Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Лекции по риторике - лекции 1-3 + материалы - файл Dodatky2007-2008.doc


Лекции по риторике - лекции 1-3 + материалы
скачать (159 kb.)

Доступные файлы (9):

Dodatky2007-2008.doc220kb.15.10.2007 22:06скачать
Eko.doc66kb.24.09.2006 21:14скачать
Plany seminariv 2007-2008.doc120kb.15.10.2007 22:04скачать
Priepa.doc53kb.24.09.2006 21:15скачать
RytRobZaoch.doc309kb.20.09.2007 19:13скачать
Zalik2007-2008.doc114kb.15.10.2007 22:07скачать
Лекция 1.doc40kb.15.02.2011 12:44скачать
Лекция 3.doc37kb.22.02.2011 12:48скачать
Леция 2.doc44kb.17.02.2011 10:46скачать

Dodatky2007-2008.doc





Доц. К.К.Баранцева

Додатки

до планів семінарських занять

з курсу “Основи риторики”

для студентів 5 курсів


Додаток 1
Рождественский Ю.В. Теория риторики. – М.: Добросвет, 1999. – С.69-71.

Термины "этос", "пафос", "логос" — основные для риторики.

Этосом принято называть те условия, которые получатель речи предлагает ее создателю. Эти условия касаются времени, места, сроков ведения речи, и этим определяется часть содержания речи, по крайней мере, ее тема, которую получатель речи может считать уместной или неуместной. Неуместную речь получатель речи вправе отклонить. Главным признаком уместности является тема речи, при условии, что время, место и сроки речи согласованы между участниками речевой коммуникации.

Пафосом принято называть намерение, замысел создателя речи, имеющего цель развить перед получателем определенную и интересующую его тему. Пафос ограничивается категорией этоса с одной стороны, т.е. может реализоваться лишь в пределах ее места и времени. Другим ограничением пафоса являются словесные средства, которыми располагает создатель для установления контакта с получателем речи.

Логосом принято называть словесные средства, использованные создателем речи в данной речи при реализации замысла речи. Логос требует, помимо воплощения замысла, использовать такие словесные средства, понимание которых было бы доступно получателю речи.

Таким образом, этос создает условия для речи, пафос – источник создания смысла речи, а логос – словесное воплощение пафоса на условиях этоса.
Клюев Е.В. Риторика (Инвенция. Диспозиция. Элокуция): Учебное пособие для вузов. – М.: ПРИОР, 2001. – С.13-15.

Разделы риторики отнюдь не представляли собой конгломерата частей, трактующих каждая о своем: все они стояли на общем фундаменте persuasio (греч. peitho), что в наиболее точном переводе звучит как убеждение. Потому-то риторика и определяется часто как наука об убеждении, или как наука убеждать.

При таком взгляде на риторику становится очевидным, что использовать ее действительно можно не только применительно к публичным речам, но и к широкому кругу самых многочисленных и разнообразных ситуаций, в которых собеседники вступают в речевое взаимодействие – будь то выступление перед аудиторией или разговор двух друзей при закрытых дверях. Ведь "убедить" означает прежде всего приобрести союзника. Трудно представить себе, что хотя бы одному из говорящих хотя бы на одну минуту это может быть безразлично.

Persuasio - одна из самых широких категорий классической риторики. Точных границ этой категории установить практически невозможно. Однако вполне возможно указать категории, которые были соотнесены с persuasio и с помощью которых убеждение реализовывалось в конкретных сообщениях. Таких основных категорий было три:

• логос (logos),

• этос (ethos),

• патос (pathos, пафос).

Понятие логоса предполагало средства убеждения, апеллирующие к разуму. Так, аристотелевскую риторику принято вообще считать логос-риторикой еще и потому, что логическим и аналитическим средствам убеждения в ней отводилось весьма заметное место. Два главных средства убеждения, которым Аристотель уделял особое внимание, - это силлогизм (умозаключение от общего к частному по всем правилам) и энтимема (сокращенный силлогизм, в котором процедура умозаключения осуществляется не полностью).

Речь о них пойдет у нас в главе "Диспозиция". Пока же достаточно сказать, что уже само по себе понятие энтимемы было развернуто как бы с учетом повседневного дискурса. В реальной речевой практике говорящие редко пользуются "логически чистыми" умозаключениями, довольствуясь чаще всего энтимемами. (Так, утверждая: "Это из области риторики, так что этого тебе не понять", я пропускаю суждение о том, что ты не подготовлен по риторике. Мой собеседник, разумеется, сможет "прочесть" энтимему, восстановив опущенный мною смысл.)

Понятие этоса реферировало к средствам убеждения, апеллирующим к нормам человеческого поведения (в том числе и речевого поведения). В этом смысле говорящий, в частности и по Аристотелю, должен "опознаваться" слушателями как "человек достойный" - и в широком смысле этого выражения, и в узком (достойный говорить, достойный, чтобы его слушали). Утверждалось, что личные этические качества говорящего определяют все содержание его сообщения и что слушатели всегда имеют возможность составить себе представление о том, каков этос говорящего. Во многом в зависимости от этого они и оценивали его сообщение.

Понять, как влияет этос на оценку сообщения, поможет одна из басен датского писателя и драматурга Л. Хольберга, повествующая о состязании в красноречии Аиста и Ястреба, в котором побеждает Аист. Речи, подготовленные ими, одинаково хороши, однако Судья, отметив это, говорит, что судиться как одинаково хорошие они все равно не могут, поскольку одна из них произнесена невинным Аистом, а вторая - хищной птицей.

Понятие пафоса соотносилось со средствами убеждения, апеллирующими к чувствам. Суть пафоса состояла в том, что говорящему следовало уметь вызвать в слушателях чувства, которые могли бы повлиять на их мнение. Вопрос же, стоявший перед говорящим в этом отношении, был следующим: должен ли и он сам испытывать те чувства, к которым склоняет присутствующих? И если да, то имеет ли он право "показывать" эти чувства слушателям?

Риторика учила быть искренним, но "обуздывать" пафос и не выставлять его напоказ. Риторически образованный говорящий должен был уметь вызвать нужные чувства в слушателях без того, чтобы быть театральным. Сложность этой установки, кстати, и обусловила довольно забавную судьбу слова "пафос" в истории человечества: с одной стороны, его впоследствии стали понимать как аффектацию, высокопарность, с другой - как особенную торжественность в ответственных ситуациях.

Правильное обращение с категориями логос, этос и пафос (содержание которых, вне всякого сомнения, было разработано в риторике гораздо полнее, чем здесь представлено) предполагало, что сообщение на всем своем протяжении постоянно контролируется во всех трех аспектах. Переводя разговор на более современный язык, можно, таким образом, утверждать, что риторика фактически закладывала в структуру сообщения такие лишь впоследствии высоко оцененные наукой критерии, как критерий истинности (категория "логос"), критерий искренности (категория "этос") и критерий релевантности речевого поведения (категория "пафос").
Мацько Л.І., Мацько О.М. Риторика: Навч. посібник. – К.: Вища шк., 2003. – С.10-14.

Найпростіше визначення класичної риторики — мистецтво переконувати — реалізується через такі основні загальні поняття риторики, що мали назви в античній науці: логос, етос, пафос, топос.

Логос. У давньогрецькій мові слово logos означало такі дві групи понять:

а) слово, мова, мовлення і б) поняття, думка, розум, а точніше — єдність цих понять обох груп як всезагальну закономірність. Це відбилося в семантиці сучасних слів з коренем лог-, які зосереджені в основному у сферах логіки (науки про закони і форми мислення) та мовознавства: логічна граматика, логічне мовлення, логічний наголос, логічний суб'єкт, логічне судження, логотип, логограма, логічний предикат тощо.

Логос як основна категорія класичної риторики покликаний був воєдино представляти думку і слово, що практично означало: слово має зміст, думку, воно має йти від розуму й апелювати до нього. Засновник риторичної науки Арістотель бачив Логос, тобто риторику як науку, що має два основні засоби переконувати: 1) силогізм (висновок від загального до часткового) і 2) ентимему (скорочений силогізм, в якому процедура міркування і висновку не повністю показана, а маємо ніби вже готовий висновок) — троп. Ентимема — це троп, а троп з погляду логіки — це скорочений силогізм. Перший спосіб реалізується у розділі «Диспозиція», де зосереджено всі правила розташування матеріалу і логічних процедур з ним, всі види силогізмів, типи аргументацій. Другий спосіб (коротке, ніби стиснуте міркування) розвинувся у розділі «Елокуція» в підрозділ елоквенції як система засобів фігурального мовлення (фігури слова і фігури думки).

У сучасній риториці логічність є однією з основних ознак промови і тексту. Вона реалізується через можливість вибору у мовному викладі послідовності міркувань, несуперечності тез і положень промови, у доцільності співвідношень, якщо реальність диктує суперечливі положення. У розділі «Елокуція» описуються мовні засоби, якими досягається логічність комунікації (система службових слів, які виражають логічні відношення; порядок слів і синтак­сичних структур; лексеми з семантикою відношень; граматичні парадигми відмінкових, особових, видо-часових форм).

Етос. У давньогрецькій мові слово ethos означало звичай, звичка, характер, норов (від нього походить і сучасне слово етика) і в античній риториці спочатку вживалося як ознака до слова оратор, а потім закріпилося в риторичній науці як моральний принцип її. Етос є основою формування риторичного ідеалу.

Як одна з основних категорій класичної риторики етос визначав зразкову суспільну й особисту морально-етичну поведінку оратора, інакше промовець не зможе переконувати інших і впливати на них. Власне, без етосу (морального кодексу) риторика самознищується, перетворюється не в істину думок і почуттів, а в самообман. За Арістотелем, промовець має впізнаватися слухачами як людина достойна, гідна промовляти до їхніх сердець і розуму. Арістотель писав, що «істина й справедливість за своєю природою сильніші за свої протилежності», тому їх треба дотримуватися неухильно. Слухачі завжди і всюди складають уявлення про етос оратора, в цьому допомагає їм його промова.

Антична риторика широко послуговувалася поняттям етосу, виховувала високу мораль (гідність, чесність, справедливість, порядність).

Розвиваючи засади античної риторики, Феофан Прокопович подавав етос риторики як види чеснот: мудрість, справедливість, хоробрість, поміркованість. Кожна з цих чеснот описувалася як комплекс рис промовця, правил поведінки і дій, які мають вести до вдосконалення моралі й етики особистості.

Звичайно, риторику як технологію мовлення, як комунікативний матеріал можна використати як на благо людей, так і на зло. Однак риторична наука і практика декларувала і відстоювала ви­соку моральність оратора як непорушний закон, як велике благо оратора і риторики в цілому. В усі віки цінувалися високі помисли, чисте серце, щира душа оратора.

Пафос (гр. pathos — пристрасть, почуття) — це інтелектуальне, вольове, емоційне устремління мовця (автора), яке виявляється і в процесі мовної комунікації, і в його продукті — тексті.

Пафос є категорією естетики. У «Лекціях з естетики» Г. Гегель так визначив поняття пафосу, посилаючись на античне розуміння його: «Ми можемо за прикладом античних авторів позначити словом Pavos ті всезагальні сили, які виступають не тільки самі собою, у своїй самостійності, а й живуть у людських грудях і рухають людську душу в її найпотаємніших глибинах...

...Пафос утворює справжній осередок, справжнє царство мистецтва; його втілення є головним як у творі мистецтва, так і в сприйнятті останнього глядачем. Бо пафос зачіпає струну, яка знаходить відгук у кожному людському серці. Кожний знає цінне й розумне начало, яке міститься в змісті справжнього пафосу, і тому він визнає його. Пафос хвилює, тому що в собі і для себе він є могутньою силою людського існування».

Пафос є фактом життя. Певні справи, погляди, ідеї можуть настільки оволодівати особистістю людини, що стають пристрастю (пафосом) її життя, творчості чи суспільної або виробничої діяльності. І безперечно, все це виявляється у пафосі мовлення спонтанно, тобто незалежно від волі автора, природно або зумисне, з певною настановою на досягнення очікуваного стилістичного ефекту, співчуття, переживання, захоплення тощо. Проблема пафосу як поняття риторики постає в розмежуванні пафосу самого мовця, тобто його особистих почуттів, що виливаються в промові, і того пафосу, який досягається мовними засобами, який іде до слухачів від тексту, а не від промовця. У промовця пафос може виникати під враженням його ж тексту і власного проголошення, промовець сам входить у пафос від своєї риторики — «як добре я говорю». Питання полягало в тому, чи має право оратор і якою мірою виявляти свої особисті почуття в промові, адже риторика потребує від промовця бути щирим. Як можна стримувати свій пафос і як керувати пафосом аудиторії, щоб не бути смішним, пишномовним, надміру трагічним, — для цього техніка риторики пропонує цілу низку прийомів організації мовних засобів промови і мовної поведінки оратора.

Ці три основоположні категорії класичної риторики можна визначити як три важливі наукові критерії, успадковані й іншими філологічними (і не тільки) науками, що розвинулися дотично до риторики: критерій істинності (логос), критерій щирості (етос), критерій відповідності мовної поведінки (пафос).

В античній риториці категорія етосу розумілася досить широко. Вона охоплювала такі поняття, як справедливість, благо, щастя, доброчинність, краса, користь у їх поєднаності і залежностях. Утверджувалися всі позитивні якості, осуджувалися негативні. Проте кожний вид промов (а Арістотель вважав, що є й три види риторик) — судових, дорадчих, похвальних (епідейктичних) — мав свій етос. В основі етосу судових промов лежить справедливість або несправедливість, а всі інші моральні поняття є супутніми, так само у дорадчих — користь або шкода, у похвальних — хвала чи хула. Позивач у суді шукає справедливість, а одержати може й неспра­ведливість, дорадник радить або вдає, що радить, на користь, а вийти може й на зло. Той, хто вихваляє або гудить, керується прекрасним або потворним і відповідно оцінює, але має прагнути тільки прекрасного. Прекрасне те, що є благом, і воно заслуговує на похвалу.

Про характер етосу церковної риторики — гомілетики — можна судити з уривка проповіді одного з перших християнських ораторів — проповідника Василя Великого: «..будь добрим з другом, не злопам'ятним до зухвалих, людинолюбним до смиренних, утішай злощасних, відвідуй хворих, зовсім ні до кого не стався презирливо, вітай з приємністю, відповідай зі світлим обличчям, до всіх будь прихильним, доступним, не хвалися сам, не змушуй інших говорити про тебе, приховуй, скільки можеш, свої переваги, а в гріхах сам себе звинувачуй...».

Топос (rp. topos — місце), топіки — це риторичне поняття, що означає загальні місця у промові. До них належать найтиповіші часо-просторові мовні ситуації та описи їх, які легко запам'ятати і які майже у всіх мовців однакові (Моя сім'я; У магазині, У транспорті тощо). Антична риторика любила топоси і розробляла заголовки для них (логограми) та схеми, які легко можна було пристосувати до аналогічних ситуацій, а люди, що розробляли такі логограми, називалися логографами. Цій меті значною мірою служили й зразки промов з певних тем і для певних ситуацій.

Індивідуально-оригінальним у мовленні є якраз те, що перебуває поза топіками, або топіки мають якесь незвичне вираження. Однак треба пам'ятати, що існує певна пропорційність між топосом і оригінальністю у промові, і наявність топосів підкреслить красу й доцільність оригінальних висловів.

У повсякденному житті ми спілкуємося у межах топосів різних моделей: театр, гості, хвороба, робота, навчання дають нам багато звичних ситуацій, у яких не постає питання: як запитати? що відпо­вісти? Тут діє аналогічна стратегія побудови текстів. Проте кож­ний з нас колись та потрапляє в ситуацію невідомої нам мовної поведінки, де тих, уже нам відомих, загальних місць мало, а є більше невідомих, які ми маємо уже самі витворити, заповнити можливостями свого інтелекту і мовного смаку (зрада близької людини, перший прийом у посольстві тощо).

У риториці використовуються вирази детальний топос (широкий набір правил і формул мовної поведінки), техніка топосу (вміння швидко пристосуватися до мовного спілкування, ввійти в рамки топосів, вдало поставити запитання, точно відповісти).

Людина, яка не орієнтується в топосі, ставить зайві, недоречні або некоректні запитання.
Зарецкая Е.Н. Риторика: Теория речевой коммуникации. – М., 2001. – С.4-5.

Риторический пафос определяется эмоциями оратора (Аристотель часто говорил о ложном пафосе, вызывающем комический эффект). Риторический пафос описывается как волевая категория (пафос — страсть), основной мотив которой — стремление к тому, чтобы аудитория приняла решение. В этой ситуации возникает воля к конструированию действительности с помощью слова. Риторический пафос есть соединение общего пафоса и ораторской эмоции. Общий пафос бывает героическим, сентиментальным, романтическим, натуралистическим и ироническим.

Героический пафос исключает внутреннюю рефлексию и делает своим героем личность в трагической ситуации. Героический пафос характеризуется соответствующим отбором слов — высоким стилем — и исключительностью персонажей. Аристотель советовал обращаться к молодежи с героическим пафосом.

Антиподом героического пафоса является сентиментальный пафос, который соотносится с рефлексирующим человеком, разбирающим мотивы своих поступков и переживающим их. Чтобы прекратить творческую деятельность, надо применить сентиментальный пафос, поскольку он препятствует принятию решения.

Романтический пафос также включает рефлексию, но задает необходимость выбора, поскольку в нем в явном виде присутствует мотив хаоса. Романтический пафос применяется там, где вы хотите принудить к сильному решению: обстоятельства —> мотив исключительности человека —> необходимость решения.

Натуралистический пафос предполагает, что публика ставится на реалистические позиции — того, что осязаемо, видно. Частное имя противопоставляется абстрактным идеям, в результате чего создается общее, стандартное восприятие действительности. Натуралистический пафос ведет к критицизму, к стагнации действий. Если хотят препятствовать принятию решения, обычно используют именно этот пафос.

Иронический пафос демократичен. Его значение в том, что он разрушителен, поэтому применение его опасно, так как основная задача оратора — добиться согласия с аудиторией посредством диалога.


Додаток 2

Зарецкая Е.Н. Риторика: Теория речевой коммуникации. – М., 2001. – С.104-105.

Все речи могут быть разделены на однократные (ораторика) и продолжающиеся (гомилетика). Основу ораторики составляют (по Аристотелю) речи: совещательные (о будущем), судебные (о прошлом) и эпидейктические, или показательные (о связи прошлого с будущим).

"Есть три вида риторики, потому что есть столько же родов слушателей. Речь слагается из трех элементов: из самого оратора, из предмета, о котором он говорит, и из лица, к которому он обращается; оно-то и есть конечная цель всего (я разумею слушателя). Слушатель необходимо бывает или простым зрителем, или судьей, и притом судьей или того, что уже совершилось, или же того, что может совершиться... Таким образом, естественно является три рода риторических речей: совещательные, судебные и эпидейктические.

Дело речей совещательных — склонять или отклонять, потому что как люди, которым приходится совещаться в частной жизни, так и ораторы, произносящие речи публично, делают одно из двух (или склоняют, или отклоняют). Что же касается судебных речей, то их дело обвинять или оправдывать, потому что тяжущиеся всегда делают непременно одно что-нибудь из двух (или обвиняют, или оправдываются). Дело эпидейктической речи — хвалить или порицать.

Что касается времени, которое имеет в виду каждый из указанных родов речи, то человек, совещаясь, имеет в виду будущее; отклоняя от чего-нибудь или склоняя к чему-нибудь, он дает советы относительно будущего. Человек тяжущийся имеет дело с прошедшим временем, потому что всегда по поводу событий, уже совершившихся, один обвиняет, а другой защищается. Для эпидейктического оратора наиболее важным представляется настоящее время, потому что всякий произносит похвалу или хулу по поводу чего-нибудь существующего; впрочем, ораторы часто сверх того пользуются и другими временами, вспоминая прошедшее или строя предположения относительно будущего.

У каждого из этих родов речей различная цель, и так как есть три рода речей, то существуют и три различные цели: у человека, дающего совет, цель польза и вред; один дает совет, побуждая к лучшему, другой отговаривает, отклоняя от худшего; остальные соображения, как-то: справедливое и несправедливое, прекрасное и постыдное — здесь на втором плане. Для тяжущихся целью служит справедливое и несправедливое, но и они присоединяют к этому другие соображения. Для людей, произносящих хвалу или хулу, целью служит прекрасное и постыдное, но сюда также привносятся другие соображения" (Аристотель).

Гомилетика с точки зрения убеждения и воздействия — самый сильный вид речи, так как оратор выступает с одной темой перед теми же людьми много раз.

Основная цель ораторической речи — эффективность воздействия, основанная на необходимости "выиграть" речь. Главная же цель гомилетической речи — влиятельность, которая состоит в завоевании доверия и авторитета на будущее.

Жанрами ораторики, кроме судебной, совещательной и показательной речей, являются диалог, молва и фольклор. Гомилетика включает проповедь, учебную речь и пропаганду.
Учебная речь отличается такими характеристиками: она обязательно сообщает что-либо новое; она не может не сообщать нового; она обязательно включает в себя общепринятые истины, с которыми сопоставляется новое; она произносится перед аудиторией, которая не имеет возможности или свободы выбирать – слушать данную речь или нет; она исключает возможность говорить о частных проблемах; она запрещает обсуждение этических характеристик самой аудитории.

Проповедь отличается следующими характеристиками: она не несет новой информации; она направлена на обсуждение общепринятых истин; она ориентируется на анализ повседневных событий; она предполагает возможность обсуждения этических характеристик самой аудитории; она ориентируется на добровольную аудиторию. Кроме того, проповедь ритуализирована, часто имеет форму притчи.

Пропаганда отличается следующими характеристиками: она обязательно сообщает что-либо новое; она не может не сообщать нового; она не включает в себя общепринятых истин; она ориентируется на добровольную аудиторию; она предполагает возможность говорить о частных проблемах; она запрещает обсуждение этических характеристик самой аудитории. Кроме того, пропаганда не ритуализирована, а ситуативна, ориентирована на комментарии событий.





Учебная речь

Проповедь

Пропаганда

Обязательность сообщения новой информации

+

-

+

Сообщение общих истин

+

+

-

Ориентированность, добровольность аудитории

-

+

+

Возможность говорить о текущих событиях

-

+

+

Возможность давать этическую оценку аудитории

-

+

-



Додаток 3

Клюев Е.В. Риторика (Инвенция. Диспозиция. Элокуция.): Учебное пособие для вузов. – М.: “Издательство ПРИОР”, 2001. – С.139-141.

^ Суммирующее заключение определялось как подведение итогов и формулирование выводов. Это заключение синтетическое.

Данный тип заключения предполагал ретроспективный ход говорящего: ему следовало вернуться к важнейшим пунктам основной части и построить заключение как напоминание о них.

^ Важнейшим требованием тактики суммирующего заключения было требование помнить о том, что содержание сообщения, таким образом, повторяется уже в третий раз. Первый раз это было сделано в изложении, второй раз - в доказательстве. Третий "круг" в таком случае обязывал говорящего к практически аптекарской точности: ему следовало взвесить каждый пункт основной части и определить, "тянет" ли данный пункт на то, чтобы стать первоочередным.

Понятное дело, первоочередных пунктов не могло быть много. С другой стороны, от того, какие пункты были повторены в третий раз, зависели и приоритеты слушателей, которым тоже предстояло выполнить определенную работу: сопоставить первоочередные, с их точки зрения, пункты с пунктами, первоочередными с точки зрения говорящего, и таким образом скорректировать свой "набор" пунктов.

Говорящему следовало иметь в виду, что речь его хранится в памяти слушателей двояко: в качестве совокупности полученных ими предметных сведений, с одной стороны, и в качестве совокупности представлений о речи как определенной композиции. В расчете на это суммирующее заключение может быть развернуто либо на предмет сообщения, либо на структуру сообщения.

Заметим, что, употребляя слово "развернуто", мы говорим только о направлении преимущественного внимания: разумеется, в реальной речевой практике никто не стремится к тому, чтобы суммировать только и исключительно сведения о предмете или только и исключительно сведения о самом сообщении. Однако отдавать себе отчет в том, какое направление суммирования я выбираю, отнюдь нелишне.

Суммирующее заключение, развернутое на предмет сообщения, в соответствии с риторической традицией определяется как заключение, воспроизводящее схему события. Необходимость в этом иногда может ощущаться весьма остро - особенно в тех случаях, когда основная часть построена фабулярно, то есть не в соответствии с линейной схемой.

При таком построении основной части слушатели явно нуждаются в том, чтобы навести порядок в структуре события, проследив, "что за чем происходило". Этого порядка может не быть в их сознании, если они прослушали сообщение о событии, упорядоченное в повествовательном разделе основной части в соответствии с логикой говорящего, а не в соответствии с "логикой жизни".

И напротив, если они прослушали сообщение о событиях, упорядоченное в соответствии с "логикой жизни", им может не хватать некоторых "авторских акцентов" (в каком именно отношении интересует событие говорящего, что он считает необходимым выделить в качестве аспектов первостспенной важности и т. п.). Таким образом, в любом случае заключение может быть так соотнесено с основной частью, что это пойдет на пользу как "предмету" (событию), так и слушателю. Разумеется, если процедура суммирования осуществлена грамотно.

Скажем, суммируя в направлении предмета сообщения книгу "Алиса в Стране чудес", я, видимо, должен буду сжато сообщить, кто такая Алиса и как она оказалась в Стране чудес, лаконично назвать основные "пункты" ее движения по Стране чудес и основные фигуры, встреченные ею по пути, а также кратко описать ее возвращение домой.

^ Процедура суммирования, развернутая на предмет сообщения, сродни процедуре разработки резюме и строится фактически по тем же самым правилам. Правила эти таковы:

- не следует смешивать факт/оценку факта (то есть объективное/субъективное);

- не следует смешивать существенное/случайное;

- не следует расширять/сужать границ предметной области (то есть дополнять картину новыми сведениями или упускать из виду те из предлагавшихся сведений, которые необходимы);

- не следует слишком сильно варьировать исходные формулировки;

- не следует уходить в сторону;

- не следует вводить новую точку зрения.

В отличие от этого вида суммирования суммирование, развернутое на структуру сообщения, призвано воспроизвести не схему самого события, но логическую схему рассказа о нем. Это тоже может оказаться весьма полезным, ибо трудно ожидать, например, что сложная композиция сообщения имеет шансы прочно отпечататься в памяти слушателей с одного раза.

Если в композиции постоянно чередуются блоки "фрагмент изложения - аргументация", "другой фрагмент изложения - аргументация" и т. д., важно на этапе заключения дать прочувствовать слушателю, какие из блоков приоритетны с точки зрения говорящего. Например, на какие аргументы он делает ставку в первую очередь. Для этого в суммирующем заключении, развернутом на структуру сообщения, может потребоваться воспроизведение в общих чертах самой конструкции сообщения, а также последовательности возникновения в ней аргументов (вплоть до называния частей сообщения: в первой части (в начале, середине или конце первой части), во второй части, в третьей и т. д.

Например, суммируя содержание "Алисы..." в направлении структуры сообщения, я должен буду коротко представить ее как главную героиню книги, состоящей из 12 глав, в каждой из которых представлен один из эпизодов пребывания героини в Стране чудес. Далее, выделив принципиально важные (узловые) для книги главы, скажем, 1, 3, 8, 11, 12 (взаимоотношения Алисы с "карточным королевством"), - дать лаконичные сведения о том, что в главах этих происходит. Естественно, что мне при этом не удастся избежать называния номеров глав или определения их места (в начале, в середине, в конце) в структуре целого.

^ Суммирование, развернутое на структуру сообщения, можно уподобить аннотированию. Процесс аннотирования предполагает короткий обзор того, в какой последовательности и в каком объеме подавалась информация о событии, и тоже подчинен определенным правилам.

- не следует забывать о необходимости общей характеристики структуры сообщения;

- не следует перестраивать структуру сообщения на ходу;

- не следует придавать разным частям структуры одинаковое значение;

- не следует упускать внешних средств маркирования частей;

- не следует упускать мотивировок при переходе от одной части к другой. Напомним еще раз, что здесь приведены лишь ориентиры в направлении суммирования. Понятно, что суммируя содержание, трудно воздержаться от называния компонентов сообщения, и наоборот. Более того, требования, предъявляемые к резюме, справедливы (правда, в несколько другом качестве) и по отношению к аннотации - и опять же наоборот. Речь же, как уже сказано, идет лишь о том, чтобы хорошо представлять себе, какой из типов суммирования говорящий предпочитает и какие это ставит перед ним первоочередные задачи.
Додаток 4
Примітка. Наведений нижче текст запозичено з книги Мела Томпсона "Восточная философия" (М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000).
^ Життя в гармонії з природою.

За твердженнями даосів, світ в цілому і людина зокрема характеризується трьома видами життєвої енергії: дух, дихання та життєва субстанція. Під час медитації людина прагне до злиття мікрокосмосу (Его) з макрокосмосом (світобудова). З цією метою людина має позбавитись дуалістичного сприйняття дійсності; іншими словами вона намагається ототожнити своє "Его" з усім всесвітом, тобто позбавитись суб'єкт-об'єктної свідомості.

Отже, даоська медитація глибоко містична. Містичне єднання з усім сущим не піддається раціональному поясненню; осягнення здійснюється безпосередньо через досвід.

Таким чином, стверджується фундаментальне положення даосизму, згідно з яким висловлене Дао не є істинним Дао. Те, що пізнається під час медитації, не піддається словесному вираженню.
^ Рекламна тактика.

Модель 1

а) активізація уваги присутніх (для не налаштованої на комунікацію аудиторії)

Пані та панове!

Ми з вами живемо у суспільстві, повсякденне буття якого приводиться в рух егоїстичними намірами. Кожному відома банальна до болісності істина: якщо сам про себе не подбаєш – ніхто про тебе не подбає. Але рано чи пізно ми задаємося питанням: чи не приносить така егоїстична позиція більше страждань, ніж користі? Чи не стаємо ми жертвами напружених егоцентричних моделей життя? Чи існує духовна альтернатива крижаному чистогану, розрахунку?

Так, ця альтернатива існує. Будь-яка людина у своєму житті цікавилася загадковою культурою Сходу. Схід приваблював не лише мечетями, храмами і шедеврами ювелірного мистецтва, але й сяючими перлинами духовності: містикою індійських схимників, солодкою, як вино, поезією, самобутнім японським живописом. Очевидно, всі ми маємо й деяке уявлення про Китай. У культури Китаю є два полюси, які щоразу кидаються у вічі, коли ми дивимося, скажімо, телепередачу про цю країну: це, безперечно, великі скупчення людей, які вправно рухаються в такт церемоніалу, та потаємні куточки порожнечі, які дають можливість відпочити від цієї скупченості. Але у будь-якому випадку для відомої егоїстичної самотності тут залишається менше шансів. Єдину самотність, яку визнає Китай, можна було б назвати самотністю медитації. Особливої популярності медитація набула серед даосів – однієї з китайських релігійних течій. Даоси якраз і відчували ту духовну порожнечу, потреба в якій ніколи не полишала китайця, втомленого повсякденною церемонністю... (далі за текстом)
Модель 2

б) стимулювання інтересу до того, хто говорить (мотивація з боку того, хто говорить, свого перебування на місці оратора)

Вельмишановні присутні!

Нещодавно я був приємно здивований своєю подорожжю до Китаю. Коли мої друзі розповідали мені про деякі екзотичні подробиці з китайської повсякденності, останні викликали у мене цілу низку асоціацій із сплячим азійським оазисом. Але що насправді відомо кожному з нас про Китай? Звичайно, Ви запитаєте: а задля чого я маю цікавитися Китаєм? Адже це не Європа і не Америка, не епіцентр світових подій, не найзаможніша країна… Все саме так, але є дещо, що завдяки Китаю стало популярним і в Європі, і в Америці, і поступово проникає до нас. Ви запитаєте: що це таке? Це те, що можна було б назвати ідеєю життя у гармонії з природою, суспільством, ближніми. Мені довелося пережити це на власному досвіді, яким би я хотів поділитися з вами. Цей досвід – медитація. Скажіть-но, чи спробував хтось із вас коли-небудь медитувати ?.. Якщо так, то чи замислювалися ви над тим, що ця найдавніша техніка релаксації використовувалася в Китаї ще тоді, коли все, що зараз називається цивілізованим світом – не існувало?

Сьогодні ми маємо можливість користуватися деякими спрощеними методиками медитації, кожна з яких є невеликою часткою духовної спадщини даосизму – однієї з китайських філософських шкіл. Про засновника даосизму Лао-Цзи відомо багато кумедних історій. Він, начебто мудра людина, був переконаний в тому, що народився раніше свого батька(!); пропагуючи уникання чуттєвих задоволень, він дозволяв собі іноді напиватися і проводити час з п'ятьма (!) коханками водночас...

Але поруч з цими екзотичними витівками Лао-Цзи і його учні мали точки дотику з чимось таким, до чого нам доводиться прилучатися у нашому сірому ординарному повсякденні, сповненому боротьби, жорстокості, інтриг і авантюр. В усьому цьому немає гармонії з сущим. У даосів вона була, і тому вони варті того, щоб поговорити про них… (далі за текстом).
Модель 3

Тактика вербування союзників (домінуюча стратегія для мовленнєвих ситуацій, у яких доводиться мати справу з конфліктно налаштованою аудиторією. Припустімо, вам доводиться робити промову про даоську медитацію у середовищі православних)

Дорогі друзі!

У мене немає сумнівів з приводу того, що кожен з нас розуміє Бога як любов. У посланні апостола Павла Коринфянам сказано, що Бог є любов, і той, хто не пізнав любові, не знає Бога. Ми так звикли до того, що говоримо своїм ближнім: я кохаю тебе, я люблю тебе. А що означає – любити? Любов, безперечно, починається з того, що ми не протиставляємо нашого ближнього собі. Ми уникаємо того, щоб вбачати в людині будь-що нестерпно вороже. Любов гармонізує і замирює протиріччя, не акцентує на відмінностях, вона завжди стоїть вище осуду, оскільки дає шанс на розкриття в кожній людині нескінченності Божого Духу, за образом і подобою якого створені всі ми. Тому той, хто судить, – виносить вирок, прирікає, а отже, він неспроможний на любов…

Любити ближнього свого – це означає визнавати самоцінність його Духу, його власної позиції при всій її протилежності щодо нашої. Якщо б ми спробували зазирнути в історію подібного розуміння любові, то побачили б, що вона присутня вже задовго до виникнення православ'я в індійській та китайській філософії.

Природно, що мудрість Божа, викладена у Писанні, сяє своїми різнобарвними проявами. І буває так, що серед деяких язичників та іновірців ми можемо побачити більшу кількість наших однодумців, ніж серед тих, хто називає себе "християнам". Здавалося б, що може бути спільного між даосом і християнином? Ви скажете: даос – незріла у духовному відношенні людина, оскільки не збагнув християнського одкровення. Можливо, так воно і є. А якщо ми запитаємо у даоса, хто такий християнин? Скоріше за все, він дасть йому подібну ж характеристику. На такому ґрунті, природно, любов не зростає; навпаки, кожна із сторін вороже доводить свою позицію і ламає списи, в той час як істина – поміж учасників суперечки.

Так от, керуючись мудрістю любові (а справжній любові завжди притаманна далекоглядність мудрості), спробуємо з вами збагнути, що ж означає життя у гармонії з сущим. Власне оригінальну відповідь на це питання дає даоська філософія… (далі за текстом)
* * *
Додаток 5
Примітка. Робота йде з текстом з книги Мела Томпсона "Восточная философия" (М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000), наведеним у Додатку 1.
Використання різних методів викладення.

Зауважте, що у наведених прикладах представлені методи викладення стосуються лише вступу до промови. Ваше завдання – використати їх для повного (хоча й короткого) викладення змісту Вашої промови.
Модель 1

Застосування індуктивного методу:

Вельмишановні колеги!

Іноді деякі люди намагаються позбавитися численних проблем, не звертаючи уваги на те, що самі ж вони й виступають їх безпосереднім джерелом. Так, у одних людей спостерігається, наприклад, хронічна „роботоманія” і проблема з повноцінним відпочинком; вони не спроможні хоча б на хвилину відірвати себе від роботи, розслабитись, відчути насолоду від споглядання природної краси.

Друга частина людей відчуває глибоку самотність, і навіть живучи в умовах надмірної комунікації, болісно переживає найменшу необхідність усамітнення.

Третя частина взагалі живе за схемою – не автентично, а тому що так прийнято, так робить більшість і т.д.

Чи звернули Ви увагу на те, що всі три категорії об'єднує одна спільна риса: неуважність до свого внутрішнього світу, нездатність залишатись на одинці із собою, зазирати у глибини духу?

Однак проблема ця не є нерозв'язанною. Ще в стародавні часи в Китаї виникла філософська школа, яка змогла знайти самобутні способи розв'язання таких складних, здавалося б, проблем. Цю школу сформували даоси, здатні поєднувати містику та ексцентрику, прагматизм і споглядальність... (далі за текстом)
Модель 2

Застосування дедуктивного методу:

Шановні колеги!

Для розуміння суті релігійної етики даосизму варто звернутися до категорій "медитація" та "самотрансценденція".

У філософських словниках термін "медитація" визначається як релігійна психотехніка, що має на меті контакт із трансцендентною реальністю. Таким чином, даосизм припускає можливість безпосередньої взаємодії із Абсолютом, який, згідно з його положеннями, не розкривається "буденній свідомості". Істинне дао не може бути вербалізоване, а тому "точкою дотику" з ним може бути глибинний трансцендентний досвід, що здобувається через самотрансценденцію.

У самотрансценденції людина здійснює вихід за межі суб'єкт-об'єктного вираження, вона перестає відчувати себе часткою, яка протистоїть невизначеній цілісності, вона втрачає "Его" і дозволяє собі розкіш незацікавленої причетності до універсуму… (далі за текстом)
Модель 3

Застосування методу аналогії:

Дорогі друзі!

Чи доводилося Вам бачити людину, яка незацікавлено дивується красі природного пейзажу? Чи звертали Ви увагу на те, що вона не відчуває себе "одиноким очеретом", а гармонійно зливається з рівниною, полем, осяяною сонцем річкою, блискучим зорепадом і заходом сонця?

Такою безтурботною істотою міг би бути хіба що даос, для якого весь світ – це його власне єство, позбавлене традиційних для нас перегородок, обмеження, ідеалізацій.

Даос – людина, яка вклоняється благозвучній гармонії природи і не має потреби в тому, щоб протистояти їй... (далі за текстом).
Модель 4.

Застосування стадіального методу: цей метод застосований в самому тексті “Життя в гармонії з природою”, представленому на початку додатку.
Модель 5.

Застосування концентричного методу:

Дорогі друзі!

Сьогодні всі можуть почути про те, що людство роз'єднане егоїстичними діями спільнот і окремих людей.

Вони намагаються знайти добробут – і не знаходять його, бо добробут неможливий без усвідомлення спільності інтересів.

Вони створюють політичні блоки – і не досягають миру, оскільки мир передбачає подолання фанатичного егоцентризму.

Вони акцентують увагу на збереженні природи – і не можуть створити умови для цього, бо споживацька розбещеність егоцентричної людини дійшла до крайньої точки.

А от чи завжди було так? Можливо, краще не будемо "винаходити велосипед", а подивимося, яким чином формувалося ставлення до природи в інших культурах… (далі за текстом)
* * *
Додаток 6

Сафаров Е., ін-т східних мов.

Шановні пані та панове!

Нещодавно Ви були свідками грандіозного шоу під назвою “Парламентські вибори в Україні 2002 року”.

На Ваших очах використовувалися найрізноманітніші передвиборчі технології: від простого роздавання листівок до найбруднішої передвиборчої війни у ЗМІ. Мало хто з політиків, що балотувалися до Верховної Ради, не є заплямований незаконною приватизацією чи таємними рахунками у закордонних банках. Підтасовка результатів голосування шляхом специфічної “організації” виборців чи “гри” з бюлетенями, до яких ми вже звикли, також мали місце. Всі ці явища можна звести до однієї проблеми, а саме: нерозвиненість політичних технологій в Україні. Тож постає цілком слушне питання: коли, а головне, які технології прийдуть на зміну теперішньому “піарному” бруду та махінаціям? Конкретну відповідь на це питання дає стаття А.Прієпи “Завдання дня: протискати та не підставлятися”...
Герасименко М., ф-т англ. мови.

Любі друзі!

Ми всі сьогодні стоїмо перед проблемою вибору. Це й зазвичай непроста справа, а особливо коли це стосується нашого майбутнього. Для мене це особливо складно, тому що це перший мій важливий і свідомий вибір. Чесно кажучи, я збентежена. Мій голос уже намагалися купити. А що ж буде далі? Адже не кожен зможе дати рішучу відсіч, захищаючи свою волю і свій вибір, а головне – не “підставитись”, у першу чергу, перед самим собою. Чи усвідомлюємо ми, що нами намагаються маніпулювати, а ми цього й не помічаємо, сприймаємо як належне.

Чи хтось помічав колись, як його мозок несвідомо сприймає те, що може протирічити його власній сутності? Інколи нас просто зомбують, проштовхують часом зовсім не те, що нам потрібно. Потім ми під навіюванням робимо вибір, а коли приходимо до тями, то не розуміємо, чому все навпаки порівняно з нашими бажаннями. Відповідь лежить у нас самих. Не треба далеко ходити, шукаючи винних. Почнімо з себе. До того ж заглянемо в історію нашого зомбування і спробуємо знайти ту точку, від якої треба відштовхуватись...
Руденко О., ф-т англ. мови.

„Це уб'є це!” Чи дійсно люди пам'ятатимуть те, що зникає у забутті не завдяки внутрішньому згасанню, а завдяки зовнішній підтримці, яка послаблює силу розуму людства та перетворює його (живий розум) на закаменілу душу, мінеральну пам'ять?

„Це уб'є це!” Чи дійсно CD-ROM витіснить книгу й прогресуватиме боротьба візуальної та вербальної комунікації?

„Це уб'є це!” Чи дійсно більшість засобів масової комунікації беруть участь у культурній роботі?

Чи замислювалися Ви коли-небудь над відповідями на ці прості питання?...
Попович Ю., ф-т англ. мови.

Весна... У п'янкому повітрі розливається запах квітучих вишень, в аудиторіях сидіти просто неможливо. Співають пташки і коти. Пора кохання: щасливого кохання і нещасного, без взаємності – такого, як, наприклад, наша суцільна закоханість у червоний диплом, у сесію, складену виключно на “відмінно”. Адже остання лякає нас так само, як і можливість бути забутими коханою чи коханим. Ми робимо один крок до жаданої цілі, другий, третій, зважуємо свої можливості, вимірюємо сили, плекаємо надії, пориваємось угору, щоб стати кращими, працюємо над собою, і тут, мов з-під землі, виростають здоровенні перепони, які майже неможливо подолати. Думка про майбутні екзамени витягує останні соки з понівеченої авітамінозом та зимовою летаргією плоті, краде у нас останню надію на Happy End. А чому? Бо винні гори неопрацьованого матеріалу, нерозпочаті курсові, недоступні пересічному студентові підручники та оригінальні тексти і, звичайно, хронічна нестача часу.

Що робити? Якби ж знати. І от рятівна думка: Інтернет! Трохи грошей – і все потрібне у тебе в кишені. І ніякі книжки непотрібні... Так, але... Чи правда, що непотрібні? Чи дійсно задовольнить Інтернет усі наші розумові потреби, чи витіснить він книжку, до сьогоднішнього дня ще незамінну в житті студента? Поміркуємо над цим, звернувшись до статті У.Еко...
* * *
Додаток 7

Умеренко О., ф-т англ. мови.

Ми всі пам'ятаємо те, як ми були маленькі. Ми пригадуємо наші емоції, слова, дарма що ця інформація зберігається десь поза сферою оперативної пам'яті нашого мозку. Ми всі пригадуємо, як тягнулись рученятами до першої своєї яскравої книжки казок і примхливо вимагали: “Ще! Ще одну казку!” І коли мама, поступаючись наполегливості свого чада, затягувала чергове “жили собі та були собі...”, жадібно дослухалися до слів та широко розкривали очі, повні майже благоговійного трепету перед здається нерозв'язанною загадкою: як і де серед цих дивних гачків мама знаходить мені казку?

Але проходить зовсім трохи часу, і ми вже самі читаємо, здійснюючи ту ж саму пошукову роботу у книжках. Дитячий мозок, як губка, починає по пам'яті всмоктувати безліч знань, одночасно вибудовуючи власну інтелектуальну піраміду. І ось уже позаду Пушкін, Толстой, Толкін та Стругацькі; потяг до нових знань набуває сили потужного торнадо, примушуючи не звертати увагу на втому в руках від перетягування численних томів з бібліотеки та набряклу шию, що втомилась від розглядання того, що ще залишилось непрочитаним на горішніх полицях батьківської літературної колекції.

Мозок розділяється на безліч площин і вже не задовольняється лінійним простором паперового листа. Розум, що набув витонченості, виграє битву у впертої машини, підкорюючи її наказу пальців і клавіш. Дитина, що подорослішала, поселяється у просторах гіпертексту. Жорсткий диск зберігає візуальні образи та набір перших алгоритмів. Руки тягнуться до клавіатури та обіймають слухняну “мишку”. По-дорослому звично примружуємось, вдивляючись у міжрядковий віртуальний простір та дослухаємось до навіювання власної свідомості: “Ще! Ще один сайт (чат / місію / ...”), та, поступившись, набираємо ще один звичний http, реєструємо ще один “нік”, розвиваємо ще одного героя... Втомлені очі “наздоганяють світанок”, завершуючи ще один прожитий день.

Мозок відчеканює все тонші й тонші грані, відшліфовуючи брили інтелектуальної піраміди. Нестримний торнадо перетворився на спокійний вітер невблаганних змін. Зник дискомфорт: зручне крісло, safety screen – і лише погляд, як колись, спрямований вдалечінь, шукає нове у безкрайніх просторах між землею та небом...

Головне, щоб результатом цих пошуків не став Всесвіт з прямих та кутів, тліючий прах життя та реальне Сонце, що потонуло у віртуальній темряві.

А мозок усе будує свою піраміду...
Ландар Г., ф-т англ. мови.

Спочатку було лише слово, за допомогою якого передавалися факти та й будь-яка інформація взагалі. Люди просто все запам'ятовували, тренуючи при цьому свою пам'ять.

З появою письма люди почали боятися, що їхня пам'ять погіршиться, оскільки нічого не треба буде запам'ятовувати, все буде фіксуватись письмово. Але поява книгодрукарства навпаки додавала тренування пам'яті – треба було запам'ятовувати уже цілі книжки.

У другій половині 20-го сторіччя набуло поширення телебачення. Саме через екран телевізорів люди дізнавалися про факти та події у світі. При цьому дивитися на готові зображення виявилось дуже легко – не треба нічого читати – натиснув кнопку – і в курсі справ.

Але після телевізора з'явився комп'ютер, теж з яскравим екраном. Ввімкнув його – і перед тобою увесь світ. Тут уже і фільми подивитися можна, і безліч книжок, газет, взагалі різних текстів почитати...

Але проблема не у протиставленні книги і комп'ютера. Як на мене, наше суспільство у майбутньому може розділитися на тих, хто надає перевагу тільки візуальній інформації – „картинці”, з якої „все зрозуміло” – телебаченню, дивлячись кимсь зроблені репортажі, та тих, хто шукатиме інформацію сам, і не лише у друкованих ЗМІ, книжках, а й в Інтернеті, роблячи свої власні висновки.
Доліна В., ф-т англ. мови.

Я гадаю, що кожен пам'ятає казку “Чарівна лампа Аладіна”, де бідного напівголодного хлопчика повинні були стратити лише за те, що він дуже захопився книгою та не почув наказу про заборону дивитися на царівну.

А в наш час чи можна знайти такого відданого книгам юнака чи дівчину? Я можу з упевненістю сказати – ні. Все, що ми можемо побачити – це Інтернет-клуби, де все, що діти роблять – це граються у різні ігри та пишуть один одному якісь нехитромудрі листи. Батьки, погляньте на своїх нащадків! Вони ж навіть не знають хто такий Пушкін та ніколи не чули про таблицю множення! Якщо дітям потрібна якась інформація, то вони її шукають тільки за допомогою якоїсь іншої програми, але знову на комп'ютері. Бібліотеки всі спорожніли, діти навіть забули про їхнє існування. Вони вважають, що писання реферату – це тільки марна трата часу: все, що їм треба зробити – це за п'ять хвилин “перекачати” потрібну інформацію з Інтернету.

Як має рацію шановний пан У.Еко, коли у своїй статті наводить цілу низку безперечних переваг книги перед комп'ютером, демонструє, що станеться з нами, якщо ми забудемо про книгу! От лише, як на мене, він трохи хибує, кажучи, що треба розвивати обидва види передачі інформації. Але ж комп'ютер – наше лихо!

Батьки, замисліться, будь-ласка, над долею Ваших дітей. Бо все, що може залишитися у майбутньому – це лише гіперкриза, коли люди скоряться машинам, які, у свою чергу, зганьблять нашу планету. Зробіть усе можливе, щоб книга не вмерла у серці Вашої дитини! Не нехтуйте навіть такими способами, як висадити свою дитину на деякий час на безлюдний острів з декількома томами Шекспіра чи Гоголя!
П'ятак Н., ф-т англ. мови.

...Величезна сцена, маса глядачів, актори у масках. Так, це античний театр з його відвертими умовностями, жіночими діалогами, що вимовляються грубими голосам, з глядачами, що дивляться виставу незалежно від професіоналізму постановок. Але люди вірять, сліпо вірять, хочуть вірити і можуть, тому, частиною чого вони самі не є...

...Барвисті костюми (а то й повна їх відсутність), ніщо не нагадує декорацій як частини інтер'єру, (хіба що хтось “замалюється”, використавши модне слівце “декор”), нема й сценарію, та й важко відрізнити трупу від глядачів. Театр авангардний...

Як це не дивно, але політичний театр грає за тим же сценарієм, з тим самим інтер'єром та з тими самими акторами, лаштунками й глядачами. Але “репертуар” та стилістична спрямованість змінюються трохи швидше: раз на 100 років, а не на тисячу.

Радянський “театр” казав неправду, але хто це знав? “Народними артистами” були одиниці (порівняйте – також в основному чоловіки), їх не цікавила реакція зала, яка, у принципі, не змінювалась; вони були абсолютно відірвані від мас.

Зараз же усе має бути настільки відверто й чесно, що іноді навіть буває соромно за неприкриту незайманість політичної голизни. Змінився “репертуар” – тепер вже красти не модно, і не тому, що це негарно, як вчила колись бабуся, а тому, що просто невигідно. Сучасні “павлики морозови”, що жадають відхопити негативчик, з'являться хутенько із своїми професійними “кодаковськими” камерами. Саме через це й доводиться задовольняти голодного й активного глядача, заманюючи його у дійство “політичного театру”. Можливо, розвиток інформаційних технологій незабаром примусить перетворити цей театр, наприклад, на театр на льоду, де, до того ж, можна буде задіювати у процес ведмедів, корів і зайців...
Чернешенко І., ф-т англ. мови.

Любі мої друзі!

Ось дивлюся я на вас, таких розумних і красивих, і згадую своє прекрасне дитинство, і так хочеться в нього повернутись, але я вже дорослий і у мене, як і у ваших мам й татусів, є свої права і обов'язки дорослого. Наприклад, зараз я займаюся виборами.

Пам'ятаєте, як звірята обрали собі царя у казочці про лева? Ось так і у справжньому житті ми обираємо тих, хто нами керує, для того, щоб у країні, де ми живемо, був порядок. Ви, мабуть, усі чули це слово – “вибори” – адже його сьогодні часто повторюють. І ви самі відчуваєте, що слово “вибори” схоже на слово “вибирати”. І дійсно, “вибори” – це коли ваші мами, татусі, братики й сестрички, якщо їм уже виповнилося 18 років, – усі дорослі – обирають народних депутатів – людей, які як леви керуватимуть нами, щоб у країні був порядок та справедливість.

Але як же наші леви-депутати справлятимуться із своєю роботою? Ми знаємо, що леви великі, сильні, але ж і простори у нас великі, проблем безліч, словом, роботи багато. То як же бути? Мабуть, дяді й тьоті були такі ж розумні, як і звірята, тому розсудили правильно: поділити всю Україну на частинки, а від кожної з таких частинок обрати по найкращому левові, і ці леви разом мають збиратися і вирішувати питання як рівні по відношенню один до одного і до нас. Таких левів в Україні є 450, вони й називаються депутатами, а частинки, на які поділена Україна, називаються мажоритарними виборчими округами. Це не якісь чарівні слова, на зразок “крібле-крабле-бум”, а спеціальні слова, які люди придумали, щоб позначити ці речі. Хоча іноді трапляються справді чарівні випадки – скажімо, люди голосують за одного кандидата, а перемагає інший. А чому це так буває ви дізнаєтеся тоді, коли станете дорослими і самі братимете участь у виборах.

А поки що, мої любі, коли прийдете додому, запитайте ваших батьків як звати того кандидата у депутати, за якого вони збираються голосувати, напишіть це ім'я на листочках та віддайте вашій вчительці.
Чернешенко І., ф-т англ. мови.

Ось я зараз стою перед Вами, готуюсь говорити, а на думку мені спадає сказане колись моєю покійною бабусею. Пам'ятаю, це були вибори депутата Верховної Ради, нині поважної, відомої людини – Дурдинця. Так от моя бабуся сказала: “Мені все одно яке в нього прізвище – хоч Дуринець, хоч Баранець – аби тільки слово не лайливе і, головне, щоб він у село газ проложив”.

Так от, вибори... Ви усі свідомі люди й уже брали самі участь у недавніх виборчих змаганнях і могли самі відчути те саме, що й я тут – ту радість, ту гордість, те майже щастя від того, що я, як і мільйони інших людей, можу прилучитись до найяскравішого вияву демократії та сам за себе вирішувати, чи буде у мене завтра, чи ні. Ви усі знаєте, що народних депутатів ми обираємо двома шляхами: половину – 225 – в одномандатних виборчих округах, а половину – у загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі, тобто голосуємо за партії та списки їх кандидатів. А чи задумувались Ви, яке це велике досягнення української демократії, як народ і його слуги зуміли відійти від тоталітарщини, яка царювала у нашому мозку, і сягнути на новий рубіж свободи, створивши справді, не боюсь цього слова, прекрасну виборчу систему, яка відповідає нашим потребам. Завдяки їй ми зможемо самі творити своє майбутнє! Якщо Вам подобається якась партія, Ви обираєте її представників у парламент по загальнодержавному багатомандатному виборчому округу; в той же час Ви маєте власного депутата від тієї місцини, де Ви проживаєте. Ви можете прийти і подивитись йому у вічі, розповісти йому про свої турботи, нагальні питання, а депутат від партії буде в цей час відстоювати Ваші ширші ідеологічні вподобання та політичні інтереси у Верховній Раді.

Ви скажете, що я можу бути не дуже об'єктивним і розхвалювати все це безпричинно, але давайте подивимося на те, що говорять безпристрасні спостерігачі – іноземні спеціалісти. Їхні відгуки найкращі і сягають ідеальних уявлень про справжні демократичні вибори у молодій демократичній державі. Самі іноземці стверджують, що в багатьох країнах, якими ми захоплюємося, виборчі системи значно поступаються нашій. Отже, ми маємо чим пишатися, що залишити нашим нащадкам, і мені не соромно дивитися в вічі ні бабусі, яка прийшла на вибори, ні іноземному спостерігачеві, який приїхав, щоб упевнитись у вірності нашої виборчої системи.

А Вам, шановне панство, я бажаю всього найкращого, і – до виборів!


Скачать файл (159 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации