Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Лекция з історичної географії - файл 1.doc


Лекция з історичної географії
скачать (290.5 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc291kb.16.11.2011 10:35скачать

содержание

1.doc

  1   2

1.1
ІСТОРИЧНА ГЕОГРАФІЯ ЯК НАУКА

6

1.1.1.(1)

ПРЕДМЕТ І МЕТОД ІСТОРИЧНОЇ ГЕОГРАФІЇ

4




Становлення історичної географії як науки.







Складові частини історичної географії.







Поняття географічної та історико-географічної карти.







Методи і способи історичної географії.







  1. Історична географія як наука. Поняття, складові частини.

Історична географія – це спеціальна історична дисципліна, комплексна історико-географічна галузь знання, що вивчає просторові аспекти історич-ного процесу, а також історичний розвиток окремих країн, народів, регіонів.

Історична географія також – це галузь знань на межі історії та географії; географія якої-небудь території на певному етапі її розвитку. Вона вивчає зміни, що відбувалися в географічній оболонці Землі.

Оскільки історична географія – це комплексна наука, то свої визначення її предмету мають географи і етнологи.

Так, загально визнаним у географів є визначення історичної географії як науки, що вивчає останній (після появи людини) етап у розвитку природи.

Своє визначення з народознавчої точки зору дав історичній географії відомий російський вчений Л.Гумільов. “Історична географія, - писав він, - наука про післяльодовиковий ландшафт у динамічному стані, для якого етнос є індикатором”.

У підсумку назвемо синтетичне визначення історичної географії, наведене в Українській Радянській енциклопедії. Історична географія – це галузь географічних знань, що вивчає в плані просторово-хронологічних змін та взаємозв’язків природні та социально-економічні територіальні системи. Історична географія досліджує фізичну, економічну, політичну, етнічну географію минулого від появи людського суспільства до теперішнього часу, взаємозв’язок природи і суспільства, вплив на різних історичних етапах господарської діяльності на геогрефічне середовище, а географічних факторів на політику, виробництво та етногенез.

Предмет історичної географії неодноразово з’ясовувався під час наукових дискусій, у підсумку чого в 1932 році в Лондонській школі економіки було встановлено чотири складових частини предмету, а саме: історична географія політичних кордонів; вплив природи на хід історичного процесу; вплив подій на географічні явища; історія географічних відкриттів.

У вітчизняній історико-географічній науці склалася інша точка зору щодо предмету. Так, наприклад, історія географічних відкриттів відноситься до іншої галузі знань, а саме: історії географії. Складовими частинами предмету історичної географії є: історична фізична географія, історична географія населенния, історична етнічна географія, історична географія міст і сіл, історична топографія міст, історична політична географія.

В цілому в історичній географії виділяють шість головних напрямків.


  1. Історична географія як допоміжна історична дисципліна, що вивчає місцезнаходження поселень, топографію міст, пам’ятники різних історичних подій, шляхи зв’язку та інші питання, що мають важливе, але допоміжне значення.

  2. Історична географія як наука, що вивчає економічну географію минулих історичних перодів. В цьому напрямку вона включає в себе історичну географію населення та історичну демографію.

  3. Історична політична географія як наука, що вивчає кордони держав, питання адміністративно-територіального устрою, народні рухи, війни, тощо.

  4. Історична етнічна географія як наука, що вивчає історію народів у зв’язку з особливостями географічного середовища – це вчення про господарсько-культурні типи народів, історико-географічне районування та ін.

  5. Історична географія як наука, що вивчає історію розвитку, освоювання та зміни географічного середовища та ландшафту.

  6. Історична географія як об’єднана дисципліна, що вивчає особливості природи, населення, господарства минулих епох, а саме: Стародавній світ, середні віки, новий та новітній часи.

Становлення історичної географії як науки.

Накопичення історико-географічних знань розпочинається ще в греко-римську добу. В цей час в працях античних авторів спостерігалося поєднання історії з елементами географії. Вже давньогрецьку добу в історичній географії виділяються землезнавчий та країнознавчий напрямки. Так, в багатотомній “Історії” грецький вчений Геродот дав детальний опис розселення скіфських племен на території Північного Причорномор’я, інший грецький історик Полібій зробив реконструкцію переходу карфагенського полководця Ганнібала через Альпи, а визначний вчений Гіппократ дослідив і розробив “теорію клімату”. Елементи історичної географії зустрічалися в роботах Птолемея, Плінія Старшого, Тацита, Тіта Лівія та ін.

В часи раннього середньовіччя відбувається суттєве послаблення як науки в цілому, так і історико-георафічних знань. Основними джерелами тих часів стають хроніки (літописи), які насичені географічними фактами, інколи досить міфологічного змісту. Так, в знаменитому літописі “Повість минулих літ” було зроблено змістовний опис розселення східнослов’янських племен. Іншим видом літератури була паломницька, автори якої змальовували все, що заслуговувало на увагу, на шляху слідування до святих місць: Палестини, Константинополя, Риму та ін. Також в окремих творах європейських авторів, як наприклад, Павла Диякона “Історія лангобардів”, де Баррі про Ірландію та Уельс окрім сучасності подавалися елементи історико-географічних описів.

Деякий розвиток історико-географічної думки спостерігається з ХІІІ ст., що виявилося в появі комерційної географії, творах на географічну тематику, елементах опису в біографіях визначних діячів того часу таких, як Данте, Петрарка та ін. Так, в 1333 р. італійський вчений Пеголотті склав “Керівництво по веденню торгівлі”, в якому окремим чином зазанчалася історична географія різних місць.

Сплеском розвитку історико-географічних знань можна вважати XVI ст., коли після відкриття Х.Колумбом Америки, починає з’являтися велика кількість праць. Слід відзначити роботи де Ангієрра, Ов’єдо та Акости про Вест-Індські острови, Барруша про морський шлях до Індії вздовж Африки та ін. У підсумку в цей час виділяються три групи досліджень, а саме: опис мандрів; опис окремих країн та картографія. Цікавою є робота Гвіччардіні “Короткий довідник географічних знань”, описи Мармюлем Африки, де Гозе – Іспанії. В 1507 р. німецьким дослідником Вальдзеємюллером вперше було вжито термін “Америка”.

Вважається, що засновником історичної географії як науки був на початку XVII ст. профеосор Лейденського університету (Голандія) Клювер, хоча деякі історики віддають першість іспанцю Ортелію (друга половина XVI ст.), який був першим у світі автором історичного атласа. В періодизації історичної географії як науки сучасні дослідники виділяють три періоди, пов’язані з окремими вченими. Так, перший період – це від Клювера до Целларіуса, другий – від Целларіуса до д’Анвіля і третій – від д’Анвіля до Гаттерера та Маннерта.


Окрему зацікавленість викликають спроби дослідників дати визначення історичній географії. Так, відомий російський історик XVIII ст. В.Татіщев визначав її наступним чином. “Географія гісторична, – вказував він, – або політична описує положення, ім’я, кордони, народи, переселення, будівлі або селища, правління, силу, довольство та недоліки, і вона поділяється на давню, середню та нову, або сучасну”. Німецький історик Кречмер визначав історичну географію як вивчення протягом історії людства взаємовідносин між земною поверхнею і культурним світом людей, в дослідженнях, з одного боку, залежності культури народів від природи території, яку вони займають, а, з другого боку, політичного та економічного панування цих народів над своєю територією і деякого подолання ними завдяки культурі впливу природи.


Методи і засоби історичної географії.

Історична географія як комплексна наука використовує як загальноісто-ричні так і власні методи. До загальних – відносяться історичний, який дозволяє вивчати явище у русі та розвитку та логічний, що базується на відтворенні та порівнянні.

В історичній географії використовуються такі оригінальні засоби, як-то: історико-фізико-географічний, історичний та топонімічний і ландшафтно-лексикологічний. Зміст першого з них полягає у тому вивченні найбільш динамічних компонентів ландшафту (ліси, водоймища та ін.) з метою виявлення “слідів” (результатів минулого впливу).

Головними принципами історичного способу є: необхідність користуватися при дослідженні однотипними джерелами (не можна вивчати історичну географію Франції за актовими матеріалами та воєнно-топографічними джерелами, Англії – за описами мандрівників), врахувувати уявлення про світ, які існували в той чи інший період (наприклад, що Земля пласка і лежить на трьох китах), необхідно достеменно знати рівень сприйняття навколишнього світу людьми минулих епох (їх сприйняття землетрусу, виверження вулкану, сонячного затемнення та ін.). Врешті решт історичний спосіб вимагає обов’язкового комплексного використання джерел інформації для найбільш повного та об’єктивного аналізу того чи іншого питання.

Дуже важливе значення має використання топонімічного та ландшафтно-лексикологічного засобу. Його зміст полягає у вивченні топонімів та загальних географічних термінів, що дозволяє відновлювати особливості минулого та характер зміни природи людиною (наприклад, назва села Лісне той час, як поблизу ніде не має лісу).

Таким чином, при використанні засобів історичної географії необхідно їх комплексне застосування. Так, наприклад, щоб переконатися в правильності висновків про розселення того чи іншого етноса, треба вивчати характерні “сліди”, дані етнографії, антропології, археології, топоніміки та ін.

Важливими методами історичної географії, які притамані саме цій науці є методи історико-географічного зрізу та діахронічний.

Історико-географічний зріз – це аналіз об’єкта за певними перодами. Зрізи бувають компонентні та інтегральні. Компонентний зріз застосовується під час аналізу окремих історичних сюжетів – політичної географії, демографії, економічної географії, фізичної географії. Ці питання необхідно вивчати за певними проміжками часу. Так, наприклад, аналізуючи адміністративно-територіальний поділ, необхідно виділяти окремі періоди його розвитку, щоб скласти повну картину. Інтегральний зріз використовується під час всебічного аналізу природи, населення, економіки, політичного розвитку в зазначений час. Головна відмінність двох видів зрізу полягає у їх цільовому призначенні.

При виконанні історико-географічного зрізу необхідно дотримуватися певних принципів, а саме: синхронність аналізу всього джерельного матеріалу, віявлення провідних взаємозв’язків між природою, населенням і економікою, притаманних даному історичному періоду; територіальна цілісність районів, в яких виконується зріз та встановленні чітких часових меж.

Діахронічний метод являє собою поєднання історико-географічних зрізів і визначення загальних тенденцій розвитку географічного об’єкту за історичний час. Він використовується при вивченні перш за все історичної географії окремої країни. В діахронічному методі дуже важливим є використання терміну “релікт” (залишкові прояви минулого у наш час). При його виконанні теж необхідно дотримуватися певних принципів. Так, по-перше, важливо забезпечити порівнюваність результатів, по-друге, правильно виявляти провідні взаємозв’язки (ландшафт – населення – природокористування); по-третє, необхідно вивчати наступність еволюції, в-четверте, встановлювати основні етапи розвитку об’єктів, а також вивчати географічні цикли освоєння та територіальну цілісність об’єкту.


Джерела історичної географії.

Історична географія грунтується на різноманітних джерелах.

1.Актові матеріали – до них відносяться різного виду грамоти, а саме: купівлі-продажу, обміну, дарувальні, духовні – в них містяться досить точні описи земельних ділянок, будівель та ін.

2. Літописи (хроніки) – в них містяться дані про розселення певних народів, описи місцевостей, де відбувались знаменні події, записи про природні та кліматичні умови та ін.

3. Писцові книги – в цьому виді джерел присутні відомості про кількість населення в певній місцевості, про співвідношення народжуваності та смертності тощо.

4. Військово-топографічні описи – це один з найточніших видів джерел, що містить дуже грунтовні матеріали щодо регіонів військових дій з детальним описом рельєфу, ландшафту.

5. Матеріали мандрівників – цей вид джерел уміщує в собі описи місцевостей, які були відвідані. Працюючи з даним видом джерел необхідно обов’яз-ково враховувати рівень знань та уявлень відповідного часу. Особливу цікавість являє собою паломницька література, в якій описувалися регіони, на шляху до „святих місць”.

6. Географічні словники та описи – в них присутня детальна всебічна характеристика об’єктів, а також загальний опис термінології, притаманої географії в цілому.

7. Матеріальні джерела – вони мають велике значення особливо для вивчення економічної географії, оскільки дають уяву про рівень розвитку економіки, асортимент товарів, напрямки торгівлі, спеціалізацію окремих районів.

8. Етнографічні джерела – мають велике значення для вивчення етнічної географії, а саме історію народів у зв’язку з особливостями географічного середовища.

9. Лінгвістичні джерела – в них віддзеркалюються взаємовпливи різних народів.

10. Дані топоніміки.

11. Дані антропології.

12. Особливим джерелом історичної географії є історико-географічна карта.

Карта географічна – це побудоване в математичній проекції, зменшене, узагальнене зображення поверхні Землі, яке показує розташувані на ній об’єкти в певній визначеній системі умовних знаків, що відбираються і характеризуються відповідно до призначення кожної карти.

Властивості карти: 1. Математичний закон побудови (картографічна проекція);

  1. зображення явищ за допомогою знакової системи (картографічні символи);

  2. відбір та узагальнення явищ, що зображуються (картографічна генералізація).

За змістом карти бувають двох типів: а) загальногеографічні карти (на них зображена сукупність основних елементів земної поверхні; б) карти тематичні.

Види проекцій:

  1. псевдоконічна (Птолемей);

  2. квадратно-циліндрична (кін.16 ст. – автор Генрих Завойовник);

  3. серцевидна (створена у 1502 р. – автор Штаб – Німеччина);

  4. овальна - (створена у 17 ст. – автор Постель – Франція, застосовується до сих пір);

  5. рівнокутно-циліндрична – створена у 1569 р. Меркатором - наусучасніша.

Історія появи карт – після часів античності карти з’являються лише у 13 ст.

І. компасні карти (портолани) - це карти з нанесеними розами вітрів та компасними сітками; Саме портоланом є карта світу венеціанця Мауро, створена у 1459 р.

ІІ. в 14 ст. – з’являються комерційні карти – в Італії;

ІІІ. з 15 ст. – з’являються навігаційні карти (автор – Тосканеллі з Італії)

у 1492 р. – перший глобус – автор Бехайм;

IV. з 16 ст. – з’являються карти у творах на географічну тематику – 1578 р. – атлас карт Ортелія.

У 1500 р. – перша карта світу – автор де ла Коса (штурман Колумба) – на ній нанесена Америка;

У 1512 р. – з’явилася перша польська карта - автор – Стобнічка, на якій Америка представлена безперервним шматком суші.

У 1531 р. – з’явилася карта – автор француз Фіне, на якій зображувалася приблизно Австралія.

У 1568 р. – у Чехії зроблена перша зйомка місцевості.



1.2

ІСТОРИЧНА ГЕОГРАФІЯ ДАВНЬОГО СВІТУ (IV-I тис. до н.е.)




1.2.1.(3)

Історична географія періоду розкладу первісно-общинного ладу і виникнення перших держав (IV-III тис. до н.е.)

4




Фізико-географічні умови виникнення перших цивілізацій.







Географія появи землеробства і скотарства.







Особливості виникнення держав у Єгипті та Месопотамії




1.2.2.(4)

Історична географія бронзового віку (ІІ тис. до н.е.)

4




Екологічна криза ІІ тис. до .н.е.: її сутність та наслідки.







Початок спеціалізації окремих регіонів у господарстві.







Особливості війн у бронзовому віці.







Етнічна географія у бронзовому віці. Виникнення осідлих та кочових народів.





Історична географія періоду

розкладу первісно-общинного ладу

та виникнення перших держав IV-III тис. до н.е.


1.Виникнення перших держав пов’язане із кліматичними змінами, які відбулися після останнього льодовикового періоду. В період 12-10 тис. рр. до н.е. – клімат стає схожим на сучасний і виникає можливість для ведення певних видів господарської діяльності.

Саме в 7-5 тис. до н.е. виникають найбільш сприятливі кліматичні умови для переходу до відтворюючих видів господарювання: землеробства і скотарства. Цей час у кліматологів отримав назву кліматичний оптимум голоцена.

Під час кліматичного оптимуму голоцена – в помірних широтах північної півкулі температура була на 2-3 градуси вище сучасної; також набагато кращим було зволоження. Так, наприклад, територія сучасної пустелі Сахара являла собою саванну з багатою флорою і фауною. сь чому саме в даний час відбувається заселення територій, на фких пізніше виникають перші цивілізації: єгипетська, месопотамська, індійська.

Слід відзначити, що на утворення перших держав значний вплив справили 2 найважливіших фактори:

1.формальний, який включав в себе площу та географічне положення;

2. природні властивості, що складався з наступних елементів, а саме: різноманітність або одноманітність приодних умов; набір природних ресурсів; підсумок впливу людини.

Проаналізуємо обидва фактори з точки зору формування держав. З огляду на формальний фактор держави зарождувалися або в умовах вологого і теплого клімату (Єгипет, Хараппська культура); або в умовах спекотного та посушливого клімату (міста-держави Месопотамії). Виходячи з першого фактору, можна зробити висновок, що для виникнення держав у IV-III тис. до н.е. був необхідний саме теплий клімат.

Стосовно другого фактору слід зазначити, що природні умови для створення перших держав були досить різноманітні. Це був оазис Нільської долини (довжина Нілу – 6671 км) або долини Гангу (довжина – 2700 км); рівнини впродовж нижньої та середньої течії Тигру (довжина – 1950 км) та Євфрату (довжина – 2760 км); прирічні долини Інду (довжина – 3180 км).

Існували також певні особливості господарської діяльності, виходячи з природних умов. Так, в Єгипті та Месопотамії економіка будувалася із рохрахунку на розливи рік тоді, як на сільське господарство Хараппської культури дуже значний вплив справляли південно-західні мусонні вітри, що приносили опади.

Стосовно наявності природних ресурсів слід звернути увагу, що вони не були різноманітними, але головним для всіх перших держав було те, що в наявності були алювіальні грунти, де знаходили поклади мідних руд, а також наявність глинистих грунтів легших для обробітку, що призвело до поселень перших землеробів на на прирічних та водороздільних територіях.

Таким чином, підводячи підсумок першому питанню, можна зробити висновок, що перші культури виникають в природних умовах, перехідних від тропічного до помірного клімату в басейнах великих рік. Ріки в цей період були джерелами грунтової родючості, зволоження та найважливішими транспортними артеріями.


2. Для IV-III тис. до н.е. в етнічній географії, перед усим, характерно завершення формування мовних сімей на рівні племен.

Розглянемо розташування основних мовних сімей означеного періоду:

Семіто-хамітська мовна сім’я – ядром формування даної сім’ї була Північна Африка, а саме Сахара. В IV тис. до н.е. розпочинається зміна клімату, а саме «усихання», що призвело до розселення окремих племен. Частина племен відкочувала в степи Північної Африки, утворивши берберо-лівійську групу, інша, особлива група, в долину Нілу, поклавши початок формуванню єгипетського етносу; ще одна група перейшла в саванни Північно-Східної Африки (кушитські племена) і , нарешті велика група племен розміістилася на Аравійському півострові, започаткувавши племена амореїв.

Сіно-тібетська мовна сім’я – ядром формування сім’ї були Північ та Схід Китаю. В даний період племена розселялися на захід - до Тібету, південний-захід - на територію сучасної М’янми та південь – на територію сучасного В’єтнаму.

Дравідійська мовна сім’я – ядром формування цієї сім’ї була

Північно-Західна Індія, звідкіля частина племен переселилася на територію Месопотамію, утворивши еламський та шумерський народи.

Темпи зростання населення в IV-III тис. до н.е. були досить незначні. За підрахунками демографів вони становили від 10 до 20 % за тисячоліття. Таке незначне зростання пояснюється високою, до 50 %, дитячою смертністю, голодом, хворобами та війнами. Середня продовжуваність життя складала від 20 до 22 років.

З іншого боку, зростання населення все ж відбувалося, що пояснювалося переходом до землеробства та скотарства, які дали більш стійкі джерела харчування. За оціночними даними приблизна чисельність населення сіту у V тис. до н.е. складала приблизно 50 млн чоловік, у тому числі в Єгипті – до 2 млн. В Месопотамії III тис. до н.е. загальна кількість населення складала близько 0,5 млн осіб. В цілому таке зростання кількості населення дозволило демографам зробити висновок про «перший демографічний вибух».

Густота населення в даний період вкрай нерівномірна, найбільшою вона була в районах «річкових цивілізацій», яка вираховувалася в оцінці на 100 кв. км.

3. Для розвитку господарства в IV-III тис. до н.е. велике значення мали 2 фактори, а саме:

1. перехід до землеробства і скотарства;

2. застосування першого металу – міді.

Саме в цей період завершується складання господарсько-культурних типів народів, яке розпочалося в часи мезоліту та неоліту. Слід зазначити, що за даними археологів до 10 тисяч років до нашої ери сліди діяльності людини на ландшафті були незначними внаслідок зайняття мисливством, рибальством та збиральництвом.

У зв’язку із складанням типів необхідно звернути увагу на три стадії в освоєнні території, які, на думку географів, є такими:

І. географічне відкриття та дослідження території;

ІІ. розселення та формування етносів;

ІІІ. складання господарського устрою, соціальних відносин, системи розселення.

Ці процеси можуть тривати тисячоліття.

Зайняття тим чи іншим видом господарської діяльності в IV-III тис. до н.е. залежало від різних географічних умов. Значними причинами необхідності переходу до відтворюючих видів господарювання було знищення великої дичини та зростання чисельності населення.

Перехід до землеробства перш за все здійснювався в умовах субтропічного поясу при навяності певних умов:

  1. сезонні ритми рослинного покрову;

  2. різноманітна структура рельєфу;

  3. різноманітність ландшафту;

  4. наявність дикоростучих злаків.

Вихолячи із подібних умов, слід відзначити, що землеробство у IV-III тис. до н.е. виникло у двох основних формах:

  1. зрошуване землеробство – в Єгипті, центральній Месопотамії, Північно-Західній Індії. Найбільш сприятливими для землеробства були річкові долини, які затоплювалися або за рахунок розливів рік (як в Єгипті) або під час сезону дощів (як в Північно-Західній Індії).

  2. гірсько-джерельне – в Палестині, на Іранському нагір’ї, Малій Азії, північній Месопотамії. У цьому випадку поселення розташовувалия поблизу гірських річок та струмків при їх впаданні на рівнину. Тут води перухоплювалися плотиною та спрямовувалися на поля.

Найбільш вдало всі умови для переходу до землеробства склалися в Єгипті, де також була наявність покладів міді та прирученої тяглової тварини (буйвола).

На території Месопотамії існувало 3 типи землеробства – неполивне та гірсько-джерельне (на території північно-східніше ріки Тигр); зрошуване (центральна Месопотамія) та заливне – (південна Месопотамія).

Першим видом землеробства було городництво, яке розвивалося на вищевказаних територіях.

На кінець ІІІ тис. до н.е. можна виділити основні культури, які вирощувалися. Це – ячмінь, пшениця, полба. Слід зазначити, що

пшеницю почали вирощувати у VIII тис. до н.е. в межиріччі Тигру та Євфрату, а ячмінь – в VI тис. до н.е. – в Ефіопії.

Із інших культур, які вирощувалися в IV-III тис. до н.е. в окремих регіонах можна виділити льон та виноград, які культивувалися в Нижньому Єгипті.

Скотарство у IV-III тис. до н.е. існувало у двох основних формах:

1. придомне скотарство – воно розвивалося на лугах в районах землеробських поселень, а саме: в Єгипті, Месопотамії, Північно-Західній Індії. Основним видом тварин, які розводилися була велика рогата худоба.

2. випасне скотарство – воно було розвинуте в степових районах, а саме: на півдні Ірану, центрі Малої Азії, півночі Аравійського півострова, степових районах півдня України та Росії. Основними видами тварин були коні та велика рогата худоба.

Ремесло у IV-III тис. до н.е. розвивалося у двох варіантах:

1. ремесло в районах наявності корисних копалин – в даному випадку ремесло не відділялося від сільського господарства. Прикладом розвитку такого варіанту ремесла може слугувати Єгипет, де специфічними видами ремесла були обробка каменю та виготовлення папірусу.

2. ремесло в районах, де корисні копалини були відсутні – в такому випадку ремесло базувалося на привезеній сировині, воно відділялося від сільського господарства і набувало значного розвитку. Так, в містах Месопотамії були розвинуті чеканка, гравірування, зернь, а в Північно-Західній Індії – холодна та гаряча обробка металів.

Крім особливих існували і такі види ремесла, які були розвинуті всюди – це гончарне та ювелірне.

Торгівля у IV-III тис. до н.е. мала в цілому обмежений характер, що пояснювалося перед усим натуральністю господарства.

Можна виділити два шляхи ведення торгівлі:

1. між спеціалізованими райнами однієї країни, як наприклад, між Нижнім та Верхнім Єгиптом або між містами Месопотамії. Головним видом торгівлі була річкова.

2. між різними регіонами, як наслідок нестачі тих чи інших матеріалів. Ця торгівля мала характер морської прибережної (каботажної). Вона характерна для торгівлі Шумеру з Хараппою та Аравією.

4. Найбільш значними державами у IV-III тис. до н.е. були Єгипет, міста-держави Месопотамії, Шумер, Аккад, Ебл, міста-держави Індії. Вони виникали в землеробських районах, як наслідок, осідлого способу життя, організації постійних поселень, появи соціальних зв’язків.

Слід зазначити, що характер держав багато в чому залежав від розвитку іригації. Так, в Єгипті проведення іригації розпочиналося з рівня сім’ї, згодом на цій основі створювалася єдина система і потім єдина держава.

В Месопотамії та Індії штучне зрошення проводилося відразу общиною і тому створювалися окремі міста-держави. Найвідомішими містами-державами Месопотамії були: найпівденніші – в гирлах Тигру і Євфрату – Еріду, Ур, далі на північний-захід –Ларса, Урук, Лагаш, Умма,– в південній Месопотамії, Ісін, Шуруппак, Адаб, Ніппур, Дільбат, Босіппа, Вавілон, Кіш – в центральній, північніше - Куту, Сіппар, Ешнунна, і нарешті на півночі Месопотамії – Ніневія, Ашшур, Сімурру.

Найбільш відомими містами в Північно-Західній Індії були Хараппа, Мохенджо-Даро, Чанху-Даро.

Кордони держав були чітко прив’язані до природніх перепон. Так, кордони Єгипту обмежувалися долиною Нілу, оскільки далі розпочиналася пустеля, міста-держави відділялися одне від одного болотами, підвищеностями, річками тощо.

Війни велися шляхом набігів – тобто короткочасних нападів на сусідні території х метою захоплення рабів, худоби та матеріальних цінностей.


Історична географія ІІ тисячоліття до н.е. (бронзовий вік)

Загальна характеристика періоду: нові досягнення в галузі економіки, виникнення нових держав.

Цивілізаційний прорив:

  1. введення і використанння бронзи – кін. ІІІ тис. до н.е. – Дворіччя, Сирія, Іран

  2. початок використання коня в якості транспортного засобу - нагір’я Малої Азії (хети), Іран, Південний Сибір, Казахстан.

  1. Фізична географія – 2 періоди повсюдно (північна півкуля)

    1. До середини ІІ тис. до н.е. – продовження кліматичного оптимуму

    2. З сер. ІІ тис. до н.е. – екологічна криза – спочатку різке похолодання і зволоження клімату. Наприкінці ІІ тис. до н.е. – засухи. У зв’язку з цим – падіння мікенської цивілізації. Перші значні виверження вулканів Санторін, Етна.

Екологічна криза – це різкі зміни в можливості оточуючого середовища задовольняти цивілізаційні стандарти, а тому необхідні зміни екологічної ніші, нова організація суспільного життя, як підсумок – виникає нова цивілізація.

З екологічною кризою пов’язано:

    1. Зміна життєвого середовища (рух кочівників)

    2. Зміна структури цивілізації – поява нових держав.

Морфологія держав:

      1. нові держави виникають не тільки в річково-запрудних зонах, а, в основному, в місцях розвитку кольорової металургії. В природі співпадання родовищ Cu і Sn виключене – утворення держав зразу на більшій території (необхідна ранньодержавна адміністрація). Анатолійське нагір’я, відроги Загрських гір (Ассирія),Елам, Китай.

      2. Держави починають виникати на перетині торгівельних шляхів – торгівля бронзовими виробами – Фінікія, Крит, Ассирія.

Отже, якісні зміни у фізичній географії призвели до значного розширення цивілізації, масових рухів народонаселення, структурних змін у державах,що виникли раніше.

2. Етнічна географія пов’язана з подальшим розселенням і формуванням етносів. ІІ тис. до н.е. – декілька хвиль переселення народів у зв’язку з екологічною кризою.

  1. Перша хвиля – середина ІІ тис. до н.е. – рух племен з півночі на південь: ядро Центральна Європа та Північне Причорномор’я та Передкавказзя. Арійці - Північне Причорномор’я - Іран – Афганістан – Індія.Італіки – Італія, кассити – Вавілонія, гіксоси – Єгипет.

  2. Кінець ХІІ ст. до н.е. – ще одне різке похолодання з посухою.Новий рух племен – дорійці – Греція, „народи моря” – Єгипет, Передня Азія, Італія.

У підсумку антропологи фіксують на кінець ІІ тис. до н.е. в Європі 3 антропологічних типи:

    1. Темноволосі круглоголові жителі Альп

    2. Темноволосі довгоголові жителі Середземномор’я

    3. Світловолосі жителі Півночі Європи.

В Єгипті та Передній Азії - представники семітських та нових мовних сімей.

Чисельність населення: вважається, що у ІІ тис. до н.е. в середньому населення Землі зростало на 0,03%.

Найшвидшими темпами воно зростає в районах осідлого проживання, де існували перші держави – Єгипет, Дворіччя, Мітанні, Хеттія, Китай.

Фактори, що сприяли росту – зростання кількості продовольства, покращення структури харчування, висока народжуваність.

Фактори, що зменшували – до середини ІІ тис. до н.е. – природні (епідемії, голод, висока дитяча смертність). З середини ІІ тис. до н.е. – додаються насильницькі фактори – зміна характеру війн, їх більша жорстокість.

Середня продовжуваність життя – до 25 років.

Чисельність – до 70 млн. чол.

Врахування чисельності для воєнних і фіскальних цілей проводилося в Єгипті, Месопотамії, Китаї - в Єгипті – до 3 млн, Месопотамії – 1 млн чол.

Особливість війн — грабіж, захоплення рабів, головне — захоплення торгівельних шляхів, джерело сировини, данина.

Для І-ї половини І тисячоліття до н.е. характерно: війни ведуться на периферії, інтереси великих держав ще не перетинаються, вони ведуться в безпосередній близькості від кордонів держав — нестача комунікацій, засобів пересування (без коней). Головне — захоплення рабів і данина. Це — війни Єгипту (Середнього Царства):

захоплення частини Ефіопії (алмазні копальні і раби), походи в Палестину і Лівію - раби, скот. Старо-Вавілонське царство — боротьба Хаммурапі за сусідні держави: Марі, Зімрілім, Ашшур — обмежено долинами Тигра і Єфрата.

Для другої половини ІІ тисячоліття до н.е.:

  1. походи стають більш тривалими, на великі відстані, мета — захоплення торгівельних шляхів, джерел сировини, рабів, грабіж.

  2. стикаються інтереси потужних держав, але війни ведуться на нічийних територіях: Єгипет (Рамзес ІІ) — Хеттія — в Сірії, Хеттія — Мітанні (XV ст.до н.е.) - Сірія, Єгипет (XV ст.до н.е.) - Мітанні — Сірія.

  3. В момент ослаблення держав — вони піддавалися вторгненням сусідів і руйнувалися.

Особливість захоплення територій — об'єднання з завойовником не відбувалося - створюється система:

1. дрібні держави залежать від завойовника Єгипет — Палестина, Сирія

2. створення нерівноправного військового союзу - Хеттія.

Сільське господарство: нові явища - зниження абсолютної ролі іррігації як необхідної умови землеробства — використання для зрошення дрібних річок, гірських джерел, дощових вод — землеробські райони — Палестина, Сирія, Мітанні, Мікени; терасне — Мікени, Ассирія.

- ускладнення і збільшення ефективності іррігаційних систем, у тому числі створення водосховищ — Єгипет ХІІ династії (Фаюмський оазис), канальна система часів Хаммурапі у Вавилоні (XVІІ ст.до н.е.);

- посилення ролі садівництва та городництва на територіях, непридатних для орного землеробства — Фінікія, Китай (Хенань), можливо Єгипет, Ассирія — виноградарство, маслини, фініки.

- широкий розвиток вигонного скотарства — воно займає визначальне місце в економіці цілих держав: Хеттія, Мітанні — конярство;

- розвиток скотарства як важливої складової в економіці всіх держав: Єгипет — розповсюдження сучасних порід овець;

- спеціалізація окремих держав на інших видах сільського господарства — Кріт, Фінікія — рибна ловля (місто Сидон — у перекладі - “місто рибної ловлі”)

Ремесло: нові явища — орієнтація не тільки на місцеву сировину, а й на привозну — спеціалізація окремих районів по видобутку сировини:

Єгипет (Сінайський півострів) - Cu і бірюза, Північна Ефіопія - Cu і Au, Хеттія (нагірні райони) — Ag, Кіпр — свинець, Південний Іран - Cu, Sn, Сирія - Au (Єгипту за раз 600 кг)

- збільшення асортименту виробів, розвиток міського ремесла: ткацтво — Єгипет, Фінікія (Тір, Бібл); літейне — Єгипет (Нижній), Ассирія (Ашшур),Кріт, Фінікія (Бібл), Греція (Тиринф), Індія (Хараппа), Китай (Шан), Елам (Сузи); гончарне — повсюду.

- поява ексклюзивних видів — монополія на виробництво — активна торгівля: Ассирія — скловидний фаянс, скляна паста, ізразци; Фінікія — скло (Тір), пурпурний барвник, кораблі; Китай (Західний) — шовк.

Торгівля — значний стимул для розвитку — рідкісність бронзи — її велика цінність — важливий предмет обміну.

- цілі держави спеціалізуються на торгівлі — їх вигідне географічне положення

Наприклад, Ассирія: 3 торгівельні шляхи:

  1. Іранське нагір'я — Аккад (сухопутний)

  2. Елам — Сирія, Палестина (по Тигру)

  3. Вавілонія — Сирія, Палестина (сухопутний, Тигр)

Фінікія — кожне місто — торгівельний центр: Тир, Бібл, Сидон,Угаріт — колонізація - “імперія торгівельних постів” - до Італії.

Хеттія — 2 шляхи

  1. Чорне море — Середземне море

  2. Егейське — Месопотамія — міста - Хаттуса, Тарос, Ірріді.

- торгівля ведеться або ексклюзивними товарами, або сировиною: Фінікія — ліс, Хеттія, Мітанні — коні, Іран — бронза, Sn.

- торгівельні шляхи:

  1. сухопутні — караванні шляхи (Єгипет — Нубія, Ассирія — Іран, Хеттія, Елам — Вавилонія)

  2. морські - Фінікія, Кріт (перевізники), Єгипет (система каналів Ніл — Червоне море)

  3. річкова — внутрішня торгівля в усіх країнах

- транспортні шляхи сполучення розвинуті слабко: системи доріг мають виключно місцеве значення : Кріт: північ — південь, Фест — Комо (XVІ ст.до н.е.); Греція — Мікени — Арголідська та Коринфська затоки (XІV ст.до н.е.)

На кінець ІІ тисячоліття до н.е. - створено суцільну зону держав від Середземного моря до гір Ірана, Індії та Китаю.

Створюються в основному великі, могутні держави.

Визначення: Могутня держава — держава, що володіє військовою силою, що здатна самостійно витримати війну з іншою державою, рівною або переважаючою її в військовому відношенні.

Критерії:

  1. багатство

  2. військова міць

  3. культура, привабливість для інших народів.

І хвиля — Єгипет — пік приблизно 1500 р. до н.е. (від порогів Ніла до міста Кархемиш) — кінець ХІІІ ст. до н.е. - послаблення - “народи моря”, війни з Хеттією — втрата Південної Ефіопії, Сирії.

Хеттія - пік приблизно 1400 р. до н.е. (більша частина Малої Азії) — близько 1200 р. до н.е. - знищена “народами моря”

Мітанні - пік приблизно 1500 р. до н.е. (від Північної Сирії до Ашшура) — близько 1400 р. до н.е. - знищена хеттами.

Вавілонія: пік поч. XVIII ст. до н.е. (Хаммурапі) — основні частини долини Тигру і Єфрату — близько 1500 р. до н.е. - знищена касситами.

Китай - XVIII ст. до н.е. - Шаньсі, Хенань.

ІІ хвиля — Ассирія — кін. ХІІ ст. до н.е. весь район верхньої течії Тигру і Єфрату — від Ліванських гір до Вавілонії (Тіглатпаласар І) — ослабла ХІ ст. (амореї)

Елам — ХІІ ст. до н.е. - вся Північна Ваілонія — до гір Заїра

Залишаються: система міст-держав: Індія — міста: Хараппа, Мохенджо-Даро, Чанху-Даро — не пов'язані між собою. Фінікія: Угаріт, Арвад, Бібл, Сідон, Тір — боротьба за гегемонію міста Угаріт — Бібл — Сідон. Греція — близько 20 міст-держав (13 — Пелопоннес — Мікени, Тірінф, Зігурі та ін., 3 Верхня Греція — Афіни, Фіви).Кордони — обов'язкова прив'язка до природних перепон (гори, ріки, море).

1.3.

ІСТОРИЧНА ГЕОГРАФІЯ З І тис. до н.е. ДО ПАДІННЯ ЗАХІДНОЇ РИМСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

8

1.3.1.(5)

Історична географія першої половини І тис. до н.е.

4




Початок застосування заліза та особливості його родовищ.







Етнічна географія: формування мережі міських поселень та посилення міграційної рухливості населення.







Характерні риси економічної географії: вдосконалення техніки зрошення, виникнення нових форм торгівлі та зростання значення Середземномор’я.




1.3.2.(6)

Історична географія з другої половини і тис. до н.е. до падіння Римської імперії.

4




Формування суцільної мережі держав в субтропічному поясі північної кулі.







Особливості етнічної географії: збільшення чисельності населення, посилення колонізаційних процесів.







Основні риси економічної географії : поява розподілу праці між ремісничими центрами та країнами, посилення ролі торгівлі в середземноморському басейні.







Характерні риси політичної географії: швидке розширення рабовласницького світу, формування великих держав та світових імперій, вдосконалення адміністративно-територіаль-ного поділу.





Історична географія І-ї половини І тис. до н.е.

Загальна характеристика

Початок залізного віку – залізо широко розповсюджене – збільшення держав – покращення продуктивних сил

Тимчасова криза рабовласницького суспільства – пошук нових шляхів розвитку

^ 1. Фізична географія

Після несприятливих кліматичних умов ІІ тисячоліття до н.е. – встановлюється на протязі 500 років певний кліматичний оптимум : в північній півкулі

Риси:

1.Клімат Середземномор’я менш спекотний, ніж в наш час, більш вологий – влітку більша кількість опадів – узбережжя покрите лісами.

  1. У зв’язку з початком розробки Fe копалин і застосуваням Fe знарядь праці – зміна ландшафту.

Етапи освоєння ландшафту: 1. дикий (не торкнутий діяльністю людини)

2.окультурений

3. культурний

4. дичаючий

Наш етап - окультурений – все більше розпахуються землі – знищуються ліси, змінюється фауна. Відбувається штучна зміна ландшафтів. В Єгипті за часів фараона Нехо (Нехао) – канал Ніл-Червоне море, в Фінікії (Тір) – штучні насипи для збільшення території, в Китаї (південь) – заливні рисові поля (чеки).

3.Виявляється система розвідки корисних копалин

Cu – Сінайський півострів (Єгипет), Кіпр, південь Іспанії,Сардінія

Fe - південний схід Іспанії, Етрурія, південний схід Малої Азії (при цьому дрібні родовища Fe всюди)

Ag - південний схід Іспанії, Греція, південний схід Малої Азії

Au – захід Малої Азії, Ефіопія.

Sn – північний схід Іспанії, Британія.

4.Морфологія держав: крім раніше виниклих, нові держави розташовуються:

1.перетин торгових шляхів (Лідія, Сірія) – сухопутних

2. в місцях, сприятливих для морської торгівлі – грецькі міста-держави, держави Аравії – посилюється роль моря.

Назви морів у греків – пелагос (відкрите) – Середземне море

понтос (менше) – Чорне

архіпелагос (те, що веде у відкрите) – Егейське

Досягнення науки – в 751 р. до н.е. у Вавілоні вперше зафіксовано спостереження сонячного затемнення.

Чому так пізно початок залізного віку: Fe у чистому вигляді в природі практично не зустрічається( тільки метеоритне, іноді у магматичних породах), складно виплавити (тугоплавкість).

З іншого боку Fe у природі – частіше, ніж Cu і Sn.

Невеликі родовища - повсюдно, так як об’єми добування були невеликі, всі родовища були вигідні. Fe металургія -у різних країнах у різний час:

Спочатку – Передня Азія, Індія, Греція – на межі І тисячоліття

племена Північної Європи – VII ст. до н.е.

Китай – VII ст. до н.е. (настільки широко, що був введений податок Fe )

Єгипет - з VI ст. до н.е. (не було палива для плавлення руди)

Що спонукало шукати нові форми розвитку.

Криза початку І тис. до н.е.

Причини :

  1. Негативна роль лихварства в економіці.(Вавілонія, Ізраіль, Індія)

  2. Нездатність державного апарату проводити ірригаційні роботи (Єгипет, Вавілонія)

  3. В Передній Азїї скрізь існують держави – періферія віддалилася – нестача рабів

  4. Формування скрізь держав при натуральному господарстві зменшило потребу в торгівлі сільськогосподарською продукцією.

  5. Держави ведуть війни за торгівельні шляхи – криза у торгівлі.

^ 2.Політична географія

І тис. до н.е – подальше розширення сфери цивілізації:

Іран, Середня Азія, Північна Індія, Західне Середземномор’я.

1.Виникає велика кількість дрібних держав, особливо на Ближньому Сході: Палестина (Ізраїль, Іудея, Амман, Моав, Едем), Сирія (Арам, Табал, Хамат). Дрібні держави постійно під загрозою захоплення великими державами : поч. VIII ст. до н.е. – захоплені Ассирією, початок VI ст. до н.е. – Нововавілонським царством.

2.Великі потужні держави виникають тільки на периферії: Мідія, Урарту,Персія, Фрігія, Лідія, Карфаген.

3.В деяких крїнах – зберігаються родові пережитки – племінна роздробленість – існує значна кількість невеликих ворогуючих держав – Південна Аравія - VII ст. до н.е. – 4 держави, Китай – VIII - VII ст. до н.е. – 20 держав, Індія – початок VI ст. до н.е. – 16 держав.

4.Особливість- потужні держави ставлять пред собою завдання аадміністративного об’єднання і підкорення усіх захоплених країн – Ассирія - VIII - VII ст. до н.е. – захоплення всієї Передньої Азії і Єгипту, Мідія - VI ст. до н.е - захоплення всього Ірану, Урарту, Азербайджану, Нововавілонське царство - початок VI ст. до н.е. – Передня Азія, Дворіччя, Ближній Схід, Персія – кінець VI ст. до н.е. – захоплення всієї Передньої Азії і Єгипту.

5.Із 4 витікає новий характер війн – вони ведуться великими силами на значні відстані (походи), відрізняються більшою запеклістю, відбуваються постійні конфлікти між потужними державами, які призводять до розгрому і завоювання одними інших повністю. Особливість захоплення - плацдарм для подальшого просування.

6.У різних регіонах домінує одна держава(Ассирія, Нововавілонія, мідія, Лідія), їх постійні зіткнення часто призводять до створення військово-політичних союзів проти найбільш сильного (Єгипет + Лідія, Вавилон+ Мідія – проти Ассирії).

7.Оскільки головною метою держав є забезпечення себе сировиною і рабами – відносини з захопленими територіями формуються наступним чином:

Приклад Ассирії

1.території географічно більш віддалені – об’єкт нерегулярних спеціальних походів – відносини у вигляді великої дані з метою відкупитися (Ізраїль, д.п. VIII ст. до н.е. – 30 тис. золота)

2. території більш близькі - об’єкт постійних походів – щорічнатяжка данина – повстання – розгром, грабіж і винищення частини населення.

8.Удосконалення військово-адміністративного поділу – Єгипет -52 нома, Ассирія – 55 областей і 2 залежних царства, Персія – 20 сатрапій, складається оргінальна форма державного устрою – федереція 12 етруських міст.

9.Особливе значення – поява міст-держав Давньої Еллади к VI ст. до н.е. – формування полісної системи: Беотія – 10 полісів,Фокіда – 22 поліса, найбільший Коринф (880 км.кв.), найбільша держава – Спарта (8400 км кв).Вплив географічного фактору – територія греції – це окремі рівнини, обмежені горами – немає єдиної держави.

^ 3.Етнічна географія

1.Збільшення чисельності населення, його густини в окремих регіонах:

Атика, Беотія – в Греції, Фінікія, захід Малої Азії, Північна Сірія, держави Вей, Чжао, Хань – в Китаї, долина р.Ганг – в Індії .В той же час периферія відрізнялася слабкою густотою населення (зростання в цілому за рік – 0,435%)

2.посилення міграційної рухливості мас; із 1 – початок колонізації

початок 1 тис до н.е. – фінікійська (аналог - португальска) – напрям – захід, торгівельні колонії, „імперія торгових постів” – спочатку Кіпр, потім Мальта, Карфаген, Утака,Кацес, Тартес.

ІХ-VI ст. до н.е. – грецька (аналог – англійська) – Південна Італія, Північне Причорномор’я, Північна Африка (Кірено, Навкратіс), південь Франції. Колонії – землеробські.

Особливості колонізації як процесу – виділення нового суспільства з середини старого – утворення нових держав

3.Формування мережі міських поселень (Греція, Фінікія).

4.Початок проведення певних типів етнополітики:

1.Ассирія (VIІІ ст. до н.е. ), Вавілонія (VI ст. до н.е. ) – депортація корінного населення в інші області держави, землі об’являються – „пустуючими”

2.Персія – захопивши Мідію, визнали мідійців майже рівними собі, повернення населення, вивезеного попередніми режимами (фінікійці і іудеї).

5.Фактори, що впливають на чисельність населення

- війни (на початок ІХст. до н.е. у війнах асирії знищена 1/3 чоловічого населення захоплених територій)

- хвороби, висока дитяча смертність

- голод

- депортації.

^ 4.Економічна географія

Що характерно для економічної географії:

1.В І тис. до н.е. підвищується роль Середземномор’я (географічно на перетиеі трьох частин світу, має природно-господарську різноманітність, м’який субтропічний клімат, зручне для мореплавання – вирізаність берегової лінії, велика кількість островів).

2.Зникає поділ на землеробські і скотарські держави (в окремих державах на першому місці землеробство: Атика, Єгипет, у інших – скотарство – Фесалія, Фрігія; зберігається лише у племен: скіфи-орачі, скіфи-скотарі )

3.Зміни у сільському господарстві – кількісного порядку – збільшення посівних площ, підвищення врожайності культур. В різних країнах – різні способи землеробства: Лідія, Палестина, Греція – незрошуване; Етрурія – дренажне, за рахунок осушення грунтів; Карфаген – плантаційне; Індія – полікультурне (складність обробітку землі – використання тих культур, які легше вирощувати – ячмінь, пшениця та ін.)

4.Нове: розвиток садівництва і оливководства, особливо в місцях, що не підходять для землеробства (Палестина, Греція – Атика, Фінікія). На прикладі Ассірії – набір фруктових культур – виноград, гранати, яблука, персики, можливо лимони.

Ремесло

1.Розширюється асортимент продукції, використовується новий метал – Fe, використовується не тільки своя, а й завізна сировина.

2.З‘являється продукція держав, яка стає основою їх експорту. Єгипет – скло, фаянс, глазур, Китай – шовк, Фінікія – барвник (пурпур).

3.Розпочинається спеціалізація в межах одного історико-географічного регіону – Китай – держави-монополісти – Янь і Ци – шовк; Чу – Fe вироби; Хань – зброя; Греція – Атика - гончарні вироби; Коринф – кораблі; Мілет – килими; Аргос – зброя; Самос - Fe лиття.

Торгівля

1. В даний період – натуральне господарство всюди – практично немає торгівлі сільськогосподарською продукцією, посилюється торгівля ремісницькими виробами, особливо тканинами, головне - металами. Особлива важливість використання родовищ металів

Cu – Кіпр, Сардінія;

Fe – Мала Азія, Іспанія;

Ag – Мала Азія, Греція, Іспанія;

Sn - Іспанія.

2.Виникає цілий ряд держав, в основі розвитку яких лежала торгівля – Фінікія, Карфаген (центр посередницької торгівлі), держава Цинь (Китай), Ізраіль.

3.Виникають види торгівельної діяльності, що зв’язують історико-географічний регіон. Китай - створена система каналів для зв’язку між державами; Греція – формується міжполісна торгівля з проведенням ярмарків у святилищах.

4.Важливою статтею торгівлі стає торгівля рабами. Фінікія, Греція, в Афінах – кін. VIІІ ст. до н.е.- близько 100 тис. рабів. Джерела – Мала Азія, Фракія, Північне Причорномор’я, внутрішні райони Африки.

Шляхи сполучення:

1.Переважне значення мала морська торгівля. Центри кораблебудування – Фінікія, Коринф. З’являється піратство – Етрурія.

2.Швидкими темпами ростуть об’єми сухопутної торгівлі (особливо характерно для Передньої Азії). Прорив – одомашнення верблюда.

3.Починається будівництво доріг: військове і торгівельне значення. Перша мережа доріг - Ассірія, згодом на їх базі - в Персії – „царська дорога” Сузи-Сардос, розбита на ділянки по 5 км.

Історична географія з ІІ половини І тис. до н.е. - до падіння Західної Римської імперії

1.. Даний період охоплює близько 900 років — не можна говорити про сталий клімат на всьому протязі зрізу.

Але можна виділити два приблизно рівні за хронологією періоди:

  1. 500 р. до н.е. - І ст. до н.е. - продовження кліматичних характеристик попереднього зрізу. Це період спокійного еволюційного розвитку.

Характеристика: оточуюче середовище змінюється повільно і цивілізація легко до нього адаптується.

В цей час посилюються наукові розвідки в фізичній географії:

- в Єгипті встановлюється постійне спостереження за Нілом і з'ясовується взаємозв'язок між величиною підйому і врожаєм: 6,2 м — недород, 7,3 м — середній врожай, 7,8 м — добрий, 8,3 м - дуже добрий.

- в V ст. до н.е. грецький вчений Гіппократ створює «теорію клімату» - початок вчення про вплив географічного середовища на людську цивілізацію. Ландшафт - набуває вигляду культурного — перш за все відбувається масовий обробіток супіщаних і суглинистих грунтів. Повністю знищуються ліси у Південному Середземномор'ї (за винятком Атлаських гір в Марокко).

  1. І-V ст. - в північній півкулі знов наступає екологічна криза. Її характерні риси: часті (з ІІІ ст.) засухи, виключно холодні зими, катастрофічні розливи рік, довгі літні дощі, ранні холоди — в цілому І-ІІ ст. - дуже вологі.

Стосовно Римської імперії — повіні в Римі І ст. - 9, 15, 36, 51, 69, 70, 97 рр., засухи в Європі зафіксовані лише 70-71 рр., катаклізми — 79 р. - виверження Везувія.

Ситуація змінюється з ІІІ ст.: в ІІІ- V ст. - сильні холоди, посухи, катаклізми. В Європі — холоди — 205, 208 рр., також — 366, 370 рр., в Південній Європі — 355 р.

Максимум катаклізмів — землетруси, повіні — 364-375 рр. - землетрус в Александрїї (загинуло 50 тис. чол.), залиття внаслідок землетрусів — о.Крит, материкова Греція.

В Азії — особливо в Центральній Азії - зміни клімату взагалі набули рис регіональної катастрофи — з ІІІ ст. постійно холодні зими і зменшення кількості опадів призвели до дуже різкого скорочення кількості пасовищ та худоби у кочівників.

Загальна характеристика — постійні суховії (східні вітри), холодні зими, посушливе літо, взимку покриття льодяною коркою (настом) — масова загибель худоби.

Даний період — посилення розробки природних копалин. ІV-ІІІ ст. до н.е. - в Китаї відомо 467 гір — мідної руди, 3609 гір — залізної руди. І ст. до н.е. - активні розробки покладів солі (шляхом випарювання). Розробка родовищ коштовних каменів — на Цейлоні і в Бірмі.

В Передній Азії - найзначніші родовища. V ст. до н.е. - золото — Лідія, Македонія, Бактрія; срібло — Єгипет, Греція; мідь — Кіпр.

  1. Відчувається збільшення кількості народонаселення: щорічний приріст 0,435%. Збільшення густоти населення в Римській імперії — ввіз рабів — Мала Азія, Фракія, Північне Причорномор'я; при війнах — захоплення населення.

На ІІ ст. в світі близько 200-250 млн. чол. (Брук С.І. - 170 млн. чол.)

Китай - 50 млн. чол. (60% населення — приморські райони)

Середня Азія та Закавказзя - 5 млн. чол. Римська імперія: Італія — близько 7 млн. чол., Іспанія — 6 млн. чол., Північна Африка — 11 млн., Сирія — 6 млн., Англія та Ірландія — близько 1 млн. чол.

В цілому ж на цей час: за С.Бруком — Азія (крім території СРСР) — 114 млн (213), Європа (без СРСР) — 29 млн, СРСР — 4 млн, Латинська Америка — 4 млн, Австралія та Океанія — близько 1 млн чоловік.

Серед факторів, що скорочували життя: війни, дитяча смертність, епідемії хвороб — найбільш знамениті в V ст. до н.е. - «афінський мор» (знищено 1/3 Афін), 431 р. - «перинфський кашель», кір, скарлатина, грип, менінгіт. Епідемія чуми в Китаї — кін. ІІ — початок ІІІ ст. - із 50 млн — 7,5 млн.

Формування етнічної карти Європи: Піренейський півострів — південно-західний — кельтики, північний схід та схід — кельт-ібери та ібери; Німеччина: кельти і германці; Франція — схід, північ, центр — кельти, південь — лігури; Італія: етруські — північ, центр — етруски, схід — венети, північ — рети; італійські — південь, центр — італіки, латини, південний схід — япіги, Сіцілія — сікули, Сардінія — ібери; Данія, Норвегія, Швеція — германці; Югославія — іллірійські племена, південніше середгьої течії Дунаю — кельти; Балканський півострів — південь — греки, північ — македонці, кельти, північний схід — фракійці.

В Азії, крім Китаю та Індії — з ІІІ-ІV ст. - постійне пересування скотарських племен, напрямок «схід-захід». З ІV ст. - «велике переселення народів». Припинення колонізаційних рухів — формування імперій (Ахеменидів, Римської), після чого наступає елементарне завоювання територій.

  1. Даний період має значні кількісні і якісні зрушення.

Сільське господарство

  1. В державах починають виділятися спеціалізовані райони:

Держава Ахеменідів — район Гірканії (південний схід від Каспійського моря), Парфія (південь Туркменії), Маргіана (центр Туркменії ) - центри землеробства; Східний Іран, Середня Азія (крім Туркменії) — центри скотарства.

Македонія — Нижня Македонія - землеробство, Верхня Македонія — скотарство.

Італія (V ст. до н.е.) - північ і центр — землеробство, південь — скотарство.

Римська імперія — окремі області спеціалізувалися на зерновому господарстві (Сирія, Єгипет), винограді (Греція, Італія), оливках (Греція, Італія), льоні (Італія), овочах (Галлія, Придунайські провінції), лікарських рослинах (Італія), скотарстві (Африка, Галлія, Дунай).

Імперія Хань — землеробство (південний схід р. Янцзи).

  1. Відбувається якісне покращення обробітку землі:

Єгипет — ІІІ ст. до н.е. (Птолемеї) — поява сакіє (механічний пристрій для зрошення), нагляд за іррігацією, селекція насіння, двох- і трьохпілля, сівозміна з бобовими — два врожаї на рік.

Китай — ІІ-ІІІ ст. до н.е. - застосування плуга з залізним лемехом, залізні знаряддя праці, створення системи каналів для зрошення (наприклад 267 р. до н.е. - Чжин Го — 120 км, площа зрошення — 200 тис. га), система грядкових культур і перемінних полів.

Індія — ІІ ст. - застосування штучного зрошення через системи каналів, колодязів, ставків — два рази на рік.

Римська імперія - ІІ ст. - багаторазова пахота полів, внесення добрив, розвиток агрономічних знань, збільшення товарності — особливо Африка і Галлія — врожай 15 центнер за гектара.

  1. Виникнення моновиробництв (> 35%): Греція — оливководство, виноградарство; Єгипет — 80% зернових — пшениця, Сирія — пшениця, Месопотамія — ячмінь.

Ремесло

  1. Розвиток центрів ремесла навколо джерел сировини і спеціалізація в рамках одного регіону.

Китай (V-III ст.) — Чу, Хань — зброя, Чжао (північ) — сільськогосподарські знаряддя, Цинь (захід) — знаряддя із заліза, Ци (схід) — льняні тканини, Чу - шовк.

Греція (V ст. до н.е.) - Афіни — кераміка, Мілет — шерстяні вироби, Корінф — кораблі, кераміка.

Єгипет (ІІІ ст. до н.е.) - ткацтво (Мемфіс, Фіви), скляний посуд (Александрія).

Держава Селевкідів (ІІІ ст. до н.е.) - Вавілонія — льняні тканини, Середня Азія — обробка металів, Мала Азія (внутрішні райони) — кераміка.

  1. Виробництво товарів на експорт у великій кількості.

Кінець V ст. до н.е. - Єгипет — льняні тканини, паруси; Етрурія — взуття, вироби з бронзи; Північне Причорномор'я — вироби з шкіри; Китай — шовк; Карфаген — килими, Кіпр — мідні вироби; Фінікія — барвники.

  1. Торгівля стає значно інтенсивнішою, збільшуються обсяги, з'являються торгівельні центри.

До ІІІ ст. до н.е. головний район — Східне Середземномор'я — важливі торгівельні центри — Карфаген, Афіни, Корінф, Родос, Александрія.

Від ІІІ ст. до н.е. - зростання впливу Риму — центр торгівлі переміщуюється у Західне Середземномор'я, важливі торгівельні центри — Рим і міста Італії. Рим ІІ ст. «величезний склад товарів» - бджоли з Аттіки, насіння шампіньонів — із Індії.

На початок нашої ери торгівля зв'язує весь цивілізований світ від Іспанії до Китаю.

Види торгівлі — морська - плавання по Середземному морю — звичайна річ, Середземне, Чорне, Червоне, але в Індійському океані, Тихому океані — прибережне плавання; - річкова — виключно для внутрішньої торгівлі.

VI ст. до н.е. - морська торгівля утруднювалася появою піратства — спочатку етруски, а потім інтернаціональний характер. Піратство — особливо з ІІ ст. - у зв'язку з римською торгівлею — спочатку на кораблі, а потім на міста. Центри піратства — Адріатичне, Тірренське, Іонійське моря.

- сухопутна торгівля — її доля значно зростає — будівництво доріг, посилення охорони караванних шляхів. Вона виконувала роль як внутрішньої (міжполісна торгівля в Греції), так і зовнішньої.

Найважливіші дороги — в V ст. до н.е. - «царська дорога» Ефес — Сузи (> 400 км), згодом в Індії — дорога Чандргупти — від Макадхи до північно-західних гір через всю Північну Індію, 312 р. до н.е. - вимощена Аппієва дорога (Рим — Капуя, 150 км), система доріг в Римській імперії, державі Селевкидів.

Караванні шляхи — пронизували всю цивілізацію, з'єднуючи її між собою. Найважливіші — Великий шовковий шлях (Китай — Римська імперія), Китай — Сирія, Ефіопія — Аравія, Месопотамія — Мала Азія, Китай — В'єтнам, Сарди — Єфрат.

Нове — поява транзитної торгівлі. Центри — Ольвія, Візантій, Родос, Пірей, Антіохія, Брог (Індія, захід), Паталіпутра. Особливо — міста на Великому шовковому шляху.

Збільшення торгівлі рабами (о.Родос - V ст. до н.е. 100 тис. рабів щорічно).

  1. Починаючи з ІІ половини І тисячоліття до н.е. за виключенням ІІІ ст. до н.е. - в Передній Азії та Середземномор'ї — панування імперій.

Держава Ахеменідів охоплювала територію від Фракії до р. Інд, займаючи місце багатьох держав попереднього періоду — Лідії, Фрігії, Сирійських держав, Ізраїльських держав, Мідії, Вавілонії. Завойовницькі походи здійснювалися на значні відстані за асирійським зразком. Якщо в VІ ст. до н.е. - просування дуже швидке, то в

V ст. до н.е. воно зупинене коаліцією грецьких міст-держав: 490 р. до н.е. - Марафон, 480 р. до н.е. - Саламін, 479 р. до н.е. - Платеї, 449 р. до н.е. - м.Мікале. Після цього довга криза — кінець — розгром А.Македонським.

В ІV ст. до н.е. - нова імперія А.Македонського похід 334-327 рр. до н.е. - розгром персів на р.Гранік, Ісси, Гавгамели — виникнення імперії — це держава Ахеменідів+Македонія+Греція. Імперія поглинає географічно всі ті ж параметри.

В ІІІ ст. до н.е. - період існування великих і малих держав.

Великі — розпад імперії А.Македонського — Антипатре (Македонія, Греція), Антигон (Фрігія, Лікія, Памфілія — південь Малої Азії), Евмена (Пафлагонія, Каппадокія), Птолемея (Єгипет), Селевка (Вавілонія, Бактрія, Согдіана), Лісімах (Фракія, Іонія) — між ними боротьба в Малій Азії. Нові держави (в географічно замкнутих регіонах) — Пергам (захід), Віфінія — північний захід, Галатія (Фрігія), Каппадокія і Понт (схід, північ), в Азії — Парфія (схід Ірана).

Єдина велика держава — це Карфаген — західна частина Північної Африки, Південна Іспанія, частина Сицилії, Корсика, Сардінія, Балеарські острови. Спроба подальшого розширення — війни з Римом (на 272 р. до н.е. - повністю вся Італія).

І Пунічна війна (264-241) — на периферії між Римом та Карфагеном — за о.Сіцілія — 262 р. до н.е. поблизу Акраганта; 260 р. - Ліпарські острови (між Сіцілією і Італією); 242 р. до н.е. - Егатські острови — західніше Сіцілії. Наслідок: до Риму — Сіцілія, Сардінія, Корсика.

ІІ Пунічна війна — бої переважно в самій Італії — 218 р. до н.е. - Тіцин, Триббія — північ; 217 — Трез. озеро — центр; 216 р. - Канни (південний схід), після Рим воює в Іспанії, 202 р. - Зама — південніше Карфагену — до Риму — південь і схід Іспанії.

З ІІ ст. до н.е. Рим — єдина велика держава у Середземномор'ї. На 44 р. до н.е. - Італія, Іспанія, Кіренаїка, Нумідія, Македонія, Греція, Мала Азія, Іллірія, Сирія, Галлія. Війна ведеться масованим вторгненням із захопленням території і повним підпорядкуванням. Згодом Рим продовжує завоювання: захопивши Британію, Дакію, Вірменію, на деякий час (Траян) — Вавілонію. Нарешті з часів Адріана (117-138) — імперія переходить до оборони кордонів.

Інші держави: близько 100 р. до н.е. - створена Велика Вірменія (від озера Севаш до верхів'їв Єфрата, від Малої Азії до Каспійського моря); Парфія (Сирія — р.Інд).

Індія — на початку VІ ст. до н.е. - Північна Індія — 16 держав; між ними боротьба — дві держави — Кошала і Магатха; кінець ІV ст. до н.е. - держава Маур'їв — Чандрагупта, Ашока до 30-х років ІІІ ст. до н.е. - від Афганістану до р. Брахмапутра і м.Мадрас. Після смерті Ашоки - 236 р. до н.е. - розпад і боротьба між синами.

Китай — період 403-221рр. до н.е. - Чжаньго — воюючі царства. Ци — початок VІ ст. до н.е. - Чу (р. Хуанхе, Янцзи) — 1/3 царств — сер. ІV ст. до н.е. - захоплення всіх основних царств — до В'єтнаму, на півночі — верхня частина Хуанхе. З 207 р. до н.е. - імперія Хань (206 р. до н.е. - 25 р.) - Старша Хань. Війни — підсумок — від Фергани до Північної Кореї, Бірми, В'єтнаму.

Адміністративно-територіальний поділ — основа економіки і військове значення. Поділ до найдрібніших одиниць — необхідність оподаткування. Єгипет Птолемеїв: хора-ном-топархія-кома+3 самоврядних міста: Александрія, Навкратіс, Птолемеїда. Селвкіди: зберігають поділ від персів — сатрапії — гипархії — міста, військові поселення (катекії). Рим — провінції: колонії римських громадян (право голосу) муніціпії, колонії «без права голосу», союзники, «латинські колонії» - Рим + латинські міста. З ІІІ ст. до н.е. - провінції (перша — Сіцілія), їх число зростало по мірі збільшення Риму — до 133 р. - 9, до 63 р. до н.е. - 12 + «союзники римського народу».

Індія: держава Маур'їв — намісництво (10), 1000 сіл, 100 сіл, 20 сіл, 10 сіл, 1 село (грама).

Китай: адміністративна реформа У-ді (140-87 рр. до н.е.) Чжоу — округи (13), цзюнь (83), сянь, сян, лі (до 100 поселень).


2.1.
  1   2



Скачать файл (290.5 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации