Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Реферат - Фольклор як історичне джерело - файл 1.doc


Реферат - Фольклор як історичне джерело
скачать (195.5 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc196kb.03.12.2011 11:43скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

Реклама MarketGid:
Загрузка...
План

  1. Вступ

  2. Поняття « фольклору »

  3. Жанри фольклору

  4. Фольклористика як наука

  5. Взаємодія фольклористики з іншими історичними науками

  6. Дослідники

  7. Висновки

  8. Список літератури

Вступ

Фольклор - надзвичайно важлива складова частина культури народу. Система духовного життя народу, яка тісно пов’язана з побутом, літературою, в якій відбиті моральні, етичні та естетичні погляди і цінності людей. Вся творча діяльність народу окреслена в поезії, танцях, музиці, художньому та декоративно-прикладному мистецтві.  Це втілення поглядів, прагнень,  ідеалів людей та все те, що несе своєрідний відбиток побуту.

Формування фольклору відбувалось протягом багатьох століть. Разом із мовою мистецтво увібрало в себе знання, багатовіковий досвід та пам'ять про історичне минуле на різних етапах розвитку народу. В залежності від рівня розвитку та філософських поглядів людей, формувались та створювались нові сюжетні та тематичні жанри. Сьогодення пропонує нам величезний архів записів, в яких збереглись зафіксовані нашими давніми прадідами події, обряди, ритуали та традиції і звичайно, ставлення народу до них.

  1. Поняття « фольклору »

Фольклор (від англ. folklore — народна мудрість, знання) є важливою складовою частиною культури народу. «Фольклор — одна з найтриваліших і всеохоплюючих систем духовного життя народу, тісно зв´язана з народним побутом (як окремою системою), з літературою (яка, зрештою, витворилась з фольклору і зберігає з ним тісний зв´язок на всіх етапах свого розвитку) та ін.»

Термін "фольклор" запровадив англієць В. Томс, котрий 1846 р. під псевдонімом А. Мертон надрукував у часопису "Атенеум" (№ 982) статтю "The Folklore". Тим самим він щасливо дав ім’я явищу, що його в Європі вивчали вже на протязі століть, але називали по-різному, розпливчасто та описово. "Folk" означало у нього народ, "lore" – мудрість, а ціле вчений визначив як "неписану історію, що фіксує залишки давніх вірувань, звичаїв і подібного в сучасній цивілізації". Проминуло ще півтора сторіччя, і тепер більшість фахівців переконані, що існує й фольклор, тісніше пов’язаний саме із "сучасною цивілізацією", проте відносно конкретного наповнення терміну "фольклор" згоди вони так й не дійшли.

До цього часу в науці не існує чіткості чи одностайності щодо того, які сфери народного знання окреслюються цим поняттям. Це пов´язано з тим, що у більшості західноєвропейських наук під поняттям «фольклор» розуміють не тільки усне словесне мистецтво народу, а духовну творчість у поєднанні з матеріальною, з урахуванням елементів побуту, знарядь праці, особливостей побудови житла тощо.

У сучасній українській фольклористиці знаходимо трактування цього терміну у вужчому розумінні: «Фольклор — це художнє відображення дійсності у словесно-музично-хореографічних і драматичних формах колективної народної творчості, нерозривно пов´язаної з життям і побутом. У ній відбито світоглядні, етичні й естетичні погляди народу»

Поряд з терміном «фольклор» існує термін «народна творчість», яким окреслюється вся творча діяльність народу: поезія, музика, театр, танець, архітектура, художнє і декоративно-прикладне мистецтво — все, що несе відбиток побуту, а також є втіленням поглядів, ідеалів та прагнень людей.

Для того, щоб розмежувати сфери матеріальної та духовної творчості народу, які органічно взаємодіють, але не є тотожними, часто використовуються терміни «усна словесність», «народна словесність», «усна народна творчість», «народнопоетична творчість».

Термін «усна народнопоетична творчість» передає вужче поняття про духовну творчість, яка входить до складу фольклору та народної творчості як її складова частина.

Усна народнопоетична творчість — це художньо-словесна творчість народу в сукупності її видів і форм, де засобами мови збережено знання про життя і природу, давні культи і вірування; а також відбито світ думок, уявлень, почуттів і переживань, народнопоетичної фантазії. Усна народна творчість українського народу формувалась упродовж століть разом з мовою і тому увібрала в себе багатовіковий досвід, знання та пам´ять про історичне минуле на різних стадіях розвитку народу.

Образно збагачені теми, мотиви, форми усної творчості виникають у складній єдності і взаємодії індивідуального осмислення дійсності та колективної художньої свідомості.

Спадкоємність, стійкість художніх традицій (в рамках яких, в свою чергу, виявляється особиста творчість) поєднується з варіантністю, різноманітним перетворенням цих традицій в окремих творах, що передаються із покоління в покоління.

Цей процес, який включає імпровізацію, її закріплення традицією, удосконалення, збагачення, в час якого відбувається оновлення традиції, є надзвичайно тривалим.

Колективність створення і поширення народнопоетичних творів зумовлює їх варіантність, тобто змінність текстів у процесі побутування. Причому ці зміни можуть бути різноманітними — від незначних стилістичних варіацій до суттєвих змін задуму.

У наш час проблеми фольклору стають все більше актуальними. Жодна гуманітарна наука — ні етнографія, ні історія, ні лінгвістика, ні літературознавство на можуть обходитись без фольклорних матеріалів. Дослідники поступово усвідомлюють, що розгадки та пояснення багатьох явищ духовної культури криються у творчості народу.

Історія фольклору:
- Створення спільної історії фольклору;
- Дослідження розвивається в часі історичної поетики фольклору в усіх його формах (вербальної, музичної, пластичної);
- Реконструкція архаїчного фольклору, що передував утворенню власне художньої творчості; архетипи у часі;
- Вивчення класичного фольклору як системи, а також його жанрів і видів (обрядова поезія, прислів'я, загадки, казки, перекази, легенди, демонологічні розповіді, билини, історичні пісні, балади, духовні вірші, ліричні пісні, театральні вистави, твори для дітей) ; розвиток галузей фольклористики, що спеціалізуються на вивченні окремих жанрових систем (сказковеденіе, епосоведеніе, пареміологія) і створення нових;
- Дослідження позднетрадіціонного фольклору як сукупності неоднорідних творів різних жанрів; аналіз сучасних форм фольклору;
- Дослідження фольклорних взаємозв'язків і взаємовпливів на всіх рівнях: межжанровом, внутріжанровой, семантичному, образному, стильовому;
- Виявлення міжетнічних фольклорних зв'язків, спільнот і ізоглос;
- Розгляд народної художньої творчості в контексті культурної, етнографічної, історичної і природно-географічного середовища (фольклор в етнокультурному ландшафті).
Текстологія фольклору:
- Текстологическое уточнення поняття "фольклор" як явища, яке містить багатовимірної природою (зв'язок слова з жестом, мімікою, інтонацією, музикою, драматичною грою, костюмом);
- Вивчення специфіки фольклорного тексту (варіант, редакція, версія, архетип, інваріант, гіпертекст);
- Розробка принципів і методик текстологічної експертизи фольклорних текстів;
- Розробка та вдосконалення правил наукової публікації фольклорних текстів (доповнення друкованого слова і нот аудіо-та відеозаписами).
 Класифікація та систематизація фольклору:
 - Фольклор вербальний, музичний, хореографічний
(Уточнення обсягу розділів);
- Розробка філологічних класифікацій та систематизації: фольклор обрядовий та внеобрядовий; його пологи, види, жанри;
класифікація та систематизація сюжетів та інших елементів поетики;
- Створення фольклорних покажчиків по всіх жанрах, продовження роботи над покажчиками казок, епічних пісень, не казкової прози, змов, ліричної поезії;
- Типологія і семіотика фольклорних форм;
- Розробка принципів формальної систематизації фольклору з застосуванням комп'ютерної техніки.
Народна поетична творчість веде свій початок від глибокої давнини, коли люди не вміли писати, тому природно йому була притаманна усна форма вираження. Жанри фольклору в своїй сукупності становлять історично сформовану художню систему, в якій всі типи творів перебувають у складних і своєрідних взаємовідносинах і взаємодіях: (взаємовплив, взаємозбагачення, пристосування один до одного) Своєрідною формою взаємодії жанрів фольклору є включення творів одного жанру в твір іншого. Так, билини в давнину виконувалися під акомпанемент гуслів. Частівки і тепер виконуються під гармонію чи балалайку. Нерідко пісню супроводжує танець. Все це прояв синтетичності фольклору.
  Історично сформована система жанрів фольклору надалі зазнає змін: вона може розвиватися, вдосконалюватися, збагачуватися, але може і розпадатися.
ЛІРИКА (від грец. Lira - давньогрецький струнний музичний інструмент, під звуки якого виконувалися пісні-вірші).
  Пісні: подблюдное, масляні, протяжні ліричні (любовні, сімейно-побутові, про рекрутчини і солдатчини, молодецькі (розбійницькі)), історичні, баладні, ігрові хороводні і танцювальні.
 Малі фольклорні форми (жанри). Поезія плекання: колискові, пестушки, потешки, примовки, Докучні казки. Побутовий фольклор: заклички, примовки, дражнилки. Пташиний фольклор: поддевки, скоромовки, небилиці-перевертні,
Загадки. Ігровий фольклор: ігри, лічилки. Прислів'я, приказки.
ЕПОС (від грец. Epos - слово, оповідання, розповідь). Казковий епос. Чарівні казки: героїчні, соціально-класові, сімейні (педагогічні). Казки про тварин: боротьба хижаків між собою; боротьба слабкого звіра з хижаком; боротьба людини зі звіром. Новелістичні (побутові) казки: анекдотичні, сатиричні (антібарскіе, антицарською, антирелігійні), казки-змагання, казки-глузування. Несказочной епос. Історичні перекази, легенди, бувальщини, билічкі. Епічні віршовані жанри. Билини, історичні пісні (ранні), балади.
ДРАМА (від грец. Drama - дія). Фольклорний театр впродовж багатьох століть грав важливу роль у духовному житті російського народу, відгукувався на злобу дня, був невід'ємною частиною святкових народних гулянь і, безсумнівно, найулюбленішим видовищем. Фольклорний театр в широкому сенсі слова непрофесійний, проте в історії його формування певну роль зіграли скоморохи - давньоруські народні актори - професіонали. На Русі існували осілі й похідні, мандрівні скоморохи. Осілі жили в селах і містах, де були помітними фігурами на обрядових ігрищах і святах завдяки мистецтву гри на музичних інструментах, співу і танцю. Похідні скоморохи зазвичай виступали в дні народних веселощів. Фольклорний театр - найбільш ємне і точне поняття, що визначає народне театрально-драматичне мистецтво. Воно включає сукупність театральних явищ у фольклорі - розігрування фольклорних драм народними виконавцями, лялькові і раешние подання, вироки балаганних дідів.


3.Жанри фольклору
Багатство жанрів, тем, образів, поетики словесного мистецтва зумовлене різноманітністю його соціальних і побутових функцій, а також способами виконання, поєднання тексту з мелодією, інтонацією, рухами. У ході історії деякі жанри зазнавали значних змін, зникали, на їхньому місці з´являлись нові.

У процесі свого побутування жанри словесної народної творчості переживають «продуктивний» та «непродуктивний» періоди своєї історії (виникнення, поширення, входження в масовий репертуар, старіння, згасання), що пов´язано із соціальними та культурно-побутовими змінами, які відбуваються у суспільстві. Стійкість побутування фольклорних текстів у народі пояснюється не тільки художньою цінністю, а й швидкістю/повільністю змін у стилі життя, світогляді, смаках їх основних творців і носіїв-виконавців. Відповідно і система жанрів кожного періоду поділяється на активний репертуар — жанри чи твори, які широко побутують; та пасивний — ті, які зберігаються у народній пам´яті, виконуються фрагментарно.

   Фолькльорних жанрів є безліч – це казки, легенди, пісні, обряди, танці, загадки, оповіді, міфи.

Міф - стародавній переказ і розповідь про богів і володіють надлюдською силою героях, в якому в конкретній формі висловилися вірування і все взагалі світогляд древніх народів.

Міфи - створені будь-яким народом, називається його міфологією.

Найбільш багата і науково вивчена міфологія стародавніх греків; головними. джерелами її служать поетичні твори Гомера і Гесіода.

Індуська, германо-скандинавська і слов'янська міфології складають предмет численних досліджень. Порівняльна міфологія має своїм завданням знайти спільні риси у процесі походження і розвитку вірувань і поглядів окремих народів.

Міф - це перш за все світоглядний відбиток, властивий певному історичному періоду в розвитку народу або всього людства. У розумінні багатьох людей - це передусім античні, біблійні і інші старовинні "казки" про створення світу і людини, а також розповіді про діяння древніх, переважно грецьких і римських, богів та героїв - поетичні, наївні, нерідко вигадливі. Це "житейське", часом до цих пір існуюче уявлення про міфи зокрема і про міфології взагалі, в якійсь мірі результат більш раннього включення саме античної міфології в коло знань європейської людини (саме слово "міф", грецьке і означає переказ, сказання ); саме про античних міфах збереглися високохудожні літературні пам'ятники, найбільш доступні і відомі самому широкому колу читачів. Дійсно, аж до 18 ст. в Європі були найбільш поширені лише античні міфи - розповіді древніх греків і римлян про своїх богів, героїв і інших фантастичних істот. Особливо широко імена древніх богів і героїв стали відомі з епохи Відродження (15 - 16 ст.),

Коли в європейських країнах пожвавився інтерес до античності. Приблизно в цей же час в Європу проникають перші відомості про міфи арабів і американських індіанців. В утвореній середовищі суспільства увійшло в моду вживати імена античних богів і героїв у алегоричному сенсі: кажучи "Марс", мали на увазі війну, під "Венерою" зрозуміли любов, під "Мінервою" - мудрість, під "музами" – різні мистецтва і науки та т . д.
Міфологія - 1 сукупність міфів якогось народу; 2. наука, що вивчає міфи.
Про те, що міфологія є історичним типом світогляду, говорить той факт, що науковий підхід до вивчення "світових релігій" (християнства, ісламу, буддизму) показав, що і вони "наповнені" міфами. Уявлення про зооантропоморфних предків поширені у тих же австралійців, вони забарвлені тотемическими рисами. Міфи про перетворення людей на тварин і в рослини відомі чи не всім народам земної кулі. Широко відомі давньогрецькі міфи про гіацинти, нарциси, кипарисі, лавровому дереві (дівчина-німфа Дафна), про павука Арахне та ін
Дуже давні міфи про походження сонця, місяця, зірок. В одних міфах вони нерідко зображуються людьми, колись жили на землі, і з якоїсь причини піднялися на небо, в інших - створення сонця (не уособленого) приписується якому-небудь надприродного суті. Центральну групу міфів, принаймні в народів з розвинутими міфологічними системами, складають міфи про походження світу, всесвіту і людини.

У культурно відсталих народів мало космогонічних міфів У цих міфах виділяються дві ідеї - ідея творення та ідея розвитку. За одними міфологічними уявленнями (креаційних, заснованим на ідеї утвору), світ створений яких-небудь надприродною істотою - богом-творцем, деміургом, великим чаклуном і т.п., по іншим ("еволюційним"), світ поступово розвився з якогось первісного безформного стану - хаосу, мороку або з води, яйця тощо Зазвичай в космогонічні міфи вплітаються і теогоніческіе сюжети - міфи про походження богів і антропогонические міфи - про походження людей. У числі широко поширених міфологічних мотивів - міфи про чудесне народження, про походження смерті; порівняно пізно виникли міфологічні уявлення про загробний світ, про долю. До космогонічними міфами примикають також зустрічаються лише на порівняно високому ступені розвитку есхатологічні міфи - розповіді-пророцтва про "кінець світу" (розвинені есхатологічні міфи відомі у древніх майя та ацтеків, в іранській міфології, в християнстві, в германо-скандинавській міфології, ).
4 Фольклористика як наука

Виникненню фольклористики як науки передував багатовіковий досвід збирання (запису) фольклорних текстів та їх обробка у творчості письменників, режисерів, композиторів. У залежності від наукових уявлень про предмет фольклористики змінювались її межі і місце серед інших наук. На ранніх етапах становлення фольклористика визначалася то як галузь етнографії, то як розділ літературознавства чи музикознавства. її розглядали і як допоміжну дисципліну інших наук — історії культури та соціології.

З часом фольклористика стає самостійною наукою, формується її структура, розробляються методи дослідження. Зараз фольклористика — це наука, що вивчає закономірності та особливості розвитку фольклору, характер і природу, сутність, тематику народнопоетичної творчості, її специфіку та спільні риси з іншими видами мистецтва; особливості побутування та функціонування текстів усної словесності на різних етапах розвитку; жанрову систему і поетику.

^ Завданням фольклористики є дослідження загальнотеоретичні проблеми фольклору, історії фольклору та фольклористики, закономірностей і динаміки розвитку поетики, жанрів і видів художнього відтворення дійсності, генези художнього мислення, ідейно-художньої структури міфологічного мислення у традиційній культурі, ритуального контексту фольклорної жанрології, фольклоризму певного етапу літературного процесу чи творчості окремого письменника.


  • вивчення системи жанрів фольклору;

  • типологія художньої структури народнопоетичних творів;

  • еволюція символіки й образності;

  • традиції і новаторство народного поетичного мислення;

  • контамінація української дуалістичної традиції та християнства у фольклорі;

  • історія вивчення розвитку жанрових систем фольклору;

  • фольклорно-літературні взаємини; синхронний та діахронний підходи;

  • фольклоризм у літературі;

Галузі дослідження:

Відповідно до спеціально поставлених перед цією наукою завдань фольклористика поділяється на дві галузі: історію фольклору та теорію фольклору.

Історія фольклору — це галузь фольклористики, що вивчає процес виникнення, розвиток, побутування, функціонування, трансформацію (деформацію) жанрів та жанрової системи у різні історичні періоди на різних територіях. Історія фольклору вивчає окремі народнопоетичні твори, продуктивні та непродуктивні періоди окремих жанрів, а також цілісну жанрово-поетичну систему в синхронному (горизонтальний зріз окремого історичного періоду) та діахронному (вертикальний зріз історичного розвитку) планах.

Теорія фольклору — це галузь фольклористики, що вивчає сутність усної народної творчості, особливості окремих фольклорних жанрів, їхнє місце у цілісній жанровій системі, а також — внутрішню структуру жанрів — закони їх побудови, поетику.
5. Взаємодія фольклористики з іншими історичними науками

Фольклористика тісно пов´язана, межує і взаємодіє з багатьма іншими науками.її зв´язок з історією виявляється у тому, що фольклористика, як всі гуманітарні науки, є історичною дисципліною, тобто розглядає всі явища та предмети дослідження в їх русі — від передумов виникнення і зародження, простежуючи становлення, розвиток, розквіт до відмирання чи занепаду. Причому тут вимагається не тільки встановлення факту розвитку, а і його пояснення. Фольклор — явище історичне, тому вимагає стадіального вивчення з урахуванням історичних факторів, рис та подій кожної конкретної епохи. Завдання дослідження усної народної творчості полягає також у тому, щоб виявити, як нові історичні умови чи їх зміна впливають на фольклор, що саме зумовлює появу нових жанрів, а також у виявленні проблеми історичної відповідності фольклорних жанрів, зіставлення текстів з реальними подіями, історизм окремих творів. Крім того, фольклор часто сам може бути історичним джерелом.

Існує тісний зв´язок фольклористики з етнографією як наукою, що вивчає ранні форми матеріального життя (побуту) і соціальної організації народу. Етнографія є джерелом та базою вивчення народної творчості, особливо при аналізі розвитку окремих фольклорних явищ.

Як наука, що вивчає народну творчість у різних її виявах, фольклористика межує з культурологією (у дослідженні культурних традицій та звичаїв) та мистецтвознавством (як джерело виникнення та розвитку різних видів мистецтва: театру, хореографії, живопису, музики).

У народнопоетичній творчості чітко зафіксувались давні релігійні вірування та погляди, а також поєднання різних сакральних систем, тому фольклористика пов´язана з релігієзнавством. Подібним чином виявляється також її зв´язок з філософією, оскільки фольклор містить народні погляди на світ та людину в ньому, перші спроби пояснити природні явища та діалектичні зв´язки і взаємовпливи між речами. У ньому виявляються трактування основних філософських категорій (буття (життя) і смерті, матеріального і духовного і т. п.).

Фольклористика тісно пов´язана з літературознавством, бо її предмет — фольклор — є джерелом виникнення та розвитку професійного словесного мистецтва — художньої літератури. Як своєрідна система народних поглядів на прекрасне і потворне, добро і зло, на норми первісної моралі людей, ця дисципліна має спільні наукові зацікавлення відповідно з естетикою та етикою, а також — з педагогікою, яка може розглядати твори усної словесності з точки зору їх виховного впливу та народного досвіду виховання. Із психологією цей зв´язок виявляється різнопланово: по-перше, в дослідженнях психічних станів і процесів, індивідуальної та колективної свідомості, як спонук до творення, збереження та поширення фольклорних текстів; по-друге, як засобу плекання емоцій, почуттів, уяви, мислення членів людських спільнот.

Крім цього, більшою чи меншою мірою фольклористика пов´язана ще з рядом наук: мовознавством (зокрема діалектологією, істо рією мови, топонімікою), оскільки є матеріалом зразків діалектів та говірок різних етнічних груп, в яких фіксується історичний розвиток живої народної мови; географією та природознавством (намагання пояснити природні явища, походження географічних назв, рослинної та тваринної символіки), медициною (в поглядах на лікувальні властивості рослин, елементів природи, лікувальна дія слова), гідрометеорологією (народні прикмети передбачення погоди), соціологією (співжиття окремих верств, закони життя спільності) та ін.

У процесі світового розвитку фольклористики сформувались різні школи та напрями вивчення фольклору зі специфічними підходами та методами. В українській фольклористиці напрацьовано багато матеріалу, опубліковано цілий ряд наукових праць. Але, оскільки наука іде вперед швидкими темпами, багато положень, висунутих в минулому вже не відповідають вимогам часу. Це особливо стосується фольклористичних досліджень радянського періоду, які велись у межах жорсткої ідеологічної системи, у відриві від світової наукової практики.

Оскільки фольклористика є ідеологічною наукою, то її методи та установки визначаються світоглядом епохи і відображають його. З переорієнтацією світогляду змінюються принципи залежної від нього науки. Тому на сучасному етапі не можна беззастережно керуватися концепціями минулого. Перед сучасною українською фольклористикою стоїть завдання — створити науку з точки зору світогляду нашої епохи і нашої країни, з урахуванням кращих вітчизняних наукових досягнень та досліджень і надбань закордонних вчених, що працюють у цій галузі, розробки яких довгий час були недоступні та маловідомі в Україні.

6. Дослідники
Зарубіжні та вітчизняні дослідники фольклору.

Уже в ХVI ст. українське поетичне слово приваблювало увагу чужинців. Словак Ян Благослав помістив 1563 р. у чеській граматиці українську народну пісню «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш», польський історик Сарницький згадує в своїх «Анналах» 1587 р. українську думу про лицарську смерть двох братів-козаків у боротьбі з ворогом. «Честь першого серйозного почину в українській етнографії належить полякові з роду Зоріяна Доленги-Ходаковського, за життя відомого під ім’ям Адама Чарноцького (1784-1825), який власними ногами сходив мало не всю Україну, зібравши, як на ті часи, величезні скарби народної пісні – навіть у неповних записах Ходаковського, що дійшли до нас, маємо їх 1254 номери» — пише академік С. Єфремов у своїй «Історії українського письменства».

Першою збіркою українських мелодій, де простежуються риси науково-пізнавального характеру, було видання А. Коціпінського «Пісні, думки і шумки руського народу на Подолі, Україні і в Малоросії» (К., 1861) із вказівками на джерела (паспорти записів, інші використані видання, алфавітний покажчик ). Цікавим видається і збірник О. Гулака-Артемовського, який свідчить про крок уперед у науково-етнографічному середовищі, особливо запис українського багатоголосся. У своїй передмові автор порушує проблеми методики запису народних пісень, подає відомості про попередні видання (від 1777 р. до 1860-х років), торкається мовно-діалектних особливостей.

Росіянин І. Срезневський (1812–1880) публікує в шести томах «Запорізьку старину», поет А. Метлинський – близько 800 «Народніх південно-руських пісень», П. Куліш (1819–1897) – два томи усної народної творчості: «Записки о Южной Руси». Письменник вважав пісню історичним документом і стверджував, що «никакая летопись, никакое ученое и гениальное сочинение не может дать о душе малоросийского народа лучшего понятия, чем песни», він навіть відкидав церковні писання, чернечі літописи, судні й уставні грамоти. За Кулішем, дух народу виявляється у його мові, поезії і релігії.

Глибока зацікавленість романтиків ХІХ ст. історією та народим побутом спонукала до збирання, видання та обробки історичного та етнографічного матеріалу. Одна за одною з’являються збірки української народної поезії, насамперед, народних пісень. Етнографію та фольклор досліджує ректор Київского університету проф. М. Максимович (1804–1873). Його епохальне видання 1827 року «Малоросійскія песни» з універсальною передмовою М. Грушевський назвав «маніфестом українського народництва». З’являються збірки грузинського князя М. Цертелєва (1819; він — не романтик), М. Максимовича, І. Срезневського («Запорожская старина»1833–1838), П. Лукашевича (1836); польські збирачі видають галицькі пісні (Вацлав з Одеська (1833) та Жрота Павлі (1838–1840). Одночасно виходить українська «Русалка Дністровая» (1837). Ці видання закінчуються виданнями пісень А. Метлинського (1854) та «Записками о Южной Руси» Куліша (1856–1857) і деяких пізніших видань: приказки й прислів’я Номиса (1864), пісні Я. Головацького (1863–1865).

О. Бодянський (1808–1876), М. Костомаров (1817–1885) першими в Російській імперії пишуть теоретичні праці-дисертації про українську народну словесність. На думку О. Бодянського, фольклорний текст навіть переважає над літописним, оскільки містить оцінку не індивідуалізовану, – тому досить суб’єктивну, а більш загальну, об’єктивізовану колективного цілого, – учасника і сучасника подій («суд народу»). М.Костомаров, один з перших українських етнопсихологів вважав, що український фольклор відзначається «силою розкішної поезії».

Протягом короткого часу П. Чубинський (1839 –1884) видав сім томів етнографічного матеріалу. М. Драгоманов (1841–1895), емігрувавши за кордон після проголошення царського указу в 1876 р. про заборону української мови, видав у Женеві кілька праць з фольклору, згодом надрукованих у Львові в чотирьох томах. Наукове товариство ім. Тараса Шевченка, крім етнографічних розвідок, надрукованих у «Записках», видало з 1895 року монументальну працю – 32 томи «Етнографічного збірника» і 14 томів «Матеріалів до українсько-руської етнології». Дослідники-романтики М. Максимович, О. Бодянський, П. Куліш ділили українські пісні на чоловічі і жіночі, героїчний епос і ліричну поезію, вбачаючи в їх естетичній вартості доступність, правдивість (чи історичну достовірність), природну мову та символізм. Фольклорно-пісенні здобутки українського народу ці люди, з честю і з відчуттям причетності до глибокої культури українців, робили все, щоб зберегти народно-пісенні скарби.

Сам Тарас Шевченко захоплювався неповторною музикальністю народних дум і систематично збирав пісні і навіть збереглося чотири альбоми його фольклорних записів. Зокрема, історичну пісню «У Глухові у городі» він використав у своїй поемі «Сон» («У всякого своя доля»). Майже третина його «Кобзаря» перейшла в народні пісні. Пізніше традиції Великого Кобзаря підхопили Марко Вовчок, С. Руданський, І. Франко, М. Коцюбинський.

Перебуваючи в Петербурзі, М. Гоголь у листах до своїх рідних просив присилати йому записи пісень. «Близько 150 пісень я віддав минулого року Максимовичові, цілковито йому невідомих. Після того я придбав іще коло 150», – писав М. Гоголь у листі (1834) до професора І. Срезневського, з яким він зблизився на ґрунті зацікавлення минулим українців і їхньою пісенною творчістю, що була джерелом для повістей письменника («Вечори на хуторі поблизу Диканьки», «Тарас Бульба» та ін.) й історії, які він, готуючись до праці в університеті, збирався написати. Унікальність, неперевершену поетичність української словесної культури, її високу моральність і шляхетність устремлінь відзначали творці російської літератури, серед яких були К. Рилєєв та М. Добролюбов.

Як не згадати видатного дослідника М. Драгоманова, який у співпраці з В. Антоновичем публікує едиторську трилогію, перша частина якої – двотомна публікація «Исторические песни малорусского народа с обяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова» (К. 1874–1875), а друга видана в Женеві (1881) під назвою «Нові українські пісні про громадські справи (1764–1880)». І, нарешті, третя частина – «Політичні пісні українського народу ХVIII–XIX ст.» були видані там же у 1883 році. Треба сказати, що у другій половині XIX ст. «чітко окреслилися певні зрушення у збирацькій та видавничій роботі. Розпочинається упорядкування збірників з науковою метою: з’являється усвідомлення вартості народних мелодій поза обробкою, формується науково-етнографічна методика збирання та вивчення народної музичної творчості» (А. І. Іваницький. Українська музична фольклористика.— К.: 1997).

Список робіт у царині української фольклористичної школи, засновниками якої були О. Потебня, Ф. Колесса, К. Квітка, продовжує знаменитий трактат І. Франка «Із секретів поетичної творчості» (Зібрання творів у 50 томах, Т.31. К., 1981.). Видатний літератор «збагачує і урізноманітнює методи аналізу та доповнює культурно-історичну школу науковою теорією». (Ярослав Гарасим. Культурно-історична школа в українській фольклористиці. – Львів, 1999). Велику увагу українській фольклористиці в культурно-історичному просторі приділив і М. Грушевський. Його методологічний принцип історизму підкреслив академік П. Кононенко у вступній статті київського видання «Історія української літератури» у 6-ти т. ( К.: Либідь, 1993).

Проте вершиною музично-фольклорного етапу збирання української народної музики стала діяльність видатного композитора та науковця Миколи Лисенка. Сім випусків «Збірника українських пісень» (1868–1911) «з одного боку, заклали інтонаційні підвалини української композиторської школи. З іншого боку, за ретельністю власне етнографічного підходу (запис, тактування, жанровий спектр, увага до варіантів, паспортизація, нотація музичних варіацій.., збереження автентичних рис мелодики, тоді як у жанрі обробки це не було обов’язковим) Лисенко проявив риси, які засвідчують серйозне ставлення та обізнаність щодо музично-етнографічних проблем.» (А. І. Іваницький. Українська музична фольклористика. — К.: 1997). М. Лисенко підбирав пісні, які не друкувались в інших збірниках, але відзначалися особливою вишуканістю та красою: «Ой не світи, місяченьку», «Ой не пугай пугаченьку», «Про козака Байду», «Тихо, тихо Дунай воду несе» тощо. Наприкінці ХIX ст. поширюється багатоголосий спів і Лисенко ще зумів (за К. Квіткою) «врятувати неповторний мелодичний стиль української пісні на зламі століть». Композитор записав понад півтори тисячі пісень, опублікувавши понад 700 з них. Не можна не згадати, що Лисенкові належить пріоритет запису мелодій українських дум – дуже важливого пласту української народної творчості.

Наприкінці XIX ст. після сумнозвісного Ємського указу Олександра II і закриття Південно-Західного відділу Російського географічного товариства у Києві, очолюваного П. Чубинським, центр наукового життя переміщується до Львова. У 1873 році там було створене Літературне товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). На теренах народної музики (з великим розумінням важливості своєї роботи) трудилися Іван та Філарет Колесси, Йосип Роздольський, Станіслав Людкевич. У періодичних виданнях «Етнографічний збірник» та «Матеріали до українськоруської етнології та антропології» публікувалися найважливіші музично-етнографічні матеріали, а збірник «Галицько-руські народні мелодії» в українській музичній етнографії ввійшов до золотого фонду світової фольклористики початку ХХ ст. Цікавим видається і невеликий збірник М. Миханька «Ягілки. 51 українських пісень і забав на Великдень з розвідкою про генезу ягілок і їх теперішній вигляд» (Львів, 1922). У вступній статті автор підтверджує силу давніх звичаїв, «цего обожання природи і народ ще доси в більшости має більше розуміння і прив’язання до предківських переконань ніж до християнських незрозумілих і неприступних критерій. Ще нині є околиці, пише автор, – не лише на Поліссі, де народ не розуміє майже зовсім християнства і не старається зрозуміти, а живе в переконаннях дохристиянських наших предків. Народ сам в собі дуже консервативний і не дається легко переконувати, хіба що сам наглядно переконається; і цему завдячуємо, що наша народна давнина не затратилася, хотя її і чужі, і свої завзято викорінювали як «бісовскіє плясанія». Сила «консерватизму» українського народу, помічена автором на початку ХХ ст., не зникла і дотепер, майже через сто років, вже у ХХI ст., коли сучасні фольклорні експедиції на чорнобильських поліських просторах записують нечувані пісні та інструментальну музику.

До взаємин християнства з «язичництвом», яке створило підвалини християнства, у тому числі й українського, заслуговує на увагу і підхід етнолога Ксенофонта Сосенка у його книзі «Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва і Щедрого вечора», виданого у Львові 1928 року. Глибокі знання К. Сосенка культури багатьох народів світу та розуміння характеру української культури дали змогу автору звернути увагу читачів на «культурно-історичне значення колядок та щедрівок як джерел не лише світогляду пращурів українців, а й до визначення умов та часу появи тих пращурів, формування структури їхнього суспільства. Автохтонний характер українського населення та його давнину в Україні К. Сосенко доводить через космологію та космогонію українців і пов’язані з ними давні свята, у тому числі і через ті, які християнство використало, ставши панівною релігією», – так оцінює цю роботу доктор історичних наук М. Чмихов у вступній статті до перевидання цієї книжки у Києві 1994 року. Хотілося б тільки додати, що кожна сторінка світиться дивною відкритістю і водночас загадковістю українського світогляду.

Цінний внесок у розвиток фольклорно-історичної школи внесла шляхетна поетеса Леся Українка. У 1908 році разом з К. Квіткою та О. Сластіоном вона записала на фонограф репертуар східноукраїнських кобзарів і лірників, переслала до Львова Ф. Колессі, який поклав 5 років ретельної праці на розшифровку цих шедеврів. У 1910 та 1913 роках вийшли два томи «Мелодій українських народних дум». Пізніше, у 20–30 роках, вчений видає ще три збірки закарпатського фольклору. Одна з них «Народні пісні з Галицької Лемківщини» вміщує 820 пісень: календарно-обрядових, вояцьких, емігрантських. Не можна не згадати і шкільні співаники, три навчальні посібники з музичного виховання дітей, виданих у Львові протягом 1925–1927 рр. («Шкільний співаник у двох частинах»; «Співаймо! Збірничок пісень на два голоси для шкільної молоді на весняне свято пісні»; «Збірник народних пісень в укладі на три голоси для ужитку шкільних хорів») Філарета Колесси. Згодом, у 1993 р. видавництво «Музична Україна» об’єднує його праці у «Шкільний співаник. З педагогічної спадщини композитора». Для сучасної української національної школи це неоцінений скарб.

У музичному побуті України завжди надзвичайно широко культивувався хоровий спів. Хори професіонального типу, хори самодіяльні і просто гуртовий спів – звичайне явище українського музичного життя. Основним джерелом для хорового твору завжди була українська народна пісня, яка стала об’єктом художньої обробки професіоналів-композиторів. Вже згадуваний знавець музичного фольклору Климентій Квітка (1880–1953) – український музика й етнограф. Закінчивши правничий факультет, працював у судовому відомстві на посаді секретаря окружного суду в містах Криму і Грузії. Член НТШ. В 1922 – 1933 рр. був керівником Кабінету музичної етнографії УАН, з 1933 р. – професор Московської консерваторії. У 1937 р. заснував Музей музичної культури ім. М. Глінки при Московській консерваторії. Також Климент Квітка – автор «Уваг» до ІV тому «Творів» Лесі Українки, 1924 р. і спогадів про неї. Записав і упорядкував Климент Квітка у Києві 743 мелодії, записані на слух. На жаль, «цей збірник був і останнім з наукових видань українського музичного фольклору аж до 1968 року – до виходу збірника В. Гошовського «Українські пісні Закарпаття», дуже серйозного за науковими вимогами видання. На Східній Україні розпочався терор проти українства і науки загалом». (А. І. Іваницький. Українська музична фольклористика. – К., 1997).

Починаючи з 30-х років, музична фольклористика переживає нелегкі часи. Нечисленні ідеологізовані видання, наповнені передруками із старих публікацій, підробки, фальсифікації, пісні на замовлення про вождів революції заповнили сторінки різних збірників. Наукове упорядкування, звичайно, було відсутнє більше 20-ти років підряд, до того часу, коли Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, керований М. Рильським, починає роботу над виданням серії «Українська народна творчість», перший том якої під назвою «Історичні пісні» вийшов у 1961 році (на сьогодні видано понад 20 томів) виключно у словесному тексті викладу.

Продовжуючи мову про Полісся як об’єкт наукових фольклорних досліджень у далеких 30-х роках, польський етнолог і лінґвіст К. Мошинський (на той час він уже був автором праці про Східне Полісся під назвою «Kultura ludowa slowian») запропонував академіку Ф. Колессі поїхати в експедицію по українсько-білоруському пограниччі. Результатом такої праці був підготовлений збірник, ймовірно, під заголовком «Народна музика на Поліссі» і мав вийти польською мовою у Варшаві, але через напружені передвоєнні стосунки недовершена робота не побачила світу. І тільки стараннями та копіткою роботою професора С. Грици, рятуючи від забуття і втрати цінну культурну пам’ятку, у 1995 році видавництво «Музична Україна» видає збірник «Музичний фольклор з Полісся у записах Ф. Колесси та К. Мошинського». Цей збірник має неоціненне значення для науковців, студентів музичних закладів, шанувальників фольклору.

За період незалежності України з’явилися приватні зібрання любителів фольклору, запрацювали лабораторії фольклору у різних освітніх закладах. І на Кубані на початку 90-х з’являється серія збірників «Песни кубанских казаков» за редакцією головного диригента Кубанського козачого хору В. Г. Захарченка. Моя домашня бібліотека тільки за 1995 рік поповнилася збірниками пісень з різних регіонів, серед яких «Наспівала мати. Пісенний світ О. Довженка» (К., Музична Україна). У цьому виданні вперше публікуються всі пісні з рукописного зошита письменника, які формували своєрідне світобачення великого майстра. У примітках подані відповідні пояснення: місце та час запису пісень, спогади земляків та друзів О. Довженка, цитати з його творів, у яких використано ту чи іншу пісню. Ще два збірники «Співає веснянка» (70 зразків народно-пісенної творчості з репертуару фольклорного гурту «Веснянка» (м. Рівне), які упорядкував невтомний збирач пісенного фольклору В. Ковальчук) та фольклорний зошит «Пісні – обереги Прибужжя», м. Миколаїв. Цей зошит відкриває нову серію педагогічної бібліотеки «Українська національна школа-родина» Миколаївського обласного інституту удосконалення вчителів, – центру українознавства у м. Миколаєві. Трапляються і видання з голосу однієї людини, як-от «Люлі, люлі, люлі-са. Народні колисанки і забавлянки з голосу Антоніни Голентюк» (Луцьк, 1998). Барвиста і весела книжечка може пригодитися кожній молодій мамі чи бабусі.

Однією з найкращих робіт останніх років вважаю видання колективу харківських мистецькоосвітніх та наукових закладів разом з Інститутом мистецтвознавства, фольклористики і етнології ім. М. Рильського НАН України під назвою «Дзига. Українські дитячі й молодечі народні ігри та розваги» (Харків. Друк, 1999). Справді захоплюєшся унікальною класифікацією народних ігор за віковою категорією школярів, за характером організації фізичної діяльності, за предметно-жанровими ознаками тощо.

І, нарешті, ще один живий струмінь у фольклорно–історичному процесі нашого народу, який висвітлює мистецьке життя одного села Сахнівки (тепер Ленінівка), що на Чернігівщині. Книжка називається «Перетик», видана товариством «Чернігівське земляцтво» (Київ, 2000). Автори – Надія Данилевська, учитель-методист з українознавства школи № 186 м. Києва та Микола Ткач, доцент Київського національного університету культури і мистецтва. Книжка охоплює пісенний фольклор (родинно-побутові, колядки, щедрівки, самобутні веснянки тощо), узори вишивок, сповнені розмаїттям символів та міфопоетичних образів, що поєднують у собі християнські та дохристиянські мотиви, сімейні і родинні світлини жителів, їхні оповідки про своє життя-буття місцевою говіркою, казки та легенди, перекази, прикмети, сахнівські звичаї та обряди і навіть короткий словник.

Українці ще мають унікальну можливість спостерігати свою автентичну музичну культуру в живому звучанні сільських хорів та інструментальних капел, але, на жаль, автентичне виконання етнічної музики селянами – природними носіями звичаїв і традицій – на наших очах (страшно казати) завершує тисячолітню епоху свого існування і нащадки цих носіїв перестали наслідувати їх. З другого боку, народилася ціла низка гуртів і солістів, які ставлять собі за мету максимально точно відтворювати обрану манеру співу. Гурти «Древо» (Київ), «Муравський шлях» (Харків), гурт «Володар», «Надобридень» у своєму репертуарі виконують те, що почули у власних етнографічних експедиціях.

Громадська організація «Арт Екзистенція» у співпраці з Мистецькою агенцією «Арт Велес» (художній керівник Василь Вовкун), українськобританським підприємством «Комора» та каналом «1+1» започаткували проект «Моя Україна», головним завданням якого є записи українського автентичного фольклору – основи сучасної культури великої європейської нації у цілісному культурно-побутовому контексті. Компакт-диск «Берви» (2001) є першим із цієї серії, адресований учням, студентам, викладачам та всім шанувальникам справжнього мистецтва. Далі були чудові ком пакт-диски «Зелений шум Полісся» (2002), декілька видань «Київська Русь. Український автентичний фольклор», (Арт Велес, 2002), «Над річкою Карайцем», пісенна традиція села Рівне Муровано-Куриловецького району Вінницької області, «Кобзарсько-лірницька традиція. Тарас Компаніченко. Народна бандура та ліра» (2002).

Об’єднання «Оберіг ХХI» разом зі студією звукозапису «Аркадія» при Національній спілці композиторів випустили ком пакт-диски «Народна музика України», «Пити чи не пити», «Тріо Маренич», «Ніна Матвієнко», «Марія Миколайчук», два видання ком пакт-диску з піснями українського народу у виконанні тріо «Золоті ключі» мають неабияку популярність в Україні та за її межами.

Отже, історична науково-фольклористична думка минулого тисячоліття і початку нового, свідками якого ми є, проявляла глибокий інтерес до фольклорно-етнографічного простору українського народу, залишивши нам у спадок наказ – зберегти те, що маємо, навчити своїх дітей поваги і любові до своєї землі, мови, культури, звичаю, щоб залишитися народом, а не «населением». Адже фольклор – глибоко демократичне мистецтво, вияв колективної думки і колективних емоцій, носій чеснот, морально-етичних і естетичних ідеалів.

. Висновки
Отже, фольклор є важливим історичним джерелом, бо в саме через фольклор дослідники вивчають обряди і звичаї народу, його побут, вірування, пояснення різних явищ природи.

Фольклор   -    невід'ємна    складова   національної  культури будь- якого народу.

Важливою складовою частиною художньої культури народу, його неписаною словесністю є фольклор або усна народна творчість. Цим терміном окреслюють усю творчу діяльність народу: поезію, музику, театр, танець, архітектуру, художнє й декоративно-ужиткове мистецтво.

Фольклор – це передісторія літератури, джерело її виникнення.
Список літератури:

  1. Андрійченко В.С. Український фольклор. – Львів, 1998.

  2. 1.  Азадовский  М.  Литература  и  фольклор:  Очерки  и  этюды.  - Л.:
       Художественная литература, 1938. - 293 c.

  3. Лановик М.Б., Лановик З.Б. Українська усна народна творчість: Підручник. – 2-ге вид., стер. – К.: Знання – Прес, 2003. – 591 с

  4. Українська та зарубіжна культура / За ред. Козири Є.І. – К., 2000.

  5. Історичне джерелознавство : Підручник / Я. С. Калакура, І. Н. Войцехівська, С. Ф. Павленко-К. Либідь, 2002

  6. Павлюк  C.  Особливості  та  динаміка  сучасного процесу етнічної
       самоідентифікації  українців: до питання теорії етносу // Слово і чаc.
       - 2002. - № 6. - C. 3 - 6.

  7. Слов'янське   літературознавство   і   фольклористика.   Вип.18:
       Республіканський  міжвідомчий  збірник  наукових  праць  /  Редакційна
       колегія Вервес Г.Д. та ін. - К.: Наук. думка, 1990. - 106 c.

  8. Шаян В. Джерело споконвічної сили української культури: фольклор і
       державницька  свідомість // Народна творчість та етнографія. - 2001. -
       № 1 - 2. - C. 46 - 55.








Скачать файл (195.5 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации