Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Лекция - Україна у післявоєнний період. Десталінізація - файл 1.doc


Лекция - Україна у післявоєнний період. Десталінізація
скачать (95.5 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc96kb.04.12.2011 14:50скачать

содержание

1.doc





ТЕМА: Україна у післявоєнний період. Десталінізація.

Дати

Квітень 1945 р. – Україна стала спів засновницею ООН.

1946 – 1947 рр. – голод в Україні.

Квітень – липень 1947 р. операція «Вісла».

Лютий 1954 р. – входження Кримської області до складу УРСР.

1957 р. – реформи управління економікою.

Середина 1950-х – 1960-ті рр. – лібералізація суспільно-політичного життя.

Кінець 1950-х – 1960-ті рр. виникнення дисидентського руху. «Шістдесятники»

Вересень 1965 р. – акція протесту в столичному кінотеатрі «Україна».

^ Друга половина 1960-х рр. – економічні реформи.
Оскільки безпосередня зовнішня загроза зникала, виникало питання: чому Українська РСР повинна зберігати свій статус союзної республіки, коли її західні і південні сусіди – Польща, Чехословаччина, Угорщина і Румунія – самостійними державами? Українські патріоти одержували готову формулу для своїх політичних вимог, і дисидентський рух пізніших років не проминав нагоди, щоб користуватися нею.

Війна і післявоєнне врегулювання державних кордонів привели до змін у національному складі населення України. У результаті німецької політики винищення євреїв їхня частка зменшилася до 2% населення 1959 р. Зменшення питомої ваги інших національних меншостей викликали воєнні депортації та післявоєнний обмін населення між Україною та країнами "народної демократії". Відповідно до договорів з Польщею (1 жовтня 1944 р.) та з Чехословаччиною (10 липня 1945 р.) на територію України з Польщі було переселено 520 тис. українців; одночасно з України в Польщу й Чехо-Словаччину репатрійовано 1 млн. поляків, 140 тис. євреїв і 33 тис. чехів. Були переселені з України також частина румунів, угорців та представників інших національних меншостей.

Збільшення національної однорідності сільських жителів викликало включення у склад Української РСР Західної України з 7 млн. українців. Ніколи раніше населення Української РСР не було таким національно однорідним, як після 1945 р. Цей момент передбачав серйозні й далекосяжні політичні наслідки. Як вдало відмітила поетеса Ліна Костенко, об'єднання "Малоросії" з "Малопольщею" дало Велику Україну. Об'єднання Західної і Східної України прискорило справу національної консолідації. Цей процес був двостороннім – не лише більш національно свідомі західні українці дістали можливість поширювати свої ідеї на схід від р. Збруч, але й східні українці справляли помітний вплив на Західну Україну.

Крім своєї національної свідомості західні українці внесли ще й свою специфічну політичну поставу. Колишні політичні піддані Варшави, Відня, Будапешту, Бухаресту, Праги, вони розділяли той самий політичний досвід, що й інші народи Габсбурзької імперії: чехи, словаки, поляки і т.п. Найменш зрусифікована Західна Україна була у складі СРСР водночас однією з найменш "радянізованих" областей і була розсадником антикомуністичних ідей.

Інша проблема, з якою довелося зіткнутися сталінському режимові у перші післявоєнні роки – це поширення прозахідних настроїв серед радянських громадян. До 1947 р. з Німеччини в Україну повернулися 1 млн. 250 чол. – бл. 40% українців, насильно депортованих на роботи в Рейх. Не менш ніж 300 тис. з них зразу ж були вивезені НКВД на Сибір нібито за державну зраду. Ті ж, що залишилися, могли засвідчити, що радянська пропаганда казала відверту неправду про злиденне життя робітників і селян на Заході – їхній досвід говорив про цілком інше. Це могли підтвердити сотні тисяч солдатів, які з переможними боями дійшли до Берліна, Відня і Праги. Ще переконливіше і доступніше про переваги західного способу життя промовляли до радянських людей трофейні західні фільми та товари масового вжитку, які заполонили всю країну.

Післявоєнні роки нагадували ситуацію, яка склалася у Росії після розгрому Наполеона. Контакт з Заходом тоді привів до поширення свободолюбивих ідей, і в результаті 1812 р. породив рік 1825 – рік декабристського повстання. Як і тоді, у суспільстві панувало переконання, що народ, який виніс на собі весь тягар війни і своїми жертвами проклав шлях до перемоги, – цей народ заслуговує кращої долі, аніж тої, якою він мусить вдовольнитися у рамках російської імперії. Суспільство чекало на значні поступки з боку режиму: припинення масового терору, ліквідації колгоспної системи, пом'якшення цензури і т.д.

Перемога Радянського Союзу у другій світовій війні дала поштовх процесам і тенденціям, які могли привести до його занепаду і розвалу. Серед цих нових тенденцій піднесення ролі українського питання об'єктивно могло відіграти одну з центральних ролей. Радянський режим не проявив ні здатності, ні бажання розв'язувати ці проблеми гнучко. Основним засобом їхнього подолання залишався терор.

Як і в довоєнні десятиліття, однією з головних жертв стала українська інтелігенція. У 1946–1951 рр. Москва гостро критикувала ЦК КП(б)У за неувагу "до підбору й ідеологічно-політичного виховання кадрів у галузі науки, літератури й мистецтва", де знайшла притулок "ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія". Московську резолюцію продублював відповідними документами ЦК КП(б)У. Партійні резолюції відкрили кампанію "критики" й "самокритики" у пресі та на велелюдних засіданнях у наукових і культурних інституціях. За ними послідували арешти бл. 10 тис. науковців, літераторів, діячів культури у 1946–1947 рр.

Переслідування української інтелігенції складало частину ширшої кампанії, яка охопила весь Радянський Союз у 1946–1948 рр. – т. зв. ждановщини. Вона ставила собі за мету виелімінувати із підрадянського інтелектуального життя будь-які прояви прозахідних культурних впливів та лібералізму, незалежної думки. У республіках до стандартних звинувачень у формалізмі, відхилень від марксизму-ленінізму, захоплення Заходом і т.д. обов'язково додавалося ще одне: ідеалізація національного минулого.

Олександр Корнійчук і його дружина Ванда Василевська були розкритиковані за те, що в лібретто до опери "Богдан Хмельницький" недостатньо розкрили "прогресивну" роль російського царя та російських бояр. У поле зору партійної критики потрапив вірш Володимира Сосюри "Любіть Україну", засуджений як "відверто націоналістичний".

^ Найстрашнішим лихом, яке випало на долю населення України у перші післявоєнні роки, став голод 1946–1947 рр. Зруйнування сільського господарства війною та незадовільні кліматичні умови весни-літа та посуха 1946 р. (на півдні України вона повторилася у 1947 р.) сильно загострили продовольчу ситуацію. Однак до самого голоду справа не дійшла, якщо б центральні органи не встановили завищених норм держпоставок хліба з України. У результаті державної хлібозаготівлі практично нічого не залишалося для забезпечення продовольством колгоспників.

Восени 1946 р. Хрущов доповів Сталіну про голод на півдні України і попрохав зменшити норми держпоставок. Сталін обізвав Хрущова брехуном, а ЦК ВКП(б) наказав посилити роботу щодо виконання плану державної хлібозаготівлі. Опальний Хрущов був зміщений з посади першого секретаря ЦК КПУ, а його місце з березня по грудень 1947 р. зайняв безжалісний Лазар Каганович. Незважаючи на голод, у 1947 р., державний план в Україні було виконано на 99,7%.

Голод охопив не лише село: серйозні труднощі з продовольством відчувалися у промислових містах. Згідно таємних радянських даних, внаслідок голоду 1946–47 рр. померло 100 тис. чол. і ще 300 тис. чол. було госпіталізовано. Багато мешканців Східної України рятували життя собі і своїм сім'ям, таємно перебираючись у Західну Україну у переповнених поїздах і вертаючись назад з зерном, картоплею й іншими продуктами, які їм жертвували "західняки". Це було так довго можливо, доки сільське господарство у Західній Україні залишалось несколективізованим. Масова колективізація сільського господарства розпочалася тут з кінця 1948 р. Уже 1 липня 1950 р. колгоспи охоплювали 92,7% всіх сільських господарств.

Основним засобом "радянізації" Західної України були терор і насильство. У 1946–1949 рр. звідси було депортовано у Сибір бл. 300 тис. чол. – в основному сім'ї тих, хто співпрацював з німцями, служив у дивізії СС "Галичина" або воював в УПА. Жертвою насильства стала й греко-католицька церква. Організований НКВС Львівський собор (8-10 березня 1946 р.) проголосив самоліквідацію церкви і "добровільний" перехід в лоно Російської православної церкви. Керівництвом церкви разом з митрополитом Йосипом Сліпим були вислані в Сибір. На Закарпатті у жовтні 1947 р. дійшло навіть до вбивства греко-католицького єпископа Теодора Ромжі, який відмовився прийняти православ'я.

Позитивним наслідком "радянізації" Західної України стала індустріалізація цього краю. Вона велася досить швидкими темпами, і вже у 1952 р. обсяг місцевої промислової продукції у три рази перевищував довоєнний. Відкрилися нові галузі виробництва – автобудівна, видобуток газу, вугілля і т.д. Вперше за історію ХХ ст. західноукраїнські селяни дістали шанс дістати працю на промисловому виробництві, і у перші повоєнні десятиліття розпочався їх масовий відхід у міста. Але так само як вся Радянська Україна страждала від несправедливого розподілу всесоюзного бюджету, так і Західна Україна на протязі перших двох післявоєнних десятиліть залишалася упослідженою внаслідок його перерозподілу у межах республіки. У результаті західноукраїнська індустріалізація охопила лише незначну частину місцевої робочої сили. Фахові робітники і техніки засилались з Росії і зі Сходу України. Це вело до часткової русифікації західноукраїнських міст.

Єдиною силою, яка змогла активно протиставитися сталінському режимові була Українська повстанська армія. Радянські війська могли контролювати лише міста, залізниці і важливі стратегічні центри. Від часу зайняття Західної України у лютому 1944 р. й аж до пізньої осені 1945 р. війська НКВС і Львівського військового округу провели бл. 27 тис. бойових операцій проти ОУН-УПА. У свою чергу, повстанці здійснили бл. 6 тис. операцій проти радянських частин. Підсумовуючи ці обидва числа, можемо ствердити, що у середньому на кожний день перших двадцяти місяців радянської влади у Західній Україні припадало по 500 військових сутичок між УПА і радянськими військами!

1946–1949 рр. у Західній Україні націоналістичний рух перейшов до підпілля, обмежуючись терористичними актами проти радянської адміністрації, нападами на відділи НКВС, організацією бойкоту проти виборів, веденням акцій проти колективізації. Масштаби збройної боротьби зменшилися. Як і всі антикомуністичні підпілля Центральної і Східної Європи, український рух головні надії покладав на початок третьої світової війни, яка, здавалося, от-от мала вибухнути між колишніми союзниками – СРСР, з одного боку, та США й Англією, з другого.

Масштабні військові дії УПА після літа 1946 р. продовжувала вести лише на Закерзоння – українських етнічних землях, що відійшли після війни до Польщі (Холмщині, Посянні, Лемківщині). Своїм основним завданням вона вважала захист місцевого українського населення від примусової депортації до СРСР, яка привела б до "деукраїнізації" Закерзоння. Головним супротивником УПА на цьому терені були польські урядові та антикомуністичні націоналістичні (ендецькі) формування. Натомість їй удалося укласти декілька угод з АК, а на Любельщині навіть дійшло до декількох спільних військових акцій проти радянських і польських спецслужб та осередків репатріації українського населення. Хоча усі ці угоди мали місцеве значення, їх головне значення полягало до зменшення числа жертв польсько-української боротьби серед місцевого населення.

Весною 1947 р. на Лемківщині під час організованої УПА засідки було вбито заступника міністра оборони Польщі генерала Кароля Свєрчєвського. Польське керівництво скористалося цим вбивством для проведення запланованої раніше акції "Вісла"примусового переселення українців у глиб Польщі. Під час проведення цієї акції у березні-липні 1947 р. комуністичний уряд Польщі, подібно як польський "буржуазний" уряд у 1930 р. під час проведення "пацифікації", застосував у відношенні до українців принцип колективної відповідальності. На захід Польщі, на території щойно відібраній від Німеччини було депортовано бл. 150 тис. українців, яким перед тим вдалося уникнути виселення до Радянського Союзу.

Деталі проведення операції "Вісла" безсумнівно показують, що її організатори ставили перед собою не так завдання побороти УПА, як "остаточно розв'язати українську проблему у Польщі". Маючи щонайменше десятикратну військову перевагу над УПА, польська комуністична влада могла зліквідувати український повстанський рух, не вдаючись до примусового переселення українців.

Польському комуністичному урядові йшлося про те, щоб розпорошити українське населення по всій країні й поступово асимілювати його. Кількість переселених українців в кожному населеному пункті не мала становити більше 10% загального числа жителів. Повернення на рідні місця каралося ув'язненням до концтабору в Явожно, створеного на місці колишньої філії фашистського табору в Освєнцімі. Сюди ж в час проведення операції були відправлені національно свідомі інтелігенти, сім'ї, які підозрівалися у підтримці українського підпільного руху – всього бл. 4 тис чол.

Після виселення українців із Закерзоння та його полонізації УПА була приречена на поразку. У травні 1947 р. Польща уклала угоду з Чехословаччиною та СРСР для координації своїх дій проти УПА. У результаті відділи наступу польських військ УПА-Захід змушені були відступати на територію УРСР або ж пробиватися рейдом через територію Чехо-Словаччини до Західної Німеччини.

На Західній Україні активні операції продовжувались до кінця 1940-х рр.., але територія їхнього засягу неухильно зменшувалася. 5 березня 1950 р. у сутичці з частинами НКВС загинув головнокомандуючий УПА Роман Шухевич. Збройне підпілля продовжувала організовану боротьбу до травня 1954 р., а окремі невеликі частини діяли ще довше, аж до початку 1960-х рр. Остаточного удару націоналістичному рухові було завдано після вбивства агентом КДБ у Мюнхені Льва Ребета (1957) і Степана Бандери (1959). "Якщо взяти до уваги час тривання, географічний засяг та напругу дії, – писав американський дослідник Дж. Армстронг, – дуже ймовірно, що УПА є найважливішим до сьогочасним прикладом насильного опору проти комуністичного панування".

Значення повстанського руху важко переоцінити. У будь-якій тоталітарній державі завжди знаходиться жменька сміливих і жертовних людей, які готові перемогти страх і чинити опір насильству ради захисту дорогих їм ідеалів та людської гідності. Коли ж, як у випадку з УПА, кількість таких людей вимірювалася десятками тисяч, їхній спротив мав далекосяжні політичні наслідки. Не останнє значення мав той факт, що частина повстанців – мешканці Східної України – на відміну від західних українців, були продуктами радянського режиму. Тому повстанський рух сіяв зерна спротиву тоталітарній системі в усій Україні. Зі збройної боротьби народжувався громадянин, який, на відміну від пересічного жителя Радянського Союзу, був свідомий своїх людських прав, і, що найважливіше, був готовим ці права відстоювати і захищати.

Правдивість останньої тези засвідчила ще одна сторінка з історії повстанського руху, дія якої відбулася далеко за межами України: прибуття у сибірські табори полонених-упівців привело до пробудження почуття людської гідності в інших ув'язнених. Олександр Солженіцин в "Архіпелазі ГУЛАГ" згадував, що перша хвиля опору у сталінських концтаборах почалася з прибуттям у ці табори західноукраїнських повстанців.

"Для всього цього руху, — писав він, — вони всюди зробили дуже багато, та й вони зрушили віз. Дубівський етап [етап, з яким приїхали упівці] привіз до нас бацилу бунту. Молоді, сильні хлопці, взяті просто з партизанської стежки, вони ... роздивилися, жахнулися цією сплячкою рабства – і потягнулися до ножа".

Полонені українські повстанці разом з литовськими, латвійськими й естонськими партизанами зупинили терор карних злочинців проти політв'язнів. У 1946–55 рр. у таборах Сибіру та Середньої Азії прокотилася хвиля масових бунтів, якими, разом з ув'язненими радянськими офіцерами, керували офіцери і воїни УПА.

^ Смерть Сталіна (5 березня 1953 р.) поклала початок гострій боротьбі за владу серед центрального московського керівництва. Національне питання, у формі питання про взаємовідносини між Москвою і республіками, зайняло одне із центральних місць у цій боротьбі. На червневому (1953 р.) пленумі ЦК КПУ з поста першого секретаря зняли росіянина Леоніда Мельнікова. На його місце був обраний українець Олексій Кириченко. Офіційною причиною звільнення Мельнікова послужило звинувачення у русифікації вищої школи і дискримінації місцевих кадрів на Західній Україні.

Перемога Хрущова у боротьбі за владу у Москві привела до підвищення питомої ваги українських лідерів як у керівництві Української РСР, так і всього СРСР. Своєму вивищенню Хрущов у великій мірі завдячував підтримці українських партійних керівників, з якими його пов'язували старі зв'язки ще з часів його секретарювання в ЦК КП(б)У в 1938–1949 рр. Віддякою за цю підтримку стало їхнє сходження вверх по щаблях партійно-державної драбини. Як Кириченко, так і його наступник на посаді першого секретаря ЦК КПУ у 1957-1963 рр. Підгорний були переведені на відповідальні посади у ЦК КПРС. У склад всесоюзного уряду ввійшло близько десяти колишніх міністрів Української РСР. Серед 11 нових маршалів Радянського Союзу у 1955 р. половина були військові українського походження.

Якщо напередодні війни росіяни становили 65% зайнятих у центральних державних і партійних установах Української РСР, то у середині 1950-х ситуація змінилася на відворот: частка українців була рівна 68 %. Всі ці зміни вказували на існування певної тенденції у структурі влади в Українській РСР – тенденції до формування нової української політичної еліти. Нові лідери відрізнялися від попередників у першу чергу своїм походженням. Більшість народилася у сільській місцевості, у Центральній або Північно-Східній Україні, а зробила кар'єру на посадах, пов'язаних зі сільським господарством. Їхній партійний досвід роботи у більшій мірі пов'язувався з "українським фактором", аніж досвід їхніх попередників, висуванців із зрусифікованого Донбасу. "Українізація" найвищих ешелонів влади відображала ті зміни, які сталися у житті Української РСР після другої світової війни, у першу чергу – консолідацію української нації. З іншого боку, вона була результатом нової постави Москви щодо республіканських керівних кадрів. Хрущов відстоював лінію, згідно якої національним кадрам належало надати більші прерогативи у керівництві республіканськими справами.

Цей підхід рельєфно виявився під час святкування 300-річчя "возз’єднання України з Росією". Урочистості тривали всю першу половину 1954 р., і становили одне з найбільших пропагандивних видовищ в історії Української РСР. Їхньою кульмінацією став указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. про передачу Кримської області, яка до цього входила до складу Російської РФСР, до складу Української РСР. Сам факт передачі цілої області не означав територіальної втрати для Москви, яка продовжувала утримувати владу над Україною. Своїм щедрим жестом центральне керівництво перекладало на плечі українського народу частку моральної відповідальності за насильне виселення кримських татар з їхньої батьківщини у 1944 р. Однак, центральним моментом у передачі Кримської області було визнання за Україною ролі надійного партнера Росії у зміцненні політичного ладу Радянського Союзу та соціалістичної системи. При умові, звичайно, що Україна неухильно слідуватиме у фарватері московської політики та пам'ятатиме, що своєму особливому статусу вона завдячує "братерській дружбі й безкорисній допомозі" Росії.

Нове українське керівництво сприйняло відведену йому роль; але його особливий статус не міг не провокувати зростання амбіцій. Під впливом цих факторів у 1957 р. ЦК КПУ прийняло рішення з вимогою передати Українському Держплану функції планування та контролю над всією республіканською економікою. Це рішення було найсильнішим виявом прагнення економічного автономізму ЦК КПУ за сорок років існування радянської влади в Україні.

Посилення позицій республіканської еліти були пов'язані з реформою управління промисловістю. Територія республіки у травні 1957 р. була поділена на 11 економічних адміністративних районів, управління якими на основі територіального принципу здійснювали т.зв. раднаргоспи. Таким чином було нанесено істотний удар всесоюзній, міністерській бюрократії. Майже вся промисловість України перейшла у підпорядкування республіканського уряду.

Намітилися серйозні зміни у суспільному житті. Смерть Сталіна та хрущовська критика культу злібералізували політичний й інтелектуальний клімат. На Україні виникли або відновили свою діяльність Спілка журналістів, Спілка кінематографістів України. Почали виходити численні нові видання українською мовою. Поряд з реабілітацією діячів культури та літератури, почався інтенсивний розвиток історичних, мовознавчих та літературознавчих досліджень. Найважливішою подією у громадському житті стала поява цілого нового покоління молодих інтелігентів-"шестидесятників": Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Василя Стуса, Ігора та Ірини Калинців, Віталія Коротича, Василя Симоненка, Григора Тютюнника, Василя Шевчука, Івана Дзюби, Вячеслава Чорновола, Євгена Сверстюка. Ці особи становили нову, непартійну еліту, яка у 1960–1980-х р. стала основним середовищем витворення опозиційних ідей.

^ Рух "шестидесятників" склав опозицію системі, але опозицію в рамках системи відповідно до тих правил гри, які накидувалися "зверху". Натомість кінець 1950-х – початок 1960-х років стали свідком появи справді дисидентського руху. У 1958 р. на Західній Україні виникла підпільна партія – Українська робітничо-селянська спілка. Більшість членів цієї організації становили юристи, що позначилося на характері їхніх політичних вимог. Вони вимагали виходу України зі складу Союзу, але пропонували зробити це цілком законним шляхом, як реалізацію конституційного права націй на самовизначення аж до відокремлення від СРСР. Організація була розкрита у січні 1961 р., а її діячів Л.Лук'яненка, І.Кандибу, С.Віруна, В.Луцького, О.Лібовича, Й.Боровницького, І.Кіпиша суворо покарали, в т.ч. Л.Лук'яненка – до розстрілу за зраду Батьківщини (пізніше змінено на 15-річне ув'язнення, яке він відбув повністю). Окрім групи "українських юристів", у тому ж 1961 році, було розкрито ще дві підпільні організації: "Український національний комітет" та т.зв. "ходорівську групу".

У серпні-вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів. Удар був спрямований проти нового покоління, української інтелігенції – у Києві, Львові та інших містах арештували Івана Світличного, братів Богдана та Михайла Горинів, Михайла Косіва та ін. Арештованим не було представлено звинувачень, натомість поширювалися чутки про викриття антирадянської націоналістичної організації. Справа була явно надумана і носила характер відвертої розправи. У захист арештованих виступили представники української інтелігенції – депутат Верховної Ради СРСР М. Стельмах, депутат Верховної Ради УРСР А. Малишко та Г. Майборода, авіаконструктор О. Антонов, кінорежисер С.Параджанов та ін. Восени 1965 р. Іван Дзюба і Василь Стус під час прем'єри у київському кінотеатрі фільму "Тіні забутих предків" закликали глядачів виступити з протестом проти арештів.

^ Під впливом цих подій у вересні-грудні 1965 р. Дзюба написав працю "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Це була перша праця українського опозиційного руху в післявоєнні роки, яка містила розгорнуту програму культурних і політичних вимог. Вона ходила у "самвидаві" і тішилася великою популярністю серед української інтелігенції. Її максимальна вимога виглядала скромно – повернення партійного керівництва до принципів ленінської національної політики (книга Дзюби буквально була начинена цитатами з Леніна, Маркса й Енгельса). Однак, покликаючись на першоджерела радянської ідеології, він постачав опозицію аргументами, що мали слугувати підставою для легальної критики русифікаторського курсу. Написана з великим талантом й ерудицією, книга Дзюби на довгі роки стала головною політичною програмою українського руху й сильно спричинилася до формування його ідеологічного обличчя.

У 1960-х рр. оформився організований рух кримських татар, які були насильно вивезені у 1944 р. зі своєї батьківщини на спецпоселення до Казахстану і Середньої Азії. Цей рух набрав як легальних (посилання петиційно радянських органів з вимогою дозволити повернутися до Криму), так і нелегальних (діяльність молодіжних національних груп на чолі Мусою Джамільовим) форм. У вересні 1967 з кримських татар було знято звинувачення у співпраці з фашистською Німеччиною, яке у 1944 р. послужило приводом для їхнього виселення. В 1967 р 100 тис. кримських татар спробували повернутися до Криму, але там змогло поселитися лише 900 сімей. Решту внаслідок перешкод з боку державних і партійних органів змушені були повернутися на місця попереднього проживання.

Зародження дисидентського руху було відображенням політичної кризи у радянському суспільстві. Після викривальної промови на ХХ з'їзді КПРС та гострої критики всього, що було пов'язано з культом Сталіна, воно потребувало нового виправдання своєї влади. Сталінські репресії, твердив Хрущов, не випливали з характеру справжнього соціалізму; навпаки – вони були його "викривленням", відходом від "ленінського курсу". Звільнений від цих викривлень, соціалістичний лад мав довести свою історичну перевагу над капіталізмом. Ця ідея була покладена в основу нової програми партії, прийнятої на XXII з'їзді КПРС (17-31 жовтня 1961 р.). За двадцять років, запевняв Хрущов, Радянський Союз дожене і пережене США по всіх показниках суспільного виробництва.

Хрущов був дуже нетерпеливим у здійсненні свого проекту. Він вимагав негайних господарських чудес і з безпосередністю неосвіченного, але впевненого у собі партійного керівника видавав наліво і направо поради та прикази, де, що і як вирощувати (славетна кукурудзяна кампанія), з якою швидкістю водити трактори під час орання землі, як писати вірші, малювати картини і т.п. Його найбільшою помилкою було, однак, фатальне нерозуміння того, що насправді сталося на Заході у післявоєнні десятиліття. Він старанно вираховував, скільки тон заліза має виробити Радянський Союз на душу населення, щоб перегнати США. Іронія полягала в тому, що США, як й інші промислово розвинуті країни, у той час розвивали нові технології, які не потребували такої кількості металу. На Заході повним темпом йшла науково-технічна революція, що базувалася на використанні нових матеріалів – напівпровідників, пластмаси. Хрущов хотів догнати і перегнати західний капіталізм, але не розумів, що він біжить у цілком протилежну сторону. Хрущов став перед потребою нової модернізації країни, у відповідь на виклик, який кидала неефективній радянській системі господарства повоєнна науково-технічна революція. Однак його програма модернізації більш відповідала початку, а не другій половині XX ст.

Не в усьому його зусилля були марними. Саме за часи Хрущова був запущений у космос перший супутник (1957) та виведено на орбіту першого космонавта (1961). Це було серйозним викликом Заходу. Почалася велика програма освоєння цілинних земель (залишається досі, однак неясним, чого більше принесло розорення цілини – користі чи шкоди). Але сільське господарство було ділянкою, в якій хрущовські реформи зазнали найбільшого провалу. У 1963–1964 рр. у містах не вистачало продуктів харчування.

Невдача з реформами у сільському господарстві привело до конфлікту між Хрущовим й українським керівництвом. Якщо б Хрущову вдалося добитися успіху з освоєнням цілинних земель, це б докорінно змінило традиційну роль України як великої житниці Російської імперії. Сільське господарство республіки мало зосередитися на виробництві м'яса, молока, цукру та ін. продукції. Однак Україна не виконувала покладених на неї сільськогосподарських планів. На січневому (1961 р.) пленумі ЦК КПРС Хрущов гостро критикував Підгорного за невміння керувати сільським господарством. Постійна критика привела до сильного охолодження його стосунків з українськими партійними лідерами, яке й так вимагало зменшення втручання Москви у справи республіки. Київське керівництво почувало себе загроженим, особливо після того, як Кириченко, якого воно вважало наступником Хрущова, був переведений на другорядну посаду.

Господарська криза та пов'язане з нею наростання масового невдоволення послужили фоном, на якому невдоволеній лібералізацією партійній еліті вдалося усунути Хрущова від влади. У жовтні 1964 р. відбувся тихий переворот, в результаті якого Хрущова відправили на пенсію. Українські партійні лідери відіграли не останню роль у московському перевороті. Після усунення Хрущова пост першого секретаря зайняв виходець з України, член "дніпропетровського клану" Леонід Брежнєв.

Як не дивно, перші роки правління Брежнєва у Москві супроводжувалися посиленням автономного курсу українського керівництва. Це посилення було пов'язано з фігурою нового першого (з липня 1963 р.) секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста. Було б наївним спрощенням вважати, що у своїй автономній політиці вінта його найближче оточення керувалися патріотичними мотивами. Хоча він й хвалився своїм козацьким походженням, однак, як це видно з його спогадів і щоденникових записів, Шелест не дуже-то розумів різницю між українським і російським козацтвом. Його українська мова за довгі роки партійної кар'єри "вивітрилася", й ставши першим секретарем ЦК КПУ, він змушений був її "студіювати". Шелест ніколи не погоджувався з тим, що Україна є радянська колонія (цю тезу йому доводилося вислуховувати від українських інтелігентів). Але найкраще спосіб його думання відображає порада, яку йому дав Підгорний і з якою він повністю солідаризувався: "Петро, держись лінії такої, якої ти держався. Україна і Росія, якщо вони розділяться, то не буде і Союзу. Не буде Союзу! На кого ж, якщо не друг на друга, нам рівнятися?"

Його політика відображала ті зміни, що сталися у статусі республіки та, відповідно, республіканської партійно-державної еліти у післявоєнні десятиліття. У першу чергу, проукраїнський курс місцевої еліти диктувався бажанням збільшити свою реальну владу й пов'язані з нею привілеї, обмежуючи втручання московського центру у внутрішні республіканські справи. Питань розвитку національної мови і культури стали символом у конфлікті між центральною і республіканськими політичними елітами.

Важливість мовного питання сильно зросла після заміни центральних міністерств системою раднаргоспів. У результаті цієї реформи тисячі чиновників із Росії переїхали до республік, щоб зайняти керівні місця у зреформованих органах господарського управління. Такий поворот справи не міг подобатися місцевій номенклатурі, яка справедливо розглядала це як загрозу своїм новонабутим правом. Як засіб спротиву вона обрала мовне питання, наполягаючи, щоб місцеві чиновники знали українську мову.

Усунення Хрущова створило добру можливість для перегляду його освітньої реформи. У 1965 р. міністр освіти Української РСР ^ Ю. Даденков підготовлював республіканську реформу, яка передбачала надання переваги при вступі до вузів тим студентам, які добре знають українську мову; усі суспільні науки повинні були вивчатися українською мовою; українська мова мала стати мовою діловодства; наукові журнали, підручники й посібники мали друкуватися в першу чергу українською мовою і т.п. Реформу Даденкова зупинила "директива з Москви". Але уже у 1971 р. він вимагав переведення усіх навчальних закладів на території України під безпосереднє управління українського міністерства освіти. Подібні заяви робив й сам Шелест. У 1968 р. у виступі перед студентською молоддю у Київському університеті, він заявив, що усі нові підручники, які відповідають сучасним умовам, мають друкуватися українською мовою.

Боротьба партійної республіканської еліти за захист своїх прав і привілеїв створила сприятливий ґрунт для зростання національної свідомості. Особливо це помічалось на Східній Україні, в першу чергу у традиційно зрусифікованому середовищі великих міст. Ситуація кінця 1960-х років нагадувала розвиток подій доби "українізації" кінця 1920-х років. Головна відмінність полягала в тому, що сорока роками пізніше у склад Української РСР входили західноукраїнські області, які самі були потужним резервуаром "українізації" Сходу. Автономістична політика Шелеста спричинилася до посилення їхньої ролі в житті республіки. У перші два післявоєнні десятиліття ці області одержували менші капіталовкладення, що тормозило їхній економічний розвиток. Але з середини 1960-х років розмір капіталовкладень у Центрально-Західну і Західну Україну значно зріс. Оскільки ці області були найбільш свідомими під оглядом національної ідентичності, економічний розвиток України у 1960-х роках впливав на зміцнення соціальної бази цієї ідентичності в республіці.

Автономістський курс Шелеста був так довго можливим, як довго в радянському суспільстві залишалися живими ліберальні здобутки хрущовської "відлиги". Хоча репресії й продовжувалися – у листопаді 1967 р. у Львові був засуджений В’ячеслав Чорновіл за підготовку документального збірника "Лихо з розуму" про розправу над українською інтелігенцією – але до кінця 60-х років ліберальної атмосфери збереглися хоча б скромні ознаки. Поворотною точкою стала розправа над "празькою весною" 1968 р. Петро Шелест, який був один із найактивніших прихильників введення радянських військ до Чехословаччини (він побоювався поширення "контрреволюційних" настроїв в Україні), не міг собі уявити, що розправа над чеськими прихильниками "соціалізму з людським лицем" означатиме кінець українського контрольованого автономізму.


Скачать файл (95.5 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации