Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Денисова Т.А. (ред.) Кримінально-виконавче право - файл 1.doc


Денисова Т.А. (ред.) Кримінально-виконавче право
скачать (13775 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc13775kb.03.12.2011 21:53скачать

1.doc

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


Міністерство освіти і науки України

Гуманітарний університет «ЗІДМУ»

Запорізький юридичний інститут Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ

Київський Університет права

чз


52579

ц. 46.00

Кримінально виконавче право

Навчальний посібник


За редакцією кандидата юридичних наук, професора Т. А. Денисової


Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Ва. №

ББК 67.304.2
К66 Бадира В.А., Денисов С.Ф., Денисова Т.А., Мінаєв М.М., Хашев В. Г. Кримінально-виконавче право: Навчальний посібник /

За ред. Т. А. Денисової. — К.: Істина, 2008. — 400 с.

ISBN 978-966-8909-18-4

Навчальний посібник підготовлено згідно з вимогами Міністерства освіти і науки України.

Розроблений відповідно до навчальної програми курсу «Кримі­нально-виконавче право» навчальний посібник включає основні положення, що містяться у Загальній та Особливій частинах, нор­мативну базу курсу з урахуванням змін кримінально-виконавчого законодавства, тести, глосарій, а також запитання, що необхідні для практичної роботи працівників кримінально-виконавчої служби.

Книга розрахована на студентів, курсантів та слухачів вищих навчальних закладів, аспірантів, ад'юнктів, викладачів, працівників кримінально-виконавчої служби України, а також юристів, які ви­вчають кримінально-виконавче право.
^ АВТОРСЬКИЙ КОЛЕКТИВ: Бадира В.А. — навчальні завдання до тем курсу; Денисов С.Ф. тема 15; глосарій, тестові завдання, список реко­мендованих джерел (у співавторстві з Хашевим В. Г.); Денисова Т.А. — передмова, теми 1 —14; Мінаєв М.М. — схеми до тем курсу;

Хашев В.Г. — глосарій, тестові завдання, список рекомендованих джерел (у співавторстві з Денисовым С.Ф.).
РЕЦЕНЗЕНТИ:

Джужа О.М. доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України, проректор з наукової роботи Київського національ­ного університету внутрішніх справ;

Лукашевич В.Г. — доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України, перший проректор Гуманітарного університету «За­порізький інститут державного та муніципального управління»;

^ Фесенко Є.В. — доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри кримінального та адміністративного права Академії адво­катури України

Гриф надано Міністерством освіти і науки України Лист від 21.06.2007р. № 1.4/18-Г-987

ББК 67.304.2

ISBN 978-966-8909-18-4 © Колектив авторів, 2008

© Видавництво «Істина», 2008

ПЕРЕДМОВА
Правосуддя, милосердя, професіоналізм

Найбільш небезпечним негативним соціальним явищем се­ред тих, які вирізняються агресією, жорстокістю, спричиняють такі тяжкі наслідки, як смерть, розруха, знищення моральних та матеріальних цінностей, є вчинення злочинів. Щоб запобіг­ти злочинності, суспільство має докладати зусиль, утримувати своїх членів від вчинення протиправних дій та стимулювати їх законослухняну поведінку.

Захистом суспільства від протиправних дій особи, яка вчи­нила злочин, є застосування покарання. Проте, караючи зло­чинця, суспільство не повинно переходити певні межі, щоб не стати заручником кримінал ізації окремого регіону чи держави. Визначаючи розмір та вид покарання, необхідно враховувати не тільки санкцію відповідної статті, а й інші загальні засади призначення покарання: ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного, обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання, тощо. Але головною повинна бути теза, що особі, яка вчинила злочин, має бути призначене таке покарання, яке було б необхідним та достатнім для її виправлення та запобі­гання новим злочинам.

Кримінальне покарання як специфічна форма державного примусу традиційно здійснює психологічний та виховний вплив на конкретного засудженого, а також є одним із засобів управління процесом соціальної реадаптації злочинця до умов життя суспільства. Кримінальне покарання передбачає позбавлення чи обмеження засудженого у певних духовних, матеріальних та фізичних благах. Штраф, громадські чи вип­равні роботи, арешт, позбавлення волі та інші види покаран­ня є заходами примусу, які мають певний каральний зміст. Переживання, викликані кримінальним покаранням, мають спонукати засудженого усвідомити свою провину та відпові­дальність перед суспільством і державою. Засуджений не має права порушувати кримінально-правові та кримінально-ви­конавчі заборони, йому необхідно дотримуватись обов'язків, встановлених нормативними актами кримінально-виконавчої служби. Правослухняна поведінка засудженого, осуд ним вчиненого злочину, соціальна адаптація і життя без правопо­рушень — все це є головним результатом карально-виховного впливу і ознакою виправлення особи.

Після проголошення незалежності Україна досягла певного поступу в розвитку демократичного суспільства, заснованого на принципах верховенства права та поваги до прав людини. Незалежність створила умови для розширення в країні прав і свобод людини та наповнення їх новим змістом. Так, Кон­ституція України визнає людину, її життя, честь та гідність, недоторканність і безпеку як найвищу соціальну цінність. Задекларовані Конституцією права і свободи людини повинна забезпечити держава, яка знаходиться на перехідному етапі свого розвитку і здійснює пошук шляхів самовдосконалення, насамперед політичної, економічної та соціальної сфер. Вод­ночас починається реформування законодавства: його зміна, внесення доповнень, уточнень, розробка нових концепцій та моделей тощо. Дуже важливо, щоб ці реформи відбувалися у правильному напрямі, були враховані найсучасніші наукові дослідження та набутий практичний досвід, особливості, при­таманні нашій державі, та міжнародні розробки, багатовіковий досвід минулого та прогнози майбутнього.

Історія пам'ятає, що функціонування з 50-х років XX ст. таборів для засуджених до позбавлення волі, а також системи умовного засудження та умовного звільнення з обов'язковим залученням до праці мали основне призначення — організа­цію переміщення численних засуджених з одного регіону в інший для вирішення первинного економічного завдання. Не процес виховання, не режим відбування покарання, а саме виробничий план став на довгі десятиліття основним завдан­ням і дав основний прибуток не лише системі Міністерства внутрішніх справ України, а й державі загалом. З початком реформ у кримінально-виконавчій системі України склалася досить складна ситуація, що передбачала подолання наслідків радянської виправно-трудової системи. На шляху реального реформування необхідно було долати кризові явища, які суп­роводжувались значною реконструкцією існуючих структур і насамперед відокремленням кримінально-виконавчої системи від Міністерства внутрішніх справ України та створенням Державного департаменту України з питань виконання пока­рань (далі — ДДУПВП). Засновані на кримінальних репресіях установи примусової праці вже з перших кроків переходу до ринкової економіки зламали стійкість економіки виправно-трудового комплексу. Буквально за кілька років вона втратила свою ефективність і почала швидко руйнуватись.

Орієнтація реформ незалежної України на розбудову де­мократичного суспільства і правової держави дала можливість змінити уявлення про «свободу» та «покарання». Це зумовило проведення принципово нової, самостійної політики у сфері застосування кримінальних покарань, а саме їх призначення, виконання та відбування. За останній час прийнято низку законів, інших нормативних актів, а саме: 11 липня 2003 р. — Кримінально-виконавчий кодекс України, 23 червня 2005 р. — Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», кілька відомчих актів, що регламентують діяльність ДДУПВП та його структурних підрозділів тощо.

Нещодавно у Київській області відкрито установу виконан­ня покарань нового типу, яка обладнана на зразок зарубіжних аналогічних установ. Проте вона стала прикладом того, що жодні прийнятні умови існування не змінюють тюремних тра­дицій та взаємовідносин засуджених і персоналу, якщо вони не зазнають докорінних внутрішніх змін.

Сучасна система відбування покарань залишилась однією з самих жорстких та неефективних у світі. Той, хто хоча б одного разу відбував покарання в місцях позбавлення волі, не відчуває страху перед майбутнім засудженням, бо йому знайомі і оточення, і традиції, і загальна система відбування покаран­ня. Специфічна субкультура, тісне спілкування в мікрогрупах сприяє розвитку агресії, культу насильства та жорстокості щодо влади, суспільства, підвищує злочинний професіоналізм та інтенсивність криміналізації. Це істотно впливає на живучість тюремних традицій, згуртованість злочинного середовища, поширення відповідних негативних відносин через осіб, звільнених з місць позбавлення волі. На жаль, ця система не спроможна змінити душу людини, повернути її у суспільство відновленою, з позитивними змінами і установками не про­довжувати злочинну діяльність.

Проте цього можна досягти за умови вирішення проблеми кадрового забезпечення кримінально-виконавчої системи. У зв'язку з цим виникає нагальна потреба у підвищенні рівня правової підготовки працівників органів і установ системи виконання кримінальних покарань.

Слід констатувати, що в період навчання у вищих нав­чальних закладах при розподілі навчальних годин пріоритет віддається, і це цілком виправдано, таким дисциплінам, як кримінальне право та кримінальний процес. Але проблеми виконання/відбування покарання є не менш важливими, адже кожен хибний крок співробітника кримінально-вико­навчої системи може назавжди скалічити життя людини, яка відбуває кримінальне покарання. Сьогодні кримінально-вико­навча система України знаходиться на шляху кардинального реформування. Саме тому оновленій системі необхідні висо­кокваліфіковані співробітники.

Автори навчального посібника розраховують, що він стане у пригоді студентам, курсантам та слухачам вищих навчаль­них закладів України, аспірантам, ад'юнктам, викладачам, працівникам кримінально-виконавчої служби, а також всім небайдужим до проблем кримінально-виконавчого права. Ми сподіваємось на дискусію не тільки професіоналів, а й широких верств населення, у тому числі представників громадськості та засуджених, які відбувають чи відбули покарання.

Гаслом цього видання ми обрали: «Правосуддя, милосердя, професіоналізм», бо вважаємо, що майбутній слідчий, який складає обвинувальний вирок, суддя, який розглядає справу по суті, співробітник кримінально-виконавчої установи, який виконує вирок суду, — всі вони повинні мати саме такі якості, які необхідні для роботи із засудженими.

Стимулювання засуджених до правомірної поведінки і нек-римінального життя в суспільстві після звільнення від кримі­нального покарання має бути основою під час застосування виправного впливу на засуджених. Засуджений не повинен відчувати себе ізгоєм. Саме за його безпосередньої участі суспільство і ДДУПВП повинні будувати відновні програми, які давно використовуються в країнах Західної Європи, але для нашого суспільства видаються непридатними.


1 Кристи Н. Борьба с преступностью как индустрия. Вперед, к Гулагу западного образца / Пер. с англ. А. Петрова, В. Пророковой; Предисл. Я. Гилинского. — 2-е изд. — М.: РОО «Центр содействия реформе уго­ловного правосудия», 2001. — С. 38—40.

Свого часу видатний вчений Н. Крісті описав зустрічі та збори в горах Норвегії, де предметом обговорення є питання кримінально-виконавчої політики, житгя засуджених, пробле­ми їх соціальної адаптації тощо. На ці збори приїздять видатні політики, представники преси, духовенства, посадові особи установ виконання покарань, науковці, колишні ув'язнені та засуджені, які отримали відпустку1, і всі разом вирішують про­блеми кримінально-виконавчої системи. Зараз навіть немож­ливо собі уявити таку ситуацію в нашій країні. Але саме тоді, коли щось подібне буде проходити в Україні, ми фактично, а не на папері, зможемо змінити політику держави при призначенні і виконанні покарань і отримаємо право називатися цивілізо­ваним суспільством. Слід підтримати позитивні ініціативи, що постійно висловлювались Л.В. Багрієм-Шахматовим, І.Г. Бо-гатирьовим, О.П. Букаловим, В.В. Голіною, І.М. Даньшиним, О.М. Джужею, В.М. Дрьоміним, О.Г. Колбом, А.П. Закалю-ком, О.М. Костенком, М.П. Мелентьєвим, В.О. Меркуловою, В.П. Пєтковим, Г.О. Радовим, В.В. Сташисом, А.Х. Степа-нюком, В.М. Трубніковим, О.Г. Фроловою, В.І. Шакуном та іншими щодо пошуків шляхів реформування не лише системи виконання покарань, а й суспільства.

Слід змінювати традиції суспільства, вчитися виявляти тер­пимість, підвищувати рівень правової культури і моральності. Тоді заходи держави щодо скорочення та лібералізації кримі­нально-правового примусу будуть сприйняті суспільством як такі, що мають відбуватися. Це не означає, що за вчинений злочин суспільство не повинно покарати злочинця. Принцип невідворотності покарання є обов'язковим, і за вчинення будь-якого злочину винний має бути покараний. Але кримінальне покарання — це найсуворіший захід, і в установах виконання покарань слід утримувати осіб, небезпечних для суспільства, які вчинили тяжкі та особливо тяжкі злочини.

Автори висловлюють щиру подяку рецензентам цього навчального посібника: Джужі Олександру Миколайовичу — доктору юридичних наук, професору, заслуженому юристу України, проректору з наукової роботи Національного універ­ситету внутрішніх справ, Лукашевичу Віталію Григоровичу — доктору юридичних наук, професору, заслуженому юристу України, першому проректору Гуманітарного університету «ЗІДМУ» та Фесенку Євгену Володимировичу — доктору юри­дичних наук, професору, завідувачу кафедри кримінального та адміністративного права Академії адвокатури України за їхні слушні поради та зауваження.

Сподіваємося, що найближчим часом кожен з нас і всі разом ми зможемо змінити на краще та реформувати систему виконання покарань задля запобігання поширенню кримі­нальних звичаїв, традицій і злочинності в Україні.

Тетяна Денисова, кандидат юридичних наук, професор


^ КОЛЕКТИВ АВТОРІВ:
БАДИРА Валентина Андріївна — кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального права Інституту права Гумані­тарного університету "ЗІДМУ", полковник в/с у відставці

ДЕНИСОВ ^ Сергій Федорович — кандидат юридичних наук, доцент, начальник кафедри кримінального права та кримі­нології Запорізького юридичного інституту Дніпропетров­ського державного університету внутрішніх справ, полковник міліції

ДЕНИСОВА ^ Тетяна Андріївна — кандидат юридичних наук, професор, директор Інституту права Гуманітарного універ­ситету "ЗІДМУ", полковник міліції у відставці, заслужений юрист України

МІНАЄВ ^ Михайло Миколайович — кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права та процесу, заступник заві­дувача кафедри Інституту права Гуманітарного університету "ЗІДМУ"

ХАШЕВ ^ Вадим Георгійович — кандидат юридичних наук, старший викладач кафедри кримінального права та криміно­логії Запорізького юридичного інституту Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, майор міліції

^ ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА
Тема 1

ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОГО ПРАВА
1.1. Поняття, предмет, методи та принципи кримінально-виконавчого права

Кримінально-виконавче право — це галузь права, яка висту­пає засобом протидії злочинності на стадії кінцевого етапу правозастосування і регулює виконання кримінальних по­карань, що передбачені Кримінальним кодексом України. В ній, як і в інших галузях права, знаходить своє відображення воля держави.

Кримінально-виконавче право слід розуміти в трьох зна­ченнях:

  1. як галузь права;

  2. як науку;

  3. як самостійну навчальну дисципліну. Кримінально-виконавче право як галузь права — це система

юридичних норм, що передбачають підстави, принципи та інші загальні положення, регламентують порядок виконання і відбування покарань, визначають види органів та установ, які виконують покарання, порядок їх діяльності, здійснення контролю та нагляду, а також регулюють інші правовідносини, що виникають у сфері виконання покарань.

^ Кримінально-виконавче право як наука це система знань про тенденції та закономірності, які складаються в процесі виконання покарань та інших заходів кримінально-правового впливу, спрямовані на розробку пропозицій та рекомендацій щодо удосконалення кримінально-виконавчого права і зако­нодавства.

^ Кримінально-виконавче право як навчальна дисципліна це самостійний навчальний курс, побудований на систематизо­ваному відображенні основних положень кримінально-вико­навчого права та кримінально-виконавчого законодавства.

Певний час проблеми кримінального покарання, в тому числі його застосування, були предметом кримінального пра­ва. З ускладненням системи кримінальних покарань, їх мети та завдань, появою нових форм та видів їх виконання, нових органів, які виконують покарання, з кримінального права як самостійна почала виділятися нова галузь, яка в різних країнах отримала певну назву, а саме: пенологія, пенітенціарне право, виправно-трудове право* тощо.

Прийняті на початку 90-х років XX ст. важливі законодавчі акти, а потім нова Конституція України, яка стала правовою основою для реформування усіх галузей, необхідність при­ведення українського законодавства у відповідність до норм міжнародного права зумовили кардинальні зміни і в сфері виконання кримінальних покарань.

Оскільки завдання, цілі, принципи та зміст політики де­ржави у сфері виконання покарань зазнали суттєвих змін та значно розширили предмет правового регулювання виправно-трудового права, ця галузь права отримала назву «кримінально-виконавче право». Прийняття нових Кримінального кодексу України (КК) та Кримінально-виконавчого кодексу України (КВК) завершило трансформацію виправно-трудового права у кримінально-виконавче право.

Як і кожна галузь права, кримінально-виконавче право складається з правових норм, що регулюють певні суспіль­ні відносини. В основі розмежування галузей права лежить насамперед їх предмет, тобто коло суспільних відносин, що регулюються. У цій галузі предметом регулювання є суспільні відносини, які пов'язані з:

  1. виконанням усіх видів кримінальних покарань та інших заходів кримінально-правового впливу, передбачених КК (примусові заходи медичного та виховного характеру);

  2. застосуванням до засуджених засобів виправного впливу, які передбачені законом;

  3. регламентацією діяльності органів та установ, які вико­нують покарання;

  4. порядком участі органів державної влади та місцевого самоврядування, інших органів та громадських об'єднань у здійсненні контролю та нагляду за діяльністю органів і установ виконання покарань, а також у виправленні засуджених;

  5. процедурою звільнення від покарання та надання допо­моги звільненим особам.


* Термін «пенітенціарне право» є загальновживаним в зарубіжному праві, а також у законодавстві України до 1917 р. Виправно-трудове право як галузь права існувало за часів СРСР.

Проте не слід забувати, що норми кримінально-виконав­чого права є похідними від норм кримінального права. Вони виконують допоміжну роль у реалізації інституту покарання, визначену у матеріальному праві. Як слушно зазначає більшість науковців, кримінальне право є базовим щодо кримінально-виконавчого, а визначення у КК поняття, завдань, мети та видів покарань мають вирішальне значення для визначення предмета правового регулювання кримінально-виконавчого права1.

Водночас коло суспільних відносин, що регулюються кримінально-виконавчим правом, є досить широким. В нього включені питання конституційного, адміністративного, кримі­нально-процесуального, трудового, цивільного, сімейного, житлового та інших галузей права. Так, норми криміналь­но-виконавчого права містяться, наприклад, у законах про вибори, призначення пенсій, нормах цивільного, сімейного та житлового законодавства тощо. Кримінально-виконавче законодавство є головною, але не єдиною формою кримі­нально-виконавчого права. Саме тому поняття «кримінально-виконавче право» та «кримінально-виконавче законодавство» не є тотожними.

Предмет науки кримінально-виконавчого права грунтується на кримінально-виконавчому законодавстві, правотворчій та* правозастосовній практиці, національних та зарубіжних тео­ретичних концепціях, на положеннях філософії, теорії права, соціології, кримінального права та кримінології. Необхідно зазначити, що кримінально-виконавче право як наука не тіль­ки грунтується на правотворчій та правозастосовній практиці, а й безпосередньо впливає на неї. Саме в цьому виявляється зв'язок науки та практики.


1 Утевский Б.С. Вопросы теории исправительно-трудового права и практика его применения // Советское государство и право. — 1957. — № 12. — С. 84; Ткачевский Ю.М. Соотношение уголовного и уголовно-исполнительного законодательства // Вестник Московского университета: Серия «Право». — 1998. — № 2. — С. 16; Кримінально-виконавче право України: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / За ред. проф. А. X. Степанюка. — X.: Право. — 2005. — С. 5; Уголовно-исполнительное право: Курс лекций / Отв. ред. докт. юрид. наук, проф. A.A. Толкаченко. — СПб: Юрид. центр. «Пресе», 2004. - С. 18.

Отже, предмет кримінально-виконавчого права як науки значно ширший за предмет кримінально-виконавчого права як галузі. Він включає в себе: політику держави в сфері ви­конання покарань; історію розвитку відповідного світового та національного законодавства, а також органів та установ, які виконують покарання; систему кримінально-виконавчого законодавства та його джерела; міжнародні нормативно-пра­вові акти з питань виконання покарань; практику виконання покарань і виправлення засуджених.

Кримінально-виконавче право має свої методи. Під методом правового регулювання слід розуміти спосіб впливу юридичних норм на суспільні відносини. Саме характер та зміст предмета регулювання зумовлюють вибір методів галузі кримінально-виконавчого права.

Правове регулювання суспільних відносин у сфері виконан­ня кримінальних покарань регулюється за допомогою трьох основних методів:

  1. імперативного;

  2. диспозитивного;

  3. заохочувального.

Як зазначено у ч. І ст. 50 КК, покарання є заходом при­мусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Найсуворіший захід державного примусу, який передбачається тільки кримінальним законом, може бути застосовано лише за допомогою влади на основі суворої підпорядкованості. Саме тому особи, визнані винними у вчиненні злочину, пе­редбаченого законом, зобов'язані виконувати законні вимоги адміністрації органів та установ, що виконують покарання. У свою чергу останні мають право пред'являти до засуджених певні вимоги, віддавати накази, які є обов'язковими до ви­конання.

Отже, імперативний (власний) метод передбачає виконан­ня наказів, вимог, розпоряджень, забезпечених можливістю застосування правового примусу.

Водночас у кримінально-виконавчому праві набув широко­го застосування диспозитивний метод. Його сутністю є надання засудженому в певних межах права вибору варіанта власної поведінки у випадках, що передбачені законом. Наприклад, у випадках, коли засудженому надається право і можливість придбання продуктів харчування та предметів першої необ­хідності, право побачень, телефонних розмов тощо. Завдяки застосуванню цього методу забезпечується дотримання закон­них інтересів засуджених, створюються позитивні умови для реалізації їхніх прав.

Норми кримінально-виконавчого права передбачають низку конкретних форм реалізації методу заохочення. Виправний вплив на засуджених та виховна робота з ними передбача­ють створення найбільш сприятливих умов для збереження і розвитку позитивних якостей і навичок в особистості. Цей метод заохочує соціально позитивну поведінку осіб, які від­бувають покарання, яка буде не тільки схвалена державою та суспільством, а й надасть змогу поліпшити умови утримання засуджених та навіть сприятиме їх умовно-достроковому звільненню.

Ці основні методи кримінально-виконавчого права не виключають можливості застосування інших методів, про що не­одноразово зазначалося в науковій та навчальній літературі1.

Метод науки кримінально-виконавчого права можна виз­начити як сукупність засобів та прийомів дослідження явищ і процесів, що становлять предмет цієї науки. До таких на­лежать насамперед діалектичний метод як загальнонауковий метод пізнання дійсності, який дає можливість досліджувати проблеми в єдності їх соціального змісту та юридичної фор­ми, здійснювати системний аналіз кримінально-виконавчих і кримінально-правових норм. Також застосовуються загальні та спеціальні методи наукового пізнання: історичний, систем­но-структурний, порівняльно-правовий, логіко-юридичний тощо.

Принципи кримінально-виконавчого права — це розроблені наукою кримінально-виконавчого права на основі аналізу кримінально-виконавчих норм і виявлення закономірностей, що притаманні цій галузі, основні ідеї, керівні положення, які визначають стратегію та напрями розвитку інститутів і норм цієї галузі права, забезпечують системність правового регу­лювання суспільних відносин, що виникають при виконанні кримінальних покарань.

Система принципів кримінально-виконавчого права поді­ляється на три загальновизнані класифікації принципів: за^ гальноправові, міжгалузеві та галузеві.

^ Загальноправові принципи це керівні положення, що ха­рактерні для всієї системи права. Вони є головними, базовими для міжгалузевих та галузевих принципів. До таких принципів належать принцип законності, принцип демократизму, при­нцип гуманізму.


1 Див., напр.: Малинин В.Б. Уголовно-исполнительное право: Курс лекций. — СПб: Изд-во Юридического института (Санкт-Петеоб\тэг}

До міжгалузевих принципів належать загальні керівні поло­ження, що характерні для двох або більше галузей (в цьому випадку кримінально-правового циклу): принцип соціальної справедливості, принцип диференціації та індивідуалізації покарання, принцип невідворотності виконання покарання. Відповідні принципи поряд зі збереженням свого сутнісного змісту набувають певних специфічних рис та особливостей правового регулювання відносин при виконанні покарань. Крім того, саме цим забезпечується системність принципів та їх взаємозв'язок. Наприклад, принцип невідворотності ви­конання покарання є похідним від принципу невідворотності кримінальної відповідальності та покарання. При цьому він набуває певних рис, що притаманні кримінально-виконавчому праву, а саме встановлює певний механізм кримінально-ви­конавчої діяльності.

^ Галузеві принципи — це принципи, що відображають спе­цифіку галузі права. Принципи кримінально-виконавчого права визначають стратегію та напрями розвитку окремих інститутів і норм цієї галузі права, забезпечують системність правового регулювання суспільних відносин, що виникають при виконанні покарань. До галузевих принципів належать: принцип рівності засуджених перед законом, принцип під­порядкування правового регулювання завданню виправлення засуджених, принцип поєднання покарання із заходами виправного впливу, принцип участі громадськості у здійсненні громадського контролю та виправленні засуджених.

Крім розглянутих принципів, в КВК та юридичній літера­турі1 виділяють й інші принципи, на яких базується кримі­нально-виконавче право. Так, ст. 5 КВК передбачає такі принципи: невідворотності виконання і відбування покарань, законності, справедливості, гуманізму, демократизму, рівності засуджених перед законом, взаємної відповідальності держави і засудженого, диференціації та індивідуалізації виконання покарань, раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки, поєднання покаран­ня з виправним впливом, участі громадськості в передбачених законом випадках у діяльності органів і установ виконання покарань.


1 Кримінально-виконавче право України: Загальна та Особлива час­тини: Навчальний посібник / За заг. ред. проф. О.М. Джужи. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — С. 22—26; Малинин В.Б. Уголовно-исполни­тельное право: Курс лекций. — СПб: Изд-во Юридического института (Санкт-Петербург), 2003. — С. 15-24.

Принципи кримінально-виконавчого права є системою, вони взаємопов'язані та доповнюють один одного, а тому їх реалізація при виконанні покарання має бути комплексною.

1.2. Мета, завдання та функції

кримінально-виконавчого права

Мета та завдання кримінально-виконавчого права як са­мостійної галузі права та напряму науки базуються на меті і завданнях кримінального та кримінально-виконавчого зако­нодавства.

З огляду на сутність, зміст та функції покарання законода­вець у ч. 2 ст. 50 КК встановив мету кримінального покаран­ня, а саме: не тільки кару за вчинення злочинного діяння, а й виправлення засудженого, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими (спеціальна превенція), так й іншими особами (загальна превенція).

У ст. 5 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. та в інших міжнародних актах про права людини і по­водження із засудженими передбачено, що ніхто не повинен зазнавати тортур або жорстокого, нелюдського, або такого, що принижує його гідність, поводження і покарання. Цей принцип знайшов свій вияв у кримінальному законодавстві України. Частина 3 ст. 50 КК України передбачає, що покаран­ня не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

Мета кримінального покарання зумовила визначення мети кримінально-виконавчого законодавства (ч. 1 ст. 1 КВК) та сформулювала мету кримінально-виконавчого права.

Метою кримінально-виконавчого права є забезпечення виконання кримінального покарання, дотримання порядку та умов його виконання/відбування, щоб покарання було не тільки карою за вчинений злочин, а й виправляло засуджених, створювало умови для їх ресоціалізації, запобігало вчиненню нових злочинів як засудженими, так й іншими особами. При цьому є неприпустимим застосування до засуджених тортур, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження із засудженими.

Під виконанням покарання слід розуміти певну діяльність відповідних державних органів, які повинні забезпечувати відбування засудженим призначеного йому судом строку покарання. Відповідна діяльність включає позбавлення або обмеження прав і свобод засудженого, що є необхідним для захисту суспільства і для задоволення почуття обурення і спра­ведливості потерпілого, його близьких та суспільства в цілому. Під час застосування покарання до засудженого не повинні за­стосовуватись тортури, недопустиме знущання та приниження людської гідності. Кримінально-виконавче законодавство має регулювати порядок і умови виконання/відбування покарання таким чином, щоб результатом такої діяльності було забезпе­чення захисту інтересів особи, суспільства та держави.

У загальній системі заходів боротьби зі злочинністю кримі­нально-виконавче право виконує свою головну мету — вип­равлення засуджених.

^ Виправлення засудженого — це ресоціалізація особи, коли у неї під впливом державних примусових заходів і обмежень формується власна негативна оцінка свого діяння та стійка по­зитивна соціальна установка, що утримує її від вчинення зло­чинів. Враховуючи загальні тенденції в практиці застосування кримінальних покарань, більш перспективним є добровільне виправлення засудженого, але це не виключає застосування частково елементів примусу. При переході від примусового виправлення до добровільного має бути розроблена спе­ціальна концепція, що включатиме положення про допомогу засудженим в період відбування покарання та постпенальний період. Поняття «виправлення» має різні смислові значення. Кримінально-виконавче право має на увазі не тільки мораль­ний, а й (головне) юридичний аспект виправлення, тобто такі зміни в особистості засудженого, які дають змогу зробити його безпечним для суспільства, коли засуджений відмовиться від подальшої злочинної поведінки.

Досягнення мети виправлення означає вирішення й ін­шої мети, а саме недопущення вчинення засудженим нового злочину.

^ Запобігання вчиненню злочинів засудженими (спеціальна превенція) означає встановлення такого впливу покарання на засудженого, який позбавляє його можливості вчиняти нові злочини. Такого результату можна досягти самим фактом його засудження і виконанням покарання. Зокрема, при призна­ченні покарання у виді позбавленні волі винний ізолюється від суспільства, розриваються його злочинні зв'язки, а у разі призначення такого покарання, як позбавлення права обіймати певні посади, засуджений позбавляється можливості знову вчи­нити злочин з використанням свого службового становища.

Під запобіганням вчиненню злочинів іншими особами (загальна превенція) слід розуміти здатність інституту покарання забез­печити законослухняну поведінку усіх осіб шляхом покарання конкретної особи.

Загальна превенція досягається: невідворотністю покарання і його відбування; наявністю у кримінальному законодавстві санкцій; судовим розглядом справи про злочин; публічністю вироку; правовою пропагандою; високим рівнем правової культури громадян; оприлюдненням законів, санкції яких попереджають про покарання тих, хто порушить ці закони.

Отже, мета виконання покарань досягається створенням відповідних умов режиму відбування покарання, проведенням заходів карально-виховного впливу, залученням громадськості до участі в роботі щодо виправлення засуджених.

Відповідно до ст. 1 КК та ч. 2 ст. 1 КВК визначаються від­повідні завдання кримінально-виконавчого права. Головними завданнями є:

  1. визначення принципів виконання покарань, правового статусу засуджених, їх прав та обов'язків;

  2. регулювання порядку та умов виконання та відбування покарань;

  3. охорона та захист прав, свобод та законних інтересів засуджених;

  4. визначення заходів виправлення засуджених та профілак­тики їх асоціальної поведінки;

  5. визначення системи органів і установ виконання пока­рань, їх функцій та порядку діяльності;

  6. участь громадськості у виховному процесі, контроль та нагляд за діяльністю органів і установ виконання покарань;

  7. надання допомоги особам, звільненим від покарання, контроль та нагляд за ними.

Вирішення цих завдань забезпечується соціально-еконо­мічною базою, всім правовим механізмом держави, діяльністю відповідних органів (кримінально-виконавча служба та інші правоохоронні органи, на які покладено виконання пока­рань), а також активною участю громадськості та окремих громадян.

Із завданнями кримінально-виконавчого права корелюють відповідні функції. У філософсько-правовій науці функція — це діяльність (виконання, здійснення) в рамках певної систе­ми, до якої вона належить1.

Основними функціями кримінально-виконавчого права є охоронювальна, виправна, запобіжна, регулятивна та со­ціальна.


1 Философская экциклопедия. — М., 1970. — Т. 5. — С. 168, 437; Керимов Д.А. Философские проблемы права. — М.: Юрид. лит., 1972. —

Охоронювальна функція визначається тим, що кримінально-виконавче право слугує охороні прав, свобод і законних інте­ресів засуджених та персоналу установ виконання покарань.

Виправна функція полягає в тому, що кримінально-ви­конавче право виконує гуманну мету, а саме набуття таких соціально корисних змін особою засудженого, які дають йому змогу відмовиться від подальшої злочинної поведінки, не по­рушуючи при цьому його загальнолюдських прав.

Запобіжна функція визначається в тому, що криміналь­но-виконавче право спрямоване на запобігання вчиненню злочинів як засудженими, так й іншими особами (загальна та спеціальна превенція).

Регулятивна функція означає, що кримінально-виконав­че право регулює правовідносини, що виникають у зв'язку з виконанням/відбуванням кримінального покарання, між засудженим та державою, тобто між суб'єктами кримінально-виконавчих відносин.

Соціальна функція передбачає надання засудженим допо­моги в їх соціальній адаптації. Вона встановлює обов'язки адміністрації органів і установ виконання покарань у наданні допомоги засудженим із трудового та побутового влаштування, а також надання інших видів соціальної допомоги.
^ 1.3. Система та джерела

кримінально-виконавчого права

Система [від грец. &у&1ета] ціле, складене з частин; закономірно взаємопов'язані один з одним елементи (пред­мети, явища, погляди тощо), які становлять певне цілісне утворення.

Кримінально-виконавче право поділяється на 2 частини — Загальну та Особливу. Відповідний розподіл на Загальну та Особливу частини мають кримінально-виконавче законодавс­тво та навчальний курс кримінально-виконавчого права.

^ Загальна частина містить загальні положення, а саме:

  1. кримінально-виконавче законодавство України, його мета та завдання; структура кримінально-виконавчого законодавс­тва; дія кримінально-виконавчого законодавства у просторі й часі; підстава виконання і відбування покарання; принципи кримінально-виконавчого законодавства, виконання і відбу­вання покарань, виправлення і ресоціалізація засуджених та їх основні засоби;

  2. правовий статус засуджених: основи правового статусу засуджених; основні права засуджених; основні обов'язки засуджених; право засуджених на особисту безпеку;

  3. органи і установи виконання покарань: види органів та установ виконання покарань та їх компетенція; повідомлення про місце відбування покарання; застосування до засуджених заходів медичного характеру;

о нагляд і контроль за виконанням кримінальних покарань; участь громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених; прокурорський нагляд за виконанням кримінальних покарань; відомчий контроль; порядок відвідування установ виконання покарань; громадський контроль за дотриманням прав засуд­жених під час виконання кримінальних покарань.

^ Особлива частина кримінально-виконавчого права вклю­чає:

<■ порядок та умови виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі;

° виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк;

° виконання покарання у виді довічного позбавлення волі;

о звільнення від відбування покарання, допомога особам, які звільнені від відбування покарання, контроль та нагляд за ними;

° кримінально-виконавче право зарубіжних країн.

Загальна та Особлива частини тісно пов'язані між собою, оскільки більшість положень Загальної частини кримінально-виконавчого законодавства реалізуються в нормах Особливої частини.

Отже, система кримінально-виконавчого права — це впоряд­кована сукупність юридичних понять та норм, окремі частини якої займають чітко визначені місця усередині цієї системи і знаходяться в певній залежності від юридичної сили того чи іншого нормативного акта.

Основним джерелом кримінально-виконавчого права є Конституція України. Вона визначає, що прийняття законів (в тому числі й тих, що регулюють кримінально-виконавчі відносини) є компетенцією Верховної Ради України; до компе­тенції Президента України належить здійснення помилування. Більшість прав, свобод та обов'язків людини й громадянина, які передбачені розділом II Конституції України, повною мірою поширюються і на засуджених.

Основним законодавчим актом у сфері виконання/відбуван­ня кримінальних покарань є КВК. Як і кримінально-виконавче право, КВК складається із Загальної та Особливої частин, які поділяються на 5 розділів, що складаються з 26 глав та містять 166 статей і Прикінцеві положення:

  1. розділ І — «Загальні положення»;

  2. розділ II — «Виконання покарань, не пов'язаних з позба­вленням волі»;

  3. розділ III — «Виконання покарання у виді позбавлення волі»;

  4. розділ IV — «Виконання покарання у виді довічного поз­бавлення волі»;

  5. розділ V — «Звільнення від відбування покарання. Допо­мога особам, які звільнені від відбування покарання, контроль і нагляд за ними».

Прикінцеві положення регулюють питання введення в дію КВК.

До інших законів, що містять норми кримінально-виконав­чого права, належить КК, Кодекс законів про працю України (КЗпП), Сімейний кодекс України (СК), а також:

  1. Закон «Про Державну кримінально-виконавчу службу України». Цей Закон визначає правові основи організації та діяльності кримінально-виконавчої служби України, її завдан­ня та повноваження;

  2. Закон України від 1 жовтня 1996 р. «Про застосування амністії в Україні»;

  3. Закон України від 10 липня 2003 р. «Про соціальну адап­тацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк».

Норми кримінально-виконавчого права містяться в указах Президента України. Так, Положення про Державний департа­мент України з питань виконання покарань було затверджено Указом Президента України від 31 липня 1998 р. № 827/98.

Джерелами кримінально-виконавчого права є також пос­танови і розпорядження Кабінету Міністрів України.

Найбільш детальна регламентація порядку та умов виконан­ня/відбування кримінальних покарань, інших питань діяль­ності кримінально-виконавчої служби міститься у відомчих нормативно-правових актах, зокрема актах ДДУПВП.

Міжнародно-правові акти, ратифіковані Верховною Радою України, є джерелами кримінально-виконавчого права, оскіль­ки вони включені до національного законодавства. Порядок їх застосування в цьому випадку визначається порядком за­стосування національного законодавства.
^ 1.4. Наука кримінально-виконавчого права

Наука кримінально-виконавчого права є окремою галуззю юридичної науки, що входить в групу так званого криміналь­но-правового циклу. Вона вивчає весь комплекс правових, економічних, соціальних, психолого-педагогічних та інших проблем, що виникають в ході та з приводу виконання кримі­нальних покарань.

Завданнями науки кримінально-виконавчого права є;

  1. виявлення позитивного впливу та тенденцій у сфері виконання кримінальних покарань;

  2. розробка пропозицій щодо реформування політики держави та діяльності органів і установ виконання покарань в сфері виконання кримінальних покарань та їх нормативне закріплення;

  3. накопичення та систематизація знань з теорії та практи­ки виконання покарань та проведення відповідних наукових досліджень;

  4. запобігання злочинності шляхом виконання криміналь­них покарань.

До предмета науки кримінально-виконавчого права, як зазначалося у главі 1.1., входить вивчення політики держави в сфері виконання покарань, історії розвитку світового та національного законодавства, а також органів та установ, які виконують покарання, системи кримінально-виконавчого законодавства та його джерел, ознайомлення з міжнародними нормативно-правовими актами з питань виконання покарань, вивчення практики виконання покарань і виправлення за­суджених.

Вагомий внесок у розвиток науки кримінально-виконавчого права за окремими її напрямами зробили багато вчених, серед яких можна назвати праці Г.А. Авансова, Ю.А. Алферова, В.М. Анісімкова, Ю.М. Антоняна, М.І. Бажанова, Л.В. Багрія-Шахматова, М.О. Беляева, І.Г. Богатирьова, В.І. Борисова, A.B. Брилліантова, І.М. Гальперіна, М.М. Гернета, O.A. Гер-цензона, А.Г. Геля, B.K. Грищука, B.B. Голіни, І.М. Даньшина, М.Г. Дєткова, ТА. Денисової, СЛ. Дементьева, О.М. Джужи, В.М. Дрьоміна, В.К. Дуюнова, А.П. Закалюка, А.Ф. Зелінсь-кого, В.М. Зирянова, О.І. Зубкова, 1.1. Карпеця, О.М. Кос­тенка, О.Г. Колба, В.О. Корчинського, Л.Г. Крахмальникова, В.А. Ломаки, В.А. Льовочкіна, В.О. Меркулової, О.С. Міхлі-на, П.П. Михайленка, М.П. Мелентьєва, О.Є. Наташева, Й.С. Ноя, СВ. Познишева, О.Б. Пташинського, Г.О. Радова, О.Л. Ременсона, М.С. Рибалка, О.В. Романенка, В.І. Рудника, В.В. Сташиса, А.Х. Степанюка, Є.Л. Стрельцова, М.О. Струч­кова, Ф.Р. Сундурова, М.С. Таганцева, Ю.М. Ткачевського, В.М. Трубнікова, А.П. Тузова, І.К. Туркевич, І.В. Упорова, О.В. Уса, Б.С. Утєвського, СЯ. Фаренюка, І.Д. Фойницько-го, Г.Ф. Хохрякова, М.Д. Шаргородського, Е.Г. Ширвіндта, І.В. Шмарова, О.М. Яковлева та інших.

^ Методологічною основою науки кримінально-виконавчого права є загальнонауковий (філософський) метод, що опи­рається на матеріалістичне розуміння та пізнання дійсності. Водночас вивчення всіх явищ і процесів має відбуватися від­повідно до конкретної історичної обстановки, з урахуванням тенденцій та закономірностей їх розвитку, з обов'язковим виявленням протиріч у такому розвитку.

У науці кримінально-виконавчого права активно вико­ристовуються й інші методи досліджень: метод комплексного аналізу, що передбачає дослідження та вирішення проблем кримінально-виконавчого права з позиції не однієї, а кількох галузей науки (кримінології, психології, педагогіки, соціології, економіки тощо); метод конкретних соціологічних досліджень; порівняльно-правовий метод; метод експертних оцінок та інші.

Методологічними щодо кримінально-виконавчого права є також філософія, загальна теорія права, кримінальне право та кримінологія, які виробляють для цієї науки основні теоре­тичні положення, понятійний апарат та принципи.

Так, загальна теорія права як теоретична основа криміналь­но-виконавчого права у свою чергу сама опирається на поло­ження галузей права, зокрема кримінально-виконавчого.

Наука конституційного права з певних положень також є базовою щодо науки кримінально-виконавчого права. Насам­перед це — питання правового статусу засудженого, дотри­мання законності, демократизму та гуманізму при виконанні кримінальних покарань, компетенції органів влади та органів місцевого самоврядування тощо.

Кримінальне право розкриває загальну мету покарання, встановлює межі, порядок та умови призначення покарання, визначає підстави звільнення від покарання тощо. Кримі­нально-виконавче право встановлює шляхи досягнення мети покарання, передбачає основні засоби виправного впливу на засуджених, порядок і умови виконання тих чи інших видів покарань, порядок звільнення від відбування покарання.

Кримінологія разом з кримінальним та кримінально-вико­навчим правом є єдиною науковою спеціальністю (12.00.08 — кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконав­че право). Деякі поняття, терміни та категорії кримінології визначаються кримінально-виконавчим правом. Криміналь­но-виконавче право так само, як і кримінологія, виконує за­побіжну функцію. Крім того, наука кримінально-виконавчого права використовує методи досліджень, які застосовуються в кримінології.

Із деяких загальних питань наука кримінально-виконавчого права взаємодіє з наукою адміністративного права. Особлива увага приділяється питанням щодо управління та функціону­вання системи органів і установ, які виконують покарання, діяльності персоналу кримінально-виконавчої служби, його соціальній захищеності.

Наука кримінально-виконавчого права взаємодіє з між­народним правом, оскільки нею вивчаються та враховують­ся міжнародні угоди, що стосуються виконання покарань, утримання та поводження із засудженими, встановлюються пріоритети міжнародних угод над національним кримінально-виконавчим законодавством.

Тісно пов'язана наука кримінально-виконавчого права із трудовим, цивільним, сімейним правом, оскільки при вико­нанні покарань, функціонуванні органів і установ виконання покарань реалізуються норми, що належать до вказаних галузей законодавства.

Процес виконання покарань є комплексним. Він передбачає вирішення не тільки правових, а й психолого-педагогічних питань зокрема вивчення особи засудженого, впливу на його виправлення, зменшення рецидиву. Саме тому існує тісний взаємозв'язок науки кримінально-виконавчого права з кримі­нально-виконавчою психологією та кримінально-виконавчою педагогікою.

Отже, взаємодія науки кримінально-виконавчого права з іншими галузями науки дає можливість застосовувати отримані ними результати в дослідженні актуальних проблем теорії та практики виконання покарань, в розробці нових нормативних актів, а також пропозицій та рекомендацій, спрямованих на вдосконалення процесу виконання покарань, реформування кримінально-виконавчої системи України, підвищення ефек­тивності діяльності органів і установ виконання покарань.





Предмет КВП —

відносини, що складаються при виконанні (відбуванні) всіх видів кримінального покарання, при застосуванні до засуджених засобів вип­равлення; відносини, що виникають між установами й органами, що виконують покарання, і засудженими; відносини, що виникають між різними органами, ор­ганізаціями, установами, під­приємствами тощо, а також окремими громадянами, які беруть участь у виправленні засуджених і контролі за ними після їх звільнення від .ідбування покарання

Метод КВП —

переважно імперативний, що не виключає застосування диспозитивного та інших ме­тодів правового регулювання.

Співвідношення імператив­ного та диспозитивного мето­дів зумовлюється (за О.Г. Пер-міновим):

а) загальним правовим стано-
вищем суб'єктів кримінально-
виконавчих правовідносин;

б) порядком виникнення,
зміни й припинення цих пра-
вовідносин;

в) характером й співвідно-
шенням нормативних актів, що
регулюють правовідносини;

г) засобами їх забезпечення


^ Загальна частина

включає ті норми й положення, які мають загальний характер і за­стосовні до усіх або більшості пра­вових інститутів (груп норм) галузі. Сюди входять норми-завдання, норми-принципи, загальні питання організації виконання криміналь­них покарань і загальні питання правового статусу суб'єктів кримі­нально-виконавчого права

^ Особлива частина

регулює відносини, пов'язані з порядком й умовами виконання й відбування засудженим всіх видів покарань і похідні від них, нап­риклад, звільнення засуджених від відбування покарання й контроль за ними




Схема 1.3.


ЗАВДАННЯ

^ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

(ст. 1 КВК)


2) визначення право­вого статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов'язків; порядку за­стосування до них заходів впливу з метою виправ­лення і профілактики асо­ціальної поведінки

3) визначення системи органів і установ вико­нання покарань, їх функ­цій та порядку діяльності; нагляду і контролю за ви­конанням кримінальних покарань, участі громад­ськості в цьому процесі

4) регламентація поряд­ку і умов виконання та відбування кримінальних покарань; звільнення від відбування покарання, допомоги особам, звільне­ним від покарання, конт­ролю і нагляду за ними



I*

о
g

s

о

X

о

О cd

а о м с
1 S.

о -

WW H I « V ï -

о Зй * S u я 8 о

я m Si n ü

О X

s * 5 £

к л 5 S

o. J U

* 4 X

>>!_, S

X о
s S" £

° „ u ■г- .Э 'S

D. c3

.2 о Si

^x
К X

a J

о 5

cd
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19



Скачать файл (13775 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации