Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Реферат - Проблема інтеграції науки і освіти - файл 1.docx


Реферат - Проблема інтеграції науки і освіти
скачать (45.3 kb.)

Доступные файлы (1):

1.docx46kb.04.12.2011 16:33скачать

содержание

1.docx

План

  1. Вступ………………………………………………………………………...3



  1. Проблема науково-освітянського конфлікту…………………………..…4



  1. Освіта та наука в Україні: кризово-трансформаційна реальність…...….5



  1. Інтеграція освіти і науки в моделі дослідницького університету……..12



  1. Висновки……………………………………………………………..……18



  1. Список використаних джерел……………………………………………19




Вступ

Актуальність. У суспільстві, яке засноване на міцному фундаменті знань, вища освіта (особливо елітна) відіграє пріоритетну роль у розвитку окремих країн і світового співтовариства в цілому. Закономірно, що в такому суспільстві на перший план виходять люди, які володіють цим знанням, здатні застосувати його на практиці і створити нові знання, які можна успішно використати у національній економіці України. Серед освітніх структур суспільства особливу роль відіграють дослідницькі та провідні університети, які на заході зарекомендували себе як центри елітних знань, фундаментальних і прикладних досліджень, які забезпечують інноваційну складову національної економіки. У сучасному суспільстві, де лідирує економіка знань, якщо не центральну, то одну з головних ролей відіграє інтеграція освіти і науки, яка тісно пов’язана із виробництвом знань і підготовкою кадрів, які володіють високими технологіями, методологією високотехнологічної інформації, кадрів високої кваліфікації, новаторів, які відкривають нові горизонти перед людством, способом існування якого являється безперервний і швидкий розвиток, тоді старі знання швидко старіють, потрібно їх постійно оновлювати і переосмислювати, потрібні нові підходи, нові ідеї, нові узагальнені теорії.

Об’єктом даної роботи виступає науково-освітянська сфера, предметом – проблема інтеграції освіти та науки.

Теоретичне та практичне значення даної роботи виходить із самої проблеми, що зазначена вище. Постала нагальна необхідність подолати розрив між університетською освітою та наукою. Дана робота містить практичні рекомендації щодо вирішення цієї проблеми, які можуть і мають бути використані на практиці у найближчий час. Оскільки без вирішення проблеми інтеграції освіти і науки в Україні, неможливо продовжувати інтеграцію до європейської науково-освітньої спільноти.

  1. 

  2. Проблема науково-освітянського конфлікту

Динамічний розвиток сьогодення відбувається в диверсифікованих проявах глобалізованого соціально-економічного життя країн, інформатизації, жорсткої конкуренції, суттєвим елементом якої є науково-освітянська сфера. Цій сфері наразі притаманні такі ознаки, як неоднорідність і розрив між системою науки та системою освіти, що є «одвічною проблемою», яка супроводжує існування освітянських і дослідницьких закладів у багатьох країнах, і в Україні зокрема. Вони зазвичай функціонують відокремлено, вирішуючи типові та органічні для себе завдання, зміст яких фактично полягає у прирощенні знань як суспільства, так і його членів. Причому в першому випадку йдеться про фронтальний наступ на «невідоме», а в другому - про забезпечення певного кваліфікаційного рівня людей, особливо молоді [6].

Окреслені завдання є одночасно і взаємопов'язаними, і різними. Розв'язання освітянських проблем становить фактор розвитку науки, та навпаки. Однак існують і суперечності інтересів науки та освіти, і насамперед у тих випадках, коли йдеться про розподіл обмежених ресурсів. Тут, по суті, вирішується економічна дилема: що принесе більше суспільної користі - наукові досягнення сьогодні або вищий кваліфікаційний рівень працівників завтра.

Особливо жорстко суперечності постали в науково-освітянській сфері тих країн, які, захопившись ідеями концентрації наукового потенціалу і централізації управління ним, сформували «академічну модель» науки. Забезпечивши умови для розквіту науки (передусім фундаментальної), ця модель обернулася «вакуумним насосом» для освітянських центрів, наукові можливості яких таким чином виявилися об'єктивно обмеженими. Водночас, і академічна наука відірвалася «від тилів» [6], стала вразливішою фінансово у випадках криз та суспільно-системних трансформацій. Подібні процеси проявилися як в Україні, так і в інших державах пострадянського простору.



Про проблему розриву науки та освіти багато писали ще за радянських часів як про головну ваду, що передусім стосувалася освітянської сфери; навчання студентів здійснювалося викладачами, які зазвичай не мали постійного зв'язку з наукою і чиї реальні наукові здобутки обмежувалися написанням та захистом кваліфікаційних за своєю суттю робіт - дисертацій.

Страждала й академічна наука - передусім через дефіцит кваліфікованих кадрів, пропозицію яких міг би забезпечити корпус студентів та аспірантів вищих навчальних закладів, а також через відсутність потужної матеріально-технічної бази.

Існують і спільні проблеми академічної та вузівської сфер, як-от: дефіцит фінансування; неможливість маневру ресурсами і подвійного використання дослідницького обладнання в цілях як пошуку, так і лабораторного навчання. Дисертації стали виключно кваліфікаційними роботами навіть для «чистих» науковців та втратили сенс як наукові праці.

  1. ^ Освіта та наука в Україні: кризово-трансформаційна реальність

Вищезазначені «універсальні» проблеми у вітчизняних умовах набули гіпертрофованого вигляду. Своєрідним визнанням престижу бути або принаймні вважатися розумним за майже тотального торжества неуцтва та некомпетентності стали небувалі раніше масштаби феномену написання дисертацій «на замовлення». Слід сказати, що вони фабрикуються відповідно до загальноприйнятих формальних критеріїв і «пережовують» уже відомі положення. Причому для тих, хто оцінює якість дисертацій, незважаючи на обов'язкові дисертаційні рубрики («наукова новизна» і «практичне значення»), насправді немає (а в нашій ситуації й не може бути) чітких правил того, як відрізнити «свої» тексти від «не своїх». Адже реального механізму (передусім економічного) забезпечувати затребуваність знань не 

створено й дотепер. Тож у реальному житті ми маємо імітацію наукового процесу.

А тут ще й бідність, яка висунула «назустріч» попиту на незаслужені наукові ступені потужну пропозицію квазінаукових послуг. Окрім того, так вже сталося, що злиденність Національної академії наук України, украй погане матеріально-технічне забезпечення, хронічні невиплати зарплати науковцям у 90-х роках примусили багатьох з них шукати додаткові заробітки у вузах. Хтось через ці причини змінив місце роботи, а для когось нормою життя стало сумісництво, додаткові горезвісні 0,5 ставки викладача для працівника Академії [6].

Порівняно з академічним заробітчанством сумісництво для працівників ВНЗ породжує більші професійні проблеми. Через надмірне навантаження (понад 20 «горлових» годин плюс підробіток) та витрати часу на транспортні переїзди викладачі позбавлені можливості готуватися до лекцій, поповнювати й оновлювати свої знання, що негативно позначається на якості навчального процесу.

Але в житті часто виникають ситуації, коли можна сказати: «не було б щастя, якби нещастя не допомогло» [6]. Так і в нашому випадку, коли інтеграція науки та освіти стала «вимушеною реальністю». Окрім того, розпочався бурхливий розвиток економічних вищих навчальних закладів, а також окремих вузів традиційно технічної спрямованості, які відчули натхнення зайняти нові для себе ніші на ринку освітянських послуг і завдяки ініціативним та талановитим ректорам навіть потіснили гуманітаріїв із їхніх «законних» сфер.

Необхідність інтеграції науки і освіти була проголошена на ряду з іншими стратегічними завданнями стратегічного розвитку країни ще в кінці 80-х років ХХ століття, коли вже стало зрозуміло, що економічний механізм неефективний і потрібно провести якісь кардинальні зміни. Притому, і тоді 

ми виходили зі звичайного постулату, що вітчизняна наука сильна на багатьох напрямках, а наша освіта — «краща в світі». У «Концепції удосконалення управлінням науково-технічним прогресом в умовах радикальної економічної реформи» (1990) міститься ідея створення на базі відомих наукових центрів великих університетів і ВНЗ, а також наукових центрів на базі великих університетів [2]. Таким чином, з’явилася пропозиція про взаємообразну «імплантацію» науки у ВНЗ і внесення компоненти освіти у число функцій наукових організацій. Більш того, в тій же Концепції згадується необхідність зміцнення «провідних вищих навчальних закладів країни», насамперед, за рахунок розширення при їх мережі спецшкіл.

Підтримка найсильніших ВНЗ відбувалася через поділ вищих навчальних закладів на університети, академії і інститути (Закони України «Про освіту», «Про вищу освіту») [1; 2]. В Україні було затверджено Положення «Про державний вищий навчальний заклад» (1996 р.) [14], Положення «Про освітньо-кваліфікаційні рівні, ступеневу освіту» (1998 р.) [5], розроблено Державну національну програму «Освіта» («Україна ХХІ століття») (1993 р.) [4]. З часом остання функція стала більш акцентованою через кадрову ситуацію в академічних організаціях, яка значно погіршилася. У ВНЗ України підтримка науки тільки проголошувалась, а насправді все відбувалося на основі залишкового принципу, і фінансування на проведення досліджень у ВНЗ було недостатнім. Тільки у Законі Україні «Про державний бюджет України на 2003 рік» Міністерству освіти і науки України вперше було виділено хоч і незначні кошти для підтримки фундаментальних досліджень у ВНЗ.

^ Показники, які свідчать про ситуацію, яка відбувалася у системі вищої освіти України. Одночасно відбувалося два протилежні процеси: концентрація у ВНЗ підготовки аспірантів (випуск кандидатів наук) і скорочення ВНЗ, які проводили наукові дослідження.



Якщо в 1995 р. 22 % ВНЗ, які мають аспірантури, не проводили наукових досліджень, то до 2002 року таких ВНЗ стало 35 %, а до 2009 року 55 % [6]. При зростаючому навантаженні на підготовку кадрів для науки ВНЗ, здавалося б повинні були посилювати дослідницьку діяльність, але все відбувалось навпаки. Рівень фінансування науки у ВНЗ не дозволяє значно зміцнити науковий компонент: частка сектору вищої освіти (що дещо ширше, чим ВНЗ) у загальних витратах на науку в країні протягом десяти років коливалась незначно, складаючи трохи більше 5 % [11].

Професорсько-викладацький склад у ВНЗ формально відокремлений від науково-дослідницького персоналу, і згідно з даними Міністерства освіти і науки України, тільки 20 % професорсько-викладацького складу займаються науково-дослідною роботою [6].

Фінансування здійснюється як і раніше на основі відомчого принципу, і у випадку кооперації університетів і наукових організацій виключення не робиться. Розрізненість сфер «наука» і «освіта» призвела до того, що виник навіть деякий культурний феномен, який проявляється у протиставленні вчених, які займаються тільки дослідженнями, і викладачів ВНЗ, які поєднують читання лекцій із науковою роботою. Першим нерідко властиво розглядати рівень наукових досліджень в університетах як недостатньо високий — що частково вірно, тому що об’єкти державного фінансування, які виділяються різним секторам науки, розрізняються в рази, а за відсутності матеріальних умов важко отримати високий науковий результат. У свою чергу, ті, хто працює в університетах вважають, що вони загалом сильніші, оскільки можуть займатися наукою при великому навчальному навантаженні, що при цьому працівники науково-дослідних інститутів, будучи поставлені в аналогічні умови, ще невідомо яких результатів змогли б досягти. Не можна не визнати, що це частково правильно.

Потрібно також відзначити, що антагонізм дослідників і викладачів існує далеко не скрізь. Більш того, такі структури, як навчально-наукові, 

науково-освітні і подібні центри, сприяють подоланню таких соціально-психологічних протиріч.

Якщо звернутися зараз до деяких якісних результатів державних ініціатив у галузі інтеграції науки і освіти, при цьому можливо побачити, що ключовими напрямками діяльності стала реалізація базових кафедр (які сильно постраждали на початку 90-х років після падіння рівня фінансування науки). Вони перш за все виконують функцію підготовки кадрів для певного кола наукових організацій, що не обов’язково означає підвищення рівня науки в університетах. У цілому взаємодія наукових установ і університетів розвивалась переважно на основі сумісництва, коли співробітник наукової установи, водночас ставив викладачем університету. Найбільш ефективна взаємодія наукових установ і університетів відбувається тоді, коли сумісником являється вчений, який в обох організаціях займає високу адміністративну посаду, являючись, наприклад, заступником директора і завідувачем кафедри. Таким чином, успіх кооперації в значній мірі залежить від «людського фактору». З точки зору нормативно-правового забезпечення кооперація ніяким чином не стимулюється: потрібно розробити і затвердити спільні постановки, які мають бути підписані Міністром освіти і науки, молоді та спорту України і Президентом НАНУ; підготовка такої постанови складна справа.

Фактичні підсумки програм показали, що співпраця може розвиватися до певної межі, не переходячи у якісно нові форми. «Глибокої інтеграції», коли організації можуть об’єднатися в горизонтальні або вертикальні комплекси, не відбувається. Частково це було пов’язано і з досить незначним фінансуванням програм. Практично одночасно із розгортанням Державної цінової науково-технічної та соціальної програми «Наука в університетах» на 2008–2012 роки були ініційовані перші кроки до розробки концепції «дослідницького університету», поки що в досить вузькому колі експертів.



Не виключено, що поштовхом до цього став досвід зарубіжних країн, де поняття «дослідницький університет» широко розповсюджено і фактично ідентично поняттю «елітний університет». Там концепція «елітного університету» базується на уяві про тісну інтеграцію освіти і наукових досліджень, включаючи використання результатів досліджень на практиці при навчанні студентів.

У США використовуються і формальні критерії віднесення університетів до дослідницьких. Так, на практиці статистичного обліку діє так звана «класифікація Карнегі», згідно з якою всі університети і коледжі діляться на шість категорій, вища із них відноситься до дослідницьких університетів. Вони характеризуються широким спектром навчальних дисциплін, мають у своїй структурі аспірантури, присуджують не менше 50 докторських ступенів (Ph. D.) за рік і отримують фінансування на виконання наукових досліджень не нижче визначеного рівня (а саме, не менше 15,5 млн. дол. на рік) [1]. Тобто використовується невеликий набір параметрів, ключовими серед яких являються: кількість підготовлених спеціалістів із докторським ступенем і сумарні об’єкти фінансування досліджень і розробок.

При цьому віднесення університетів до дослідницьких відбувається за фактом, а не задається директивно і не супроводиться будь-якими пільгами. В цілому існує ряд ознак, за якими можна зрозуміти, чи являється університет елітним (дослідницьким) чи ні:

— широкий набір спеціальностей і спеціалізацій, включаючи природничі, соціальні, гуманітарні науки;

— сильна орієнтація на наукові дослідження і розробки, перш за все — фундаментальні;

— орієнтація на сучасні напрямки науки, а також інноваційну діяльність;

— наявність системи підготовки спеціалістів із докторським ступенем; нерідко Ї перевищення кількості магістрів і докторантів над кількістю студентів, які орієнтовані на отримання загальної вищої освіти;



— високий професійний рівень викладачів, які прийняті на роботу на основі конкурсів, у тому числі і міжнародних;

— розвинута практика запрошення провідних спеціалістів із різноманітних країн світу на тимчасову роботу;

— сприйняття світового досвіду і гнучкості відносно нових напрямків наукових досліджень і методології викладання;

— конкурсність і селективний підхід при наборі студентів;

— наявність навколо університету особливого інтелектуального середовища, а також специфічного науково-технічного і економічного простору, який заповнюється об’єктами інноваційної інфраструктури;

— розвинута корпоративна етика, яка базується на демократичних цінностях і демократичних свободах [8].

Стало зрозумілим, що у нашій країні базові кадри і інші кооперативні альянси університетів і наукових організацій не можуть у повному ступені вирішити завдання зміцнення науки в університетах, в пошуку нових підходів, стали аналізуватися західні моделі.

Проте практичного розвитку ця концепція так і не отримала, в тому числі і в силу того, що відомствам, які відповідають за науково-технічний розвиток, не вдалося прийти до консенсусу в даному питанні. У підсумку тривале обговорення концепції дослідницьких університетів призвело до виродження початкового задуму і трансформації його в ідею виділення «провідних університетів» країни.

В Україні система національної вищої освіти має значний науково-педагогічний потенціал. Вітчизняні наукові школи широко відомі у світі. Більшість університетів співпрацює з науковими установами Національної та галузевих академій наук, активізується роботи з утворення науково-навчальних центрів, спільних факультетів, кафедр та дослідницьких лабораторій. Проте рівень наукових досліджень та їх взаємодія з навчальним процесом у більшості вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівня акредитації, 

зокрема в університетах, не дає змоги забезпечити належну підготовку висококваліфікованих фахівців та виконання конкурентоспроможних наукових розробок. Передбачається, що в процесі реалізації Державної цільової науково-технічної та соціальної програми «Наука в університетах на 2008–2012 роки» дасть можливість активізувати наукову роботу в університетах шляхом поліпшення якості підготовки фахівців на засадах науки та освіти, розширити форми співпраці університетів з науковими установами Національної та галузевих академій науки, науковими установами інших міністерств; сприяти входженню України до Європейського науково-дослідницького простору та утворення п’яти університетів дослідницького типу. У програмі було визначено обсяги фінансування на 2008; 2009 роки, але у Законах України «Про державний бюджет 2008 та 2009 роки» ці кошти не виділялися, відсутня відповідна нормативно-правова база, тобто не створені умови для реалізації Програми [3; 4].

  1. Інтеграція освіти і науки в моделі дослідницького університету

Сучасна освіта вже не може зводитися до традиційного формального розподілу ролей функціональних антиподів: «лектор-слухач», «екзаменатор - особа, що складає іспит» тощо. В умовах диверсифікації інформаційних потоків завдання сучасного викладача - подбати про максимізацію та оптимізацію інформаційного потоку. Якщо кілька десятиліть тому інформацію розуміли просто як певну корисність, то в сучасному світі інформаційні канали переповнені завдяки Інтернет, ЗМІ, безлічі публікацій, книжок, підручників. Тому сьогодні особливо необхідно вміти відокремити важливу інформацію від зайвої. У таких умовах вищі навчальні заклади постали перед принципово новим викликом: будучи відповідальними за викладацький процес, вони мають навчитися не тільки структурувати інформацію, а й виділяти її корисні елементи. На практиці це означає 

необхідність, по-перше, розробити ефективні методичні системи, а по-друге, «повернути» в освіту фактор особистості, спілкування студента з професором, викладачем з приводу розв'язання творчих завдань.

Вирішення проблеми інтеграції освіти і науки має ґрунтуватись на розвитку моделей науково-дослідної підготовки фахівців та впровадження креативних методик навчання.

Багаторічний досвід роботи університетів різних країн показав, що сьогодні найбільш висока якість підготовки фахівців забезпечується в моделі так званого дослідницького університету. Узагальнюючи цей світовий досвід і розповсюджуючи його на Україну, можна стверджувати сьогодні – концепція дослідницького університету ґрунтується на наданні елітної освіти завдяки:

а) проведенню викладачами та штатними науковими працівниками фундаментальних наукових досліджень і прикладних розробок з орієнтацією на пріоритетні для держави напрями науки і техніки, високі технології та інноваційний розвиток економіки;

б) тісній інтеграції освіти та наукових досліджень, у тому числі, використання досліджень у навчанні студентів. Слід зазначитити, що у США педагогічне навантаження викладачів у 100 університетах, які мають статус дослідницьких, обраховується із пропорції 5-6 студентів на одного викладача;

в) наявності системи результативної підготовки наукових кадрів через магістратуру, аспірантуру та докторантуру, успішну діяльність яких мають визначати високопрофесійні викладачі та науковці, а також актуальні наукові дослідження;

г) високому рівню інформаційної відкритості та інтеграції до світової системи освіти і науки, здатності до сприйняття світового досвіду та 

гнучкості стосовно нових напрямів наукових досліджень та методології навчання;

д) формуванню навколо університету особливого, інтелектуально наповненого інноваційного середовища, завдяки якому значна частка фінансування науки має здійснюватися підприємствами та ринковими структурами.

На жаль, модель дослідницького університету в Україні сьогодні юридично не визначена. Офіційно цей термін відсутній в чинному законодавстві. Тож необхідно визначити критерії і вимоги до дослідницьких університетів та надати їм законодавче підґрунтя; опрацювати порядок надання статусу дослідницьких університетам, які відповідають встановленим критеріям; забезпечити фінансово-економічні умови з урахуванням досвіду провідних країн.

^ Державна підтримка кадрового забезпечення та розвитку інфраструктури університетів

Суттєвих результатів у навчальній і науковій діяльності можна досягти, маючи, насамперед, висококваліфіковані кадри. Для цього пропонується вдосконалити систему підвищення кваліфікації для викладацького складу та персоналу вузів. Наукові підрозділи університету повинні мати необхідну інфраструктуру для успішної діяльності, зокрема сучасну комп’ютерну техніку і наукове та технічне обладнання.

Матеріально-технічна, лабораторна база наукової та освітньої діяльності має оновлятися і розвиватися за рахунок залучення інвестицій, співпраці з вітчизняними і закордонними замовниками. Державна підтримка в оновленні матеріально-технічної бази практично відсутня.

Цікавою є динаміка фінансування української науки упродовж останніх 5 років. Попри деяке збільшення бюджетної складової, загальний обсяг не має тенденції до зростання. Гірше того – є тенденція до його зменшення. А 

це вже протиприродне явище для країни, яка за визначенням повинна мати тенденцію до зростання економіки. Детальний аналіз виявив дві основні причини: це значне, штучно створене державою ускладнення умов виконання госпдоговорів в університетах через тендерні проблеми і держказначейське обслуговування. Дотримання законів щодо тендерної закупівлі приладів, обладнання, матеріалів, комплектуючих навіть за кошти, що фактично зароблені науковцями, призводить до затягування термінів закупівлі, реально не знижує, а завищує вартість закупівлі та призводить до марної витрати робочого часу науковцями. Тому науковці усіх вищих навчальних закладів України настійливо пропонують терміново внести зміни в чинне законодавство з метою надання університетам можливості безпосереднього банківського обслуговування без тендерних обмежень щодо використання фактично позабюджетних коштів, зароблених самими університетами.

Аналізуючи проблему державного фінансування науки в університетах і в цілому в Україні, не можна не звернути уваги на істотні диспропорції результативності й обсягів фінансування. Наприклад, ученими університетів щорічно публікується майже 60% монографій, підручників і навчальних посібників і 50% статей у наукових фахових журналах. Близько 80% аспірантів, докторантів і відповідно кандидатів і докторів наук готуються в університетах. І при цих результатах фінансування університетського сектора науки в Україні з державного бюджету складає лише близько 10%. Чи не тому це відбувається, що в Україні сьогодні на рівні міністерств і відомств кількість розпорядників бюджетних коштів на науку перевищує цифру 40. Тож законодавчо необхідно удосконалити систему фінансування науки в державі стосовно як кількості розпорядників бюджетних коштів, так і суттєвого (в рази) збільшення коштів на фінансування науки в університетах. Без таких змін не можна реалізувати засади створення дослідницьких університетів.



Проблеми інноваційної діяльності

Для дослідницьких університетів провідних країн притаманна активна роль у створенні навколо університетів інноваційної інфраструктури, яка забезпечує співпрацю освіти, науки, промисловості та бізнесу. Завдяки такій інтеграції роль університетів у розвитку інноваційної економіки є значною. Так, наприклад, США разом з Японією володіють рекордно високими частками світового ринку продукції високотехнологічних галузей, вони контролюють сьогодні 74,5% світового парку комп’ютерів, 84% усіх виданих у світі патентів, майже 92% ринку програмного забезпечення.

Що стосується України, то вона не зможе увійти в родину високорозвинених європейських держав без технологічного оновлення виробництва і без опанування інноваційних важелів забезпечення конкурентоспроможності своєї економіки. Країни ЄС, борючись за свою конкурентоспроможність у глобалізованому світі, поставили перед собою мету побудувати до 2010 року суспільство, що базується на знаннях. Перше, що для цього вирішено зробити, – підвищити обсяг витрат на науку всіх країн – членів ЄС до 3% ВВП (нині – 1,9-2%).

Ще в 2000 році було проголошено головний і визначальний пріоритет держави: переведення економіки України на інноваційний шлях розвитку. Проте на практиці цього не відбувалося через відсутність системного державного управління наукою й інноваційною сферою.

Головні проблеми, які виникли в інноваційній сфері держави, пов’язані з недосконалістю моделі, що передбачала обов’язкові податкові пільги при реалізації виготовленої продукції та значну частку державного регулювання (що не відповідає світовій практиці). Модель була функціонально неповною (в ній відсутні такі важливі складові, як інвестиційні та венчурні фонди, бізнес-інкубатори, бізнес-структури та інші). Ця модель не була 

територіально орієнтованою, що не дозволяло здійснювати прискорений інноваційний розвиток окремих регіонів України.

^ Технополіси – вища форма інноваційної структури

На основі вивчення досвіду кращих інноваційних систем світу пропонується започатковувати більш ефективні інноваційні структури – технополіси, які не передбачають податкових пільг з боку держави, орієнтовані на територіальний (регіональний) розвиток України і позбавлені основних недоліків, притаманних технопаркам. При цьому держава має взяти на себе політичну підтримку цієї діяльності, створення чіткого законодавства і контроль за його виконанням. Саме технополіси дають можливість створювати високоінтелектуальну продукцію, здійснювати науковий та кадровий супровід її промислового випуску і виведення цієї продукції на внутрішні й зовнішні ринки.

Проблеми щодо здійснення інноваційної діяльності в Україні сьогодні стосуються недостатньої законодавчої бази. Необхідно, зокрема, внести зміни до Закону України “Про інноваційну діяльність” та підготувати зміни до інших законодавчих актів з питань інноваційної діяльності щодо технополісів, усунення перешкод у розвитку наукової діяльності на замовлення ринкових структур підприємств і галузей.




Висновки

Дана робота була направлена на окреслення основних проблем інтеграції освіти і науки в Україні та внесення пропозицій щодо можливості іх вирішення. З’ясовано пріоритетність науково-освітянської сфери для динамічного якісного розвитку суспільства і держави. Обумовлена нагальна необхідність створення потужної науко-дослідної бази в Університетах та надання дійсної можливості студентам вузів займатися дослідницькою роботою. Також, на перший план виноситься законодавча неврегульованість питання інтеграції науки в освітянську сферу. Недосконалість нормативно-правової бази суттєво затримує розвиток науково-інноваційної складової нашої держави, яка в сучасному світі тепер відіграє ключову роль.

В сучасних умовах благополуччя фундаментальної і прикладної науки, як і успішний національний науково-технічний розвиток в цілому, неможливі без зацікавленої та ефективної підтримки з боку держави. На жаль, у нашій країні, в останні роки наука виявилась однією з тих сфер, для якої наслідки переходу до ринкових відносин мають найбільш деструктивний характер. З огляду на це, пропонується вдосконалення законодавчої та нормативно-правової бази та надання ширшої автономії тим вищим навчальним закладам, які мають науково-дослідні центри у своїх структурі. Таким чином, вуз зможе сам відшукувати якусь частку коштів на розвиток інноваційної та наукової діяльності, не обтяжуючи при цьому Держбюджет. Також, слід не забувати і про державну підтримку науково-дослідної діяльності університетів.

Важливим є налагодження інтерактивної комунікації між університетами та Академіями наук, оскільки, тісна співпраця употужнить розвиток і, якраз-таки, сприятиме інтеграційним процесам у даних сферах. Стан і перспективи розвитку науки у вищих освітніх закладах в даний час можна охарактеризувати таким чином, що потенціал цього сектора науки значно вищий, ніж це прийнято вважати.



Список використаної літератури:

  1. Закон України «Про державний бюджет України на 2003 рік». — К., 2003.

  2. Закон України «Про освіту». — К., 1996.

  3. Закон України «Про державний бюджет України на 2008 рік». — К., 2008.

  4. Закон України «Про державний бюджет України на 2009 рік». — К., 2009.

  5. Положення «Про державний вищий навчальний заклад» // www.rada.gov.na.

  6. Боголіб Т.М. Механізми інтеграції науки та освіти як інноваційна складова національної економіки (російський досвід)// Вісник економічної науки України. - №1. – 2010.

  7. Валерій Новицький. Щодо питання про інтеграцію науки та освіти. 2010.

  8. Дежина И. Состояние сферы исследований и разработок / И. Дежина // Российская экономика в 2003 году. Тенденции и перспективы. — Выпуск 25. — М., 2004. — С. 276.

  9. Сохнич А. Інтеграція освіти і науки в європейську систему// Матеріали науково-методичної конференції. - Львів: ЛДАУ. – 2009.

  10. Концепція удосконалення управління науково-технічним прогресом в умовах економічної реформи(1990). — К., 1990.

  11. Наукова і інноваційна діяльність в Україні. — К., 2004.

  12. Фурсенко А. Государство должно создать систему финансирования научных проектов / А. Фурсенко // Новые технологии. — 2004. — № 17. — 28 апреля.



Скачать файл (45.3 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации