Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Контрольная работа- авторское право - файл 1.docx


Контрольная работа- авторское право
скачать (42.5 kb.)

Доступные файлы (1):

1.docx43kb.16.11.2011 12:03скачать

содержание

1.docx



ЗМІСТ


  1. Практика виплати авторської винагороди в Україні та за її межами……………………………………………………………………....3

  2. Судові позови на ЗМІ посадових осіб «за образу честі і гідності» як форма порушення авторського права журналіста……………………10

  3. Паризький акт про охорону літературних та художніх творів………....16

  4. Список використаних літературних джерел……………………………..22




  1. 

  2. Практика виплати авторської винагороди в Україні та за її межами.

У правовій літературі тривалий час велася жвава дискусія про юридичну природу авторської винагороди. Не вдаючись у сутність цієї дискусії, все ж слід визнати, що це своєрідна плата за працю, підвищена плата за більш високий рівень праці.

Принципове положення ЦК України та Закону про авторське право полягає в тому, що будь-який твір може бути використаний лише з дозволу автора і за зумовлену договором винагороду. За винятком випадків, передбачених статтями 21—25 цього Закону, особа, яка має авторське право, має право вимагати виплати винагороди за будь-яке використання її твору. Винагорода може здійснюватися у вигляді одноразового платежу (одноразова винагорода), у формі відрахувань (відсотків) за кожний проданий примірник чи кожне використання твору або складатися зі змішаних платежів.

Зміст права на винагороду полягає в тому, що автору твору надається забезпечена законом можливість вимагати виплати винагороди за будь-яке використання його твору. Але це право не поширюється на визначені законом випадки так званого вільного використання твору.

^ Авторська винагорода або гонорар (лат. honorarium — винагорода за послуги) — винагорода авторам творів з науки, літератури або мистецтва за використання (видання, публічне виконання тощо) цих творів.

^ Право на авторську винагороду — це основне майнове право автора чи іншої особи, яка має авторське право. Підставою для винагороди є факт використання твору будь-яким способом. Основні правові форми використання творів є виключним правом дозволяти або забороняти ті чи інші дії, визначені у ст. 14 Закону про авторське право. Авторська винагорода, право на одержання якої за використання творів вітчизняних авторів у межах України виникло після 1 червня 1973 p., нараховується і 

виплачується вітчизняним спадкоємцям у тому самому розмірі, в якому цю винагороду слід було б нарахувати і сплатити самому авторові, якби він був живий.

Конкретними юридичними фактами, що породжують у автора чи іншої особи, яка має авторське право, право на винагороду, можуть бути:

  • авторський договір (видавничий, постановочний, сценарний, художнього замовлення тощо);

  • факт позадоговірного використання твору, коли не потрібна згода автора, але передбачена виплата авторської винагороди (ст. 19 Закону про авторське право);

  • неправомірне використання твору.

З наведених підстав виникнення права на авторську винагороду випливає висновок, що право на одержання винагороди породжується, як правило, лише фактом використання твору. Сам по собі факт наявності твору в об'єктивній формі права на винагороду не породжує.

Винагорода, одержана автором чи іншою особою, яка має авторське право, є по суті винагородою за працю, вкладену у створення твору. Вона може бути у формі заробітної плати (наприклад, штатний художник, науковий співробітник науково-дослідної установи) або авторського гонорару. Можливе поєднання цих форм оплати. За винятком випадків, коли допускається використання твору без згоди автора і без виплати йому авторської винагороди (статті 15—18 Закону про авторське право), винагорода має виплачуватися за будь-яке використання твору. Розмір і порядок обчислення авторської винагороди за створення і використання твору визначається в авторському договорі. Іноземним авторам та їхнім правонаступникам, права яких підлягають охороні на території України у зв'язку з приєднанням України до Всесвітньої (Женевської) конвенції про охорону авторських прав, авторська винагорода за використання в Україні 

їхніх творів нараховується у розмірі і порядку, встановлених для українських авторів.

Відповідно до п. 2 ст. 33 Закону про авторські права, винагорода в авторському договорі встановлюється у вигляді відсотків від доходу, отриманого від використання твору, або у вигляді фіксованої суми чи іншим чином. Сьогодні склалася практика виплати автору одноразової винагороди, тобто паушального платежу. В Законі про авторські права відсутнє положення, яке міститься в проекті Цивільного Кодексу України, а також, у законах зарубіжних країн, зокрема Законі Російської Федерації «Про авторське право і суміжні права», щодо обов’язку встановлення максимального тиражу твору у випадку визначення авторської винагороди у вигляді фіксованої суми.

Закон України «Про авторське право і суміжні права» не містить правил визначення розміру авторської винагороди за створення і використання того чи іншого твору, що істотно ускладнює укладення авторських договорів. Є логічним те, що розмір авторської винагороди має зумовлюватися тим прибутком чи доходом, який одержить роботодавець від використання твору. Але в будь-якому випадку розмір авторської винагороди не повинен бути меншим від мінімальних ставок, визначених постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження мінімальних ставок винагороди (роялті) за використання об'єктів авторського права і суміжних прав» від 18 січня 2003 р. № 72і.

Встановлено такі мінімальні ставки роялті:

  • за публічне виконання, публічний показ, публічне сповіщення або ретрансляцію (повторне публічне сповіщення) творів науки, літератури й мистецтва;

  • за відтворення або опублікування творів, зафіксованих у фонограмах і відеограмах, комерційний прокат їх примірників;

  • 

  • за відтворення або опублікування творів образотворчого й декоративно-ужиткового мистецтва;

  • за використання, в тому числі відтворення, творів архітектури;

  • за відтворення або опублікування примірників творів наукової, художньої, публіцистичної та іншої літератури й музичного мистецтва, зафіксованих поліграфічним способом;

  • за певні способи використання об’єктів суміжних прав.

Порядок нарахування авторської винагороди залежить від виду об’єктів авторського права й способу їх використання. Ставки винагороди можуть визначатись:

  • як відсоток від суми валового збору, що надходить від продажу квитків за публічне виконання одного твору;

  • як відсоток від суми доходів, одержаних з того виду діяльності, в процесі провадження якої відбувається використання творів;

  • як відсоток від загальної суми витрат на проведення заходу, під час здійснення якого відбувається використання твору;

  • як відсоток від відпускної ціни кожного примірника твору;

  • за 1 авторський аркуш обсягом 40 тис. друкованих знаків, виходячи з розміру мінімальної заробітної плати;

  • за 1 віршований рядок, виходячи з розміру мінімальної заробітної плати;

  • за весь твір, виходячи з розміру мінімальної заробітної плати.

Міністерство освіти і науки разом з Міністерством культури і мистецтв, згідно з п. 3 Постанови про роялті, вповноважені на дачу роз’яснень з питань використання мінімальних ставок роялті. Ефективність і дієвість захисту 

майнових прав автора шляхом застосування Постанови про роялті в подальшому перевірить практика.

Постанова, яка до виходу постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження мінімальних ставок винагороди (роялті) за використання об'єктів авторського права і суміжних прав» визначала мінімальні ставки авторської винагороди, на практиці використовували досить рідко. Додатки № 1, 2 та 3 до неї містили правило, за яким ставки авторської винагороди, передбачені кожним з додатків, застосовувались у разі, якщо інше не визначав авторський договір, і розмір винагороди не був предметом спору між зацікавленими особами. Отже, інакше кажучи, у випадку укладення авторського договору мінімальні ставки авторської винагороди, що встановлювались постановою про ставки авторської винагороди, не підлягали використанню. А от прийнята нова постанова про роялті вирішує питання застосування мінімальних ставок авторської винагороди на якісно новому рівні.

Своєрідною формою права на винагороду є право слідування. Його суть полягає в тому, що автор протягом свого життя, а після його смерті його спадкоємці протягом строку дії авторського права користуються невідчужуваним правом на одержання п'яти відсотків від ціни кожного наступного продажу оригіналу твору образотворчого мистецтва через аукціон, галерею, салон, магазин тощо, що йде після першого його відступлення, здійсненого автором твору. Зазначена сума сплачується продавцем оригіналу твору.

Зазначене правило переходить до спадкоємців і діє до спливу строку чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір.

Збір і виплата винагороди, одержаної внаслідок використання права слідування, здійснюється особисто автором, через його повіреного або через 

організації, що управляють майновими правами авторів на колективній основі.

Право слідування характеризується певними ознаками. Передусім цим правом відповідно до Закону наділяються автори лише літературних та художніх творів. При цьому право слідування виникає в авторів при продажу лише оригіналів твору, тобто унікальних матеріальних носіїв літературних та художніх творів, живопису, скульптури, графіки тощо. Зазначене право поширюється лише на публічний перепродаж творів. Якщо перепродаж здійснюється у приватному порядку, права слідування не виникає.

Закон України «Про авторське право і суміжні права» передбачає виплату винагороди і за використання створеного у зв'язку з виконанням трудового договору (службового твору). Стаття 16 цього Закону містить припис, відповідно до якого розмір авторської винагороди за створення і використання твору, створеного за договором з автором, який працює за наймом, порядок її виплати встановлюється у договорі між автором і роботодавцем. З цього припису випливає, що роботодавець за створення і використання службового твору має виплатити певну авторську винагороду. Очевидно законодавець виходив з того, що теперішня зарплата автора, який працює за наймом у роботодавця, ніякою мірою не може компенсувати вартість інтелектуальної, творчої праці, вкладеної у створення службового твору. Виключне майнове право на службовий твір Закон надає роботодавцю.

Отже, Закон допускає можливість виплати авторської винагороди і за створення і використання службового твору. Це особлива винагорода, що перевищує звичайну заробітну плату. Вона визначається договором між автором і роботодавцем. Такий договір може бути укладений ще при прийомі автора на роботу, а може — і після створення твору. Якщо ж домовленості з роботодавцем досягти не можна, спір вирішується у суді.



До спеціальних випадків виплати винагороди за використання творів належить також виплата за використання музичного твору, створеного для аудіовізуального твору. Стаття 17 у п. 2 проголошує, що автори музичних творів зберігають за собою право на винагороду за кожне наступне використання твору. Це спеціальна винагорода, встановлена за публічне виконання його твору при публічному виконанні аудіовізуального твору. Така норма відповідає міжнародним стандартам. Зазначене право на винагороду мають лише ті композитори, які створили музичний твір спеціально для аудіовізуального твору. Воно має метою забезпечення майнових інтересів авторів музичних творів у тих випадках, коли аудіовізуальний твір або його відповідна частина виконуються зі спеціальною метою використати саме музичний твір.

Варто зазначити, що кількість законослухняних користувачів об’єктів авторського права збільшується з року в рік, проте чимало суб’єктів господарювання, що використовують у своїй діяльності об’єкти права інтелектуальної власності, продовжують порушувати законодавство, використовуючи ці об’єкти без договору та, відповідно, без виплати авторської винагороди. Тому на сучасному етапі часто доводиться захищати авторські права в судовому порядку. Найактуальнішою проблемою залишається невиплата авторської винагороди телеорганізаціями, кабельними операторами та іншими суб’єктами ринку телекомунікаційних послуг, незважаючи на судову практику, яка чітко та недвозначно підтверджує обов’язок мовників виплачувати таку винагороду.

У законодавстві розвинених країн досить повно розроблена практика виплати авторської винагороди. Вона визначається в багатосторонніх конвенціях про авторське право, включаючи виплати за законні чи обов’язкові ліцензії або виплати пов’язані з так званим «правом наслідування». Будь-яка держава може визначити поняття виплат авторської винагороди, виходячи зі свого законодавства про авторське право.



Розмір і порядок нарахування гонорару за створення чи використання авторського твору встановлюється в авторському договорі, а також у договорах з організаціями, які управляють майновими правами авторів на колективній основі, з користувачем.

Для сприяння країнам, що розвиваються, у вирішені спорів фінансового характеру, пов’язаних із виплатою авторського гонорару і передруком захищених законами про авторське право творів, ЮНЕСКО створила Міжнародний інформаційний центр з авторського права.



  1. ^ Судові позови на ЗМІ посадових осіб «за образу честі і гідності» як форма порушення авторського права журналіста.

Судові позови на ЗМІ посадових осіб «за образу честі і гідності» є дуже делікатним питанням у судовій практиці, адже законодавство України у рівній мірі захищає як права журналіста, так і осіб, які є героями журналістських текстів. Це регулюється перш за все Конституцією України, Законами «Про видавничу справу», «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів». В цих документа, з одного боку, забороняється втручання державних органів, посадових осіб та окремих громадян в творчу діяльність видавців. З іншого боку, у видавничій справі забороняється отримувати незаконну інформацію, дані, відомості, які можуть зашкодити не лише державі, а й пересічним громадянам.

Конституцією України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (стаття 34). Разом з тим відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Праву на свободу думки і 

слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов’язок не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію. У зв’язку з цим статтею 32 Конституції України передбачено судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Беручи до уваги зазначені конституційні положення, суди при вирішенні справ про захист гідності, честі та ділової репутації повинні забезпечувати баланс між конституційним правом на свободу думки і слова, правом на вільне вираження своїх поглядів та переконань, з одного боку, та правом на повагу до людської гідності, конституційними гарантіями невтручання в особисте і сімейне життя, судовим захистом права на спростування недостовірної інформації про особу, з іншого боку.

Законодавство не роз’яснює термінів "честь" і "гідність".

Честь у науці цивільного права визначається, як певна соціальна оцінка особистості, що формується у процесі суспільного життя, діяльності і спілкування людей та організацій з таких об’єктивних показників, як вчинки, погляди та інші явища суспільного життя. Умовно можна визначити, що честь - це морально-політична поведінка особи в даному суспільстві.

Гідність - це певна самооцінка особистості своїх ділових, моральних та інших соціальних якостей, оскільки вона гарантується на її соціальній оцінці, то і честь, і гідність розглядаються у зв’язку між собою. Якщо людина адекватно оцінює свою поведінку, то вона є завжди гідною людиною.

Змістом права громадян і організацій на честь і гідність є їхня юридично забезпечена можливість вимагати від оточуючих осіб утримання від 

будь-яких дій, які порочать їх честь і гідність. В цьому випадку посягання заключається в розповсюдженні відомостей, які принижують честь, гідність, ділову репутацію громадянина або організації. Під поширенням відомостей слід розуміти опублікування їх у пресі, передачу по радіо, телебаченню, з використанням інших засобів масової інформації, викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам, повідомлення в публічних виступах, а також у іншій формі невизначеному колу осіб або хоча б одній людині. Форма поширення відомостей може бути будь-яка, закон її не регламентує. Суттєвим є лише факт поширення вказаних відомостей.

^ Відомості, які порочать честь і гідність, повинні мати такі ознаки:

  • містити інформацію щодо конкретних фактів поведінки певної особи або конкретних обставин її життя;

  • містити загальну оцінку поведінки особи або конкретних обставин такої поведінки;

  • стосуватися певної сфери життя чи діяльності громадянина або організації (професійна діяльність, інтимна сфера та інше).

Засобом захисту честі й гідності є спростування відомостей, що порочать честь і гідність особи. Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 5 цивільно-процесуального кодексу кожен має право вимагати в судовому порядку спростування недостовірної інформації, що порочить честь і гідність членів його сім"ї, це положення закріплено також в ч. 4 ст. 32 Конституції України.

Відповідно з п. 1 ч. 1 ст. 5 цивільно-процесуального кодексу України позов спростування відомостей, що ганьблять честь і гідність, може бути пред’явлено особою, про яку поширені такі відомості, а також близькими родичами цієї особи, коли відомості прямо чи посередньо їх порочать. Заінтересована особа має право на судовий захист у зазначеному порядку також у разі поширення таких відомостей щодо члена її родини або іншого родича, який помер.



Правдивість поширених відомостей доводить відповідач. Позивач повинен довести лише сам факт поширення про нього неправдивих відомостей особою, проти якої пред’явлено позов. Він має право подати докази про невідповідність дійсності розповсюджених відомостей, що принижують його честь і гідність. На цю категорію справ позовна давність поширюється терміном в 1 рік.

За ст.440 ЦК України і ст. 49 Закону "Про інформацію" повинна відшкодовуватись також моральна шкода, завдана громадянинові внаслідок поширення відомостей, які не відповідають дійсності і ганьблять честь та гідність громадянина. Під моральною слід розуміти шкоду пов’язану з моральними і психічними стражданнями, яких зазнав громадянин.

Моральна шкода відшкодовується засобом масової інформації, іншою юридичною особою, посадовою особою чи громадянином за рішенням суду в грошовій або іншій матеріальній формі. Розмір відшкодування у таких випадках визначається з урахуванням характеру діяння особи, яка заподіяла шкоду, фізичних чи моральних страждань потерпілого, інших негативних наслідків, але має бути не менше 5 мінімальних розмірів заробітної плати, відносно відповідачів - фізичній особі може бути враховано їх майновий та сімейний стан.

Редакція, журналіст не несуть відповідальності за публікацію відомостей, які не відповідають дійсності, принижують честь і гідність громадян і організацій, порушують права і інтереси громадян або являють собою зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації і правами журналіста, якщо:

  • ці відомості одержано від інформаційних агентств або від засновника;

  • вони містяться у відповіді на інформаційний запит щодо доступу до офіційних документів і запит щодо доступу, і надання письмової чи 

  • усної інформації, наданої відповідно до вимого Закону України "Про інформацію";

  • вони є дослівним відтворенням офіційних виступів посадових або державних органів, організацій або громадських об"єднань;

  • вони є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншими друкованими засобами масової інформації з посиланням на нього;

  • в них розголошується таємниця, яка спеціально охороняється законом, проте ці відомості не було отримано журналістом незаконним шляхом (ст. 34 Закону "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" )

Телерадіоорганізація та телерадіопрацівники звільняються від відповідальності за розповсюдження по телебаченню і радіо даних, що не відповідають дійсності у випадках:

  • якщо ці дані містились в офіційних повідомленнях; якщо ці дані одержано від інформаційних агентств або прес-служб державних органів та органів об’єднань громадян;

  • якщо вони є дослівним цитуванням виступів народного депутата, а також офіційних виступів посадових осіб державних органів;

  • якщо вони містились у авторських виступах, які передаються в ефірі без попереднього запису.

При розгляданні справи про захист честі і гідності повинна бути використана можливість в підвищенні культури спілкування між людьми, глибше з’ясовано причини поширення неправдивих вигадок та приниження людської гідності образою, редаговано окремими ухвалами на непристойну поведінку громадян, а також на умови, що виникли і викликали між ними конфлікт.

Аби уникнути судового позову на ЗМІ посадових осіб «за образу честі і гідності», журналіст має в першу чергу дотримуватися деяких заповідей, які прописані у Етичному кодексі українського журналіста.



Етичний кодекс українського журналіста.

1. Свобода слова та висловлювань є невід’ємною складовою діяльності журналіста.

3. Журналіст має з повагою ставитися до приватного життя людини.

4. Висвітлення судових процесів має бути неупередженим щодо звинувачених. Журналіст не може називати людину злочинцем до відповідного рішення суду.

9. Факти, судження та припущення мають бути чітко відокремлені одне від одного.

10. Точки зору опонентів, в тому числі тих, хто став об’єктом журналістської критики, мають бути представлені збалансовано. Так само мають бути подані оцінки незалежних експертів.

12. Журналіст зобов’язаний зробити все можливе для виправлення будь-якої поширеної інформації, якщо виявилося, що вона не відповідає дійсності.

13. Журналіст не повинен використовувати незаконні методи отримання інформації. Журналіст при зборі інформації діє в правову полі України і може вдатися до будь-яких законних, в тому числі судових, процедур проти осіб, які перешкоджають йому в зборі інформації.

15. Ніхто не може бути дискримінований через свою стать, мову, расу, релігію, національне, регіональне чи соціальне походження або політичні уподобання. Вказувати на відповідні ознаки особи (групи людей) слід лише у випадках, коли ця інформація є неодмінною складовою матеріалу.

18. Журналіст має бути особливо обережним при висвітленні питань, пов’язаних із дітьми. Журналіст та редактор повинні мати обґрунтовані підстави для висвітлення приватного життя неповнолітньої особи (осіб) та дозвіл на це від її батьків чи опікунів. Неприпустимим є розкриття імен 

неповнолітніх (або вказування ознак, за якими їх можна розпізнати), які мали відношення до протизаконних дій, стали учасниками подій, пов’язаних із насильством.

^ 3. Паризький акт про охорону літературних та художніх творів.

Бернська конвенція, незважаючи на численні її перегляди у 1896, 1908, 1928, 1948, 1967 роках, у певних своїх принципових положеннях не відповідала тим соціально-економічним і політичним змінам, що сталися у світі. Тому в 1971 р. до Бернської конвенції був розроблений і доданий додатковий розділ, який передбачає певні пільги для країн, що розвиваються. Країн, що стали незалежними, стало багато і з ними не можна було не рахуватися. Передусім був полегшений вступ цих країн до Бернського союзу, тобто приєднання до Конвенції. Зазначеним країнам були надані пільги щодо перекладу і відтворення творів іноземних авторів. Додатковий розділ до Конвенції істотно розширив перелік виключень із загального правила про виключність прав автора. Були передбачені обов'язкові невиключні ліцензії на переклад і відтворення творів іноземних авторів з метою освіти, які не могли передаватися іншим особам.

Багаторазовий перегляд Конвенції зумовлювався і буде зумовлюватися розвитком суспільних відносин у сфері літературно-художньої діяльності. Це об'єктивний і закономірний процес удосконалення міжнародної охорони творів науки, літератури і мистецтва.

У преамбулі Бернської конвенції проголошується її мета: охороняти настільки ефективно і однаково, наскільки це можливо, права авторів на їхні літературні і художні твори. Держави, що підписали Конвенцію чи приєдналися до неї, утворили Союз для охорони прав авторів на їхні літературні і художні твори.




Основними засадами зазначеної Конвенції є:

  • національний режим, відповідно до якого твори, створені в одній із країн-членів Союзу, повинні одержувати у всіх інших країнах-членах Союзу таку саму охорону, яку ці країни надають своїм власним громадянам;

  • принцип автоматичної охорони, відповідно до якого національний режим не залежить від яких-небудь формальних умов, тобто охорона надається автоматично і не зумовлюється формальними умовами реєстрації, депонування тощо. Тобто твір українського письменника, виданий у Франції, підлягає такій самій охороні як і твори французьких письменників, оскільки обидві країни є членами Паризького Союзу;

  • принцип незалежності охорони, відповідно до якого права іноземного автора із країни-члена Союзу охороняються в іншій країні-члені Союзу, незалежно від того, чи вони охороняються на батьківщині походження твору.

Об'єктом правової охорони Бернська конвенція проголошує будь-які твори літератури, науки і мистецтва незалежно від форми і способу їх вираження. Перелік творів, що мають охоронятися національним законодавством і яким надається охорона даною Конвенцією, невичерпний. Це можуть бути твори будь-якого наукового чи художнього рівня, жанру, призначення тощо. Стаття 2 Конвенції проголошує, що терміном «літературні і художні твори» охоплюються усі твори у сфері науки, літератури і мистецтва. Проте національні законодавства можуть містити певні категорії творів, які не охороняються законом. Національні законодавства мають навести чіткий і вичерпний перелік творів, яким правова охорона не надається.

Похідні твори за Конвенцією охороняються нарівні з оригінальними творами. Національні законодавства мають визначати правовий режим 

офіційних текстів законодавчого, адміністративного і судового характеру. Збірники літературних і художніх творів, наприклад, енциклопедії і антології, що є результатом інтелектуальної творчості за підбором і розташуванням матеріалів, охороняються як твори без шкоди правам авторів творів, що ввійшли до зазначених збірників. Усі ці твори користуються охороною в кожній із країн-членів Союзу.

Бернська конвенція визначає чіткі критерії для надання правової охорони. Одним із важливих положень Конвенції є положення, що стосується творів фольклору, хоча цього терміна Конвенція не вживає. Вона передбачає, що у разі, коли невідомо, хто є автором твору, але є підстави гадати, що автором цього твору є громадянин країни-члена Союзу, законодавець цієї країни може призначити відповідний компетентний орган, який має здійснювати захист прав такого автора.

Суб'єктами прав на твори науки, літератури і мистецтва визнаються автори та їх правонаступники. Авторами можуть бути будь-які фізичні особи. Правовій охороні підлягають як випущені, так і не випущені у світ твори за умови, що їх автори є громадянами однієї із країн-членів Союзу або вони мають постійне місце проживання у ній.

Під випущеними у світ творами слід розуміти такі, що випущені зі згоди автора, яким би не був спосіб виготовлення примірників, за умови, що ці примірники випущені в обіг у кількості, придатній задовольнити розумні потреби публіки, враховуючи характер твору. Не є випуском твору представлення драматичного, музично-драматичного чи кінематографічного твору, виконання музичного твору, публічне читання літературного твору, сповіщення по проводах або передача в ефір літературних чи художніх творів, показ творів мистецтва і спорудження твору архітектури. Твір вважається випущеним у світ одночасно в кількох країнах, якщо він був випущений у двох або більше країнах протягом тридцяти днів після першого його випуску.



Бернська конвенція чітко визначає особисті немайнові і майнові права авторів. До особистих немайнових прав за Конвенцією належить право авторства і право протидіяти будь-якому перекрученню твору, його спотворенню, а також будь-якому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі і репутації автора. Майновими правами авторів є право на переклад, право на відтворення творів будь-яким способом і в будь-якій формі (що включає будь-який звуковий або візуальний запис (ст. 9 Конвенції), право на публічне виконання драматичних, музично-драматичних і музичних творів (ст. 11), право на передачу в ефір або публічне сповіщення засобами бездротового і дротового зв'язку, за допомогою гучномовця або іншого подібного апарата, право на публічне читання , право на переробку, аранжування та інші зміни твору (ст. 12), право на кінематографічну переробку і відтворення творів (ст. 14). Так зване право «часткової участі», передбачене Конвнцією (щодо оригіналів творів мистецтва і оригіналів рукописів), є факультативним і застосовується лише тоді, коли це допускається законодавством країни, до якої належить автор.

Бернська конвенція передбачає також випадки використання творів без дозволу автора і без виплати йому певної винагороди. Тобто права автора можуть бути обмежені на користь третіх осіб. Це так зване «вільне використання».

Бернська конвенція в основному була розрахована на розвинені країни Західної Європи.

ї членами не були США та ряд інших країн. США з їх потужною поліграфічною промисловістю та величезним книжковим ринком, таким чином, випадали з орбіти Бернської конвенції. Тому одразу після закінчення другої світової війни почалися пошуки шляхів охоплення США та інших країн міжнародною конвенцією з авторського права.

^ Принципової різниці між Бернською і Женевською конвенціями немає. Є істотні відмінності в окремих положеннях. Всесвітня (Женевська) конвенція 

не містить широкого переліку творів науки, літератури і мистецтва, що підпадають під її охорону. Немає у цій Конвенції і детальної регламентації щодо охорони окремих об'єктів авторського права. У ст. І наводиться лише примірний перелік творів науки, літератури і мистецтва, що підпадають під правову охорону. Всесвітня конвенція нічого не говорить про твори прикладного мистецтва і фотографії.

Всесвітня конвенція також базується на принципі національного режиму. Кожна держава-член Всесвітньої конвенції надає іноземним авторам таку саму охорону, як і власним авторам. Ця Конвенція містить специфічні норми щодо формального оформлення авторських прав, виходячи з того, що багато країн у своїх національних законодавствах містять норми щодо формальностей. Конвенція прийняла компромісне рішення, за яким формальності, передбачені національним законодавством (депонування примірників, реєстрація, виробництво або випуск у світ твору на території даної держави тощо), вважаються виконаними щодо будь-якого твору, що користується конвенційною охороною, якщо будуть дотримані формальності, встановлені самою Конвенцією.

Строк охорони об'єктів авторського права Всесвітня конвенція встановляла не менше 25 років після смерті автора. На відміну від Бернської ця Конвенція не передбачає охорони особистих немай-нових прав. На Паризькій конференції 1971 р. з приводу цієї проблеми точилася тривала дискусія. Проте позитивного рішення не було прийнято, оскільки ряд держав, у тому числі і США, не визнають особистих немайнових прав.

Досить детально Всесвітня конвенція регламентує право на переклад. Стаття V Конвенції проголошує: «Права, згадані в статті І, включають виключне право автора перекладати, випускати в світ переклади і дозволяти переклади і випуск у світ перекладів творів, що охороняються на підставі цієї Конвенції». Проте кожна держава, що є членом Конвенції, може своїм 

внутрішнім законодавством обмежити право перекладу письмових творів відповідно до умов, визначених Конвенцією.

Якщо автор протягом семи років від дня першого виходу в світ свого твору не випустив у світ перекладу і не дав дозволу на випуск у світ перекладу твору однією із мов даної держави, то компетентний орган цієї держави має право видати будь-якому громадянинові цієї держави ліцензію на переклад твору відповідною мовою. Право на переклад підлягає охороні в усіх державах-членах Конвенції.

На Паризькій конференції було прийнято рішення включити до Всесвітньої конвенції правила щодо обмеження права на переклад. Суть цього нововведення полягає у тому, що відповідно до побажань країн, які розвиваються, обмежується право на переклад автора твору і на розповсюдження шляхом видачі примусових ліцензій.

Під випуском у світ Всесвітня конвенція визнає відтворення в матеріальну форму примірників твору і надання необмеженому колу осіб можливості читати його або знайомитися з ним шляхом зорового сприйняття.

Норми Всесвітньої конвенції не застосовуються і правова охорона не надається творам, які на момент набуття чинності Конвенцією, перестали охоронятися або взагалі ніколи не охоронялися на території держави-члена Конвенції. Конвенція встановлює спеціальний режим щодо невипущених у світ творів. Автори таких творів в державах-учасницях Конвенції є правовою формою реалізації авторських прав.




Список використаних літературних джерел

  1. Тимошик М. Книга для автора, редактора, видавця. –К.: Наша культура і наука, 2005 (2-ге вид – 2006). – С. 395-406 (Розд. 21 „Правове регулювання стосунків між видавцями, авторами, поліграфістами та реалі заторами).

  2. Постанова Кабінету Міністрів України від 18 січня 2003 р., №72 „Про затвердження мінімальних ставок винагороди (роялті).

  3. Закон України «Про авторське право і суміжні права» від 23 грудня 1993 року.

  4. Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року.

  5. Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року.

  6. Цивільний кодекс України, прийнятий Верховною Радою України 16 січня 2003 року. Книга четверта. Право інтелектуальної власності.

  7. Право інтелектуальної власності: Підручник. За ред. О. Підопригори, О. Святоцького. – К.: Ін-Юре, 2004.



Скачать файл (42.5 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации