Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Банківські операції - файл 1.doc


Банківські операції
скачать (86.5 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc87kb.03.12.2011 15:58скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

Реклама MarketGid:
Загрузка...




Зміст


  1. Механізм розрахунків платіжними дорученнями. Розрахунки платіжними дорученнями через підприємства зв'язку. Розрахунки плановими платежами.

  2. Цінні папери як форма забезпечення кредиту.

  3. Ризики і ліквідність інвестиційних операцій.

  4. Задача.

  5. Література.

Вступ

Комерційні банки – основна ланка кредитної системи країни, у яку вхо­дять кредитні установи, що здійснюють різноманітні банківські операції для своїх клієнтів на засадах комерційного розрахунку. Для цього вони використо­вують не тільки свій власний капітал, але і залучений фінансовий капітал у виді внесків, депозитів, міжбанківських кредитів та інших джерел. Причому залучені засоби, як правило, значно перевищують обсяг власного капіталу комерційних банків.

  1. Оскільки кредитно-банківська система має життєво важливе значення для економіки країни, вона служить об'єктом ретельного нагляду і регулювання як з боку Національного банку України, так і з боку вищих органів державної влади і управління. Нагляд за комерційними банками і регулювання їхньої діяльності переслідує головним чином дві мети: забезпечення стійкості і запобігання банк­рутства банків; обмеження концентрації капіталу в руках деяких банків з метою недопущення монопольного контролю над грошовим ринком

^ 1. Механізм розрахунків платіжними дорученнями. Розрахунки платіжними дорученнями через підприємства зв'язку. Розрахунки плановими платежами.
Платіжне доручення – це письмове доручення власника рахунка перерахувати відповідну суму зі свого рахунка на рахунок отримувача коштів.

Платіжні доручення застосовуються в розрахунках щодо місцевих, а також міжміських поставок за товари (роботи, послуги). Вони забезпечують максимальне наближення строків отримання товарно-матеріальних цінностей і здійснення платежу, прискорюють обертання оборотних коштів; запобігають виникненню кредиторської заборгованості в покупців.

Розрахунки платіжними дорученнями здійснюються також за нетоварними операціями. Це платежі до бюджету, цільових державних фондів; платежі кредитним установам, за банківськими позичками.

Розрахунки платіжними дорученнями здійснюються за такою схемою (рис. 2.1).



1 – постачальник відвантажує продукцію (виконує роботи, послуги); 2 – постачальник виставляє рахунок-фактуру за продукцію, роботи, послуги; 3 – покупець подає до банку, що його обслуговує, платіжне доручення; 4 – банк покупця списує з його рахунка кошти; 5 – банк покупця повідомляє покупця - власника рахунка про списання коштів; 6 – банк покупця передає електронним зв'язком або надсилає платіжне доручення на відповідну суму до банку постачальника; 7 – банк постачальника (отримувача коштів) зараховує кошти на рахунок постачальника; 8 – банк постачальника повідомляє постачальника про надходження коштів на розрахунковий рахунок випискою з розрахункового рахунка.

Платіжне доручення банк приймає тільки в межах коштів на розрахунковому рахунку, крім доручень на перерахування до бюджету сум податків, зборів, обов'язкових платежів і внесків до державних цільових фондів.
Якщо постачальник (отримувач коштів) не має рахунка в банку або розрахунки між постачальником і покупцем платіжним дорученням неможливі, підприємство може виконати розрахунок гарантованим платіжним доручення через підприємства зв'язку. Гарантовані платіжні доручення застосовуються у разі переказу коштів на виплату заробітної плати працівникам, що заготовляють сільськогосподарську продукцію в населених пунктах, де відсутні банківські установи.

Так само переказують окремим громадянам пенсії, заробітну плату, авторський гонорар, витрати, пов'язані з відрядженням, тощо. У таких випадках підприємство-платник виписує платіжне доручення, де визначено призначення вказаної суми, на підприємство зв'язку і передає його в банк. До доручення додаються бланки заповнених грошових переказів на отримувачів і загальний список отримувачів грошей.

Розрахунки платіжними дорученнями мають ряд позитивних сторін у порівнянні з іншими формами розрахунків, а саме:

- відносно простий і швидкий документооборот;

- прискорення руху коштів;

- можливість використання даної форми розрахунків за нетоварних платежів.
Планові платежі – форма безготiвкових розрахункiв покупцiв iзпостачальниками, яку використовують за умови рiвномiрних постiйних поставоктоварiв i надання послуг, у тому числi транспортних.

За цього способу розрахунки провадяться перiодично згідно з домовленiстю сторiн. Плановiплатежi можуть здiйснюватися як платiжними дорученнями, так iвимогами-дорученнями, щоденно чи перiодично – в термiни, узгодженi мiжпостачальником i покупцем. Сума планових платежiв залежить вiд узгодженоїсторонами перiодичностi платежiв та обсягiв поставок чи наданих послуг. Черезпевний час, але не рiдше як раз на мiсяць, постачальник i покупець уточнюютьрозрахунки, виконанi за цей перiод плановими платежами, i погашають сальдозаборгованостi.

У разі рівномірних і постійних поставок товарів і наданих послуг покупці можуть розраховуватися з постачальниками в порядку планових платежів, при яких розрахунки здійснюються періодично за домовленістю сторін.

Перерахування планових платежів проводиться платіжними дорученнями.

Планові платежі можуть виконуватися щоденно або періодично, в строки, погоджені між постачальником і покупцем. Строк укрупненого планового платежу призначається, як правило, на середній робочий день розрахункового періоду.

Суми кожного планового платежу встановлюються сторонами на наступний місяць (квартал), виходячи з періодичності платежів і обсягу поставок чи надання послуг.

При щоденних планових платежах їх розміри визначаються діленням суми поставок за місяць на кількість робочих днів банку в цьому періоді. При безперервному циклі виробництва і реалізації продукції сума планового платежу може розраховуватися, виходячи з числа календарних днів у місяці.

На кожний плановий платіж банку подається окремий документ.

Періодично, але не рідше одного разу на місяць покупець і постачальник уточнюють свої розрахунки на основі фактичного відпуску товару чи надання послуг і проводять перерахунки в порядку, обумовленому в угоді. При цьому різниця, яка виникла, може перераховуватися окремим дорученням або враховуватися при черговому плановому платежі. Уточнення розрахунків доцільно прилучати до останнього платежу місяця з тим, щоб на звітну дату взаємна заборгованість сторін була мінімальною.

  1. ^ Цінні папери як форма забезпечення кредиту.

Основна маса кредитів надається банками під забезпечення. Всі форми забезпечення кредиту (майно, зобов’язання) повинні задовільняти таким вимогам:

¾ висока ліквідність, тобто можливість активів до конвертування у грошову форму;

¾ здатність до тривалого зберігання (як мінімум протягом періоду кредитування);

¾ стабільність цін на заставне майно;

¾ низькі витрати на зберігання і реалізацію застави.
Формами забезпечення кредитів можуть виступати цінні папери.

Перед видачею позики під цінні папери банку необхідно врахувати ряд факторів: можливість реалізувати заставу, кредитоспроможність емітента та інші. Надаючи позики під цінні папери, банк здійснює періодичні перевірки з метою з’ясування можливості реалізації цінних паперів у разі необхідності. Він також перевіряє фінансовий стан емітента і ринкову вартість заставлених цінних паперів. Крім того, банк повинен переконатись у тому, що отримані кошти будуть використанні на виробничо-господарські потреби, а не для придбання нових цінних паперів, що пов¢язано з обмеженням біржової спекуляції позичальників та пониженням ризику їх банкрутства. Банк повинен бути впевнений, що дані цінні папери можна передавати в інші руки. Ще один важливий фактор ¾ власність на цінні папери. Якщо цінні папери належать одночасно двом особам, то позику можна оформлювати лише в разі, коли обидві ці особи погодяться на пердачу їх під заставу.
Витрати на зберігання цього виду застави незначні, оскільки, як правило, цінні папери зберігаються на спеціальному рахунку депонування цінних паперів. Нескладна і вартісна оцінка заставленого майна. Узв¢язку з тим, що вимірювання вартості цінних паперів відбувається тільки на фондовій біржі, банку досить просто оцінити їх заставну вартість. Вона визначається дещо нижчою за біржовий курс перш за все на підставі можливих коливань курсу.

Банки можуть використовувати цінні папери, що перебувають у їхній власності, як предмет застави, тобто як предмет забезпечення своїх зобов'язань за угодами при одержанні кредиту (рефінансування) від Центрального банку або на міжбанківському ринку. У світовій банківській практиці застава цінних паперів є однією з найпоширеніших форм забезпечення повернення кредиту, що пояснюється наявністю розвинутого фондового ринку й особливими властивостями цінних паперів як предмета застави, наприклад здатністю до тривалого зберігання, мінімальними витратами на зберігання.
Застава цінних паперів оформляється договором про заставу або заставним зобов'язанням. Власник цінних паперів (у даному випадку банк-позичальник) у відносинах застави є заставодавцем. Передача цінних паперів заставодержателю (банку-кредитору) не означає, що йому переходить право власності. При виконанні своїх зобов'язань перед заставодержателем право власності на цінні папери залишається за заставодавцем. Згідно з законодавством заставодержатель (кредитор) має право в разі невиконання заставодавцем (позичальником) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення претензій із вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.
Заставні операції банків не мають самостійного значення. Вони є похідними від кредитних операцій і здійснюються банками для гарантування своєчасного і повного погашення кредиту.
Цінні папери як предмет застави повинні задовольняти певні вимоги: належати заставодавцю, бути ліквідними, їхня вартість має перевищувати суму позички і нарахованих процентів. Маржа, тобто різниця між вартістю заставлених цінних паперів і позичкою, що надана під цінні папери з урахуванням процентів, залежить від якості цінних паперів. У світовій банківській практиці найвищий рейтинг якості мають державні цінні папери, зважаючи на їхню надійність, ліквідність і визначеність. Розмір позички може досягати 90% від вартості заставлених державних цінних паперів, тобто маржа може становити близько 10%. При використанні для застави корпоративних цінних паперів береться до уваги, чи обертаються вони на біржі. Цінні папери, що котируються на біржі, оцінюються, як правило, вище, ніж ті, що не котируються, тому маржа при їх використанні під заставу буде нижчою.
Згідно з нормативними документами НБУ операції РЕПО поділяються на три види залежно від терміну дії і порядку встановлення процентної ставки:

• нічне РЕПО. Термін дії становить один день. Процентна ставка є фіксованою на весь період проведення операції;

• відкрите РЕПО. Термін операції в угоді не визначається. Кожна зі сторін угоди може вимагати виконання операції РЕПО, але з обов'язковим повідомленням про завершення операції. Процентна ставка не є фіксованою;

• строкове РЕПО. Термін операції визначається в угоді. Ставка є постійною протягом усього терміну проведення операції.

Національний банк може здійснювати операції РЕПО з купівлі-продажу державних цінних паперів як шляхом безпосередньої домовленості з комерційними банками, так і проведенням тендера заявок комерційних банків на участь в операціях РЕПО. У другому випадку НБУ через свої регіональні управління не пізніше ніж за тиждень до проведення тендера надсилає повідомлення із зазначенням дати та умов його проведення. Комерційні банки, які бажають взяти участь у тендері, подають заявки, в яких пропонують свої умови, зокрема стосовно ціни в першій і другій частині операції. Після закінчення тендера НБУ наступного робочого дня надсилає комерційному банку, який виграв тендер, повідомлення-підтвердження про намір укласти договір на здійснення операції РЕПО. В договорі передбачаються термін, сума, ціна і перелік державних цінних паперів, які беруть участь в операції РЕПО; зобов'язання продати державні цінні папери зі зворотним викупом, яке має кореспондуватись із зобов'язанням купити ці державні цінні папери із зворотним продажем, і порядок установлення процентного доходу.
При проведенні операцій РЕПО визначається дві ціни: ціна продажу цінних паперів і ціна їх зворотного викупу. Орієнтиром при визначенні ціни продажу в першій частині операції РЕПО може бути середньозважена ціна того аукціону, на якому були придбані цінні папери, що є предметом угоди. Ціна зворотного викупу цінних паперів, тобто ціна в другій частині операції РЕПО, визначається в результаті торгів між учасниками угоди.
Операції щодо обліку облігацій за угодами РЕПО здійснюються у депозитарії Національного банку. Банк-продавець надає Депо-розпорядження, на підставі якого депозитарій здійснює блокування облігацій. Повідомлення про блокування подається банку-покупцю. Після надходження повідомлення покупець переказує кошти на рахунок продавця облігацій. При зворотному викупі після надходження повідомлення про перерахування коштів у депозитарії здійснюються операції з розблокування облігацій.

^ 3.Ризики і ліквідність інвестиційних операцій.

Інвестиції – це витрати на виробництво та нагромадження запасів виробництва, або ж сукупність витрат, які реалізуються у формі довгострокових вкладень капіталу в промисловість, сільське господарство, транспорт, будівництво та інші галузі народного господарства.

Згідно з законодавством інвестиції поділяються на:
1. Капітальні (придбання будівель, споруд, інших об'єктів нерухомості, інших основних фондів та нематеріальних активів).
2. Фінансові (придбання корпоративних прав, цінних паперів, деривативів та інших фінансових інструментів). У свою чергу, фінансові інвестиції розрізняються як:
·– прямі інвестиції - передбачає внесення коштів чи майна до статутного фонду юридичної особи в обмін на корпоративні права, емітовані такою юридичною особою;
·– портфельні інвестиції - придбання цінних паперів та інших фінансових активів за кошти на біржовому ринку;

3. Інвестиції під реінвестиції – здійснення капітальних чи фінансових інвестицій за рахунок прибутку, отриманого від інвестиційних операцій.

Цілі інвестиційної діяльності комерційного банку полягають у додержанні безпеки банківських коштів, забезпеченні їх диверсифікації, доходу та ліквідності.

Участь банків в інвестиційному процесі може здійснюватися за двома напрямами:
·– за допомогою механізмів фондового ринку;
·– за допомогою механізмів середнього та довгострокового кредитування

Фактори ризику збитків і втрат банківської ліквідності від інвестиційних операцій.

Між позичковими та інвестиційними операціями КБ існує тісний зв'язок:

1. Банки для підтримання оптимальної структури своїх активів залежно від економічної ситуації змінюють її або на користь позичок, або на користь інвестицій.

2. Однією із функцій інвестиційних операцій є поповнення капіталу відповідно до "сходинкових" строків зобов'язань як інвестиційного, так і позичкового портфеля, що дає змогу задовольнити непередбачувану потребу в коштах, яка виникає у зв'язку з вилученням клієнтами своїх коштів, або одержанням заявок на позички, що перевищують наявні ресурси.

3. Постійно коригуючи співвідношення між інвестиціями та позичками, банки мають можливість управляти ліквідністю, платоспроможністю та виконувати інші обов'язкові нормативи. Це відбувається шляхом перерозподілу коштів між інвестиційним та позичковим портфелем.

Банківським інвестиціям властиві фактори ризику, хоча з ряду причин, інвестиції не повинні мати такої ж ліквідності, як і позички.

Кредитний ризик характерний для ЦП в разі, коли фінансові можливості емітента різко погіршуються, що призводить до неспроможності погашення боргу за ЦП.

Ринковий ризик виникає у зв'язку з непередбачуваними змінами на ринку ЦП.

Процентний ризик пов'язаний із коливанням процентних ставок, що може призвести до збитків в інвестиційній діяльності.

Інвестиційна діяльність банків повинна мати деякий захист від ризику виникнення збитків і втрат ліквідності банків.

Інвестиційні операції, як і кредитні, приносять основну частину доходів банку, також підлягають ризикам.

Банківським інвестиціям властиві такі ризики:

1. Кредитний ризик. Пов'язаний з імовірністю того, що фінансові можливості емітента знизяться настільки, що він виявиться неспроможним виконати свої зобов'язання щодо сплати основного боргу та доходів по цінних паперах.

2. Ринковий ризик. Випливає з того, що за непередбачуваних обставин на ринку цінних паперів або в економіці привабливість цінних паперів як об'єкта грошових вкладень може бути частково втрачена, внаслідок чого їх продаж стане можливим лише за умови великої знижки.

3. Процентний ризик. Пов'язаний з тим, що зростання чи зниження процентних ставок негативно вплине на різницю між процентними доходами і процентними витратами. Наприклад, зростання процентних ставок веде до зниження ринкової ціни раніше емітованих зобов'язань.

4. Інфляційний ризик. Імовірність того, що ціни на товари і послуги, що придбаваються банком, збільшаться або вартість активів банку буде зведена до нуля через зростання цін.

З метою підвищення доходів, зменшення ризику втрати ліквідності в нинішніх умовах комерційні банки застосовують дійові методи управління інвестиційним портфелем, а саме:

1. Метод короткострокового акцепту. Цей метод відноситься до найбільш обережних. Інвестиційний портфель банку повністю формується з короткострокових цінних паперів (2 - 3 роки), що підвищує банківську ліквідність. Цей підхід доцільний в період зростання процентних ставок. Дохідність тут не розглядається як пріоритетна ціль.

2. Метод рівномірного розподілу коштів. Дозволяє зменшувати коливання в доходах від цінних паперів і, хоча не приносить великих доходів, гарантує відсутність значних втрат.

3. Метод довгострокового акцепту. Цей метод є протилежністю методу короткострокового акцепту. Доцільний в період падіння ринкових норм процента. На практиці є доступною переважно великим банкам, які мають доступ до ліквідних коштів.

4. Метод процентних очікувань.

Застосування цього методу пов’язане з прогнозуванням динаміки процентних ставок і спекуляцією на цих змінах.

5. Метод «штанги».

Цей метод є найбільш доцільним для комерційних банків. При такому підході основна частина інвестиційного портфеля складається з довгострокових зобов’язань, що врівноважуються короткостроковими паперами, в той час як облігацій з середнім терміном дуже мало або вони взагалі відсутні.

6. Метод формування резервів:

Банки формують резерви для покриття можливих збитків і втрат ліквідності від операцій із ЦП.

7. "Сходинковий" метод:

Банки намагаються урівноважити частку інвестиційного портфеля, що складається з безстрокових та довгострокових зобов'язань, відповідною часткою короткострокових цінних паперів.
Як правило, у практиці комерційних банків дані методи використовуються комплексно, доповнюючи один одного залежно від конкретної економічної ситуації та фінансового становища банку.
Основним засобом зменшення ризику є диверсифікація вкладень, коли капітал розподіляється між великою кількістю цінних паперів. При цьому цінні папери купуються різних видів, різної якості та з різним терміном погашення. За допомогою диверсифікації неможливо повністю позбавитись ризику, але можна його зменшити.

При диверсифікації рекомендується обмежити вкладення коштів у певний вид цінних паперів в розмірі 10% від загальної вартості інвестиційного портфеля. Коли інвестиційний портфель досягне такого стану, що інвестор забезпечить необхідне досягнення інвестиційних цілей, він вважається збалансованим.

Балансу можна досягнути за допомогою включення до інвестиційного портфеля оборонних цінних паперів (облігацій, простих і привілейованих акцій), що забезпечить надійність вкладень і стабільний дохід, та агресивних цінних паперів (простих акцій), що забезпечують швидке зростання капіталу.

Задача:

Клієнт американського банку знає, що йому необхідні через три місяці позичити євро терміном на 6 місяців. Його турбує, що відсоткова ставка євро може стати вищою через три місяці, і він хоче зафіксувати ставку євро сьогодні.

Запропонуйте: Способи, якими ця компанія може зафіксувати майбутню вартість позички євро уже сьогодні.
Розв'язання:

Модель прогнозування фінансової неспроможності, розроблена американським економістом Е. Альманом, має також назву "розрахунок 2г показника" і є класичною у своїй сфері, оскільки включена до більшості підручників, присвячених фінансовому прогнозуванню та оцінці кредитоспроможності підприємств. Побудована Альтманом багатофакторна дискримінанта функція має такий вигляд:

2= 0,012Х1 + 0,014Х2+ 0,033Х3 + 0,006X4 + 0,999Х5,

де 2 – залежна змінна (інтегральний показник фінансового стану підприємства);

Х1, Х2..., Хр – незалежні змінні (показники) дискримінантної моделі.

Як бачимо, це п'ятифакторна модель, де факторами виступають окремі показники фінансового стану підприємства. Адаптовані до вітчизняних стандартів фінансової звітності окремі змінні дискримінантної функції мають такий вигляд:

Х1 – Робочий капітал / Валюта балансу;

Х2 – Сума нерозподіленого прибутку (непокритого збитку) та резервного капіталу / Валюта балансу;

Х3 – Звичайний прибуток до оподаткування + Проценти за кредит / Валюта балансу;

Х4 – Ринкова вартість підприємств (ринкова вартість корпоративних прав) / Позичковий капітал;

Х5 – Чиста виручка від реалізації продукції / Валюта балансу.

Література:
1. Наказ від 10 січня 2000 р. м.Київ №1 «Про затвердження Порівняльної

таблиці по застосуванню нового Плану рахунків бухгалтерського обліку бюджетних установ».

2. Банківська справа: Навч. посіб. / За ред. проф. Р. I. Тиркала. – Тернопіль: Карт-бланш, 2006. – 314 с.

3. Дубовик Н. Н. Ресурсная деятельность коммерческих банков. – К.: Банк "Украина", 1996.

4. Банківські операції: Підручник / А. М. Мороз, М. І. Савлук, М. Ф. Пуховкіна та ін.; Заг. ред. А. М. Мороза. – 2-ге вид., випр. і допов. – К.: Вид-во КНЕУ, 2002. – 476 с.

5. Кредит і кредитні правовідносини: економічна природа і практика законодавчового регулювання: Теорія, практика, інформативна база. – К.: Козаки, 1996. – 144 с.


Скачать файл (86.5 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации