Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Лекция - Україна у 1970-х - на початку 1990-х рр - файл 1.doc


Лекция - Україна у 1970-х - на початку 1990-х рр
скачать (136 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc136kb.04.12.2011 14:50скачать

1.doc





Тема: Україна у 1970-х – на початку 1990-х рр.

Дати

1976 р. – утворення Української Гельсінської групи.

1972–1982 – ВЕЛИКИЙ ПОГРОМ

Квітень 1985 р. – початок «перебудови».

26 квітня 1986 р. – вибух на Чорнобильській АЕС.

Липень 1989 р. – загальноукраїнський страйк шахтарів.

Вересень 1989 р. – виникнення Народного руху України.

Жовтень 1989 р. – прийняття Верховною Радою України закон УРСР «Про мови в Українській РСР».

Березень 1990 р. – перші альтернативні вибори до Верховної Ради.

16 липня 1990 р. прийняття Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України.

1989 – 1991 рр. – формування багатопартійної системи в Україні.
1972 р. відкрив новий період у післявоєнній історії України. У січні 1972 р. радянські спецслужби провели масові політичні арешти, ув'язнивши багато провідних діячів національно-культурного відродження. Арешти й переслідування 1970-х років були найбільшими за своїм розмахом репресіями у післясталінський період в Україні. Масштаби репресій в Україні 1970-х років дали нагоду українському самвидаву охрестити ці події як "великий погром". Кількість арештованих дисидентів у 1972–1973 рр. за різними оцінками коливалася у межах 70-ти – 100 осіб. Незрівняно більше число осіб зазнало "м’якших" репресій – звільнення з керівних посад, позбавлення роботи, заборона друкувати свої твори і т.д. Переслідування охопили різні верстви українського суспільства, включаючи керівництво КПУ та його першого секретаря ЦК. На травневому (1972 р.) пленумі ЦК КПРС Шелест був звільнений з посади першого секретаря ЦК КПУ.

На початку 1973 р., у журналі "Комуніст України", появилася редакційна стаття "Про серйозні недоліки і помилки однієї книжки". У статті критикувалася книжка Шелеста "Україна наша радянська". Його звинувачували у цілому ряді "ідеологічних помилок", спричинених його "економічним автаркізмом". Критики особливо обурювалися його "ідеалізацією" минулого України та обстоюванням самобутності УРСР.

Характер звинувачень, які висувалися проти Шелеста, недвозначно показував, якою хоче бачити Москва політику нового українського керівництва. Основною метою цієї політики було зупинити, і, якщо можливо, повернути назад, ті суспільні процеси, які привели до відродження громадського і культурного життя в Україні у 1960-х роках. Тому репресії були спрямовані не лише проти дисидентів, але й проти тих офіційних осіб, які витворили атмосферу українського патріотизму.

Прихід нового секретаря ЦК КПУ ^ Володимира Щербицького на місце Шелеста поклав початок масовим "чисткам" в державному і партійному апараті. У першій половині 1970-х була усунена від влади партійна республіканська еліта, пов'язана з Шелестом. Найбільш далекосяжною зміною стало обрання у жовтні 1972 р. секретарем ЦК КПУ з питань ідеології Валентина Маланчука. Разом з новопризначеним у липні 1970 р. головою КДБ Віталієм Федорчуком Маланчук був основним натхненником й організатором "великого погрому" в Україні 1970-х рр.

Офіційній владі йшлося про ідеологічний й моральний ефект переслідувань. Жертвам репресій давали можливість зберегти свою волю при умові їхнього "покаяння" і подальшої співпраці з режимом. Вперше цей засіб був застосований проти символічної фігури шестидесятників – Івана Дзюби. Після 18-місячного ув'язнення (3 квітня 1977 р.) він підписав нового листа з визнанням своїх помилок і проханням до Президії Верховної Ради Української РСР про помилування. Подібна практика примусового "покаяння" у 1972–1979 рр. була застосована проти внучки Івана Франка Зіновії Франко, письменників Євгена Гуцало та Бориса Харчука, перекладача Григорія Кочура, історика Михайла Брайчевського та ін.

"Приборкання непокірних" справляло величезний деморалізуючий вплив на все суспільство – воно створювало враження безсмисленності й непотрібності будь-якого спротиву радянському режимові й посилювало конформістські настрої. Якщо таких ламали, то що було говорити про пересічних людей!

Одним із основних напрямків політики Щербицького була мовна русифікація України. Вживання російської мови стало ознакою політичної лояльності до режиму. Показово, що у своїх публічних виступах сам Щербицький відмовився від української мови, перейшовши майже виключно на російську. Після усунення Шелеста й міністра освіти Даденкова безперешкодно проводився процес русифікації середніх шкіл. Для переведення школи на російську мову викладання достатньо було заяви лише декількох батьків. Для "поглибленого" вивчення російської мови і літератури класи розбивалися на менші групи, заняття в яких провадилися окремо – тоді як українська мова і література таких привілеїв не мала, і уроки з цих предметів нерідко проходили у переповнених класах. Справа доходила до курйозів: в українських школах діти навчались російської мови з підручників, що називалися "Родная речь" ("Рідна мова"), тоді як української – з підручників під назвою "Українська мова".

Головною мішенню для радянського керівництва у 1970–1980-х рр. в Україні була національна свідомість українців. У "новій історичній спільноті – радянському народові" напевно знайшлося б місце для Шевченкового "Кобзаря" (правда, сильно цензурованого), українського гопака і української вишивки – тобто для того, що натякало на етнічну особливість українців (так само як могло там бути місце на грузинський хоровий спів та середньоазіатську кухню), але, там не могло бути того, що перетворювало українське питання в питання політичне – пам'яті про своє історичне минуле. Тому репресії були спрямовані в першу чергу проти тих видів інтелектуальної діяльності, в яких ця пам'ять проступала найвиразніше  – проти літератури й історії.

Історикам рекомендувалося зосередитися на вивченні історії радянського періоду. Переоцінці була піддана діяльність тих історичних постатей, які були частково реабілітовані у 1960-х роках: Михайло Драгоманов, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Микола Скрипник, Василь Блакитний-Елан та діячі ВАПЛІТЕ. У результаті боротьби з "ідеалізацією" українського минулого національна історія нагадувала мінне поле, складене з заборонених і напівзаборонених імен та сюжетів, – торкатися їх було небезпечно, та й ніколи не було певності, що дозволені сьогодні теми, завтра не стануть вибуховими.

У певному сенсі, за часів Щербицького, тенденції у трактуванні історії України (як і в Білорусії) прийняли форму ще більш крайню, ніж усе, що говорилося за Сталіна. У 1970-х роках була витворена концепція, яка мала служити історичним обґрунтуванням формування "радянського народу". Особливо яскраве вираження вона найшла під час святкування 325-річчя "возз'єднання України з Росією" (1979). Коріння "нової історичної спільноти", згідно нової інтерпретації, мало сягати ще до часів Київської Русі, де на базі спільної території та спільної ("давньоруської") мови нібито утворилася "єдина давньоруська народність". З цієї народності започаткувалися "старша" (як за віком, так і за статусом) російська та "молодші" – "білоруська" й "українська" нації. Навіть після розпаду Київської Русі усі три народи продовжували себе усвідомлювати як єдиний руський народ. Тому "возз'єднання" України з Росією у 1654 р., згідно нової концепції, було обумовлено всім попереднім природнім й історичним розвитком. Як гірко іронізували українські історики, згідно радянської історіографії Україна й українці появилися на земній поверхні лише для того, щоб "возз'єднатися" з Росією й росіянами. У результаті ідеологічної чистки 1972–1979 рр. українці фактично були позбавлені своєї власної історії.

Цю прогалину пробувала заповнити група письменників – Іван Білик, Роман Іваничук, Леонід Махновець, Сергій Плачинда, Роман Федорів та ін., – які у 1960-х – 1970-х роках вибирали для своїх літературних творів сюжети з історичного минулого України. На відміну від професійних істориків, вони були менше пов'язані з марксистською методологією і тому користувалися більшою свободою вислову.

На них була спрямована хвиля атаки проти українських літераторів, яка була заініційована партійним керівництвом. Письменникам, поетам і літературним критикам роз'яснювали, що "партія вимагає не інтимної лірики, а пісень, які б надихали колгоспників і фабричних робітників", що в прозі перевага має бути надана публіцистиці, і що особливий наголос треба ставити на висвітлення "взаємозв'язків" і "взаємодії" радянських народів та їхніх літератур.

У 1973–1974 рр. партійна критика літератури набрала масового характеру. Крім згаданих уже авторів, гострій атаці були піддані ^ Олесь Бердник, Євген Гуцало, Микола Лукаш, Григорій Кочур, Микола Руденко та ін. Критика, як правило, не минала безслідно: розкритиковані твори зникали з бібліотек, а їхні автори на довгі роки позбавлялися можливості друкуватися.

Наслідком розгрому української літератури у 1970-х роках було щось більше, аніж особисті трагедії її найяскравіших представників. Організаторам й виконавцям репресій йшлося про зведення української літератури до стану "неповної культури неповної нації" – стану, з якого вона вийшла ще наприкінці XIX ст. Атрофії зазнали цілі жанри. На населення країни бл. 50 млн. чол. у 1970-х роках приходилося лише 3-4 драматурги. Протягом 1976–1979 рр. не було написано жодної п'єси, а українські драматичні твори становили лише четверту частину репертуару республіканських театрів.

Кількість книжок, яка видавалася наприкінці 1970-х роках українською мовою, упала до рівня середини 1920-х рр., тобто до рівня переддня "українізації". Наприкінці 1970-х років співвідношення російських й українських книжок, виданих в Україні, становило 3:1. Згідно статистичних даних ЮНЕСКО, у 1970-х рр. серед десяти найбільших слов'янських націй Україна займала сьоме місце щодо кількості назв виданих книжок (трохи більше, як двохмільйонна нація словенців), а за співвідношенням кількості цих назв, яка припадала на мільйон жителів, що розмовляла відповідною мовою (88,9 назв на мільйон жителів) займала передостаннє місце (останнє місце з показником 58,9 займали білоруси.

Відповіддю читачів і частини літераторів на "опартійнення" літератури був пасивний опір. Тисячі копій книжок, які були високо оцінені критиками згідно нових партійних вимог, залишалися нерозпроданими – читати цю продукцію було мазохістським задоволенням. Багато письменників й поетів або взагалі вмовкли, або вдалися до перекладів світової літератури.

Перемога партійної лінії виявилася Пірровою перемогою для самого партійного керівництва: воно опинилося у стані загрозливої ізоляції від кіл інтелігенції. Це привело до певної кореляції дотеперішньої партійної лінії. Перш за все, були усунуті найбільш одіозні фігури, безпосередні виконавці погрому. Квітневий (1979 р.) пленум ЦК КПУ звільнив Маланчука з його посади секретаря по ідеології. Була знята негласна заборона друкувати твори розкритикованих раніше авторів. Наприкінці 1970-х – на початку 1980-х знову почали друкуватись Роман Андріяшик, Іван Білик, Роман Іваничук, Михайло Косів, Микола Лукаш та ін. Зрозуміло, що ця зміна стосувалася не всіх, зокрема вона не поширювалася на Євгена Сверстюка, Івана Світличного, Михайла Осадчого. Однак серед тих, хто зазнав благ лібералізації несподівано опинилася Ліна Костенко, одна із найстійкіших "шістедисятників". У 1981 р. їй навіть було присуджено Шевченківську премію. Щонайбільше, у 1979 й 1981 рр. появилися збірки двох ранопомерлих, але винятково талановитих молодих поетів – Леоніда Кисельова і Віталія Симоненка, – вірші яких були пройняті протестом проти режиму.

Зміни, щоправда менш радикальні, торкнулися й історичної науки. У 1978 р. Президія АН Української РСР розглянула роботу Інституту історії за 1973–1978 рр. і розкритикувала його неувагу до таких важливих періодів історії України як історія Київської Русі , історія українських земель у XII-XVII ст., й історія української культури у дожовтневий (до 1917 р.) період (зрозуміло, Президія АН симулювала незнання того, хто і як визначав тематику історичних досліджень у 1970-х рр.).

Пом’якшення курсу щодо української інтелігенції не було заслугою республіканського керівництва. Щербицький, очевидно, і тут лише виконував волю московського керівництва: у той же день, коли у Києві було знято Маланчука, вийшла постанова ЦК КПРС "Про дальше покращення ідеологічної політико-виховної лінії". Оскільки в СРСР проголошувалася побудова розвинутого соціалізму і сформування радянського народу, то це мало б означати згладжування й поступове загасання соціальних конфліктів. Йшлося про особливий вид компромісу, коли партійні лідери робили певні поступки інтелігенції в обмін за її безумовну лояльність. У республіках це, очевидно, вимагало знесення найсуворіших обмежень щодо розвитку національних культур. Тому та частина української інтелігенції, яка виявилася готовою до співпраці з режимом ціною такого компромісу, з задоволенням відзначала відновлення рівноваги між "національною формою" і "соціалістичним змістом" в українській підрадянській культурі.

Це не означало, однак, принципової відмови партії від політики репресій, коли дії інтелігенції загрожували порушити цю рівновагу. Так, голова львівської організації СПУ Ростислав Братунь був зміщений з посади після виступу на похоронах молодого популярного композитора Володимира Івасюка, який, як загально вважалося, був замордований КДБ у травні 1979 р.

Загальна партійна лінія щодо нівеляції української самобутності не лише залишилася незмінною, але й набула певного розвитку. Це засвідчила велетенська ідеологічна кампанія, пов'язана з святкуванням 1500-річчя від заснування Києва (1982 р.). Надуманість цієї дати була більш ніж очевидною навіть для організаторів самого свята. Очевидно, масштабна ідеологічна кампанія мала на меті утвердити нову інтерпретацію історичних передумов утворення "радянського народу", особливо перед лицем майбутнього святкування 1000-річчя хрещення Русі (1988). Згідно цієї інтерпретації, сучасний СРСР з радянським народом і російською мовою, як мовою міжнаціонального спілкування мав свого попередника в іпостасі Київської Русі з єдиними давньоруською народністю і давньоруською мовою як спільною для всіх, хто проживав на її території. Новим моментом у цій теорії було твердження, що окрім росіян, білорусів, українців свої перші кроки у суспільно-політичному і культурному розвитку у рамках Київської Русі робили більш як двадцять неслов'янських народів балтійського, волзького, кавказького і чорноморського регіонів. Можна припустити, що партійні ідеологи вважали втягнення "молодших братів" у русло загальноруської ідентичності завершеним процесом; тепер же, йшлося про те, щоб поширити цей досвід на неслов'янські народи СРСР. Посереднє підтвердження цьому можна знайти у факті, що з кінця 1970-х років Щербицький став постійно вживати термін "народ України" замість "український народ".
^ УКРАЇНСЬКИЙ ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ
Традиційна радянська політика щодо інтелігенції передбачала нещадну розправу з тими, хто не бажав йти на компроміс з політичною системою, і відносно ліберальну поставу до них, хто цей компроміс сприймав. Однак у 1970-ті–1980-ті роки, після згортання хрущовської відлиги, рамки можливого компромісу сильно звузилися. Це означало, що своїми репресіями влада потенційно вела до посилення дисидентського руху, адже кількість заборонених видів діяльності зростала.

Особливо характерним було становище в Україні, де будь-який вияв патріотизму трактувався як націоналізм. Репресії проти іншодумства набрали тут вражаючого масштабу, перетворивши, за словом Василя Стуса, ціле покоління молодої української інтелігенції в покоління політичних в'язнів. У порівнянні з російським дисидентським рухом, який зазнав менших втрат у 1972 р. і порівняно швидко відновив свою діяльність, український рух майже два роки не міг справитися після нанесеного йому удару.

Крім проблеми відновлення фізичної сили, перед українським рухом стояло ще й важке інтелектуальне завдання – пошуки нової ідеології протистояння режимові. Старий підхід, коли основні вимоги руху підкріплювалися цитатами з Леніна і посиланням на відповідні радянські закони, виявився недостатнім. Український дисидентський рух не міг похвалитися ані наявністю виробленої політичної програми, ані усталеною організаційною сіткою, ані широкою соціальною базою.

Але його потенційні можливості були чималими. З 1960 по 1972 рр., у тих чи інших видах дисидентської діяльності (виявлення відкритого невдоволення режимом шляхом підписання петицій й листів протесту, видання й розповсюдження самвидаву, участі в неофіційних зібраннях, демонстраціях і т.п.) в Україні взяло участь 942 людей. За своїм географічним розмахом дисидентський рух охоплював майже всю територію Української РСР. При цьому кількість дисидентів зі Сходу перевищувала чисельність галичан – певна ознака того, що український дисидентський рух мав дійсно український характер. У його національному складі виразно переважали українці (77,2%). Росіяни представляли лише 0,5% – надто мало у порівнянні з їхньою часткою серед загального населення (бл. 20%); це дозволяло припускати, що російська меншина, як привілейована національна група, менше проявляла схильності до протестаційної діяльності. 9,9 % припадало на інші національності, в основному – на євреїв і кримських татар (щодо 12,4% бракувало даних про їхню національну приналежність). Високе представництво тих національностей, які були найбільш обмежені у своїх національних правах (українців, євреїв та кримських татар) при порівняно слабій заангажованості росіян виразно показувало, що гравітаційним центром дисидентського руху в Україні було національне питання.

Особливо обнадіючим був той факт, що дисидентський рух в Україні був в основному міським явищем й охоплював головним чином найбільш освічені й соціально мобільні верстви населення. У випадку можливого краху системи цей рух мав потенційні шанси змобілізувати під свої лозунги велике число людей і водночас забезпечити їх достатньо софістикованим керівництвом.

Що українські дисиденти можуть виступати як окрема суспільна сила, виразно проявилося уже на початку 1970-х років. У 1969 р. вони встановили зв'язки з московськими активістами боротьби за людські права й одержали доступ до самовидавчого журналу "Хроника текущих событий". Через короткий проміжок часу, уже в січні 1970 р. вони розпочали видавництво свого власного журналу "Український вісник" (до моменту "великого погрому" появилося шість випусків цього видання). Після арешту у грудні 1971 р. Ніни Строкатої-Караванської Василь Стус, Вячеслав Чорновіл, Ірина Стасів-Калинець та ін. разом з одним із провідних російських дисидентів Петром Якіром утворили громадський комітет у її захист – одну із перших організацій такого типу у Радянському Союзі.

Арешти й судові розправи 1972–1973 рр. не знищили дисидентського руху, а лише надали йому радикальнішого характеру. У тюрмах й таборах багато українських дисидентів зрікалися свого радянського громадянства, проголошували себе українськими самостійниками і вимагали визнання за собою статусу "політичних в'язнів". Їхня нова позиція знайшла своє відображення у засудженні тих своїх колег, які розкаялися і пішли на компроміс з радянським режимом. "Великий погром" різко обірвав стадію патріотичних протестів серед українського дисидентства й прискорив його перехід у нову фазу.

Новий характер дисидентського руху в Україні засвідчив черговий (7-8) номер "Українського вісника", який вийшов весною 1974 р. після майже дворічної перерви. Його автори й видавці – стоматолог й колишній профспілковий діяч у Львівській області Степан Хмара, колишній офіцер КДБ з Києва Віталій Шевченко та журналіст Олександр Шевченко – заявили, що від цього номера "Український вісник" стає речником національної опозиції, змушеної перейти в підпілля і відданої ідеї повалення радянського режиму та побудування самостійної й демократичної української держави. На відміну від популярної у "допогромний" період праці Івана Дзюби "Інтернаціоналізація чи русифікація?", "Вісник" демонстрував відверто вороже ставлення до Леніна і його національної політики.

Декілька років після арештів 1972–1973 рр. в Україні не було ніяких відкритих проявів дисидентського руху – його розвиток проходив у підпільних умовах. Розрізнені опозиційні групи, які виникали після 1973 р., не мали зв'язку ані між собою, ані з ув'язненими дисидентськими лідерами. Однак інформація про умови, в яких перебували репресовані, та їхні політичні заяви, просочувалися на свободу і з допомогою їхніх родичів та російських дисидентів передавалися на Захід. Це послужило поштовхом до організації міжнародних кампаній у підтримку вимог українських дисидентів. Особливо активну роль відіграла у них українська діаспора у США та Канаді.

Іншим важливим явищем був перехід у дисидентський табір двох відомих українських письменників, виключених зі СПУ – ^ Миколи Руденка та Олеся Бердника. А наприкінці 1975 р. після вичерпання термінів ув'язнення, в Україну повернулися декілька провідних дисидентів – адвокат Левко Лук'яненко, Іван Кандиба і мікробіолог Ніна Строката-Караванська. Разом з Руденком і Бердником вони утворили ядро, навколо якого проходило організаційне оформлення українського дисидентського руху.

Поштовх до розбудови дали зміни в міжнародній ситуації, пов'язані з проголошеною Брежнєвим політикою розрядки. У 1975 р., у Гельсінкі, на Європейській конференції з питань безпеки і співпраці дійшло до підписання "Прикінцевого акту", в якому містилося визнання незмінності сучасних кордонів європейських країн. Заключення цього акту було певним здобутком для Москви, оскільки він остаточно легітимізував усі повоєнні територіальні надбання Радянського Союзу, підкресливши недоторканість усіх європейських кордонів. Однак зворотньою стороною гельсінського процесу було поширення на всіх учасників конференції (35 країн включно з СРСР) зобов'язано щодо дотримання основних прав людини. Виконання гельсінських умов передбачало створення постійних органів контролю за дотриманням цих прав у внутрішній політиці кожної з підписаної країн.

Гельсінські угоди створили умови для нової діяльності дисидентського руху – громадського контролю за їхнім дотриманням в СРСР. Джерелом натхнення для підрадянських дисидентів стало присудження у жовтні 1975 р. Андрієві Сахарову Нобелівської премії миру. Цього ж місяця Французька комуністична партія приєдналася до компартії на Заході щодо визволення Леоніда Плюща, і в січні 1979 р. йому було дозволено виїхати з Радянського Союзу. Це показувало, що радянська влада була чутливою на західну критику щодо порушення прав людини в СРСР.

Виходячи з цього, 12 травня 1976 р. одинадцять дисидентів проголосили створення у Москві громадської групи для контролю за виконанням гельсінських угод. У Києві промотором створення подібної групи виступив Микола Руденко, який підтримував безпосередні зв'язки з московськими дисидентами. Крім цього, в українських дисидентів був свій власний досвід подібної діяльності, пов'язаний зі створенням у грудні 1971 р. громадського комітету захисту Ніни Строкатої-Караванської.

9 листопада 1976 р. Микола Руденко, Олесь Бердник, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Ніна Строката-Караванська, Оксана Мешко, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Олексій Тихий проголосили створення Української групи сприяння виконання Гельсінських угод. Двома днями пізніше лідер групи Микола Руденко заявив про згоду колишнього генерал-майора радянської армії, українця за походженням Петра Григоренка стати представником української групи у Москві. Це дало змогу членам цієї групи мати важливу позицію у центрі підрадянського дисидентського руху у місті, де було дипломатичне представництво західних країн (у Києві, столиці держави-члена ООН, такого представництва не було). Утворення Української гельсінської групи таким чином вперше за весь післявоєнний час дозволило вивести українську справу за межі міжнародної ізоляції. Важливим було й те, що її діяльність спричинилася до появи безпрецедентної заяви російських дисидентів про Україну – заяви, яка визнавала обмеження політичних прав українського народу. Стосунки між московською й київською групами становили якби зразкову модель відносин між Росією й Україною у випадку, якщо б Радянський Союз зазнав краху. За зразком цих стосунків гельсінські групи були утворені у Литві (листопад 1976 р.), Грузії (січень 1977 р.) та Вірменії (квітень 1977 р.).

Гельсінські групи не були таким уже поширеним явищем серед країн соціалістичного табору. У Радянському Союзі їх було 5. Поза його межами вони існували лише у Польщі (Комітет захисту робітників, перетворений згодом у Комітет громадського захисту (KOS-KOR)), у Чехословаччині (група "Хартія-77"). У Румунії подібні групи не виникли, оскільки таємна поліція придушувала кожну таку спробу у зародку. У Німеччині місцеві громадяни користалися Гельсінськими угодами головно для того, щоб дістати право еміграції. Зовсім слабим був відгук на гельсінський процес у Болгарії та Угорщині. Все це дає підстави стверджувати, що українські дисиденти були однією з головних опозиційних груп у Центральній і Східній Європі.

Незважаючи на постійні арешти, склад УГГ (Українська Гельсінська група) продовжував збільшуватися, і вже у 1985 р. вона нараховувала 36 чоловік. Наприкінці 1970-х років деякі з членів – Григоренко, Строката-Караванська, Надія Світлична – емігрували з СРСР, тим самим діставши можливість представляти УГГ за кордоном.

Діяльність Української гельсінської групи засвідчила про перехід дисидентського руху в нову, зрілішу стадію – стадію, яка відзначалася зформованою організаційною структурою й чітко окресленою політичною програмою. Основним новим моментом цієї програми був перехід від українських дисидентів на самостійницькі позиції. У документах дисидентського руху все частіше звучала вимога виходу України зі складу СРСР і створення незалежної демократичної української держави".

Іншою характерною рисою в ідеології українського дисидентського руху кінця 1970-х - початку 1980-х років було поєднання боротьби проти національного гніту з боротьбою за демократичні права людини. У цьому сенсі він відмовлявся від спадщини як лівого (націонал-комуністичного), так і правого (оунівського) українських тоталітарних рухів 1920-х – 1940-х років. Визнання прав людини як першочергового пріоритету у протистоянні з радянським режимом вело українських дисидентів до логічного висновку про необхідність боротьби всіх пригноблених народів, що проживають на території України. Петро Григоренко здобув собі міжнародне визнання завдяки мужній обороні прав кримських татар. Близькі стосунки встановилися також між українськими й єврейськими дисидентами, що посередньо підтверджувало одну із головних радянських пропагандивних тез про "нечестивий союз українського буржуазного націоналізму й єврейського сіонізму". Українські дисиденти не були настановлені вороже навіть до росіян.

Український дисидентський рух зміг видати таких фігур, які за своїм інтелектуальним масштабом дорівнювали б Солженіцену і Сахарову. На загальному стані українського дисидентства відбився провінціалізм культурного життя в Україні: брак контактів із зовнішнім світом, недостатнє знання іноземних мов й обмежений доступ до нерадянських книг. Але українські дисиденти вигідно відрізнялися від російських іншим: у політичному відношенні вони були набагато згуртованішими за російський дисидентський рух, який розпадався на декілька непримиренних фракцій: комуністів-реформаторів, лібералів-західників, неослов'янофілів – "почвенников". Більша згуртованість українського руху пояснювалася більшою роллю національного фактора в Україні: будь-який вияв українського патріотизму сприймався московським режимом як загроза статусу кво. Це розширювало потенційне коло підтримки українських дисидентів.

Іншим новим моментом у розвитку антикомуністичної опозиції в Україні стала поява незалежного робітничого руху. Перші робітничі страйки і маніфестації відбулися ще в часи Хрущова; у 1962 р. страйкували робітники Донецька і Жданова. Наступного року відбулися робітничі виступи в Одесі і Кривому Розі. У 1969 р. страйкували робітники Київської ГЕС та шахтарі Червонограду. На початку 1970-х років хвиля робітничих страйків охопила Київ, а також білоруські і російські міста. Особливо гострого характеру набрав страйк 1972 у Дніпропетровську, де місцеві робітники страйкували проти надмірного напливу росіян до міст і їхнього особливого, привілейованого статусу. У сусідньому Дніпродзержинську, партійній "батьківщині" Брежнєва, внаслідок втручання міліції дійшло до людських жертв. У тому ж 1972 р. страйкували робітники Кам'янця-Подлільського. У 1981 р. лише в одному Києві відбулися 6 страйків, а в розташованій поблизу Києва Прип'яті (міста, де жили будівники і персонал Чорнобильської АЕС) дійшло до заворушень, викликаних недостачею продуктів харчування.

Абсолютна більшість робітничих виступів носили стихійний і розрізнений характер. Їм бракувало політичних вимог і вони розвивалися без зв'язку з дисидентським рухом в Україні. Але вже з другої половини 1970-х років робляться перші спроби надати робітничому рухові організованого характеру. У 1978 р. донбаський шахтар Володимир Клебанов зорганізував Асоціацію Вільних профспілок трудящих Радянського Союзу – незалежну профспілку, прототип польської "Солідарності". Численність її членів становила 200 чол., в т.ч. робітників з Одеси, Донбасу і Криму. Асоціація діяла напівлегально, тому вона досить швидко була виявлена і знешкоджена КДБ.

^ У 1978 р. в Україні почало діяти Вільне міжгалузеве об'єднання трудящих. Як і її попередниця, ця незалежна профспілка теж діяла спочатку напівлегально, але після репресій початку 1980-х років перейшла на нелегальні позиції. Кількість її членів в Україні тяжко встановити; відомо лишень, що програмову заяву Вільного об'єднання підписало 4198 чол. з Росії, України і Білорусії, і що одним із найсильніших її осередків був Донбас.

Ні українському дисидентському, ні робітничому рухові не вдалося змобілізувати під свої прапори значну кількість населення. Насправді, В умовах жорсткого тиску державного апарату ці рухи репрезентували активність нечисельної групи людей, які не могли протиставити режиму нічого, крім своїх ідей та власної мужності. Їм не вдалося повторити досвід польської "Солідарності". Але їхня діяльність послужила добрим засівом під ті важливі політичні зміни, які пережила Україна у 1987–1991 рр.

Політична історія України від середини 1970-х до середини 1980-х рр. бідна подіями. Режим Щербицького встановив жорстку монополію над всіма видами громадянсько-політичної активності в Україні. На початку 1980-х рр. Українська гельсінська група, була практично виведена з гри (хоча вона ніколи себе формально не розпускала, як це, наприклад, змушена була зробити у вересні 1981 р. Московська гельсінська група). 22 члени УГГ перебували в ув'язнені (6 одержали терміни 15 років, 3 – 12 років), 6 були змушені емігрувати (на Заході вони створили закордонне представництво УГГ на чолі з Миколою Руденком), ще двоє перебували у "внутрішньому" засланні, і лише троє були на свободі. Згідно інформації Московської гельсінської групи, українські дисиденти на початку 1980-х рр. становили найчисельнішу групу серед радянських політичних в'язнів. У таборах Мордовії українці становили 60-70% усіх політичних в'язнів. У 1984–1985 рр. від тяжких умов ув'язнення померли четверо членів УГГ – Василь Стус, Олекса Тихий, Валерій Марченко і Юрій Литвин.

Придушення опозиційного руху проте не гарантувало політичної стабільності. В опозицію до радянського керівництва стала економіка, занепад якої підточував основи суспільного ладу. На початку 1980-х рр. Україна продовжувала зберігати провідні позиції у загально союзному виробництві залізної руди, чавуну, сталі, зерна, в окремих галузях машинобудування. Але середньорічні темпи приросту основних показників економічного розвитку України у 1965–1985 рр. явно спадали. Низька заробітна плата, дефіцит товарів у магазинах та довгорічні черги за житлом – все це не додавало популярності політичному режимові. Щобільше, він тратив свою легітимність – ідеологічне підтвердження доцільності свого існування. Він не забезпечував ані рівності, братерства і свободи, ані дешевих, доступних і якісних товарів, задовільного медичного обслуговування, достатньої кількості житла.

Очевидно, що усі ці явища були поширені по всьому Радянському Союзі, а не лише в Україні. Але в українців були свої особливі порахунки з цим режимом. За багатьма показниками участі у стратегічних сферах суспільного життя – рівня урбанізації, частки населення, зайнятому у промисловості, системі вищої освіти та наукових інституціях – українці, як і більшість неросійських народів СРСР, відставали від росіян. Так, ознакою модернізованого суспільства є переважання міського населення над сільським. Україна досягла цього показника у 1966 р., досить пізно, принаймні десять років пізніше, аніж російська республіка. У 1989 р. частка міського населення в Українській РСР (66,9 %) була навіть трохи вища від загальносоюзного показника (65,9 %). Але цей показник досягався в основному за рахунок зрусифікованого індустріального Сходу і Півдня України, натомість Західна Україна за часткою міського населення досі переступила цього порогу 50%. Повоєнна статистика засвідчила загрозливу тенденцію, коли частка українців у міському населенні зменшувалася у прямій пропорції до розмірів міста – чим більше місто, тим нижчий у ньому процент українців.

Дуже промовистими були зміни у національному складі населення Української РСР. Загальна кількість українців зросла в Україні з 1937/39 по 1989 рр. з 27,9 млн. до 37,9 млн. Цей зріст відбувся на фоні сильного падіння чисельності національних меншин – так, дві найбільші неукраїнські групи, євреї і поляки зменшилися від 2,5 млн. кожна до відповідно 0,5 та 0,2 млн. Однак це не привело автоматично до посилення українського характеру населення республіки – частка українців майже не змінилося і залишилися на рівні бл. 72–73%.

Нішу, витворену національними меншинами, заповнило російське населення в Україні. Його процент зріс з 8,8 % до 22,1 %. Якщо ж розглядати цю тенденцію на протязі тривалого проміжку часу, то трохи менше, ніж за сто років – з 1897 по 1989 рік – кількість росіян в Україні збільшилась майже в п'ять раз: з 2,5 млн. до 11.4 млн. Найбільша їхня кількість зосередилася на Сході України та в Криму (в останньому кількість росіян з 1959 по 1989 рр. зросла з 858 тис. до 1,62 млн. чол. – тобто майже в два рази!). Високі темпи приросту російської меншості в Україні є безпрецендентнеми у порівнянні з демографічними процесами серед національних меншостей у всій Європі. Зростання числа росіян в Україні відбувалося за рахунок двох джерел. Першою була масова імміграція.

Іншим джерелом зростання російської населення в Україні була русифікація за рахунок мовної і культурної асиміляції. З 1959 р. по 1989 р. кількість українців, які вважали російську свою рідною мовою, зросло з 2 до 4,6 млн. чол. Як показують статистичні дані, у рамках Східної України асиміляція просувалася швидше, тоді як у західних регіонах України вона навіть зменшилася. Головним фактором асиміляції була слаборозвинутість або ж повна відсутність розвиненої україномовної соціальної інфраструктури (дитячі садки, школи, театри, преса і т.п.) у великих містах Східної і Південної України. Багато українців небезпідставно вбачали у цій етнодемографічній тенденції пряму небезпеку для збереження своєї національної самобутності та панівної позиції у республіці. Вони оскаржували радянський режим, що під гаслами інтернаціоналізації він проводив насправді політику русифікації. У цих звинувачуваннях була своя рація, що підтверджувалася численними прикладами з щоденного життя.

Однак повоєнний період не був цілком втраченим часом з точки зору утвердження української національної ідентичності. Перш за все, не у всіх історичних регіонах України ситуація виглядала однаково. Українці зберігали перевагу у двох найбільш важливих з політичної точки зору містах – у Києві, всеукраїнській столиці та столиці "галицького П'ємонту" Львові. Частка українців у населенні Києві між 1959 і 1979 рр. зросла зі 64,8 до 68,7%. Ця перевага була дещо затерта насильною русифікацією у роки Щербицького, але на загал, як показала значна активність Києва у часи "перебудови", радянському режимові не вдалося повернути цю традицію назад. Таким чином, післявоєнний розвиток України змодифікував традиційну відмінність між "українським селом" і "російським містом" або "українським сільським Заходом" і "російським міським Сходом". Схід залишився "російським" (якщо не в кількісному, то хоча б у культурному відношенні), але Західна і Центральна Україна стала більш урбанізованою з переважаючим українським компонентом.

Головною причиною цих змін стала територіальна уніфікація української нації під час і після другої світової війни. Об'єднання Західної і Східної України прискорило справу національної інтеграції. Цей процес був двостороннім – не лише більш національно свідомі західні українці дістали можливість поширювати свої ідеї на схід від р. Збруч, але й східні українці справляли політичний вплив на Західну Україну. Показово, що інтеграція окремих західноукраїнських регіональних етнічних груп з яскраво вирізненими культурними особливостями й окремими діалектами – бойків, лемків, гуцулів – у склад української нації повністю завершилася лише після включення Західної України у склад Української РСР.

Але й саме поняття "українця" сильно змінилося у повоєнні роки. Найбільша зміна полягала у тому, що українська мова перестала бути головним індикатором української ідентичності. Останні роки існування Радянського Союзу та розвиток України після проголошення незалежності 1991 р. показав, що тут існує чисельна група російськомовних українців, які на загал лояльно ставляться до української ідеї.

З іншого боку, є серйозні підстави вважати, що частка російського населення в Україні (21 % згідно перепису 1989 р.) насправді не відповідає дійсності. Не те що радянська статистики свідомо фальсифікувала результати перепису, але процедура, за якою вона визначала національну приналежність тої чи іншої особи – на підставі запису в паспорті – викликає поважні сумніви щодо достовірності результатів. Вона виключає не можливість не лише подвійної ідентичності (скажімо, "українсько-російської" чи "російсько-української"), але й ідентичності, що виходить за межі українсько-російського етнічного розрізнення ("радянська" ідентичність, на зразок "югославської" чи "чехословацької"). Якщо включити в аналіз ці обидва типа ідентифікації, то динаміка національних змін у повоєнній Україні виглядатиме цілком інакшою.
^ ВІД ЧОРНОБИЛЯ ДО САМОСТІЙНОСТІ
Коли у квітні 1985 р. Михайло Горбачов прийшов до влади, він не міг знати, що через шість з половиною років змушений буде покинути її через причину, на яку він найменше звертав уваги – через національне питання. Тяжко сказати, чи це був просто вияв традиційного для марксистів недогляду щодо цього питання, а чи просто прагматичне небажання ворушити раніше часу приспаного привида міжнаціональних конфліктів. Швидше всього, у Горбачова переважав прагматичний підхід.

Це особливо чітко виявилося у відношенні до України. Якщо у Москві появлялися статті-викриття про сталінські злочини, дозволялася критика колишніх лідерів СРСР, зміщалися перестарілі і скомпроментовані члени ЦК, то нічого такого довгий час не відбувалося у Києві. Найбільш промовистим було збереження аж до вересня 1989 р. на посаді першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького, який із членів старшого, "брєжнівського" складу ЦК КПРС втримався при владі найдовше. Очевидно, що Горбачов радо жертвував "перебудовою" і "гласністю" в Україні ради збереження політичної стабільності у найбільшій неросійській республіці СРСР.

Лицемірність офіційної лінії щодо поглиблення "демократизації" і "гласності" сповна проявилася після ^ Чорнобильської катастрофи 26 квітня 1986 р. Офіційне попередження про загрозу радіоактивного забруднення місцеве населення почуло лише 5 травня, на дев'ятий день після катастрофи. До цього мас-медія переконувала, що аварія на Чорнобильській АЕС є цілком нешкідливою за своїми наслідками для здоров'я. Верхом цинізму було проведення у Києві 1 травня 1986 р. багатолюдної урочистої демонстрації, хоча якраз напередодні, 30 квітня, була зафіксовано підвищенння радіоактивного фону у Києві.

Катастрофічні екологічні й економічні результати Чорнобиля не піддаються точним оцінкам. Але не менш важливими були політичні наслідки Чорнобиля. Чорнобильська катастрофа відкрила очі мільйонам українських громадян на колоніальне становище України. Рішення про замовчування справжніх наслідків аварії приймались у Москві; на Москву (й особисто на Горбачова) падала й основна відповідальність за зволікання з прийняттям контрзаходів.

Поняття Чорнобиля – руйнівної катастрофи – все частіше поширювалася і на опис інших сторін тогочасного життя в Україні (тема "духовного Чорнобиля", "мовного Чорнобиля" і т.п.). Перші несміливі голоси протесту 1987 р. вийшли зі середовища інтелігенції, яка за своїм фахом безпосередньо була пов'язана з функціонуванням української мови і літератури – письменників і вчителів. Спілка письменників України у червні 1987 р. звернулася до Президії Верховної Ради Української РСР з пропозицією впровадження навчання української мови у всіх школах на території республіки та надання їй стану державної мови.

У першій половині 1987 р. почалося визволення з тюрем і таборів політичних в'язнів, серед яких українці становили дуже значну частину. Уже літом 1987 р. під редакцією В`ячеслава Чорновола появився новий номер "Українського вісника". Він став офіційним органом Української Гельсінської Спілки (УГС), створення якої було проголошене у березні 1988 р. Лідером її став довголітній політичний в'язень Левко Лук'яненко.

УГС виступала як пряме продовження Української гельсінської групи 1970-1980-х років. Початково її вимоги мало чим відрізнялися від основних постулатів дисидентського руху брєжнівської доби. "Декларація принципів" УГС, видана літом 1988 р., вимагала не ліквідації СРСР, а перетворення його у конфедерацію незалежних держав, не докорінної зміни радянської системи, а передачі влади з рук КПРС до демократично вибраних рад. УГС виступала за українізацію, за право Української РСР на власну дипломатичну діяльність, за легалізацію заборонених віросповідань, за впровадження ринкової економіки і громадський контроль над карними органами.

Запропонована УГС програма була "програмою-мінімумом", яка згодом була перейнята більшістю неформальних груп на ранніх стадіях руху за реформи в Україні. Організаційне оформлення перших таких груп тривало майже рік – від весни 1987 до весни 1988 рр.

^ У вересні 1987 р. у Києві утворився Український культурологічний клуб.

У жовтні 1987 р. у Львові молодіжне Товариства Лева.

У жовтні 1987 р. 14 відомих політичних в'язнів проголосили створення Української асоціації незалежної творчої інтелігенції.

– Наприкінці 1987 р. у Києві виникла Асоціація "Зелений світ".

Весною 1988 р. у Київському університеті зародилася неофіційна стедентська організація "Громада" (сама назва організації нав'язувала до традиції громадівського руху другої пол. XIX ст.).

Неформальні організації об'єднували під своїм дахом широкий спектр різних опозиційних політичних напрямків – від фрондуючої "номенклатурної" інтелігенції (членів різноманітних офіційних творчих Спілок) аж до скрайніх націоналістів. Окрім діячів-"шістидесятників" та дисидентів 1970-1980-х рр. товариства об'єднували багато молоді віком 20-30 років – тобто цілком нове покоління, яке зробило свідомий вибір на користь української справи, маючи за своїми плечима лише задушливий досвід режиму Щербицького в Україні. Деякі із цих молодих людей були комсомольськими функціонерами. Їхня участь у неформальних товариствах свідчила про появу першої, хоча й невеликої тріщини у системі державно-партійного апарату. Ця тріщина стала ще більш помітною, коли контактів з товариствами стали шукати й поодинокі представники партійної номенклатури середньої ланки, як от перший секретар Подільського райкому партії м. Києва Іван Салій та мер Львова Богдан Котик. Це передвіщувало той масовий перехід партійної номенклатури на національні події, який стався декількома роками пізніше, після заміщення Щербицького з посади першого секретаря ЦК КРПУ. Взагалі, ті чи інші вимоги товариств, якими б радикальними вони не здавалися у 1987–1988 рр., ставали офіційною нормою у 1989–1990. У тому сенсі програма-"мінімум" українського опозиційного руху була повністю виконана.

Влітку 1988 р. нечисленні неформальні товариства й організації в Україні зробили перші спроби перетворити український рух у масову суспільно-політичну силу. У Львові, Києві, Вінниці й Хмельницькому проводилися масові мітинги, що мали – згідно задумам опозиції, яка використовувала як зразок приклад балтійських республік – привести до створення Демократичного фронту у підтримку перебудови. Проте ці заходи виявилися мертвонародженими. Місцева влада вдалася до репресій аж до застосування загонів міліції особливого призначення (ОМОН-у) для розгону демонстрантів.

Вдалішою була друга хвиля спроб. У листопаді 1988 р. Київське відділення СПУ та працівники Інституту літератури АН Української РСР утворили ініціативний комітет для вироблення програми Українського народного фронту. Групу з двадцяти письменників очолив поет-"шестидесятник" Іван Драч. Ініціатива була підтримана пленумом Спілки (грудень 1988 р.). Коли наприкінці січня проект був уже написаний, керівництво компартії України розгорнуло кампанію, щоб недопустити його до друку. Це змусило групу письменників 13 лютого 1989 р. їхати у Москву за підтримкою до Горбачова. Невідомо, чи то власне втручання Горбачова допомогло, але 16 лютого проект програми був надрукований у газеті "Літературна Україна", органі СПУ. На відміну від первісного варіанту, опублікований текст містив визнання керівної ролі КПУ – пункт, навколо якого тривали гострі суперечки між керівництвом СПУ і КПУ. Офіційно Рух мав служити з'єднувальною ланкою між перебудовчою програмою партії "зверху" та ініціативою широких народних мас "знизу".

Дрібні тактичні компроміси, включені у програму, не застрахували однак її від гострих атак з боку партійної номенклатури. ^ Антирухівську кампанію очолив секретар ЦК КПУ Леонід Кравчук, який дораджував комуністам не вступати до Руху.

Однак момент для придушення Руху в зародку був втрачений: у травні утворилася Львівська регіональна організація Руху, а у липні – Київська організація. Паралельно йшло утворення нових масових громадських організацій. 11–12 лютого 1989 р. у Києві відбулися установчі збори Товариства української мови ім. Т.Шевченка (ТУМ). У березні 1989 р. утворилося українське відділення Товариства "Меморіал". Обидві організації заявили про свою підтримку Руху. Разом з тим виникли групи, які у своїх програмних вимогах йшли далі не лише Руху, але й УГС, виступаючи за повну державну самостійність України.

Іншим сильним поштовхом для розгортання громадянського суспільства в Україні стали вибори до Всесоюзної Верховної Ради СРСР у березні 1989 р. Це були перші напіввільні вибори за весь час існування радянської системи. Вибори 1989 р. були використані демократичні опозицією для популяризації своїх програмних вимог. Обрані від неї депутати ввійшли у склад Міжрегіональної групи – осередку опозиції у Верховній Раді – і таким чином змогли нав'язати безпосередні контакти з московськими реформаторами та лідерами інших національних груп.

Ще одним важливим успіхом українського опозиційного руху на шляху політичної мобілізації стало розгортання з весни 1989 р. сітки неформальних періодичних видань, які на відміну від самвидаву, виходили масовими тиражами. Літом-осінню 1989 р. до опозиції в Україні додалися ще два масові рухи: робітничий рух та рух за легалізацію Української католицької та Української автокефальної православної церков.

Осінь-зима 1989–1990 р. стали критичними у досягненні перелому у співвідношенні сил між партією й опозицією. ^ 8-10 вересня у Києві відбувся установчий з'їзд Руху. Склад учасників з'їзду засвідчив деякі характерні особливості розвитку опозиційного руху в Україні – це був рух переважно інтелігенції (72% мала вищу освіту), переважно із Західної (близько половини) й Центральної (35%) України.

Що однак, виявилося сильною стороною Руху – його ідеологічні положення й організаційні структури залишали широко відкритими двері для всіх національних меншостей, які проживають в Україні. Провідні діячі української опозиції проявили надзвичайну чутливість до цього питання. Хоча вони й творили Рух за зразком балтійських народних фронтів, вони свідомо уникали національної виключності, характерної для литовського "Саюдісу". Перший з'їзд Руху прийняв окремі постанови, які адресувалися власне національним меншостям – у підтримку кримських татар, засудження антисемітизму та з проханням до росіян в Україні підтримати національно-демократичний рух. Особливий наголос клався на те, що Україна повинна стати спільною батьківщиною для всіх, хто живе у ній. Програма не містила вимоги української самостійності, натомість закликала до утворення суверенної Української держави, яка б будувала свої стосунки з іншими республіками СРСР на основі нового союзного договору.

Утворення Руху було великою тактичною перемогою української опозиції. Перед лицем тих змін, які переживало політичне життя України, політичний режим видавався безнадійно застарілим. 28–29 вересня у Києві відбувся пленум ЦК КПУ з участю Горбачова, на якому була прийнята відставка Щербицького. На посаді першого секретаря ЦК КПРС його замінив Володимир Івашко. Він вдовольняв Москву як більш компромісна фігура

Кінець 1989 р. – перша половина 1990 р. пройшли під знаком нових моральних перемог опозиції:

^ 28 жовтня 1989 р. Верховна Рада Української РСР, у відповідь на аналогічні заходи у сусідніх республіках, прийняла закон про державність української мови.

^ 1 грудня 1989 р., під час візиту Горбачова до Ватікану, оголошено легалізацію Української греко-католицької церкви.

21 січня 1990 р. на честь відзначення Акту про злуку (22 січня 1919 р.) Рух організував "живий ланцюг" між Львовом і Києвом – акцію, яка зібрала, за різними оцінками, від 400 тис. до 3 млн. чол.

Події 1989 р. і початку 1990 р. створювали враження, що український рух досяг необхідної критичної маси, і що тепер його найближчим завданням є завоювання політичної влади у республіці. Можливість легального приходу до влади відкрилася після прийняття наприкінці жовтня 1989 р. Верховною Радою Української РСР рішення про проведення безпосередніх змагальних виборів до Рад усіх рівнів.

Однак результати березневих виборів 1990 р. стали розчаруванням для демократичної опозиції. Їй вдалося завоювати лише четверту частину всіх місць у парламенті. Найкращими були результати в Галичині, де демократи виграли 47 із 43 місць. У Центральній Україні вони одержали половину голосів. Натомість у Східній і Південній Україні, за винятком деяких великих міст, як от Донецьк і Харків, Демократичний блок зазнав поразки.


Скачать файл (136 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации