Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Контрольная работа - Этнопсихология - файл 1.doc


Контрольная работа - Этнопсихология
скачать (119 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc119kb.04.12.2011 07:26скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

Реклама MarketGid:
Загрузка...
Міністерство освіти та науки України

Краматорський економіко-гуманітарний інститут

Костянтинівський навчальний центр

Контрольна робота


з дисципліни: Етнопсихологія
Варіант № 7
Виконала: Студентка 1 курсу

Групи ПС-04-2м/з

Прокоф΄єва Любов Романівна

Перевірив викладач: ст. викл. Бондаренко О.Е.


2009-2010 н.р.

План:


1. Специфіка міжнаціональних стосунків. 3 стр.


2. Етнопсихологічні особливості

українського народу. 9 стр.
1. Специфіка міжнаціональних стосунків.


Політизація міжнаціональних відносин є однією з найбільш небезпечних загроз, здатних спричинити соціальну дезінтеграцію, оскільки за таких умов будь-які проблеми набувають етнополітичного забарвлення. Політизація етнічності перешкоджає ствердженню громадянської ідентичності, переходу до демократичних форм суспільно політичного життя, загальнонаціональній консолідації. Тому провідними принципами державної політики у цій сфері є деполітизація міжнаціональних відносин та забезпечення права громадян на збереження і розвиток своєї етнокультурної самобутності. Основою державної політики в

сфері міжнаціональних відносин має бути визнаний пріоритет індивідуальних прав над колективними правами, тобто прав людини над правами спільнот. Як наслідок, державна політика у сфері міжнаціональних відносин повинна передбачати наступне:

1. Розв’язання соціальних, економічних і культурних проблем та інтеграцію в українське суспільство осіб, депортованих за етнічною ознакою. Це вимагатиме надання державної адрес ної допомоги передусім постраждалим громадянам та їх нащадкам, а не спільнотам. Такий підхід перешкоджатиме політизації етнічності та присвоєнню політичними активістами національних меншин монопольного права виступати від імені всієї етнічної спільноти.

2. Розробку і запровадження заходів, спрямованих на забезпечення гарантованого законодавством України права на національно-культурну автономію. Це передбачає удосконалення нормативно-правової бази функціонування національно-культурних товариств (регламентація напрямків, заходів і процедур діяльності, забезпечення доступу до регіональних і загальнонаціональних ЗМІ тощо), створення сприятливих умов для участі громадян в житті національних культурних об’єднань. Враховуючи гарантоване законодавством України право самостійно визнавати чи не визнавати себе представником тієї чи іншої національної меншини, визначальними умовами державної підтримки має стати особиста участь і документально зафіксоване членство громадянина в національно-культурному об’єднанні тієї чи іншої національної меншини.

3. Прийняття Концепції державної етнонаціональної політики, яка має врегулювати міжнаціональні відносини та закласти нормативно-правовий фундамент для подальшого співробітництва між органами державної влади та національними меншинами України.

4. Розробку ефективних заходів, в тому числі удосконалення нормативно_правового механізму, протидії проявам розпалювання міжнаціональної ворожнечі.При розробці та впровадженні заходів гуманітарної політики необхідно враховувати соціокультурну специфіку представників різних регіонів та етнічних груп України, ціннісно_смислові орієнтації громадян, їхні прагнення і можливості. Це дозволить посилити дієвість програм відродження культури та розвитку гуманітарної сфери, в тому числі і завдяки більшій «адресності» конкретних заходів.

Національні відносини завжди пов'язані з вирішенням певних етнічних проблем, які стосуються умов виживання і розвитку етносів (проблеми території, політичної влади, мови, культури, традицій, збереження самобутності тощо). Об'єктивною передумовою виникнення та розвитку національно-етнічних відносин є існування окремих етнічних спільнот, що відрізняються своїми етнокультурними особливостями (народів, націй). За даними ООН, у більш ніж 220 державах світу існує понад 3 тис. етнічних спільнот. Багато з них проживають компактно, деякі перебувають за межами однієї країни. Таким етносом є й українці, великі етнокультурні групи яких проживають за кордоном.

Національні відносини ніколи не існують поза іншими суспільними явищами (політичними, духовними, соціальними, економічними тощо). Суб'єкти таких відносин часто демонструють особливості своєї етнічної свідомості та самосвідомості. Тому міжнаціональні відносини, навіть маючи стійку об'єктивну основу, розгортаються у сфері почуттів, ілюзій, національних міфів та упереджень.

Національні відносини завжди мають ідеологічний характер, перебувають на перетині культур. Суб'єктами їх є, як правило, окремі етнічні утворення, хоч інколи й окремі суспільні групи та страти населення. Зважаючи на те, що сучасні етнічні проблеми існують у межах державних утворень, найчастіше ведуть мову про взаємини між титульними націями і національними меншинами.

До титульних належать нації, що компактно проживають на певних територіях, дають назву існуючому державному утворенню (українці в Україні, естонці в Естонії та ін.). До національних меншин відносять етнонаціональні групи, що не належать до титульних націй (російське населення в Балтії, німці в Поволжі та ін.). Існують і багатонаціональні держави, в яких питома вага нетитульних націй не менша порівняно з основним населенням (Швейцарія). Відносити такі етноси до національних меншин некоректно ні в політичному, ні в культурному сенсі: спільність етнічної долі, культур, навіть національних стереотипів робить усі національні утворення в поліетнічних країнах формально рівноправними.

В Україні як багатонаціональній державі, за даними перепису 1989 p., проживало до 130 етнічних спільнот чисельністю понад 52 млн. осіб. Це свідчить про те, що міжнаціональні відносини є одним з найважливіших чинників її сучасної внутрішньої політики.

Оскільки в Україні існують щонайменше три великі лінгвоетнічні групи (до 40 % тут — українці, що говорять українською мовою, майже 33 % — російськомовні українці та до 21 % — російськомовні росіяни), складною є і лінгвістична ситуація. У неофіційному спілкуванні, згідно з дослідженням українських учених, переваги не набула жодна з цих мов, водночас на рівні державних інституцій простежується намагання підняти значення української мови як державної.

Міжнаціональні відносини виявляються в економічному, культурному, мовному та інших аспектах. Часто в них домінують різними своїми гранями питання соціальної справедливості.

Економічні національно-етнічні відносини спрямовані на задоволення економічних потреб етнічних утворень. Економічні потреби можуть формуватися як стихійно, через особливості історичного розвитку (наприклад, у середньовічній Європі більшість капіталів, нагромаджених завдяки лихварництву, концентрувалася в руках єврейського населення через релігійні упередження християнства), так і завдяки політиці держави (заборона в Південно-Африканській республіці чорношкірому населенню займатися управлінською, адвокатською та іншими видами діяльністі). Ці відносини втілені в існуючому суспільному розподілі праці, в системі економічних зв'язків між різними національно-етнічними утвореннями. Не завжди це є наслідком свідомої практики держави. Так, в Україні завдяки особливостям розселення російської етнічної групи (переважно в центрах урбанізації) відсоток росіян, зайнятих в інтелектуальній сфері, помітно вищий, ніж українців.

Політичні етнонаціональні відносини стосуються передусім рівної участі всіх етнічних утворень у реалізації політичної влади в країні та вирішенні найважливіших проблем державного життя. Вони спрямовані на реалізацію громадянських прав і свобод представників різних етнічних груп. Про невирішеність політичних проблем етнічних груп свідчила відсутність виборчих прав в афроамериканського населення до часів Громадянської війни в США. Часто важливими щодо цього є питання державного устрою: є країна федеративним утворенням на демократичних засадах, де передбачено широку участь національних меншин у реалізації владних повноважень, чи вона має унітарний характер.

Етнонаціональні відносини у сфері культури створюють можливості для контактів культур різних етнічних груп. Загалом весь спектр етнонаціональних явищ реалізується не лише існуванням багатьох національностей у межах певної держави, а й завдяки системі етнонаціональних інтересів. Ці інтереси стосуються збереження їх самобутності, розвитку економіки, культури етнічних груп, тобто усвідомлюваного національного самоутвердження. Відповідно перед етносоціологією постає питання націоналізму.

Націоналізм — теорія і практика етнічних відносин, які грунтуються на самоідентифікації нації у вирішенні своїх проблем, реалізуються у різноманітних формах діяльності, зумовлених специфікою економічного, політичного, духовного розвитку країни, традиціями, суспільною психологією тощо.

Як суспільний рух, він зародився одночасно в розвинутих країнах Західної Європи (Англія, Франція) внаслідок загального розвитку політичної та соціально-економічної системи цих країн, а також у багатоетнічних країнах імперського типу (Австро-Угорщина, Росія) — внаслідок протестів нетитульних етнонаціональних груп проти національного гноблення та нерівності.

Радянська соціологія трактувала націоналізм як систему установок і політичних ідей щодо винятковості, переваги власного народу над іншими, небажання інтегруватися з іншими народами, а також як дії, спрямовані на їх дискримінацію.

Однак після розпаду політичної та ідеологічної системи Радянського Союзу у пострадянській науці набувають чинності концепції, що тлумачать націоналізм як теорію і практику самоідентифікації нації у вирішенні політичних, державних, економічних, соціокультурних проблем суспільного розвитку, які реалізуються в різноманітних формах діяльності.

Таке розуміння націоналізму стосується сутності, а не політичних чи ідеологічних його оцінок. А сам феномен класифікують на громадянський (державний), етнічний, дифузний.

Громадянський (державний, територіальний) націоналізм вважають найбільш раціональним, таким, що базується на принципах вільного самовизначення особистості. Така форма націоналізму (іноді його порівнюють з патріотизмом) визнана нормою людського співіснування, оскільки він спрямований на консолідацію всього населення держави за допомогою юридичних інститутів, загальногромадянських прав, культури, ідеології.

Етнічний націоналізм поділяють на політичний і націоналізм у сфері культури. Політичний націоналізм заснований на розумінні нації як політичної сутності, має своєю метою боротьбу за утримання державності з урахуванням інститутів, ресурсів, культурної системи. Часто його критикують за спрямованість на досягнення владних, ідеологічних, культурних та інших переваг для одного народу. Політичний націоналізм домінуючих народів може призвести до дискримінації нетитульних національностей, узурпації державних інститутів та ідеології. Націоналізм недомінуючих етнічних меншин за екстремального свого розвитку переслідує сепаратистські (лат. separatus — окремий, відособлений) цілі, домагається вирішення проблем етнічної нерівності будь-якими засобами. Націоналізм у сфері культури спрямований на збереження цілісності народу, підтримання і розвиток його мови, культури, історичної самосвідомості тощо. Він може виконувати позитивну роль, якщо уникатиме культурного ізоляціонізму, негативного сприйняття інших культур, не матиме схильності до відродження та поширення архаїчних елементів культури, що стримують розвиток етносу.

Загалом проблеми націоналістичних рухів зводяться до вирішення національного питання.

Національне питання — форма відкритої постановки в суспільстві проблеми розвитку націй, національних відносин (територіальних, екологічних, економічних, політичних, правових, мовних тощо).

Виникає воно у зв'язку з реальними або уявними несправедливостями у міжнаціональному спілкуванні. Уявлення про національну несправедливість формується на основі категорії «національний інтерес», від діапазону усвідомлення якого національне питання набуває широкого або вузького тлумачення. Неможливість остаточного вирішення національного питання потребує постійної уваги до національних процесів, пошуку можливостей гармонізації міжнаціональних відносин, подолання протиріч з метою недопущення переростання їх у міжнаціональний конфлікт.

Згідно із законом соціальних сподівань, що підвищуються, з активізацією процесів урбанізації, зростанням кількості представників національностей у процесах інтелектуалізації, модернізації розширюється й діапазон їх потреб. Тому цілком природним є бажання національних утворень поліпшувати своє життя.

Націоналізм може посилюватися і як реакція на можливість (реальну чи удавану) втрати існуючого рівня автономії, особливо в поліетнічній державі. Спричинити його може, наприклад, експансія (економічна, політична, культурна) іншої держави або метрополії (якщо йдеться про поліетнічну державу).

Не менш впливовим може бути і соціальний чинник, наприклад, конкуренція за робочі місця, особливо у престижних сферах зайнятості (рухи мезоамериканського чи афроамериканського населення США). Інколи, правда, трапляється, що престижні сфери зайнятості займають здебільшого представники національних меншин даної країни (високий рівень росіян у бізнес-еліті країн Балтії або вплив японських промисловців у США). У будь-якому разі проблеми соціальної стратифікації можуть впливати на розвиток національних рухів як титульного етносу, так і етнонаціональних меншин.

Дифузний націоналізм пов'язують з особливостями психологічного становища маргінальних груп, які не можуть ідентифікувати себе з жодною з існуючих соціальних національних груп, мають досить високий соціальний, економічний, культурний статус. Такі групи характеризує пасивна форма націоналізму, що проявляється здебільшого в стресових ситуаціях.

Поширеною є концепція, згідно з якою в розвинутих країнах орієнтація на націоналізм тісно пов'язана з консервативними та авторитарними поглядами (на відміну від країн, що розвиваються, де націоналізм може бути чинником подальшого розвитку політичного та соціального потенціалу країни).

Беручи за основу особливості реалізації настанов націоналізму, виділяють такі його різновиди:

Класичний націоналізм. Реалізується як спроба досягнення повної незалежності. Простежується у більшості пострадянських держав.

Паритетний націоналізм. Виявляє себе у прагненні до повної незалежності, яке обмежують певні внутрішні чи зовнішні чинники, наприклад, передача повноважень центру (автономні республіки Російської Федерації).

Економічний націоналізм. Його особливістю є прагнення до економічної незалежності етно-національних утворень (Гонконг за часів протекторату Великобританії).

Захисний націоналізм. Домінуючими в ньому є ідеї про необхідність відсічі «зовнішнім силам», збереження культури, мови, території тощо (Чеченська республіка).

Ліберальний націоналізм. Обстоює права і свободи особистості, виступає за додержання базових «європейських» цінностей.

Сучасний світ базовими вважає такі принципи національного розвитку:

— право на існування (заперечує законність таких явищ, як геноцид чи етноцид, насильницьке знищення будь-якого народу чи культури);

— право на самоідентифікацію (передбачає самовизначення громадянами своєї національної належності);

— право на суверенітет, самовизначення і самоврядування (реалізується завдяки самостійному налагодженню своєї життєдіяльності, без втручання ззовні);

— право на збереження культурної самобутності (основна увага зосереджується на питаннях мови, освіти, збереженні і розвитку традицій, культурної спадщини тощо);

— право на контроль за використанням природних багатств і ресурсів територій їх проживання;

— право на використання досягнень сучасної цивілізації.

Дотримання цих прав є підставою для тверджень про збереження за кожною окремою нацією прав на існування та розвиток.



  1. ^ Етнопсихологічні особливості українського народу.


Поняття, що застосовуються у дослідженні національної свідомості, відображають реальні компоненти суспільної свідомості, які визначають існування нації як духовної спільноти. В історії знаходимо її різноманітні прояви, які можна типологізувати як високий і низький (або зовсім нульовий) рівні розвитку національної свідомості. Високий рівень – це така свідомість нації, яка супроводжувалася великими культурними, науковими і мистецькими злетами, яка відзначається піднесенням громадської і політичної думки та подвигами її видатних особистостей. Національна свідомість є складовою суспільної свідомості, суттєвим компонентом духовного життя нації. Перші наукові тлумачення національної самосвідомості з’явилися в зарубіжній літературі, зокрема в працях Й. Гардера, О. Бауера та ін. В їхніх дослідженнях були досить ґрунтовно розроблені проблеми національної самосвідомості. В Україні ж до недавнього часу тільки одне згадування про національну самосвідомість вважалося виявом «буржуазного націоналізму» і розцінювалося офіційною владою як сепаратизм з усіма наслідками, що випливали з нього.

Концепт національного характеру у ХІХ ст. став чи не найактуальнішою проблемою української та російської суспільнофілософської думки, що пов’язано з активними національними процесами, які розгорнулися у цей час. Російські мислителі – М. Данилевський, К. Леонтьєв, В. Соловйов, М. Бердяєв, Г. Шпет, С. Франк та інші – розвивали російську національну ідею, обґрунтовували загальнонаціональну, всесвітньомесіанську роль Росії. Водночас почала розвиватися філософія української національної ідеї, яка була суттєво пов’язана із аналізом специфіки життєвого світу українців та їх культури як чинників формування особливостей українського національного характеру. Починаючи з діяльності КирилоМефодіївського братства, особливо М. Костомарова, концепт українського національного характеру отримав статус наукової, світоглядної проблеми.

Ті чи інші аспекти українського національного характеру, пов’язані насамперед з розвитком української національної ідеї, досліджували найвідоміші діячі української культури – В. Антонович, М. Драгоманов, О. Потебня, І. Франко, М. Грушевський, М. Хвильовий, Д. Донцов, М. Міхновський, Ю. Липа, В. Липинський та інші. Питання визначення і характеристики національної ментальності в наш час дискутувалось у роботах І. Бичко, А. Бичко, В. Васильєва, Л. Гамаль, Я. Гарасима, В. Дорошкевич, І. Старовойт, В. Храмової. Спільним моментом поглядів вітчизняних вчених є акцентування зв’язку цього поняття з поняттям душі народу та її складовими: психічними характеристиками, волею, розумом.

У сучасній етнопсихології досить поширеними є теорії про спадковість рис національного характеру та менталітету. Це насамперед теорія «біологічної спадковості» (вчення К. Юнга про архетипи колективного несвідомого, згідно з яким підсвідома сфера психіки кожної людини містить приховані сліди пам’яті про історичний досвід своєї раси, нації і навіть про долюдське, тваринне існування предків. Ці сліди, закарбовані на генному рівні, К. Юнг назвав архетипами); «теорія біополів» Л. Гумильова (у представників одного етносу коливання біополів налаштовані однаково, в унісон. Це притягує членів однотипного етносу один до одного) [1, с. 111]. Так, К. Юнг у книзі «Про архетипи колективного несвідомого» робить висновок про те, що колективне несвідоме формується із залишків колективних переживань етнічної групи як певних неусвідомлених реакцій, що проявилися в характерних для цієї групи універсальних прообразах, проформах, що підсвідомо детермінують поведінку і характер мислення кожної людини. К. Юнг пов’язує процес утворення етносів з архетипами колективного несвідомого. Архетип позначає суть, форму і спосіб зв’язку наслідуваних несвідомих прототипів і структур психіки, що переходять із покоління в покоління. Архетипи забезпечують основу поведінки, структурування особистості, розуміння світу, властиве тій чи іншій етнічній групі, внутрішню єдність і взаємозв’язок культури і взаєморозуміння. Архетипи утворюють свого роду загальні апріорні, психічні і поведінкові програми. Прототипи, структурні елементи психіки є свого роду зразками поводження, мислення, бачення світу, складаючи особливості поведінки, мислення і бачення світу окремої етнічної групи. Архетип є символічною формулою, що починає функціонувати там, де свідомі поняття або ще не існують, або ж детаки, з внутрішніх чи зовнішніх підстав, узагалі неможливі [2, с. 4748]. На життєвій важливості символів (МатиЗемля, Дитя, Бог) та міфів у інтеґрації суспільства неодноразово наголошував ще Е. Еріксон у своїй праці «Дитинство і суспільство» («Childhood and Society») [3, с. 772].

Видатний український етнодослідник О. Кульчицький у статті для етнопсихології українознавства «Риси характерології українського народу» (1949 р.) серед головних українських архетипів називає «добру, ласкаву, плодючу Землю» і «БогинюМатір» [2, с. 5052]. Представники американської школи етнопсихології першої половини ХХ ст. «культура і особистість» стверджували, що існує специфічна для кожного народу «базова структура особи», яка є оптимальною для життя у тих умовах, у яких існує етнос [4, с. 43]. З узагальнення результатів представлених вище досліджень випливає, що категорія «ментальність» дає змогу аналізувати психічний склад людей у соціальному, філософському, політичному чи етнічному контексті. Тому проблеми менталітету і ментальності є дуже актуальними в соціальнополітичних, філософських дослідженнях зарубіжних і вітчизняних вчених останнім часом. Вивчення менталітету того чи іншого етносу зобов’язує політиків, філософів урахувати у своїй діяльності його внутрішній світ, національний характер, вплив на поводження людей довкілля, географічного середовища, побуту, клімату, традицій, релігії та інших обставин. Вивчення національного менталітету допомагає кориґувати національну політику і етнополітику. Так, культури (матеріальна і духовна) давньої етнокультурної спільності і сучасних народів відрізняються між собою набагато більше, ніж їхні менталітети, розглянуті в рамках окремих історичних епох.

Дослідники менталітетів давніх народів, що розглядають взаємовплив і загальні характерні риси цих менталітетів давнього і сучасного, доводять у кінцевому рахунку їхню структурнотимчасову наступність і навіть єдність (Е. Ануфрієв, Д. Аскоченський, Д. Валєєв, М. Вебер, Е. Виноградова, О. Вишневський, І. Габдулгафарова, Є. Галкіна, П. Ігнатенко, С. Гуревич, І. Ільїн, А. Інкелес, В. Йорданський, А. Кардингер, Л. Кострюкова, Л. Лєсная, Р. Ментон, М. Лосський, Л. Пушкарьов, С. Рижова, В. Скуратівський, С. Соколовський, Г. Солдатова, М. Стельмахович, Б. Ступарик, Є. Сявавко, Н. Уфімцева, Г. Шпет та інші). Буття етносу не визначається і не вичерпується ні расою, ні мовою, ні територією, ні державним суверенітетом, хоча, безумовно, всі ці ознаки є дуже важливими для виявлення національного буття. Природне і культурне, раціональне й емоційне, свідоме і несвідоме, індивідуальне і суспільне – усі ці опозиції «перетинаються» на рівні ментальності, розчиняються в її структурах [5, с. 177]. Аналіз праць вітчизняних вчених (А. Баронін, М. Гнатко, І. Грабовська, В. Павленко, М. Пірне, С. Плющ, Є. Причепій, Н. Хазратова, В. Храмова, О. Чеховський та ін.) і науковців із діаспори (Н. Григоріїв, О. Кульчицький, Б. Цимбалістий, М. Шлямкевич, В. Янів) дає можливість зробити висновок, що в сучасній культурологічній, філософськосоціологічній і психологопедагогічній літературі розрізняють поняття «менталітет» і «ментальність». Ми поділяємо думку науковців Є. Онуфрієва, О. Макаренко та Л. Лєсної, що, на відміну від менталітету, під ментальністю слід розуміти частковий аспектний прояв менталітету не стільки в умонастрої суб’єкта, скільки у його діяльності, яка пов’язана та випливає з менталітету.

Водночас менталітет як явище розумового порядку зовсім не тотожний суспільній свідомості. При цьому, як правило, йдеться про такі великі групи, як етнос, нація. [6, с. 128]. Проведене дослідження дає підстави зробити деякі висновки і визначити перспективи подальшої розробки проблеми. Кожен народ у процесі свого історичного буття виробив особливий менталітет, тобто своєрідний спосіб усвідомлення й ставлення до світу, який задається мовою, традиціями, вихованням, релігійними уявленнями тощо, тобто усією суспільною практикою людей. Менталітет народу формується історично, однак сам процес його творення має неусвідомлений характер: при цьому саме менталітет детермінує цінності певної людської спільноти та визначає поведінку, почуття, думки її окремих представників. Виконаний нами аналіз праць зарубіжних і вітчизняних вчених дав можливість зробити висновок, що в сучасних наукових школах розрізняють поняття «менталітет» і «ментальність». Менталітет – інтеґральна ціннісномотивована характеристика соціальної спільності; сформована система елементів духовного життя і світосприймання, яка зумовлює відповідні стереотипи поведінки, діяльності, способи життя різноманітних соціальних груп та індивідів; включає сукупність ціннісних, символічних, свідомих чи підсвідомих відчуттів, уявлень, настроїв, поглядів, світобачення. До менталітету належать звички, прагнення, символіка, традиції, інтуїтивне несвідоме, що існують на рівні несвідомих психічних процесів.

На відміну від менталітету, під ментальністю слід розуміти частковий аспектний прояв менталітету не тільки в умонастрої суб’єкта, а й у його діяльності. Ментальність як явище розумового порядку зовсім не тотожна суспільній свідомості. Ментальність – це категорія, яка визначає сучасний контекст онтології людини в культурі, її світосприйняття та світобачення крізь призму власного етносу (нації, народності) чи соціальної страти. Ментальність належить до найбільш ґрунтовних основоутворюючих та фундаментальних культурних традицій. Спільним у поглядах вчених на це явище є акцентування зв’язків даного поняття з поняттям душі народу та її складовими: психічними характеристиками, волею, розумом. Ментальність має здатність виявлятись безпосередньо у матеріалізованих формах, характерних для певної людності: актах, вчинках, формах діяльності, реакціях і т.п. Етнічна ментальність проявляється в домінуючих життєвих настроях людей, у характерних особливостях світовідчуття, світосприймання, у системі моральних вимог, норм, цінностей та принципів виховання, у співвідношенні магічних і технологічних методів впливу на дійсність, у формах взаємин між людьми, у сімейних засадах, у ставленні до природи та праці, в організації побуту, свят, у конкретних актах самоорганізації етносу тощо.

У структурі ментальності розрізняють готовності, установки, налаштування індивіда чи групи людей діяти, мислити, відчувати, сприймати й розуміти навколишній світ певним чином. Менталітет українського етносу сформований історично, не на деструктивних, а на конструктивних духовнотворчих джерелах, на силі гуманізму, життєлюбства, життєпримирення з представниками інших етносів у межах своєї території. Хоча українська ментальність складалася й розвивалася у взаємодії з ментальностями народів Росії, Литви, Польщі та інших етносів, для українців пріоритетними залишаються ставлення до землі як до Батьківщиниматері, до своїх культурноісторичних цінностей; толерантність до інших культур і релігій; волелюбність; прагнення до «чистої крові»; перевага емоційності над раціональністю (філософія «серця»); орієнтування на горизонтальне нівелювання; господарність і працьовитість; характерний індивідуалізм, поєднаний з ідеєю рівності, поваги до окремого індивіда та його свободи, гостре неприйняття деспотизму й абсолютної монархічної влади. Аналіз феномену ментальності та його особистісних проявів дає право стверджувати, що в структурі ментальності доцільно розрізняти емоційний (емотивний), вербальний (когнітивний) і поведінковий (конативний) компоненти. Взагалі під ментальністю розуміють духовноопредмечений, культурнопсихологічний феномен; глибинновершинний психокультурний образ нації, що відображає життєствердний, безпосередньопроцесуальний пласт національної культури; психологічну спадковість, яка визначає поведінку та досвід (О. Донченко); таку духовність соціального цілого, що виносить себе за свої власні межі (Б. Попов); «мисленнєвий інструментарій» людини й суспільства; спільне психологічне оснащення представників певної культури, що дає змогу хаотичний потік різноманітних вражень інтеґрувати свідомістю у певне світобачення; рівень суспільної свідомості, на якому думка невід’ємна від емоцій, латентних звичок і прийомів свідомості (А. Гуревич); колективне несвідоме; соціальний характер і індивідуальність етносу (нації); соціальнопсихологічну самоорганізацію представників певної культурної традиції. Вона визначає той рівень суспільної свідомості, на якому думки не відділені від емоцій, почуття – від вольових дій, вчинки – від загального поступу життєактивності, а тому люди користуються латентними звичками і прийомами усвідомлення, не помічаючи цього, не вдумуючись у їх суть, незважаючи на ступінь їх логічної обґрунтованості. Саме вона глибинно зумовлює вироблення, трансляцію і відтворення біопсихічних програм поведінки, прийнятих проектів діяльності, ситуативних моделей спілкування, канонічних взірців вчинків, а відтак стимулює або гальмує своєчасну появу нових смислів, значень, соціальних кодів та вітальних цінностей, за допомогою яких передається від покоління до покоління зростаюча лавина соціального досвіду (А. Фурман); пов’язана з духовністю, культурою і буттям (предметною реальністю), а тому визначає глибинний смисл вчинків людей, історичних подій, епосу (В. Знаков). Отже, ментальність – це чуттєвомисленнєвий інструментарій освоєння довкілля, що визначає поведінку людини.

Ментальність українського етносу сформована історично не на деструктивних, а на конструктивних духовнотворчих джерелах, на силі гуманізму, життєлюбства, життєпримирення з представниками інших етносів у межах своєї території (І. ЛисякРудницький, Є. Маланюк, І. Мірчук, М. Шлямкевич, Д. Чижевський, В. Янів та ін.). Це підтверджено і в дослідженнях структури української ментальності (О. Вишневський, П. Кононенко, М. Пірен, Б. Попов, А. Фурман, М. Шугай). Дослідники ментальності українського народу (М. Костомаров, І. НечуйЛевицький, В. Липинський, Є. Онацький, О. Кульчицький, Б. Цимбалістий, М. Шлямкевич, В. Дорошенко, С. Білокінь, Я. Ярема, С. Ярмусь, В. Янів, П. Юркевич, В. Храмова та ін.) вважають, що духовний світ українства вирізняється емоційнопочуттєвим характером, кордоцентричністю та характеризується дуалістичною цілісністю несвідомого і надсвідомого, ірраціонального і розумового, почуттів і волі. Вершинною формою вияву української ментальності є духовність як квінтесенція свідомого творчого життя – служіння високим ідеалам істини, добра, краси і мудрості.

Серед сучасних дослідників І. Кресіна всебічно аналізує феномен української національної свідомості в контексті тих політичних процесів, що відбуваються в Україні й у світі. Для цього представляє різні методи дослідження: культурноісторичний, етнопсихологічний, соціологічний, структурнофункціональний, етнополітологічний та біогеодетерміністський. І. Кресіна виділяє три рівні національної свідомості: буденний, теоретичний, державнополітичний, докладно висвітлює різноманітні вияви біогеочинників на всіх рівнях національної свідомості. Буденний рівень характеризується єдністю свідомих і несвідомих, ментальних і архетипних елементів національної свідомості. У буденній свідомості дістають відображення як усталені, відносно стійкі звичаї, ментальні пріоритети і настанови, біхевіорні особливості та стереотипи, закріплені тривалою міжпоколінною традицією, так і динамічні та скороминущі потреби, інтереси, цінності, почуття, настрої. Буденна свідомість – це своєрідне «сито», крізь яке після певного періоду просіювання відходить усе несуттєве, незначуще, а залишається вагоме для нації, її всебічного уконституювання та поступу.

До вищих щаблів національної свідомості відносяться науковотеоретичний і державнополітичний рівень. Теоретичний рівень національної свідомості – це науково обґрунтовані чи мистецьки осмислені ідеї, концепції, програми, світоглядні орієнтації, що характеризують інтелектуальний потенціал нації, її здатність на основі рефлексії до самоопанування та самоствердження. Саме на теоретичному рівні формуються і обґрунтовуються національна ідея, національний ідеал. Нарешті, державнополітичний рівень – це той рівень національної свідомості, на якому безпосередньо фіксуються і формуються національні інтереси, політичні вимоги, державна політика. Найважливішими складниками національної свідомості, таким чином, є етнічна і національна ідентичність як її вищий тип, етнічна свідомість, національна самосвідомість, подвійна етнонаціональна свідомість, історична пам’ять, національна ідея, національний менталітет і характер, національні психологічні «комплекси» тощо. Також автор розглядає такий феномен, як подвійна етнонаціональна свідомість [4, с. 87]. Ми погоджуємося з твердженням, що подвійна етнонаціональна свідомість є явищем не лише культурної інтеріоризації, але стає внутрішнім психологічним типом людини, який може відтворюватися певною мірою незалежно від наявних історичних умов. Зокрема, він може зберігатися і тоді, коли створені умови для розвитку нормальної національної свідомості, тобто у період незалежності України.

Заслуговує на увагу те, що дослідниця, окрім ґрунтовного вивчення проблеми, робить теоретичні узагальнення у практику сьогодення. І це важливо, на нашу думку, оскільки не лише в Україні, а й у більшості країн світу проблема подвійної етнонаціональної свідомості є актуальною і в теоретичному і, насамперед, у політичному сенсі. В одному із розділів монографії сконцентровано увагу на ірраціональних компонентах національної свідомості. Автор зазначає, що раціональне й ірраціональне є діалектично пов’язаними компонентами, енергетична напруженість між якими визначає особливості та вектор розвитку національної свідомості. Вони є однаковою мірою необхідними елементами етнонаціональних відносин, підсистемами єдиної системи національної свідомості та психології. Ірраціоналізація та раціоналізація суспільного розвитку є закономірно змінюваними станами, зумовленими іманентним для людської психіки маятниковим коливанням енергії – між свідомим та несвідомим, активізацією ірраціонального на певних етапах історичного розвитку нації [4, с. 126127].

Доречним буде, на нашу думку, внести уточнення щодо термінів «національна свідомість» та «національна самосвідомість». Ми схиляємося до думки академіка Ю. Бромлея, який вважає, що під терміном «національна самосвідомость» слід розуміти весь комплекс уявлень нації про саму себе (у тому числі усвідомлення кожного її представника про власну належність до неї), її усвідомлених інтересів, цінностей, орієнтирів і настанов щодо ставлення до інших національностей [7]. Емоційний бік національної самосвідомості – це національні почуття. У національній самосвідомості, як відомо, важливе місце посідають уявлення про історичну долю свого народу, його традиції. Національна самосвідомість, у тому числі й національні почуття завжди пройняті історизмом – національні уявлення і почуття нових поколінь формуються як на основі безпосередніх вражень і досвіду кожної особи, так і (нерідко це буває визначальним) у результаті освоєння вже існуючих національних уявлень і національної психології всього народу. У структуру національної самосвідомості входять погляди і уявлення, пов’язані із самовизначенням національної спільноти, з усвідомленням соціальних, соціальнополітичних, моральних, естетичних та багатьох інших цінностей, входять психічний склад, національний характер, норми, уподобання, тобто явища, які охоплюють поняття «національна психологія». Завдяки самосвідомості нація осягає здатність до самоохорони, саморозвитку. Оскільки свідомість взагалі – це розуміння чи, точніше, усвідомлення людиною себе як суб’єкта власних дій, потреб, інтересів, почуттів, думок, мотивів поведінки й ідеалів, свого становища в природному й соціальному середовищах, то національна свідомість вказує на спільність національного походження, спільну належність до рідного краю, на неослабний інтерес у ставленні до історичного минулого й сучасності. Національна свідомість – це сукупність рис індивіда, групи або спільноти, які виникли в процесі спілкування з представниками інших національних спільнот.

Отже, національну самосвідомість ми розуміємо як усвідомлення нацією себе як суб’єкта історичних дій, своїх інтересів, свого місця у світі, своєї історії і культури. На відміну від етнічної самосвідомості, що полягає в усвідомленні етносом себе як спільності біогеографічнопсихологічнокультурної з основним ідентифікуючим принципом «ми» – «вони», національна самосвідомість ґрунтується на державній, політичній, громадській, поліетнічній самоідентифікації. Національна свідомість же виступає як усвідомлення спільнотою або окремою людиною своєї національної (крім та поряд з етнічною) належності, спільної історичної долі, спорідненості геополітичних, культурних, соціальних, історичних інтересів. Вона пов’язана із самоідентифікацією нації.
ЛИТЕРАТУРА:



  1. Основи психології. – К., 1997.

  2. Баронин А.С. Этнопсихология. – К., 2000.

  3. Современная западная философия. – М., 1991.

  4. Кресіна І. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси (Етнополітологічний аналіз): Монографія. – К., 1998. – 392 с.

  5. Павленко В.М., Талгін С.О. Етнопсихологія. – К., 1999.

  6. Ануфриев Е.А., Лесная Л.В. Российский менталитет как социальнополитический и духовный феномен // Социальнополитический журнал. – 1997. – № 4.

  7. Бердяев Н.А. Философия неравенства. – М., 1994.

  8. Асмолов А.Г., Шлягина Е.И. Национальный характер и индивидуальность: опыт этнопсихологического анализа // Психологические проблемы индивидуальности.– М., 1984. – Вып. 2.

  9. Бромлей Ю. Национальные процессы в СССР: в поисках новых подходов. – М., 1987.

  10. Габдулгафарова И.М. Национальный характер. О проблеме национального характера и менталитета. – М., 1997.

  11. Пірне М.І. Основи етнопсихології. – К., 1997.

  12. Соціальна філософія: короткий енциклопедичний словник. – К.; Х., 1997.

  13. Философский энциклопедический словарь. – М., 1989.

  14. Энциклопедический словарь. – СПб., 1990.



Скачать файл (119 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации