Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Богатирьов І.Г. Кримінально-виконавче право - файл 1.doc


Богатирьов І.Г. Кримінально-виконавче право
скачать (1604.5 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc1605kb.04.12.2011 03:16скачать

содержание

1.doc

  1   2   3   4   5
http://pidruchniki.com.ua/15840720/pravo/kriminalno-vikonavche_pravo_ukrayini_-_bogatirov_ig

Кримінально-виконавче право України - Богатирьов І.Г.
ПЕРЕДМОВА

Концепція реалізації мети освіти, визначеної Законом України "Про освіту", суттєво змінила підходи до підготовки юристів-фахівців. Сьогодні виникла потреба у підготовці в навчальних закладах соціально свідомих людей, з чіткою мотивацією до майбутньої професії, здатних до розумової і фізичної праці, до активної діяльності в різних сферах громадського і державного життя.

Розвиток особистості нової генерації потребує вдосконалення всіх ланок навчально-виховного процесу. Звідси постає актуальна науково-практична проблема щодо розробки нових сучасних підручників, які б дозволяли значно підвищити ефективність навчального процесу.

Система курсу будується відповідно до Програми та модульно-рейтингової технології з курсу "Кримінально-виконавче право" для юридичних вищих навчальних закладів, складеної кафедрою кримінально-правових дисциплін Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. Підручник "Кримінально-виконавче право України" (Загальна та Особлива частини) написаний відповідно до цієї програми.

Його видання зумовлено потребою викладання цієї галузі права в якісно нових соціально-політичних, економічних і правових умовах, що склалися в нашій державі після прийняття Верховною Радою України нового Кримінально-виконавчого кодексу.

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ ДО ВИКОРИСТАННЯ МОДУЛЬНО-РЕЙТИНГОВОЇ ТЕХНОЛОГІЇ ВИКЛАДАННЯ КУРСУ "КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ПРАВО УКРАЇНИ"

Кримінально-виконавче право України є самостійною галуззю серед юридичних наук, у системі юридичних дисциплін належить до фундаментальних і профілюючих. Воно має свій предмет, методологію, загальну і особливу теорію, тісно взаємодіє з іншими юридичними науками.

Кримінально-виконавче право як галузь у системі права відображає державну політику у сфері виконання і відбування кримінальних покарань. У 2003 р. сталася визначна подія -Верховна Рада України прийняла новий Кримінально-виконавчий кодекс України, який набув чинності 1 січня 2004 р.

Новий Кримінально-виконавчий кодекс (далі - КВК України) сформулював загальні положення виконання покарань, поняття та зміст основних його інститутів і норм, встановив обсяг і межі правового регулювання виконання конкретних видів покарань. Уперше в КВК України сформульовано розділ "Виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі". У новому Кодексі втілено досягнення української кримінально-правової науки, її традиції і новації, які апробовані часом і практикою.

Кримінально-виконавчий кодекс України є законодавчою базою регулювання порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави, що здійснюється шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському, або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.

Спроба викладання курсу "Кримінально-виконавче право України" на засадах модульно-рейтингової технології здійснена з метою розповсюдження та поглиблення теоретичних і практичних знань, потребу в яких сьогодні відчувають фахівці Державної кримінально-виконавчої служби України.

Курс "Кримінально-виконавче право", згідно зі структурою Кримінально-виконавчого кодексу України, поділяється на Загальну і Особливу частини.

Загальна частина кримінально-виконавчого права містить норми, які визначають мету і завдання, принципи, підстави виконання і відбування покарань, поняття виправлення і ресоціалізації засуджених та їх основні засоби, правовий статус засуджених, органи та установи виконання покарань, нагляд і контроль, участь громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених.

Норми Особливої частини кримінально-виконавчого права визначають порядок і умови виконання кримінальних покарань, звільнення від відбування покарань, особливості відбування покарань засудженими жінками і неповнолітніми, особливості відбування покарань у виправних колоніях різних рівнів безпеки. Ці норми вперше розміщені в певній ієрархічній послідовності у таких розділах КВК України: Розділ II "Виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі"; Розділ III "Виконання покарання у виді позбавлення волі"; Розділ IV "Виконання покарання у виді довічного позбавлення волі"; Розділ V "Звільнення від відбування покарання. Допомога особам, які звільнені від відбування покарання, контроль і нагляд за ними".

Курс "Кримінально-виконавче право" має завданням з одного боку, висвітлити основні та дискусійні проблеми в цій галузі, а з іншого - через засвоєння матеріалу й сприяти формуванню у студентів, курсантів та слухачів творчих здібностей і навичок. Основною методологічною ідеєю викладання курсу є:

— вивчення поняття "кримінально-виконавче право", його предмету, методу, структури та завдань;

— отримання знань про кримінально-виконавчу політику, дію кримінально-виконавчого законодавства у просторі та часі; основні засоби виправлення і ресоціалізації засуджених, правовий статус засуджених; органи і установи виконання покарань; виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі; виконання покарання у виді позбавлення волі, довічного позбавлення волі; відбування покарань неповнолітніми;

— ознайомлення зі змістом міжнародних нормативно-правових актів, що регламентують порядок і умови виконання і відбування кримінальних покарань, систему виконання покарань у зарубіжних країнах.

Основними формами занять з курсу "Кримінально-виконавче право України" є лекція, семінарське та практичне заняття, самостійна робота, екскурсія до кримінально-виконавчої установи, зустріч із практичними працівниками органів і установ виконання покарань.

Вивчення кримінально-виконавчого права України здійснюється на основі робочої навчальної програми, тематичного плану, плану семінарських та практичних занять, плану самостійної роботи.

Застосовуючи нові технології навчання, автор використовує такі поняття, як модульний контроль, модульний принцип, модульне навчання, навчальний модуль, інформаційний та організаційний модуль, модульно-рейтингова технологія навчання, модульна оцінка, заліковий кредит тощо. .

Важливо наголосити, що серед вчених відсутня єдина думка щодо сутності похідних від модуля понять. Розробці цієї теми присвятили свої роботи А. Артемов, А. Алексюк, С. Батишев, В. Вонсович, С. Горностаев, В. Збаровський, І. Клюй, А. Куландіна, Н. Повякель, А. Проказа, Н. Сазонова, В. Семиденко, М. Шут, А. Фурман, І. Цимбалюк, О. Яницька та ін. Навчальний модуль -це одиниця вимірювання навчальної інформації. Його засвоєння вимагає певної, доцільно обраної сукупності розумових операцій, практичних дій, способів узагальнення та застосування.

Модульне навчання - процес засвоєння навчальних модулів в умовах повного курсового циклу, який включає мету і завдання, мотивацію до якісного засвоєння, зміст (навчальний модуль), методи і форми прямої, опосередкованої та самостійної навчально-пізнавальної діяльності, корекцію, самооцінку й оцінку результатів засвоєння знань, умінь та навичок, що входять до його структури.

За таких умов зменшується частка прямого, ззовні завданого інформування і розширюється застосування інтерактивних форм та методів повноцінної самостійної роботи студентів під керівництвом викладача.

Модульна організація змісту навчальної дисципліни менше за все є механічним перенесенням розділів програми до навчальних модулів, оскільки вимагає серйозної, аналітико-логічної роботи над змістовним наповненням дисципліни, структурування її як системи, а не довільного конгломерату наукової інформації.

Не всі навчальні дисципліни можна і треба "модулювати", насамперед це доцільно робити з тими предметами, контекст яких піддається поділу на підсистеми з внутрішньою і зовнішньою структурою. За такої умови добре засвоєння одного модуля стане передумовою якісного опанування іншого, що у підсумку забезпечує формування цілісної системи знань.

Другою умовою реалізації модульного принципу структурування навчальної дисципліни є можливість виділити генеральні наскрізні світоглядні ідеї курсу, на розкриття і засвоєння яких спрямований кожний модуль. Крім того, не обійтися без вичленення певної кількості наукових категорій, зміст яких засвоюється в рамках кожного модуля.

Основу модульної технології в організації навчального процесу, складають блоки цілей і завдань, покликані стати вихідними під час структурування змісту вузівських дисциплін за модульним принципом. Під кожну ціль підводиться зміст з його теоретичними й емпіричними компонентами, структурою, видами зв'язку, способами та результатами функціонування процесів чи явищ, що вивчаються. Для студента — майбутнього юриста важливо не лише осмислити і засвоїти інформацію, а й оволодіти способами її практичного застосування.

Під час структурування змісту навчальної дисципліни на навчальні модулі ми враховували, що:

1)кожна частина — майбутній модуль має складатися із пов'язаних між собою в певному співвідношенні теоретичних, емпіричних і практичних компонентів змісту, сукупність яких виконує самостійну функцію;

2)модуль навчальної дисципліни має складну композицію, структурно побудовану з елементів, які перебувають у певному взаємозв'язку, що дає підстави вважати модуль підсистемою навчальної дисципліни;

3)зміст модуля і його призначення мають свою історію виникнення, становлення, розвитку і перспективу модернізації;

4) дидактика як система будується на базі категорій і понять, які не лише мають свою структуру, а й взаємодіють між собою за принципами теорії систем. Різні за сутністю, вони складають цілісну систему теорії освіти і навчання, яка може структуруватися за модулями;

5) модуль (від лат. *міра", "спосіб") є виразом кратних відношень розмірів комплексів, будов та їх частин. Застосування модулів надає комплексам, будовам, виробам та їх частинам співмірності, полегшує уніфікацію і стандартизацію будівництва.

Модуль - уніфікований функціональний вузол, виконаний у вигляді самостійного виробу. Якщо модифікувати характеристики модуля до умов дидактичних процесів, то навчальний модуль можна трактувати так: модуль - це частина цілого, одиниця співмірності цілого і частин певного об'єкта.

Кожна частина (модуль) складається з елементів, пов'язаних між собою, і виконує самостійну функцію. Отже, модуль навчальної дисципліни - це не просто її частина (тема чи розділ), а інформаційний вузол, який у свою чергу є одиницею, що уніфікує підхід до структурування цілого на частини, тобто на окремі модулі. Модульна технологія вивчення курсу "Кримінально-виконавче право" включає три компоненти: інформаційний, організаційний і контрольно-оцінний з його стимулюючою функцією.

На основі аналізу програми з курсу "Кримінально-виконавче право" та врахування принципів модульної побудови її змісту виділяються інформаційні модулі. Організаційний компонент пропонованої технології засвоєння змісту навчальних модулів з права являє собою сукупність різноманітних форм і методів організації навчального процесу: лекційних, семінарських, практичних і лабораторних занять. Лекційні заняття проводяться з курсовим потоком студентів, семінарські та практичні — в академічних групах, лабораторні — в (малих) групах у спеціально створених або природних умовах (у школі).

Контрольно-оцінний компонент модульної технології навчання реалізується безпосередньо на групових заняттях або підчас оцінювання самостійної роботи студентів у формі співбесіди, спеціальних колоквіумів, заліків чи екзаменів, перевірки контрольних завдань з наступним обговоренням результатів на групових заняттях.

На групових заняттях з курсу " Кримінально-виконавче право" можуть використовуватися різноманітні методи організації навчальної діяльності студентів: рольові ігри, дискусії, захисти проектів фрагментів уроку чи цілісної його структури тощо.

У процесі підготовки підручника враховувалися нові навчальні програми, а також такий основний принцип: сприяти свідомому творчому засвоєнню теоретичних та практичних засад кримінально-виконавчого права, їх формуванню стійкого інтересу до знань і вміння їх застосовувати у повсякденній практичній діяльності органів і установ виконання покарань.

В кінці підручника наведений перелік джерел, який був використаний під час його підготовки. Практика викладу курсу "Кримінально-виконавче право" засвідчує, що глибоке засвоєння його знань неможливе без постійної самостійної роботи над літературними джерелами.

У підручнику наведені різноманітні форми самостійної навчальної роботи студентів, що сприятимуть їх самоосвіті і формуванню умінь і навичок, необхідних для практичної роботи в Державній кримінально-виконавчій службі України (далі—ДКВС України).

Форми самостійного вивчення курсу "Кримінально-виконавче право" можуть бути різноманітними: анотування і конспектування літератури, підготовка реферату чи доповіді, виконання практичних завдань.

Анотування літератури передбачає створення переліку основних питань, що розглядаються автором тієї чи іншої праці. Конспектування літератури означає короткий виклад статті, книги, промови і т.д. Важливим тут є можливість звернення до конспекту з метою поглибленого або нового осмислення законспектованого чи анотованого матеріалу. Для цього конспект (анотація) має бути коротким, чітким і точним.

Аналітичний огляд за певною проблемою може бути побудований або у вигляді викладу історії вивчення проблеми (що нового внесено тими чи іншими дослідниками), або у вигляді аналізу сучасного стану розробки проблеми (при цьому роботи групуються за ознакою спільності). Ці дві форми огляду є одночасно й етапами роботи з літературними джерелами.

Велике значення для успішної навчальної діяльності студентів має планування самостійної роботи у часі: на навчальний рік, семестр, майбутній тиждень, і вміння організувати свою навчальну працю так, щоб кожного року добиватися її високої ефективності за найменших втрат часу.

Найважливішими положеннями модул ьно-рейтингової технології, що забезпечують відносно цілісне розуміння її призначення та принципових моментів функціонування, є такі:

• зміни в організаційних засадах педагогічного процесу у вищій школі, що забезпечують його демократизацію, створюють умови для дійсної зміни ролі студента у навчанні (перетворення його з об'єкта в суб'єкт цього процесу),можуть надали навчально-виховному процесу необхідної гнучкості, індивідуалізації;

• обсяг модуля — це відносно самостійна частина навчального процесу, яка містить, передусім, одне або кілька близьких за змістом і фундаментальних за значенням понять, законів, принципів. Навчальний курс підручника "Кримінально-виконавче право" складається з двох модулів, їх засвоєння розпочинається з лекційного курсу. Наступний етап — індивідуальна самостійна навчальна робота, консультації. Потім проводяться кілька навчальних занять за опрацьованими джерелами;

• організаційно кожне навчальне заняття включає в себе три-чотири види навчальної роботи, серед яких два є постійними (невелика письмова робота та дискусія за змістом опрацьованих джерел), інші - змінними (аналіз ситуацій, розв'язання проблемних задач, проведення екскурсій, організація "мозкового штурму", тестування тощо);

• студент може достроково вивчити і скласти "звіт" з матеріалу, що входить до того чи іншого модуля. Звіт студента за змістом конкретного модуля вважається прийнятим, якщо під час співбесіди з викладачем він продемонструє розуміння головних ідей модуля і послідовно, аргументовано викладе їх (письмово та усно);

• студенти, які засвоїли матеріал і відзвітувались за змістом обох модулів до закінчення семестру, звільняються від складання іспиту;

• у разі, коли студент не зміг з тих чи інших причин вчасно скласти звіт за змістом чергового модуля, він має змогу зробити це за домовленістю з викладачем під час консультації;

• при організації індивідуальної навчальної діяльності залишається актуальним питання про стимулювання систематичної самостійної роботи студентів з першоджерелами;

• виконання навчальних завдань оцінюється певною кількістю залікових одиниць, облік яких ведуть як викладач, так і сам студент, курсант, слухач.

Оскільки заздалегідь відомо, яку кількість залікових одиниць треба набрати для того, щоб отримати оцінку "5", "4" або "З", кожен студент має можливість протягом усього періоду вивчення предмета контролювати та свідомо регулювати успішність свого просування у засвоєнні курсу шляхом цілеспрямованого планування та розподілу своїх зусиль для досягнення навчальних результатів, що відповідають його запитам.

Остаточна оцінка успішності вивчення предмета визначається підсумовуванням залікових одиниць, які були отримані студентом за виконання усієї сукупності навчальних занять.

З метою стимулювання навчальної активності студентів за підсумками кожного навчального року з урахуванням загальної суми набраних залікових одиниць визначається десятка найкращих студентів серед всіх, хто вивчали цей курс.

Щоб викликати у студентів мотивацію працювати за модульно-рейтинговою системою, необхідно вміло довести її переваги, серед яких зазначимо такі:

- бажання студента отримати максимальну кількість балів дає йому можливість пройти "автоматом" підсумкову атестацію;

- протягом вивчення дисципліни студент не отримує негативних оцінок;

- модульно-рейтингова система посилює відповідальність студента за стан своєї успішності з дисципліни і це викликає у нього почуття самоповаги й самодостатності;

- модульно-рейтингова система навчання знімає загрозу конфліктних ситуацій між викладачем і студентом, що породжує взаємоповагу, взаєморозуміння та сприяє співпраці;

- модульно-рейтингова система навчання розширює діапазон часу для здачі пройденого матеріалу.

^ СТРУКТУРА НАВЧАЛЬНОГО КУРСУ (за вимогами ЕСТЗ)

Опис предмета курсу

КУРС: навчальний

НАПРЯМ Освітньо-кваліфікаційний рівень

Характеристика навчального курсу

Кількість кредитів

0101

Нормативний

ЕСТЗ: 2

Бакалавр

ПІ семестр: 50

Модулів: 2




Лекції: 5

Змістових

модулів: 2

Магістр

Семінари: 5

Загальна кількість




Самостійна робота: 5

годин: 81







Тижневих годин: 8




Вид контролю: залік







IV семестр: 58







Лекції: 4







Семінари: 4







Практичні: 1







Самостійна робота: 5







Вид контролю: залік

^ Структура навчальної дисципліни

Вид роботи (год.)

І Модуль

II Модуль

Лекції

10

8

Семінари, практичні заняття

10

8

Самостійна робота

20

25

Разом

40

41

^ Розподіл балів за рейтинговою системою

Модулі

Модуль І

Модуль П

Бали

50

50

Лекції

18

18

Семінари, практичні заняття

18

18

Самостійна робота

20

25

Інші види робіт

10

10

Модульний контроль

25

25

Підсумковий контроль

50

50

Шкала оцінювання якості знань студентів, курсантів, слухачів:

90-100 балів - відмінно (А)

75-89 балів - добре (ВС)

60-74 балів — задовільно (ББ)

35-60 балів - незадовільно з можливістю повторного складання(РХ) 0-34 балів — незадовільно з обов'язковим повторним курсом (Р)

А (відмінно)

90-100

Бездоганна робота з мінімальними помилками

В(добре)

83-89

Вище середнього стандарту, але з деякими поширеними помилками

С (добре)

75-82

У цілому хороша робота, але з помітними помилками

О (задовільно)

68-74

Пристойно, але зі значними помилками

Б(достатньо)

60-67

Задовольняє мінімальні вимоги

РХ(не прийнято)

35-59

Необхідно виконати певну додаткову роботу для успішного складання (доопрацювати)

РР(не прийнято)

0-34

Необхідна значна подальша робота (переробити)

^ МОДУЛЬНА ОЦІНКА ЗНАНЬ СТУДЕНТІВ

Оцінка ЕСТ5

Оцінка (за національною шкалою)

Мод. І

питома вага 0,1

Мод.2

питома

вага 0,2

Сума балів

А

5 (відмінно)

22-25

22-25

90-100

ВС

4 (добре)

19-21

19-21

75-89

ДЕ

3 (задовільно)

15-18

15-18

60-74

РХ

2 (незадовільно) з допуском до екзамену (обов'язкове складання екзамену)

0-14

0-14

35-59

р

2 (незадовільно) з обов'язковим повторним курсом

0-4

0-4

0-34

Методами вивчення дисципліни і проведення поточного та проміжного контролю є: лекції, практичні заняття, дискусійні форми розгляду ситуацій, реферативні читання, контрольні роботи, творчі самостійні завдання, тестування.

^ МЕТОДИ ОЦІНЮВАННЯ

Критерії оцінки змістового модуля № 1

Оцінка

Усна

відповідь

Активність

(відвідування)

Кейс

Тема 2

Контрольна

Тема 2

Сума

балів




5 (відмінно)

5

4

5

9-10

22-25

4(добре)

4

4

4

7-8

19-21

3 (задовільно)

3

3

1-3

5-7

15-18

2 (незадовільно)

0-2

0-2

0

0-4

0-14

^ Критерії оцінки змістового модуля № 2

Оцінка

Усна відповідь

Активність (відвідування)

Кейс Тема 2

Контрольна Тема 2

Сума балів

5 (відмінно)

5

4

5

9-10

22-25

4 (добре)

4

4

4

7-8

19-21

3 (задовільно)

3

3

1-3

5-7

15-18

2 (незадовільно)

0-2

0-2

0

0-4

0-14

^ Модульно-рейтингове оцінювання знань студентів, курсантів, слухачів за кредитно-модульною системою:

Вид роботи




а) Робота на лекціях (за курс) (активність роботи, ведення зошитів і написання конспектів)

до 9 балів

Робота на семінарському та практичних заняттях

Відповідь на семінарському занятті Запитання на семінарському занятті Доповнення на семінарському занятті

до 4 балів

до 1 балів

до 1 балів

в) самостійна робота

до 2 балів

г) реферати, доповіді

до 3 балів

д) залік

до 90-100 балів

є) іспит

до 90-100 балів

Ведення конспекту лекцій оцінюється за наступними критеріями: повнота, охайність, грамотність. За кожну законспектовану лекцію студенту, курсанту, слухачу нараховується 1 бал. Максимальна оцінка за наявність всіх лекцій і правильне їх оформлення — 9 балів.

^ Відповідь на семінарському занятті оцінюється за наступними критеріями:

4-7 балів - студент, курсант, слухач у повному обсязі опрацював програмовий матеріал (основну і додаткову літературу), має глибокі і міцні знання, впевнено оперує набутими знаннями, робить аргументовані висновки, може вільно висловлювати власні судження і переконливо їх аргументувати.

5-6 балів - студент, курсант, слухач вільно володіє навчальним матеріалом (опрацював основну і певну частину додаткової літератури), переказує факти і висновки, взяті з підручників та літератури, може застосовувати набуті знання.

4-5 балів - студент, курсант, слухач самостійно відтворює програмовий матеріал на рівні підручника, може дати стислу характеристику питання, але у викладеному матеріалі є серйозні прогалини, виклад не самостійний (переказ підручника), є неточності у матеріалах і висновках.

3-4 бали - студент, курсант, слухач за допомогою викладача намагається відтворити матеріал, але відповідь неповна, у ній нараховується багато неточностей, головний зміст матеріалу не розкрито.

1-2 бали — студент, курсант, слухач має лише приблизне уявлення про питання, що розглядається на занятті, може сказати два-три речення по суті питання, головний зміст матеріалу не розкрито.

За виконання модульної контрольної роботи студент може отримати максимально 7 балів. Кожна правильна відповідь на питання тесту оцінюється в 1 бал.
СЛОВНИК

^ Кредитно-модульна технологія організації навчального процесу - це модель організації навчального процесу, яка ґрунтується на поєднанні модульних технологій навчання та залікових одиниць (залікових кредитів).

^ Заліковий кредит — це одиниця виміру навчального навантаження необхідного для засвоєння змістових модулів або блоку змістових модулів.

Модуль - це задокументована завершена частина освітньо-професійної програми (навчальної дисципліни, практики, державної атестації), що реалізується через відповідні форми навчального процесу (тема, самостійна робота, лабораторна робота, тест).

Інформаційний модуль - це система навчальних елементів, що поєднана за ознакою відповідності певному навчальному об'єкту (дорівнює 81 годині загального навчального часу). Повноцінне оволодіння кожним інформаційним модулем передбачає опрацювання студентом( курсантом) певного кола теоретичних питань на лекційних заняттях, виконання практичних завдань і відбувається під час аудиторної та самостійної роботи згідно з навчальним планом або за індивідуальним графіком роботи студента( курсанта).

^ Поточний контроль — оцінювання рівня знань, умінь та навичок студентів (курсантів), що здійснюється у ході навчального процесу шляхом проведення усного опитування, контрольної роботи, тестування, колоквіуму тощо.

^ Модульний контроль — форма контролю, який передбачає проведення підсумку роботи курсанта протягом модуля. Результатом модульного контролю є модульна оцінка.

^ Модульна оцінка - бальна оцінка.(абсолютна), яку отримав студент (курсант) у результаті контролю за виконанням усіх видів робіт (теоретичних, практичних, самостійних), віднесених до відповідного модуля.

^ Екзамен (залік) - форма підсумкового контролю, засвоєння курсантом навчального матеріалу з окремої дисципліни протягом певного періоду відповідно до навчального плану.

Лекція - основна форма проведення навчальних занять у вищому навчальному закладі, призначених для засвоєння теоретичного матеріалу. Як правило, лекція є елементом курсу лекцій, який охоплює основний теоретичний матеріал окремої або кількох тем навчальної дисципліни. Лекції проводяться лекторами - професорами і доцентами (викладачами) вищого навчального закладу, а також провідними науковцями або фахівцями, запрошеними для читання лекцій. Лекції проводяться у відповідно обладнаних приміщеннях-аудиторіях для однієї або декількох академічних груп студентів.

^ Семінарське заняття - форма навчального заняття, за якої викладач організує дискусію навколо попередньо визначених тем, до котрих курсанти готують тези виступів на підставі індивідуально виконаних завдань (рефератів). Семінарські та практичні заняття проводяться в аудиторіях або навчальних кабінетах з однією академічною групою. Індивідуальне навчальне заняття проводиться з окремими студентами з метою підвищення рівня їх підготовки та розкриття індивідуальних творчих здібностей.

Консультація - форма навчального заняття, за якої курсант отримує відповіді від викладача на конкретні запитання або пояснення певних теоретичних положень чи аспектів їх практичного застосування. Консультація може бути індивідуальною або проводитися для групи курсантів, залежно від того, чи викладач консультує студентів з питань, пов'язаних із виконанням індивідуальних завдань, чи з теоретичних питань навчальної дисципліни. Індивідуальні завдання з окремих дисциплін (реферати, курсові роботи тощо) видаються студентам у терміни, передбачені вищим навчальним закладом. Індивідуальні завдання виконуються студентом самостійно при консультуванні викладачем.

Самостійна робота студента — основний засіб роботи студента з оволодіння навчальним матеріалом у час, вільний від обов'язкових навчальних занять.

^ КРИТЕРІЇ ОЦІНКИ ЗНАНЬ СТУДЕНТІВ, КУРСАНТІВ, СЛУХАЧІВ З КУРСУ

ОЦІНКА

ЗНАННЯ

УМІННЯ

"5" (відмінно)

Має всебічні і глибокі знання навчального матеріалу за програмою дисципліни. Досконально знає основну літературу, а також вказівки, положення, нормативні матеріали з дисципліни. Ознайомився з додатковою літературою, яка рекомендована програмою.

Вільно вміє виконувати практичні завдання, передбачені програмою Дає правильні і повні відповіді на програмні запитання. Вміє використовувати довідкову літературу, володіє навичками застосування новітніх технологій. Демонструє навички творчого пошуку резервів удосконалення виконання покарань.

"4" (добре)

Студент, курсант має повні знання навчального матеріалу за програмою курсу, здатний до їх поповнення і оновлення в процесі подальшого навчання і професійної діяльності. Опрацював основну літературу, рекомендовану програмою, а також вказівки, рекомендації, положення та інші програмні матеріали.

Має навички розв'язання конкретних практичних завдань виконання покарань. Успішно виконав передбачені програмою завдання без істотних зауважень. Орієнтується у сучасних тенденціях розвитку.

"3" (задовільно)

Має знання основного навчального матеріалу в обсязі, який є необхідним для подальшого навчання і наступної роботи за спеціальністю. Ознайомлений з основною літературою, рекомендованою програмою. Допускає помилки у відповідях на теоретичні запитання з дисципліни і під час виконання практичних завдань, але володіє необхідними знаннями для виправлення помилок під керівництвом викладача.

Виконує практичні завдання в межах програмних вимог. Існують труднощі під час розв'язання конкретних завдань та застосування знань у практичній діяльності.

"2"

(незадовільно)

Не володіє системою знань навчального матеріалу дисципліни. Допускає грубі помилки у відповідях.

Має недостатні знання для самостійного оволодіння програмним матеріалом без додаткової підготовки.

Не вміє вирішувати передбачені програмою практичні завдання або допускає принципові помилки у їх виконанні. Не орієнтується в основній літературі і сучасних тенденціях.

Узагальнення вищевикладеного дозволяє зробити висновок, що модуль - це самостійна структурно-логічна система, яка є складовою великого механізму і має всі його ознаки: структуру,

функції, способи життєдіяльності. Модульно-рейтингова система, в цілому є найбільш гнучкою у навчанні. Вона не тільки наближає викладача до студентів, а й дозволяє викладачеві краще розуміти їх індивідуальні можливості та орієнтуватися на них при оцінювання знань. Впровадження модульних технологій навчання викликає у студентів віру у справедливість, об'єктивність, людяність самого викладача, створює умови для здорової конкуренції й виявлення їх індивідуальних здібностей.

Вбачається, що даний підручник створений з використанням інноваційних технологій, в якому змістовно викладений навчальний матеріал, буде корисним як для студентів, курсантів, слухачів, так і викладачів вищих навчальних закладів, наукових і практичних працівників, а також для всіх, хто цікавиться кримінально-виконавчим правом України.
^ МОДУЛЬ І. ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Перше навчальне заняття. КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ПРАВО УКРАЇНИ

Поняття, предмет, метод та структура кримінально-виконавчого права України

Кримінально-виконавче право України як самостійна галузь права характеризується власним предметом, методом, структурою, правовим регулюванням і системою норм. Шлях до визнання кримінально-виконавчого права самостійною галуззю права був тривалий і нелегкий. Вперше таку пропозицію було висунуто Л. В. Багрієм-Шахматовим, М. О. Беляєвим, М. П. Мелєнтьєвим, О. Є. Наташевим, І. С. Ноем, І. В. Шмаровим та ін. науковцями. Свою точку зору вони обґрунтовували тим, що зазначена галузь права незалежно від часу мала і буде мати свій особливий предмет правового регулювання.

До недавнього часу цю галузь права називали "виправно-трудове право", яке визнавалося лише частиною або під галуззю кримінального права. Прихильники цієї точки зору (М. Й. Кор-жанський, В. П. Воробей та ін.), визнаючи виправно-трудове право частиною кримінального права, обґрунтовували свій погляд тим, що покарання, як на момент його призначення, так і під час його виконання, має одні й ті самі цілі. Дані цілі, на їх думку, формулюються у нормах кримінального права і лише сприймаються нормами виправно-трудового права, які регулюють безпосередньо виконання покарання.

Крім того, окремі інститути, які мали пряме відношення до діяльності виправно-трудових установ (інститут позбавлення волі, інститути умовно-дострокового і дострокового звільнення та ін.), передбачалися нормами кримінального права, на підставі чого робився висновок про те, що виправно-трудове право не має а ні власного предмета, а ні методу правового регулювання.

У подальшому такі науковці як С. М. Пономарьов, С. І. Кома-рицький, О. В. Філімонов, В. М. Трубников, О. М. Джужа та ін. висловили припущення, що в кращому випадку можна говорити лише про комплексний характер виправно-трудового права, оскільки його норми об'єднують приписи норм кримінального, кримінально-процесуального, адміністративного та трудового права. Проте з часом обґрунтовано перемогла точка зору про виправно-трудове право як самостійну галузь у системі права.

У подальшому, в процесі внесення відповідних змін до законодавства України, виправно-трудове право поступово трансформувалося у кримінально-виконавче право, предмет якого вже суттєво відрізнявся від предмету правового регулювання виправно-трудового права.

В сучасних умовах вже ніхто не ставить під сумнів твердження про те, що кримінально-виконавче право є самостійною галуззю у системі права. Дійсно, кримінально-виконавчому праву притаманні всі ознаки, які є необхідними для визнання його окремою галуззю - воно характеризується власним предметом і методом правового регулювання, а також системою норм.

^ Кримінально-виконавче право, як і інші галузі права, являє собою сукупність правових норм, встановлених державою, є одним із засобів здійснення боротьби із злочинністю і перебуває у тісному взаємозв'язку з кримінальним та кримінально-процесуальним правом, оскільки виконує одне спільне з ними завдання: охорона прав та свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, держави і суспільства в цілому від злочинних посягань.

Однак поряд із тим, кожна з цих галузей права має свій специфічний предмет правового регулювання і забезпечує досягнення виконання спільного завдання тільки за допомогою притаманних їй засобів і на різних етапах боротьби зі злочинністю.

Так, кримінальне право визначає поняття та види злочинів і покарань, мету і зміст покарання, регулює призначення та звільнення від покарання. Кримінально-процесуальне право забезпечує реалізацію норм кримінального права і регулює порядок досудового розслідування, судового розгляду, призначення покарання та звернення вироку до виконання.

Кримінально-виконавче право регулює лише діяльність органів і установ виконання покарань та ті специфічні суспільні відносини, які виникають безпосередньо під час виконання (відбування) кримінального покарання, призначеного за вироком суду, який набрав законної сили. У теорії кримінально-виконавчого права поняття "кримінально-виконавче право" традиційно вживається у таких значеннях:

— кримінально-виконавче право - це галузь права, що регулює діяльність органів і установ виконання покарань та правовідносини, що виникають в процесі та з приводу виконання і відбування покарань;

— кримінально-виконавче право - це галузь правової науки, що вивчає з одного боку, вказану діяльність, а з іншого галузь права, яка її регулює, а також історію і теорію кримінально-виконавчого права;

— кримінально-виконавче право - це навчальна дисципліна, в ході вивчення якої набуваються відповідні знання з теорії кримінально-виконавчого права, вивчаються основні напрямки та зміст діяльності відповідних органів виконання покарань, норми кримінально-виконавчого законодавства.

Кримінально-виконавче право України, на думку В.М. Трубникова, є волею українського народу, зведеною в закон і вираженою в системі правових норм, встановлених державою Україна з метою врегулювання суспільних відносин, які виникають у процесі виконання і відбування кримінальних покарань, а також застосування засобів виховного впливу на засуджених.

Кримінально-виконавче право як галузь права є основною формою вираження та закріплення кримінально-виконавчої політики. Кожна галузь права, в тому числі й кримінально-виконавча, закріплює в своїх інститутах і нормах цілі, принципи, стратегію, напрямки, основні засоби і методи політики держави в тій чи іншій соціальній сфері. Кримінально-виконавче право відповідно закріплює основні положення політики держави в сфері виконання кримінальних покарань.

Предметом кримінально-виконавчого права є регулювання діяльності органів і установ виконання покарань та тих суспільних відносин, які виникають у процесі виконання і відбування кримінальних покарань.

Кримінально-виконавче право як галузь права має власний метод правового регулювання суспільних відносин, що входять до її предмету. Основним методом правового регулювання суспільних відносин, що є властивими кримінально-виконавчому праву, на думку М. О. Стручкова, є метод наказу або імперативний метод, який не допускає заперечень. Разом із тим, у процесі виконання і відбування покарань можливо застосування й інших методів, зокрема методу переконання, тобто диспозитивного методу. Про можливість застосування в одній галузі права декількох методів правового регулювання висловлювався С. І. Вильнянський.

Кримінально-виконавче право має особливу систему правових норм, які створюються для регулювання діяльності органів і установ виконання покарань та суспільних відносин певного виду. В своїй сукупності система кримінально-виконавчих норм утворює кримінально-виконавче законодавство. Кримінально-виконавче законодавство є зовнішньою, документальною формою кримінально-виконавчого права.

Так вчений у галузі кримінально-виконавчого права А. X. Сте-панюк, обґрунтовано доводить, що поняття кримінально-виконавчого права і кримінально-виконавчого законодавства не збігаються, тому що хоча КВК України і є формою кримінально-виконавчого права, проте не єдиною. Норми кримінально-виконавчого права можуть міститися не тільки у кримінально-виконавчому законодавстві, а й у інших галузях наприклад, у сімейному, пенсійному, трудовому законодавстві тощо.

На підставі вищевикладеного можемо сформулювати наступне визначення: кримінально-виконавче право - це встановлена державою відповідно до основних напрямків кримінально-виконавчої політики система правових норм, що регламентує діяльність органів і установ виконання покарань та регулює суспільні відносини, які виникають в процесі виконання і відбування кримінальних покарань
Кримінально-виконавча політика у сфері виконання покарань

В основі формування та розвитку правової держави, різних галузей законодавства, практики застосування його норм лежить політика, яка відображає принципи, стратегію, основні напрямки і методи досягнення соціальних цілей, котрі ставить перед собою суспільство, політичні і владні структури, що його представляють.

Сутність цієї політики визначена у розділі І нової Конституції, де, зокрема, викладені загальні засади держави як соціальної й правової, яка забезпечує соціальну спрямованість економіки, гідне життя і вільний розвиток людини.

Загальна мета соціальної політики має складну ієрархію, обумовлену характером і направленістю діяльності держави (її відповідних структур) щодо реалізації цієї політики. Невід'ємною частиною останньої є політика у сфері боротьби зі злочинністю. її зміст, завдання, принципи, стратегія, основні напрямки, форми й методи випливають із конституційних вимог забезпечення захисту прав і законних інтересів громадян від злочинних посягань.

Говорячи про кримінально-виконавчу політику, насамперед необхідно з'ясувати зміст такого, поняття як "політика". У зв'язку З цим вбачається доцільним звернутися до основоположників філософської думки. Зокрема, Арістотель визначав політику як мистецтво управління державою, а Демокріт вважав таке мистецтво найвищим із мистецтв. Спираючись на мислителів минулого, сучасні дослідники вважають, що політика - це також мистецтво можливого, мистецтво компромісів, мистецтво узгодження бажаного й об'єктивно досяжного. За межами можливого політика закінчується, а починається суб'єктивізм, волюнтаризм, а часто -і авантюризм.

У сучасній науковій літературі зустрічаються різноманітні трактування поняття "політика". В одних випадках воно застосовується для визначення способу дій, спрямованих на досягнення будь-чого, тобто для визначення звичайної методики прийняття рішень. З іншого боку, поняття "політика" використовується для визначення усвідомлено організованої діяльності, необхідної та доцільної протягом певного часу. Як правило, це діяльність органів державної влади та управління, громадських об'єднань, партій тощо, яка визначається їх інтересами та цілями. У цьому розумінні поняття "політика" визначає перспективу, причому частіше за все перспективу змін, удосконалення.

Політика зазвичай інтерпретується як сфера взаємодії між різними соціальними групами, партіями, націями, народами, державою, владою, населенням, громадянами та їх об'єднаннями. Це — найважливіший та найскладніший пласт суспільного життя. У змістовному плані політика може бути прогресивною та регресивною, об'єктивно зумовленою та волюнтаристською, такою, що відповідає потребам суспільного розвитку або суперечить їм. Історія знає чимало прикладів глибоко помилкової політики - реакційної, авантюрної, антинародної, що призводила до численних людських страждань та жертв.

Кожна суверенна та незалежна держава з метою виконання завдань, які стоять перед нею, здійснює певну, притаманну їй політику, яка, в свою чергу, поділяється на зовнішню та внутрішню. Важливою складовою внутрішньої політики держави є її політика в сфері боротьби зі злочинністю, одним із головних завдань якої є організація ефективної боротьби зі злочинністю для забезпечення захисту прав та свобод людини і громадянина, законних інтересів і прав юридичних осіб, держави та суспільства в цілому від злочинних посягань.

Цей важливий напрямок внутрішньої політики держави називають ще кримінальною (або каральною) політикою держави. Особливого значення та актуальності питання забезпечення ефективної боротьби зі злочинністю набуває в контексті вимог ст. З Конституції України, яка визначає, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Для виконання поставлених перед нею завдань кримінальна (каральна) політика визначає основні напрямки, методи та засоби боротьби держави зі злочинністю, форми, завдання та зміст діяльності правоохоронних органів і суспільних організацій, які беруть участь в її здійсненні. Ця діяльність є багатогранною та різновекторною і спрямована на:

- швидке та повне розкриття злочинів, встановлення осіб, винних у їх вчиненні, та забезпечення правильного застосування закону;

- правильну кваліфікацію вчиненого злочину та призначення відповідного покарання;

- виконання призначеного за вироком суду покарання. Оскільки кожен із перелічених напрямків кримінальної

політики має свою специфіку, то відповідно і політика у сфері боротьби зі злочинністю також може бути поділена на три складові: кримінально-правову, кримінально-процесуальну та кримінально-виконавчу.

^ Кримінально-правова політика — це напрямок діяльності законодавчих і правозастосовчих органів зі створення кримінального законодавства, криміналізації та декриміналізації, пеналізації та депеналізації, диференціації кримінальної відповідальності.

^ Кримінально-процесуальна політика — це напрямок діяльності правотворчих і правозастосовчих органів зі створення і застосування форм реалізації кримінального закону на всіх етапах його дії.

Кримінально-виконавча політика (або політика у сфері виконання кримінальних покарань) - це напрямок діяльності державних і громадських органів у галузі виконання кримінальних покарань.

Таким чином, кримінально-виконавча політика - це складова частина політики держави у сфері боротьби зі злочинністю, яка встановлює основні напрямки діяльності державних органів та громадських організацій у сфері виконання та відбування кримінальних покарань.

Основними завданнями кримінально-виконавчої політики є такі:

— визначення основних напрямків ефективного виконання кримінальних покарань за умов суворого дотримання вимог законності;

— розробка основних напрямків діяльності органів держави і громадськості для досягнення виправлення та ресоціалізації засуджених;

— розробка основних напрямків діяльності, пов'язаної з профілактикою вчинення злочинів і правопорушень засудженими як під час відбування покарання, так і після звільнення;

— визначення напрямків діяльності державних органів і громадськості для забезпечення соціальної адаптації осіб, звільнених з кримінально-виконавчих установ.

Безумовно, кожна галузь права, в тому числі й та, що регулює сферу виконання покарань, повинна закріплювати цілі, принципи, стратегію, основні засоби та методи політики (ідеології) держави у тій чи іншій сфері суспільних відносин, а також встановлювати правові норми, що їх регулюють.

Така політика, її роль, завдання, основні принципи тощо повинні бути науково обґрунтованими та спрямованими, перш за все, на захист прав, свобод та законних інтересів громадян, держави й суспільства в цілому. Вона повинна бути стабільною та незалежною від не обґрунтованих керівних рішень.

Нове кримінально-виконавче законодавство пішло шляхом закріплення основних положень політики держави у сфері виконання покарань у нормах, що містяться в різних статтях КВК України (зокрема у ст. 1, 5 та ін.). Поряд з тим, необхідно підкреслити, що будь-яку галузь права не можна розглядати як пасивного виконавця державної політики. Кожна галузь повинна мати свої власні базові, стратегічні положення та напрямки, щоб протидіяти не обґрунтованим вимогам політики держави.

Стратегію, основні завдання та напрямки політики у сфері виконання кримінальних покарань, фактори та методи її реалізації визначає цілий комплекс чинників. Основними з них є такі: соціально-політичний, економічний та моральний стан суспільства, стан та динаміка злочинності, вимоги міжнародних правових актів про права людини та поводження із засудженими, рівень правосвідомості та правової культури громадян, розвиток науки тощо.

Крім того, кримінально-виконавча політика покликана спрямовувати законотворчу діяльність відповідних органів держави та громадськості у сфері виконання кримінальних покарань. Вона визначає основні напрямки, мету, завдання, принципи, форми та зміст діяльності таких органів.

Під час вирішення названих проблем у нагоді може стати їх розгляд з позиції загальної правової (юридичної) політики, що має наступні цілі, котрі конкретизуються в далекості від тієї чи іншої галузі права:

а) визначення видів суспільних відносин, які підлягають правовому регулюванню;

б) визначення методів правового регулювання відповідних видів суспільних відносин;

в) розробка оптимальних систем організації правотворчої та правозастосовної діяльності державних органів на поточну та довгострокову перспективу;

д) визначення змісту та методів правового виховання населення, підвищення його правової культури.

Будь-яка із названих цілей набуває специфічного змісту під час для конкретизації в залежності від галузі права та політики, що їй відповідає. Для кримінально-виконавчої політики такі загальні цілі трансформуються у відповідні завдання, функції та принципи політики, зорієнтованої на те, щоб призначене засудженому покарання належним чином виконувалось та досягало своєї мети, яка врегульована кримінально-виконавчим законодавством.

Основними завданнями кримінально-виконавчої політики у теперішній час є:

- уточнення кола суспільних відносин, які підлягають правовому регулюванню у процесі виконання та відбування покарань;

- визначення суб'єктів цих правовідносин, форм та методів їх діяльності;

- удосконалення діяльності кримінально-виконавчої системи;

- удосконалення змісту, форм та методів карально-виправного впливу на засуджених і звільнених від відбування покарання;

- визначення напрямків та форм міжнародного співробітництва з відповідними системами інших країн;

поліпшення співпраці кримінально-виконавчої системи з іншими органами та установами, що беруть участь у боротьбі зі злочинністю, в тому числі й з інститутами громадянського суспільства.

Узагальнення вищевикладеного дозволяє зробити висновок, що кримінально-виконавча політика - це складова частина політики держави у сфері боротьби зі злочинністю, яка встановлює основні напрямки діяльності державних органів та громадських організацій у сфері виконання та відбування кримінальних покарань.
Кримінально-виконавче право у системі права України

Становлення сучасної загально правової парадигми і побудови на її основі правової системи неможливе без нормотворчого процесу. Таке положення є справедливим по відношенню до нового Кримінально-виконавчого кодексу, в якому вперше законодавчо закріплено розподіл виконання всіх видів покарань у розділах П ("Виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі"), III

(" Виконання покарання у виді позбавлення волі"), IV ("Виконання покарання у виді довічного позбавлення волі").

Новий Кримінально-виконавчий кодекс України є віддзеркаленням того, що у сфері виконання кримінальних покарань створена особлива група суспільних відносин, зміст яких має самостійне правове регулювання. Сьогодні є очевидним, що кримінально-виконавче законодавство має свій предмет регулювання, систему норм, закріплених у законі. Все це та інше дає підстави стверджувати, що кримінально-виконавче право у системі права є самостійною галуззю права.

Сама постановка питання - обґрунтувати самостійність кримінально-виконавчого права в системі права - не означає бажання відокремити його від інших галузей права, а навпаки, наводить на думку, що кримінально-виконавче право входить до комплексу кримінального, кримінально-процесуального права. Крім того, назва "кримінально-виконавче право" (про це ми вже згадували) вченими юристами використовувалося і раніше, однак законодавчо така назва дістала закріплення не лише з прийняттям нового Кримінально-виконавчого кодексу.

Стосовно системи нормативних актів з кримінально-виконавчого права, то особливе місце в ній займає Кримінально-виконавчий кодекс України, який визначає загальні положення виконання всіх видів покарань. На цих засадах готуються нові закони та підзаконні акти, які регулюють порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань.

Характерною особливістю нормативно-правових актів, які регулюють порядок і умови виконання і відбування кримінальних покарань, є те, що вони повинні бути узгоджені між собою як по горизонталі, так і по вертикалі. Загалом, у своїй цілісності, єдності та взаємоузгодженості вони утворюють систему кримінально-виконавчого законодавства.

На думку С. С. Алексєєва, системний характер законодавства взагалі виявляється у наступному: в єдності основних принципів правотворчості; ієрархічності нормативно-правових актів; у їх узгодженості; деталізації одних актів іншими; в охороні приписів одних нормативних актів іншими.

Виконання і відбування покарань є категорії правові і перебувають у сфері кримінально-виконавчих відносин, тому процес їх управління неможливий без існування відповідних нормативно-правових актів та їх реалізації.

Правові основи виконання і відбування кримінальних покарань, визнання їх кримінально-виконавчими категоріями містяться в Основному Законі нашої держави - Конституції України, в указах та розпорядженнях Президента України (Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань, Положення про порядок здійснення помилування та ін.) та постановах Кабінету Міністрів України (Про заходи щодо забезпечення діяльності Державного департаменту України з питань виконання покарань, Положення про спостережні комісії, Положення про піклувальні ради при спеціальних виховних установах та ін.).

Головна ланка, яка забезпечує процедуру виконання і відбування покарань-це нормативно-правові акти, прийняті ДКВС України, Міністерством внутрішніх справ та іншими органами державного управління. От чому саме цю групу нормативно-правових актів необхідно віднести до механізму реалізації кримінально-виконавчих відносин у сфері виконання та відбування покарань.

Сучасне формування правової системи України супроводжується проведенням потужних державних правових реформ у різних сферах суспільного життя, головним завданням яких є інтеграція національної правової системи до Європейського союзу.

Не стоїть осторонь реформування кримінально-виконавча система України. Проведення реформи у цій сфері значною мірою залежить від оновлення чинного законодавства, своєчасного прийняття нових правових актів, а також внесення змін і доповнень до вже існуючих. Зазначені процедури здійснюються, передусім, шляхом лобіювання інтересів ДКВС України перед компетентними державними органами, які наділені правом правотворчої діяльності.

Згідно зі ст. 8 Конституції України, всі закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Крім того, Основний закон держави закріплює коло суб'єктів, які мають право правотворчої діяльності, але в рамках виключно своєї компетенції.

Верховна Рада України як орган законодавчої влади, відповідно до ст.ст. 75, 85, має право приймати закони, відповідно до ст. 90, - постанови та інші акти, Президент України як гарант Конституції - правові акти (ст. 106). Кабінет Міністрів як орган виконавчої влади (ст. 117), Верховна Рада та Рада Міністрів Автономної республіки Крим (ст. 135), голови місцевої адміністрації (ст. 118) наділені повноваженнями приймати під законні нормативно-правові акти.

Зміст, структура та класифікація нормативно-правових актів, які регулюють діяльність кримінально-виконавчої системи, мають важливе значення для процедури їх застосування. Особливе місце серед них займають ті, що приймаються Державним департаментом України з питань виконання покарань (далі - Департамент). Метою цих нормативно-правових актів є забезпечення функціонування кримінально-виконавчої політики у відповідній галузі шляхом врегулювання певної сфери однорідних кримінально-виконавчих відносин. Нормативно-правові акти Департаменту повинні відповідати Конституції і законам України, а також бути узгодженими з раніше прийнятими нормативно-правовими актами. Вони видаються на виконання рішень органів законодавчої та виконавчої влади за їх дорученням або випливають з компетенції, визначеної Положенням про Департамент. Відповідно до п. 7 Положення Департамент у межах своїх повноважень видає накази, організує і контролює їх виконання.

Особливістю нормативно-правових актів Департаменту є обов'язковість їх реєстрації в установленому порядку, якщо вони містять правові норми (правила поведінки), розраховані на невизначене коло осіб, зачіпають права, свободи і законні інтереси засуджених, гарантовані Конституцією та законами України, встановлюють новий або змінюють, доповнюють чи скасовують організаційно-правовий механізм їх реалізації.

Крім того, зазначені нормативні акти підлягають постійному перегляду з метою приведення їх у відповідність до Конституції України, Конвенції про захист прав людини, практики Європейського суду з прав людини та актів чинного законодавства, а також з метою скасування застарілих і таких, що не відповідають новим умовам економічного і соціального розвитку України.

У цьому контексті важливо зазначити, що нормотворча діяльність Департаменту здійснюється з метою виконання положень чинного законодавства у межах, які не суперечать вимогам законів і підзаконних нормативно-правових актів.

Прикладом ініціативної нормотворчої діяльності Департаменту є прийняття 23 червня 2005 р. Верховною Радою України Закону України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України", що є важливим напрямком на шляху реформування кримінально-виконавчої системи. Позитивним кроком для з'ясування змісту та системи цього закону стали наукові праці В. А. Бадири, І. Г. Богатирьова, О. В. Беци, Є. М. Бодюла, О. М. Джужи, О. Г. Колба, А. X. Степанюка, В. М. Трубникова, Т. А. Шулежко, І. С. Яковець та ін. Наведені автори розглядають цей закон як напрямок удосконалення законодавчої бази у сфері діяльності органів і установ виконання покарань. На їх думку, закон надасть можливість соціально переорієнтувати кримінально-виконавчу службу на якісно нову з урахуванням міжнародних нормативно-правових актів та міжнародного досвіду, принципів, закріплених у ст. 5 КВК України.

Не викликає ні в кого сумніву, що будь-яка система, в тому числі й система кримінально-виконавчого законодавства, потребує узгодження та доопрацювання.

У першу чергу це стосується розбіжностей між метою покарання, визначеною в ч. 2 ст. 50 КК України, і завданнями ДКВС (ст. 1 Закону).

По-друге, необхідно визначити чітко цільову орієнтацію суб'єктів, які входять до структури ДКВС України.

По-третє, цільова орієнтація суб'єктів має бути спрямована на виконання завдань, визначених у кримінально-виконавчому кодексу України.

По-четверте, закон не повинен залежати від соціальної, політичної й економічної кон'юнктури. Він повинен базуватися на загальнолюдських цінностях, вироблених міжнародним співтовариством положеннях боротьби зі злочинністю, досягненнях науки та практики у цій сфері.

Проблемним питанням в діяльності органів і установ виконання покарань є поширення на їх персонал дії достатньо широкого кола нормативно-правових актів. Проведений вченими аналіз нормотворчості ДКВС України показав недосконалість багатьох нормативно-правових актів, їх невідповідність Конституції і законам України.

Такі відомчі акти, на думку В.А. Бадири, є лакмусовим папірцем реальної якості нормотворчої інтерпретаційної і правозастосувальної діяльності ДКВС України, рівня професіоналізму і, як зворотний зв'язок, якщо хочете, оцінки як співробітниками, так і засудженими рівня роботи центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань.

Причиною такого положення, на нашу думку, є відсутність колективних обговорень законодавчих актів, неврахування громадської думки, відсутність кваліфікованої оцінки проекту фахівцями у галузі кримінально-виконавчого права.

Невідповідність актів Департаменту чинному законодавству негативно впливає на існуючу практику виконання кримінальних покарань. Проведений нами аналіз існуючих на практиці проблем показує, що найбільш актуальними з них є наступні:

- виконання і відбування покарань особами, до яких суд застосував звільнення від відбування покарання з випробуванням;

- запобігання вчиненню нових злочинів засудженими в органах та установах виконання покарань;

- правова та соціальна незахищеність персоналу органів та установ виконання покарань;

- не врегульовані законодавством гарантії подання скарг засудженими у місцях позбавлення волі;

- відсутність визначеності у законодавстві статусу органів та установ як суб'єктів виконання покарань;

- відсутність механізму виконання покарань у виді громадських робіт тощо.

Зазначені проблеми вказують не тільки на недосконалість нормативно-правового забезпечення кримінально-виконавчих відносин, а й дозволяють стверджувати про поверхневе їх регулювання. Так, на фоні правової неврегульованості та невизначеності, наприклад, статусу кримінально-виконавчої інспекції, її компетенції виникають проблеми порядку виконання процедури направлення засуджених із слідчих ізоляторів до кримінально-виконавчих установ, із підрозділів КВІ до кримінально-виконавчих установ відкритого типу (виправних центрів) тощо.

На нашу думку, таке положення призводить до порушення не тільки принципів кримінально-виконавчого законодавства, а й нормативно-правового регулювання виконання та відбування покарань, яке розвивається ситуативно і безсистемно, оскільки базові категорії та механізми їх реалізації законодавчо не визначені.

Мова йде, зокрема, про такі категорії правовідносин виконання; відбування; зміст виконання і відбування; порядок та механізм відбування; правовий статус суб'єктів виконання і відбування; надання державних гарантій персоналу виконання покарань тощо.

Законодавче закріплення базових категорій, критеріїв оцінки та кримінально-виконавчих правовідносин, що виникають у процесі виконання та відбування покарань, забезпечить стабільність і не допустить порушення принципів кримінально-виконавчого законодавства, сприятиме підвищенню ефективності їх реалізації.

Зважаючи на вищевикладене, є всі підстави стверджувати про необхідність проведення певної ревізії нормативно-правових актів, які регулюють порядок та умови виконання та відбування покарань, та їх удосконалення у контексті формування сучасної правової системи України.
Взаємозв'язок кримінально-виконавчого права з іншими галузями права

Кримінально-виконавче право України входить до загального комплексу галузей права, що регулюють боротьбу зі злочинністю. Тому виникає потреба розглянути місце кримінально-виконавчого права в даному правовому комплексі, його взаємозв'язок і розмежування з кримінальним і кримінально-процесуальним правом.

Кримінальне право є базовим відносно всіх правових галузей, що регулюють боротьбу зі злочинністю. Це визначає, з одного боку, його первинність, й з іншого - єдність цілей, принципів і методів правового регулювання, однаковий понятійний апарат таких галузей.

Кримінальне і кримінально-виконавче право регулюють суспільні відносини, які виникають при призначенні покарання і звільненні від нього. У цій сфері правового регулювання можна чітко виділити пріоритети кримінального права відносно кримінально-виконавчого права. Кримінальне право визначає поняття, цілі, види, підстави відповідальності і покарання, звільнення від нього, тобто формулює ключові юридичні категорії, залишаючи для кримінально-виконавчого права регулювання суспільних відносин у сфері виконання покарання.

Порівняльний аналіз кримінального і кримінально-виконавчого законодавства дозволяє виділити три рівні взаємозв'язку цих галузей. На першому, вищому рівні забезпечується єдність цілей, принципів і загальних положень понятійного апарату, а також провідних інститутів цих галузей законодавства (зміст покарання і його виконання, система органів, установ, підстави звільнення від покарання).

На другому рівні їх взаємозв'язок ускладнюється. Кримінальний закон лише визначає характер правового регулювання виконання конкретних видів покарань. Він визначає їх сутність і зміст та делегує повноваження кримінально-виконавчому закону встановлювати у певному обсязі позбавлення чи обмеження прав і законних інтересів засуджених під час визначення порядку виконання конкретного виду покарання, але в установлених ним межах. Зокрема, в Кримінальному і Кримінально-виконавчому кодексах України простежується чіткий взаємозв'язок між класифікацією засуджених до позбавлення волі і системою органів та установ виконання покарань.

На третьому рівні їх взаємозв'язок ще більше опосередковується. Кримінальний закон створює тільки нормативні передумови для розвитку окремих інститутів і норм кримінально-виконавчого права, наприклад, оцінка кримінальним законом ступеня тяжкості вчиненого злочину визначає умови відбування засудженим покарання.

Тісний взаємозв'язок цих галузей права вимагає їх розмежування, що дозволяє усунути конкуренцію і дублювання суміжних інститутів і норм. Вихідне положення для вирішення цієї проблеми - розуміння норми кримінального права як матеріальної, а виконавчого - як процесуальної. Іншими словами, кримінально-виконавче право як процесуальне відносно кримінального являє собою форму реалізації матеріального права, зокрема виконання покарання. Тому рубежем у розмежуванні цих галузей права має стати розуміння покарання з точки зору його матеріального і виконавчого змісту.

Кримінально-виконавче право тісно взаємопов'язане з кримінально-процесуальним правом, насамперед щодо виконання вироків суду. Виконання покарання є складовою частиною виконання обвинувального вироку, і з дня набрання ним чинності починають реалізуватися норми кримінально-виконавчого права. Кримінально-процесуальне право покликане забезпечити здійснення правосуддя: певною мірою кримінально-виконавче право забезпечує реалізацію результатів правосуддя, оскільки регулює виконання вироку в частині покарання.

Обидві галузі права оперують спільним понятійним апаратом, мають суміжні інститути і норми (звільнення від відбування покарання за хворобою, умовно-дострокове звільнення від покарання і заміна покарання більш м'яким, зміна умов тримання засуджених до позбавлення волі тощо). Розмежування названих галузей права визначається тим, що кримінально-виконавче право регулює післясудову процедуру реалізації вказаних суміжних інститутів, а кримінально-процесуальне право - їх судову процедуру.

Кримінально-виконавче право тісно пов'язане з конституційним правом при регулюванні правового статусу засуджених, з адміністративним правом у сфері управління установами і органами виконання покарань, проходження служби співробітниками цих органів, застосування ними фізичної сили, спецзасобів і зброї до засуджених, а також з трудовим, цивільним, сімейним, фінансовим та іншими галузями права.

Викладені вище положення дозволяють розглядати кримінально-виконавче право, як самостійну галузь права, що регулює суспільні відносини у сфері виконання і відбування кримінальних покарань.

У цих відносинах беруть участь органи та установи, які виконують вироки до різних видів покарання, громадськість і трудові колективи у зв'язку з виконанням покладених на них завдань, адміністрації підприємств, установ і організацій, де працюють засуджені, а також окремі громадяни.
Наука кримінально-виконавчого права України

Джон Бернал у своїй праці " Наука в історії суспільства " пише, що виникнення наук тісно пов'язане з історичним розвитком суспільства, їх поява обумовлена новими завданнями, які суспільство повинно вирішувати в інтересах свого подальшого розвитку і становлення.

Такий підхід дозволяє нам розглядати науку кримінально-виконавчого права як самостійну, таку, що досягла як кількісного, так і якісного визначення рівня пізнання, та має власні спеціальні методи дослідження.

Тож, кримінально-виконавче право визнається окремою науковою дисципліною, яка допомагає реалізувати державну кримінально-правову політику у сфері виконання і відбування кримінальних покарань.

Під наукою кримінально-виконавчого права слід розуміти вид людської діяльності, яка повинна забезпечити пізнання і накопичення досвіду шляхом дослідження систематизованих знань про закономірності процесу виконання і відбування кримінальних покарань, а також шляхом забезпечення правового регулювання суспільних відносин, застосування до засуджених засобів виправлення і ресоціалізації.

Термін "наука" взагалі застосовується для назви окремих галузей наукового знання, тому її ще розуміють як одну із форм людської діяльності. На думку В.М. Поповича, поняття "наука" тісно пов'язане з поняттям "вища школа". Цей зв'язок зрозуміти не важко, адже від підготовки кваліфікаційних кадрів залежить розв'язання сучасних проблем прогнозування і прийняття науково обґрунтованих управлінських рішень, спрямованих на попередження майбутніх проблем у тій чи іншій сфері життєдіяльності людини, суспільства, держави.

Інше визначення науки дають В. М. Шейко, Н. М. Кушна-ренко. На їх думку, вона включає в себе діяльність, спрямовану на здобуття нового знання, та результат цієї діяльності - суму здобутих наукових знань, що є основою наукового розуміння світу.

Юридична суть кримінально-виконавчого права як науки обумовлена історичним фактом її виникнення шляхом відгалуження виправно-трудового права від кримінального і його подальшої трансформації у кримінально-виконавче право.

Кримінально-виконавче право як самостійна галузь серед юридичних наук має свій відокремлений предмет дослідження, власну методологію (загальну і особливу теорії), тісно взаємодіє з іншими юридичними науками.

Під наукою кримінально-виконавчого права України О. М. Джужа розуміє галузь знань, що вивчає боротьбу зі злочинністю шляхом виконання кримінальних покарань, а також соціально-економічні закономірності, які зумовлюють місце і роль цієї діяльності в державі, її принципи та інші положення.

У зв'язку з цим кожен співробітник органів і установ виконання покарань повинен мати уявлення про науку кримінально-виконавчого права, яка є теоретичним підґрунтям його професійної діяльності.

Наука кримінально-виконавчого права спрямована на отримання нових теоретичних і прикладних знань про закономірності розвитку системи виконання та відбування кримінальних покарань. Основними її ознаками є наступні: наявність систематизованого знання (наукових ідей, теорій, концепцій,'законів, принципів, гіпотез, основних понять, фактів тощо), наукової проблеми, об'єкта і предмета дослідження; практична значущість усього процесу кримінально-виконавчої діяльності органів і установ виконання покарань.

У цьому контексті проголошений Президентом України курс на європейську інтеграцію вимагає, серед іншого, створення в Україні сучасної європейської моделі виконання покарань відповідно до норм і стандартів Ради Європи, а також безумовного виконання зобов'язань, взятих Україною під час вступу до Ради Європи.

Особливе місце у цій моделі займає наука кримінально-виконавчого права, розвиток якої залежить від розв'язання сучасних проблем призначення, виконання та відбування кримінальних покарань.

Тому успішне вирішення завдань державної кримінально-виконавчої політики у сфері виконання покарань передбачає поглиблення систематизації раніше напрацьованих наукових знань, їх екстраполяцію на дослідження нових маловивчених аспектів, тих чи інших об'єктів пізнання або їх аналіз на новому етапі розвитку кримінально-виконавчого права України.

Наука кримінально-виконавчого права отримала своє нове призначення після певної трансформації з виправно-трудового права у 2003 р. прийняла на себе відбиток своєї першооснови -кримінального права. Зазначена подія суттєво вплинула на її теорію і практику застосування органами та установами виконання покарань норм кримінально-виконавчого законодавства. Наука отримала можливість по-новому розглянути історичні витоки становлення та розвитку кримінально-виконавчого права як в Україні, так і в інших країнах світу.

Особливістю розвитку науки кримінально-виконавчого права є розробка наукової концепції, спрямованої на пізнання і використання закономірностей діалектичного процесу виправлення і ресоціалізації засуджених, накопичення і систематизацію знань із теорії і практики виконання кримінальних покарань, ведення наукових досліджень із цих проблем.

Прийнятий Верховною Радою України новий Кримінально-виконавчий кодекс України не тільки закріпив концептуальні основи правового регулювання виконання і відбування кримінальних покарань, а й суттєво оновив і вдосконалив кримінально-виконавче законодавство, розширив можливості пошуків нових відкриттів у цій галузі.

Становлення сучасної загальноправової парадигми і на її основі - правової системи неможливо без уточнення і доповнення новим змістом предмета кримінально-виконавчого права України. Зміна суспільно-політичних та соціально-економічних умов в країні суттєво впливає на процес правового регулювання призначення, виконання та відбування покарань засуджених, відповідно предмет цієї науки також набуває іншого змісту.

Внутрішня основа сутності кримінально-виконавчого права як правової науки виявляється в єдності наступних концептуальних положень:

- кримінально-виконавче право започатковане в межах науки кримінального права;

- предмет і об'єкт його вивчення належать порядку і умовам виконання та відбування покарання;

- кримінально-виконавчому праву властиві норми матеріального і процесуального права;

- завдання і функції кримінально-виконавчого права входять до компетенції органів та установ виконання покарань, інших державних та недержавних інституцій.

Кримінально-виконавче право для досягнення своєї основної мети - виправлення і ресоціалізації засуджених - тісно взаємодіє не лише з галузями правового комплексу, але і з іншими науками, такими як психологія, педагогіка, кримінологія.

Загалом необхідно наголосити, що наука кримінально-виконавчого права має свій специфічний предмет регулювання, який не є притаманним іншим галузям права.

Для будь-якої науки завжди важливою залишається проблема методології. Не є виключенням і наука кримінально-виконавчого права, оскільки дослідження в цій галузі знаходяться у постійному пошуку, а практика породжує нові проблеми і потребує пошуку шляхів їх вирішення.

Основними методами пізнання є наступні: загальний діалек-тико-матеріалістичний метод; загальнонаукові методи (аналіз і синтез, індукція і дедукція, аналогія, порівняння, системно-структурний підхід тощо); спеціальні (методи математичної логіки, математичного моделювання, правової статистики та ін.) і специфічні правові методи (формально-логічний, порівняльно-правовий, історичний, конкретно-соціологічний та ін.).

Під наукою кримінально-виконавчого права необхідно розуміти певну галузь знань, яка вивчає проблему боротьби зі злочинністю, досліджує теорію і практику виконання та відбування покарань засуджених, розробляє пропозиції щодо удосконалення правових норм і практики їх застосування, аналізує досвід виконання покарань в інших країнах світу, тісно взаємодіє з іншими науками.

Необхідно зазначити, що стан та розвиток науки кримінально-виконавчого права на даний момент залишаються обділеними увагою вчених. Відсутність у незалежній Україні ґрунтовних наукових досліджень з питань розвитку науки кримінально-виконавчого права частково компенсувалася висвітленням її у щорічному бюлетені "Проблеми пенітенціарної теорії і практики", у підручниках і навчальних посібниках з курсу кримінально-виконавчого права України. Ця дисципліна викладається, на жаль, лише у вищих навчальних закладах III і IV рівнів акредитації в обсязі 81 година, з яких 36 годин аудиторних, а 45 відведено для самостійного опрацювання.

Історія повчає, що здобутки вчених у цій галузі права не слід ігнорувати; тільки за умови зацікавленого підходу до їх наукових досягнень вона може стати ефективним інструментом пошуку нових знань у процесі виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчинення ними нових злочинів.

Після здобуття Україною своєї незалежності досить інтенсивно розпочалась підготовка кандидатських та докторських дисертацій з проблем кримінально-виконавчого права. Проведений нами -аналіз з 1991 року захищених дисертацій свідчить про те, що кандидатських дисертацій було захищено більше тридцяти, у той же час як, докторських - усього чотири. Збагачуючи науку і практику кримінально-виконавчого права новими ідеями, формуються і відтворюються нові знання з найважливіших питань життєдіяльності кримінально-виконавчої служби України.

Принципово важливим напрямком розвитку науки кримінально-виконавчого права є формування наукових шкіл. У цьому контексті заслуговує на увагу Харківська і Київська школи, які існують вже десятки років і мають напрацьований потужний науковий потенціал.

На жаль, необхідно констатувати, що іноді різнобій і хаотичність у формуванні тематики дисертаційних досліджень та інших науково-дослідних робіт свідчать про безсистемний характер наукової роботи, що не сприяє формуванню концептуальних засад розвитку науки кримінально-виконавчого права.

Сформувати наукову школу окремої галузі права — справа копітка, на яку піде не один рік творчої праці, але якщо не планувати цю роботу та не визначати пріоритетні наукові напрямки, за якими мають формуватися наукові школи, навряд чи можливо взагалі досягнути певного успіху в досліджені.

Вважаємо за необхідне наголосити на тому, що Україна за всю свою історію не мала науково-дослідного інституту з проблем кримінально-виконавчого права, мабуть тому, і не сформований в цьому контексті й науковий потенціал. Створення такого інституту надало б можливість визначити і науково обґрунтувати теоретико-методологічні основи комплексного організаційно-правового підходу до дослідження порядку та умов виконання і відбування покарань.

Крім того, початковим етапом вирішення нагальних проблем науки кримінально-виконавчого права може стати при університетах науково-дослідної лабораторії, зміст (сутність), що передбачає визначення загальних положень, напрямків роботи, членства, прав та обов'язків, організації роботи, кошторису та порядку її ліквідації.

Необхідно наголосити, що наука кримінально-виконавчого права України сьогодні знаходиться на стадії свого становлення, тому коло проблем, які досліджуються нею, постійно перебувають у русі. Як складна соціальна система, будь-яка наука потребує для свого розвитку чітко визначених і погоджених за змістом основних завдань, мета яких - забезпечити підготовку науково-педагогічних кадрів, створення науково-дослідних установ, лабораторій, плановість науково-дослідної діяльності.

Завдання науки кримінально-виконавчого права є невід'ємними від завдань, передбачених в Кримінально-виконавчому кодексі України, зміст яких, в свою чергу, визначається кримінально-виконавчою політикою держави у сфері виконання та відбування покарань. Кримінально-виконавча політика, у свою чергу, не є особливою політикою, а є частиною єдиної політики держави і безпосередньо випливає з кримінальної політики.

Разом з тим, варто зауважити, що кримінально-виконавча політика суттєво впливає на стан кримінально-правової політики механізмом виконання і відбування покарань. З огляду на вищевикладене констатуємо, що наука кримінально-виконавчого права через чинне законодавство України наділена правом проведення наукових розробок у цій сфері і суттєво впливати на практику виконання і відбування покарань. Завдання науки кримінально-виконавчого права полягає в забезпеченні виконання наступних завдань (пунктів):

— удосконалення правового регулювання виконання і відбування кримінальних покарань;

— регулярне впровадження у практику органів і установ виконання покарань сучасних досягнень виправлення і ресоціалізації засуджених;

- розробка наукових досліджень з метою вирішення актуальних проблем діяльності органів і установ виконання покарань;

- вивчення досвіду роботи аналогічних органів і установ у зарубіжних країнах;

- узагальнення і поширення позитивного досвіду серед органів і установ, які виконують кримінальні покарання;

- розробка пропозицій щодо удосконалення норм кримінально-виконавчого законодавства і практики його застосування;

- підготовка та перепідготовка персоналу нової генерації для органів і установ виконання покарань;

- регулярне проведення моніторингу наукової літератури з кримінально-виконавчого права України, завданням якого є ознайомлення з науковими досягненнями у цій галузі і можливостями їх впровадження в діяльність органів і установ виконання покарань;

- щорічне проведення міжнародної конференції з проблем виконання кримінальних покарань із запрошенням провідних вчених у цій галузі, практичних працівників органів і установ виконання покарань, громадськості.

Вищевикладене дає підстави зробити висновок, що наука кримінально-виконавчого права хоча і молода, але зарекомендувала себе як фундаментальна, тому основний її зміст спрямований на подальшу розбудову пенітенціарної системи України, адаптацію її до міжнародних стандартів поводження із засудженими, інтеграцію у Європейське співтовариство.


Кримінально-виконавче право як навчальна дисципліна

Кримінально-виконавче право як навчальна дисципліна вивчається у вищих юридичних навчальних закладах з метою не тільки набуття відповідних знань з курсу кримінально-виконавчого права, а і отримання навичок роботи із засудженими за основними напрямками діяльності відповідних органів і установ виконання покарань.

Кримінально-виконавче право як навчальна дисципліна складається із двох частин - Загальної та Особливої.

Загальна частина розглядає загальні принципи та положення кримінально-виконавчого права, джерела, правовий статус засуджених, систему органів і установ виконання покарань та інші питання загального характеру.

До Особливої частини курсу входять конкретні питання стосовно діяльності органів та установ, які виконують кримінальні покарання, порядку виконання і відбування конкретних видів покарань, підстав і порядку звільнення від відбування покарання, надання допомоги особам, які звільнені від відбування покарання, здійснення контролю і нагляду за звільненими особами.

Дисципліна "Кримінально-виконавче право України" має чітку практичну спрямованість. Знання кримінально-виконавчого законодавства, його застосування та наукове пояснення - не самоціль, а засіб ефективного впливу (із суворим дотриманням законності) дипломованих юристів на осіб, засуджених за вчинений злочин.

Під час вивчення кримінально-виконавчого права студенти, курсанти, слухачі повинні:

знати — нормативно-правові акти, які регулюють порядок та умови виконання і відбування покарань;

уміти - аналізувати виконання покарань: не пов'язаних із позбавленням волі; у виді позбавлення волі на певний строк; у виді довічного позбавлення волі;

отримати навички - практичного застосування знань із курсу кримінально-виконавчого права.

Кримінально-виконавче право як навчальна дисципліна спонукає студента, курсанта, слухача до творчого опанування не тільки лекційного матеріалу, а й матеріалу підручників, наукової літератури; самовиховання та набуття навичок науково-дослідної роботи з проблемних питань; закріплення знань на семінарських і практичних заняттях, а також у процесі самостійної роботи. Система курсу кримінально-виконавчого права України як навчальної дисципліни в майбутньому може розглядатись у такому вигляді:

Загальна частина — Кримінально-виконавче законодавство України; Правовий статус засуджених; Органи і установи виконання покарань; Нагляд і контроль за виконанням кримінальних покарань; Участь громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених; Міжнародне співробітництво з пенітенціарних питань виконання покарань у зарубіжних країнах.

Особлива частина - Виконання покарань, не пов'язаних із позбавленням волі; Виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк; Виконання покарання у виді довічного позбавлення волі; Звільнення від відбування покарання; Допомога особам, які звільнені від відбування покарання, контроль і нагляд за ними.

(^ Максимальна оцінка ведення конспекту — 1 бал)

Запитання для перевірки

(Максимальна оцінка — 1 бал)

1. Поняття, предмет і метод кримінально-виконавчого права.

2. Поняття кримінально-виконавчої політики у сфері виконання покарань.

3. Кримінально-виконавче право як навчальна дисципліна.

4. Поняття науки кримінально-виконавчого права та її предмет.

Теми рефератів

(Максимальна оцінка — 3 бали)

1. Науково-дослідна робота у галузі кримінально-виконавчого права.

2. Роль кримінально-виконавчого права у підготовці фахівців за спеціальністю "Правознавство".

3. Сучасні проблеми кримінально-виконавчої політики у сфері виконання кримінальних покарань.

Самостійна робота

(Максимальна оцінка — 2 бали)

Завдання для самостійного опрацювання і закріплення матеріалу з теми

1. Дайте визначення: що таке кримінально-виконавче право, його предмет і метод?

2. Окресліть організацію та методику науково-дослідної діяльності у галузі кримінально-виконавчого права.

3. Поясніть сучасний процес нормотворчості Державної кримінально-виконавчої служби України.

4. Спробуйте охарактеризувати суб'єкти формування кримінально-виконавчої політики.

5. Розкрийте концептуальні положення державної політики у сфері виконання покарань.

Мозковий штурм

(Максимальна оцінка відповіді на запитання — 1 бал)

1. Що є предметом кримінально-виконавчого права? Предметом кримінально-виконавчого права є суспільні

відносини, які виникають між органами, установами та засудженими з приводу виконання і відбування кримінальних покарань.

2. Що таке кримінально-виконавче право? Кримінально-виконавче право - це встановлена державою

відповідно до основних напрямків кримінально-виконавчої політики система правових норм, яка регламентує діяльність органів і установ виконання покарань та регулює суспільні відносини, які виникають у процесі виконання і відбування кримінальних покарань.

3. Що таке кримінально-виконавча політика? Кримінально-виконавча політика — це складова частина

політики держави у сфері боротьби зі злочинністю, яка являє собою сукупність концептуальних ідей і напрямків у сфері право-творчості та правозастосування на стадії виконання і відбування кримінальних покарань.

4. Місце кримінально-виконавчого права в системі права. Маючи свій предмет правового регулювання, систему норм,

закріплених у законі, можна зробити висновок, що кримінально-виконавче право у системі права є самостійною галуззю права.

5. У чому полягає суть взаємодії кримінально-виконавчого права з іншими галузями права?

Тісна взаємодія з іншими галузями дозволяє кримінально-виконавчому праву будувати свої взаємовідносини, що виникають у процесі і у зв'язку з виконанням і відбуванням всіх видів покарань, так, щоб досягти основної мети покарання - виправлення і ресоціалізації засуджених.

6. Що таке наука кримінально-виконавчого права?

Під наукою кримінально-виконавчого права необхідно розуміти певну галузь знань, яка вивчає проблему боротьби зі злочинністю, досліджує теорію і практику виконання та відбування покарань засуджених, розробляє пропозиції щодо вдосконалення правових норм і практики їх застосування, аналізує досвід виконання покарань у різних країнах світу, тісно взаємодіє з іншими науками.

7. Що розуміється під поняттям кримінально-виконавчого права як навчальної дисципліни?

Кримінально-виконавче право як навчальна дисципліна має чітку практичну спрямованість, в процесі її вивчення набуваються відповідні знання з теорії кримінально-виконавчого права, вивчаються основні напрямки та зміст діяльності відповідних органів та установ виконання покарань. Знання з цієї дисципліни - не самоціль, а засіб ефективного впливу дипломованих юристів на осіб, засуджених за вчинений злочин.

Використана література

1. Кримінально-виконавчий кодекс України 11 липня 2003 р. Офіційне видання. - К.: Атіка, 2003. - 96 с.

2. Надира В. А. Сучасний процес нормотворчості Державної кримінально-виконавчої служби потребує ефективності та оптимізації. Піднесення права. Реформування кримінального та кримінально-виконавчого законодавства - головний чинник корегування політики України у сфері виконання кримінальних покарань // 36. доповідей та тез ГУ "ЗІДМУ ", 21-22 грудня 2006. -С. 80-88.

3. Богатирьов І, Г., Богатирьова О. І. Державна кримінально-виконавча служба України (Історія і сучасність). - Д.: ПП "Ліра ЛТД", 2007.-352 с.

4. Богатирьов І. Г. Науково-дослідна робота у галузі кримінально-виконавчого права України: Лекція. Д.: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ. - Чернігів: Чернігівські обереги, 2007. — 28 с.

5. БерналД.Д. Наука в истории общества. - М., 1956. с. 25.

6. Кримінально-виконавче право України: Підручник для студ. юрид. спеціальн. вищих навч. закладів //За ред. проф. А X. Сте-панюка, - X.: Право, 2005. - 256 с.

7. Кримінально-виконавче право України (Загальна та Особлива частини): Навч. посібник / О.М. Джужа, СЯ. Фаренюк, В. О. Корчинський т&ія. За заг. ред. О.М. Джужи. - 2-е вид.. -К.: Юрінком Інтер, 2002. - 448 с.

8. Кримінально-виконавче право України: Підручник / В. М. Трубников, В. М. Харченко, О. В. Лисодід, Л. П. Оника, А X. Степанюк; За ред. В.М. Трубникова. - Харків: Право, 2001. -384 с.

9. Степанюк А.Х. Позитивна кримінальна відповідальність як предмет регулювання кримінально-виконавчого кодексу України // Питання боротьби зі злочинністю: 36. наук. пр. / Редкол.: В. /. Борисов та ін. - X.: Право, 2004. - № 9. - С. 60-94.

10. Уголовно-исполнительное право: Учебник / АС. Михлин, П.Г. Пономарев и др. Под. ред. И. В. Шмарова. - М.: Новый Юрист, 1998.-368 с.

11. Тюрьмы и наказания: инквизиция, тюрьмы, телесные наказания, казни (Энциклопедия преступлений и катастроф). — Минск: Литература, 1996. - 576 с.

12. Збірник нормативно-правових актів з питань забезпечення діяльності кримінально-виконавчої системи. В 2-х т. - К.: "МП Леся", 2002.-696 с.

13. Литвак О. М. Моніторинг діяльності органів кримінальної юстиції та необхідність їх реформування // Пробл. пенітенц. теорії і практики: Щорічн. бюл-нь. - К.: КЮІ КНУВС, 2005. - С. 267-268.

14. Попович В. М. Концептуальні засади розвитку науки та спеціалізації підготовки кадрів у відомчих навчальних закладах

України // Пробл. пенітенц. теорії і практики: Щорічн. бюл-нь. -К.: КЮІКНУВС, 2005. - С. 646-655.

15. Фролов Ю. О. Розвиток виправно-трудового права в Україні в перші роки Радянської влади. - Д., 1960. - 67 с.

16.Хрестоматія з історії пенітенціарної системи України / Упор. Г. О. Радов, 1.1. Резник. - 1998.

17. Шейко В. М., Кушнаренко Н. М. Організація та методика науково-дослідної діяльності: Підручник. — 3-є. вид., стер. — К.: Знання-Прес, 2003. - С. 11-12.

18. Степанюк А.Х., Яковець І. С. Система кримінального законодавства потребує узгодження та доопрацювання // Пробл. пенітенц. теорії і практики: Щорічн. бюл-нь / За заг. ред. д-ра юрид. н., проф. A.A. Музики. - К.: КЮІ КНУВС, 2005. - С. 290-302.

19. Яковець І.С. Про деякі аспекти концепції державної політики у сфері виконання покарань // Аспект. Інформ. бюл-нь. -Д.: Вид "Схід. вид. дім", 2007. - № 1. - С. 37-40.

 

Друге навчальне заняття. КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ

Поняття, мета і завдання кримінально-виконавчого законодавства

Україна як суверенна правова держава, проголосивши свою незалежність, отримала можливість сформувати і реалізувати самостійну політику в галузі боротьби зі злочинністю, законодавчо закріпити форми і методи її подолання. Прийняття нових Кримінального і Кримінально-виконавчого кодексів суттєво вплинуло на процедуру призначення, виконання і відбування кримінальних покарань, обумовило визначити стратегію і тактику держави щодо реформування органів та установ, наділених правами і обов'язками виконання покарань.

Важливо наголосити, що поняття кримінально-виконавчого законодавства вченими у галузі кримінально-виконавчого права не визначено, тому нами воно розглядається як система нормативно-правових актів, що регламентують порядок та умови виконання та відбування покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави.

Відповідно до ст. 2 Кримінально-виконавчого кодексу України кримінально-виконавче законодавство України складається з КВК України, інших нормативно-правових актів, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Мета і завдання кримінально-виконавчого законодавства України сформульовані у ст. 1 КВК України, згідно з якою порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань спрямовані на захист інтересів особи, суспільства, держави, що реалізується через:

— створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених;

— запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами;

— запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.

Основні завдання кримінально-виконавчого законодавства закріплені в ч. 2 ст. 1 КВК України, і до них належать:

— визначення принципів виконання кримінальних покарань;

— визначення правового статусу засуджених, гарантій захисту їх прав, законних інтересів та обов'язків;

— визначення порядку застосування до засуджених засобів впливу з метою виправлення і ресоціалізації;

— визначення системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності;

визначення нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань;

— визначення участі громадськості в цьому процесі;

— регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань;

— звільнення від відбування покарання;

— допомога особам, звільненим від відбування покарання, контроль і нагляд за ними.

Доцільно зауважити, що наведене вище формулювання мети кримінально-виконавчого законодавства (ч. 1 ст. 1 КВК України) суттєво не відрізняється від завдань покарання, що визначені у ч. 2 ст. 50 КК України, але на жаль, необхідно констатувати, що вони неоднозначно сприймаються науковцями і залишаються предметом дискусії.

Наведене положення характеризується тим, що норми кримінально-виконавчого законодавства є похідними від норм кримінального законодавства і відіграють допоміжну роль у реалізації інституту покарання, визначаючи процедуру виконання і відбування покарання та цілі покарання, які закріплені у Кримінальному кодексі України (кара, виправлення засуджених, загальна і спеціальна превенція), але вони повинні мати вирішальне значення для визначення предмету правового регулювання кримінально-виконавчого права, а мета кримінально-виконавчого законодавства у жодному випадку не повинна набувати більшої значущості, ніж завдання покарання. Кримінально-виконавче законодавство визначає порядок і умови виконання кримінальних покарань, систему, підстави і порядок їх застосування, що встановлено Кримінальним кодексом України.

Норми кримінально-виконавчого законодавства цілком ґрунтуються на приписах Конституції України, відповідають потребам сучасного життя, відображають зміни, що сталися у політичній, економічній і соціальній сферах нашої держави. Кримінально-виконавче законодавство покликано сприяти розвиткові України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.

Основними концептуальними положеннями кримінально-виконавчого законодавства України є наступні:

- формування державної політики у сфері виконання покарань Державною кримінально-виконавчою службою;

- визначення Кримінально-виконавчого кодексу базовим законодавчим актом, який регулює порядок і умови виконання кримінальних покарань;

- виконання кримінальних покарань органами і установами Державної кримінально-виконавчої служби та іншими державними органами;

- створення передумов для належної соціальної адаптації осіб, які звільняються від відбування покарання.

Вищевикладене дає підстави зробити висновок, що новий Кримінально-виконавчий кодекс, прийнятий на перспективу, діятиме тривалий час, але це не означає, що в нього не вноситимуться відповідні зміни і доповнення. Реалії життя вимагають щоб КВК не відставав від потреб теперішнього життя, тому згодом до його окремих норм вноситимуться зміни через прийняття законодавчих новел.
Структура закону про порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань

Кримінально-виконавче законодавство за своєю сутністю складається з двох органічно поєднаних частин - Загальної та Особливої. Відповідно до структури кримінально-виконавчого законодавства його Загальна частина передбачає найбільш принципові (основні, відправні, вихідні) положення, які логічно розкривають її зміст. Це мета і завдання, чинність кримінально-виконавчого законодавства України у просторі, часі; підстави виконання і відбування покарання; принципи, засоби виправлення і ресоціалізації засуджених; правовий статус засуджених; органи і установи виконання покарань; нагляд і контроль за виконанням кримінальних покарань; участь громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених.

Особлива частина кримінально-виконавчого законодавства характеризується наступними ознаками. Перша полягає в тому, що Особлива частина являє собою сукупність кримінально-виконавчих норм, які визначають порядок та умови виконання кримінальних покарань, а також звільнення від відбування покарання у колоніях різних видів, особливості відбування покарання засудженими жінками і неповнолітніми. Друга ознака Особливої частини виражається в тому, що кримінально-виконавчі норми, які створюють Особливу частину, розташовані в певному порядку: від м'якого виду покарання до найтяжчого. Третьою ознакою є те, що кримінально-виконавчі норми Особливої частини видаються суто Верховною Радою України.

В Особливій частині законодавець формулює порядок і умови виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, виконання покарань у виді позбавлення волі, у виді довічного позбавлення волі. Крім того, законодавець окремо передбачив звільнення від відбування покарання, допомогу особам, які звільнені від відбування покарання, нагляд і контроль за ними; особливості відбування покарання в колоніях різних видів; особливості відбування покарання засудженими жінками і неповнолітніми.

Таким чином, узагальнюючи викладене, можна надати наступне визначення Особливої частини кримінально-виконавчого законодавства: це сукупність норм, які регулюють порядок і умови виконання кримінальних покарань, визначених кримінальним законодавством, порядок звільнення від відбування покарання, особливості відбування покарання в колоніях різних видів та особливості відбування покарання засудженими жінками і неповнолітніми.

Норми Особливої частини кримінально-виконавчого законодавства можуть бути застосовані на підставі та зважаючи на положення Загальної частини. І навпаки, норми Загальної частини кримінально-виконавчого права можуть бути реалізовані тільки через нормативні приписи Особливої частини, що визначає їх нерозривну єдність.

Норми Особливої частини кримінально-виконавчого законодавства вперше розташовані в певній ієрархічній послідовності у чотирьох розділах КВК України (Розділ II: гл. 5 ст. 26-28; гл. б ст. 29; гл. 7 ст. 30-35; гл. 8 ст. 36-40; гл. 9 ст. 41-46; гл. 10 ст. 47; гл. 11 ст. 48-49; гл. 12 ст. 50-55; гл. 13 ст. 56-70; гл. 14 ст. 71-85; Розділ Ш: гл. 15 ст. 86-101; гл. 16 ст. 102-106; гл. 17 ст. 107-117; гл. 18 ст. 118-122; гл. 19 ст. 123-137; гл. 20 ст. 138-140; гл. 21 ст. 141-149; Розділ IV: гл. 22 ст. 150-151; Розділ V: гл. 23 ст. 152-157; гл. 25 ст. 158-159; гл. 26 ст. 160-166).

Норми Загальної частини кримінально-виконавчого законодавства можуть бути застосовані на підставі та з урахуванням положень Особливої частини. Крім того, норми кримінально-виконавчого законодавства реалізовуються тільки за допомогою нормативно-правових приписів Особливої частини. Наприклад, застосування режиму у виправних і виховних колоніях (ст. 102 Особливої частини КВК України) передбачає встановлений законом порядок та умови виконання та відбування покарання, який забезпечує ізоляцію засуджених і постійний нагляд за ними; виконання покладених на них обов'язків, реалізацію їхніх прав і законних інтересів; безпеку засуджених і персоналу; роздільне тримання різних категорій засуджених; різні умови тримання засуджених залежно від виду колоній; зміну умов тримання засуджених - все це є одним із засобів виправлення і ресоціалізації засуджених (ч. З ст. 6 Загальної частини КВК України). Крім того, умовами відбування покарання у колоніях є врегульовані Кримінально-виконавчим кодексом (ст. 107) права і обов'язки засуджених до позбавлення волі; загальний же порядок визначення прав і обов'язків засуджених передбачений ст. 7 і 8 Загальної частини КВК України.

Про тісний зв'язок норм Загальної і Особливої частини кримінально-виконавчого законодавства свідчить практика виконання та відбування кримінальних покарань.

Так, застосування ч. 2 ст. 11 КВК України неможливо без осіб, засуджених до арешту, без осіб, засуджених до обмеження волі, без осіб, засуджених до позбавлення волі і т.п.

Крім того, неможливо виконувати покарання, а засудженим відбувати покарання без норми, закріпленої у ст. 4 Загальної частини КВК України, яка визначає підстави виконання і відбування покарання. Тому ст. 4 КВК України може застосовуватися лише разом з відповідною статтею Особливої частини КВК України.

Єдність норм Загальної і Особливої частини кримінально-виконавчого законодавства проявляється і в спільності захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими (ст. 1 КВК України).

Поряд із визначенням видів покарань, органів та установ, які їх виконують, Особлива частина кримінально-виконавчого законодавства містить так звані заохочувальні норми, які передбачають підстави звільнення від відбування покарання (ст. 152 КВК); припинення відбування покарання і порядок звільнення (ст. 153); порядок дострокового звільнення від відбування покарання (ст. 154); надання допомоги особам, звільненим з місць відбування покарання (ст. 157). Крім того, Особлива частина врегульовує порядок нагляду і контролю за особами, звільненими від відбування покарання (гл. 25 і 26 КВК України).

Особлива частина кримінально-виконавчого законодавства" як і Загальна частина, піддається певним змінам, які спричинені, в першу чергу, розвитком суспільних відносин, змінами у політичному, економічному та духовному житті населення, а також станом злочинності в державі.

При цьому цілком логічним є положення щодо зміни і доповнення насамперед Особливої, а не Загальної частини кримінально-виконавчого законодавства. Це мало місце напередодні розробки і прийняття нового Кримінально-виконавчого кодексу. Так, з 1991 р. було внесено до діючого (до 2003 р.) Виправно-трудового кодексу 1970 р. більше 100 змін і доповнень, що стосувалися виконання та відбування покарань. Окрема частина поправок і змін в положення Особливої частини КВК України диктувалася необхідністю приведення кримінально-виконавчого законодавства України у відповідність до міжнародних правових норм, стандартів та принципів (наприклад, поводження із засудженими, роздільне тримання в залежності від рівня безпеки, створення належних умов відбування покарань таін.).

Процес внесення змін до статей Особливої частини триває і після прийняття нового КВК України. Загальна частина Кодексу поки що є незмінною, але певні напрацювання науковців у галузі кримінально-виконавчого права вже є. По-перше, це закріплення норми, яка б роз'яснювала, що таке виконання і що таке відбування кримінального покарання.

Значення кримінально-виконавчого законодавства полягає насамперед у тому, що в ньому, відповідно до II і III розділів КВК України, дається вичерпний перелік кримінальних покарань, описується процедура їх виконання і відбування. Це випливає із положення, закріпленого у ст. 4 КВК України, де визначено, що підставою виконання і відбування покарань є вирок суду, який набрав законної сили, інші рішення суду, а також закон України про амністію та акт помилування. Іншими словами, для того, щоб органи та установи приступили до виконання, а засуджені - до відбування покарання, потрібно мати підставу у формулі (формі) вироку суду, який набрав законної сили, у формулі рішення суду, у формулі прийнятого ВР України закону України про амністію, у формулі Акта про помилування, підписаного Президентом України.

Особлива частина кримінально-виконавчого законодавства ґрунтується відповідно до закріплених у ст. 5 КВК України принципів виконання і відбування покарань, зміст яких знайшов своє відображення у статтях Особливої частини кримінально-виконавчого законодавства (наприклад, диференціація та індивідуалізація виконання покарань; поєднання покарання з виправним впливом та ін.).

Узагальнюючи вищевикладене, робимо висновок, що Особлива частина кримінально-виконавчого законодавства - це система науково обґрунтованих юридичних норм, які регламентують порядок та умови виконання покарань, звільнення від відбування покарань, особливості відбування покарання у колоніях різних видів та особливості відбування покарань жінками та неповнолітніми, а також норми, які визначають підстави звільнення від відбування покарання, припинення відбування покарання і порядок звільнення, порядок дострокового звільнення, надання допомоги особам, звільненим з місць позбавлення волі, а також норми, що забезпечують за ними нагляд і контроль.

Кримінально-виконавче законодавство України на сьогодні має таку структуру:

Загальна частина

Розділ І. Загальні положення.

Глава 1. Кримінально-виконавче законодавство України.

^ Глава 2. Правовий статус засуджених.

Глава 3. Органи і установи виконання покарань.

Глава 4. Нагляд і контроль за виконанням кримінальних покарань. Участь громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених.

Особлива частина

Розділ II. Виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі.

^ Глава 5. Виконання покарання у виді штрафу.

Глава 6. Виконання покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

^ Глава 7. Виконання покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Глава 8. Виконання покарання у виді громадських робіт.

^ Глава 9. Виконання покарання у виді виправних робіт.

Глава 10. Виконання покарання у виді службових обмежень для військовослужбовців.

Глава 11. Виконання покарання у виді конфіскації майна.

^ Глава 12. Виконання покарання у виді арешту.

Глава 13. Виконання покарання у виді обмеження волі.

Глава 14. Виконання покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців.

Розділ III. Виконання покарання у виді позбавлення волі.

^ Глава 15. Загальні положення виконання покарання у виді позбавлення волі.

Глава 16. Режим у колоніях та засоби його забезпечення.

Глава 17. Умови відбування покарання в колоніях.

^ Глава 18. Праця засуджених до позбавлення волі.

Глава 19. Виховний вплив на засуджених до позбавлення волі.

Глава 20. Особливості відбування покарання в колоніях різних видів.

^ Глава 21. Особливості відбування покарання у виді позбавлення волі засудженими жінками і неповнолітніми.

Розділ IV. Виконання покарання у виді довічного позбавлення волі.

^ Глава 22. Порядок і умови виконання та відбування покарання у виді довічного позбавлення волі.

Розділ V. Звільнення від відбування покарання. Допомога особам, які звільнені від відбування покарання, контроль і нагляд за ними.

^ Глава 23. Звільнення від відбування покарання. Глава 24. Допомога особам, які звільнені від відбування покарання.

Глава 25. Нагляд за особами, звільненими від відбування покарання.

^ Глава 26. Здійснення контролю за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання. Прикінцеві положення.

Вищевикладені положення дозволяють зробити висновок, що Загальна і Особлива частини кримінально-виконавчого законодавства піддаються певним змінам, які обумовлюються, в першу чергу, розвитком суспільних відносин, змінами політичних, економічних та духовних умов життя, а також станом злочинності в державі.
Принципи кримінально-виконавчого законодавства

В основі будь-яких суспільно-правових явищ лежать принципи, які відображають політичну і соціально-економічну природу державного устрою, закономірності розвитку суспільства, визначають політику держави в усіх сферах громадського життя, у тому числі й у сфері боротьби зі злочинністю.

Термін та категорія "принцип" у перекладі з латинської (principium) означає основу, початок, керівну ідею, вихідне положення якого-небудь явища (вчення, організації, діяльності, науки, світогляду тощо).

Принципи права мають історичний характер і є результатом осмислення закономірностей розвитку суспільства в цілому, втілення їх демократичної і гуманітарної традицій. У процесі формування правових систем принципи права окремих держав набувають універсального значення і знаходять своє втілення у міжнародному праві, перш за все у сфері прав людини.

В основі таких принципів лежать суспільні цінності, що відображаються в багатьох міжнародних актах, прийнятих Організацією Об'єднаних Націй, Радою Європи, Всесвітньою медичною асоціацією тощо, це такі нормативні акти, як Загальна Декларація прав людини, прийнята 10 грудня 1948 р., Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р., Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 р., Європейські пенітенціарні правила від 12 лютого 1987 р. та ін. у яких зафіксовано багато загально-правових принципів регулювання відносин між особою і державою.

До загальноправових принципів відносять принципи законності, демократизму, гуманізму, справедливості, юридичної рівності та інші. Перелік вказаних принципів не може бути остаточно визначений, бо процес їх формування триває, і є складність в їх уніфікації та своєрідності вираження у національному законодавстві.

В Україні вказані принципи набули особливого значення у ході проведення правової реформи та реформування системи виконання кримінальних покарань і знайшли своє втілення у кримінально-виконавчому законодавстві.

Взагалі в теорії права виділяють принципи, які сформульовані вченими-юристами, і ті, які являють собою відносно самостійні елементи в системі права. Доктринальні принципи вчених-юристів є необов'язковими для суб'єктів права і виступають як частина правосвідомості, досягнення правової думки. Інші принципи являють собою нормативно керівні, імперативні вимоги і визначають загальну спрямованість правового регулювання суспільних відносин. Російський вчений-правознавець В* М. Карташов вважає, що за своєю природою, логічним, граматичним і юридичним способами і засобами вираження принципи частіше за все являють собою відносно самостійний елемент змісту права.

Український теоретик права О. Ф. Скакун вважає, що призначенням принципів права є здійснення узагальненого закріплення основ суспільного устрою; однотипне формулювання норм права; забезпечення їх впливу на суспільні відносини шляхом правового регулювання та через інші види правового впливу. Вони покликані визначати шляхи вдосконалення правових норм, виступаючи у якості керівних ідей для законодавця.

На думку М. О. Беляева, принципам, як і праву в цілому, властиві об'єктивно-суб'єктивні якості та риси. їх об'єктивність полягає в тому, що в принципах відбиваються об'єктивно діючі закономірності розвитку природи і суспільства, реально існуючі суспільні відносини, які склалися на даному історичному проміжку часу. Разом з тим, ці принципи є також категорією суб'єктивною, оскільки вони являють собою продукт свідомої діяльності людей, вони формулюються, проходячи через свідомість людей, являють собою сукупність ідей, які покликані спрямовувати розвиток того чи іншого суспільного явища в сфері політики чи права. М. І. Байтін пропонує принципи права розглядати з урахуванням як єдності, так і особливостей обох сторін, з позицій, що склалися в юридичній і філософській науках загального уявлення про об'єктивне та суб'єктивне у праві.

Володіючи нормативними властивостями, принципи стають обов'язковими у формуванні галузі права, її інститутів і норм, в тому числі кримінально-виконавчого права, тому їх розгляд потребує певного теоретичного обґрунтування. Кожний із принципів права має доволі складну будову. Він складається з різноманітних юридичних імперативів, які тісно взаємопов'язані і взаємодіють між собою.

Від норм права принципи відрізняються тим, що не містять санкцій, а нерідко й інших елементів структури норми (гіпотези або диспозицію). Вони мають досить високий рівень узагальнення і абстрагування нормативних приписів і, як правило, потребують конкретизації і деталізації в процесі впливу на поведінку людей. На відміну від норм, принципи права мають значно більшу стабільність і носять фундаментальний характер.

Поряд з тим, принципами права доцільно вважати об'єктивно властиві праву вихідні, визначальні ідеї, положення, вимоги, які складають основу правової системи, характеризують право, його сутність і призначення в суспільстві та мають доктринальний характер вираження й нормативну форму закріплення.

Не можна не погодитись з О. М. Джужою, В. М. Трубниковим та іншими, які пропонують систему принципів кримінально-виконавчого права поділити на три групи: загальноправові, міжгалузеві, галузеві. До загальноправових принципів вони відносять принципи законності, демократизму, гуманізму. Міжгалузеві принципи представлені принципами соціальної справедливості, невідворотності виконання і відбування покарань.

Галузеві принципи передбачають рівність засуджених перед законом, взаємну відповідальності держави і засудженого, диференціацію та індивідуалізацію виконання покарання, раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки, поєднання покарання із заходами виправного впливу, участь громадськості в діяльності органів і установ виконання покарань.

Вказану класифікацію ми використовуємо під час розгляду принципів кримінально-виконавчого права. Крім того, її підтримують більшість вітчизняних фахівців у галузі кримінально-виконавчого права. Водночас, розгляд проблеми принципів у кримінально-виконавчому праві має певну складність, так як серед її фахівців і дотепер немає єдиної думки про те, чи йде мова про принципи кримінально-виконавчого права (кримінально-правової політики держави у сфері виконання покарання), кримінально-виконавчого законодавства чи діяльності кримінально-виконавчих установ та інших органів держави, що виконують кримінальні покарання.

У даний час існує декілька визначень принципів кримінально-виконавчого права. Деякі вітчизняні автори називають принципами основні ідеї, керівні положення, які визначають стратегію та напрямки розвитку інститутів і норм цієї галузі права, забезпечують системність правового регулювання суспільних відносин, що виникають при виконанні покарань.

В інших авторів принципи кримінально-виконавчого права визначаються як "теоретично обґрунтовані основні положення, обумовлені об'єктивними закономірностями реалізації кари, що виражають сутність кримінально-виконавчої діяльності, спрямованої на здійснення правообмежень, властивих покаранням, незалежно від форм застосовуваних примусових заходів".

Поряд з тим, російські вчені-пенітенціаристи називають принципами кримінально-виконавчого права керівні засади, які випливають із вимог політики держави, пронизуючи весь зміст діяльності відповідних органів у сфері виконання кримінальних покарань.

У новому Кримінально-виконавчому кодексі в ст. 5 законодавець чітко сформулював і закріпив принципи кримінально-виконавчого законодавства, до яких відносяться такі: принципи невідворотності виконання і відбування покарань, законності, справедливості, гуманізму, демократизму, рівності засуджених перед законом, взаємної відповідальності держави і засудженого, диференціації та індивідуалізації виконання покарань, раціонального застосування примусових заходів і стимулювання право-слухняної поведінки, поєднання покарання з виправним впливом, участі громадськості в діяльності органів і установ виконання покарань.

Крім того, нами пропонується включити до ст. 5 КВК України і такий принцип, як співпраця між учасниками кримінально-виконавчого процесу. На думку деяких авторів, принципи кримінально-виконавчого законодавства в деякій мірі різняться з принципами кримінально-виконавчого права і мають звужений перелік, до якого відносять: справедливість, повагу прав людини, гуманізм, законність, невідворотність виконання покарання.

Разом з тим, група російських вчених зазначає, що принципи кримінально-виконавчого законодавства, закріплені в правових нормах, стають принципами кримінально-виконавчого права, і, на їх погляд, їх недоцільно звужувати, тому що кримінально-виконавче право базується на кримінально-виконавчому законодавстві; їх принципи носять нормативний характер і пронизують усе кримінально-виконавче право, складаючи його підвалини.

Слід вважати, що принципи кримінально-виконавчого законодавства, закріплені зокрема у ст. 5 Кримінально-виконавчого кодексу України, є втіленням принципів кримінально-виконавчого права, які були сформульовані наукою кримінально-виконавчого права і які є виразом головного, основного в цій галузі права, а також відображають тенденцію його розвитку та шляхи вдосконалення.

З урахуванням вищевикладеного, під принципами кримінально-виконавчого права слід розуміти загальні керівні положення, ідеї, імперативні вимоги, які складають основу щодо державної кримінально-правової політики у сфері виконання кримінальних покарань, характеризують його сутність і призначення в суспільстві і мають доктринальне вираження та нормативно-правове закріплення.


Норми та джерела кримінально-виконавчого законодавства

Норми кримінально-виконавчого права - це загальнообов'язкові правила поведінки, які знаходять своє відображення у нормативно-правових актах і регулюють суспільні відносини, що виникають в процесі виконання (відбування) кримінальних покарань. Механізм правового регулювання працює наступним чином. Норми права як правила поведінки безпосередньо впливають на поведінку людей, визначаючи, яким чином людина повинна себе поводити, і тим самим впливають на фактичні суспільні відносини.

Норма являє собою основний елемент галузі права. Норми, які регулюють однорідні суспільні відносини в межах однієї галузі, об'єднуються в інститути. Наприклад, у межах галузі кримінально-виконавчого права можемо виділити такі інститути, як інститут виконання покарання у виді позбавлення волі (ст. 43-81 КВК України), інститут звільнення від відбування покарання (ст. 152-155 КВК України) та цілу низку інших. Сукупність інститутів утворює третій, вищий рівень — саму галузь права. Отже, система кримінально-виконавчого права, тобто його внутрішня побудова, може бути представлена у вигляді схеми: норма — інститут -галузь.

Норми кримінально-виконавчого права - це встановлені державою загальнообов'язкові правила поведінки, які регулюють суспільні відносини, що виникають в процесі виконання (відбування) кримінальних покарань.

Регулюючи суспільні відносини, що виникають при виконанні (відбуванні) кримінальних покарань, норми права регламентують права і обов'язки суб'єктів, що виконують та відбувають покарання.

Залежно від характеру правила, що встановлюється тією чи іншою нормою, правові норми можна розподілити на забороняючи, уповноважуючі та зобов'язуючі. Різновидом уповноважуючої норми для засуджених є заохочувальна норма.

Норма кримінально-виконавчого права, як і будь-яка інша правова норма, складається з гіпотези, диспозиції та санкції. Гіпотеза встановлює умови, за яких діє норма, диспозиція визначає правило поведінки або припис, санкція передбачає несприятливі правові наслідки, які наступають за порушення вимог диспозиції норми. Особливістю норм кримінально-виконавчого права є те, що передбачені його нормами санкції викладені, як правило, в окремій нормі.

Як і норми будь-якої галузі права, норми кримінально-виконавчого права закріплені у відповідних джерелах.

Джерела кримінально-виконавчого права - це акти органів влади або інших уповноважених органів держави, які містять норми кримінально-виконавчого права.

Юридичною базою для кримінально-виконавчого права є Конституція України. Безпосередньо норм кримінально-виконавчого права Конституція України не містить, проте в ній визначаються загальні засади суспільного ладу та політики нашої держави, закріплюється принцип верховенства права та закону, визначаються основні конституційні засади державного управління, права, свободи і обов'язки людини та громадянина.

В Конституції закріплені загальноправові (конституційні) принципи, які діють у всіх галузях права. У ч. 1 ст. 62 Конституції міститься норма, яка передбачає, що ніхто не може бути підданий кримінальному покаранню, поки його вину не буде доведено в законному порядку і встановлено вироком суду. Крім того, п. 14 ст. 92 Конституції визначає, що виключно законами України визначаються організація і діяльність органів і установ виконання покарань.

Взагалі норми Конституції є нормами прямої дії, а всі закони України, в тому числі й норми кримінально-виконавчого законодавства, повинні відповідати її вимогам. До системи джерел кримінально-виконавчого права входять:

- Кримінально-виконавчий кодекс України;

- інші кодифіковані законодавчі акти (Кримінальний кодекс України, Кодекс законів про працю тощо);

- Закони України;

- нормативно-правові акти Президента України та Кабінету Міністрів України;

- міжвідомчі та відомчі нормативні акти з питань виконання і відбування кримінальних покарань;

- міжнародні акти, чинні на території України і ратифіковані Верховною Радою України у встановленому законом порядку.

Основним джерелом, що містить конкретні норми кримінально-виконавчого законодавства і регулює порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань, є Кримінально-виконавчий кодекс України, який був прийнятий 11 липня 2003 р. і набув чинності 1 січня 2004 р. Кодекс поділяється на Загальну та Особливу частини і складається з 5-й розділів, 26 глав та містить 166 статей. До КВК в Україні діяв Виправно-трудовий кодекс України, який був прийнятий ще 23 грудня 1970 р. і набув чинності 1 червня 1971 р. Перший Виправно-трудовий кодекс УСРР був прийнятий у 1925 р. (ВТК РРФСР - у 1924 р.)

Закони України є актами, які мають вищу юридичну силу і є обов'язковими для виконання на всій території України. Зокрема, Законом України " Про Державну кримінально-виконавчу службу України" від 23 червня 2005 р. визначаються основні засади, принципи діяльності, структура та повноваження ДКВС, на яку покладаються завдання щодо здійснення єдиної державної політики у сфері виконання кримінальних покарань.

Норми кримінально-виконавчого права можуть міститися у комплексних законах, тобто таких, що містять норми кількох галузей права, в тому числі й кримінально-виконавчого. Так, наприклад, Закон України "Про прокуратуру" визначає завдання, напрямки діяльності прокуратури, її структуру та інше. Але поряд із цим, вказаним законом визначається і порядок здійснення прокурорського нагляду за виконанням кримінальних покарань.

Крім того, до таких законів України можна віднести наступні: "Про міліцію", " Про адвокатуру", "Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі", "Про застосування амністії в Україні", "Про зайнятість населення", "Про соціальну адаптацію осіб, які відбули покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк", "Про службу у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх", "Про державну виконавчу службу" і деякі інші.

Норми кримінально-виконавчого права можуть міститися також в Указах та інших актах Президента України. Так, наприклад, Указом Президента України від 22 квітня 1998 р. утворено Державний департамент України з питань виконання покарань, Указом Президента від 31 липня 1998 р. затверджено Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань. Указом Президента України від 19 липня 2005 р. № 1118/2005 було затверджено Положення про здійснення помилування, яке визначає умови і порядок подання клопотань про помилування засудженими, а також порядок їх розгляду уповноваженим органом.

Постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України можуть містити норми, які регулюють окремі питання, що виникають під час виконання покарань: наприклад, порядок оплати праці осіб, засуджених до позбавлення волі, організацію харчування і матеріально-побутового забезпечення цих осіб, а також цілу низку інших питань. Крім того, постановою Кабінету Міністрів України від 17 травня 2006 р. № 683 "Про внесення змін до переліку центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів " функції спрямування та координації діяльності Державного департаменту України з питань виконання покарань були покладені на Міністерство юстиції України.

Міжвідомчі та відомчі нормативні акти видаються у вигляді наказів, правил, положень, інструкцій відповідних міністерств та відомств з питань виконання та відбування кримінальних покарань. Найбільша кількість відомчих нормативних актів з питань виконання (відбування) кримінальних покарань видається Державним департаментом України з питань виконання покарань. Основним відомчим нормативним актом в цій сфері можна вважати Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань (далі - Правила), введені в дію наказом Департаменту № 275 від 25 грудня 2003 р., які конкретизують норми КВК України з окремих питань виконання і відбування кримінальних покарань у виді арешту, позбавлення та обмеження волі. Наказом Департаменту від 16 лютого 2005 р. № 27 була затверджена Інструкція з організації порядку і умов відбування покарання у виді обмеження волі.

Прикладом міжвідомчого нормативного акту є спільний наказ Департаменту, МВС України та Міністерства праці та соціальної політики № 250/1562/342 від 12 грудня 2003 р. "Про порядок взаємодії органів і установ виконання покарань, територіальних органів внутрішніх справ та центрів зайнятості населення щодо надання особам, які звільнені від відбування покарання, допомоги в трудовому і побутовому влаштуванні, соціальній адаптації". Спільним наказом Департаменту та МВС України від 19 грудня 2003 р. № 270/1560 затверджено Інструкцію про порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань.

До джерел кримінально-виконавчого законодавства також належать міжнародно-правові акти, ратифіковані у встановленому законом порядку. До таких актів можуть бути віднесені Віденська угода 1989 р.; Європейські конвенції "Про нагляд за умовно засудженими і умовно звільненими правопорушниками " (1964 р.),

"Про передачу засуджених осіб" (1983 р.), які були ратифіковані Верховною Радою України й набули чинності для України з 1 січня 1996 р., а також ціла низка інших.

 

Кримінально-виконавчі правовідносини та їх елементи

Визначення поняття кримінально-виконавчих правовідносин ускладнюється тим, що вони розглядаються у різних аспектах. Це кримінально-виконавчі правовідносини, які регулюють виконання і відбування кримінальних покарань, кримінально-виконавчі правовідносини, які регулюють звільнення від відбування кримінальних покарань, кримінально-виконавчі правовідносини у сфері відносин між персоналом органів і установ виконання покарань та засудженими тощо.

Після вступу у законну силу КВК України 1 січня 2004 р. на наш погляд, суттєво оновилося та удосконалилося законодавство у сфері виконання покарань, у тому числі сформувалася її нова галузь. Кодексом є закріплено утворення в сфері виконання покарань створилась особлива група правовідносин, зміст яких має самостійне правове регулювання.

Прийняті протягом 2004-2006 рр. відповідні нормативно-правові акти в цілому завершили роботу щодо створення необхідної законодавчої бази для належного функціонування органів та установ виконання покарань і приведення умов тримання засуджених відповідно до вимог загальновизнаних міжнародних правил і стандартів.

І хоча в Україні спостерігається певна активізація наукових розвідок у плані дослідження кримінально-виконавчих правовідносин, на жаль, їх правова природа не набула свого завершення.

Наше завдання полягає в обґрунтуванні кримінально-виконавчих відносин, які виникають тільки з приводу виконання та відбування кримінальних покарань. Виконання покарання і відбування покарання є категоріями правовими, які перебувають у сфері кримінально-виконавчих правовідносин, тому процес їх управління неможливий без існування відповідних нормативно-правових актів.

Правові основи виконання і відбування покарань містяться в Основному Законі нашої держави - Конституції України, в законах, указах та розпорядженнях Президента України, постановах Кабінету Міністрів України та у відомчих актах Державного департаменту України з питань виконання покарань.

Дані проведеного нами контакт-аналізу показали, що кримінально-виконавчі правовідносини протягом 16 років розглядалися вченими а у галузі кримінально-виконавчого права фрагментарно, зрідка у наукових статтях, у більшості випадків лише у підручниках. Таким чином, не буде помилкою стверджувати, що у сфері виконання та відбування покарань теоретичні засади поняття кримінально-виконавчих правовідносини поки що перебувають у методологічній кризі і тому потребують належного науково-методологічного забезпечення.

Так, проведений аналіз ст. 1 КВК України, яка визначає мету і завдання кримінально-виконавчого законодавства, показав, що в ній передбачено не тільки порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань, захист інтересів особи, суспільства і держави, виправлення і ресоціалізацію засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, запобігання тортурам на нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.

У статті також визначено підвалини, забезпечення виконання завдань (кримінально-виконавчого законодавства). Це принципи виконання кримінальних покарань, правовий статус засуджених, гарантії захисту прав засуджених, їх законних інтересів та обов'язків, порядок застосування до засуджених заходів впливу, система органів та установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності, нагляд і контроль за виконанням кримінальних покарань, участь громадськості у цьому процесі, порядок звільнення від відбування покарань, допомога особам, звільненим від покарань.

Крім того, кримінально-виконавче законодавство, відповідно до Конституції України, забезпечує права і свободи людини і громадянина, а відповідно до міжнародно-правових зобов'язань діє в межах міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

У свою чергу, мета і завдання кримінально-виконавчого законодавства проходять через призму таких кримінально-виконавчих правовідносин, які є складовими елементами предмета кримінально-виконавчого права. Структура кримінально-виконавчих правовідносин передбачає, відповідно до теорії права, такі основні елементи: суб'єкти та інші учасники правовідносин, зміст правовідносин, об'єкти правовідносин, юридичні факти.

Коротко охарактеризуємо їх. Так, суб'єктами правовідносин взагалі є сторони, які володіють найбільшим обсягом суб'єктивних прав і обов'язків, встановлених нормами права. Тому суб'єктами кримінально-виконавчих правовідносин, а також іншими учасниками правовідносин є юридичні та фізичні особи, які володіють певними суб'єктивними правами і обов'язками, врегульованими нормами кримінально-виконавчого законодавства.

До числа суб'єктів кримінально-виконавчих правовідносин чинне законодавство відносить, по-перше, осіб, які відбувають кримінальні покарання, по-друге, органи, установи, які виконують ці покарання, по-третє, персонал слідчих ізоляторів, а також осіб, які підозрюються та обвинувачуються у вчиненні злочину, відносно яких суд застосував запобіжний захід у виді взяття під варту, прокурорів, які забезпечують нагляд за дотриманням законності адміністрацією органів та установ виконання покарань (ст. 22 КВК України); по-четверте, які володіють меншими за обсягом правами і обов'язками інші учасники кримінально-виконавчих правовідносин: громадські організації (ст. 25 КВК України), піклувальні ради (ст. 149 КВК), трудові колективи (ст. 165 КВК), окремі громадяни, рідні та близькі засуджених, які відвідують установи виконання покарань, цивільні особи, які працюють на виробництві в установах разом із засудженими.

Таким чином, зміст кримінально-виконавчих правовідносин передбачає сукупність законних інтересів суб'єктів і учасників, їх поведінку, права та обов'язки, які залежать від виду кримінального покарання.

Поняття об'єкта кримінально-виконавчих правовідносин охоплює явища і предмети, які реально виникають з приводу правовідносин. Об'єктом правовідносин можуть бути відповідні інтереси його суб'єктів чи учасників (певні блага, інтереси, наприклад, отримання побачення, посилки тощо.).

Суттєвий вплив на кримінально-виконавчі правовідносини мають юридичні факти, які мають складових елементи: дії і події, у зв'язку з чим вони можуть виникати, змінюватися або призупинятися.

Першоосновою виникнення кримінально-виконавчих правовідносин в якості юридичного факту (дії) є винесення стосовно осудної особи обвинувального вироку або набрання відносно даної особи обвинувальним вироком законної сили, дострокове звільнення особи від відбування покарання, закінчення строку покарання, призначеного судом, чи його виконання, смерть тощо.

Змінюються кримінально-виконавчі правовідносини в якості юридичного факту у зв'язку з діями, які ускладнюють його склад, що, в свою чергу, тягне за собою зміни комплексу правовідносин, наприклад, заміна одного виду покарання на інший, особливо коли він погіршує стан засудженого, переведення засудженого з установи відкритого типу до установи закритого типу, зміна рівня безпеки тощо.

Призупиняються кримінально-виконавчі правовідносини в якості юридичного факту, як правило, у зв'язку з якоюсь подією. Проведений аналіз норм кримінально-виконавчого законодавства показує, що події як юридичні факти спричиняють виникнення, зміну або призупинення правовідносин залежно від змін і обставин навколишнього середовища. Наприклад, у засудженого закінчився строк покарання, до засудженого законом застосована амністія або, відповідно до Указу Президента України, акт помилування. Таким чином спричинене припинення правовідносин може і дія: наприклад, рішення суду про звільнення за хворобою, у зв'язку вагітністю жінки, яка має дітей до 3-х років тощо. Характерними ознаками кримінально-виконавчих правовідносин є наступні:

- визнання суб'єктами кримінально-виконавчих правовідносин не тільки органів і установ, що виконують покарання, осіб, засуджених до відбування кримінальних покарань, а й інших учасників зазначених правовідносин;

— нерівнозначність правового положення суб'єктів цих правовідносин відповідно до чинного законодавства;

- довготривалість правовідносин, оскільки вони мають реальний строк дії, встановлений вироком суду;

— виникнення в процесі виконання і відбування кримінальних покарань не тільки простих, а й складних правовідносин, які можуть містити елементи правовідносин кількох галузей права;

- визначеність реалізації кримінально-виконавчих правовідносин шляхом індивідуальної, а не солідарної відповідальності;

- суворий контроль та нагляд за дотриманням суб'єктами кримінально-виконавчих правовідносин їх змістовної сторони.

Таким чином, кримінально-виконавчі правовідносини — це врегульовані нормами кримінально-виконавчого законодавства взаємовідносини, які виникають, змінюються і припиняються між суб'єктами та іншими учасниками з приводу виконання та відбування покарання.

Крім того, необхідно підкреслити, що кримінально-виконавчі правовідносини у сфері виконання та відбування покарань з прийняттям нового КВК України стали більш динамічними і змістовними суттєво вплинули на предмет кримінально-виконавчого права. Сьогодні є очевидним фактом те, що кримінально-виконавче законодавство має свій предмет регулювання, який передбачає сукупність всіх норм кримінально-виконавчих правовідносин.

Кримінально-виконавчі правовідносини тісно пов'язані з іншими видами правових відносин, а саме: кримінальними, кримінально-процесуальними, трудовими, цивільними, сімейними, але виникають, змінюються і припиняються вони в межах кримінально-виконавчого законодавства.

Так, правове становище суб'єктів цих правовідносин нерівнозначне, вони є довготривалими, оскільки мають реальний строк дії, встановлений судом. У процесі виконання та відбування покарання, як правило, виникають не лише прості, але й складні правовідносини, які можуть міститися елементи правовідносин кількох галузей права (цивільного, трудового, сімейного права). На думку таких російських вчених у галузі кримінально-виконавчого права, як В. Д. Філімонова, О. В. Філімонова, правовідносини, які регулюють поведінку засуджених, мають два рівня свого розвитку.

Перший рівень передбачає врегульовані КВК загальні потреби засудженого (харчування, лікування, житло тощо), другий -визначає правовідносини, які регулюють процес виконання і відбування кримінального покарання з подальшим визначенням його застосування до засудженої особи.

Правовідносини, які регулюють діяльність органів і установ виконання покарань щодо порядку умов виконання і відбування покарань, забезпечують її основну частину. Такі правовідносини складаються між суб'єктами правовідносин з приводу їх прав і обов'язків.

Крім того, наведені рівні потребують певного уточнення і розширення за рахунок правовідносин, що утворюються у сфері виконання покарань, не пов'язаних із позбавленням волі, у зв'язку з застосуванням адміністрацією органів і установ виконання покарань Указу Президента України "Про помилування" або Закону України "Про амністію" тощо. Засіб реалізації кримінально-виконавчих правовідносин передбачає дії, які повинні виконувати всі суб'єкти, тому час реалізації правовідносин, як правило, передбачений у нормі статті кримінально-виконавчого законодавства.

Необхідно зазначити, що кримінально-виконавчі правовідносини, які регулюють діяльність органів і установ виконання покарань, мають свої відмінності від тих, що регулюють поведінку засуджених. Відмінність полягає в тому, що кримінально-виконавчі відносини, які виникають в процесі відбування покарання, спрямовані на врегулювання нормами кримінально-виконавчого законодавства прав і обов'язків засуджених, а ті, в свою чергу, перебувають у прямій залежності від умов відбування покарання. Таке положення кримінально-виконавчих правовідносин суттєво впливає на процес виправлення і ресоціалізацію засуджених, їх права і свободи.

Важливо наголосити, що взаємозв'язок кримінально-виконавчих правовідносин з іншими видами правовідносин полягає у їх спільному впливі на один і той самий суб'єкт або в переростанні кримінально-виконавчих в інші види правовідносин: кримінальні, цивільні тощо.

(Максимальна оцінка ведення конспекту — 1 бал)

Запитання для перевірки

(Максимальна оцінка 4 бала)

1. Мета і завдання кримінально-виконавчого законодавства.

2. Дія кримінально-викоиавчого законодавства у просторі і часі.

8. Поняття та загальна характеристика принципів кримінально-виконавчого законодавства.

4. Місце кримінально-виконавчих відносин в структурі кримінально-виконавчого законодавства.

Теми рефератів

(Максимальна оцінка — 3 бали)

1. Порівняльний аналіз положень кримінально-виконавчого законодавства України із законодавством інших країн.

2. Погляди вчених щодо змісту принципів кримінально-виконавчого законодавства.

3. Співвідношення міжнародних та галузевих принципів кримінально-виконавчого права.

4. Норми та джерела кримінально-виконавчого законодавства.

Самостійна робота

(Максимальна оцінка — 2 бали)

Завдання для самостійного опрацювання і закріплення матеріалу з теми

1. Дайте характеристику Кримінально-виконавчого кодексу України в контексті Європейської інтеграції.

2. Окресліть проблеми сучасної пенітенціарної політики України.

3. Поясніть тендерний аналіз через призму Кримінально-виконавчого кодексу.

4. Спробуйте показати роль та місце пенітенціарної системи в структурі державного управління України.

5. Розкрийте зміст концептуальних засад розвитку кримінально-виконавчого законодавства України.

Мозковий штурм

(Максимальна оцінка — 1 бал)

1. Що таке кримінально-виконавче законодавство? Поняття кримінально-виконавчого законодавства вченими в

галузі кримінально-виконавчого права не визначено, тому нами воно розглядається як система нормативно-правових актів, які регламентують порядок і умови виконання та відбування покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави.

2. Із скількох частин складається кримінально-виконавче законодавство?

Кримінально-виконавче законодавство за своєю сутністю складається з двох органічно поєднаних частин - Загальної та Особливої. Відповідно до структури кримінально-виконавчого законодавства Загальна частина передбачає найбільш принципові (основні, відправні, вихідні) положення, які логічно розкривають її зміст.

Особлива частина кримінально-виконавчого законодавства -це сукупність норм, які регулюють порядок і умови виконання кримінальних покарань, визначених кримінальним законодавством, порядок звільнення від відбування покарання, особливості відбування покарання в колоніях різних видів та особливості відбування покарання засудженими жінками і неповнолітніми.

3. Що таке норми кримінально-виконавчого законодавства?

Норми кримінально-виконавчого законодавства - це встановлені державою загальнообов'язкові правила поведінки, які регулюють суспільні відносини, що виникають в процесі виконання і відбування кримінальних покарань.

4. Що таке джерела кримінально-виконавчого законодавства? Джерела кримінально-виконавчого законодавства - це акти

органів влади чи інших уповноважених органів держави, які містять норми кримінально-виконавчого права.

5. Що таке принципи кримінально-виконавчого законодавства?

Під принципами кримінально-виконавчого законодавства слід розуміти загальні керівні положення, ідеї, імперативні вимоги, які визначають засади державної політики у сфері виконання кримінальних покарань, характеризують його сутність і призначення в суспільстві і мають доктринальне вираження та нормативно-правове закріплення.

6. Що таке кримінально-виконавчі правовідносини? Кримінально-виконавчі правовідносини - це врегульовані

нормами кримінально-виконавчого законодавств взаємовідносини, які виникають, змінюються і припиняються між суб'єктами та іншими учасниками з приводу виконання і відбування покарань.

Використана література

1. Про внесення змін до кримінально-виконавчого кодексу України: Закон України від 16 березня 2006 р. / 36. поточного законодавства нормат. актів, арбітражної та судової практики. -2006. - № 16. - С. 3.

2. Про Державну кримінально-виконавчу службу України: Закон України від 23 червня 2005 р. // Юрид. вісник України. -

2005. - № ЗО.

3. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення права засуджених і осіб, які тримаються під вартою, на листування з питань, пов'язаних з порушенням прав людини: Закон України від 1 грудня 2005 р. / 36. поточного законодавства нормат. актів, арбітражної та судової практики. -

2006. -№3.-С.2.

4. Кримінально-виконавчий кодекс України. - К., 2006. - 96 с.

5. Актуальні проблеми сучасної пенітенціарної політики України: Мат. наук.-практ. конф. - Київ, 25-26 травня 1995 р. -К.: РВВ КІВС при УАВС, 1996. - С. 3-10.

6. Бандурка А. М., Денисова Т. А., Трубников В. М. Общая теория социальной адаптации освобожденных от отбывания наказания (правовой и социальной-психологический анализ уголовно-исправительной политики по реабилитации осужденных). - Харьков-Запорожье: НУВД ЗГУ, 2002. - 440 с.

7. Богатирьов I. Г., Богатиръова О. І. Концептуальні засади розвитку кримінально-виконавчого законодавства України. Піднесення права. Реформування кримінального та кримінально-виконавчого законодавства - головний чинник корегування політики України у сфері виконання кримінальних покарань // 36. доповідей та тез ГУ "ЗІДМУ " 21-22 грудня 2006. - С. 45-48.

8. Богатирьов І. Г. Кримінально-виконавче право: Навч. посібник. - Чернігів: Юрист, 1998. - 122 с.

9. Джужа О. М., Бодюл Є. М. Кримінально-виконавчий кодекс України в контексті Європейської інтеграції // Пробл. пенітенц. теорії і практики: Щорічн. бюл-нь / За заг. ред. д-ра юрид. н., проф. A.A. Музики. - К.: КЮІ - КНУВС, 2005. -С. 278-283.

10. Джужа О. М., Бодюл Є.М. Концептуальні засади і загальна характеристика кримінально-виконавчого кодексу України // Право України. - 2004. - № 7. - С. 80-84.

11. Костенко О. М. Тендерний аналіз кримінально-виконавчого кодексу за формулою "рівність через адекватність" // Пробл. пенітенц. теорії і практики: Щорічн. бюл-нь / За заг. ред. д-ра юрид. н., проф. A.A. Музики. - К.: КЮІ - КНУВС, 2005. - С. 68-77.

12. Кримінально-виконавче право України: Підручник для студ. юрид. спец, вищих навч. закл. / За ред. проф. А. X. Степа-нюка. - X.: Право, 2005. - 256 с.

13. Кримінально-виконавчий кодекс України: Науково-практичний коментар / Степанюк А. X., Яковець І. С. За заг. ред. СтепанюкаА.Х.-Х.:ТОВ "Одіссей", 2005.-560 с.

14. Плужнік О. І. Кримінально-виконавче право в таблицях і схемах: Навч. посібник. - К.: ВД "Професіонал", 2006. - 144 с.

15. Радов Г. О. Роль та місце пенітенціарної системи в структурі державного управління України // Бюлетень Київ, ін-ту внутр. справ: Пробл. пенітенц. теорії і практики. -1997. - № 2. - С. 5-11.

16. Степанюк А. X., Яковець І. С. Система кримінально-виконавчого законодавства потребує узгодження та доопрацювання // Пробл. пенітенц. теорії і практики: Щорічн. бюл-нь / За заг. ред. д-ра юрид. н., проф. АЛ. Музики. - К.: КЮІ - КНУВС, 2005.-С. 290-302.

17. Степанюк А. X. Кримінально-правові відносини як форма кримінально-виконавчої діяльності / Вісник Академії правових наук України. - 2001. - № 2. - С. 182-193.

18. Филимонов В. Д., Филимонов О. В. Правоотношения. Уголовные правоотношения. Уголовно-исполнительные правоотношения. - М.: "Юр Инфо Р-Пресс". - 2007. - С. 43-56.

 Третє навчальне заняття. ВИПРАВЛЕННЯ І РЕСОЦІАЛІЗАЦІЯ ЗАСУДЖЕНИХ

Поняття, методи і засоби виправлення та ре соціалізації засуджених

Стан наукової розробки виправлення та ресоціалізації засуджених має давню історію. Ця проблема вивчалася з позиції кримінального, кримінально-виконавчого права, пенітенціарної педагогіки та психології у працях багатьох науковців, однак єдиної точки зору щодо зазначених понять не існує. Одні автори вважають їх синоніми, інші —абсолютно різними, не однорядними поняття.

Так, на думку О. І. Зубкова, виправлення і ресоціалізація - це те, що веде до досягнення мети. Іншої думки дотримується В. М. Любченко, який розглядає виправлення і ресоціалізацію як напрямок діяльності співробітників установ виконання покарання, який сприяє вихованню у засуджених соціально адекватних якостей.

А. Д. Глоточкін, В. Ф. Пирожков та інші вважали, що виправлення охоплює три складові:

- мету діяльності органів і установ, які виконують покарання;

- процес перебудови особи засудженого та змін у його особистості під впливом системи виховних заходів;

- результат роботи органів і установ виконання покарання. Єдине, з чим можна погодитись, - це думка вчених про те, що

виправлення є внутрішнім процесом позитивних змін в особистості засудженого та його спільною діяльністю з персоналом органів і установ виконання покарань, а ресоціалізація, на їх думку, - це єдиний процес відновлення та розвитку соціально корисних зв'язків і відносин як у період відбування покарання, так і після звільнення. Закріплення в Кримінально-виконавчому кодексі понять "виправлення" і "ресоціалізація" суттєво вплинуло на дискусію з цього приводу. Так, ст. 6 КВК України визначає наступне:

- виправлення засудженого — це процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки;

- ресоціалізація - це свідоме відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві.

Основними засобами виправлення і ресоціалізації засуджених є встановлений порядок виконання та відбування покарання (режим), суспільно корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив.

Засоби виправлення і ресоціалізації засуджених застосовуються з урахуванням виду покарання, особистості засудженого, характеру, ступеня суспільної небезпеки і мотивів вчиненого злочину та поведінки засудженого під час відбування покарання.

Ми погоджуємось з В. П. Захаровим, О. Г. Колбом та іншими вченими, що головними елементами виправлення і ресоціалізації засуджених є такі:

- закріплені в нормативно-правових актах форми впливу на особу, включаючи профілактичний і напрямки діяльності адміністрації УВП та засудженого, що обумовлено вимогами ст. 19, 63 Конституції України тает. 1, 2, 5 КВК України;

- свідоме ставлення засудженого до процесу виправлення і ресоціалізації та профілактичної діяльності, тобто єдність психічних процесів особи, яка активно бере участь в усвідомленні об'єктивного світу та свого власного буття.

Варто зазначити, що законодавче закріплення засобів виправлення і ресоціалізації засуджених є правомірним процесом, який ґрунтується на кінцевій меті покарання і результатах суспільної практики виконання покарання у світі в цілому.

Режим та засоби його забезпечення

Питання режиму завжди було одним із найважливіших у кримінально-виконавчому праві. Спроба визначити, що є режимом, була зроблена професорами С. В. Познишевим і Б. С. Утевсь-ким, які розглядали режим у широкому і вузькому значених. На їх думку, режим у широкому розумінні - це заходи, за допомогою яких пенітенціарні установи прагнуть досягнути своїх цілей. Виходячи з вузького розуміння режиму, його складовими вважається розпорядок дня, правила, які встановлюють форми спілкування засуджених із зовнішнім світом, система заходів заохочення і стягнення тощо. В загальному значенні "режим" (франц.) розуміється як встановлений розпорядок життя (робота, харчування, відпочинок тощо) або сукупність правил, і норм для досягнення якоїсь мети.

Режим у виправних і виховних колоніях - це встановлений законом та іншими нормативно-правовими актами порядок виконання і відбування покарання, який забезпечує ізоляцію засуджених, постійний нагляд за ними, виконання покладених на них обов'язків, реалізацію їхніх прав і законних інтересів, безпеку засуджених і персоналу; роздільне тримання різних категорій засуджених, різні умови тримання засуджених залежно від виду колонії, зміну умов тримання засуджених.

Режим у колоніях має зводити до мінімуму різницю між умовами життя в колонії і на свободі, що повинно сприяти підвищенню відповідальності засуджених за свою поведінку і усвідомленню людської гідності. Режим створює умови для застосування інших засобів виправлення і ресоціалізації засуджених. У колоніях засуджені носять одяг єдиного зразка. Форма одягу визначається Державним департаментом України з питань виконання покарань.

Засуджені, їхні речі одяг, а також приміщення та територія колоній підлягають обшуку і огляду. Особистий обшук проводиться особами однієї статі із засудженими. Порядок проведення обшуків і оглядів визначається нормативно-правовими актами ДДУПВП.

Адміністрація колонії має право, за наявністю підстав, проводити огляд громадян, їхніх речей, транспортних засобів, які знаходяться на території колонії, а також вилучати заборонені речі й документи. Порядок проведення обшуків і оглядів визначається нормативно-правовими актами ДДУПВП.

Перелік і кількість предметів і речей, які засуджені можуть мати при собі, визначається нормативно-правовими актами ДДУПВП. Зберігання засудженими при собі грошей, цінних паперів і речей, а також предметів, які заборонено використовувати в колоніях, не допускається. Виявлені в засуджених гроші, цінні папери і речі вилучаються і реалізовуються в порядку, встановленому частиною четвертою ст. 59 КВК.

Предмети, які заборонені для зберігання і використання в колоніях, вилучаються і здаються на зберігання до звільнення засудженого або знищуються, про що складається відповідний акт. Зберігання цінних паперів, які засуджені придбали в установленому порядку, забезпечується адміністрацією колонії.

До засобів забезпечення режиму КВК України відносить технічні засоби нагляду і контролю, які адміністрація колонії має право використовувати (аудіовізуальні, електронні й інші технічні засоби для попередження втеч та інших злочинів, порушень встановленого законодавством порядку відбування покарання, отримання необхідної інформації про поведінку засуджених).

Адміністрація колонії зобов'язана повідомити засуджених про застосування технічних засобів нагляду і контролю. Перелік технічних засобів нагляду і контролю та порядок їх використання визначаються нормативно-правовими актами Державного департаменту України з питань виконання покарань. Оперативно-розшукова діяльність здійснюється оперативними підрозділами органів і установ виконання покарань відповідно до закону. Основним завданням такої діяльності є пошук і фіксація фактичних даних про протиправну діяльність окремих осіб та груп з метою:

- забезпечення безпеки засуджених, персоналу колоній та інших осіб;

— виявлення, попередження і розкриття злочинів, вчинених у колоніях, а також порушень встановленого порядку відбування покарання;

- вивчення причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів та інших правопорушень;

— надання правоохоронним органам, які здійснюють опера-тивно-розшукову діяльність, допомоги в розкритті, припиненні та попередженні злочинів.

Оперативно-розшукова діяльність здійснюється оперативними підрозділами органів і установ виконання покарань.

Крім того, в установах виконання покарань передбачений режим особливих умов. У випадках стихійного лиха, епідемій, аварій важливих для життєзабезпечення систем, масових заворушень, проявів групової непокори засуджених або в разі виникнення реальної загрози збройного нападу на колонію чи у зв'язку з введенням надзвичайного або воєнного стану в районі розташування колонії посилюється охорона, нагляд за засудженими, здійснюються інші додаткові режимні заходи.

Для припинення групових протиправних дій засуджених та ліквідації їх наслідків за рішенням Голови Державного департаменту України з питань виконання покарань, начальника управління (відділу) Державного департаменту України з питань виконання покарань в Автономній Республіці Крим, області, місті Києві та Київській області використовуються сили і засоби колонії, органів і установ виконання покарань, а в разі потреби, з дозволу Міністра внутрішніх справ України, начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим, місті Києві, Київській області, начальника управління Міністерства внутрішніх справ України в області, місті Севастополі, - органів та підрозділів Міністерства внутрішніх справ України.

Підставами застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і зброї до осіб, позбавлених волі, є вчинення ними фізичного опору персоналу колонії, злісне невиконання його законних вимог, проявлення буйства, участь у масових заворушеннях, захоплення заручників або вчинення інших насильницьких дій, а також втеча з-під варти. З метою припинення вказаних протиправних дій, а також запобігання заподіянню цими особами шкоди оточенню або самим собі персоналом колонії може бути застосована фізична сила, спеціальні засоби, гамівна сорочка та зброя.

Застосуванню заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і зброї має передувати попередження про намір використати вказані заходи і засоби, якщо дозволяють обставини. Без попередження вказані заходи, засоби і зброя можуть застосовуватися, якщо виникла безпосередня загроза життю або здоров'ю персоналу колонії чи інших осіб.

До засуджених неповнолітніх і жінок гамівна сорочка не застосовується. Забороняється застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і зброю до жінок з явними ознаками вагітності, осіб похилого віку або з вираженими ознаками інвалідності та неповнолітніх, крім випадків вчинення ними групового або збройного нападу, який загрожує життю і здоров'ю персоналу колонії чи інших осіб, або збройного опору.

Якщо застосування заходів фізичного впливу уникнути неможливо, вони не повинні перевищувати міру, необхідну для виконання покладених на адміністрацію колонії обов'язків, і мають зводитися до завдання найменшої шкоди здоров'ю правопорушників. У разі необхідності адміністрація колонії зобов'язана негайно надати допомогу потерпілим.

Про застосування фізичної сили, спеціальних засобів та гамівної сорочки доповідається в рапорті начальникові колонії. Про кожний випадок застосування зброї складається рапорт і негайно повідомляється прокурор.

Використання фізичної сили, спеціальних засобів і зброї допускається також в інших випадках, передбачених законами України "Про міліцію" і "Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України".

Соціально-виховна робота із засудженими до позбавлення волі

У системі засобів виправлення і ресоціалізації засуджених, врегульованих кримінально-виконавчим законодавством, важливе місце займає соціально-виховна робота. Така робота спрямована на формування та закріплення в засуджених прагнення до заняття суспільно корисною діяльністю, сумлінного ставлення до праці, дотримання вимог законів та інших прийнятих у суспільстві правил поведінки, підвищення їх загальноосвітнього і культурного рівнів.

Участь засуджених у виховних заходах, які проводяться в установах виконання покарань, враховується під час визначення ступеня їхнього виправлення, а також у ході застосування заходів заохочення і стягнення. Розпорядком дня установ виконання покарань можуть бути передбачені виховні заходи, участь у яких для засуджених є обов'язковою. Стимулювання правослухняної поведінки засуджених здійснюється за допомогою програм диференційованого виховного впливу з урахуванням їхньої поведінки, психічного стану і ступеня соціальної занедбаності.

Програми диференційованого виховного впливу на засуджених повинні враховувати можливості виховної функції режиму відбування покарання, загальноосвітнього і професійно-технічного навчання, заходів заохочення і стягнення, які застосовуються до осіб, позбавлених волі, самодіяльних організацій засуджених, громадських, благодійних і релігійних організацій, а також залучення засуджених до самовиховання.

В установах виконання покарань проводиться моральне, правове, трудове, естетичне, фізичне, санітарно-гігієнічне виховання засуджених, а також інші його види, що сприяють формуванню у них життєвої позиції, яка відповідає правовим нормам і вимогам суспільно корисної діяльності. Соціально-виховна робота із засудженими організовується в індивідуальних, групових і масових формах на основі психолого-педагогічних принципів і методів.

Важливо наголосити, що соціально-виховна робота в установах виконання покарань проводиться в особливих умовах - місцях позбавлення волі, тому завдання, форми, принципи й найважливіші питання її організації врегульовані Конституцією України (гл. 6), Кримінально-виконавчим законодавством України (ст. 123-137 КВК) та галузевими нормативними актами.

Соціально-виховна робота в установах виконання покарань визначається як цілеспрямована діяльність персоналу органів і установ виконання покарань та інших соціальних інституцій для досягнення мети виправлення і ресоціалізації засуджених. Суттєву допомогу у проведенні заходів соціально-виховної роботи персоналу установ виконання покарань надають самодіяльні організації засуджених до позбавлення волі. Такі організації створюються в установах з метою впливу на виправлення засуджених; розвитку в них корисної ініціативи, соціальної активності, здорових між особистих взаємовідносин, залучення до участі у вирішенні питань організації праці, навчання, відпочинку, побуту.

Участь у самодіяльних організаціях є добровільною справою кожного засудженого, його соціально — корисна активність заохочується адміністрацією колонії і враховується під час визначення ступеня його виправлення.

В установах виконання покарань із числа засуджених, які зарекомендували себе позитивно, створюються ради колективів установ та відділень соціально-психологічної служби. В установах виконання покарань можуть створюватися й інші самодіяльні організації засуджених, якщо їх діяльність не суперечить порядку і умовам відбування покарання.

Засуджені, які входять до складу самодіяльних організацій, не користуються додатковими пільгами і не звільняються від основної роботи. В установах виконання покарань передбачено реалізацію свободи сповідувати будь-яку релігію або виражати переконання, пов'язані зі ставленням до релігії, що підлягає лише тим обмеженням, які встановлені Кримінально-виконавчим кодексом України.

Богослужіння і релігійні обряди в установі проводяться в неробочий час на прохання засуджених або за зверненням релігійної організації. Адміністрація установи сприяє запрошенню священнослужителів, бере участь у визначенні місця, часу організації умов проведення богослужіння, обряду або церемонії.

Засуджені мають право на придбання релігійної літератури і користуватися нею, а також, іншими предметами і матеріалами релігійного призначення, використання яких не суперечить інтересам забезпечення ізоляції засуджених, а також іншим умовам виконання покарання.

Засуджені не мають права, посилаючись на свої релігійні переконання, ухилятися від виконання своїх обов'язків, а також не дотримуватися установлених вимог режиму відбування покарання. Відправлення релігійних обрядів не повинно порушувати розпорядок дня в колоніях, а також права інших осіб, які відбувають покарання.

В установі виконання покарань до відправлення релігійних обрядів можуть допускатися тільки ті релігійні організації, які зареєстровані у встановленому законом порядку.

Час, вільний від основної трудової діяльності і виконання обов'язкових заходів, передбачених розпорядком дня для засуджених у колонії, є їх вільним часом.

Засуджені мають право розпоряджатися вільним часом на власний розсуд, виключаючи виконання тих видів діяльності, які заборонені КВК. Вільний час засуджених передбачається розпорядком дня колонії і повинен тривати не менш як дві години на добу. За сумлінну поведінку і ставлення до праці, навчання, активну участь у роботі самодіяльних організацій до засуджених можуть застосовуватися такі заходи заохочення:

- подяка;

- нагородження похвальною грамотою;

- грошова премія;

- нагородження подарунком;

дозвіл на одержання додатково посилки або передачі;

- надання додаткового короткострокового або тривалого побачення;

- дозвіл на додаткову телефонну розмову;

- дострокове зняття раніше накладеного стягнення;

- дозвіл додатково витрачати гроші для придбання продуктів харчування і предметів першої потреби в сумі до п'ятнадцяти відсотків мінімального розміру заробітної плати;

- збільшення тривалості прогулянки до двох годин засудженим, які тримаються в дільницях посиленого контролю установи і приміщеннях камерного типу виправних установ максимального рівня безпеки.

Засуджені, які стали на шлях виправлення або сумлінною поведінкою і ставленням до праці та навчання довели своє виправлення, можуть бути у встановленому законом порядку представлені до заміни не відбутої частини покарання на більш м'яке або до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання.

Застосування заходів заохочення має на меті здійснення виховного впливу як на тих осіб, які були заохочені завдяки об'єктивній оцінці їхньої поведінки наприклад, ставлення до праці і навчання, так і на інших засуджених.

До засудженого застосовується лише один захід заохочення. Грошова премія приєднується до заробітку і зараховується на особовий рахунок засудженого, подарунок передається на зберігання до звільнення засудженого або, за його проханням, надсилається родичам.

У порядку заохочення засудженим протягом року може бути дозволено одержувати додатково одну посилку чи передачу і надано додатково одне короткострокове чи тривале побачення та одна телефонна розмова.

До засуджених, які тримаються в дільницях посиленого контролю колоній і приміщеннях камерного типу виправних колоній максимального рівня безпеки, заохочення у виді збільшення тривалості прогулянки застосовується на строк до одного місяця. Із засудженого може бути достроково знято, як правило, лише одне раніше накладене стягнення. Застосування заохочень у виді подяки і дострокового зняття раніше накладеного стягнення відбувається в усній або письмові формі, інших заохочень—тільки у письмовій.

За порушення встановленого порядку відбування покарання до засуджених можуть застосовуватися такі заходи стягнення:

- попередження;

- догана;

- сувора догана;

- призначення на позачергове чергування за прибирання приміщень і території колонії;

- дисциплінарний штраф у сумі до двох мінімальних розмірів заробітної плати;

- скасування поліпшених умов тримання, передбачених ст. 138-140 і 143 КВК;

- поміщення засуджених чоловіків, які тримаються у виправних колоніях, у дисциплінарний ізолятор з виведенням або без виведення на роботу чи навчання на строк до п'ятнадцяти діб, а засуджених жінок - до десяти діб;

- поміщення засуджених, які тримаються в приміщеннях камерного типу виправних колоній максимального рівня безпеки, в карцер без виведення на роботу на строк до п'ятнадцяти діб;

- переведення засуджених, які тримаються у виправних колоніях, до приміщення камерного типу (одиночної камери) на строк до трьох місяців.

Вагітні жінки, жінки, які мають дітей у будинках дитини при виправних колоніях, інваліди першої групи в дисциплінарний ізолятор, карцер, приміщення камерного типу (одиночну камеру) не поміщаються.

Злісним порушником установленого порядку відбування покарання є засуджений, який не виконує законних вимог адміністрації установи, при цьому він:

- відмовляється від праці (не менш як три рази протягом року); припинив роботу з метою вирішення трудових та інших конфліктів;

- вживає спиртні напої, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги чи інші одурманюючі засоби;

- виготовляє, зберігає, купує, розповсюджує заборонені предмети; бере участь у настільних та інших іграх з метою здобуття матеріальної чи іншої вигоди;

- вчинив дрібне хуліганство; систематично ухиляється від лікування захворювання, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб, а також вчинив протягом року більше трьох інших порушень режиму відбування покарання, за умови, якщо за кожне з цих порушень за постановою начальника установи або особи, яка виконує його обов'язки, були накладені стягнення, що достроково не зняті або не погашені у встановленому законом порядку.

При призначенні заходів стягнення враховуються причини, обставини і мотиви вчинення порушення, поведінка засудженого до вчинення проступку, кількість і характер раніше накладених стягнень, а також пояснення засудженого щодо суті проступку. Стягнення, що накладаються, мають відповідати тяжкості й характеру проступку засудженого.

За кілька проступків, вчинених одночасно, накладається одне стягнення. Стягнення може бути накладене лише на особу, яка вчинила проступок, і не пізніше десяти діб з дня виявлення проступку, а якщо у зв'язку з проступком проводилась перевірка, то з дня її закінчення, але не пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.

Накладене стягнення звертається до виконання негайно, а у виняткових випадках - у строк не пізніше одного місяця з дня його накладення. Якщо протягом місяця з дня накладення стягнення воно не було звернено до виконання, то таке стягнення не виконується.

Повторне переведення на поліпшені умови тримання може бути застосоване не раніше ніж через шість місяців з дня відбуття стягнення. Стягнення у виді попередження або догани, призначення на позачергове чергування з прибирання приміщень і території колонії накладається усно чи письмово, інші стягнення -тільки письмово.

Стягнення у виді дисциплінарного штрафу передбачене ст. 133 КВК накладається тільки за злісне порушення встановленого порядку відбування покарання, за постановою начальника колонії або особи, яка виконує його обов'язки. Постанова оголошується засудженому під розписку. Стягнена сума штрафу перераховується в доход держави.

Поміщення засудженого в дисциплінарний ізолятор або в карцер чи переведення засудженого до приміщення камерного типу (одиночної камери) проводиться за вмотивованою постановою начальника колонії або особи, яка виконує його обов'язки, з визначенням строку тримання.

Стягнення у виді переведення засудженого до приміщення камерного типу (одиночної камери) накладається в разі безуспішного застосування інших заходів впливу. До засуджених, які поміщені в дисциплінарний ізолятор або карцер, переведені до приміщення камерного типу (одиночної камери), можуть застосовуватися всі заходи стягнення, за винятком повторного поміщення в дисциплінарний ізолятор або карцер, повторного переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери).

Під час тримання в дисциплінарному ізоляторі, карцері або приміщенні камерного типу (одиночній камері) засудженим забороняються побачення, придбання продуктів харчування і предметів першої потреби, одержання посилок (передач) і бандеролей, користування настільними іграми.

У дисциплінарному ізоляторі, карцері або приміщенні камерного типу (одиночній камері) засуджені забезпечуються індивідуальним спальним місцем і постільними речами. Постільні речі видаються тільки на час сну, верхній одяг - на час виходу з приміщення. Тримання засуджених у карцері одиночне.

Засудженим, які тримаються в дисциплінарному ізоляторі, карцері або приміщенні камерного типу (одиночній камері), надається щоденна прогулянка тривалістю в одну годину. Посилки (передачі) і бандеролі вручаються засудженому після закінчення строку його перебування в дисциплінарному ізоляторі, карцері або приміщенні камерного типу (одиночній камері).

Засуджені, які тримаються в дисциплінарному ізоляторі з виведенням на роботу, в приміщенні камерного типу (одиночній камері), працюють окремо від інших засуджених.

Засуджений може оскаржити накладене на нього стягнення, однак подання скарги ие зупиняє виконання стягнення. Посадова особа, яка наклала стягнення, за наявністю для того підстав може його скасувати або замінити іншим, більш м'яке стягнення.

Вища посадова особа може скасувати стягнення в разі, коли посадова особа, яка наклала стягнення, перевищила свої повноваження або стягнення було накладено нею за відсутності порушення з боку засудженого. Якщо протягом шести місяців з дня відбуття стягнення засуджений не буде підданий новому стягненню, він визнається таким, що не має стягнення.

При накладенні стягнення на засудженого адміністрація колонії надає йому можливість у встановленому порядку повідомити про це близьких родичів, адвоката або інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

Правом застосовувати заходи заохочення і стягнення, передбачені ст. 130 і 132 КВК, користуються начальник колонії або особа, яка виконує його обов'язки, а також його прямі начальники. Заходи заохочення і стягнення можуть застосовувати також заступник начальника колонії, начальник відділення соціально-психологічної служби колонії в межах, передбачених частинами другою і третьою ст. 135 КВК.

Заступник начальника установи користується таким самим, як і начальник, правом застосовувати заходи заохочення і стягнення, за винятком накладення дисциплінарного штрафу, скасування поліпшених умов тримання, поміщення засудженого в дисциплінарний ізолятор або карцер, переведення засудженого до приміщення камерного типу (одиночної камери).

Начальник відділення соціально-психологічної служби установи має право застосовувати в усній формі такі заходи заохочення і стягнення: подяку, дострокове зняття раніше накладеного ним стягнення, попередження, догану, призначення на позачергове чергування за прибирання приміщень і території установи.

Засуджені до позбавлення волі несуть матеріальну відповідальність за заподіяні під час відбування покарання матеріальні збитки державі згідно з законодавством. Засуджені також повинні відшкодувати збитки, заподіяні установі, і додаткові витрати, пов'язані з припиненням втечі засудженого, лікуванням засудженого, який навмисно заподіяв собі тілесні ушкодження. Якщо збитки заподіяні у процесі виконання трудових обов'язків, засуджені несуть матеріальну відповідальність у розмірі й на підставах, встановлених законодавством про працю. В інших випадках збитки відшкодовуються в розмірі й на підставах, встановлених цивільним законодавством.

У разі заподіяння матеріальних збитків злочином, вчиненим засудженим під час відбування покарання, стягнення збитків провадиться на загальних підставах. Матеріальні збитки, заподіяні державі засудженими під час відбування покарання, стягуються з їхнього заробітку за постановою начальника колонії.

До винесення постанови має бути встановлено розмір збитків, обставини, за яких їх було завдано, і ступінь вини засудженого в заподіянні збитків. У процесі перевірки у нього береться письмове пояснення.

Постанова начальника установи про стягнення збитків оголошується засудженому під розписку. Засуджений може оскаржити постанову начальника установи вищій посадовій особі. Подання скарги не зупиняє виконання постанови про стягнення збитків.

Вища посадова особа може скасувати постанову про стягнення збитків або зменшити розмір суми, що підлягає стягненню. Неправильно відраховані суми за заподіяні матеріальні збитки підлягають поверненню засудженому і зараховуються на його особовий рахунок.

Після звільнення засудженого від покарання збитки, не відшкодовані ним під час відбування покарання, можуть бути стягнені за рішенням суду у встановленому законом порядку.

З урахуванням викладеного робимо висновок, що соціально-виховна робота в установах виконання покарань проводиться в особливих умовах, тому завдання, форми, принципи й найважливіші питання її організації врегульовані Конституцією України (гл. 6), кримінально-виконавчим законодавством України (ст. 123-137 КВК) та галузевими нормативними актами.

 Залучення засуджених до праці

Праця засуджених в установах виконання покарань врегульована чинним Кримінально-виконавчим кодексом України (ст. 118-122) і є важливою передумовою ефективного використання інших засобів виправлення і ресоціалізації засуджених. Засуджені до позбавлення волі повинні працювати в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією установи виконання покарань. їх праця має свої особливості, які визначаються специфічним правовим становищем засуджених та поставленими перед установами виконання покарань завданнями.

Важливо наголосити, що праця засуджених до покарань у виді позбавлення волі здійснюється в умовах режиму відбування покарання. Засуджені залучаються до суспільно корисної праці з урахуванням наявних виробничих потужностей, зважаючи при цьому на стать, вік, працездатність, стан здоров'я і спеціальність. Засуджені залучаються до праці, як правило, на підприємствах, у майстернях установ, а також на державних або інших форм власності підприємствах за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції.

Засудженим чоловікам віком понад 60, жінкам - понад 55 років, інвалідам І та II груп, хворим на активну форму туберкульозу, жінкам з вагітністю понад чотири місяці, жінкам, які мають дітей у будинках дитини при виправних колоніях, дозволяється працювати за їхнім бажанням з урахуванням висновку лікарської комісії колонії.

Перелік робіт і посад, на яких забороняється використовувати засуджених до позбавлення волі, визначається нормативно-правовими актами ДДУПВП.

Засуджені не мають права припиняти роботу з метою вирішення трудових та інших конфліктів. Засуджені можуть залучатися без оплати праці лише до робіт з благоустрою колоній і прилеглих до них територій, а також поліпшення житлово-побутових умов засуджених або до допоміжних робіт із забезпечення колоній продовольством.

До цих робіт засуджені залучаються, як правило, в порядку черговості, в неробочий час і не більш як на дві години на день. Для осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, робочий тиждень не може перевищувати норму тривалості робочого часу, встановленого законодавством про працю. Час початку і закінчення роботи (зміни) визначаються адміністрацією установи у відповідно до з розпорядку дня. Засуджені звільняються від роботи у вихідні, святкові та неробочі дні, визначені законодавством про працю.

З урахуванням характеру виконуваних засудженим робіт допускається підсумований облік робочого часу з тим, щоб тривалість робочого часу за обліковий період не перевищувала визначальної кількості робочих годин.

Окремо необхідно наголосити про працю неповнолітніх і жінок. На неповнолітніх поширюються норми трудового права, що регламентують робочий час — не більше 36 годин (16-18 років) на тиждень, та 24 години (14-16 років).

Категорично забороняється використовувати неповнолітніх на нічних і надурочних роботах. Жінки не можуть залучатись до важкої праці зі шкідливими умовами. На них поширюються правила охорони праці вагітних жінок і матерів-годувальниць..

Засудженим неповнолітнім, інвалідам І та II груп, жінкам з вагітністю понад чотири місяці, не працюючим жінкам, які мають дітей у будинках дитини при установах виконання покарань, не працюючим чоловікам віком понад 60 і жінкам понад 55 років (якщо вони не отримують пенсії), а також особам, які звільнені від роботи через хворобу, безплатно надаються харчування, одяг, взуття, білизна і комунально- побутові послуги.

Праця засуджених організовується з додержанням правил охорони праці, техніки безпеки і виробничої санітарії, встановлених законодавством про працю і спеціальними нормами кримінально-виконавчого законодавства. Кожний засуджений, який прибуває в установу виконання покарань, проходить спеціальний інструктаж або навчання з техніки безпеки.

Праця осіб, засуджених до позбавлення волі, оплачується відповідно до її кількості та якості. Форми і системи оплати праці, норми праці та розцінки встановлюються нормативно-правовими актами ДДУПВП.

У виправних колоніях на особовий рахунок засуджених, які виконують норми виробітку або встановлені завдання і не допускають порушень режиму, зараховується, незалежно від усіх відрахувань, п'ятнадцять відсотків, а на особовий рахунок засуджених чоловіків віком понад 60, жінок — понад 55 років, інвалідів І та II груп, хворих на активну форму туберкульозу, вагітних жінок, жінок, які мають дітей у будинках дитини при виправних колоніях, - не менш як п'ятдесят відсотків нарахованого їм місячного заробітку.

Засудженим, які відбувають покарання у виховних колоніях, дільницях соціальної реабілітації виправних колоній, колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання, а також засудженим жінкам, яким дозволено проживання за межами виправної колонії, на особовий рахунок зараховується, незалежно від усіх відрахувань, не менш як сімдесят п'ять відсотків нарахованого їм місячного заробітку.

Особи, які відбувають покарання у виправних колоніях, із нарахованого їм заробітку, пенсій та іншого доходу відшкодовують вартість харчування, одягу, взуття, білизни, комунально-побутових та інших наданих послуг, крім вартості спецодягу і спецхарчування.

Відшкодування засудженими витрат на їхнє утримання провадиться після відрахування прибуткового податку і аліментів. Відрахування за виконавчими листами та іншими виконавчими документами провадяться у порядку, встановленому законом.

Із засуджених, які злісно ухиляються від роботи, вартість харчування, одягу, взуття, білизни, комунально-побутових та інших наданих послуг утримується з коштів, які є на їхніх особових рахунках. У разі відсутності в засудженого коштів на особовому рахунку виправна колонія має право пред'явити йому позов через суд.

Засуджені мають право на загальних підставах на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку із втратою годувальника та в інших випадках, передбачених законом.

Особи, яким до відбування покарання призначена пенсія, підлягають державному пенсійному забезпеченню на загальних підставах. Призначена пенсія перераховується органами Пенсійного фонду України за місцем відбування покарання пенсіонера, і з неї відшкодовуються витрати на його утримання у виправній колонії (харчування, речове майно, комунально-побутові послуги та ін.), при цьому не менш як двадцять п'ять відсотків пенсії зараховується на особовий рахунок засудженого.

Час роботи засуджених у період відбування ними покарання у виді позбавлення волі зараховується до стажу роботи для призначення трудової пенсії після звільнення за умови сплати ними страхових внесків до Пенсійного фонду України в порядку і розмірах, передбачених законодавством.

Засуджені, які втратили працездатність під час відбування покарання, після звільнення їх від покарання мають право на пенсію і компенсацію шкоди у випадках і порядку, встановлених законодавством України.

Засуджені можуть залучатись до безоплатної праці лише з метою благоустрою місць позбавлення волі і прилеглих до них територій, а також поліпшення культурно-побутових умов засуджених. До таких робіт засуджені залучаються, як правило, в порядку черговості, у неробочий час і не більш, як на дві години на день.

Узагальнюючи вищевикладене, робимо висновок, про те, що фактичні умови праці засуджених відрізняються від умов праці за межами установи виконання покарань. Засуджені, як правило, працюють на території установ, в окремих випадках за умови забезпечення їх охорони та ізоляції вони можуть залучатися до роботи на інших підприємствах


Загальноосвітнє і професійно-технічне навчання

В установах виконання покарань, відповідно до законів України "Про освіту" і "Про загальну середню освіту," для засуджених забезпечується доступність і безоплатність здобуття повної загальної середньої освіти. Загальноосвітнє та професійно-технічне навчання засуджених здійснюється для сприяння розвитку особи, з метою її виправлення і ресоціалізації. Крім цього, воно дає систему знань, навички і уміння в галузі тієї чи іншої спеціальності, яка знадобиться тій чи іншій особі після звільнення.

Засудженим, які бажають підвищувати свій загальноосвітній рівень, незалежно від віку створюються умови для самоосвіти, надається можливість навчання в загальноосвітніх навчальних закладах колоній, які створюються місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування відповідно до потреб у них і за наявності необхідної матеріально-технічної та науково-методичної бази, педагогічних кадрів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

В установах виконання покарань утворюються середні загальноосвітні школи трьох ступенів. Засуджені, які навчаються в них, забезпечуються безоплатно підручниками, зошитами та письмовим приладдям. Для засуджених, котрі не мають робітничої професії, за якою вони можуть бути працевлаштовані в даній установі, обов'язковою є підготовка на курсах професійного навчання робітників на виробництві. Засуджені чоловічої статі одержують, як правило, професії токаря, слюсаря, столяра тощо. Жінки - штукатура-маляра, швачки тощо.

Організація загальноосвітнього і професійно-технічного навчання засуджених, у тому числі професійно-технічного навчання на виробництві, здійснюється відповідно до законів України "Про освіту", "Про загальну середню освіту" і "Про професійно-технічну освіту" в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. На період проходження державної підсумкової атестації засуджені, які навчаються, звільняються від роботи на строк, передбачений законодавством. Заробітна плата їм за цей період не нараховується, харчування надається безоплатно.

Адміністрація установи виконання покарань створює необхідні умови для занять у вільний від роботи час для тих засуджених, які займаються самоосвітою. Загальноосвітнє і професійно-технічне навчання засуджених заохочується і враховується під час визначення ступеня їхнього виправлення. Педагогічні працівники загальноосвітніх і професійно-технічних навчальних закладів надають допомогу адміністрації установи в соціально-виховній роботі із засудженими.

Професійне навчання засуджених проводиться серед тих, хто не має професії, або з метою оволодіння суміжною професією, чи підвищення виробничої кваліфікації. Професійне навчання здійснюється як без відриву від виробництва, в робочий час, так і з відривом.

З урахуванням викладеного робимо висновок, що навчання засуджених проводиться без відриву від виробництва за єдиними планами і програмами, затвердженими Міністерством освіти і науки України. При звільненні засудженому видається відповідне свідоцтво про отриману ним професію.

Громадський вплив

Зі зміною політичної і соціально-економічної ситуації в країні важливо забезпечити дотримання принципу законності в процесі виправлення і ресоціалізації засуджених, забезпечити надійну охорону їхніх прав, свобод і законних інтересів, гарантованих їм Конституцією України та чинним законодавством. Громадський вплив дозволяє підвищити якість роботи персоналу органів і установ виконання покарань, з однієї сторони, і допомагає належній відкритості і прозорості застосування до засуджених засобів виправлення і ресоціалізації, з іншої.

У пенітенціарній літературі не існує визначення терміну "громадський вплив", відсутній він і в чинному законодавстві України. Вважається, що цей термін вперше закріплено у Кримінально-виконавчому кодексі 2003 р. з метою розширення засобів виправлення і ресоціалізації засуджених та надання допомоги особам, звільненим від відбування покарання. Досягнення такої мети нерозривно пов'язане з удосконаленням концептуальної основи громадського впливу і встановленням оптимального співвідношення обсягу застосування до засуджених засобів виправлення і ресоціалізації.

У зв'язку з цим виникає потреба у науковому обґрунтуванні та повному законодавчому закріпленні компетенції громадського впливу, визначення його статусу і механізму реалізації. Крім того, важливо наголосити, що громадський вплив як засіб виправлення і ресоціалізації, ще не був предметом самостійного комплексного дослідження у галузі кримінально-виконавчого права. Поряд з тим, практика органів і установ виконання покарань потребує обґрунтованих рекомендацій щодо його реалізації та удосконалення.

Громадський вплив на осіб, умовно-достроково звільнених від відбування покарання, а також виховна робота з ними організовуються спостережними комісіями і здійснюються громадськими організаціями та трудовими колективами за місцем роботи або навчання і за місцем проживання цих осіб.

Спостережні комісії, служби у справах неповнолітніх, центри соціальних служб для молоді, а також громадські організації і трудові колективи можуть виділяти своїх представників та доручати їм за їхньою згодою систематичне проведення виховної роботи і здійснення контролю за поведінкою осіб, умовно-достроково звільнених від відбування покарання.

Громадські вихователі та інші особи, яким доручено проводити виховну роботу з умовно-достроково звільненими від відбування покарання неповнолітніми, контролюють їхнє ставлення до праці, навчання і поведінку в побуті, надають їм необхідну допомогу.

До умовно-достроково звільнених від відбування покарання осіб, які ухиляються від громадського контролю, збори трудового колективу або громадська організація можуть застосовувати захід впливу у виді громадського попередження.

У разі систематичного порушення громадського порядку особою, яка відбувала покарання у виді позбавлення волі за тяжкий або особливо тяжкий злочин чи була двічі засуджена до позбавлення волі за умисні злочини й була умовно-достроково звільнена від відбування покарання, трудовий колектив або громадська організація можуть порушити клопотання перед органом внутрішніх справ про встановлення за нею адміністративного нагляду.

Узагальнення вищевикладеного дозволяє нам зробити попередній висновок, що на сьогодні громадський вплив визначається наукою кримінально-виконавчого права вельми актуальною малодослідженою проблемою. Так, потребують розробки концептуальні засади громадського контролю та засоби його розвитку.

Використання громадського впливу як засобу виправлення і ресоціалізації потребує вирішення таких завдань:

- формування науково обґрунтованої теоретичної моделі громадського впливу, в тому числі його компетенції в частині впливу на засуджених і надання практичної допомоги персоналу органів і установ виконання покарань у виправленні і ресоціалізації засуджених;

- визначення місця і ролі громадського впливу в кримінально-виконавчій системі України;

- дослідження співпраці між органами і установами виконання покарань та інститутами громадянського суспільства щодо виправлення і ресоціалізації засуджених;

- закріплення у чинному законодавстві оптимальних правових і організаційних параметрів системи громадського впливу на засуджених.

З урахуванням викладеного робимо висновок, що громадський вплив - це засіб виправлення і ресоціалізації засуджених на різних стадіях відбування ними покарання, який має на меті надання правової, психологічної та медичної допомоги засудженим і особам, звільненим від відбування покарання.

(Максимальна оцінка ведення конспекту — 1 бал)

Запитання для перевірки

(Максимальна оцінка 4 бали)

1. Поняття "методи і засоби виправлення та ресоціалізації засуджених".

2. Поняття "режим та засоби його забезпечення".

3. Поняття "соціально-виховна робота із засудженими до позбавлення волі".

4. Що таке "залучення засуджених до праці"?

5. Форми загальноосвітнього і професійно-технічного навчання.

6. Види громадського впливу

Самостійна робота

(Максимальна оцінка — 4 бали)

Завдання для самостійного опрацювання і закріплення матеріалу з теми

1. Дайте визначення поняття "виправлення і ресоціалізація засуджених за кримінальні злочини ".

2. Окресліть вимоги режиму в колоніях та засоби його забезпечення.

3. Спробуйте обґрунтувати необхідність праці засуджених до позбавлення волі.

4. Розкрийте зміст соціально-виховної роботи із засудженими до позбавлення волі.

5. Поясніть необхідність загальноосвітнього і професійно-технічного навчання засуджених до позбавлення волі.

6. Обґрунтуйте власне бачення на громадський контроль як засіб виправлення і ресоціалізації засуджених.

7. Дайте визначення поняття "спостережні комісії, їх завдання, функції та повноваження".

8. Спробуйте обґрунтувати роль піклувальних рад та їх компетенцію в діяльності установ виконання покарань.

9. Продемонструйте значення громадських рад при територіальних органах управління Департаменту.

10. Розкрийте основні форми участі громадськості у діяльності органів та установ виконання покарань, виправленні та ресоціалізації засуджених.

^ Мозковий штурм (Максимальна оцінка — 7 балів)

1. Що таке виправлення засудженого?

Виправлення засудженого - процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки.

2. Що таке ресоціалізація засудженого?

Ресоціалізація — свідоме відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві.

3. Що таке режим?

Режим - це встановлений законом та іншими нормативно-правовими актами порядок виконання і відбування покарання, який забезпечує ізоляцію засуджених; постійний нагляд за ними; виконання покладених на них обов'язків; реалізацію їхніх прав і законних інтересів; безпеку засуджених і персоналу; роздільне тримання різних категорій засуджених; різні умови тримання засуджених залежно від виду колонії; зміну умов тримання засуджених.

4. Що таке соціально-виховна робота?

Соціально-виховною роботою є цілеспрямована діяльність персоналу органів і установ виконання покарань та інших соціальних інституцій для досягнення мети виправлення і ресоціалізації засуджених. Засуджені залучаються до суспільно корисної праці з урахуванням наявних виробничих потужностей, зважаючи при цьому на стать, вік, працездатність, стан здоров'я і спеціальність.

5. Якою є мета залучення засуджених до праці?

Засуджені залучаються до праці, як правило, на підприємствах, у майстернях колоній, а також на державних або інших форм власності підприємствах, за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції, з метою отримання матеріального прибутку, занятості. Засуджені можуть залучатися без оплати праці лише до робіт з благоустрою колоній і прилеглих до них територій, та поліпшення житлово-побутових умов засуджених або до допоміжних робіт із забезпечення колоній продовольством.

6*. Відповідно до яких правових актів здійснюється загальноосвітнє і професійно-технічне навчання засуджених?

Організація загальноосвітнього і професійно-технічного навчання засуджених, у тому числі професійно-технічного навчання на виробництві, здійснюється відповідно до законів України "Про освіту", "Про загальну середню освіту" і "Про професійно-технічну освіту" в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

7. Що таке громадський вплив?

Громадський вплив - це засіб виправлення і ресоціалізації засуджених на різних стадіях відбування ними покарання, головною метою якого є надання правової, психологічної та медичної допомоги засудженим і особам, звільненим від відбування покарання.

Використана література

1. Кримінальний кодекс України: Офіційний документ. - К.: Велес, 2006. - 151 с.

2. Кримінально-виконавчий кодекс України. Підписаний Президентом України 11.07.03 № 1129-IV. - К.: Атіка, 2003.

3. Бадцра В. А. Виправлення жінок, засуджених до позбавлення волі, як мета покарання: Автореф. дис... канд. юрид. наук. -2006.-19 с.

4. Богатирьов І. Г. Алгоритм соціально-виховної роботи з засудженими до кримінальних покарань, не пов'язаних із позбавленим волі (кримінологічні та психологічні проблеми) // Вісник Запорізьк. юрид. ін-ту. - 2003. - № 4. - С. 124-129.

5. Богатирьов І. Г. Про створення системи ресоціалізації засуджених // Пробл. пенітенц. теорії і практики: Бюл-нь Київськ. ін-ту внутр. справ. - 1998. - № 3. - С. 22-28.

6. Богатирьов І. Г. Проблеми виправлення і ресоціалізації засуджених жінок в Україні (кримінально-виконавчий аспект) // Акт. пробл. юрид. наук у дослідж. учених: Наук, практ. зб. -К.,2004.-№31.-С. 3-6.

7. Богатирьов І. Г. Ресоціалізація як засіб виправлення засуджених у світлі нового кримінального кодексу (науково-теоретичний аспект) // Наук, вісник Юрид. акад. МВС: 36. наук, пр. - 2004. - № 3. - С. 326-334.

8. Богатирьов І. Г. Теорія і практика виконання кримінально-виконавчою інспекцією покарань, не пов'язаних з позбавленням волі: Монографія. - К.: Атіка, 2005. -312 с.

9. Бадира В. А. Дострокове звільнення і основи діяльності спостережних комісій // Аспект. Інформ. бюл-нь. - Д.: Вид-во "Схід. вид. дім", 2007. - № 1. - С. 37-40.

10. Дяченко О. Виправлення злочинця як продукт еволюції інституту покарання // Юрид. ж-л. - 2005. - № 6. - С. 95.

11. Збірник нормативних документів і методичних рекомендацій з питань організації виховної та соціально-психологічної роботи серед осіб, засуджених до позбавлення волі / Уклад. С. Скоков, Ю. Олійник, О. Янчук. - К.: МП "Леся", 2002. -312 с.

12. Режим виконання кримінальних покарань: Монографія. -К.:КНТ, 2008.-272 с.

13. Кримінально-виконавче право України: Підр. для студ. юрид. спец, вищих навч. закл. / За ред. проф. А. X. Степанюка -X.: Право, 2005. - 256 с.

14. Словник іноземних слів. - М., 1985. - С. 423.

15. СинъовВ., Радов Г. Педагогічні основи ресоціалізації злочинців. -К.:МП "Леся", 1997.-272 с.

16. Іванов С. Ресоціалізація засуджених в Холодногір-ській виправній колонії // Аспект. Інформ. бюл-нь. - Д.: Вид-во "Схід вид. дім", 2007. - № 1. - С. 44-48.

 

Четверте навчальне заняття. ПРАВОВИЙ СТАТУС ЗАСУДЖЕНИХ ДО КРИМІНАЛЬНИХ ПОКАРАНЬ

Поняття правового статусу засуджених

Правовий статус засудженого є досить складним соціально-правовим явищем є сукупністю передбачених різними галузями законодавства України прав і обов'язків засудженого під час виконання і відбування кримінального покарання.

Необхідно відзначити, що актуальність вивчення даної теми обумовлена, по-перше, тим, що норми Кримінально-виконавчого кодексу України, багато в чому по-новому регулюють різні аспекти правового статусу засуджених, а по-друге, необхідністю проведення порівняльно-правового аналізу правового статусу засудженого відповідно до міжнародно-правових стандартів поводження з ув'язненими.

Вивчення правового статусу засуджених передбачає розгляд проблем, розв'язання яких забезпечить дотримання в Україні принципу верховенства права, закріпленого в Конституції України. Прийняття у 1996 р. в Україні Основного закону зміцнило правову основу державного і суспільного життя та оновило чинне законодавство, що дозволило повніше регулювати різні сторони суспільних відносин, на більш високому рівні гарантувати конституційних прав громадян.

Забезпечені процеси, а також реформування кримінально-виконавчої системи України призведуть до докорінних змін у діяльності органів та установ виконання покарань, забезпечать дотримання правового статусу засуджених, правової регламентації діяльності персоналу органів та установ і контролюючих органів. Зазначимо, що чинне кримінально-виконавче законодавство не забезпечує достатньою мірою потреб практики. Не всі елементи правового статусу засуджених розроблені ґрунтовно і повно в юридичній літературі.

Проблемами правого статусу засуджених займалися такі провідні українські вчені в галузі кримінально-виконавчого права, як І. Г. Богатирьов, О. М. Джужа, В. П. Севастянов, А. X. Степанюк, В. М. Трубников, Ю. В. Чоботарьова та ін., які в своїх дослідженнях звертали увагу, що суперечливими положеннями є зв'язок і взаємообумовленість правового статусу особи, громадянина з одного боку, і правового регулювання застосування покарання до особи, громадянина - 8 іншого, тобто реалії не завжди відповідають положенням загальної теорії права.

Так, низка прав засуджених, що відносяться до числа так званих суб'єктивних, розглядаються одночасно в якості право-обмеження, що є виявленням кари, тобто змісту кримінального покарання (право на побачення, отримання посилок і передач, витрату грошей і та ін.), хоча, зрозуміло, карати через надання суб'єктивних прав не можна.

Недостатня теоретична розробка проблем правового статусу засуджених є однією з причин того, що в чинному законодавстві та відомчих нормативних актах деякі обов'язки і права засуджених формулюються нечітко; права засуджених визначаються так, що їх реалізація інколи ставиться в залежність від розсуду адміністрації.

Для окремих правообмежень, встановлених відомчими нормативними актами, потрібна законодавча основа, незважаючи на те, що протягам останніх років з цього приводу зроблено немало. Органи та установи виконання покарань є складними структурними утвореннями, які виконують різноманітні соціальні, юридичні, педагогічні, виробничо-господарські функції. Але всі вони носять яскраво виражений виховний характер і підпорядковані головній меті - виправленню та ресоціалізації засуджених.

Ось чому працівники цих органів та установ є виконавцями найгострішої форми державного примусу, учасниками вирішення найважливішого політичного завдання — виправлення та ресоціалізації осіб, які стали на шлях злочину, зміцнення дисципліни і законності. Вони зобов'язані добре знати правовий статус засуджених, оскільки від чіткого знання і уміння застосовувати відповідні норми законодавства залежить фактична реалізація засудженими своїх прав і виконання покладених на них обов'язків. Ця вимога є неодмінною умовою встановлення правильних (заснованих на законі) взаємовідносин між персоналом установ виконання покарань і засудженими, а також підвищення ефективності роботи пенітенціарної установи.

Особи, які потрапляють у сферу кримінально-виконавчих правовідносин, мають певний правовий статус. Відповідно можна говорити про правовий статус засудженого, правовий статус персоналу установ і органів виконання покарань, правовий статус близьких родичів засудженого тощо. Серед них на особливу увагу заслуговує правовий статус засуджених, соціально-правове призначення якого зводиться ось до чого.

Особи, які відбувають покарання, як громадяни України володіють правами і свободами, які згідно із ст. З Конституції визнаються найвищою соціальною цінністю. Це обумовлює наявність особливих вимог до нормативних актів, що закріплюють правовий статус засуджених, до обмежень їх загально-цивільних прав і свобод. Крім цього, закріплення правового статусу засуджених водночас визначає встановлення меж і форм діяльності персоналу установ і органів виконання покарань, іншими словами, встановлює гарантію забезпечення законності в його діяльності.

Виконання засудженими покладених на них обов'язків та реалізація прав і законних інтересів утворюють той правовий режим відбування покарання, який становить основу для досягнення поставлених перед покаранням цілей, у першу чергу - виправлення засуджених. Ретельна регламентація правового статусу засуджених є важливим інструментом їхнього правового і морального виховання, прищеплення поваги до закону, прав і законних інтересів інших осіб.

Соціально-правове призначення правового статусу осіб, які відбувають покарання, останнім часом не обмежується вирішенням завдань лише у сфері правоохоронної діяльності. Україна, як правонаступник СРСР, є учасником численних міжнародних договорів, вона визнає низку резолюцій і рішень міжнародних організацій, насамперед ООН, з питань дотримання прав засуджених. До таких документів відносяться: Європейська конвенція про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (ратифікована Верховною Радою України 24 січня 1997 р.); Мінімальні стандартні правила поводження із в'язнями (1955 р.); Кодекс поведінки посадових осіб по підтримці правопорядку (1979 р.); Звід принципів захисту всіх осіб, яких піддають затриманню або ув'язненню в будь-якій формі (1989 р.); Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються здійснення правосуддя стосовно неповнолітніх (Пекінські правила, 1965 р.) та ін.

Розвиток правового статусу засуджених, особливо з урахуванням міжнародних актів, е своєрідним показником бажання і можливості України дотримуватися взятих на себе зобов'язань, впливає на її міжнародний авторитет. Правовий статус осіб, які відбувають покарання, в цілому можна сформулювати як засноване на загальному статусі громадян України і визначене за допомогою правових норм становище засуджених під час відбування кримінального покарання. Але наведена формула потребує наукового тлумачення, що дозволить розкрити специфіку правового статусу засуджених.

Загальноприйнятими є виділення трьох видів правових статусів особи (людини): загальний правовий статус громадян, спеціальний правовий статус будь-якої категорії громадян і індивідуальний правовий статус громадянина. Правовий статус засуджених являє собою різновид спеціального правового статусу, що в свою чергу, поділяється на правові статуси осіб, які відбувають різні види покарань (позбавлення волі, виправні роботи і та ін.).

Відмінною рисою спеціального правового статусу засуджених є те, що він базується на загальному правовому статусі громадян України, оскільки засудження особи до покарання не позбавляє її громадянства, а також загальний правовий статус також зберігається. Збереження громадянства за особами, які вчинили злочини, відповідає міжнародним актам, що закріплюють принципи поводження із засудженими, і є яскравим зразком реалізації принципів демократизму і гуманізму в сфері виконання покарань.

Крім цього, значення збереження полягає в тому, що воно, по -перше, сприяє забезпеченню законності під час виконання покарання. Порушення останньої в будь-яких формах їх прояву неминуче пов'язане з порушенням його прав, законних інтересів засуджених, у тому числі й належних їм як громадянам держави. Наведене положення, дістає конкретного вираження, у вимозі виключного закріплення у законі обмежень загально цивільних прав засуджених. Внаслідок цього засудженим гарантується користування правами громадян, які не піддані обмеженням, у протилежному випадку (внаслідок їх обмеження) - тими правами і законними інтересами, які збереглися у засуджених в остаточному обсязі.

По-друге, зберігаючи за засудженими громадянство, держава переслідує мету підвищення виховного потенціалу покарання, оскільки дозволяє не формально, а по суті звертатися до громадянських почуттів засуджених, що підсилює виховну функцію покарання. Приклади звернення до громадянських почуттів засуджених були під час Великої Вітчизняної війни. Є такі приклади й сьогодні. Про це свідчать численні випадки добровільного перерахування засудженими пожертвувань до Дитячого фонду, Фонду миру, допомога під час ліквідації наслідків стихійних лих і за інших надзвичайних обставин.

По-третє, збереження громадянства визначає і те, що засуджений до кримінального покарання користується загально цивільними правами, а також має обов'язки, які покладені на громадян України. Так, засуджені до позбавлення волі користуються без будь-яких суттєвих обмежень правами у сфері спадкоємних, шлюбно-сімейних, трудових та інших відносин. Особи, які відбувають покарання без ізоляції від суспільства, як суб'єкти правовідносин майже повною мірою володіють загально цивільними правами і мають юридичні обов'язки.

Засуджені є суб'єктами як загальних, громадянських, так і спеціальних, властивих лише умовам відбування покарання, відносин. Внаслідок цього з'являються спеціальні права, законні інтереси і обов'язки засуджених. Механізм їх появи зумовлюються призначеним засудженому покаранням, яке є своєрідним засобом самозахисту суспільства проти порушень умов його існування. Покарання, як різновид державного примусу, виражається в заподіянні винному певних втрат і обмежень (кари) з метою його виправлення, а також попередження вчинення нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Крім цього, державно-примусовий характер мають як порядок і умови відбування покарання, так і застосування до деяких із засуджених заходів виправно-трудового впливу. У правовій формі державний примус проявляється у вигляді обмежень прав і свобод людини та громадянина. Наприклад, для засуджених до покарання у виді позбавлення волі встановлюються обмеження щодо свободи пересування, виборі місця проживання і місця перебування, для засуджених до покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, — обмеження щодо свободи вибору об'єктів праці, заборона виїзду з країни без дозволу кримінально-виконавчої інспекції.

Особливістю державного примусу, що застосовується до засуджених, є те, що він нерідко виходить за рамки покарання, порядку і умов його виконання, а також здійснення заходів профілактично-виховного впливу. В нормах цивільного, трудового, сімейного та інших галузей права є положення, що обмежують для засуджених права і свободи громадян України.

В умовах відбування покарання відбувається не лише обмеження стосується не лише загальних прав громадян, але і їх конкретизація та доповнень. Конкретизація являє собою деталізацію прав, свобод, обов'язків громадян в умовах відбування покарання. При цьому конкретизація може проявлятися як в уточненні суб'єкту прав, свобод і обов'язків, так і в деталізації їх змісту.

Прикладом можуть бути права і обов'язки засуджених до позбавлення волі, які виникають у зв'язку з отриманням загальної та професійної освіти. Доповнення загальних прав і свобод громадян з урахуванням умов відбування покарання здійснюється через регулювання законом специфічних відносин, які не мають аналогів у суспільному житті і притаманні лише відбуванню покарання того чи іншого виду.

Раніше в навчальній літературі розглядався правовий статус тільки засуджених до покарань, пов'язаних із позбавленням волі, і відповідно як суб'єкт кримінально-виконавчих правовідносин, але реалії сьогодення вимагають здійснювати аналіз правового статусу засуджених у більш широкому контексті. Слід відзначити, правовий статус засуджених являє собою міжгалузевий правовий інститут. За домінуючою роллю норм кримінально-виконавчого права все більше відносин, які породжують права, законні інтереси і обов'язки засуджених, регулюються нормами конституційного, адміністративного, трудового та інших галузей права. Наприклад, це норми, котрі визначають, що призову на строкову службу в мирний час не підлягають особи, які відбувають кримінальне покарання, а також особи, стосовно яких провадиться дізнання чи попереднє слідство або кримінальна справа розглядається судом, до прийняття відповідного рішення ст. 15 Закон України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" 1992 р.

Вжиття персоналом органів та установ виконання покарань заходів профілактично-виховного впливу (режимні правила, праця, виховна робота, навчання) породжує для засуджених додаткові права, законні інтереси і обов'язки (обов'язок працювати, право на оплату праці тощо). Однак це не перешкоджає розглядати правовий статус засуджених у як єдиний правовий інститут. За своїм змістом правовий статус засуджених являє собою сукупність юридичних засобів, за допомогою яких закріплюється положення (статус) засудженого під час відбування покарання.

Отже, правовий статус осіб, які відбувають покарання, можна визначити як закріплене нормами різних галузей права і виражене через сукупність прав, законних інтересів і обов'язків становище засуджених під час відбування того чи іншого виду кримінального покарання.

Крім того, правовий статус засуджених - це: різновид галузевого правового статусу, який визначається нормами кримінально-виконавчого законодавства і, в свою чергу, поділяється на підвиди - правові статуси осіб, які відбувають різні види кримінальних покарань, призначених їм за вироком суду, що набрав законної сили.

- сукупність всіх встановлених і нормативно-урегульованих прав засуджених, якими вони володіють і обов'язків, що покладені на них під час відбування кримінального покарання.

 

Зміст правового статусу засуджених

До змісту правового статусу осіб, які відбувають покарання, входять права, законні інтереси і обов'язки засуджених. Вони виникають і реалізуються в рамках, як правило, кримінально-виконавчих правовідносин. Права, законні інтереси і обов'язки засуджених можуть виникати у відносинах, що регулюються нормами конституційного, державного, адміністративного, цивільного та інших галузей права.

Права, законні інтереси і обов'язки засуджених являють собою самостійні елементи змісту правового статусу, які можуть бути охарактеризовані з точки зору їх соціального призначення, сутності й змісту. Соціально-правове призначення прав засуджених полягає у зміцненні режиму законності під час виконання покарання, оскільки міра свободи засудженого, в свою чергу, означає міру несвободи держави стосовно нього, дотримуватися якої - важливий обов'язок її представників, тобто персоналу установ та органів виконання покарань.

Права засуджених, якщо вони гарантовані матеріально, політично, ідеологічно й організаційно, сприяють розвитку особи засудженого, в кінцевому результаті - його ресоціалізації. І, навпаки, права засуджених, проголошені формально, поглиблюють існуючий антагонізм між ними і суспільством, суттєво віддаляють виконання поставлених перед покаранням цілей.

Сутність прав засудженого полягає в наданні повноважній особі можливості певної поведінки чи користування соціальними благами. Ступінь реалізації такої можливості і відповідно ступінь вимоги з боку засудженого закріплених правом поведінки і благ визначаються змістом суб'єктивного права, яке включає в себе: по-перше, можливість засудженого вільно користуватися соціальними благами (харчуванням, речовим майном) у межах, встановлених правом; по-друге, можливість вимагати виконання кореспондуючого такому праву юридичного обов'язку персоналу установи і органів виконання покарань, інших суб'єктів і учасників кримінально-виконавчих та інших правовідносин; по-третє, можливість звернутися в необхідних випадках до захисту свого суб'єктивного права.

Згідно зі ст. З Конституції України " права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави... Держава відповідає перед людиною за свою діяльність... Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави". Виходячи з цього положення, захист державою прав засуджених забезпечується за допомогою прокурорського нагляду, судового, відомчого і громадського контролю.

Отже, суб'єктивне право засудженого можна визначити як закріплену законом і гарантовану державою можливість певної поведінки засудженого або користування ним соціальними благами, що забезпечується юридичним обов'язком посадових осіб органів виконання покарання, інших суб'єктів.

Одним із елементів правового статусу засуджених є їхні законні інтереси. Соціально-правове призначення законних інтересів полягає в тому, що вони дозволяють забезпечити диференційований підхід до засуджених, стимулювати їх виправлення в процесі відбування покарання.

Законні інтереси засуджених мають багато спільних рис із суб'єктивними правами, але ці поняття не є тотожніми. Якщо суб'єктивне право створює таку можливість поведінки, яка характеризується високим ступенем реалізації останньої на розсуд засудженого, то сутність законного інтересу засуджених полягає в можливості, яка носить характер прагнення до автономної, самостійної поведінки, в свободі користування будь-яким соціальним благом на свій розсуд.

Зміст законних інтересів - це прагнення отримати передбачене законом соціальне благо, як матеріальне (наприклад, отримання додаткових посилок, передач, додаткове витрачання грошей на придбання продуктів харчування і предметів першої потреб, отримання премії за кращі показники в праці тощо), так і духовне (надання додаткового побачення, телефонної розмови тощо). Низка благ, які є об'єктом законних інтересів засуджених, може мати як матеріальний, так і духовний характер (виїзд за межі місць позбавлення волі).

Об'єктом законних інтересів можуть бути соціальні блага, що суттєво змінюють правовий статус засуджених (наприклад, переведення на покращені умови тримання засуджених до позбавлення волі, переведення з установ закритого типу до виправних центрів, та ті, що не спричиняють змін (надання матеріальної допомоги при звільненні з місць позбавлення волі).

Матеріальні чи духовні блага, що становлять об'єкт законного інтересу засудженого, встановлені в нормах права й у вигляді мети, для досягнення якої потрібні певні юридичні факти. Але для більшості законних інтересів характерно те, що в основі їх реалізації покладено (поряд з іншими факторами) оцінка поведінки засудженого, тобто (дотримання ним режимних правил, ставлення до праці, виховної роботи, навчання). Така оцінка дається персоналом органів виконання покарань, прокуратурою, судом, спостережною комісією, службою у справах неповнолітніх та іншими суб'єктами кримінально-виконавчих правовідносин.

До змісту законних інтересів засуджених необхідно віднести також можливість клопотати про них (а не вимагати) перед вказаними повноважними суб'єктами стосовно їх відповідних дій щодо реалізації законних інтересів засуджених, а також можливість звертатися до компетентних органів за захистом законних інтересів. І хоча таке звернення не означає автоматичне задоволення клопотання засудженого, воно показує, що законні інтереси засуджених, як і їх суб'єктивні права, гарантуються державою.

Отже, законні інтереси засудженого можна визначити як закріплені в правових нормах конкретні дії і прагнення засудженого до володіння тими чи іншими благами, які задовольняються, як правило, за результатом оцінки адміністрацією УВП, посадовими особами органів виконання покарання, прокуратурою, судом поведінки засудженого під час відбування покарання.

Види законних інтересів засуджених досить різнобічні. Так, за соціально-політичним призначенням блага, законні інтереси можуть бути поділені на три групи.

Першу групу складають законні інтереси, спрямовані на отримання заохочення, можливість якого закріплена в заохочувальних нормах кримінального (умовно-дострокове звільнення), кримінально-виконавчого (надання покращених умов тримання засуджених до позбавлення волі) та інших галузей права.

Друга група - це законні інтереси, спрямовані на отримання пільг засудженими. На відміну від заохочень, які є мірою державного схвалення поведінки людей, більшість пільг встановлюється в залежності від заслуг людини, а від обставин, яким закон надає правове значення. Такі пільги передбачені для засуджених і кримінально-виконавчим законодавством (наприклад, можливість у місцях позбавлення волі пересуватися без конвою або супроводу).

Третю групу становлять законні інтереси, що спрямовані на отримання благ, які за своєю соціально-правовою суттю не є для засудженого ні заохоченнями, ні пільгами. Вони можуть бути закріплені в законі у вигляді законних інтересів, так і суб'єктивних прав. В першому випадку законодавець нерідко вдається до формулювань "як правило", "по можливості", "як виняток". Наприклад, згідно зі ст. 49 ВТК адміністрація установи залучає засуджених до праці з урахуванням їх працездатності і, по можливості, спеціальності.

Якщо інтереси засуджених закріплені в законі у вигляді їх суб'єктивних прав, то з огляду на слабкість гарантій (в основному, матеріальних) такі права не реалізуються в повному обсязі. До них можна віднести право осіб, позбавлених волі, на трудове і побутове влаштування, яке внаслідок соціально-економічних умов у державі не може бути гарантоване як суб'єктивне право і являє собою законний інтерес засудженого.

Соціально-правове значення обов'язків виявляється в тому, що вони є засобом формування моральної і правової свідомості засуджених, зміцнення законності і правопорядку, дисципліни й організованості під час відбування покарання. Сутність юридичних обов'язків засуджених полягає у вимозі необхідної з точки зору держави, влади і закону поведінки. Ця поведінка засуджених є обов'язковою, незаперечною забезпечується заходами державного примусу.

Сутність юридичних обов'язків засуджених проявляється через їхній зміст або структуру, що складається з двох елементів: -необхідність вчиняти певні дії (обов'язок засуджених до таких видів покарань, як позбавлення волі і виправні роботи, працювати; обов'язок особи, засудженої до штрафу, сплатити суму штрафу у встановлений законом строк тощо); - необхідність утриматися від вчинення встановлених законом дій (заборона засудженим до позбавлення волі мати при собі гроші й цінні речі, звільнення засуджених до виправних робіт за своїм бажанням тощо).

Юридичні обов'язки засуджених внаслідок двоелементної структури мають різні форми вияву в праві. Якщо необхідність вчинення певних дій встановлюється за допомогою зобов'язуючих (позитивно зобов'язуючих) норм, то утримання від вчинення визначених законом дій — за допомогою забороняючих (негативно зобов'язуючих) норм. Така подвійна форма не завжди враховується в практиці застосування, коли заборони протиставляються обов'язкам засуджених. Між тим, і в тому, і в іншому випадку заборони повинні розглядатися як різновид обов'язків засуджених, а саме - обов'язку стримуватися від вказаних законом дій.

Узагальнюючи еищевикладене, можна зробити висновок, що юридичний обов'язок засуджених - це встановлена в зобов'язуючих і забороняючих нормах права міра необхідної поведінки засудженого під час відбування покарання, яка забезпечує досягнення мети покарання, підтримання правопорядку під час його відбування, дотримання прав і законних інтересів як самого засудженого, так і інших осіб.

 

Права засуджених на особисту безпеку

Останні події в установах виконання покарань України, значна кількість звернень, які надходять на адресу Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, та фактів, оприлюднених у засобах масової інформації щодо насильства, приниження людської гідності, поборів, свідчення порушень прав і свобод людини, дозволяють зробити висновок, що рівень забезпечення гарантій безпеки, як засуджених, так і персоналу в Державній кримінально-виконавчій службі потребує суттєвого контролю з боку державних і недержавних інституцій.

У кримінально-виконавчому законодавстві України права засуджених на особисту безпеку закріплюється шляхом:

— встановлення нормативного визначення правового статусу засуджених;

— регламентація прав, законних інтересів і обов'язків засуджених.

— закріплення права засуджених на особисту безпеку. Безперечною перевагою чинного КВК України є наявність у

ньому широкого спектру норм, які на рівні закону закріплюють конкретні права і обов'язки засуджених. На відміну від Виправно-трудового кодексу України (1970 р.), де на рівні закону передбачалася лише одна норма загального характеру (ст. 8), а конкретні права і обов'язки засуджених були закріплені лише у підзаконних нормативних актах, у новому Кримінально-виконавчому кодексі України питанню правового статусу засуджених присвячено окрему главу - друга, яка включає чотири статті (ст. 7-10).

Крім того, права і обов'язки осіб, засуджених до покарань різних видів, конкретизуються у відповідних нормах КВК України, що визначають порядок і умови виконання окремих видів покарань(ст. 34,37,42,51,59,60, 71,107,142,161 та ін.),а також у підзаконних нормативних актах (Правилах внутрішнього розпорядку, інструкціях, положеннях, наказах тощо), які більш детально регламентують особливості виконання і відбування покарання того чи іншого виду.

Так, ст. 7 КВК України (Основи правового статусу засуджених) визначає, що держава поважає і охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їхню особисту безпеку, а засуджені користуються всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законами України та КВК України і встановлених вироком суду.

Право засуджених на особисту безпеку визначається законами України, а також КВК України, виходячи із порядку і умов виконання та відбування конкретного виду покарання. Отже, обмеження засуджених у правах та обов'язках можуть бути встановлені:

- безпосередньо законами України;

- КВК України - в залежності від виду призначеного покарання;

- вироком суду.

Відповідно до ч. 3. ст. 7 КВК України правовий статус засуджених іноземців і осіб без громадянства визначається законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Перелік основних прав засуджених визначений у ч. 1 ст. 8 КВК України (Основні права засуджених), відповідно до якої засуджені мають право:

- на отримання інформації про свої права і обов'язки, порядок і умови виконання та відбування призначеного судом покарання;

- на гуманне ставлення до себе і на повагу гідності, властивої людській особистості;

- звертатися відповідно до законодавства з пропозиціями, заявами і скаргами до адміністрації органів і установ виконання покарань, їх вищестоящих органів, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Європейського суду з прав людини, а також інших відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, до уповноважених осіб таких міжнародних організацій, суду, органів прокуратури, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян;

— давати пояснення і вести листування, а також звертатися з пропозиціями, заявами і скаргами рідною мовою. Відповіді засудженим даються мовою звернення. У разі відсутності можливості дати відповідь мовою звернення вона дається українською мовою з перекладом відповіді на мову звернення, який забезпечується органом або установою виконання покарань;

- на охорону здоров'я, що забезпечується системою медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних заходів, а також поєднанням безоплатних і платних форм медичної допомоги. Засуджені, які мають розлади психіки та поведінки внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи інших одурманюючих засобів, можуть за їх письмовою згодою пройти курс лікування від вказаних захворювань;

- на соціальне забезпечення, у тому числі й на отримання пенсій, відповідно до законів України.

Ч. 2 ст. 8 КВК України гарантує засудженим право на отримання правової допомоги: вони можуть користуватися послугами адвокатів або інших фахівців у галузі права. Засудженим іноземцям закон (ч. З ст. 8 КВК України) надає право підтримувати зв'язок з дипломатичними представництвами і консульськими установами своїх держав, особам без громадянства та громадянам держав, що не мають дипломатичних представництв або консульських установ в Україні, - з дипломатичними представництвами держави, яка взяла на себе охорону їхніх інтересів, або міжнародними органами чи організаціями, які здійснюють їх захист.

Поряд із наданням засудженим під час виконання покарання, закон вимагає від них виконання й певних обов'язків. Перелік основних обов'язків засуджених визначається ст. 9 КВК України, відповідно до вимог якої засуджені зобов'язані:

— виконувати встановлені законодавством обов'язки громадян України, неухильно додержуватися правил поведінки, які передбачені для засуджених, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших осіб;

- виконувати законні вимоги адміністрації органів і установ виконання покарань;

— ввічливо ставитися до персоналу, інших осіб, які відвідують установи виконання покарань, а також до інших засуджених;

- з'являтися за викликом адміністрації органів і установ виконання покарань.

За невиконання засудженими своїх обов'язків і законних вимог адміністрації органів і установ виконання покарань законом встановлюється відповідальність. Серед завдань кримінально-виконавчого законодавства України важливо виділити діяльність органів і установ виконання покарань, щодо забезпечення прав засуджених осіб на особисту безпеку.

Відповідно до ст. 10 КВК України засуджені мають право на особисту безпеку, сутність якого полягає в тому, що у разі виникнення небезпеки життю і здоров'ю засуджених, які відбувають покарання у виді арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, вони мають право звернутися із заявою до будь-якої посадової особи органу чи установи виконання покарань з проханням про забезпечення особистої безпеки. В таких випадках відповідна посадова особа зобов'язана вжити невідкладних заходів щодо забезпечення особистої безпеки засудженого (ч. 2 ст. 10 КВК України).

З метою забезпечення особистої безпеки засудженого адміністрація установи виконання покарань вживає заходів до його переведення в безпечне місце, а також інших заходів щодо усунення небезпеки, вирішує питання про місце подальшого відбування ним покарання.

Важливо враховувати, що засуджені, які відбувають покарання, можуть бути будь-якими суб'єктами кримінального процесу (потерпілими, свідками, підозрюваними або обвинуваченими) під час розслідування кримінальних справ про злочини, вчинені як в установах виконання покарань, так і поза їх межами. В таких випадках на них поширюється дія Закону України "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві", положення якого стосовно засуджених осіб конкретизується у ч. 4 ст. 10 КВК України наступним чином: у разі наявності небезпеки для життя і здоров'я засуджених, до яких згідно із законом у зв'язку з їх участю у кримінальному судочинстві прийнято рішення про застосування заходів безпеки, адміністрація установи виконання покарань вживає заходів щодо забезпечення безпеки цих осіб. До цих осіб також можуть бути застосовані наступні заходи: а) ізольоване тримання; б) переведення в іншу установу виконання покарань.

Одним із засобів забезпечення особистої безпеки засуджених в установах виконання покарань є диференціація та індивідуалізація виконання покарань, раціональне застосування примусових заходів, засобів виправлення і ресоціалізації засуджених, стимулювання законослухняної поведінки, поєднання покарання з профілактично-виховним впливом. Важливу роль у забезпеченні особистої безпеки засуджених відіграють оперативні підрозділи установ виконання покарань, завданням яких є пошук і фіксація фактичних даних про протиправну поведінку окремих осіб та груп з метою вивчення причин і умов протиправної поведінки, запобігання вчинення ними правопорушень.

Серед засобів особистої безпеки засуджених також можна виділити право адміністрації установи виконання покарань застосувати фізичну силу, спеціальні засоби і зброю, використовувати аудіовізуальні, електроні і технічні засоби нагляду і контролю. Особливо слід наголосити на забезпеченні безпеки засуджених в період введення в установах виконання покарань режиму особливих умов. Відповідно до ст. 105 КВК України режим особливих умов вводиться у випадках стихійного лиха, епідемії, аварій на важливих для життєзабезпечення об'єктах, масових заворушень тощо.

Варто зазначити, що кримінально-виконавче законодавство України в частині забезпечення особистої безпеки засуджених потребує певного удосконалення, уточнення та конкретизації. На жаль, законодавець не дає визначення права засудженого на особисту безпеку, тим самим дає можливість наукового пошуку для теоретиків у галузі кримінально-виконавчого права.

Звільнення особи від відбування покарання (або виконання призначеного покарання) тягне за собою припинення кримінально-виконавчих правовідносин, а разом з цим і існування особливого правового статусу засудженого, в тому числі і права на особисту його безпеку.

Узагальнення вищевикладеного дозволяє нам зробити висновок, що під правом засуджених на особисту безпеку необхідно розуміти врегульовану чинним законодавством України діяльність органів і установ виконання покарань щодо здійснення організаційно-управлінських, матеріально-технічних, силових та інших заходів, спрямованих на захист життя, здоров'я та майна засуджених від протиправних посягань, створення належних для них умов відбування покарання і досягнення його мети.

 

Правовий статус осіб, засуджених до окремих видів покарань

Правовий статус засуджених до покарання певного виду є підвидом правового статусу засуджених і похідним від останнього. Між собою вони співвідносяться як окреме і загальне. Види покарань, закріплені у ст. 51 КВК України, розташовані у вигляді певної системи: від найменш суворого—до найбільш суворого. Чим нижче у системі покарань розташоване покарання, тим більшого обсягу правообмежень зазнає правовий статус засудженого і тим більший обсяг спеціальних обов'язків та заборон при його відбуванні покладає на засудженого кримінально-виконавче законодавство.

Так, виконання покарання у виді штрафу майже не позначається на правовому статусі засудженого до покарання цього виду - за ним в повному обсязі зберігаються його конституційні та загальногромадянські права, а будь-яких спеціальних обов'язків чи заборон на таких засуджених кримінально-виконавче законодавство не покладає. Певні обмеження в правому статусі таких осіб (протягом строку, передбаченого кримінальним законом) може тягнути за собою лише наявна у них судимість. Такі види покарань, як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадські або виправні роботи передбачають для засудженого встановлення вже більшого обсягу право обмежень та заборон, які закріплюються у кримінально-виконавчому законодавстві України.

Зокрема, для засуджених до цих видів покарань обмежується дія ст. 43 Конституції України в тих її частинах, які передбачають, що кожен має право на працю, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава гарантує громадянам рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності. Так, засуджені до покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю не можуть перебувати на посадах та займатися тим видом діяльності, які заборонені їм згідно вироком суду.

Крім цього, нормами ст. 34 КВК України для цих осіб встановлюються спеціальні обов'язки та заборони, обумовлені специфікою виконання цього виду покарання. Засуджені до громадських робіт відбувають покарання на тих роботах, вид яких визначається органами місцевого самоврядування. Оскільки цей вид покарання передбачає безоплатне виконання суспільно корисних робіт, то для цієї категорії засуджених обмежується також і дія ст. 45 Конституції України в тій її частині, яка передбачає, що кожен має право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, а право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Інші спеціальні обов'язки та заборони для засуджених до громадських робіт закріплені у ст. 36, 37 КВК України. Що стосується засуджених до виправних робіт, то протягом строку відбування покарання їм забороняється звільнятися з роботи за власним бажанням без дозволу кримінально-виконавчої інспекції, а з їх заробітку здійснюються відрахування в доход держави. Спеціальні обов'язки та заборони для засуджених до виправних робіт встановлюються у ст. 41, 42 КВК України.

Крім того, для засуджених до всіх розглянутих вище ВИДІВ покарань обмежується дія ст. 33 Конституції, яка гарантує кожному, хто перебуває на території України свободу пересування, вільний вибір місця проживання та право вільно залишати територію України, оскільки кримінально-виконавче законодавство (ст. 34, 37, 41, 42 КВК України) забороняє таким засудженим без дозволу кримінально-виконавчої інспекції виїжджати за межі України та зобов'язує їх негайно повідомити про зміну місця проживання. Всі інші конституційні та загальногромадянські права цих засуджених зберігаються за ними в повному обсязі і не обмежуються.

Найбільшої трансформації в бік збільшення встановлених обмежень та заборон зазнає правовий статус засуджених до покарання у виді позбавлення волі (на певний строк та довічного позбавлення волі), що обумовлюється сутністю даного виду покарання.

Так, у сфері соціально-економічних прав на засуджених розповсюджуються право на працю, освіту, охорону здоров'я, право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку із втратою годувальника, в інших випадках, передбачених законом, на користування досягненнями культури, на наукову та технічну творчість, на відпочинок та ін.

Разом з тим, більшість із цих прав з огляду на відбування покарання у виді позбавлення волі, зазнають певних змін та обмежень. Засуджені до позбавлення волі не позбавлені права на працю, яке закріплене у ст. 43 Конституції, але внаслідок відбування покарання це право в певній мірі змінюється та обмежується. Засуджені обмежені у виборі виду праці. Крім цього, закон передбачає, що засуджені в місцях позбавлення волі повинні працювати.

Зокрема, у ч. 1 ст. 118 КВК України закріплено норму, відповідно до якої засудженні до позбавлення волі повинні працювати в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією колонії. їх також залучають до суспільно корисної праці з урахуванням наявних виробничих потужностей, зважаючи при цьому на стать, вік, працездатність, стан здоров'я і спеціальність.

Відповідно до ч. 2 ст. 118 КВК України засудженим чоловікам віком понад 60 років, жінкам — понад 55 років, інвалідам І та П груп, хворим на активну форму туберкульозу, жінкам з вагітністю понад чотири місяці, жінкам, які мають дітей у будинках дитини при виправних колоніях, дозволяється працювати за їхнім бажанням з урахуванням висновку лікарської комісії колонії.

Для осіб, що відбувають покарання у виді позбавлення волі, робочий тиждень не може перевищувати норму тривалості робочого часу, встановлено законодавством про працю, який становить 40 годин, (ч. 1 ст. 119 КВК України). Право на відпочинок (ст. 45 Конституції) забезпечується в місцях позбавлення волі звільненням засуджених від роботи у вихідні, святкові та неробочі дні, визначені законодавством про працю (ч. 1. ст. 119 КВК України), але права на щорічну відпустку в період відбування покарання засуджені не мають.

Право на освіту, передбачене ст. 53 Конституції, стосовно засуджених реалізується через норми ст. 125-126 КВК, які передбачають, що у колоніях, відповідно до законів України "Про освіту" і "Про загальну середню освіту", для засуджених забезпечується доступність і безоплатність здобуття повної загальної середньої освіти.

Засудженим, які бажають підвищувати свій загальноосвітній рівень, незалежно від віку створюються умови для самоосвіти, надається можливість навчання в загальноосвітніх навчальних закладах колоній, які створюються місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування відповідно до потреб у них і за наявності необхідної матеріально-технічної та науково-методичної бази, педагогічних кадрів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

На період проходження державної підсумкової атестації засуджені, які навчаються, звільняються від роботи на строк, передбачений законодавством, а засудженим, які займаються самоосвітою, адміністрація колонії створює необхідні умови для занять у вільний від роботи час.

Разом з тим, засуджені до позбавлення волі в силу фізичної ізоляції від суспільства не можуть отримувати освіту на стаціонарній, вечірній та заочній формах навчання у вищих навчальних закладах освіти. Проте засуджені цієї категорії все ж таки можуть отримати вищу освіту, навчаючись за дистанційною формою навчання.

Як і всі громадяни України, засуджені мають право на охорону здоров'я та медичну допомогу (ст. 49 Конституції). Це право засуджених реалізується через норми ст. 116 КВК України, згідно з якими у місцях позбавлення волі організуються необхідні лікувально-профілактичні заклади, засудженим забезпечується безоплатне медичне обслуговування, яке полягає в систематичному медичному огляді, лікуванні, наданні медичних консультацій.

Засуджені також мають право звертатися за лікарськими консультаціями та лікуванням до установ, що надають платні медичні послуги. Оплата таких послуг і придбання необхідних ліків здійснюється засудженими або їхніми родичами за рахунок власних коштів. Консультування і лікування в таких випадках здійснюються в медичних частинах колоній за місцем відбування покарання під наглядом персоналу медичної частини.

Порядок надання особам, які позбавлені волі, медичної допомоги, організація і проведення санітарного нагляду, використання лікувально-профілактичних і санітарно-профілактичних установ та органів охорони здоров'я, залучення з цією метою їхнього медичного персоналу визначається нормативно-правовими актами ДДУПВП і Міністерства охорони здоров'я України. Крім того, адміністрації колонії надається право застосовувати примусове годування засуджених за медичним висновком, якщо засуджений з тих чи інших причин відмовляється від прийняття їжі і це загрожує його життю.

Відповідно до ст. 117 КВК України до засуджених до позбавлення волі осіб, які мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб, та тих, які не пройшли повного курсу лікування і відмовляються від нього, адміністрацією колонії застосовуються призначені судом примусові заходи медичного характеру або примусове лікування. Закон також покладає на засуджених обов'язок виконувати правила особистої і загальної гігієни та вимоги санітарії.

Право на соціальний захист у старості та у разі втрати працездатності (ст. 46 Конституції) також розповсюджується на засуджених і реалізується через норми кримінально-виконавчого законодавства України, зокрема через ст. 122 КВК України ("Пенсійне забезпечення засуджених до позбавлення волі"), яка передбачає, що засуджені мають право на загальних підставах на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених законом. Особи, яким пенсія призначена до відбування покарання, підлягають державному пенсійному забезпеченню на загальних підставах.

Призначена пенсія перераховується органами Пенсійного фонду України за місцем відбування покарання пенсіонера і з неї відшкодовуються витрати на його утримання у виправній колонії (харчування, речове майно, комунально-побутові послуги та ін.), при цьому не менш як 25% пенсії зараховується на особовий рахунок засудженого.

Час роботи засуджених у період відбування ними покарання у виді позбавлення волі зараховується у стаж роботи для призначення трудової пенсії після звільнення за умови сплати ними страхових внесків до Пенсійного фонду України в порядку і розмірах, передбачених законодавством.

Засуджені, які втратили працездатність під час відбування покарання, після звільнення їх від покарання мають право на пенсію і на компенсацію шкоди у порядку, і випадках встановлених законодавством України. На засуджених поширюється дія ст. 24 Конституції, згідно якої не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження. Незалежно від вказаних ознак всі засуджені, які відбувають покарання у виправній колонії одного виду, утримуються в однакових умовах, користуються однаковими правами та несуть однакові обов'язки.

У сфері прав та свобод людини і громадянина на осіб, засуджених до позбавлення волі, поширюється дія ст. 25 Конституції, згідно з якою громадянин України не може бути позбавлений громадянства, відповідно до ч. 2 ст. 7 КВК України засуджені, які відбувають покарання, не позбавляються громадянства України.

На засуджених поширюються права, передбачені ст. 38 Конституції: брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, обирати та бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 27 лютого 1998 р. засуджені до позбавлення волі мають право обирати народних депутатів до Верховної Ради України. Крім цього вони мають право брати участь у виборах Президента України та всеукраїнському референдумі. Однак у виборах до місцевих рад, місцевих органів самоврядування та у місцевих референдумах засуджені до позбавлення волі участі не беруть.

У певній мірі засуджені користуються і такими політичними правами, як свобода слова, об'єднання громадян у суспільні організації, право збиратися і проводити збори, мітинги, які внаслідок факту ізоляції засуджених та вимог режиму суттєво обмежуються і вирішуються у такий спосіб чином. Свобода слова реалізується в тому, що засуджені мають право виступати на зборах і нарадах, які скликаються адміністрацією виправної колонії і вносити свої пропозиції, які спрямовані на покращення виробничої діяльності установи та самодіяльних організацій засуджених, а також інші позитивні пропозиції.

Ст. 127 КВК України передбачено створення самодіяльних організацій засуджених у колоніях, але ці організації не є суспільними організаціями і існують та працюють під контролем адміністрації виправної колонії. В принципі не виключена можливість проведення адміністрацією колонії зборів чи мітингу засуджених у зв'язку з певною подією у житті держави. Проведення походів і демонстрацій в умовах виправної колонії виключено з огляду на вимоги режиму та ізоляції.

На засуджених поширюється право на свободу світогляду і віросповідання, передбачене у ст. 35 Конституції, яке реалізується через норми ст. 128 КВК України. У колоніях здійснення свободи сповідувати будь-яку релігію або виражати переконання, пов'язані зі ставленням до релігії, підлягає лише тим обмеженням, які встановлені КВК України і необхідні для забезпечення ізоляції, громадської безпеки.

Богослужіння і релігійні обряди в колоніях проводяться за проханням засуджених або за зверненням релігійної організації в неробочий час. Засуджені мають право на придбання і користування релігійною літературою, іншими предметами і матеріалами релігійного призначення, використання яких не суперечить інтересам забезпечення ізоляції засуджених, а також іншим умовам виконання покарання.

Разом з тим, відправлення релігійних обрядів не повинно порушувати розпорядок дня в колоніях, а також права інших осіб, які відбувають покарання. Для відправлення релігійних обрядів у колонії можуть допускатися тільки представники релігійних організацій, які офіційно зареєстровані у встановленому законом порядку.

Певні обмеження поширюються на такі особисті права засуджених, як право на особисту недоторканність, право на недоторканність житла, таємницю листування, телефонних розмов. Якщо засуджений вчиняють злочин, то відповідності до зі ст. 29 Конституції він може бути заарештований або взятий під варту тільки на підставах, передбачених законом, тобто за рішенням суду.

Проте засуджені можуть бути поміщені до дисциплінарного ізолятору чи приміщення камерного типу у порядку застосування заходів дисциплінарного впливу. Засуджені, їхні речі й одяг, а також приміщення на території колонії підлягають обшуку і догляду. Кореспонденція засуджених підлягає перегляду. Адміністрація виправної колонії з огляду на режимні вимоги зобов'язана здійснювати перегляд змісту отриманих засудженими посилок та передач.

Короткочасні побачення та телефонні розмови засуджених до позбавлення волі здійснюються під контролем адміністрації колоній. Через вимоги режиму та ізоляції суттєво обмежується для засуджених передбачене ст. 33 Конституції право на свободу пересування та вільного вибору місця проживання.

На території колонії засуджені повинні пересуватися тільки строєм. Більший обсяг прав у цьому питанні надається засудженим, яких тримають у дільницях соціальної реабілітації виправних колоній мінімального та середнього рівня безпеки - у вільний від роботи час від підйому до відбою вони користуються правом вільного пересування в межах території дільниці, а з дозволу адміністрації колонії можуть пересуватися без нагляду поза територією дільниці, але в межах населеного пункту, якщо це необхідно за характером виконуваної ними роботи або у зв'язку з навчанням.

Поряд з конституційними правами, якими користуються засуджені як громадяни України, на засуджених покладаються і певні обов'язки. Так, на них поширюються обов'язки дотримуватися Конституції України та виконувати закони, сумлінно працювати та берегти державну власність. Ухилення засуджених від суспільно корисної праці тягне за собою застосування певних санкцій, у тому числі заходів дисциплінарного впливу.

Що стосується загальногромадянських прав і обов'язків засуджених, то позбавлення волі тягне за собою тимчасове (на час виконання покарання) позбавлення засуджених деяких загальногромадянських прав і обмеження можливості користування іншими громадянськими правами, які належали особі до її засудження. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Засуджений не втрачає права власності на майно, що належало йому до засудження, але обмежується в праві володіння, користування та розпорядження майном. Він не може користуватися своїм майном, яке залишилося за місцем його проживання до арешту чи засудження. Засуджений також обмежений в праві розпоряджатися своїм майном, так як це право він може реалізувати тільки через обраного ним представника з використанням доручення, засвідченого адміністрацією виправної колонії. Відповідно ч. 7 ст. 102 КВК України засуджені обмежуються в праві користування майном, яке надійшло разом з ними до колонії.

Таке обмеження, зокрема, стосується грошей, цінних паперів і речей, а також предметів, які заборонено використовувати у колоніях. Виявлені у засуджених гроші, цінні папери та речі вилучаються і реалізуються у порядку, передбаченому КВК України. Засуджені можуть мати при собі тільки ті речі, перелік та кількість яких передбачені Правилами внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, але разом з тим вони не мають права продавати, дарувати чи відчужувати іншим особам або на користь інших засуджених предмети, речі й речовини, які знаходяться в їх особистому користуванні.

За угодою купівлі-продажу засуджені можуть вступати в майнові відносини з адміністрацією установи шляхом, передбаченим уст. 108 КВК України: через придбання за безготівковим рахунком в торгівельних точках виправної колонії продуктів харчування та предметів першої потреби. Для засуджених не встановлюються обмеження в реалізації права на спадщину, але через фізичну ізоляцію, вони не можуть особисто вступити у володіння спадщиною і здійснюють це право через представника за дорученням засвідченим адміністрацією колонії. Засуджені мають також право скласти заповіт, який повинен бути засвідчений начальником виправної колонії.

Засуджені можуть також бути суб'єктами угоди зберігання: у випадках вилучення у засуджених предметів, які заборонені для зберігання і використання в колоніях, або зберігання предметів і речей понад кількості, встановленої кримінально-виконавчим законодавством, вони здаються на зберігання до звільнення засуджених. Крім цього, адміністрація колонії повинна забезпечити зберігання цінних паперів, які засуджені придбали в установленому порядку.

За засудженими в повному обсязі зберігається авторське право і право на відкриття та винахід. Суттєве значення для вирішення завдань виправлення та ресоціалізації засуджених, для вдосконалення виробництва і розвитку творчої думки засуджених має організація у виправній колонії раціоналізаторської та винахідницької роботи.

Для розгляду раціоналізаторських пропозицій і винаходів, які надходять від засуджених, у колонії організуються бюро раціоналізації та винахідництва. Після належного оформлення необхідних документів відповідно до існуючих норм винахідницького права. Засуджений має право на отримання гонорару за винахід чи раціоналізаторську пропозицію у загальновстановленому порядку.

Засуджені залишаються суб'єктами прав і обов'язків у сфері сімейно-шлюбних правовідносин батьківських прав, якщо вони не позбавлені їх за рішенням суду. Однак в наслідок ізоляції засуджених, ці права зазнають певних обмежень.

Так, засуджений, який відбуває покарання, не може безпосередньо брати участь у вихованні дитини. У випадку засудження одного із подружжя до позбавлення волі на строк не менше З років законодавством передбачений спрощений порядок розірвання шлюбу. Засудження особи до позбавлення волі не є перешкодою для вступу особи у шлюб і з дозволу адміністрації колонії за відсутності причин, які перешкоджають реєстрації шлюбу, засуджений може взяти шлюб. Загальногромадянські права засуджених залишаються відносно сталими на протягом усього строку відбування покарання.

Однак при переведенні засуджених, які утримуються в дільницях ресоціалізації у колоніях мінімального та середнього рівня безпеки до дільниць соціальної реабілітації в цих же колоніях, обсяг обмежень загальногромадянських прав значно змінюється в бік зменшення. Це полягає в тому, що відповідно до ст. 99 КВК України вказаній категорії засуджених дозволяється мати при собі гроші та цінні речі, користуватися грошима та цінними речами без обмеження, проживати разом зі своєю родиною, придбавати жилий будинок у власність, вести особисте господарство.

Обов'язковою вимогою при вирішенні питання про переведення засуджених до дільниці соціальної реабілітації є відсутність злісних порушень вимог режиму. При злісному порушенні вимог режиму відбування покарання засуджені можуть бути переведені з дільниці соціальної реабілітації до іншої дільниці (ресоціалізації або посиленого контролю), що тягне за собою посилення вимог щодо їх ізоляції і відповідно призводить до обмеження їх загальногромадянських прав.

Отже, правовий статус засуджених до позбавлення волі в частині обсягу наданих ним загальногромадянських прав суттєво залежить від сумлінного виконання засудженими вимог режиму, поведінки під час відбування покарання та ставлення до суспільно корисної праці.

Особливого значення для засуджених до позбавлення волі набувають спеціальні обов'язки та права, які встановлюються для них безпосередньо нормами кримінально-виконавчого законодавства України, виходячи із сутності даного виду кримінального покарання та необхідності дотримання встановлених законом вимог щодо забезпечення належного порядку виконання і відбування покарання.

Законодавчо основні права та обов'язки засуджених до позбавлення волі закріплені у ст. 107 КВК України. Відповідно до ч. 1 ст. 107 КВК України засуджені, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, мають право в порядку, встановленому КВК України і нормативно-правовими актами ДДУПВП:

- одержувати інформацію і роз'яснення про умови відбування і порядок виконання покарання у виді позбавлення волі;

- користуватися послугами, які надаються в місцях позбавлення волі, в тому числі додатковими, оплачуваними;

- брати участь у трудовій діяльності;

- отримувати медичну допомогу і лікування, в тому числі платні медичні послуги за рахунок особистих грошових коштів чи коштів рідних та близьких;

- розпоряджатися грошовими коштами, придбавати, володіти і розпоряджатися предметами, речами, виробами;

- здійснювати листування з особами, які знаходяться за межами колоній, вести з ними телефонні розмови;

- одержувати і відправляти посилки, бандеролі, грошові перекази, одержувати передачі;

- зустрічатися з родичами та іншими особами;

- подавати пропозиції, заяви і скарги в усній чи письмовій формі від свого імені і з питань, що стосуються їх особисто;

- брати участь у роботі самодіяльних організацій та гуртків соціально — корисної спрямованості, займатися фізичною культурою і спортом;

- придбавати, користуватися і зберігати предмети пертої потреби, періодичні видання, літературу, продукти харчування;

- розпоряджатися вільним часом, який відведений розпорядком дня, не порушуючи при цьому правил поведінки;

- одержувати освіту відповідно до законодавства про освіту;

- одержувати правову допомогу від адвокатів або інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

Важливо наголосити, щоч. 2 ст. 107 КВК України передбачає, що засудженим можуть надаватися й інші права, реалізація яких не суперечить меті покарання, порядку і умовам виконання та відбування покарання. Спеціальні обов'язки засуджених до позбавлення волі визначаються у формі заборони вчинення певних дій або у формі припису (зобов'язання) чинити ті чи інші дії. їх перелік визначається у ч. 3-4 ст. 107 КВК України. Засуджені зобов'язані;

- дотримуватися норм, які визначають порядок і умови відбування покарання, розпорядок дня колонії, правомірних взаємовідносин з іншими засудженими, персоналом колонії та іншими особами;

- утримувати в чистоті й порядку приміщення, дбайливо ставитися до майна колонії і предметів, якими вони користуються під час виконання дорученої роботи, здійснювати за ними належний догляд і використовувати їх тільки за призначенням;

- виконувати всі законні вимоги персоналу колонії;

- виконувати необхідні роботи з самообслуговування, благоустрою колонії;

- дотримуватися санітарно-гігієнічних норм;

- дотримуватися вимог пожежної безпеки і безпеки праці. Засудженим забороняється:

- самовільно залишати колонію, порушувати лінію охорони;

- спілкуватися із засудженими та іншими особами з порушенням встановлених правил ізоляції, звертатися до них з проханням про виконання незаконних дій;

- придбавати, виготовляти, зберігати і використовувати гроші, цінності, предмети, речі, речовини і вироби, заборонені до використання в колонії;

- продавати, дарувати або відчужувати в інший спосіб на користь інших осіб предмети, вироби і речі, які перебувають в особистому користуванні;

- заподіювати собі тілесні ушкодження, в тому числі й з допомогою іншої особи, завдавати шкоду своєму здоров'ю з метою ухилення від відбування покарання або виконання встановлених обов'язків;

- завдавати шкоду державному, комунальному майну, майну інших юридичних чи фізичних осіб, у тому числі майну інших засуджених, створювати загрозу заподіяння шкоди такому майну;

- вживати спиртні напої, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги чи інші одурманюючі засоби;

- чинити опір законним діям персоналу колонії, перешкоджати виконанню ним своїх службових обов'язків, підбурювати до цього інших засуджених;

- грати в настільні та інші ігри з метою здобуття матеріальної чи іншої вигоди;

- вживати нецензурні та жаргонні слова, давати і присвоювати прізвиська;

- самовільно залишати призначені для перебування ізольовані територію, приміщення або визначене місце роботи.

Враховуючи специфіку відбування покарання осіб, засуджених до покарання у виді довічного позбавлення волі, законодавець деталізує їхні окремі права у ст. 151 КВК України. Відповідно до ч. 5 ст. 151 КВК України засуджені до довічного позбавлення волі мають право:

- витрачати на місяць для придбання продуктів харчування і предметів першої потреби гроші, зароблені в колонії, в сумі до п'ятдесяти відсотків мінімального розміру заробітної плати;

- одержувати один раз на шість місяців короткострокове побачення;

- одержувати протягом року дві посилки (передачі) і дві бандеролі.

Засудженим також надається щоденна прогулянка тривалістю одна година.

Спеціальні обов'язки та права засуджених до позбавлення волі закріплені також у Правилах внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, які затверджені наказом ДДУПВП № 275 від 25.12.2003 (далі - Правила). Перелік прав і обов'язків засуджених до позбавлення волі, який закріплений у Правилах, є ширшим за той, що передбачений КВК України. Це пояснюється конкретизацією у Правилах прав і обов'язків засуджених до позбавлення волі виходячи із необхідності забезпечення режимних вимог, встановлених для такого виду покарання.

Згідно з п. 29 Правил, крім визначених у ст. 7-10, 107 КВК України прав і обов'язків, засуджені до позбавлення волі мають право:

- користуватися у приміщеннях для вживання їжі індивідуальними водонагрівальними електрокип'ятильниками заводського виготовлення потужністю до 0,5 кВт;

- відправляти поштою або передавати родичам під контролем адміністрації установи особисту літературу і періодичні видання;

- придбавати для загального користування за рахунок коштів, що перебувають на особистих рахунках, телевізори, холодильники з розрахунку: телевізор та холодильник - один на відділення.

Засуджені зобов'язані:

- дбайливо ставитися до державного майна;

- сумлінно ставитися до праці;

- за межами локальних секторів на території виправних колоній пересуватися тільки строєм;

- носити встановлені нагрудні знаки згідно з затвердженим зразком;

- під час відбування покарання у камерах виходити на прогулянку і дотримуватися встановлених на час прогулянки правил поведінки, за графіком чергувати в камерах;

- при зустрічі з працівниками установ виконання покарань та іншими посадовими особами, які відвідують установи, вставати і вітатися з ними;

- бути ввічливими між собою. Засудженим забороняється:

- завішувати чи міняти без дозволу адміністрації спальні місця, а також обладнувати їх у комунально-побутових та інших

службових або виробничих приміщеннях;

- відправляти листи, у яких є нецензурні або інші неприпустимі вислови;

- перебувати без дозволу адміністрації у гуртожитках та відділеннях, у яких вони не проживають, або на виробничих об'єктах, на яких вони не працюють;

- мати при собі предмети і речі в асортименті і кількості, що виходять за межі, установлені Правилами;

- курити в не відведених для цього місцях, а у виховних колоніях - курити взагалі;

- направляти й отримувати кореспонденцію всупереч порядку, встановленому Правилами;

- наносити собі або іншим особам татуювання;

- тримати тварин, займатись городництвом (у виховних колоніях можуть організовуватися куточки живої природи);

- вивішувати фотографії, репродукції, листівки, вирізки з газет та журналів на стінах, тумбочках, ліжках та робочих місцях;

- самовільно переплановувати, змінювати конструктивні елементи будівель та споруд установ виконання покарань, споруджувати на виробничих об'єктах різні будови (лазні, пральні, душові, сейфи, будиночки, будки, приміщення та засоби для відпочинку, опалення і т. ін.);

- користуватися заточувальним обладнанням, інструментом, електроенергією, механізмами та іншими матеріалами з особистих мотивів.

Згідно зп. 23 Правил засуджені до довічного позбавлення волі, крім права, передбачених у КВК України, мають право:

- на безперервний восьмигодинний сон у нічний час;

- користуватися телевізорами, придбаними за рахунок родичів за наявності можливості розміщення їх у камері;

- користуватися книгами, журналами і газетами з бібліотеки установи, придбаними через торговельну мережу, переданими від родичів та інших осіб, а також передплатними виданнями;

- без обмежень одержувати грошові перекази;

- подавати клопотання про помилування на адресу Президента України після фактичного відбуття ними не менше як двадцяти років покарання;

- в індивідуальному порядку користуватися релігійною літературою, відправляти релігійні обряди, але тільки в межах камери у вільний час та якщо це не буде заважати іншим засудженим.

Певні особливості передбачені також п. ЗО Правил для засуджених у виправних колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання, дільницях соціальної реабілітації та засуджених жінок, які мешкають за межами колонії. Зокрема, засуджені у виправних колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання та дільницях соціальної реабілітації мають право:

- займатися сільським господарством;

- пересуватися без строю, не носити розпізнавальні нагрудні знаки, носити цивільний одяг;

- мати при собі гроші та цінні речі, користуватися грішми без обмеження;

- мешкати в разі наявності сім'ї з дозволу адміністрації в особистих будинках або приватних квартирах у межах населеного пункту за місцем дислокації установи.

Разом з тим їм забороняється:

- самочинно залишати межі виправної колонії та дільниці соціальної реабілітації;

- придбавати, зберігати будь-яку вогнепальну або холодну зброю, а також транспортні засоби і користуватися ними.

Крім того, засуджені цієї категорії зобов'язані:

- у разі проживання із своїми сім'ями не менше одного разу на день у встановлений розпорядком дня час з'являтися до чергового помічника начальника установи виконання покарань або до начальника відділення для реєстрації у спеціальному журналі;

- за відсутності сім'ї мешкати в гуртожитках виправної колонії та дільниці соціальної реабілітації і дотримуватися встановленого розпорядку дня.

Пересування засуджених територією житлової зони в час, відведений для сну, за винятком випадків, передбачених розпорядком дня, повністю виключається.

Засуджені жінки, які мешкають за межами колоній у період звільнення від роботи у зв'язку з вагітністю і пологами, а також до досягнення дитиною трирічного віку мають право:

- займатися сільським господарством;

- не носити розпізнавальні нагрудні знаки, носити цивільний одяг;

- мешкати в приватних квартирах або будинках. Цій категорії засуджених забороняється:

- самочинно порушувати межі території, визначені начальником колонії;

- придбавати, зберігати будь-яку вогнепальну або холодну зброю, а також транспортні засоби і користуватися ними.

Крім того, вони зобов'язані не менше одного разу на день, в установлений час, з'являтися до чергового помічника начальника установи виконання покарань або чатового контрольно-пропускного пункту для реєстрації у спеціальному журналі.

Правовий статус засуджених до покарання у виді арешту є майже аналогічним правовому статусу засуджених до позбавлення волі, так якч. 2 ст. 51КВК України передбачає, що на засуджених до арешту поширюються обмеження, встановлені кримінально-виконавчим законодавством для осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі. Отже, засуджені до арешту повинні користуватися таким самим обсягом прав, як і засуджені до позбавлення волі.

Проте обсяг спеціальних прав, наданих засудженим до арешту, відрізняється від обсягу прав, наданих засудженим до позбавлення волі, оскільки ч. З ст. 51 КВК України передбачає, що засудженим до арешту, на відміну від засуджених до позбавлення волі, забороняються побачення з родичами та іншими особами, а також отримання посилок (передач) і бандеролей, за винятком тих, що містять предмети одягу за сезоном.

Слід зазначити, що іноземні громадяни й особи без громадянства під час відбування покарання не є безправними. Конституція (ст. 26) та інші законодавчі акти, міжнародні договори гарантують охорону їх життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність особи і житла, приватного життя, майнових, сімейних, трудових прав та інших цінностей.

Закріплення прав, законних інтересів і обов' язків засуджених здійснюється кримінально-виконавчим законодавством в основному шляхом формулювання норм, які регулюють режим (порядок) відбування і виконання покарання, а стосовно окремих покарань - шляхом застосування заходів виправно-трудового впливу. Разом з тим було б доцільно мати такі норми, які б безпосередньо забезпечували свободу совісті і особисту безпеку засуджених.

(Максимальна оцінка ведення конспекту — 1 бал)

Запитання для перевірки

(Максимальна оцінка —4 бали)

1. Поняття правового статусу засудженого.

2. Зміст правового статусу засудженого.

3. Правовий статус засуджених у кримінально-виконавчому законодавстві.

4. Правовий статус засуджених до окремих видів покарань.

Теми рефератів

(Максимальна оцінка —3 бали)

1. Правовий статус осіб, засуджених до покарань, не пов'язаних з позбавленням волі.

2. Право засуджених на особисту безпеку.

Самостійна робота

(Максимальна оцінка — 2 бали)

Завдання для самостійного опрацювання і закріплення матеріалу з теми

1. Дайте характеристику забезпечення правового статусу засудженого до позбавлення волі в контексті Кримінально-виконавчого кодексу України.

2. Окресліть проблеми забезпечення соціально-правового статусу засуджених до позбавлення волі.

3. Поясніть обмеження в правах засуджених до позбавлення воді у контексті завдань пенітенціарної діяльності.

4. Спробуйте показати роль та місце правового статус засуджених до окремих видів покарань у Кримінально-виконавчому кодексу України.

5. Розкрийте зміст правового статусу засуджених до покарань, не пов'язаних із позбавленням волі.

^ Мозковий штурм

(Максимальна оцінка —2 бали)

1. Що таке правовий статус засудженого?

Правовий статус осіб, які відбувають покарання, можна визначити як закріплене нормами різних галузей права і виражене через сукупність прав, законних інтересів і обов'язків становище засуджених під час відбування кримінального покарання того чи іншого виду.

2. Що входить до змісту правового статусу засудженого? До змісту правового статусу осіб, які відбувають покарання,

входять права, законні інтереси і обов'язки засуджених. Вони виникають і реалізуються в рамках, як правило, кримінально-виконавчих правовідносин. Права, законні інтереси і обов'язки засуджених можуть виникати у відносинах, що регулюються нормами конституційного, державного, адміністративного, цивільного та інших галузей права.

3. Що таке суб'єктивне право засудженого?

Суб'єктивне право засудженого можна визначити як закріплену законом і гарантовану державою можливість певної поведінки засудженого або користування ним соціальними благами, що забезпечується юридичним обов'язком посадових осіб органів виконання покарання, інших суб'єктів.

4. Що таке законні інтереси засудженого?

Законні інтереси засудженого можна визначити як закріплені в правових нормах конкретні дії і прагнення засудженого до володіння тими чи іншими благами, які задовольняються, як правило, за результатом оцінки адміністрацією УВП, посадовими особами органів виконання покарання, прокуратурою, судом поведінки засудженого під час відбування покарання.

5. Що таке юридичний обов'язок засуджених? Юридичний обов'язок засуджених можна визначити як встановлену в зобов'язуючих і забороняючих нормах права міру необхідної поведінки засудженого під час відбування покарання, яка забезпечує досягнення цілей покарання, підтримання правопорядку під час його відбування, дотримання прав і законних інтересів як самого засудженого, так і інших осіб.

6. Що таке право засуджених на особисту безпеку?

Під правом засуджених на особисту безпеку необхідно розуміти врегульовану чинним законодавством України діяльність органів і установ виконання покарань щодо здійснення організаційно-управлінських, матеріально-технічних, силових та інших заходів, спрямованих на захист життя, здоров'я та майна засуджених від протиправних посягань, створення для них належних умов відбування покарання і досягнення його мети.

7. Які права мають засуджені на особисту безпеку?

Дані права закріпленні у кримінально-виконавчому законодавстві України з урахуванням основних положень Конституції України, яка суттєво змінила вимоги до джерел обмежень прав людини і громадянина.

8, Від чого залежить правовий статус засуджених до окремих видів покарань?

У першу чергу від видів покарань, які закріплені у ст. 51 Кримінального кодексу України і розташовані у вигляді певної системи: від найменш суворого - до найбільш суворого. Чим нижче у системі покарань розташоване покарання, тим більшого обсягу право обмежень зазнає правовий статус засудженого і тим більший обсяг спеціальних обов'язків та заборон при його відбуванні покладає на засудженого кримінально-виконавче законодавство.

Використана література

1. Кримінально-виконавчий кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 3-4. - Ст. 21.

2. Бандурко А. М., Севастьянов В.П. Правовое положение осужденных к лишению свободы: Пособие. - X., 1997. - С. 247

3. Бородовська Н. Забезпечення правового статусу засудженого до позбавлення волі // Прокуратура. Людина. Держава. - 2004. -№9.-С. 104-113.

4. Кирилюк А. В. Обмеження в правах засуджених до позбавлення воді у контексті цілей пенітенціарної діяльності // Акт. пробл. сучасної пенітенц. політики України. - К., 1996.

5. Кримінально-виконавче право України: Підр. для студ. юрид. спец, вищих навч. закладів / За ред. проф. А.Х. Степа-нюка. - X., Право, 2005. - 256 с.

6. ОсауленкоО, Підзаконне регулювання прав та свобод осіб, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі // Кримін.-викон. система України: теорія, практика, законодавство: Матеріали НЖ. 21-22 квітня 1994 р. - К., 1994.

7. Пуйко В. Н. Правові проблеми забезпечення соціально-правового статусу засуджених до позбавлення волі // Пробл. пенітенц. теорії і практики // Щорічн. бюл-нь КІВС. - К.: "МП Леся", 2003. - № 8. - С. 11-16.

8. Іїустобаева Ю. А. Загальне визначення поняття правового статусу людини та громадянина і співвіднесення його з поняттям правового становища засуджених // Вісник НУВС. - Харків, 2003. - Вип. 22. - С. 213-218.

9. Стручков Н. А. Курс исправительно-трудового права. Проблемы общей части. -М., 1984.

10. Трубников В. М., Чеботарева Ю. А. Правовий статус засуджених до позбавлення волі: Монографія. - X.: ХНУ ім. В. Н. Ка-разіна, 2006.-372 с.

 П'яте навчальне заняття. ОРГАНИ ТА УСТАНОВИ ВИКОНАННЯ КРИМІНАЛЬНИХ ПОКАРАНЬ

Види органів та установ виконання покарань та їх призначення

Реалізація державного примусу в його найбільш гострій формі, якою є кримінальне покарання, вимагає постійного контролю держави за виконанням покладених на засуджених каральних обмежень. З цією метою виконання кримінальних покарань визнається виключно функцією держави, для здійснення якої створюються спеціалізовані установи і органи.

На діяльності органів та установ, що виконують кримінальні покарання, відбивається специфіка та характерні особливості виконання (відбування) того чи іншого виду кримінального покарання. Наприклад, головною ознакою таких видів покарань, як довічне позбавлення волі та позбавлення волі на певний строк, є забезпечення фізичної ізоляції засуджених від суспільства та постійного нагляду за їх поведінкою в спеціально призначеній для цього установі.

До засуджених застосуються основні засоби виправлення та ресоціалізації, передбачені ч. З ст. 6 КВК: режим (встановлений порядок відбування покарання), суспільно корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє та професійно-технічне навчання, громадський вплив. Виконання покарання у виді довічного позбавлення волі та позбавлення волі на певний строк покладено на виправні колонії (кримінально-виконавчі установи закритого типу) ДДУПВП.

Виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, таких як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, виправні і громадські роботи, здійснюється кримінально-виконавчою інспекцією, яка є органом ДДУПВП.

Особливості виконання покарання у виді штрафу не потребують створення для цього спеціальних установ. Засуджені до цього виду покарання мають можливість добровільно сплатити суму штрафу, призначеного за вироком суду: у противному разі стягнення штрафу здійснюється органами Державної виконавчої служби, основним призначенням яких є забезпечення виконання судових рішень, утому числі й у кримінальних справах.

Що стосується інших видів покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, то вони виконуються іншими органами.

Органи та установи виконання покарань утворюють кримінально-виконавчу систему України, діяльність якої регламентується КВК України, іншими законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів та іншими нормативно-правовими документами.

Державним органом, на який покладається завдання щодо здійснення єдиної державної політики у сфері виконання кримінальних покарань, є Державна кримінально-виконавча служба України (далі - ДКВС), правові основи діяльності якої, завдання і повноваження визначаються Законом України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України" від 23 червня 2005 р.

Правовою основою діяльності ДКВС України є Конституція України, Закон України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України" (далі - Закон) та інші закони України, акти Президента України, Кабінету Міністрів України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані відповідно до них нормативно-правові акти центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань.

Відповідно до ст. 2 Закону діяльність ДКВС України здійснюється на основі дотримання прав і свобод людини та громадянина, а персонал ДКВС зобов'язаний поважати гідність людини, виявляти до неї гуманне ставлення. У ст. 16 Закону окремо сформульовані вимоги до персоналу ДКВС України і закріплено його відповідальність. Зокрема, передбачено, що персонал зобов'язаний неухильно виконувати закони України, додержуватися норм професійної етики, гуманно ставитися до засуджених і осіб, взятих під варту, а жорстокі, нелюдські або такі, що принижують людську гідність дії є несумісними зі службою і роботою в органах і установах виконання покарань.

Особи з числа персоналу, які виявили жорстоке ставлення до засуджених і осіб, взятих під варту, або вчинили дії, що принижують їх людську гідність притягуються до відповідальності відповідно до закону. Персонал ДКВС України складається з осіб рядового і начальницького складу (особи рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби), фахівці, які не мають спеціальних звань, та інших працівників, які працюють за трудовими договорами (працівники кримінально-виконавчої служби).

Під час роботи у ДКВС політична діяльність персоналу обмежується, оскільки особи рядового і начальницького складу та працівники кримінально-виконавчої служби не можуть бути членами політичних партій. Персоналу ДКВС відповідно до ст.ст. 22, 23 Закону гарантується правовий та соціальний захист.

У своїй своєї діяльності ДКВС взаємодіє з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями. У сфері міжнародного співробітництва в галузі виконання кримінальних покарань ДКВС взаємодіє з відповідними органами іноземних держав і міжнародними організаціями на основі міжнародних договорів.

ДКВС України, відповідно до Закону, здійснює правозастосовні та правоохоронні функції і складається з центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань зі спеціальним статусом - Державного департаменту України з питань виконання покарань, його територіальних органів управління, кримінально-виконавчої інспекції, установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, воєнізованих формувань, навчальних закладів, закладів охорони здоров'я, підприємств виконання покарань, інших підприємств, установ і організацій, створених для забезпечення виконання завдань ДКВС України.

Система органів та установ, які безпосередньо організують та здійснюють виконання покарань в Україні закріплена у ст. 11КВК України. До органів виконання покарань належать. Державний департамент України з питань виконання покарань, його територіальні органи управління (регіональні управління та відділи), кримінально-виконавча інспекція.

Установами виконання покарань є: арештні доми, кримінально-виконавчі установи, спеціальні виховні установи (виховні колонії). Кримінально-виконавчі установи, в свою чергу, поділяються на: 1) кримінально-виконавчі установи відкритого типу (виправні центри); 2) кримінально-виконавчі установи закритого типу (виправні колонії).

Виправні колонії поділяються на колонії мінімального, середнього і максимального рівня безпеки. Виправні колонії мінімального рівня безпеки поділяються на колонії: 1) мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання; 2) мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання.

Виконання кримінальних покарань у межах повноважень, визначених КВК України, здійснюють також Державна виконавча служба, військові частини, гауптвахти і дисциплінарний батальйон. Державна виконавча служба виконує покарання у виді штрафу і конфіскації майна у випадках та в порядку, передбачених КВК України та законами України "Про Державну виконавчу службу", "Про виконавче провадження".

Військові частини, гауптвахти виконують покарання у виді службового обмеження для військовослужбовців, засуджених за злочини невеликої тяжкості, арешту з утриманням засуджених на гауптвахтах, а також здійснюють контроль за поведінкою засуджених військовослужбовців, звільнених від відбування покарання з випробуванням. При цьому вони керуються КВК України, законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, а також відомчими нормативно-правовими актами Міністерства оборони України.

Дисциплінарний батальйон виконує покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні засуджених військовослужбовців строкової служби в порядку, передбаченому КВК України, "Положенням про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України", затвердженим Указом Президента України від 5 квітня 1994 р. та відомчими нормативно-правовими актами Міністерства оборони України.

Територіальні органи управління, кримінально-виконавча інспекція, арештні доми, виправні центри, виправні та виховні колонії організовуються і ліквідуються Державним департаментом України з питань виконання покарань, а військові частини, гауптвахти і дисциплінарний батальйон - Міністерством оборони України.

Крім того, в підпорядкуванні ДДУПВП перебувають слідчі ізолятори для тримання осіб, до яких під час досудового розслідування та судового розгляду кримінальних справ застосовано запобіжний захід у вигляді взяття під варту. Хоча слідчі ізолятори не належать до кримінально-виконавчих установ закритого типу, вони виконують функції виправних колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання і виправних колоній середнього рівня безпеки стосовно засуджених, які залишені в них для виконання робіт з господарського обслуговування.

Державний департамент України з питань виконання покарань: завдання, функції та структура

ДДУПВП як центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом, що безпосередньо реалізує єдину державну політику у сфері виконання покарань, створено Указом Президента України № 344 від 22.04.98 на базі Головного управління виконання покарань МВС України з тимчасовим його підпорядкуванням МВС України.

Створення ДДУПВП було обумовлено реформуванням кримінально-виконавчої системи України та приведенням її у відповідність з вимогами Ради Європи та міжнародними правовими нормами з питань виконання кримінальних покарань. У даний час діяльність ДДУПВП спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра юстиції.

Крім того, діяльність ДДУПВП як центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань регламентується ст. 7 Закону України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України", Положенням про Державний департамент України з питань виконання покарань, затвердженим Указом Президента України № 827 від 31 липня 1998 р. та деякими іншими нормативними актами. Відповідно до Положення основними завданнями Департаменту є:

- здійснення єдиної державної політики у сфері виконання кримінальних покарань;

- розроблення рекомендацій щодо організації тримання осіб, взятих під варту, забезпечення виконання вироків суду і застосування передбачених законом засобів виправлення і перевиховання засуджених;

- здійснення контролю за виконанням вироків суду за окремими видами додаткових покарань; забезпечення примусового лікування засуджених, хворих на алкоголізм та наркоманію;

- забезпечення додержання вимог законодавства в органах і установах виконання покарань, запобігання злочинам, дисциплінарним проступкам з боку засуджених до позбавлення волі та щодо них, їх припинення та виявлення і розкриття злочинів, вчинених в органах і установах виконання покарань, проведення дізнання у справах про ці злочини, здійснення оперативно-розшукової діяльності;

- керівництво органами і установами виконання покарань, організація виробничо-господарської діяльності з наданням засудженим роботи, забезпечення їх професійної підготовки та загальноосвітнього навчання;

- правовий і соціальний захист осіб рядового і начальницького складу, працівників кримінально-виконавчої системи та членів їх сімей, удосконалення роботи з кадрами, їх професійної підготовки.

Відповідно до покладених на нього завдань Департамент виконує наступні функції:

- бере участь у формуванні єдиної державної політики у сфері виконання кримінальних покарань, реалізує цільові програми розвитку кримінально-виконавчої системи;

- визначає основні напрями діяльності органів і установ виконання покарань щодо захисту прав і свобод людини в умовах відбування кримінального покарання; забезпечує охорону слідчих ізоляторів, тюрем, лікувально-трудових профілакторіїв, виправно-трудових колоній, інших установ виконання покарань та об'єктів кримінально-виконавчої системи, правопорядок та безпеку в органах і установах; бере участь у розробленні та реалізації державних комплексних програм боротьби із злочинністю;

- контролює виконання актів законодавства з питань, що належать до його компетенції, вироків, постанов і ухвал судів, забезпечує розподіл та тримання засуджених до позбавлення волі та осіб, взятих під варту;

- здійснює переведення засуджених і осіб, взятих під варту, з однієї до іншої установи кримінально - виконавчої системи, передачу (екстрадицію) осіб, які звинувачуються у вчиненні злочинів, а також засуджених для відбування покарання в установах іноземних держав згідно із законами та міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України;

- аналізує результати діяльності органів і установ виконання покарань, складає довгостроковий та оперативний прогнози криміногенної обстановки і на їх основі вносить у встановленому порядку пропозиції щодо підвищення ефективності функціонування кримінально-виконавчої системи, забезпечення правопорядку та безпеки, посилення боротьби із злочинністю, інформує населення з цих питань через засоби масової інформації;

- організовує і контролює оперативно-розшукову діяльність, налагоджує взаємодію з відповідними підрозділами державних органів, які проводять таку діяльність, використовує банки даних оперативно-довідкової, розшукової, статистичної та іншої інформації, здійснює довідково-інформаційне обслуговування органів і установ виконання покарань, заінтересованих державних органів;

- організовує виконання актів амністії та помилування;

- забезпечує організацію виховної роботи з особами, яких тримають в установах кримінально-виконавчої системи, залучення до її проведення представників творчих спілок, громадських і релігійних організацій, трудових колективів, у взаємодії з Міністерством освіти України організовує професійну підготовку засуджених та їх загальноосвітнє навчання;

- вирішує за участю міських і районних органів внутрішніх справ і центрів зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України питання щодо надання допомоги особам, звільненим з місць позбавлення волі, в їх трудовому і побутовому влаштуванні;

- здійснює в межах повноважень, визначених законодавством, функції з управління майном підприємств і установ, що належать до сфери управління Департаменту;

- забезпечує здійснення заходів щодо виконання завдань з цивільної оборони і пожежної безпеки, стабільної роботи установ кримінально-виконавчої системи в умовах воєнного стану та надзвичайних ситуацій у мирний час, додержання правового режиму надзвичайного чи воєнного стану в разі його введення в Україні або в окремих її місцевостях, проведення карантинних заходів під час епідемій;

- забезпечує в межах своєї компетенції реалізацію державної політики щодо охорони державної таємниці, здійснює контроль за її збереженням у центральному апараті, в органах, установах, організаціях, навчальних закладах, на підприємствах, що належать до сфери його управління;

- затверджує структуру, штатний розпис органів і установ виконання покарань, визначає порядок застосування дійсних і умовних найменувань установ кримінально-виконавчої системи та присвоює їх;

- організовує проведення наукових досліджень, дослідно-конструкторських і проектно-технологічних робіт, забезпечує використання досягнень науки, техніки і набутого досвіду;

- координує роботу підприємств кримінально-виконавчої системи, пов'язану з сертифікацією, стандартизацією, метрологією, винахідництвом і раціоналізацією;

- організовує роботу з добору, розстановки та підвищення кваліфікації осіб рядового і начальницького складу та працівників кримінально-виконавчої системи;

- забезпечує згідно із законодавством правовий і соціальний захист осіб рядового і начальницького складу, працівників кримінально-виконавчої системи та членів їх сімей;

- представляє в установленому порядку осіб рядового і начальницького складу та працівників кримінально-виконавчої системи, які особливо відзначилися в роботі, до нагородження державними нагородами України, президентськими відзнаками;

- забезпечує створення системи власної внутрішньої безпеки;

- вживає заходів до забезпечення роботою осіб, яких тримають в установах кримінально-виконавчої системи, надає допомогу підприємствам, що належать до сфери його управління, у встановленні та стабілізації господарських зв'язків, бере участь у формуванні і розміщенні державного замовлення, укладає з цією метою контракти;

- контролює стан охорони праці і техніки безпеки, здійснює нагляд за додержанням правил, норм і вимог щодо безпечного проведення на гірничих підприємствах кримінально-виконавчої системи бурових і підривних робіт, за зберіганням, обліком і використанням за призначенням вибухових матеріалів, правильним використанням родовищ корисних копалин, захистом надр;

- визначає потреби установ кримінально-виконавчої системи в матеріально-технічних ресурсах, енергоносіях, продуктах харчування, капітальних вкладеннях на будівництво, реконструкцію і технічне переоснащення, виконання проектно-дослідних робіт і робіт з типового проектування об'єктів цих установ, забезпечує проведення єдиної політики з питань будівництва та реконструкції об'єктів Департаменту;

— бере участь у розробленні проектів загальнодержавних програм економічного та соціального розвитку, законів про Державний бюджет України;

— забезпечує установи кримінально-виконавчої системи інженерно-технічними засобами охорони і нагляду за особами, яких тримають в установах виконання покарань, спеціальними засобами захисту та активної оборони, системами зв'язку і управління, зброєю, боєприпасами, бойовою та спеціальною технікою, контролює їх розподіл, зберігання і використання;

— здійснює медичний контроль за станом здоров'я засуджених до позбавлення волі, осіб, взятих під варту, і осіб, яких тримають у лікувально-трудових профілакторіях, забезпечує надання їм необхідної медичної допомоги, належну санітарно-епідемічну обстановку в установах кримінально-виконавчої системи та на їх територіях, а також контроль за додержанням вимог з охорони довкілля і раціонального використання природних ресурсів в установах кримінально-виконавчої системи;

— налагоджує за дорученням Кабінету Міністрів України зв'язки з міжнародними організаціями, укладає угоди з відповідними органами іноземних держав про співробітництво у сфері виконання кримінальних покарань, боротьби із злочинністю та з інших питань, що належать до його компетенції;

— є головним розпорядником коштів державного бюджету, передбачених на утримання кримінально-виконавчої системи;

— фінансує органи і установи виконання покарань в межах затверджених асигнувань та коштів, одержаних від виробничо-господарської діяльності; організовує роботу з ведення бухгалтерського та статистичного обліку;

— є державним замовником поставки (закупівлі) продукції, виконання робіт, надання послуг для забезпечення потреб оборони і безпеки, проектування і будівництва об'єктів кримінально-виконавчої системи;

- видає в установленому порядку журнали, бюлетені, збірники нормативно-правових актів та інші матеріали з питань діяльності установ кримінально-виконавчої системи;

- здійснює інші повноваження, що належать до його компетенції.

У своїй діяльності Департамент також керується Конституцією і законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, Положенням про Департамент. ДДУПВП у межах своїх повноважень організовує виконання актів законодавства, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією. Департамент узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо удосконалення цього законодавства і в установленому порядку вносить їх на розгляд Президенту України та Кабінету Міністрів України.

Департамент має право:

- залучати спеціалістів центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій (за погодженням з їх керівниками) для розгляду питань, що належать до його компетенції;

- одержувати безоплатно в установленому законодавством порядку від міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органів виконавчої влади інформацію, документи і матеріали, необхідні для виконання покладених на нього завдань;

- скликати в установленому порядку наради, конференції, симпозіуми з питань, що належать до його компетенції.

Департамент у процесі виконання покладених на нього завдань взаємодіє з іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями, а також з відповідними органами іноземних держав.

Департамент у межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає накази, організовує і контролює їх виконання. Нормативно-правові акти ДДУПВП підлягають державній реєстрації в установленому порядку. Рішення Департаменту, прийняті в межах його компетенції, є обов'язковими для виконання центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та громадянами. У разі потреби Департамент видає разом з іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади спільні акти.

Очолює Департамент голова, якого призначає на посаду Президент України за поданням Прем'єр-міністра України. Голова Департаменту є одночасно й керівником ДКВС України і несе персональну відповідальність за виконання завдань ДКВС України. Голова Департаменту має чотирьох заступників (в тому числі одного першого заступника) і розподіляє між ними обов'язки.

Для погодженого вирішення питань у межах своїх повноважень, обговорення найважливіших напрямів діяльності в Департаменті утворюється колегія у складі голови, заступників голови за посадою, а також керівників структурних підрозділів Департаменту. До складу колегії можуть входити керівники інших центральних органів виконавчої влади, а також керівники органів і установ виконання покарань та підприємств, що належать до сфери управління Департаменту. Членів колегії затверджує та звільняє від виконання обов'язків Кабінет Міністрів України. Рішення колегії проводяться в життя наказами Департаменту.

До структури центрального апарату Департаменту входять такі основні підрозділи та служби:

- Управління справами;

- Управління організаційно-аналітичної роботи;

- Управління кадрів;

- Управління охорони, нагляду і безпеки;

- Управління організації оперативної роботи;

- Управління соціально-виховної та психологічної роботи;

- Управління інженерного забезпечення;

- Управління організації виробничої діяльності;

- Фінансове управління;

- Управління економіки та оплати праці;

- Контрольно-ревізійне управління;

- Управління охорони здоров'я;

- Відділ внутрішньої безпеки та розслідувань;

- Управління з керівництва діяльністю слідчих ізоляторів;

- Управління по контролю за виконанням судових рішень;

- Відділ державного нагляду за охороною праці та навколишнього середовища;

- Управління кримінально-виконавчої інспекції;

- Центр інформатизації та зв'язку;

- Відділ правового забезпечення та претензійної роботи;

- Відділ європейської інтеграції, міжнародного співробітництва, взаємодії із засобами масової інформації та зв'язків з громадськістю;

Науково-дослідний центр вивчення проблем діяльності та розвитку кримінально-виконавчої системи.

Територіальними органами управління Департаменту, відповідно до ст. 9 Закону, є управління (відділи) Державного департаменту України з питань виконання покарань в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, які утворюються для забезпечення виконання завдань ДКВС України. Структура і штати регіональних управлінь (відділів) затверджуються Департаментом.

Типова структура управління Департаменту в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі розроблена на підставі структури Департаменту і затверджена наказом ДДУПВП № 173 від 08.09.04. Цим наказом також затверджено штати і штатні нормативи органів, установ і навчальних закладів кримінально-виконавчої системи.

Територіальні органи управління здійснюють керівництво оперативно-службовою та фінансово-господарською діяльністю підпорядкованих їм органів і установ та виконують функції, які передбачені положеннями про територіальні органи управління. Положення про територіальні органи управління затверджуються Департаментом.

Кримінально-виконавча інспекція - це орган, який відповідно до ст. 13 КВК України та ст. 10 Закону виконує покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт, виправних робіт. Крім цього, кримінально-виконавча інспекція здійснює контроль за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, а також звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років.

Безпосередній контроль за виконанням вказаних вище видів кримінальних покарань та поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням протягом іспитового строку здійснюють міськрайонні та міжрайонні кримінально-виконавчі інспекції. В управліннях (відділах) Департаменту в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі створюються і функціонують відділи (сектори) кримінально-виконавчої інспекції, які здійснюють контроль за організацією та станом роботи підлеглих кримінально-виконавчих інспекцій та надають їм практичну і методичну допомогу.

Арештні доми відповідно до ст. 15 КВК України виконують покарання у виді арешту. В арештних домах тримаються повнолітні особи, а також неповнолітні, яким на момент постановления вироку виповнилося шістнадцять років і які засуджені за злочини невеликої тяжкості. Тимчасово, до створення арештних домів, особи, засуджені до арешту, відбувають покарання у слідчих ізоляторах Департаменту за місцем засудження. Засуджені до арешту відбувають весь строк покарання в одному слідчому ізоляторі в окремих постах або секціях.

Виправні центри є кримінально-виконавчими установами відкритого типу, які згідно ст. 16 КВК України призначені для виконання покарання у виді обмеження волі стосовно осіб, засуджених за злочини невеликої та середньої тяжкості, а також засуджених, яким цей вид покарання призначено відповідно до статей 82,389 Кримінального кодексу України.

Виправні колонії є кримінально-виконавчими установами закритого типу, що створюються для виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк та довічного позбавлення волі. Відповідно до ч. 2 ст. 18 КВК України засуджені до позбавлення волі відбувають покарання у виправних колоніях:

- мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання - особи, вперше засуджені до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності, злочини невеликої та середньої тяжкості, а також особи, переведені з колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання і колоній середнього рівня безпеки в порядку, передбаченому КВК України;

- мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання - чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за злочини невеликої та середньої тяжкості; жінки, засуджені за злочини невеликої та середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі злочини. У виправній колонії цього виду можуть відбувати покарання також засуджені, переведені з виховних колоній у порядку, встановленому ст. 147 КВК України;

— середнього рівня безпеки — жінки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі; жінки, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк в порядку помилування або амністії; чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за тяжкі та особливо тяжкі злочини; чоловіки, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі; чоловіки, засуджені за вчинення умисного злочину середньої тяжкості в період відбування покарання у виді позбавлення волі; засуджені, переведені з колоній максимального рівня безпеки в порядку, передбаченому КВК України;

- максимального рівня безпеки - чоловіки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі; чоловіки, яким покарання у виді смертної кари замінено довічним позбавленням волі; чоловіки, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк у порядку помилування або амністії; чоловіки, засуджені за умисні особливо тяжкі злочини; чоловіки, засуджені за вчинення умисного тяжкого або особливо тяжкого злочину в період відбування покарання у виді позбавлення волі; чоловіки, переведені з колоній середнього рівня безпеки в порядку, передбаченому КВК України.

Виховні колонії (або спеціальні виховні установи) відповідно до ст. 19 КВК України виконують покарання у виді позбавлення волі на певний строк стосовно засуджених неповнолітніх. Вони не поділяються на види за рівнями безпеки.

Слідчі ізолятори виконують функції виправних колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання і виправних колоній середнього рівня безпеки стосовно засуджених, які залишені для роботи з господарського обслуговування.

 

Співпраця органів та установ виконання покарань з іншими державними та недержавними організаціями

Діяльність органів і установ, які виконують кримінальні покарання, тісно пов'язана з роботою органів, які здійснюють досудове розслідування (дізнання, слідство), прокуратури та суду. Це обумовлюється тим, що діяльність всіх перелічених органів підпорядкована одній головній меті - забезпеченню ефективної боротьби зі злочинністю. Беззаперечним є той факт, що чим більш успішною буде діяльність одного органу, тим більш успішно виконуватимуть покладені на них завдання інші органи, які здійснюють боротьбу зі злочинністю.

Органи та установи виконання покарань тісно співпрацюють з органами дізнання та досудового слідства. Однією з форм їхньої співпраці є спрямована на профілактику злочинності, а також своєчасний і повний обмін інформацією щодо причин і умов, що сприяли вчиненню злочинів засудженими як під час відбування покарання, так і після звільнення їх з кримінально-виконавчих установ та закінчення строку покарань, що не пов'язані з позбавленням волі.

Така інформація може бути використана адміністраціями кримінально-виконавчих установ та кримінально-виконавчими інспекціями для усунення існуючих недоліків у їхній оперативно-службовій та виробничо-господарській діяльності. Органи розслідування надають інформацію про особу, яку було отримано під час розслідування кримінальних справ і яка може бути успішно використана адміністрацією кримінально-виконавчих установ для організації соціально-психологічної роботи із засудженими, тому, що дані, які містяться в особових справах засуджених (арештованих), є явно недостатніми та обмежуються лише анкетними даними та деякими іншими.

Органи розслідування можуть надати відомості про минулу злочинну діяльність засудженого, про виявлені під час розслідування окремі риси його характеру, дані, що характеризують поведінку засудженого до арешту в побуті та на виробництві, під час проведення розслідування та ін. В свою чергу, адміністрація кримінально-виконавчих установ у процесі здійснення соціально-психологічної роботи із засудженими під час відбування покарання глибоко вивчає особу засудженого і вся отримана інформація фіксується в індивідуальних програмах соціально-психологічної роботи із засудженими, які після звільнення засуджених з установ зберігаються в їх особових справах.

Надання отриманої про особу засудженого інформації органам досудового розслідування в разі вчинення ним злочину, як під час відбування покарання, так і після звільнення з установи, може значно сприяти слідчому в процесі розслідування кримінальної справи про такий злочин. Крім цього, адміністрація кримінально-виконавчих установ сприяє органам розслідування у розкритті раніше нерозкритих злочинів, що були вчинені особами, які відбувають покарання.

Зазначена робота здійснюється як шляхом проведення опера-тивно-розшукових заходів, так і шляхом переконання засуджених про доцільність явки з повинною. Діяльність органів і установ виконання покарань нерозривно пов 'язана із діяльністю судів. Вже під час судового розгляду кримінальної справи суд здійснює виховний вплив на підсудного, чим створює підґрунтя для успішної соціально-психологічної роботи із засудженим під час відбування покарання.

Саме суд встановлює вид і розмір кримінального покарання засудженому, від справедливості і доцільності якого залежить ефективність застосування до засудженого основних засобів виправлення і ресоціалізації. При розгляді справ про злочини, вчинені засудженими під час відбування покарання, суд може виявити причини і умови, що сприяли вчиненню цих діянь, і винести окрему ухвалу в адресу органів і установ виконання покарань щодо їх усунення, що буде сприяти підвищенню ефективності роботи цих органів.

На суд покладається обов'язок здійснення контролю за виконанням вироку. Відповідно до ч. 2 ст. 91 КВК України, адміністрація виправної колонії протягом трьох діб після прибуття засудженого до установи повинна повідомити суд, який постановив вирок про приведення його до виконання і про місце відбування покарання засудженим.

Лише суд на підставі матеріалів, наданих адміністраціями установ та органами кримінально-виконавчої інспекції, вирішує питання про застосування до засуджених амністії, умовнодострокове звільнення, заміну невідбутної частини покарання більш м'яким, звільнення засуджених від подальшого відбування через хворобу, звільнення від подальшого відбування покарання жінок, які стали вагітними або народили дітей під час відбування покарання.

В організації співпраці органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю, важлива роль належить прокуратурі, що координує діяльність правоохоронних органів і здійснює нагляд за дотриманням законності органами та установами виконання покарань під час виконання вироків судів в кримінальних справах.

Також налагоджено тісну співпраця органів та установ виконання покарань з органами внутрішніх справ за місцем проживання засуджених, які були звільнені з місць позбавлення волі, особливо у випадках встановлення за окремими їх категоріями адміністративного нагляду. Так, за 3 місяці до звільнення засудженого з кримінально-виконавчої установи, адміністрацією цієї установи направляється відповідне повідомлення до територіального органу внутрішніх справ за обраним засудженим, місцем проживання для попереднього вирішення питань його побутового та трудового влаштування.

Отримавши таке повідомлення, органи внутрішніх справ попередньо вивчають це питання і направляють до адміністрації установ відповідь про можливість побутового та трудового влаштування засудженого після його звільнення. Крім того, адміністрація установи безпосередньо за 20 днів до звільнення засудженого повторно інформує територіальний орган внутрішніх справ про те, що засуджений після звільнення прибуде до обраного ним місця проживання. Після прибуття засудженого до обраного місця проживання органи внутрішніх справ інформують адміністрацію установ про його постановку на облік та результати побутового влаштування.

При виконанні кримінально-виконавчою інспекцією ряду покарань, не пов'язаних із позбавленням волі, - виправних робіт, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт - проведення індивідуально-профілактичної роботи із засудженими за місцем їх проживання покладається чинним кримінально-виконавчим законодавством на територіальні органи внутрішніх справ. У таких випадках мету покарання може бути успішно досягнуто тільки за умови тісної співпраці між кримінально-виконавчою інспекцією та службою дільничних інспекторів міліції.

Порядок організації та здійснення співпраці між органами і установами ДДУПВП та територіальними органами внутрішніх справ регламентуються спільними міжвідомчими нормативно-правовими актами (як правило, наказами) Департаменту та МВС України.

Форми співпраці між установами і органами виконання покарань та органами внутрішніх справ не вичерпуються лише наведеними вище. Вони не є постійними, а змінюються, удосконалюються під впливом динамічних змін у соціально-економічній, політичній, духовній та інших сферах життя суспільства. Безперечним є тільки те, що досягнення мети кримінального покарання неможливе без найтіснішої співпраці установ і органів виконання покарань з іншими інститутами держави і суспільства в цілому.

З урахуванням викладеного, підкреслюючи важливість співпраці органів та установ виконання покарань з іншими державними та недержавними організаціями, можна зробити висновок, що така співпраця буде корисною для досягнення мети покарання винної особи у вчиненні злочину та її виправлення і ресоціалізації.
  1   2   3   4   5



Скачать файл (1604.5 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации