Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Конспект лекцій - Міжнародні кредитно-розрахункові і валютні відносини - файл 1.doc


Загрузка...
Конспект лекцій - Міжнародні кредитно-розрахункові і валютні відносини
скачать (1446 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc1446kb.04.12.2011 07:20скачать

1.doc

1   2   3   4   5   6   7   8   9
Реклама MarketGid:
Загрузка...
Тема 1.2. Валютні системи. Історія розвитку міжнародних валютних відносин.

  1. Паризька система золотомонетного стандарту.

  2. Генуезька система золотодевізного стандарту.

  3. Бреттон-Вудська валютна система.

  4. Кінгстонська (Ямайська) валютна система.

  5. Розвиток регіональних валютних угруповань.

  6. Особливості розвитку світової валютної системи на сучасному етапі.

Зміст валютної політики держави може змінюватися на різ­них історичних етапах залежно від типу економічної системи, рівня розвитку національного господарства, а також розвитку міжнародної валютної системи. Саме стан останньої у певний історичний період визначає загальні організаційні засади реа­лізації валютної політики у кожній країні. Адже якщо на на­ціональному рівні валютна політика юридично засновується на певному валютному законодавстві, тобто сукупності правових норм, котрі регламентують порядок здійснення операцій із ва­лютними цінностями в країні, то на міжнародному рівні може йтися лише про міждержавні валютні угоди, покликані узго­джувати міжнародні правові аспекти організації валютних опе­рацій. Сукупність таких угод у кожен конкретний історичний період і формує структуру міжнародної валютної системи, а відтак і зміст відповідної валютної політики.

Це означає, що на практиці розвиток міжнародної валютної системи відображає розвиток валютної політики, динаміку її цілей та елементів. Цей розвиток умовно поділяється на такі чотири основні етапи:

^ 1. Паризька валютна система (18671914 pp.) передба­чала функціонування золота як єдиного законного платіжного засобу в міжнародних розрахунках, тобто систему золотомонет­ного стандарту. Золото стало світовими грошима у процесі три­валої природної еволюції національних валютних систем, кожна з яких самостійно прийшла до золотомонетного стандарту. Тому на Паризькій конференції 1867 р. було закріплено вже по суті наявний стан справ, коли золото було визнано єдиною фор­мою світових грошей.

Основними характерними ознаками Паризької валютної системи були такі: 1) золото виконувало роль світових грошей; 2) імпорт та експорт золота були необмеженими; 3) регулюван­ня сальдо платіжного балансу здійснювалося за рахунок вве­зення та вивезення золота; 4) кожна національна валюта мала чітко визначений золотий вміст; 5) обмін національних валют здійснювався відповідно до вмісту в них золота.

Перевагами Паризької системи були: по-перше, універсаль­ність та одноманітність розрахунків як на національному, так і на міжнародному рівні; по-друге, забезпечення стабільності економічного середовища, що було зумовлено постійною купі­вельною спроможністю грошової одиниці, що давало змогу суб'єктам ринку планувати свою діяльність на значну перспек­тиву; по-третє, стабільність рівня процентних ставок і забезпе­чення рівноваги на внутрішньому грошовому ринку та балансу міжнародного руху капіталу.

Водночас недоліки цієї системи були пов'язані з тим, що вона вкрай обмежувала можливості реалізації валютної політики на національному рівні. При цьому головними завданнями валют­ної політики було:

  • підтримання паритету між національною валютою і золо­том на незмінному рівні;

  • виконання зобов'язань обмінювати національну валюту на золото в будь-яких кількостях за визначеним обмінним курсом;

  • нагромадження необхідних обсягів резервних активів для забезпечення грошової бази;

  • фінансування профіциту чи дефіциту платіжного балан­су шляхом переміщення золота від одного центрального банку до іншого;

  • підтримання режиму вільно плаваючих курсів з ураху­ванням ринкового попиту і пропозиції, але в межах "золотих точок" (якщо ринковий курс національної грошової одиниці відхилявся від паритету, заснованому на її золотому вмісті, то боржники розплачувалися за міжнародними зобов'язаннями золотом, а не іноземними валютами).

Таким чином, досягнення інших стратегічних цілей, окрім ста­більності національних грошей і валютного курсу, таких, напри­клад, як стимулювання економічного зростання і скорочення без­робіття, залишалися поза сферою впливу валютної політики. Врешті швидке зростання міжнародних товарних і фінансових ринків потребувало гнучкішого інструменту розрахунків, аніж золото. Золоті запаси зростали повільніше, ніж обсяги товарного виробництва, що породжувало нестачу грошової маси і платіжні кризи, а також стримувало економічне зростання і міжнародну торгівлю. Крім того, використання золотих монет для всіх видів розрахунків призводило до їх тезаврації, тобто осідання у приват­них сховищах, і виведення з обігу, що також обмежувало розра­хункові можливості господарського обороту.

Отже, Паризька система золотого стандарту спочатку спри­яла активізації зовнішньоторгових зв'язків та автоматичному вирівнюванню сальдо платіжних балансів, однак протидіяла активному державному втручанню в економіку через емісію, що з плином часу почало стримувати розвиток торгівлі і рух капіталів. Система припинила своє існування з початком Пер­шої світової війни, коли припинився розмін національних ва­лют на золото.

^ 2. Генуезька валютна система (1922 1929 pp.) заснову­валась на золотодевізному і золотозлитковому стандартах. її основні принципи такі: 1) здійснення міжнародних розрахунків не тільки за допомогою золота, а й національними валютами провідних країн (США, Великої Британії, Франції); 2) збере­ження золотих паритетів і вільного коливання валютних кур­сів; 3) забезпечення розміну на золото долара США, французь­кого франка та англійського фунта стерлінгів; 4) розмін валют інших країн на золото — через валюти провідних країн, роз­мінні на грошовий метал — девізи.

Девізами називали платіжні засоби в іноземній валюті, при­значені для здійснення міжнародних розрахунків. Конферен­ція 1922 р. у Генуї мала на меті встановити певний механізм для нормального функціонування міжнародної валютної сис­теми у післявоєнний період. Тому було рекомендовано відно­вити часткову конвертованість національних валют у золото тільки у вигляді злитків (золотозлитковий стандарт). Для того, щоб допомогти країнам, які залишилися без запасів золота, відновити національну валютну систему, було запропоновано їхні резервні активи виражати не лише у цьому металі, а й у валюті, яку можна було на нього поміняти (золотодевізний стан­дарт). Така ситуація була пов'язана з тим, що Перша світова війна поглибила розрив в економічному розвитку окремих країн. Так, основні світові запаси золота були зосереджені у США, Англії, Франції та Японії. Ці країни могли собі дозволи­ти валютні системи, засновані на золотозлитковому стандарті. В інпшх країнах в основу валютних систем був покладений зо­лотодевізний стандарт, що змушувало орієнтуватися їх на силь­ну іноземну валюту.

Основними засадами, на яких засновувалась валютна полі­тика в період дії Генуезької системи, були такі:

  • оплата сальдо платіжного балансу між країнами, що ви­користовували золотий стандарт, шляхом переміщення доро­гоцінного металу;

  • використання для формування центральними банками міжнародних резервів (крім золота) ще й іноземних валют, та­ких як фунт стерлінгів, французький франк і долар США;

  • обмеження можливостей зберігання й обміну золота при­ватними особами і використання його лише як засобу міжна­родних розрахунків;

  • встановлення режиму курсу національних валют на основі вільного плавання за умови збереження золотих паритетів.

Однак попри більшу гнучкість Генуезької валютної системи порівняно з Паризькою завдяки використанню для розрахунків національних валют нарівні із золотом, можливості реалізації валютної політики у системі, заснованій на золотому стандарті (нехай навіть в урізаному вигляді) залишалися обмеженими. А в умовах наростання економічної нестабільності відсутність необхідних важелів регулятивного впливу на валютні відноси­ни не сприяла збереженню цієї системи.

Серед головних причин, які зумовили відмову від Генуезь­кої валютної системи і крах золотого стандарту, назвемо такі:

  • випуск надмірної кількості паперових грошей, не забез­печених золотими запасами країн, наслідком чого були інфля­ція і девальвація валют;

  • відсутність належного механізму регулювання сальдо платіжного балансу, що забезпечувалося фізичним переміщен-

ням резервних активів у золоті, доступ до яких більшість країн світу мала тільки через валюти золотого стандарту;

  • невідповідність золотих паритетів Англії, Франції і США реальним макроекономічним показникам їхнього розвитку, що призводило до значних спекулятивних переміщень капіталів між трьома провідними країнами, зумовлюючи дестабілізую­чий вплив на курси валют;

  • протиріччя між темпами зростання світової економіки і торгівлі та наявністю необхідних резервних активів для забез­печення міжнародних розрахунків. В умовах збереження не­змінних паритетів національних валют стосовно золота очевид­ною стає недостатність дорогоцінного металу для виконання функції світових грошей;

  • початок Великої депресії в США і світової економічної кризи.

У США в період кризи банкрутства зазнали 10 тис. банків (40 % банківських установ країни), девальвація долара стано­вила 41 % , а офіційна ціна золота зросла з 20,67 до 35 дол. за тройську унцію (31,1035 г). Кризові явища швидко перекину­лися на Західну Європу, справляючируйнівний вплив на її еко­номіку. Довіра до девізів була підірвана, а єдина валютна сис­тема втратила економічне підґрунтя для подальшого функціо­нування.

Таким чином, Генуезька валютна система зберігала віднос­ну стабільність до світової економічної кризи, з початком якої більшість країн запровадили жорсткі заходи валютного кон­тролю, а деякі з них, такі як Німеччина, стали на шлях автаркії. Після цього єдина валютна система припинила своє існування.

У 1933 р. на міжнародній конференції у Лондоні було зроб­лено спробу повернутися до засад золотомонетного стандарту в міжнародній валютній системі. Однак провал переговорів з цього приводу привів до утворення трьох валютних зон: дола­рової (Канада, Ньюфаундленд і країни Латинської Америки), стерлінгової (країни Британської імперії, деякі країни Захід­ної Європи, а також Японія, Іран, Ірак, Єгипет) і зони франка (Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, Італія, Польща, та деякі країни Африки). У межах валютних зон рядові валюти країн-учасниць були прив'язані до золотого паритету центральної ва­люти такої зони.

Цей період характеризувався значною нестабільністю між­народних економічних відносин у зв'язку з систематичною де­вальвацією валют провідних країн із метою вирішення вну­трішніх проблем за рахунок конкурентів. Зокрема, Сполучені Штати вдалися у 1933 р. до девальвації долара з метою стиму­лювати експорт, незважаючи на наявність позитивного сальдо платіжного балансу. Інші країни діяли подібними методами. У 30-ті pp. XX ст. центральні банки багатьох країн за допомо­гою конкурентних девальвацій проводили валютну політику за принципом "розорення сусіда", не беручи до уваги, що погір­шення умов торгівлі для зовнішньоекономічних партнерів не­гативно позначиться і на національному господарстві. Про­те єдиним досягнутим ефектом такої політики було зростання вартості золотих резервів та обмеження їх кількості. Перешко­джаючи іноземній конкуренції, країни запроваджували високі митні тарифи, квоти та інші обмеження на імпорт, що скоро­тило міжнародну торгівлю майже удвічі.

Протягом 193р-х років неодноразові конференції з приводу реформування міжнародної валютної системи закінчувалися безрезультатно. З початком Другої світової війни вирішення валютних проблем було відкладено на невизначений термін.

^ 3. Бреттон-Вудська валютна система (19441971 pp.) — це система міждержавного золотодевізного (а по суті — зо-лотодоларового) стандарту, метою якої було забезпечити стабіль­ність обмінних курсів та конвертованість національних валют. Ключовими принципами цієї системи були такі:

  1. міжнародним платіжним засобом нарівні із золотом були визнані долар США й англійський фунт стерлінгів;

  2. долар міг обмінюватися на золото центральними банками й урядами інших країн за курсом 35 доларів за одну трійську унцію;

  3. прирівнювання валют одна до одної та їх обмін здійснюва­лися на основі офіційних валютних паритетів, виражених у золоті;

  4. кожна країна мала дотримуватися стабільного фіксовано­го курсу своєї валюти відносно долара і валют інших країн, для чого використовувалися валютні інтервенції;

  5. ринкові курси національних валют не мали відхилятися від золотих доларових паритетів більш ніж на 1 % ;

  6. міждержавне регулювання валютних відносин і узгоджен­ня валютної політики було покладене на МВФ.

Формування цієї системи припадає на період закінчення Другої світової війни, коли гостро постало питання про не­обхідність міждержавного регулювання валютних відносин. Для його вирішення у січні 1944 р. у курортному містечку Бреттон-Вудс (штат Нью-Гемпшир, США) було проведено міжна­родну конференцію, в якій взяли участь 730 представників із 44 країн світу. Підсумком переговорів стало утворення Міжна­родного валютного фонду, що відповідав за валютні курси, міжнародну ліквідність та короткострокові аспекти регулюван­ня платіжних балансів, а також Міжнародного банку рекон­струкції і розвитку, що відповідав за довгострокове кредитуван­ня і політику розвитку спочатку в країнах Західної Європи, еко­номіка яких була зруйнована війною, а пізніше і в країнах, що розвиваються.

Головні принципи реалізації валютної політики у період функціонування Бреттон-Вудської валютної системи такі:

  • спільне регулювання обмінних курсів національних ва­лют різних країн, які були фіксованими і взаємопов'язаними, для чого і було створено МВФ;

  • визначення кожною країною — членом МВФ золотого, вмісту своєї валюти і на цій основі фіксація обмінного курсу у валютах інших країн;

  • відсутність валютних обмежень і повна конвертованість національних валют за поточними операціями;

  • використання золота як засобу формування резервних активів і завершення міждержавних розрахунків;

  • заборона на здійснення девальвацій і зміну паритетів без дозволу МВФ.

Результати Бреттон-Вудської конференції відображали зрос­тання економічної могутності США, котрі нагромадили на той час 70 % світових запасів золота. Тому за збереження загаль­них принципів золотодевізного стандарту й остаточних розра­хунків золотом саме долар США було визнано головною резерв­ною валютою. У подальшому долар поступово витіснив золото з обігу, а Бреттон-Вудська валютна система досить швидко стала по суті доларовою, оскільки засновувалася на зобов'язаннях США підтримувати конвертованість доларів у золото.

Однак до кінця 60-х pp. XX ст. ситуація у світовій економіці суттєво змінилася. Це було пов'язано з такими основними факторами: по-перше, посилилися конкурентні позиції західноєв­ропейських країн та Японії; по-друге, профіцит платіжного балансу США змінився його дефіцитом; по-третє, прямі іно­земні інвестиції в Європу, витрати на війну з В'єтнамом, поси­лення внутрішньої інфляції сприяли вивезенню капіталів зі США; по-четверте, істотно скоротилися золоті резерви США (з 25 млрд дол. у 1949 р. до 11 млрд у 1970 p.); по-п'яте, система фіксованих валютних курсів сприяла "експорту" інфляції у країни з активним сальдо платіжного балансу (передусім Німеч­чину і Японію), що було зумовлено тиском на них з боку США з метою ревальвації їхніх валют.

Ці фактори стали причиною того, що золоті резерви США вже не могли покривати емісію доларів, що, у свою чергу, виклика­ло зниження довіри до американської валюти на світових рин­ках. Як наслідок, на початку 1971 р. вивезення капіталів зі США стало надзвичайно масштабним, що поступово набуло ознак панічної "втечі від долара" і посилило тиск на фіксований курс американської валюти та спекулятивні атаки проти неї на валют­них ринках. Золоті резерви США почали невпинно танути. У цей період Німеччина, а потім й інші західноєвропейські краї­ни та Японія відмовляються підтримувати долар шляхом фіксу­вання до нього курсів своїх валют. Врешті 15 серпня 1971 р. пре­зидент СШАР. Ніксон заявив про скасування конвертованості долара у золото, що фактично поклало край функціонуванню Бреттон-Вудської валютної системи.

Проблеми реалізації валютної політики у період дії Бреттон-Вудської системи були пов'язані з асиметричним характером останньої. Адже країна, валюта якої використовується як міжнародний резерв немає потреби здійснювати валютні інтер­венції для підтримання обмінного курсу власної валюти, а відтак немає потреби фінансувати дефіцит платіжного балан­су. Ці проблеми посилювались у міру послаблення економіч­них позицій США і Великої Британії, які погашали дефіцит своїх платіжних балансів національними валютами, зловжи­ваючи їх статусом як резервних валют. Як наслідок, стійкість резервних валют і довіра до них були підірвані.

Водночас валютна політика інших країн мала забезпечувати підтримання курсу головної резервної валюти — долара США — на незмінному рівні. Однак у європейських країнах за активного сальдо їхніх платіжних балансів у взаєминах зі США ва­лютні інтервенції неминуче призводили до збільшення внутріш­ньої грошової маси, що мало компенсуватися центральними бан­ками шляхом продажу цінних паперів і підвищення процент­них ставок. Протягом 1969—1971 pp. була проведена ревальва­ція німецької марки, швейцарського франка та австрійського шилінга. Утім така валютна політика призводила лише до над­мірного притоку капіталів і посилення спекулятивної гри на підвищення, що у кінцевому підсумку змусило центральні бан­ки відмовитися від підтримання курсу долара. Приміром, у пері­од кризи німецької марки у травні 1971 р. Бундесбанк був зму­шений в окремі дні скуповувати долари зі швидкістю 150 млн дол. на годину. З 1 по 9 лютого 1973 р. Бундесбанк витратив близько 6 млрд дол. на проведення інтервенцій для захисту фіксованого курсу німецької марки, а 1 березня 1973 р. купив 2,7 млрд дол., що стало рекордною сумою валютних інтервенцій.

Об'єктивна потреба корегування обмінного курсу резервної валюти у зв'язку з внутрішніми дисбалансами у країні-емітенті цієї валюти неминуче породжує хвилю спекуляцій. А гегемо­нія США у Бреттон-Вудській системі означала, що вони по суті переклали на своїх торгових партнерів турботу про підтриман­ня фіксованих курсів їхніх валют до долара шляхом проведен­ня валютних інтервенцій. Водночас такі об'єктивні фактори, як зміни міжнародної кон'юнктури, посилення інтеграційних процесів, активний розвиток фінансових ринків і світової тор­гівлі, зростання масштабів міжнародного руху капіталів при­звели в кінцевому підсумку до істотного зниження ефективності валютної політики, спрямованої на підтримання фіксованих валютних курсів. 16 березня 1973 р. міністри фінансів країн Європейського Співтовариства заявили, що відтепер курс їхніх валют відносно долара буде плаваючим. Місяцем раніше це зро­била Японія.

Таким чином, Бреттон-Вудська валютна система спочатку сприяла розвиткові світової торгівлі і виробництва. Однак по суті вона прирівнювала долар до золота, дозволяючи США постійно збільшувати дефіцит платіжного балансу, який із часом набага­то перевищив їхні золоті резерви. Тому в 1971 р. уряд Сполуче­них Штатів відмовився від обміну доларів на золото, що фактич­но означало завершення функціонування Бреттон-Вудської валютної системи. Зміна співвідношення сил у світовій економіці, поява у ній нових конкуруючих центрів підірвали структурні принципи валютної системи, що відображали американоцен-тризм у міжнародних господарських зв'язках.

^ 4. Ямайська валютна система 1976 р.) — це багатова-лютний стандарт, заснований на вільному виборі країнами — членами МВФ режимів валютних курсів. її основні принципи: 1) юридична демонетизація золота, відміна його офіційної ціни та золотих паритетів; 2) надання можливості країнам само­стійно встановлювати порядок визначення обмінного курсу: плаваючого, фіксованого чи змішаного; 3) запровадження стан­дарту СПЗ як колективної резервної валютної одиниці. На прак­тиці, однак, долар США зберіг своє значення як головного міжнародного платіжного засобу та резервної валюти.

Після краху Бреттон-Вудської валютної системи для пошу­ку виходу з кризи міжнародних валютних відносин у січні 1976 р. у м. Кінгстон на Ямайці було скликано нараду керівників МВФ, на якій були узгоджені нові параметри міжнародної валютної системи, ратифіковані країнами — членами МВФ шляхом вне­сення змін до його статуту у квітні 1978 р. Ямайська валютна конференція стала по суті компромісом між головними країна-ми-учасницями. Вона окреслила риси майбутньої валютної си­стеми та юридично закріпила ті зміни, які реально відбулися у міжнародних валютних відносинах, починаючи з 1971 р.

Вплив вимог Ямайської валютної системи на механізм про­ведення валютної політики визначається такими основними принципами її реалізації:

  • самостійний вибір режиму валютного курсу згідно з на­ціональними інтересами кожної країни, відповідно до стану її платіжного балансу та участі у міжнародній торгівлі;

  • гнучкість механізму реалізації валютної політики, яка використовує валютний курс як один із найважливіших інстру­ментів реалізації економічної політики держави;

  • вираження паритетів валют як у СПЗ або іншій спільній рахунковій одиниці, так і в будь-якій національній валюті, тільки не в золоті;

  • обов'язковість проведення валютних інтервенцій (індивіду­альних або колективних) у разі дестабілізації валютного ринку;

  • врахування у національній валютній політиці інтересів країн-партнерів, особливо тих, чиї валюти використовуються під час здійснення інтервенцій.

Проте головним результатом Ямайської угоди слід вважати те, що національна валютна політика відтепер уже не мала об­межуватися жодними міжнародними правилами щодо валют­них курсів. А свобода вибору режимів валютних курсів та вар­тісного еталону для встановлення валютного паритету фактич­но стали основою для функціонування багатовалютного стан­дарту, тобто використання в якості світових грошей валют різ­них країн.

Утім плани засновників Ямайської валютної системи щодо створення універсальної світової валюти на базі стандарту СПЗ так і не реалізувалися. Навпаки, усунення золота з валютної системи, міжнародних розрахунків і кредитних відносин зу­мовило зростання притоку американської валюти у міжнарод­ний платіжний оборот. Під прикриттям СПЗ нерозмінний на золото долар фактично зберіг своє значення світових грошей. Річ у тім, що СПЗ використовується в обмежених сферах — ви­ключно в операціях МВФ, здебільшого як коефіцієнт перерахун­ку національних валют, визначення квот країн-членів, обліку доходів і витрат фонду. Обсяги емісії СПЗ обмежені й у міжна­родних розрахунках вони безпосередньо не використовуються. З відмовою від золотого вмісту СПЗ виникла проблема з їх за=-безпеченням, оскільки обмінний курс СПЗ встановлюється на базі валютного кошика з чотирьох валют (долар США, євро, англійський фунт стерлінгів та японська єна), у складі яких 45 % належить долару. Отже курс СПЗ залежить передусім від вартості американської валюти. Як наслідок, долар зберіг своє значення як міжнародний платіжний засіб і резервна валюта, а замість золотодоларового стандарту чи стандарту СПЗ виник доларовий стандарт. При цьому частка доларових активів у світових валютних резервах перебуває на рівні 70 % .

Крім того, демонетизація золота не завершена повною мірою, і воно залишається важливим резервним активом (до 15 % у структурі світових резервів), а режим плаваючих валютних курсів так і не забезпечив належної стабільності на світових валютних ринках. Тому реформування міжнародної валютної системи на основі рішень Ямайської конференції так і не стало ефективним засобом вирішення тих проблем у валютних відносинах, які виникли ще у рамках Бреттон-Вудської системи.
5 та 6 питання виноситься на самостійне опрацювання.

Тема 1.3. Валютні операції.

  1. Угоди з негайною поставкою.

  2. Поняття форвардної операції.

  3. Загальна характеристика валютного ф’ючерсу.

  4. Поняття валютного „свопу”. Класифікація „свопових” операцій.

  5. Загальна характеристика валютного опціону. Види опціонів.

  6. Депозитні валютні операції.


Сутність, види та цілі конверсійних операцій

Валютні операції поділяються на поточні конверсійні операції з негайною поставкою валюти та поточні депозитно-кредитні операції, а також строкові операції, поставка валюти за якими відбудеться в майбутньому. Поточні конверсійні операції, а та­кож поточні депозитно-кредитні операції становлять основну ча­стку валютних операцій. На них на світових ринках припадає майже 90% обороту ринку.

1. Поточні операції з негайною поставкою валюти називають­ся ще операціями «спот» (spot). їх сутність полягає в купівлі-продажу валюти на умовах її поставки банками-контрагентами на другий робочий день з дня укладення угоди за курсом, зафіксо­ваним у момент її укладення. При цьому враховуються робочі дні в країнах валют, з якими укладаються угоди, тобто якщо наступ­ний день за датою угоди є неробочим для однієї валюти, термін поставки валют збільшується на один день. Наприклад, для угод, укладених у четвер, термін поставки валюти — понеділок, у п'ятницю — вівторок.

За угодами спот поставка валюти здійснюється на рахунки, які вказані банками-отримувачами. Дводенний термін переказування валют за укладеною угодою раніше обумовлювався труднощами здійснення його в коротший термін. Однак значне поширення за­собів зв'язку (СВІФТ), систем електронних міжбанківських переказів (ЧІПС у США, ЧАПС у Лондоні, СЕП в Україні), комп'ю­терної обробки операцій дає змогу сьогодні значно прискорити переказування валюти. Про це свідчить поява таких операцій, як розміщення одноденних депозитів (overnight — розрахунки «сьо­годні на сьогодні»), або валютних операцій з розрахунками today («сьогодні на сьогодні»), tomorrow («сьогодні на завтра»).

Разом з тим традиційно базовою валютною операцією є угода спот і базовим курсом — курс спот. Саме на базі курсів спот роз­раховуються інші курси угод на валютному ринку — крос-курси, курси форвардних і ф'ючерсних угод.

Валютні операції з негайною поставкою є наймобільнішим елементом валютної позиції і містять у собі відповідний ризик. Зміна курсу може зумовити або великі прибутки, або великі зби­тки. Для запобігання ризикам валютні дилери проводять еконо­мічний та технічний аналіз руху курсу. У результаті аналізу вони віддають перевагу «довгій» (купівля валюти) або «короткій» (продаж валюти) позиціям для конкретної валюти, щодо якої во­ни укладають угоду. При появі нових повідомлень протягом дня оцінка тенденцій валютного ринку дилерами та напрямки валют­них операцій можуть неодноразово змінюватись.

Укладаючи валютні угоди з негайною поставкою, банки дають доручення про переказування проданої валюти і на використання придбаної валюти, не очікуючи отримання письмового підтвер­дження про купівлю або продаж від контрагента. При великих оборотах валюти банки вимагають від клієнтів перераховувати на свої рахунки відповідні кошти (заставу), щоб запобігти ризикам неплатежу.

За допомогою операцій спот банки забезпечують потреби своїх клієнтів в іноземній валюті, перелив, капіталів, у тому числі «гарячих» коштів, з однієї валюти в іншу, здійснюють арбітражні та спекулятивні операції.

Крім ризику валютних позицій, для банку існує ще ризик не-переказу покриття у зв'язку з коливаннями курсів на валютних ринках. Різниця в часі роботи регіональних та міжнародних ва­лютних ринків веде до того, що зазвичай банк переказує продану валюту до отримання інформації про зарахування на його раху­нок суми придбаної валюти. У зв'язку з цим банки встановлюють для своїх клієнтів ліміти незавершених операцій, тобто загальну суму валютних угод, за якими ще не надійшла інформація про переказ валюти. Використання електронних засобів інформації і комунікацій зводить до мінімуму розрив між зарахуванням на рахунок банку коштів та отриманням ним інформації про це. Сьогодні строкові валютні операції досить популярні, оскіль­ки вони дають змогу не тільки страхувати ризики, а й ще мати великі прибутки на торгівлі валютними контрактами. Укладення валютних строкових угод відбувається на спеціалізованих біржах у великих міжнародних фінансових центрах, таких як Лондон (Лондонська біржа фінансових ф'ючерсів — LIFFE), Чикаго (Чи­казька біржа опціонів — СВОЕ), Нью-Йорк (Нью-Йоркська ф'ючерсна біржа — NYFE).

Курс валют за строковими угодами розраховується на базі ку­рсу спот та відсоткових ставок за депозитними вкладами в краї­нах відповідних валют. Вплив відсоткових ставок на курс стро­кових операцій пов'язаний з тим, що для купівлі валюти в май­бутньому необхідно буде взяти позику або зняти з депозиту, сплативши при цьому відсоток за кредит, або втративши його за вкладом. Водночас розміщення придбаної валюти на депозит приносить відсоток.

Конверсійні операції — це угоди агентів валютного ринку за купівлі-продажу (конверсії) певних сум грошей однієї країни на валюту іншої країни за погодженим курсом на певну дату.

Можна виділити кілька цілей конверсійних операцій:

  • обмін валют при міжнародній торгівлі, здійсненні туризму, інвестицій;

  • спекулятивні операції;

  • хеджування валютних ризиків.

Валютний ринок — це сукупність усіх конверсійних операцій, розрахунки і надання в позичку іноземної валюти на певних умо­вах. Поточні конверсійні операції становлять основну частину валютних операцій, в англійській мові вживається термін Foreign Exchange Operations, скорочено Forex або FX.

Конверсійні операції поділяються на дві групи:

  • операції з негайною поставкою валюти або поточні конвер­сійні операції;

  • термінові валютні конверсійні операції.

Учасниками ринку Forex насамперед є банки, що здійснюють основні операції за заявкою своїх клієнтів — експортерів та ім­портерів, інвестиційних фондів, страхових компаній, хеджерів та спекулянтів. У комерційних банках акумулюються кошти клієн­тів, якими вони можуть управляти, до того ж вони виконують операції й у своїх інтересах за рахунок власних коштів.

У ринку Forex також активно беруть участь валютні біржі, центральні банки. Останні управляють рівнем валютного курсу, виходячи на ринок із валютними резервами країни, тобто прово­дять інтервенції для підтримки валютної стратегії. Найбільший вплив на світовий валютний ринок справляють центральні банки в США — Федеральна Резервна система (United States Federal Reserve), у Німеччині — Бундесбанк (Deutsche Bundesbank), у Японії — Банк Токіо (Bank of Tokyo) й у Великобританії — Банк Англії (Bank of England). В Україні найбільший вплив на курс національної валюти здійснює Національний банк України (НБУ).

.Крім банків, активну роль на ринку виконують брокерські компанії або брокерські доми. Вони є посередниками між ве­личезною кількістю учасників ринку — комерційними банка­ми, інвестиційними фондами, страховими компаніями, дилінговими центрами і приватними інвесторами.

^ Валютні операції на умовах спот

Для банків та їхніх клієнтів — міжнародних торговців, експо­ртерів та імпортерів дуже важливо знати не тільки курс конвер­тації валют, а й дату, коли на їх рахунок зарахують куплені ва­лютні гроші. При великих грошових оборотах необхідно чітко контролювати свою ліквідність і платоспроможність. Тому в бан­ківській практиці важливого значення набуває «дата валютування» (value date) — дата виконання умов угоди, тобто фізичного переміщення коштів. Датами валютування даної валюти можуть бути тільки робочі дні, крім вихідних і святкових. У світовій практиці заведено проводити конверсійні операції між банками На другий робочий банківський день, тобто на умовах спот (spot). Умови розрахунків спот необхідні для контрагентів угоди для то­го, щоб протягом поточного і наступного днів зручно обробити необхідну документацію, оформити платіжні документи для ви­конання умов угоди.

Дата операції — це дата укладення угоди, коли продавець по­годжується продати, а покупець придбати іноземну валюту. На що дату операції відображаються в бухгалтерському обліку, та­кож починається нарощування результату переоцінювання та ін­ших доходів (видатків).

Наприклад: два банки в понеділок 05.02.2001 р. уклали угоду про конверсійну операцію на умовах спот. Тоді дата валютування припадає на середу 07.02.2001 р. При здійсненні угоди в четвер 09.02.2001 р. дата валютування вже буде в понеділок 13.02.2001 р. Дні 05.02.01 та 09.02.01 вважаються датами укладення угоди.

Усі головні валюти торгуються на умовах спот. Але так само існує практика проведення конверсійних операцій із датою валю­тування до споту — «сьогодні» (today) і «завтра» (tomorrow). Це може бути пов'язане з інтересами клієнтів або з особливостями торгівлі національними валютами різних країн. Наприклад, осно­вні торги по українській гривні (UAH) або російському рублю (RUR) до американського долара проводяться з датою валютування «сьогодні». Пояснюється це тим, що і в Україні, і в Росії банки встигають підготувати всі платіжні документи і розра­хуватися національною валютою в день укладення угоди, а розрахунки в доларах США американські банки починають проводити тоді, коли в Європі вже вечір, тобто є реальний час для контрагентів підготувати необхідні документи і відправити валюту.

Конверсійні операції з євро (EUR), англійським фунтом стер-іінгів (GBP), швейцарським франком (CHF) до гривні українські банки звичайно проводять із датою валютування «завтра» (torn), оскільки європейські банки починають працювати практично од­ночасно з українськими банками і їм потрібен час для опрацювання платіжних документів.

Для поточної конверсії долара в канадські долари (USD/CAD) дата валютування буде завтрашнім днем, що обумовлено терито­ріальною близькістю США і Канади.

На ринку завжди є два типи учасників — маркет-мейкери (market-maker) і маркет-тейкери (market-taker), або, як їх ще нази­вають, маркет-юзери (market-user).

Маркет-мейкер — активний учасник ринку, який зв'язує по­купців та продавців, виставляє курси валют і диктує свої умови.

Маркет-тейкер — пасивний учасник ринку, що запитує коти­рування і слабко впливає на ситуацію на ринку, його діяльність залежить від маркет-мейкерів. Проте якщо маркет-тейкери воло­діють значними капіталами і виходять із ними на ринок, то маркет-мейкерам доводиться коректувати свої котирування. Звичай­но це дрібні комерційні банки, клієнти банків — різні фонди, компанії, спекулянти, хеджери, фізичні особи. Слід зауважити, що і великий банк може бути маркет-тейкером, якщо він запитує валютний курс в іншого банку. Маркет-тейкер завжди перебуває в більш невигідному становищі порівняно з маркет-мейкером: він завжди купує дорожче, а продає дешевше.

Важливо для себе визначити, ким ви є на ринку, щоб не поми­литися, з якої сторони курсу ви укладаєте угоду. Наприклад, банк AAA запитує курс євро до долара США в банку ВВВ. Банк ВВВ у даному разі є маркет-мейкером і виставляє курс 0,9870/0,9880. У даному прикладі банк ВВВ купує євро (продає долар США) за ціною 0,9870, а продає євро (купує долар) за ціною 0,9880. Банк AAA, у свою чергу, є маркет-тейкером і продає євро за курсом 0,9870 (купує долар США), а купує євро (продає долари США) за курсом 0,9880.

На розмір спреду впливає кілька причин:

  • Статус контрагента і характер відносин між контраген­тами. Розмір спреду більший для клієнтів банку, ніж для інших банків на міжбанківському ринку. Якщо між банками-контрагентами протягом ряду років склалися стійкі позитивні відноси­ни, відсутні випадки невиконання умов угод і дилери банків доб­ре знають один одного, то розмір спреду більш вузький.

  • ^ Ринкова конюнктура. В умовах, коли курс швидко зміню­ється, розмір спреда звичайно більший. Наприклад, в умовах різкої зміни курсу долара на міжнародних ринках багато банків буде ко­тирувати за угодами не менше 10 пунктів, а не 3—5 як звичайно.

  • ^ Котирувала валюта та ліквідність ринку. Розмір спреду бі­льший при котируванні банком рідкісних, «екзотичних» валют або за угодами на менш ліквідному ринку.

  • ^ Сума угоди. Чим більша сума угоди, тим менший спред, тому що маркет-мейкеру вигідно робити угоди з великими сумами — у нього більший прибуток, а витрати ті ж самі.

^ Валютна позиція

Валютна позиція банку — співвідношення (різниця) між су­мою активів та позабалансових вимог у певній іноземній валю­ті та сумою балансових і позабалансових зобов'язань у цій са­мій валюті.

^ Активи та позабалансові вимоги — це активи, які облікову­ються на певний день у балансі, тобто є у розпорядженні банку на цей час, та активи, які банк одержить у майбутньому (купівля певної валюти за угодами форвард, ф'ючерс, опціон та майбутні надходження у валюті у вигляді доходу).

^ Балансові та позабалансові зобов'язання — це зобов'язання банку на певний день у балансі перед клієнтами та контраген­тами та зобов'язання банку у майбутньому (продаж певної ва­люти за угодами форвард, ф'ючерс, опціон, майбутні збитки в певній валюті).

^ Валютна позиція відкрита — сума активів та позабалансових вимог у певній іноземній валюті не збігається із сумою балансових і позабалансових зобов'язань у цій самій валюті. Відкрита валютна позиція містить додатковий ризик у разі зміни валютного курсу.

^ Валютна позиція відкрита довга — сума активів та позабала­нсових вимог перевищує суму балансових і позабалансових зо­бов'язань у кожній іноземній валюті. Банк із такою позицією мо­же зазнати втрат у разі підвищення курсу національної валюти відносно іноземної.

^ Валютна позиція відкрита коротка — сума балансових та по­забалансових зобов'язань перевищує суму активів і позабалансо­вих вимог у кожній іноземній валюті. Банк із такою позицією може зазнати додаткових втрат у разі підвищення курсу інозем­ної валюти відносно національної.

^ Валютна позиція закрита — сума активів та позабалансових вимог збігається із сумою балансових та позабалансових зо­бов'язань у кожній іноземній валюті.

Кожна відкрита валютна позиція щодня переоцінюється та може показати як збитки, так і прибуток, але це — валютний ризик, тобто при зміні курсу валюти можна зазнати значних втрат.

При цьому довга відкрита валютна позиція показується зі знаком плюс, а коротка відкрита валютна позиція — зі знаком мінус.

На розмір відкритої валютної позиції банку впливають:

  • купівля та продаж готівкової та безготівкової іноземної ва­люти, усі строкові угоди — форварди, опціони, ф'ючерси та ін.;

  • одержання іноземної валюти у вигляді доходів або витрат та нарахування доходів і витрат, які обліковуються на відповідних рахунках. (Коли банк одержує дохід або збиток в іноземній ва­люті, він обліковується в національній валюті на день валюту­вання. Наприклад: банк одержав дохід на суму 1000 дол. СІЛА, що на день одержання за курсом НБУ становило 5445 грн, але на другий день при зміні курсу НБУ це буде вже друга сума, напри­клад 5435 грн);

  • купівля (продаж) основних засобів та товарно-матеріальних цінностей за іноземну валюту;

  • надходження коштів в іноземній валюті до статутного фонду;

  • погашення банком безнадійної заборгованості в іноземній валюті (списання якої здійснюється з відповідного рахунку витрат;

  • формування резервів в іноземній валюті за рахунок витрат;

  • інші обмінні операції з іноземною валютою.

Дилери банків за робочий день роблять велику кількість опе­рацій із різними валютами, і їхнє завдання полягає в тому, щоб не допустити відкритої позиції банку, що може привести до значних збитків.

Для запобігання валютному ризику для комерційних банків України НБУ встановлює нормативи відкритої позиції.

Практика укладання угод на ринку поточних конверсійних операцій.

Ордери, що застосовуються на ринку конверсійних операцій

На практиці дилери банків укладають угоди по телефону або за допомогою трансакційної системи Reuters Dealing. Коли угода здійснюється по телефону, її основні параметри дилер записує вручну, заповнюючи так званий тікет (tiket). При укла­данні угоди за допомогою Reuters Dealing тікет формується ав­томатично. Тікет — це папір визначеної форми, де вказуються усі параметри угоди. На кожну операцію дилер виписує окремий тікет.

Основні параметри угоди, що обговорюються дилерами:

  • суми і валюти операції;

  • курс здійснення угоди;

  • дата валютування;

  • основна траса платежу і реквізити контрагентів.

Якщо дилери уклали угоду й обумовили її основні реквізити, то потім змінити щось можна тільки за згодою обох сторін.

Трансакційна система Reuters Dealing дає змогу укладати угоди і вести переговори в режимі двостороннього зв'язку з рі­зними банками світу. Кожний банк, який є кореспондентом дилінгової системи компанії Reuters, має один або кілька чоти-рилітерні коди. На даний момент більше 6000 банків, брокер­ських компаній із різних країн світу є учасниками дилінгової системи.

Зазвичай зазначення долара США як базової валюти в запиті опускається, якщо ж запитується котирування крос-курсу, то вка­зуються і базова валюта, і валюта котирування.

Цифра, що вказується біля назви валют, позначає запитувану суму валюти в мільйонах. Якщо запитується котирування на суму валюти меншу від одного мільйона, ця сума записується у вигля­ді десяткового дробу, наприклад:

Дуже часто на практиці банки проводять один з одним по кілька операцій у день, і в них виникають зустрічні платежі в однаковій ва­люті. Для зменшення операційного та кредитного ризику та для еко­номії часу, банки застосовують взаєморозрахунки на основі неттингу.

Неттинг — взаємозалік зобов'язань між банком та банками-партнерами за кожною валютою, з якою проводяться операції. Взаємозалік здійснюється на кожну дату валютування, зазначену під час укладення валютообмінних угод між банками.

Наявність в обох контрагентів копії тексту переговорів, достовірність якого гарантована агентством Рейтер, гарантує виконання умов угоди.

За конверсійними операціями переважно використовуються три види ордерів — маркет, ліміт та стоп. Слід зауважити, що на ринку деривативів ордерів набагато більше.
1   2   3   4   5   6   7   8   9



Скачать файл (1446 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации