Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Лекции по украинской литературе - файл 1.docx


Лекции по украинской литературе
скачать (184.8 kb.)

Доступные файлы (1):

1.docx185kb.16.11.2011 07:37скачать

содержание
Загрузка...

1.docx

1   2   3   4   5
Реклама MarketGid:
Загрузка...
Тема: Літературний процес на Україні епохи Ренесансу

(ІІ пол.ХУ – кін.ХУІ ст.).

ПЛАН

1.      Історичні умови розвитку культури. Зміна характеру взаємодії з іншими культурами.

2.      Українська латиномовна та польськомовна поезія як ренесансне явище культури України.

3.      Жанрова та стильова своєрідність української латиномовної та польськомовної поезії. Найвидатніші представники.

ЛІТЕРАТУРА:

Успіхи українського літературознавства останніх десятиріч дають змогу переглянути і по-новому науково реставрувати літературний процес ХІУ-ХУІ ст. (особливо ХУІ ст.).

Сьогодні ми вже говоримо не про культурний занепад ХІУ-ХУІ століть, а про інтенсивну відбудову напищеного культурного життя. Хоч, звісно, виходячи із стану сьогоднішніх досліджень, література цього періоду явно ще недооцінюється. Наприклад, до заслуг ХУІ ст.зараховують лише полемічну літературу, Острозьку Біблію (158 р.), перші віршовані спроби книжною мовою Андрія Ршиші, Герасима Смотрицького та ще кількох анонімних авторів. Окремим історикам здавалося, що ХУІ ст. завинило перед сучасністю, бо, мовляв, не спромоглося на вироблення тих культурних напрямків, у яких би започаткувався наш сучасний ідеал. Проте характерні явища, які запанували в ХУІІ ст. і продовжували розвиватися в ХУІІІ ст., започаткувалися в ХУІ ст. Тут склався свій стиль життя, виробилася сукупність ідей, кілька суспільно-політичних і культурних орієнтацій, що позначилося на розвиткові літератури.

Основу цього процесу складала перебудова жанрово-стильової системи. Відбувалася як трансформація традиційних літературних та фольклорних жанрів і стилів західноєвропейських і західнослов’янських літератур.

У середньовічній Європі утворилися дві великі культурно-історичні спільності – латинська і візантійсько-слов’янська. Культурний і, зокрема, літературний розвиток у межах кожної з цих спільностей багато в чому розходився, що було зумовлено специфікою в структурі феодального ладу, церковною і суспільно-державного устрою у відповідних регіонах. Важлива роль належала віросповідному чинникові, розколові християнської церкви на православну і католицьку. Важливим чинником розмежування було також те, що візантійсько-слов’янська культурно-історична спільність спиралась на візантійську традицію і користувалася латинською мовою

Внаслідок цього у „візантійсько-слов’янському” регіоні склалася література, істотно відмінна від літератури західноєвропейського регіону, із специфічними рисами, особливо в жанрово-стильовій системі. Найістотнішою особливістю жанрів цієї системи є те, що вони не мають виразної родової структури й чітких контурів, легко множаться, утворюючи комплекси, які виходять із певних жанрових „еталонів”. Ці жанри залежали від практичного застосування.

А інша традиція („латинська”) була пов’язана із переходом у ХІУ ст. Західної і Центральної Європи від середньовічної культури до культури Ренесансу. А разом з тим виникає новий світогляд, який дістає назву „гуманізм”.

Гуманісти піддавали критиці систему феодального світогляду, боролися за звільнення культури від церковної гегемонії, захищали свободу людської думки, право людини на земне щастя. Як правило, вони зверталися до античності, в ній шукали норми добропорядності, а також до народної творчості, її мотивів та художніх засобів.



Латиномовна і польськомовна українська поезія ХУІ ст. дає матеріал для розв’язання таких важливих проблем, як Ренесанс і Гуманізм в давній українській літературі, розширення репертуару історії давньоукраїнської літератури. Це був окремий літературний масив, цілком новий за типом художнього мислення, за концепцією світу.

Новолатинські поети творили високохудожню поезію, наснажену гуманістичними ідеями. Новолатинська література була явищем загальноєвропейським, вона творила єдиний західноєвропейський літературний контекст, а латинська мова давала змогу переносити на будь-який національний грунт багатство думки і красу слова, а також була засобом проникнення в глибину віків і спілкування між народами. Поети були слугами латинського Парнасу, латинською мовою вони прагнули повідати цілому світові про свій народ та землю. Це зовсім не означає, що ця література, втопила, перемогла стару культуру; вона почала існувати паралельно, тобто створила рудимент кількашаровості в культурі. На першій порі не була навіть антагоністична до традиційної, антагонізм з’явився згодом, десь через сто років. Зробивши крен у бік європейської освіченості, Україна водночас чіпко трималася консервативного курсу, тобто продовжувала консервувати давню духовність, доки в другій половині ХУІ ст. не дійшла переконання про потребу ренесансу в питомих формах. На це були свої причини. Перша з них – потреба національного самозбереження, адже ті, що входили в систему європейської освіченості, космополізувалися, вони й мову для свого вжитку взяли латинську, отже, ніби відривалися від питомого кореня, незважаючи на те, що незмінно підкреслювали свою етнічну приналежність додатком до прізвища слова Русин, Роксоланин, Рутенець, тобто українець, тим самим зовсім не бажаючи відріктися від рідного краю.

На терені України діставали освіту „вищої міри” було ніде, тому вихідці з України здобували освіту за кордоном: у Празі, Кракові, в Падуанському і Болонському університетах, у Сорбонні, німецьких університетах. Не всі вони в Україну поверталися, дехто осідав по згаданих навчальних закладах, а в Краківському університеті зібрався був гурт українців, як студентів так і викладачів.

Найвидатніше ім’я з цього ряду – Юрій Дрогобич (Котермак, близько 1450-1494) – професор медицини й астрономії в Болонському і Краківському університетах, автор книги „Прогностична оцінка 1483 року”, виданої в Римі, в якій подано відомості з астрології й астрономії, метеорології, філософії, економіки, географії. Видав він також трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 року „Трактат із шести розділів про затемнення” (1490). Юрій Дрогобич підтримував українського першодрукаря Швайпольда Філя, учнями його були німецький поет Конрад Цельтіс, астроном Миколай Копернік; він став першим з українців, котрий почав писати латиномовні поезії, започаткувавши цим самим цілий підвид її в українській літературі. З найвизначніших індивідуальностей, що користувалися латинською мовою як літературною і впроваджували ренесансні літературні форми, особливо вирізняється Павло Русин із Кросна (близько 1470-1517) – поет, магістр Краківського та Віденського університетів, учитель словесності в Угорщині. У 1509 р. видав у Відні збірку латиномовних поезій, а у 1512 р. – вірші хорватсько-угорського поета Яна Паннонія, виховував відомих польських поетів Яна Дантишека та Яна з Вислиці. Для нього русин – „слово солодке”, і він залюбки це підкреслює. Ілля Голенищев-Кутузов назвав Павла Русина першим гуманістичним поетом України, хоч він був фактично другим таким поетом.

Загалом у першій половині ХУІ ст. створюється ціле явище української латиномовної поезії, яке ми потім фіксуємо до 20-х років ХУІІ ст., після чого латиномовна поезія переходить здебільшого у сфери шкільного вжитку й творення, - останнє велике явище в цьому ряді – творчість закарпатця Василя 

Довговида, вже в першій чверті ХІХ ст. У ХУІ ст. така поезія твориться так званою „латинською Руссю”, тобто українцями й білорусами з європейською освіченістю й католиками за вірою, бо для того, щоб навчатися в європейських університетах вони мали переходити на римо-католицизм.

Виразною індивідуальністю став Григорій Чуй, русин із Сам бора (близько 1523-1573), син самбірського шевця. У Краківському університеті він здобув ступінь бакалавра вільних мистецтв, став ректором школи в Перемишлі і Львові, професором Краківського університету. Писав поеми, панегірики, еклоги – все латинською мовою, вперше запровадив акровірш. На першу половину ХУІ ст. припадає діяльність Георгія Тичинського Рут енця, професора поетики й риторики в Краківському університеті. Він видав у 1537 р. у Кракові „Поему про святу Варвару”, писав про Соломею, „найславнішу королеву Галичини”, - список його творів убібліографії Естрейхера; творчість цього поета значною мірою ще не вивчена. Цікавим поетом заявив себе Іван Туробіній Рутенець (1511-1575) – професор і ректор Краківського університету, за фахом правник, автор кількох правничих трактатів, а також латино мовних поетичних епіграм. Має значення для України поетична творчість білоруса Миколи Гусовського, автора знаменитої „Пісні про зубра” (1523), особливо оспівана ним „Перемога над турками під Теребовлею 2 липня 1524 року”. Але найцікавішою  літературною постаттю з-поміж них у тому періоді був знаменитий публіцист І пол.ХУІ ст. Станіслав Оріховський з Перемишля (1513-1566), який вчився в Кракові, потім у Німеччині, де зійшовся з Мартином Лютером, вчився також у Віденському, Болонському, Падуанському університетах. Твори писав розмислові-публіцистичні: „Зразковий підданий”, „Промова на похоронці Сигізмунда І” та ін., підписувався „Оріховський-Русин”, або „Оріховський-Роксолянин”. Написав ряд полемічних творів „Хрещення русинів”, „про целібат”, „Розрив з Римом”, його називали „рут енським Демостеном”, і слава його поширилася по всій культурній Європі.

Усе це була добре відшліфована література, зі своїми потомним рисами, яка значно вплинула на культурну переорієнтацію України на Європу і сприяла її виходу з консервативної ізольованості. Недаремно той-таки Станіслав Оріховський писав: „Потім, на пам’яті наших предків, внаслідок перемоги Польщі, - народ той (український. – В.Ш.) зазнав впливу латинської культури, і то такого значного, що нині на Русі латинський обряд має першість перед грецьким, оскільки більша частина шляхти прийняла латинський обряд; селяни ж і люди нижчого стану зберегли обряд грецький”. З другого боку, це вносило й певний дисонанс у загальнонаціональну єдність, бо поступово перехід української шляхти на латинський обряд став рівнозначний її полонізації, і народ її від себе відторгнув, шукаючи сили для власного відродження в собі самому.

Найвидатнішим латиномовним поетом України став Себастьян Кленович (бл.1550-1602). Він навчався в Краківській академії, жив у Любліні, де служив у міському уряді, був бурмистром цього міста. Певний час викладав у Замостській школі. Автор чотирьох поем „Роксолані” (1584) та „Звитяжство богів” (1587) латинською мовою і „Лісосплав” та „Гаман іудеїв” польською, які до контексту української літератури не входять, а тільки до польської. За полемічний твір „Перший виступ проти єзуїтів” зазнав гонінь і був доведений до голодної смерті. До України стосується передусім „Роксолані”, блискучий поетичний твір, в якому автор виявив свій український патріотизм, описав Роксоланію (Україну), її історію, ліси, гори, степи, звичаї народу, його господарчі заняття і проголосив народження у Львові „Руського (українського Парнасу”, привівши сюди грецьких муз, тобто мислив себе вже національним поетом. На зламі століть чудову поему латинською мовою написав Симон Пекалід (бл.1567 – після 1601). Він народився поблизу Кракова в українській родині радника, закінчив Краківську академію (1589), згодом 

прибув до Острога і став придворним поетом князя Острозького. Описав віршами повстання козацького гетьмана Кшиштофа Косинського, яке відбулося в 1593 році, в поемі „Острозька війна” (Краків, 1600), водночас возвеличивши як культурний осередок Острог та Острозьких як меценатів. Поема починається парафразою з „Енеїди” Вергілія і є зразком батального твору. Написав Симон Пекалід також шлюбний панегірик „Епіталама на честь Фелікса Гербурта та Єлизавети Заславської з Острозьких” (Львів, 1601).

Полономовна поезія твориться в основному в контексті польсько-українському, хоч коли говорити про творчість Матвія Стрийковського – в литовсько-українському. Матвій Стрийковський (бл.1547-1582) – литовсько-білорусько-український історик та поет. Автор „Хроніки польської, литовської, жмудської і всієї Русі, доведеної від найдавніших часів до 1572 року” (видана в Кенігсберзі в 1582), описував історію жмуді, литовців, білорусів, поляків, українців, пересипаючи історичний текст віршами власної композиції. На початку твору, у вступі, працю свою призначав жмуді, литві та русі (білорусам та українцям). Твір написано впереміш латинською та польською мовами з перевагою польської. Справив значний вплив на українське літописання ХУІІ-ХУІІІ ст., ставши для нього джерельним твором. Вніс поетичні вставки в „Хроніку” – присвяту, автобіографію, описи відомих битв. Матвій Стрийковський – автор інших поетичних творів, котрі вписуються більше в контекст польської літератури. Приблизно в цьому часі анонімний твір видав у Кракові (1585) „Епіцедіон, себто вірш жалобний” на смерть князя Михайла Вишневецького. Автор, безсумнівно, українець, виявляє український патріотизм та симпатії до православної віри. Служив при князі Михайлові. Твір написано в Нижній Білці біля Кременця 1 січня 1585 р. польською мовою, і започатковує він полономовну традицію саме на українській землі. Їй судився згодом широкий розвиток, бо загасла вона аж у ХІХ ст., тобто польська мова як і латинська, церковнослов’янська, книжна українська, стала відтоді однією з літературних мов українців. „Епіцедіон” – значна пам’ятка батальної поезії, вона оповідає про бойове життя князя, а також змагання України з татарами. Варто відзначити, що автор називає тут рідну землю не Руссю, а Україною. Зате творчість Йосипа Верещинського, Миколи Сенпа-Шаринського, Станіслава Гроховського (останнього меншою мірою) і братів Чагровських є пам’ятками літератури польсько-української. Йосип Верещинський (бл.1530 – 1598 чи 1599) належить до так званої „католицької русі”, родом із шляхетської української родини підсудді. У 1577 р. став каноніком у Холмі, був ігуменом (опатом) бенедиктинського монастиря. З 1589 р. київський римо-католицький біскуп. Мріяв відновити значення Києва як столиці українських земель, пропонуючи закласти тут військову залогу на зразок мальтійського рицарського ордену, яка стримувала б турецькі і татарські напади. Написав ряд полемічних, моралізаторських та поетичних творів: „Дорога певна до найшвидшого і найнадійнішого осадження в Руському краї пустельних земель рицарством Королівства польського” (Краків, 1592). „Оголошення для фундування рицарської школи для синів коронних на Україні, подібно до уставу мальтійських хрестоносців” (Краків, 1594), „Побудка” (Вільно, 1594), „Спосіб осадження нового Києва” (Краків, 1595). „Голос на піднесення потужної війни проти турецького царя” (Новий Верещин, 1597) та інші. Йосип Верещинський мислив Україну як складову, але автономну частину Речі Посполитої. Адам Чагровський (бл.1565 – після 1599), як і його брат Микола, родом із Галичини, з галицьких бояр, був жовніром, близький до Яна Щасного-Гербурта. Обидва писали польською мовою, але виявляли український патріотизм („Трени і речі різноманітні” – 1597). Вірші Миколи Чагровського вміщені в тих-таки „Тренах”, Сенп-Шаринський Микола (1550-1580) багато приділяв уваги українським темам, його вірші зібрано в посмертній книзі „Ритми” (1601), зокрема є там вірш про Струся, котрого татари 

забили на річці Роставиці (Київщина), а Станіслав Гроховський оспівав героїчні діла і смерть козацького ватажка Гаврила Голубка, що загинув 1588 року.

Цікава примітна риса української латиномовної та поломовної поезії цього часу. Вона значною мірою секуляризована, побудована на поетиці європейського Ренесансу в той час як протестантська та православна літератури, навпаки, зберігають форми літератури релігійної, за винятком геральдичної поезії.



ТЕМА: Іван Вишенський – майстер літературної полеміки

ПЛАН

1.      Місце Івана Вишенського в українській публіцистиці ХУІ–поч.ХУІІ ст. Життєвий шлях.

2.      Гуманізм і демократизм світогляду письменника. („Обличение диявола-миродержца”).

3.      Викриття соціальної дійсності („Писание до всЂх обще, в Лядской земли живущих” (1588), „Писание к утекшим”.

4.      Інвективи проти Ватікану і унії („ИзвЂщение краткое о латинской прелести”).

5.      Проблема освіти і культури у творчості полеміста. („Послание к старицЂ Домнікії”).

6.      Іван Вишенський – майстер полеміки.

7.      Іван Франко про Вишенського.

ЛІТЕРАТУРА:

1.      Білецький О.І. Проблеми вивчення старовинної української літератури до кінця ХУІІІ ст.. // Літературна критика, 1936. - №1.

2.      Єрьомін І.П. Іван Вишенський та його громадсько-літературна діяльність // Матеріали до вивчення історії української літератури. – Т.1. – К.: Рад школа, 1959.

3.      Пінчук С.П. Іван Вишенський. Життя і творчість. – К., 1968.

4.      Пашук А.І. Іван Вишенський – мислитель і борець. – Львів: „Світ” – 1990.

5.      Яременко П.К. Іван Вишенський. – К., Вища школа – 1982.

6.      Франко І.Я. Іван Вишенський і його твори // Зібр.тв. у 50-и т. – К.: Наукова думка, 1981. – Т.30. – С.7-211.

Сучасна літературознавча наука має порівняно невеликий доробок в галузі дослідження спадщини Івана Вишенського. Окремі проблеми творчості письменника належить грунтовніше, а то й висвітлити по-новому.

Іван Вишенський – постать складна і не без суперечностей у світоглядно-життєвій позиції, що зумовлено складністю суспільно-політичних процесів історичної доби, в якій жив письменник.

Збоку деяких істориків літератури мали місце критичні закиди на адресу письменника, часом поверхове трактування принципових питань, таких, зокрема, як питання про аскетизм чи ідейний консерватизм письменника-гуманіста.

Його творчість пов’язана з міщансько-братським рухом. Це епоха була досить складною і буремною не тільки в житті українського народу, а і усієї Західної Європи, яка вже подолала морок середніх віків і активно живилася прогресивними ідеями гуманізму і Відродження. Суспільно-церковне життя проймалось ідеями Реформації. На Україні імпульси цих рухів були вже відчутні і проявлялися в українському варіанті. В цьому аспекті ми простежимо життя і творчість Івана Вишенського, для якого ці події були близькими і болючими.

До нас дійшло дуже мало біографічних даних про Вишенського. Походив він, видно, з демократичного середовища. Народився в середині ХУІ ст. у Судовій Вишні. Помер десь у 20-х роках ХУІІІ ст. Ще молодим Іван Вишенський проживав деякий час на Волині, бував у Луцьку. Певний час він посідав якесь становище при дворі князя Кост. Острозького.

У 80-х роках залишає Україну і мандрує на Афон віддатись аскетичному подвижництву. Нам досі не відомо, що спонукало його до цього.

За своїм суспільно-життєвим становищем і ідеологічними поглядами І.Вишенський був монахом, „голяком-странником”. Церковний храм, монастирська колія були йому домівкою і місцем життєвих роздумів. Письменник жив інтересами церкви, бо вона була тоді фундатором, носієм культури і моральності. Гаряче 

дбаючи про інтереси національної церкви, Іван Вишенський не удавав, проте, із себе середньовічного релігійного фанатика, аскета-відлюдника. Він активно сприймав навколишнє життя, боровся за емансипацію особистості від нав’язливої офіційною церквою ідеологією авторитарності і послуху, обстоював ідею безпосередніх зносин людини з богом шляхом просвіти і свідомого освоєння святого письма.

В діяльності Івана Вишенського багато драматизму, випробувань і пошуків. Дослідники не безпідставно зазначають у соціально-політичних умонастроях письменника наявність суперечностей в шуканні життєвої та ідейно-естетичної альтернативи. Іван Вишенський хотів би на рідній землі бачити таке суспільство, де б людина почувала себе вільною від феодального і церковного гноблення, де б панувало братерство між людьми. В центрі уваги письменника – людина, а не бог. Він ворог сліпого фанатизму. Але разом з тим він поєднує в собі чернечо-аскетичні настрої, підносить до ідеалу моральні принципи і безкорисливість монастирського монаха-подвижника. Подвижництво монаха-аскета і праведника потрібно письменнику як еталон, як праобраз первісно-християнської людяності і демократизму в боротьбі за реформи суспільства і церкви, за створення церкви гнаних і переслідуваних „хлопів”.

Іван Вишенський був людиною вразливою і боляче реагував на всіляке зло в людських стосунках. А тому чернецтво і аскетизм Івана Вишенського не є виявом звичайної релігійної екзальтації, служінням богові в ім’я царства небесного. Це форма антифеодального бунту, форма протесту проти суспільного зла і тиранії.

Все це відбилось у його літературній діяльності, яку почав на Афоні. Користується формою відкритих листів-послань. Приблизно за 40 років афонського життя Вишенський залишив нам 17 послань.

Ще у 1599–1600 рр. Вишенський частину своїх творів переписав у спеціальну „Книжку”, яку він готував до друку в Острозькій друкарні. „Книжка” складалась з передмов і 10 послань. Сюди ввійшли: Оглавление писаного в Книжце”, „О чину протитания сего писания”, „Ко прочитателю наедине сего писания” і 10 глав, що є власне окремими творами – „Обличение диявола-миродержця” (1599–1600), „Писание до князя Василия” (1599–1600), „Порада” (1599–1600), „Писание до всЂх обще, в Лядской земли живущих”, „Писание утеклим от православной веры” і т.

Перша передмова дуже загальна, написана за зразками тогочасних передмов обов’язковим силабічним віршем. Друга передмова містить поради, як треба читати твори перед неписьменними слухачами – не повторюючись і не заїкаючись, стежачи за розділовими знаками, звертаючи увагу на артикуляцію. Вишенський радить збирати слухачів вранці, коли їхня голова ще не забита „промислом земным”, а живіт – їжею.

У третій – автор звертається до „прочитателя наедине” і радить йому шукати в його творах „не хитростей слогов сплетенорЂчных”, тобто не красномовство грецьких філософів, а суть гіркої правди реального життя.

Він радить також не пробігаючи очима текст, а уважно читати все підряд і думати над прочитаним, особливо, де йдеться про те, як правда „попирається” брехнею. Водночас Вишенський говорить про себе, що він не вивчив досконало граматику, риторику, філософію, бо його вчителем був наймудріший простак – Христос.

Творчість полеміста має релігійне забарвлення. Це було історично закономірним в умовах, коли церква виконувала функцію головної ідеологічної підпори феодального устрою. В центрі уваги письменника – викриття нищого життя феодально-церковної верхівки, критика панів і владик з позицій первісно-християнського гуманізму і демократії. Важливою проблемою було викриття 

католицизму і унії. Письменник розгортає полеміку з писаннями уніатів, зокрема з писанням єзуїта-публіциста Петра Скарги. Значне місце на сторінках послань Вишенського займають публіцистичні роздуми над питаннями культури, освіти і молодого покоління.

Іван Вишенський був глибоко стурбований суспільним злом на землі. В його уявленні світ перетворився в царство „диявола-миродержця”.

З погляду визначення суспільно-етичного ідеалу Вишенського передусім вартий уваги один із програмних творів полеміста „Обличение диявола-миродержця”, написаний у формі діалогу а між дияволом і убогим чинцем – „голяком-странником”. Диявол володар всього сущого на землі пропонує „голяку”, які завгодно земні блага з умовою, що голий і бездомний сіромаха-чернець продасть душу дияволу, спокусившись на титули і маєтності. Диявол обіцяє найвищі церковні і світські чини.

Яка є ідея твору? Що це – проповідь аскетизму і пустельницького подвижництва? Головний пафос твору в осмисленні нового суспільно-етичного ідеалу. Іван Вишенський разом з своїм героєм відрікається від суєтної і безрадісної дійсності з її славою і розкошами не в ім’я аскетичного юродства, а в ім’я кращої вимріяної дійсності, де б розумно-людське, духовне становило основу і зміст життя, а отже, в цьому творі нехай ще смутно, робить спробу уявити собі таке суспільство і відносини між людьми, де б усе базувалось на правді.

Цей твір написано у ранній період творчості. Тому суспільний лад ще майже не окреслений і асоціюється з царством небесним. Але в пізніших творах письменник виразніше малює бажаний суспільно-громадський устрій на взірець первісно-християнських общин.

Одним з ранніх творів Вишенського вчені вважають „Писание до всЂх Обе, в Лядской земли живущих” (1588). Важко сказати, що написав письменник перед цим, але „Писаніє...” виконане досить вправним майстром публіцистичного слова, зрілим художником. Твір Вишенський переслав із Афону.

В твору явно відчувається манера наслідування біблійних пророків і апостолів. Починається твір звертанням до народів Речі Посполитої і до своїх співвітчизників.

Він таврує тим, хто землю рідну осквернив гріхами єретичними, безбожним нечестивим життям.

Крізь релігійну оболонку словесної зливи бачимо вболівання полеміста за реальні, земні інтереси простого народу і всієї батьківщини. Полеміст застерігає співвітчизників перед небезпекою повного занепаду національної віри, справедливості і моральності. Віра батьків на краю загибелі. Пани і владики оскверняють землю гноєм миролюбія, а простий народ в умовах занепаду церкви повертаються до поганства, дичавіє і скніє у темряві.

Плавно нападає Вишенський у своєму посланні на церковну верхівку.

Найбільший за обсягом і найширший за проблематикою памфлет „Писание к утеклим от православний вЂры єпископом” (1598), що в деякій мірі перегукується із „Писанім до всЂх обще...”.

В цьому творі полеміст мовби підсумував усе сказане ним раніше про суспільно-політичне становище на Україні та на конкретних прикладах неймовірні умови життя народу. Безпосереднім приводом до написання твору стала Брестська унія 1596 р. та єзуїтські трактати на її захист.

Композиційно твір досить стрункий. Починається коротким вступом, після якого йде розповідь про нечестиве життя єпископів. Далі подається характеристика кожного єпископа. Друга частина твору складається з чотирьох тез, у яких він полемізує з уніатами з приводу зміни церковних обрядів.



„Порада про очищення церкви”. Полеміст подає кілька порад щодо очищення православної церкви „од всяких прелестей и забобонов еретических”, а вкінці подає блискучу апологію православного чернецтва, створюючи образи простодушного ченця і чванькуватого шляхтича.

Сама порада щодо очищення церкви вельми наївна, але він пристрасно захищав православних ченців, які вели просте життя.

Варто підкреслити, що Вишенський залишив вдалі спроби реалістичного зображення дійсності. Колоритні образи обмирщених і байдужих до народної долі князів церкви – єпископів-трутнів, або подвижницька постать ченця-голяка з його щоденною напруженою війною з самим собою, з земними принадами і щирим прагненням до духовного очищення і моральної стійкості, а особливо образ молодика-шляхтича в „Пораді”, його тваринне черевоугодництво та схиляння перед молами – це справді типові яскраві елементи викривального реалізму в нашій давній літературі. „Ці сатиричні сценки і зарисовки Вишенського, – зазначає І.П. Єрьомін, – найбільш ранні в українській літературі зразки реалістичного зображення дійсності”. Отже, творчість Івана Вишенського дає нам переконливі аргументи для ствердження наявності елементів реалізму в давній українській літературі.

Треба підкреслити, що протягом останніх років серед українських медієвістів пожвавився інтерес до українського літературного барокко, поширеного стилю в українському письменстві 2 пол.ХУІІ ст. Дослідник Д.С. Наливайко у своїй статті намагається ствердити думку про тяжіння до стилю барокко Івана Вишенського: „Виразніше елементи барокового стилю проглядають у Івана Вишенського, який хоч і заперечував „риторику” і „діалектику” як „латинські хитрощі”, протиставляючи їм „руську простоту”, сам був і „ритором” високого ґатунку і  „діалектики”.

Письменник намагався опанувати головним чином словесно-образну палітру біблійних текстів і візантійсько-слов’янської патристики. Книжки біблійних пророків і апостолів, писання Іоанна Дамаскіна, Діонісія Аеропагіта, Єфрема Сіріна, особливо Іоанна Златоуста озброювали Вишенського майстерністю форми і риторичною технікою, що так вплинула на свідомість і емоції читача. Багато чому автор „Послання” до єпископів міг навчитись і від талановитих письменників-проповідників та публіцистів, вихованих на Афоні, таких, скажімо, як Максим Грек та інші.

Риторика полеміста не служить завданням афектації, а підпорядкована змісту, ідеї твору, його громадському звучанню. Іван Франко з цього приводу зазначав: „...Риторичні виклики і запитання Вишенського не тільки не є пустими фразами, але являються особливим родом обрисування і характеризування ситуації, ідей і фактів, і відзначується не тільки оживленою формою драматичною, але також високо артистичною архітектурою... Форма ця не є впрочім оригінальним витвором Вишенського. Взірці її найшов він в літературі греко-церковній, в гімнах Єфрема Сирина, в казаннях Іоанна Дамаскіна, а особливо в акафістах, котрі становили найвисший, а у нас на Русі найпопулярніший ступінь розвою греко-візантійської лімнології церковної”.



ТЕМА: Українська література ХУІІ ст. Традиції. Жанрово-стильова своєрідність

ПЛАН

1.      Українська література ХУІІ ст. у слов’янському і європейському контексті.

2.      Стиль барокко в українській літературі ХУІІ ст.

3.      Києво-Могилянська колегія як центр шкільної освіти і літератури на Україні.

4.      Жанрова система української літератури ХУІІ ст.

ЛІТЕРАТУРА:

1.            Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті: У 5-и томах. – К.: Наукова думка, 1987. – Т.1.

2.            Голенищев-Кутузов И.Н. Итальянское Возрождение и славянские литературы ХУ–ХУ1 веков. – М., 1963.

3.            Голенищев-Кутузов Славянские литературы: Статьи и исследования. – М.: Худ.лит., 1973.

4.            Культура епохи Возраждения : Сб.ст. – Л.: Наука, 1986. – 255 с.

5.            Лосев А.Ф. Естетика Возрождения. – М.: Мисль, 1982.

6.            Українське мистецтво другої половини ХУІ – першої половини ХУІІ ст.: Гуманістичні та визвольні ідеї. – К.: Наукова думка, 1985.

7.            Українська література ХУІ–ХУІІІ ст. та інші слов’янські літератури. – К.: Наукова думка, 1984.

8.            Барокко в слов’янських культурах. – М.: Наука, 1982.

9.            Словянское барокко: Историко-культурные проблемы эпохи. – М.: Наука, 1979.

10.       Українське літературне барокко. :Зб.наук.праць. – К.: Наукова думка. – 1987.

11.       Роль Києво-Могилянської академії в культурному єднанні слов’янських народів. – К.: Наукова думка, 1988.

12.       Хижняк З.І. Києво-Могилянська академія. – 2-е вид. – К.: Вища школа, 1981.

13.       Наливайко Д.С. Искусство: направления, течения, стили. – К.: Мистецтво, 1981 (Барокко, с.106–139).

ХІІ ст. в історії європейських літератур – це також епоха рішучої активізації літературних взаємин двох культурно-історичних спільностей – „латинської” і „греко-слов’янської”, які склалися ще в ранньому середньовіччі.

Основою утворення названих  середньовічних культурно-історичних спільностей були насамперед специфічні особливості суспільного устрою різних регіонів Європи, відмінності в структурі феодального ладу. Разом з тим у становленні й розвитку культурних спільностей істотна роль належить віросповідному фактору, розколу християнської церкви на католицьку і православну.

У країнах з „візантійсько-слов’янської” спільності витворилася духовна культура, зокрема література, яка багато чим відрізнялася від західноєвропейської – література з іншими традиціями, іншою жанрово-стильовою системою тощо. У ХУ ст. – ХУІІ ст. ця спільність занепадає, але ще лишалася істотним фактором культурного й літературного життя країн православно-слов’янського кола.

У суто літературному плані цей процес переходу проявився у тому, що в східнослов’янських літературах, зокрема українській, стверджується загальноєвропейська жанрово-стильова система, яка складалася в добу Відродження. Цей процес проходить двома шляхами: модифікацією (пристосуванням) існуючих: змінюється їх характер і структура, їхня художня специфіка. Це було переростання середньовічних літературних жанрів і стилів у 

жанри і стилі нового часу. З другого боку відбувається перенесення жанрово-стильової системи, витвореною Відродженням, на східноєвропейський терен (драма, віршування).

Таким чином, у ХУІІ ст. відбувається формування жанрово-стильової системи, характерної для всієї новоєвропейської літератури.

Одночасно із освоєнням нової жанрово-стильової системи відбулося і освоєння європейської барокової культури.

Бароко (barocco – дивний, химерний) – напрям у європейському мистецтві та літературі 17–18 ст., якому належить важливе місце в поступі європейської культури. Прийшло на зміну Відродженню, але не було його запереченням. У цей період складається перша все європейська художня культура. Художня система бароко надзвичайно складна, уній наявна і мінливість, і поліфонічність. Література бароко характеризується суперечливим поєднанням релігійних і світських мотивів, образів, тяжінням до різних контрастів, складної метафоричності, алегоризму і емблематичності, прагненням вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору.

У різних культурах, літературах бароко неодночасно склалося, досягло розквіту. Серед країн православно-слов’янської культурної спільності бароко почало формуватися і набуло значного розвитку набуло в Україні та Білорусії, що входили до складу Речі Посполитої і тісніше стикалися з польською та західноєвропейською бароковою культурою. Крім західноєвропейських впливів на Україні бароко мало власні джерела: давньоруські та фольклорні витоки, що проявлялися на різних рівнях українського бароко („високому№, „середньому” та „низовому”). Нещодавно поняття бароко не вживалося по відношенню до української літератури. Його запропонував Дмитро Чижевський і обґрунтував доцільність вживання бароко як назви епохи в українській культурі у трьохтомному нарисі „Український літературний барок” (Прага, 1941–1944), що не образу викликало наукову дискусії. Лише на УІ Конгресі славістів у Празі 1968 р. вчені поставили питання слов’янського бароко, зокрема українського. Розквіт цього стилю в українській літературі припадає на період кінця ХУІ–ХУІІІ ст. і простежується у різних жанрах, але проявляється по-різному.

Стильовими домінантами цієї культури були: метафоричність, антитеза, алегорія, символіка. Провідним принципом бароко був кончеттизм. Кончетто – це поєднання в одному образі двох або декількох понять, особливо цінувались поєднання парадоксального. В українській літературі принцип проявився у творчості І.Велмчковського, І. Галятовського, А.Радивиловського, С.Яворського.

Важлива роль в засвоєнні і подальшому розвитку жанрово-стильової системи належала освітній і літературній діяльності Києво-Могилянської академії, київським поетикам і риторикам.

У ХУІІ ст. Київ стає важливим культурним центром не тільки України, а й усього православно-слов’янського регіону.

Це в неабиякій мірі сприяло заснуванню Києво-Могилянської колегії (1632). Завдяки високій культурно-освітній активності вона посіла провідне місце в культурному й літературному житті тогочасної України і мала значний вплив на культурний і літературний розвиток інших країн православно-слов’янського кола.

Власне, Києво-Могилянська академія, виразно орієнтована на європейську освіту і культуру, була завершенням того тривалого і досить болісного перелому у ставленні до культури „латинників”, який відбувся на Україні та в Білорусії.



ТЕМА: Українське віршування кінця ХУІ–І пол.ХУІІ ст. Традиції. Жанри.

План

1.      Виникнення українського віршування. Перші спроби висвітлення теорії віршування в граматиках Лаврентія Зизанія і Мелетія Смотрицького, поетиці 1637 р.

2.      Геральдична поезія. Творчість Гер.Смотрицького і Андрія Римші.

3.      Моралізаторські вірші. Збірник Кирила Транквіліона-Ставровецького „Перло многоцЂнное”. Стильові особливості.

4.      Епіграми, емблемиЮ символи та ієрогліфи. Панегіричні вірші. Ідейний зміст і стиль.

ЛІТЕРАТУРА:

1.      Сулима М.М. Українське віршування кінця ХУІ–поч..ХУІІ ст. – К.: Наукова думка, 1985.

2.      Маслов С. Кирилл Транквилион-Ставроцецкий и его литературноя деятельность. – К.: Наукова думка, 1984.

3.      Сулима М.М. Теорія віршування на Україні в ХУІ–ХУІІІ ст. //Літературна спадщина Київської Русі і українській літературі ХУІ–ХУІІ ст. – С.101–118.

4.      Крекотець В.І. Київська поетика 1637р. // Літературна спадщина.

У ХУІІ ст., порівняно з попередніми, слабне скованість літературної творчості церковно-релігійною ідеологією; література починає виходити за межі полі функціональної писемності і набувати самостійного значення – розвиток її світських і власне естетичних функцій відображається у специфічно художній тематиці, в подоланні геоцентризму і поступовому схилянні до антропоцентризму (слабне переконаність у залежності всього сущого од волі божої, загострюється інтерес до індивідуальної людської долі, зумовленої грою земних обставин; посилюється зацікавленість реальними предметами зображення; виробляються відповідні форми і способи зображення цих предметів; визначаються і утверджуються в правах власне художні роди і (жанри) літературної творчості.

Літературний процес цього періоду являв собою складну, багатовимірну, різномовну систему. Продовжують активно функціонувати полемічні жанри – трактати, діалоги, памфлети, послання. Полемічні тенденції притаманні й іншим різновидам тодішньої словесної творчості – проповідям, сеймовим промовам, історичним творам, віршам, драмам, повістям і оповіданням. На цей період припадає розквіт давнього українського віршування.

Але так трапилося, що з’явища західноєвропейської літератури ми знали краще, аніж власну літературу, часто азартно говорили про схоластичність, відірваність художнього слова від живого життя народу, про залежність від польського літературного впливу та про прикладне церковно-богослужбове призначення поетичних книг і окремих поетичних творів.

Лише останнім часом у нас почали з’являтися твори цього періоду.

Українську поезію кінця ХУІ–ХУІІ ст. поділяють умовно на два періоди. Перший – „греко-слов’янський, кінець ХУІ – І пол.ХУІІ ст. Який характеризується пануванням візантійської традиції, простою формою викладу. Другий період – часом його називають латино-польським, форма отримує верх над змістом.

Перш ніж перейти до аналізу віршів, з’ясуємо два питання: зв’язок давнього українського віршування із стилем барокко та теоретико-літературними студіями, вплив їх (студій) на практику.

Віршування розвивалося у силовому полі тенденцій, характерних для культури і стилю барокко. Період з 20-х років ХУІІ ст. до половини ХУІІІ ст. – час визрівання і розквіту в українській літературі цього стилю. Він функціонував в складній і суперечливій взаємодії як із спадщиною попередніх культурно-історичних і стильових традицій, так із проявами наступних стилів. Припізнений і 

неповний розвиток ренесансних явищ у східнослов’янських культурах зумовив зростання функцій ренесансу в естетичні і художні форми барокко, призвів до своєрідного синтезу цих систем культури у творчій практиці тодішніх українських письменників. В межах ХУІІ ст. барокко – панівний і визначний стиль української літератури

Українському літературному барокко притаманні всі основні якості цього стилю: антиномічність сприйняття і відображення світу, почуттєва й інтелектуальна напруженість, поєднання аскетичних закликів з гедонізмом, рафінованості з брутальністю, абстрактної символіки з натуралістичністю в трактовці деталей, динамічність, афектованість, театральність, феєричність. Воно засвоювало і переробляло різні художні традиції.

Література барокко виробляла на українському ґрунті свою теорію, яка відобразилася в курсах поетики і риторики, що викладалися протягом ХУІІ і ХУІІІ ст. в українських школах.

З 30-х років ХУІІ ст. у навчальних закладах Україна теорії і практиці віршування надавали особливого значення. „Поетицьке художество” ґрунтовно вивчалося в класі поетики за піїтиками, які складали самі вчителі, які використовували латинські трактати (Ієронім Віда „Про поетичне мистецтво”, Юлій Цезар Скалігер „Сім книг поетики”, Якова Понтана „Три книги поетичних основ” та ін., особливо польського автора Сарбєвського, який вказав на бароковий консектизм).

Але викладачі вносили в науку по поезію і дещо своє, враховуючи місццеві смаки і уподобання та ін.

Поетики містили теоретичне положення (загальна поетика), і практичні настанови (практична поетика).

Найраніше з відомих нам українських поетик „Книга поетичного мистецтва” – датується 1637 р. На другу половину ХУІІ ст. припадають курси „Кастильське джерело” (1685) і „Ліра” (1696). На початку ХУІІІ ст. було прочитано курс Феофана Прокоповича „Про поетичне мистецтво” (1705) і курс Митрофана Довголевського „Сад поетичний” (1736).

І саме це теоретичні настанови в деякій мірі сприяли розвитку поетичних жанрів (наголошую розвитку, а не виникненню), бо виникнення українського віршування пов’язується з початком друкарської справи на Україні. „Острозька біблія 1581 р. містила два досить вправні віршові твори Герасима Смотрицького. І лише в 1591 р. з’являється грецько-слов’янська граматика „Адельфотес” Арсенія Еласонського, в якій є розділ „О просодіи”, в якому говориться, що існують „долгія”, „краткія” та „общія” склади. У граматиці Лаврентія Зизанія (1596) є вже досить виразні теоретичні настанови про складання віршів. Тут же подається поділ складів на короткі та довгі, і у відповідності з цим класифікуються звуки, характеризуються метричні віршові розміри та наводяться приклади їх слов’янською мовою.

Метричні принципи віршування знайшли детальнішу розробку в граматиці Мелетія Смотрицького (1619). У розділі про орфографію Смотрицький встановлює три види голосних і двоголосих звуків. У розділі „О просодіи стихотворной” нараховується 124 різних роди віршів, з яких найчастіше вживається 28, а у слов’ян – лише 12. Це двоскладові – спондей, пірихій, амфібрахій, амфімакр, вакхій.

Смотрицький вказує на необхідність цензури чи „пресЂченія”.

Ці правила віршування відбувалися аналогічно до основ версифікації, викладених у грецьких та почасти латинських граматиках. Вони були не властиві природі української мови, що не має довгих і коротких звуків. Тому намагання 

перших українських теоретиків віршування пересадити античну метрику на слов’янський ґрунт виявилися безплідними.

У царині українського віршування кінця ХУІ – І пол.ХУІІ ст. розвиваються геральдичні вірші, панегірики, моралізаторські та історичні вірші.

Розпочнемо аналіз із геральдичної поезії, оскільки саме вона започаткувала україномовне віршування. Це вірші Герасима Смотрицького.

Треба сказати, що українська геральдична поезія від її виникнення і до  20-х років ХУІІ ст. у своєрідному ракурсі відбивала гостру боротьбу українського народу проти поневолювачів. Згідно з духом часу автори оспівували військову доблесть при захисті вітчизни, стійкість у православній вірі збереження національної гідності. Славлячи представників відомих родів, поети приписували їм ті риси, які хотіли бачити у державних діячів.

Стильові особливості простота викладу, чітка конструкція недовгих речень, усталені епітети, постійні метафоричні порівняння (слова – це світло, яке йде від ясновельможного дому), інші гіперболічні тропи і фігури, які переходили із твору в твір і не здавалися незвичайними.

Зустрічаються також словесна гра, порівняння далеких між собою понять, алегорії, символи, ремінісценції з античної міфології –це ті риси, яві відіграватимуть домінуючу роль у віршах пізнішого періоду, зв’язаною вже не тільки греко-слов’янською школою, а новою латино-польською школою.

Але повернемося до віршів Герасима Смотрицького.

Вони писані церковнослов’янською мовою, свідчать про певну традицію, що усвідомлювалася видавцями біблії, за якою серйозний прозовий твір нерідко розпочинався з віршованої похвали чи передмови. Корені цієї традиції сягають ще у Київській Русі („Похвала царю Симеону” в „Ізборнику Святослава 1073 р.”). У ХУІ ст. ця традиція пожвавилась у зв’язку із західноєвропейською, зокрема чеською чи польською, видавничою практикою. (Юрій Дрогобич „Вступ до книги „Прогностична оцінка 1483 року”), де вірші на титульних сторінках книг були звичайним явищем.

Г.Смотрицький, аналогічно до авторів широко розповсюджених у Польщі епіграм на герби – „клейноди” – розшифровує атрибути герби дому Острозьких, розповідає про ратні подвиги князя Острозького, дякує за видання біблії.

Вірш Г.Смотрицького на герб Острозького є першим відомим сьогодні твором геральдичної поезії поширеної на Україні.

У передмові „до чительника” провідні думки вірша на герб князя Острозького уточнюються і конкретизуються: обставини, за яких довелося працювати над „Біблією”, протиставляє східну церкву „поган ской незгодЂ”, порівнює Острозький з Володимиром та Ярославом Мудрим.

Геральдичну поезію творив і Андрій Римша (білорус) вихованець Острозької школи. В епіграмі на герб Льва Сапіги, під канцлера Литовського князівства, надрук. У „Статуті” 1588 р. автор також оспівує „циоту”, „рос трону „смелости” князя і переходить до роз’яснення знаків герба Сапіги. Лілії – це чесноти, військові атрибути – це символ хоробрості, стріла з хрестами – предки не шкодували майна для хреста.

У другому вірші цього поета – на герб Федора Скумина („Апостол”, Вільно 1591) власник герба оспівується за те, що служив „отчизнЂ милой”.

Але найпліднішим творцем геральдичної поезії був Тарасій Земка – спочатку дидаскол Львівської (1607-1615) школи, а в 20-і роки Київської школи, потім начальника Києво-Печерської друкарні, помер в 1632 р.

У його творах спостерігається тенденція до ускладненості стилю, проте вишуканість мови у Земки не самоціль, для нього важливо розкрити заслуги носіїв герба. У епіграмі на герб Догматів він оспівує Костянтина Догмата насамперед за 

покровительство у книгодрукарських справах. Зображення на гербі труб викликає у Земки метафоричну асоціацію – ними Догмат „ голосу типографії дол.”.

У епіграмі на герб Захарії Копистянського („Поетная тріодь”, К.,1627) увага Земки зосереджується на просвітительській діяльності архімандрита, його моральних якостях. Написав також два вірші на герб Петра Могили.

До середини ХУІІ ст. посвяти на герби все частіше витісняються прозовими передмовами-посвятами. Геральдичний жанр все частіше набуває формального характеру.

^ Епіграматичне віршування. Автори шкільних курсів теорії поезії сприйняли теоретичні засади античних епіграматистів. Вони надають різні визначення цього літературного жанру. „Касталійське джерело” – „Епіграма – це узгоджене неузгодження або неузгодження, що містить у собі похвалу або осуд чого-небудь. Далі теоретики зупиняються достоїнствах і композиції епіграми. За своєю структурою епіграми бувають складні і прості. Перші мають дві частини: розповідь (експозицію) і дотепне закінчення (клаузулу) – це квінтесенція цього жанру.

Автори українських шкільних поетик дотримуються думки, що є 3 достоїнства епіграм: короткість, приємність і дотепність.

Жанри епіграм віддали належне майже всі письменники ХУІІ – І пол.ХУІІІ ст., які були зв’язані з київською школою. Чимало епіграм – і на релігійні і на світські теми вмістив у „Лютні Аполлоновій” Л. Баранович.

Сатиричні епіграми Данила Братковського, дотепні епіграми Іоанна Величковського.

До морально-повчальних епіграм належать і деякі вірші у збірці Климентія Зіновієва.

Гумористичні вірші, історичні вірші, лірика (духовна – гімни богів, богородиці, святим) та світську (панегірико-одописні вірші окремим особам, вірші з приводу подій суспільного, шкільного і сімейного життя).

За жанром і за функцією з геральдичною поезією споріднені емблеми – віршові підписи під малюнками.

^ Емблеми, символи, ієрогліфи були особливо популярні в ХУІІ-ХУІІІ ст. в Європі, а також на Україні і в Росії. Тоді починається застосування символів, емблем для пропаганди державної політики, прославлення російської зброї. Виклад теоретичних засад знаходимо у курсах поетик і риторик. Автори звертали увагу на те, що використання емблем, символів у творах допомагає, як вказує Конопович-Горбацький у риториці 1636 р., грунтовніше вливати слухачам істину. Проте радить вводити символи, емблеми, ієрогліфи розсудливо, не часто, тому що частіше їх застосування затемнює зміст твору погромадженням краси.

Під поняттям „емблема” автори поетик і риторик розуміють зображення (малюнок), над яким, звичайно, був заголовок, а під ним епіграма, тобто емблема складається з трьох частин: малюнка, заголовка і епіграми. Автор київської поетики „Ліра” залишив таке визначення емблеми. – „Емблема – це фігурне відображення, яке одним своїм виглядом передає характер і життя речі, яка мислить, ґрунтуючись на природних властивостях інших речей, що не мислять.

Перша частина емблеми – малюнок – відноситься до образного, а заголовок епіграми – до словесного.

Емблема – це своєрідна розгорнута метафора „зрима метафора” (О.Морозов), в якій слова і зображення вступають у складні взаємодії”.

За М.Довгалевським існувало 4 види емблем: 1)природна; 2)штучна; 3)богословська; 4)історична.

Основні риси емблеми – влучність, приємність і поміркованість. Дотепність і приємність – особливості барокового твору, поміркованість, збереження міри, декоруму говорить про елементи класицизму.



Символи близькі до емблеми, але відрізняються від неї коротким написом, в той час коли під емблемою завжди маємо епіграму. Визначення символу подає М.Довгалевський. Символ – фігурне зображення, що яскраво, одним виглядом передає життя і характер речі, яка мислить, на основі її подібності до речі, яка не мислить.

Символ – це також свого роду метафора. Значення символу постійне, незалежне від місця і часу (лев – цар). Якщо ж відкинути символічну інтерпретацію предмета, то залишається натуралістична копія – лев як тварина.

Символ будується на певній подібності різних речей, але ніколи не можна побудувати символ на протилежних речах. Символ складається з двох частин: зображення і заголовок.

Заголовок символу – це зрозуміла інтерпретація поняття, яке міститься у малюнку. Автори поетик відзначають три особливості заголовка: короткість, досконалість і ясність. Крім того пояснюють такі види символів: героїчний і моральний, вказують на їх джерела.

Разом з емблемами і символами автори поетик і риторик пояснюють і ієрогліфи.

Під цим поняттям вони розуміють „фігурне зображення, взяте з якоїсь створеної речі для зображення іншої на основі домовленості.

Ієрогліфи- це тільки малюнки без заголовків і епіграм.

Панегірик (від гр. Ijgos panegyrikos – урочиста промова) – поетичний жанр, наявний у західноєвропейських літературах з ХУІ ст.Панегірики писали на пошану високопоставленим особам, верхівці суспільства, тому вони були позбавлені почуття міри, життєвої правди, а їх автори – щирості. Викладачі поетик у навчальних закладах докладали багато зусиль, щоб навчити учнів вірш описати панегірики. Щоб викликати якнайбільший ефект, панегіристи, згідно з настановами шкільних поетик, вводили несподівані тропи і вишукані фігури, алегорії та символи, ремінісценції з античного світу. Славлячи ту чи іншу особу, автори також порушували злободенні питання, які турбували суспільство, засудити те чи інше явище. В українській літературі панегірики з’явилися у кінці ХУІ ст. („Прос фонема”, 1591), Проте панегіричні елементи наявні ще в період 11-12 ст., особливо у похвалах на честь князів у „Повісті минулих літ”, „Київському літописі”, „Слові про закон і благодать” Іларіона, а також у письменстві ХІІІ-ХУ ст.: „Слові надгробному... Купріяну” Григорія Цамблака, Західно-руському (похвала кн.Вітовту), Галицько-Волинському (похвали Данилові Галицькому та Володимиру Васильовичу) та Короткому Київському (похвала Костянтину Острозькому) літописах.

Особливо активно писалися панегірики на початку ХУІІ ст., з’являлися цілі вітальні панегіричні цикли, що мали форму декламацій: „Візерунок цнот... Єлисея Плетенецькому” Олександра Митури (1618), „Імпологію (1630), „Евхарістеріон, албо Вдячність” (1632), „Єворгенію” (1633). У цих творах наявні барокові елементи: ускладнена форма, поєднання міфологічних і біблійних образів, метафори, символіка та ін. В українському письменстві виділяються також оплакувальні панегірики.: „Лямент дому княжат Острозьких” (1603), „Плач, албо Лямент по зестю з свЂта сего вЂчной памяти годного Григорія Желиборского” (1615), „Верши на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного” (1622) Касіяна Соковича. До панегіриків також і геральдичні епіграми та присвяти, що посіли провідне місце у книжному віршуванні у кінці ХУІ–поч.ХУІІІ ст. Серед поетів-панегіристів ІІ пол. ХУІІ–поч..ХУІІІ ст.виділяються Яків Садовський, Григорій Бутович, Іван Величковський, Стефан Яв орський, Феофан Прокопович. Своєрідним різновидом панегіриків були „анти панегірики” – пасквілі, зразком яких є пасквіль невідомого поета на гетьмана Івана Самойловича та його синів.



Панегіричне віршування.У ХУІІ ст. мода панегіризм охопила всю Європу. Він розквітнув особливо у Польщі. Викладачі поетик у навчальних закладах докладали багато зусиль, щоб навчити учнів вірш описати різні „орації”.

Панегірики писали на пошану гетьманів представників козацької старшини.

Адресовані високопоставленим особам, верхівці суспільства ці панегіричні вихваляння втратили, на відміну від панегіриків попереднього періоду, всякі почуття міри, історизму, життєвої правди, а їх автори – щирість.

Щоб викликати якнайбільший ефект , панегіристи, згідно з постановами шкільних поетик, вводили несподівані тропи і вишукані фігури, абстрактні алегорії та символи, ремінісценції з античного світу, вживали каламбури. З цією метою автори вдавалися до важкої версифікації – так званого курйозного віршування. Вченню про курйозний вірш відводились цілі розділи в поетиці.

^ Курйозна і фігурна поезія у вітчизняній літературі ХУІІ – посідала значне місце, однак вона не отримала належної оцінки в літературознавчих працях наших учених. На думку більшості дослідників літератури, курйозна і фігурна поезія – типове явище стилю барокко.

Джерела цієї поезії треба шукати в античній літературі. Зразки цієї поезії знаходимо у Феокріта, Сіммія. Курйозна поезія процвітала також у пізню римську епоху.

Писалися в цей період і морально-дидактичні чи молитовні вірші (елегії), які становили філософські роздуми про короткість людського життя.

Цікавим зразком цього жанру є елегії Віталія, які поміщені у книжці „Діоптра”. Вірші Віталія здебільшого є розгорнутими сентенціями, пройнятими ідеєю про облудність і нікчемність світу.

Таким чином, українське віршування першої половини ХУІІ ст. дало українському письменству багато зразків, воно поступово набирало барокових форм, підготувало грунт для віршування пізніших часі, зокрема курйозній поезії, творчість Іоанна Величковського і ін. творцям.



1   2   3   4   5



Скачать файл (184.8 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации