якими релігійними віруваннями, оповіді про фантастично забарвлені народною уявою або просто не підтверджені документально історичні події чи випадки з життя видатних людей.

Первісно ця форма вживалася для позначення сукупності уривків Святого Письма, житій, що їх зачитували під час церковної відправи або монастирської трапези.

Згодом цей термін стали використовувати для позначення коротких релігійно-дидактичних розповідей, що переказували окремі епізоди чудесних подій, які відбувалися з небожителями або з людьми, тваринами з волі Бога, Богородиці, святих, демонів.

Жанровими визначниками легенди є обмеженість сюжетного матеріалу й тематики сферою християнських релігійних уявлень: дидактична спрямованість оповіді, об’єктивна незвичайність, неприродність, чудесність зображуваних подій.

Призначення цього жанру – настанова на прищеплення догматичних чи моральних істин християнства з допомогою естетичного впливу. Основою сюжету є чудо. Воно є головним об’єктом розповіді і виконує роль головного засобу психічної атаки на слухача.



Отже, основним мікрожанром „Патерика” є новела-легенда – коротке оповідання з нескладним сюжетом, - яка ілюструє норми християнської поведінки, абсолютизовані чернечою свідомістю.

„Києво-Печерський патерик” як цільний твір і система легендарних новел, в основі яких лежать перекази ХІ-ХІІ ст., постав на початку ХІІІ ст. Цю систему оформили послання Києво-Печерського ченця Симона, який з 1214 р. став єпископом у Суздалі й Володимирі та розповіді Києво-Печерського ченця Полікарпа, записані у 1223-1233 р. Всі легенди об’єднані прагненням довести особливу святість Києво-Печерського монастиря.

Цю тезу спеціально обґрунтовує розповідь про спорудження головної печерської церкви – Успенського собору. Святість монастиря виявляється також у подвижництві чорноризців.

Говорячи про видання і дослідження Києво-Печерського патерика слід наголосити на тому, що з 40 по 80-і роки зазнав вульгарно-соціологічних оцінок. Але медієвісти у різні періоди зуміли відзначити, що це – показна пам’ятка середньовічної України, котра має велику цінність „і як історичне джерело, і як твір словесного мистецтва своєї доби”, відображає життя Печерського монастиря. „Патерик” є своєрідним додатком до літопису, джерелом для вивчення життя давньої України. У ньому відбилися численні фантастичні оповідання східних патериків, а це має неабияке значення для історії народних вірувань східних слов’ян.

Усі навчальні наукові роботи про „Патерик” опираються на висновки Дм.Абрамовича „Дослідники школи В.Перетца – (В.Андріанова-Перетц, С.О.Богуславський, М.К.Гудзій... звернули увагу на стиль і поетику твору, висловили власні міркування щодо тих чи інших обставин історії тексту.

Істотним продовженням студій Дмитра Івановича є монографія Ю.Усіченка.

Редакції: Основна редакцій – не дійшла до нас. 1406 – Арсеніївська з’явилася на поч.14 ст. Арсеній належав до близького оточення митрополита Купріяна Цамблака.

Ця редакція з’являється внаслідок еволюції жанрово-стильової системи. Відповідно виникає необхідність принципових змін у структурі твору – поява нових частин, зміна порядку викладу, трансформація тексту. Інакше кажучи спостерігається адаптація до нових літературних традицій.

Наступна редакція – Перша Касіянівська (1460). Друга Касіянівська редакція (1462).

Отже, „Києво-Печерський патерик” упродовж віків залишається однією із найпопулярніших книг давньої літератури східно-слов’янських народів.

Формуючись як цілісний літературний твір впродовж ХІ-ХУ ст., Патерик виступає органічним породженням вітчизняного середньовіччя. Популярний і в наступні епохи, він, попри всі зміни у тексті, зберігає середньовічну структурну основу.

Поява Києво-Печерського патерика стала одним з важливих свідчень творчого засвоєння давньоруською культурою загальноєвропейського, передусім візантійсько-південнослов’янського літературного досвіду (пригадати перекладні патерики).

Термін „патерик” (книга отців) вказує на центральний предмет зображення творів – аскетичний досвід авторитетних ченців, шанобливе ставлення до яких виражається в загальноприйнятому зверненні „отче”.

Таким чином, тематично твори материкового жанру тісно пов’язані із чернечим життям. Близькі в них структура і зміст конфлікту, засоби створення образів, композиційні функції монологів-молитов і біографічних деталей.



Особливо важливу роль відіграв у патериках образ оповідача, довкола якого, власне , групувався агіографічний матеріал.

В основу сюжету патериків покладено не біографію канонізованої церквою особи, а окремі показові й повчальні епізоди з діяльності ченців (причому не завжди й не обов’язково визнаних святими). Тому житіями їх назвати не можна. Доречнішим, враховуючи белетристичні компоненти, здається термін „патерикова новела”. Сучасне розуміння жанру новели загалом не суперечить сюжетно-композиційним особливостям патерикового оповідання.

„Патерикова новела” позначає переважно коротке оповідання з нескладним сюжетом, яке ілюструє певні норми християнської чернечої моралі, що можуть прімо вказуватися у тексті чи матися на увазі. Проте, поряд з материковими новелами у структурі патерика функціонують і добірки повчальних висловів героїв, і патерикові житія.

Головною темою оповідань, що входили до Патерика, були подвиги уславлених аскетів, а характерними особливостями – відносна короткість, імітація враження оповідача від побаченого і почутого – отже, умовно кажучи, новелі стичність.

Водночас ці оповідання є типовими легендами. Жанровими визначниками, яких є обмеженість сюжетного матеріалу й дидактична спрямованість оповіді, незвичайність, надприродність, чудесність зображуваних подій. Основою майже кожного сюжету є чудо. Воно є головним об’єктом розповіді і виконує роль головного засобу психічної атаки на слухача та збудника його емоцій.

Конфлікти більшості оповідань полягають, звичайно, у тому, що печерським подвижникам доводиться переборювати різноманітні перешкоди. Іноді на заваді стають родичі, що намагаються оберігати їх від чернечого життя, миряни, що не здатні зрозуміти і оцінити їх подвижницький труд, жінки, одержимі коханням і т.д.

Для цих творів характерне зіткнення з бісами, що прагнуть обдурити праведника, штовхнути на гріх. Силу протистояти спокусам і підступом „врага”, перемогти його дають чорноризцям піст, молитва.

Казково-фантастичний світ „Патерика” поєднується з реаліями буденного київського життя ХІ-ХІІІ ст. Майже в кожній легенді є епізоди, в яких певною мірою відбито монастирський і поза монастирський побут. Становище ченця в монастирі залежить від того, приходить він в общину багатим чи бідним. Особливо виразно риси реального суспільного життя виявляються у взаєминах між монастирем і зовнішнім світом, в його конфліктах із найнятими трударями, то й самого князя.

Кожне зокрема їх можна розглядати як зразки материкового жанру. Однак це були цілком самостійні твори, хоча й близькі за жанром, поетикою, проблематикою. А пошук оптимальних форм їх об’єднання здійснюється протягом ХІІІ-ХУ ст.

Отже, житійна проза ХІ-ХІІ ст. дала нашому письменству ще один тип героя – князя-святого, а також свого, оригінального святого (Феодосія Печерського), сприяла виробленню канону оригінального житія. Правда, таке дотримання канону спостерігається лише у період зрілого середньовіччя. Бо у період пізнього середньовіччя житійна проза олітературюється, як і інші жанри. З’являється у ній елемент фантастики, і елемент новелі стичності.

Яким же чином виникли такі житія у нашій літературі?

Перший етап – це житіє Феодосія Печерського. Саме ним започатковується жанр монаршого життя, який на довгі роки стає провідним різновидом вітчизняної агіографічної прози. Риси материкового жанру помітно позначилися на його проблематиці, поетиці й особливо композиції. І це дозволяє розглядати житіє Феодосія Печерського як один з центральних етапів у засвоєнні давньоруською книжною культурою жанру патерика та в історії формування провідного твору 

вітчизняної агіографії – Києво-Печерського патерика. Синтетичність жанрового змісту цього житія добре виявляється в структурі його сюжету. З одного боку тут помітний вплив вимог візантійського агіографічного канону, котрі обумовлюють введення традиційного вступу, викладу біографії героя, в якій виділяються епізоди, що відповідають стереотипові життя ченця-подвижника, переказів про низку здійснених героєм чудес, детального опису побожної смерті. Кожен момент сюжету при цьому так чи інакше підпорядковується дидактичній настанові.

До складу Патерика входять твори трьох різних письменників: Нестора, єпископа Симона, ченця Полікарпа.

За джерела своїх творів автори брали різні твори. Симон:, як сам свідчить, Житіє Антонія Печерського, Житіє Феодосія Печерського, Ростовський літопис, перекладні твори – „Паранезіс” Єфрема Сірина, „Ліствиця” Івана Ліствичника, Скитський Патерик, Пролог, усні легенди. Полікарп: з літературних джерел користувалися порівняно не часто. До них відносимо: Пролог, Ліствицю, Літопис Нестора.

А вирішальним моментом у формуванні тексту Патерика вважається поява послань Симона, який з 1214 став єпископом у Суздалі, помер 1226 та Полікарпа, записані у 1223-1233 рр. Саме ці твори знаменують остаточне утвердження материкового жанру у вітчизняній літературі; кожне із послань, по суті, є зразком цього жанру.

Історія появи цих послань в цих творах трактується так. Печерський чернець Полікарп не задовольнявся своїм становищем у монастирі, прагнув вищих церковних посад. Спершу він береться бути ігуменом у київському монастирі св.Димитрія. Незадоволені амбіції Полікарпа даються взнаки після повернення до Печерського  монастиря: він підбурює ченців проти ігумена й економа, шукає й далі вищого сану.

І ось Симон, володимиро-суздальський єпископ, якимось чином був пов’язаний з Полікарпом. Він добре поінформований про життя цього ченця, знає про його клопоти, Полікарп раніше вже писав до Симона, викладаючи йому свої думки. І ось Симон направляє Полікарпові послання, в якому засуджує честолюбність і пиху та переконує, що Печерський монастир – найкраще місце для подвижницького життя, замінити його не може жодне інше місце, в тому числі і його , Симонова, кафедра.

Свої напучування Симон ілюструє розповідями про печерських подвижників, які формували духовний потенціал монастиря, викладає також історію спорудження, прикрашення іконами й освячення Печерської церкви, чи то додаючи цей матеріал до послання Полікарпові, чи то оформлюючи його як окремий твір.

Під впливом розповідей Симона Полікарп змінюється на краще і сам вирішує уславити рідний монастир та його колишніх мешканців: пише послання до Акиндина – архімандрита Печерського монастиря. Зрозуміло, що сан адресата не дозволяв надати творові повчально-викривального спрямування, аналогічного Симоновому посланню. Якщо вірити посланню цього твору йде від Акин дина, котрий просив розповісти про вчинки колишніх печерських ченців. Вводячи традиційний для авторської самохарактеристики в середньовічній літературі канон самоприниження, Полікарп посилається на свої „грубость и незященное права”, що завадили йому усно виконати прохання архімандрита й спонукали взятися за перо. Дидактичні відступи займають у Полікарповому посланні мінімальне місце: предмет його зображення – діяльність уславлених ченців минулого.

Побудова Патерика ідейно виправдана, бо метою авторів було нагадати про минулу славу Печерського монастиря, як виключно святого та чудесного місця, і притягти до нього колишню увагу влади і людей з початком політичного занепаду Києва і ростом Півночі.



І частина – Місце, на якому виник монастир, - святе. Цю тезу спеціально обґрунтовує розповідь про спорудження головної печерської церкви – Успенського собору. Святість монастиря виявляється також у подвижництві чорноризців, особливо Антонія і Феодосія.

ІІ частина – послання Симона.

ІІІ частина – послання Полікарпа.

Чижевський наголошував , що літературний стиль обох авторів неоднаково випрацюваний. Симон пише простіше, - стиль його близький до літературного: він розкладає своє оповідання на розмови – це засіб подати широкий виклад, зупиняється на окремих моментах подій, на думках, міркуваннях дійових. Де-не-де зустрічаємо місця що дуже нагадують літопис або оповідання про погибель Бориса і Гліба. Тут багато посилань на св.Письмо та цитат з нього. Оповідання іноді читається з напруженням, бо Симон не розповідає одразу всього, а залишає найцікавіше на кінець. Виклад добре скомпонований та впорядкований, без зайвих ухилів вбік.

Виразно окреслюється в структурі Симонового тексту дев’ять сюжетних елементів: розповіді про Онисифора та його духовного сина, котрий потай проводив розпусне життя, про набожних ченців Євстахфія, Миколу Святошу, Еразма, Арефу, про ворожнечу ченців Тита і Євагрія.

Основною композиційною одиницею цього циклу є патерикова новела. Сюжети трьох новел побудовані на взаємодії двох центральних персонажів. Онисифор дістав за свої чесноти дар прозірливості, але не розпізнав грішника у власному духовному сині.Пимен, провидівши мученицьку смерть Кукші, помер водночас із ним. Тит хоче помиритися перед смертю з Євагрієм, з яким ворогував за життя, але той відмовляється. І тоді немилосердний Євагрій раптово помирає, а Тит зцілюється. Як бачимо, Симон прагне розкрити різні сторони стосунків між членами чернечої братії, обираючи сюжети для ілюстрації ідей кари за непокору, братньої любові, взаємного прощення.

Принцип побудови сюжету як моделі стосунків двох персонажів лишається в Симоновому посланні найпродуктивнішим і тоді, коли дію в патериковій новелі зосереджено довкола одного образу.

У новелі про Афанасія – затворника поряд з центральним персонажем виділяється і персонаж-дубль: зцілений Афанасієм Вавила, який засвідчує святість героя і своєю долею. У новелі ж про Миколу Святому чесноти героя відтінює образ лікаря Петра.

Далеко більше літературне вміння Полікарпа. Він надає оповіданням суб’єктивного забарвлення, починає оповідання з загальних завваг та користується не лише технікою розмов, але вкладає в уста своїх героїв молитви, любить гарні порівняння: спокуса – духовні звірі. Поруч церковних сентенцій, зустрічаємо прислів’я:„Що людина посіє, те й пожне”.

Ідеал Полікарпа – дійове служіння іншим: лікування (Агапії), постачання їжі (Прохор), копання могил (Марко), випікання проскур (Спиридон).Усе це істотно відрізняється від споглядальної етики візантійських патериків, для яких вища міра святості ототожнювалася зі звільненням від сьогоднішніх турбот, у новелах. А що їх об’єднує.

В структурі послання виділяється одинадцять відносно самостійних сюжетних частин: оповідання про Микиту –затворника, Лаврентія – затворника, Агапіта, Григорія Чудотворця, Іоанна затворника, Мойсея Угрина, Прохора Лободина, Марка Печерника й Феофіла, Феодора й Василія, Спиридона Проскурника й Алимпія Пимена. За винятком оповідання про Федора й Василія, дія в них зосереджена довкола образу центрального персонажа.



Сюжет творів відходить від материкової традиції значно далі, ніж сюжет новел Симонового послання. Вони багатоепізодні, розгалужені, ускладнені введенням додаткових ліній і другорядних персонажів, тяжіють до більш повного розкриття біографії героя. Так, в оповіданні про Агапіта і лікаря, автор повідомляє і про час постригу героя, і про характер його подвижництва.

В іншому твору, де центральним персонажем є Алимпій-іконописець, хронологічні межі сюжету ще ширші й чіткіше співвіднесені з реальним історичним часом. Перший епізод пов’язано з навчанням Алимпія в грецьких майстрів іконопису за часів князя Всеволода Ярославича (1078-1093) і за ігуменства Никона (1078-1088), далі сповіщається про його постриг за того ж Никона і його сумлінність у праці. А потім подаються три основних епізоди-чуда: вилікування прокаженого, нерукотворне малювання семи ікон і малювання за смертельно хворого Алимпія ікони ангелом. Характерне також проектування подій на реальний предметний світ: чудо з явленням святого Духа відбувається на тлі інтер’єра Успенської церкви, чудесно намальовані ікони опиняються в церкві.

Оригінальний сюжет, в основу якого покладено любовну інтригу, розгортається в оповіданні про Мойсея Угрина. І тут він характеризується часовою визначеністю: дія відбувається у Польщі від часу вигнання Ярослава Мудрого з Києва 1018-1025. Сам герой – брат реальної історичної особи – слуги князя Бориса Георгія, що також загинув у 1015 р.

Полікарп не обмежується на оповіданнях про ті події, що він їх сам вибрав собі за тему. Він розсипає історичні, легендарні та ін. згадки. Для патеричного оповідання було б досить самої історії, наприклад, Федора та Василія, але Полікарп між іншим уплітає в неї ще мандрівну легенду про чортів, що допомагають святому будувати церкву.

Оповідання Полікарпа належить до найліпших зразків того мистецтва змальовувати психічні переживання, якого досягнула стара література. Здебільшого їх подано або в формі розмови, монолога, молитви, або оповідання, вкладених в уста дійовій особі, або в формі реалістичного оповідання, де метафори, порівняння робляться дійсністю – „реалізація метафори”.

Отже, відступаючи від жанрових стандартів житійної літератури, переборюючи узвичаєну в ній абстрактність образів та ситуацій, укладачі „Патерика” включали до своїх оповідань картини і подробиці, списані з натури. Герої виступають як живі люди зі звичайними рисами характеру: сваряться між собою, заздрять один одному, громадять гроші, прагнуть до земних утіх.

Таким чином, у нашій літературі вимальовується дієвий образ ченця, а також з’являються ознаки белетризованого письменства.



1   2   3   4   5



Скачать файл (184.8 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации