Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Лекція - Промисловість і торгівля на українських землях у складі Росії у 1-й половині ХІХ ст - файл 1.doc


Лекція - Промисловість і торгівля на українських землях у складі Росії у 1-й половині ХІХ ст
скачать (106.5 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc107kb.08.12.2011 23:46скачать

содержание

1.doc

Міністерство освіти і науки України
***

Кафедра історії України

ПЛАН-КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЇ
ПРОМИСЛОВІСТЬ І ТОРГІВЛЯ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ РОСІЇ У 1-Й ПОЛОВИНІ ХІХ СТОЛІТТЯ
2007

ПЛАН ЛЕКЦІЇ:

  1. Переростання середньовічної промисловості в індустріальну: галузева структура української промисловості та її технологічний стан.

  2. Торгівля на українських землях:

а) ярмаркова та базарна торгівля;

б) стаціонарна торгівля;

в) кредитно-розрахункові установи.

У ХІХ - на початку ХХ століття українські землі перебували у складі 2-х імперій – Російської та Австро-Угорської. Ще наприкінці ХVІІІ ст. було остаточно впроваджено та зміцнено царську владу на Лівобережжі та Слобожанщині. Нові зміни політичного ладу на частині українських земель, підпорядкованих Польщі, відбулися після другого (1793р.) і третього (1795р.) поділів Речі Посполитої. До складу Російської держави ввійшли Київщина, Брацлавщина, Східна Волинь, а потім і Західна Волинь. Таким чином, переважна більшість українських земель від Збручу на заході по Донець на сході опинилися під владою імперії Романових. [7; с. 233]

Царський уряд розглядав Україну як органічну частину Російської імперії: колоніальне становище українських земель, інші історичні процеси безпосередньо впливали на їхній економічний розвиток, структуру та географію транспортно-економічних зв’язків.
^ 1. Переростання середньовічної промисловості в індустріальну: галузева структура української промисловості та її технологічний стан

Одним із найважливіших чинників розкладу феодально-кріпосницької системи і формування капіталістичних відносин в Україні у першій половині ХІХ ст. був подальший розвиток промисловості, не дивлячись на те, що вона являла собою переважною мірою не що інше, як продовження сільськогосподарського циклу, тобто займалась переробкою аграрної сировини. [7; с. 235] Індустрія, як бачимо, виконувала подвійну функцію: створювала для землеробства ринок збуту (сировину для підприємств, продукти харчування) і забезпечувала насичення сільських регіонів через ринки товарами промислового виготовлення. [2; с. 61]

На початку ХІХ ст. підприємства були 2-х типів: поміщицько-кріпосницькі та капіталістичні (купецькі, міщанські або селянські). У поміщицьких виробництвах працювали кріпаки, в капіталістичних – наймані робітники. У поміщицьких підприємствах працювали ті ж люди, що були зайняті в сільському господарстві. [1; с. 373]

Найпоширенішими галузями промисловості України були: горілчана, суконна, селітроварна, а починаючи із 30-х рр. – цукрова.

Спостережливий Олександр І в 1816 р. небезпідставно відзначав: «Жителів Малоросії можна поділити на два класи: одні виробляють горілку, а інші її п’ють». Саме ґуральництво, тобто винно-горілчана галузь до середини ХІХ ст. залишалася провідною в Україні. [4; с. 63] Характерним для горілчаної промисловості першої половини ХІХ ст. було зосередження цієї прибуткової галузі в руках поміщиків. Царський уряд проводив політику протекціонізму стосовно дворянських ґуралень. Надавалися привілеї на збут і виробництво горілки. [2; с. 62]

Виготовлення горілки складало важливу статтю доходу поміщицьких маєтків, бо вона давала прибуток у 2-3 рази більший, ніж зерно, з якого її виготовляли. Навіть відходи виробництва приносили зиск: барда застосовувалась для підгодівлі великої рогатої худоби. Навіть при падінні цін на зерно ґуральництво все ж гарантувало поміщикам стабільний прибуток. Подільський губернатор у «Рапорті про статистичний стан губернії» за 1837р. зазначав, що головна промисловість Подільської губернії – хліборобство та ґуральництво. Зважаючи на прибутковість останнього, багато поміщиків переробляли не тільки свій хліб, а ще й докуповували як у своїх селян, так і на найближчих ринках. [2; с. 61]

Технологія вироблення горілки на поміщицьких ґуральнях була досить примітивною. На багатьох підприємствах навіть у 30-і-40-і роки використовували відкритий вогонь, хоча вже у 20-х роках почалося будівництво більш досконалих парових ґуралень, що не тільки прискорювало, а й збільшувало вихід продукту. [2; с. 61-62] Продукція ґуральництва, вироблена на власному підприємстві, збувалася у своїх шинках або перепродувалася відкупщикам. [2; с. 63] На 1860 рік Україна давала близько 31% цього продукту в усій Росії, пересічно 73-75 млн. в рік, або десь 11-12 л. на кожного жителя. Споживалося теж, напевно, в середньому більше, ніж по імперії в цілому. Недарма, в Україні діяв майже кожен 2-й шинок імперії. [4; с. 63]

^ Як бачимо, виробництво і продаж спиртних напоїв були важливим елементом виробничої діяльності та джерелом грошових надходжень.

Іншою важливою галуззю поміщицького виробництва було виготовлення сукна. Починаючи з середини ХVІІІ ст. і до 40-х рр. ХІХ ст. воно було монополізоване дворянством. Що ж приваблювало дворян у виробництві сукна? Передусім наявність постійного й практично безмежного ринку збуту (казенні солдатські сукна), підтримка субсидіями з боку уряду. Поміщики, власники суконних підприємств, які зобов’язалися постачати сукно для потреб армії, отримували безпроцентні кредити терміном на 10 років. [2; с. 63-64]

Але незважаючи на такі вигідні умови, протягом 40-х-50-х рр. поміщицькі суконні підприємства скорочували своє виробництво або повністю припиняли його. Причину цього слід шукати в розвитку купецьких суконних підприємств, які відрізнялися від поміщицьких використанням вільнонайманої робочої сили, вищим рівнем техніки, застосуванням передових на той час технологій, зв’язком із ринком. [2; с. 64] Тільки не багатьом вдалося перебороти стереотипи і запровадити деякі зміни на підприємстві (вільнонайману робочу силу, відрядну оплату кріпакам, нові технології, використання сили пару). Це дало можливість не тільки запобігти скороченню виробництва, а навіть розширити його. Як приклад можна назвати фабрики Понятовського (Таганча Канівського повіту Київської губернії), княгині Радзивілл (містечко Хабне Радомишльського повіту київської губернії), Головінського (містечко Стеблів Канівського повіту). [2; с. 64-65] Отже, поміщицькі підприємства, залишаючись за своєю суттю кріпосницькими, робили спроби переходити, хоча б частково, на комерційну основу.

Не дивлячись на те, що у дореформений період технічні вдосконалення впроваджувалися у мануфактурне виробництво безсистемно, найпослідовнішого характеру технічний прогрес мав на капіталістичних суконних мануфактурах у порівнянні із поміщицькими. Провідним центром суконного виробництва в Україні став посад Клинці Чернігівської губернії. Перші підприємства тут виникли у 1812 році, а перші машини на них з’явилися через 20 років. У 1834 р. на 11 клинцівських мануфактурах, за підрахунками Т.Дерев’янкіна, налічувалося 132, а в 1845 р. на 10 мануфактурах – 283 машини різних найменувань. Однак, з усіх 15-16 операцій технологічного процесу виготовлення сукон машини застосовувалися фактично лише у двох – у чесанні й прядінні. Решта операцій в основному виконувалася вручну. Майже всі машини клинцівських мануфактур являли собою машиноподібні ремісничі знаряддя, при яких роль рухової сили виконували самі люди і живе тягло. Виняток становили тільки 2 підприємства (Д.Зубова і Я.Степутіна та П.Ісаєва). Тут з самого початку руховою силою була вода, а потім і пара. [7; с. 236]

Таким чином, можна стверджувати, що в дореформений період у суконній промисловості України досить значне місце займали поміщицькі підприємства. Їх розквіт припадає на першу третину ХІХ ст. У 40-х-50-х рр. вони поступово витісняються підприємствами купецькими. Нездатність пристосуватися до нових ринкових умов, неефективна праця кріпаків, примітивна техніка не змогли скласти конкуренцію купецьким підприємствам. Лише поодиноким поміщикам-власникам фабрик вдавалося більш-менш успішно пристосуватися до потреб товарного господарства. На таких підприємствах частково використовувалась вільнонаймана праця, а кріпаки одержували певну винагороду за працю.

Щодо інших галузей промисловості, то широко розгорнута була салотопна індустрія. У 1814 р. в Україні було 5 салотопень, а в 1861 – 128. Були вони переважно у Катеринославській, Херсонській та Харківській губерніях. [5; с. 345]

З сало топленням пов’язана була свічкова та миловарна промисловість. У 1838 р. в Україні було 88 свічкових мануфактур, а напередодні 1861р. – 129 із продукцією на 1015800 карбованців та 54 миловарних із продукцією на 314 тис. карб. [5; с. 345]

Було багато у ХVІІІ ст. селітроварень. У 1812р. із 393 селітроварень у всій імперії 351 були на Україні, з тієї кількості 329 на Лівобережжі і 22 на Правобережжі та Південній Україні. У кінці 1840-х років селітроварні на Правобережжі та на Південній Україні зникли, головним чином внаслідок того, що стали привозити з Чіле дешеву селітру. [5; с. 345]

Поширена була скляна промисловість. Гути, які потребували багато палива, будували там, де було досить лісу. У 1805 р. було 38 гут в Київській, Волинській, Чернігівській та Подільській губерніях, які виробляли звичайне віконне скло, а також високоякісні вироби – кришталь: чашки, графіни, люстри, канделябри, церковні речі. Українські скляні вироби вивозили до Росії та Білорусії. [5; с. 345]

Але не ці галузі промисловості набули світового значення та поставили Україну на одне із перших місць у світі, а цукрова промисловість.

Цукроварні виникли на Правобережній Україні в 20-ті роки ХІХ ст. першою запрацювала в 1824р. цукроварня Понятовського в Київській губернії (с. Трощині Канівського повіту); приблизно 1825-1828рр. В Подільській губернії почала діяти цукроварня Сабвновських (с. П’ятківці Ольгопільського повіту). [2; с. 66] Через 25 років Україна мала вже цілу мережу цукроварень і в 1848-1849рр. з України вивезено 849,9 тисяч пудів цукру. [5; с. 344]

Перші цукроварні були невеликими помісними підприємствами з примітивною технікою. Все робилося вручну, рушійною силою була худоба. Технологія також була примітивна: цукровий сік випаровувався у відкритих казанах (топка безпосередньо розміщувалася під казаном), за допомогою «голого вогню» (т.зв. «вогняний спосіб»). Для добування соку буряку нарізались на тертушці, після чого їх пресували або вимолочували гарячим чи холодним способом. Вихід цукру при такому способі виробництва досягав 8 фунтів із берковця. [2; с. 66]

Маючи усе необхідне у своєму розпорядженні (землю для вирощування буряку, робочу силу, запаси палива) поміщики намагалися шляхом виробництва цукру збільшити свої прибутки. [2; с. 66] Внаслідок розвитку цієї галузі промисловості плантації буряків зайняли широкі простори землі, витісняючи інші сільськогосподарські культури. [4; с. 344] Царський уряд митною політикою сприяв розвитку цієї галузі: починаючи із 1819р. повністю було заборонено ввозити цукор-рафінад, а цукор-пісок з тростини обкладався митом в розмірі 75 коп. з пуда. [2; с. 66]

Середина 40-х рр. стала поворотною в розвитку цукрової промисловості на Україні – починається технічна модернізація заводів. За прикладом українських цукрозаводчиків братів Яхненків та Симиренка підприємства переходили на парову технологію – згущення соку в закритих апаратах при звичайному тиску. [2; с. 66]

Варто також сказати кілька слів про вищезгадану фірму Яхненків-Симиренків.

Уродженці Черкащини, сини колишнього кріпака-ремісника Михайла Яхненка – Степан, Кіндрат і Терентій разом із чоловіком їхньої сестри Анастасії Федором Симиренком заснували в 40-х рр. ХІХ ст. промислово-торговельну фірму, яка спеціалізувалася головним чином на виробництві і продажу цукру. Розпочинали брати Яхненки підприємницьку діяльність з орендування двох поміщицьких млинів у містечку Сміла, торгівлі на ярмарках борошном та гуртовим перепродажем худоби і шкіряного товару. Розквіт фірми «Брати Яхненки і Симиренко» припадає на 40-і-50-і рр. ХІХ ст. Тоді слава про неї гриміла по всій Російській імперії і навіть за кордоном, бо продукція знаменитих українців вивозилася також у зарубіжні країни. Сховища і крамниці фірми розташовувалися в найбільших містах України і Росії, в тому числі у Москві й Нижньому Новгороді. У місцевих поміщиків фірма орендувала величезні земельні масиви для вирощування цукрових буряків. Побудована нею 1843р. в с. Ташлик на Смілянщині цукроварня першою в Україні застосовувала замість застарілої «вогневої» нову «парову» технологію виробництва цукру. [6; с. 94-95]

Парові заводи у порівнянні з «вогневими» забезпечували більшу продуктивність праці, зменшували собівартість продукції. Введення парової машини змінювало й поділ праці на виробництві. Зникли одні виробничі процеси, з’являються інші. Відпала необхідність у погоничах та конюхах, скоротилася кількість робітників, які обслуговували преси, зникли ті, хто обслуговував випарні та згущу вальні котли, і з’явилися робітники при спеціальних апаратах. Загалом кількість людей після реконструкції зменшилася, а продуктивність праці різко зросла. [2; с. 68]

Отже, починаючи із 40-х рр. ХІХ ст. набуває дедалі більшого розвитку цукрова промисловість, яка відтіснили всі інші галузі помісного виробництва. Скороченню виготовлення цукру, а в деяких помістях навіть його ліквідації сприяло введення у 1851р. акцизно-відкупної системи. Цей же час характерний для цукрової галузі швидким зростанням кількості заводів і малою концентрацією виробництва. У 50-ті рр. уповільнюються темпи виникнення нових заводів, збільшується випуск на вже існуючих, проходить технологічне переоснащення, перехід від «вогняної» технології до парової. Найбільш успішно цукрова промисловість розвивалася у Київській губернії. У 1849р. тут було виготовлено 57,8% українського цукру (382 000 пудів).

На загальному фоні впадало в око відставання важкої індустрії, цього локомотива й мірила модернізації ХІХ ст. ЇЇ первісток – луганський ливарний завод – швидко «зачах» і його довелося реорганізовувати. Таким чином, продовжували діяти «прадідівські» ливарні та майстерні Поліського краю, виробництво яких базувалося на розробці болотних руд. Фронтальне обстеження таких підприємств у чотирьох губерніях (Київській, Подільській, Волинській та Чернігівській), що його провів у 50-ті роки київський професор М.Бунге, наочно показало їхнє убозтво. Всього за рік вони виплавляли 12 тис. пудів чавуну – стільки ж скільки 1 сучасна домна в Англії, і в 10 разів менше за один сучасний великий завод. Це приблизно 24-25 грамів в рік на одного жителя вищеназваних губерній. Проте, більше одного сучасного заводу в цьому регіоні М.Бунге вважав непотрібним мати – платоспроможність населення не дозволяла реалізовувати металовироби у скільки-небудь великих розмірах. Таким чином, за такого стану речей розгортання машинобудування в Україні залишалось лише буйною фантазією. І якщо, в цілому по Росії обсяги виробництва важкої індустрії на середину ХІХ ст. складали лише 1% всієї продукції, то в Україні вони ще нижчі, малопомітні. Під «машиноробними підприємствами» тодішня статистика йменує звичайні поміщицькі майстерні, які виробляли найпростіші знаряддя праці для села. [4; с. 63-64]

Така структура економіки – до індустріальна. Її збереження йшло врозріз із загальноєвропейськими тенденціями нарощування важкої індустрії, які взяли розгін саме в першій половині ХІХ ст.

Не згадуючи менших галузей промисловості, можна зробити такі висновки: протягом 1-ї половини ХІХ століття промисловість України пережила значну еволюцію. На початку століття це була переважно поміщицька промисловість - головним чином спрямована на задоволення власних потреб власника; мануфактура – з працею кріпаків, які працювали тільки тоді, коли не було сільськогосподарських робіт, або скарбові мануфактури, на яких працювали приписні, кріпосні селяни. З 1830-х рр. поволі відбувається заміна ручної праці машинною, перетворення мануфактур на фабрики, а разом з тим заміна кріпацької, мало інтенсивної праці вільнонайманою, більш кваліфікованою. З другого боку використання машин зменшує кількість працюючих, робить невигідним для власника тримати кріпаків і підготовляє свідомість потреби ліквідувати кріпацтво.

Характерною ознакою колоніального стану України був постійний зв'язок між її промисловістю і промисловістю Росії. Більша частина продукції України ішла на експорт до Росії на потреби частково казни, частково – вільного ринку. З Росії спрямовувались українські вироби за кордон, на Прибалтику, до Німеччини тощо, і туди приходили вони, як російські, а не як українські.

Іншою характерною ознакою української промисловості було опанування її чужоземними капіталістами. Серед них були росіяни – Дягтеров, графи Бобринські, кн. Юсупов, Пастухов, жиди – Бродський, Гальперін, Марґолін, поляки – графи Понятовський, Браницькі, князь Радзивілл, англієць Юз, чужоземні концесіонери, що будували заводи Донбасу.

На початку ХІХ ст. промисловість була представлена переважно дрібними ремісничими майстернями феодального типу. Своєрідними острівцями серед них вивищувалися нечисленні мануфактури, відкриті в попередньому столітті. Більшість із них мала примітивну техніку й залежну робочу силу, тобто за своїм характером це були підприємства змішаного типу. Однак, із проникненням купецького капіталу вони набували чіткішого буржуазного вигляду, а їхні власники виступали вже чистими підприємцями-капіталістами. Саме їм належала головна роль у руйнуванні середньовічних і становленні нових буржуазних відносин у промисловості.
^ 2. Торгівля на українських землях

Внутрішня торгівля на початку ХІХ століття зосереджувалася на ярмарках та в місцях постійного торгу, інакше кажучи – на базарах і в крамницях.

а) ярмаркова та базарна торгівля

Iндустрiалiзацiя промисловості та сільського господарства зумовила поглиблення суспільного поділу праці, господарську спецiалiзацiю окремих районів України. А це в свою чергу сприяло розширенню внутрішнього ринку, розвитку внутрішньої i зовнішньої торгiвлi. [7; с. 281]

ві (Онуфріївський), Ромнах (Ел-на які привозили селяни свої продукти.рамарі з різним крамом. на тиждень у призначені дні. зпечУ системі внутрішньої торгiвлi продовжували функціонувати ярмарки. В Україні ярмарки влаштовувалися в усі пори року, але значні торгові операції проводилися в січні, лютому, червні, липні, серпні, коли ґрунтові шляхи були найбільш придатні для транспортування вантажів. [7; с. 281]

Торгові обороти окремих ярмарків були різними від кількох сот до кількох мільйонів карбованців. Незважаючи на те, що міські ярмарки значно поступались своєю кiлькiстю містечковим i сільським, на них припадала основна частина торгового обороту. [7; с. 281-282] Діяли, зокрема, й спецiалізованi великі ярмарки у Харкові (Хрещенський, Троїцький, Успенський), у Сумах (Введенський), Полтаві, Кременчуці, Ніжині, Кролевці, Стародубі, Києві (Контрактовий), Єлизаветградi (Георгіївський), Бердичеві (Онуфріївський), Ромнах (Еллінський), Катеринославі, Одесі, що були важливими пунктами всеросійського обміну. [1; с. 376] На цих ярмарках широко практикувалась оптова торгівля, в якій головну роль вiдiгравали купці й поміщики. Сюди надходили товари майже з усіх українських губерній, багатих центральних губерній Росії, Бiлорусiї, графства Польською, Прибалтики, а також із-за кордону. [7; с. 282]

Незважаючи на вiдсталiсть тогочасних засобів транспортування i недосконалість шляхів сполучення, між великими ярмарками (Торгові шляхи були ґрунтовими і перебували у дуже поганому стані. Їх рідко ремонтували, а тому за негоди вони ставали непридатними для транспортування важких вантажів. Будівництво шосейних шляхів в Україні почалося лише у 40-50-ті рр. ХІХ ст., перші з яких з’єднали Харків з Москвою, Київ із Брестом. [7; 284]), що відбувались у рiзнi строки існував безпосередній зв’язок. Тiснi контакти були також між великими дрібними ярмарками. [7; с. 282]

Зростала роль чумацького промислу. Лише зерна чумаки доправляли в чорноморсько-азовськi порти до 40 млн. пудів щорічно. А традиційне завезення ними солі в Україну досягло на середину ХIХ ст. 8 млн. пудів щороку. Для перевезення такого вантажу потрібно було 120-130 тис. хур (чумацьких возів). В асортименті чумаків з’явилися й нові товари: кам’яне вугілля, продукція цукрових i салотопних заводів тощо. Транспортні шляхи сягали Уралу i Середньої Азії. [6; с. 93]

Управитель Полтавської скарбничої палати Микола Арандаренко в своїй тритомній iсторико-етнографiчнiй праці «Записки о Полтавской губернии» [Полтава, 1848-1852 р.] так описував традиційний звичай організації чумацького промислу: «Візникування своє чумаки провадять звичайно валками (по-малор. фура), якi складаються з кількох десятків возів (по чумацькому — паровиці). Валка, або фура, має свого отамана, який вiд iменi цiлої валки най-мається для візникування, приймає заробітки i робить розкладку за участю кожному. Таке товариство називається в них артіллю. Кожний чумак у своїй артiлi підкоряється в суворому розумiннi всім умовам і в разі вiдходження від них карається й навiть виганяється з артiлi. Отаман вирішує всі суперечки остаточно, вiн призначає кару, i вся артiль підкоряється йому безумовно». Чумаки-пiдприємцi, власники десятків хур i волів, походили із заможних селян. Поронщиками до них наймалися зубожiлi селяни. Деякі багаті чумаки започатковували згодом вiдомi родинні династії великих пiдприємцiв. Отже, i цей промисел сприяв визріванню в надрах феодально-кріпосницької системи капiталiстичного ладу. [6; 93-94]

Набагато менше значення у розвиткові національного ринку мали водні засоби транспортування товарів. Але й у них відбувалися суттєві зміни. Поряд з традиційними парусними суднами й плотами почали застосовуватися пароплави. Перше парове судно для буксирування вантажних барок збудоване в 1823 р. у маєтку князя М.С. Воронцова в с. Мошнах Київської губернії. Через 12 рокiв мiж Кременчуком i Могильовом почали ходити два пароплави віденського купця В. Розiнга. На Дністровському лимані пароплави з’явилися у 1840 р., а на Десні — у 1844 р. Наприкінці 50-х рокiв Дніпро фактично був поділений на сфери впливу двох пароплавних компаній. На нижньому Днiпрi діяли «Товариство Днiпровсько-Бузького пароплавства» і «Російське товариство пароплавства і торгівлі», а вище порогів — «Товариство пароплавства по Дніпру i його притоках». У 1859 р. їм належало 17 пароплавств. [1; с. 377]

Важливу роль у внутрішній, а також зовнішній торгівлі відігравали купці. Зростали суми зосереджених в їхніх руках капіталів. Дуже цікаве питання про національність купецтва України ХІХ століття. Вже для Південної України відзначалося перевагу неукраїнців у містах: Єлисаветграді – росіяни, переважно старообрядці, в Маріуполі – греки, в Херсоні – греки, вірмени, поляки, французи, в Нахічевані – вірмени і т.д., в Одесі, яка славилася своїм космополітизмом, переважали серед купецтва поляки та жиди. У 1830-их роках, з наказу Миколи І, переведено до Києва з Росії купців із великими капіталами, які відразу зайняли провідне місце серед українського купецтва. Так, до Києва прибули – Дегтярьов, Масалітінов, Фломін, Богатирьов, Єлисеєв та інші. Однак, поряд із ними виростали й українські капіталісти: серед них були брати Яхненки і зять одного із них – Симиренко. [3]

Ярмарки, з одного боку, зміцнювали зв’язки між окремими районами України, об’єднували їх в одне економічне ціле, з другого - підтримували зв’язки України з російськими промисловими центрами, а також iз зовнiшнiм ринком, з країнами Центральної i Західної Європи, Сходу. [7; с. 282]

У ярмарковій торгiвлi в першій половині ХIХ ст. застосовувалися бiржовi операції та широкі форми кредитування. Значним банківським центром, що, крім інших, здійснював операції на ярмарках, був Бердичів. Через свої 8 банківських домів він мав зв’язки з банківськими домами Петербурга, Москви, Варшави Одеси. Основні операції бердичівськi банкіри здійснювали на Контрактовому ярмарку в Києві. В 1835-1844 рр. вони привезли туди 500-600 тис. крб. сріблом, а в 1845-1849 рр. - більше1 млн. крб. [7; с. 282]

Дрiбнi мiськi, мiстечковi i сiльськi ярмарки обслуговували порівняно невеликий район, переважно навколишні населені пункти. Торгівля тут велася в більшості місцевими товарами вроздріб. У цих ярмарках брали участь широкі маси місцевого населення. [7; с. 282]

^ У першій половині ХІХ століття Україна перетворилася на один із найбільших центрів ярмаркової торгівлі Східної Європи. Тільки у 1858р. на її території відбулося 1953 ярмарки, або 40% від їх загальної кількості в Росії.

Ярмарки мали велике значення в економіці України, сприяючи торговельним зв’язкам між віддаленими місцевостями, полегшуючи забезпечення людності потрібними товарами, особливо тоді, коли шляхи сполучення були в первісному стані і восени та навесні ставали непроїжджими. Шосейних доріг не було, тільки у 1850-х роках збудовано шосе між Києвом та Брестом, Харковом та Москвою. У 1867р. Проведено першу залізницю між Києвом і Курськом. Були річкові шляхи сполучення, але на більших артеріях вони мали тяжкі перешкоди: на Дніпрі – пороги, на Дністрі – каміння, та й навігація тривала неповний рік. По Дніпру ходили баржі, вітрильні судна, плоти. Року 1823 спущено перший пароплав, а у 1838 засновано пароплавну компанію, яка мала два пароплави. За таких умов сполучення, звичайно, ярмарки мали величезне значення.

Важливу роль у внутрішній торгівлі відігравали також сільські та мiськi базари, торги.

На час реформи 1861 р. в містах України діяло 12140 базарів, на яких асортимент товарів був досить широкий: крім сільськогосподарських продуктів, продавалися мануфактурні, фабрично-заводські та ремiсничi вироби. Мiськi базари iнколи були ринком для району, який охоплював кілька повiтiв. [7; с. 283]

Серед містечкових виділялися базари у Ставищі (Таращанський повіт), Смiлi, Городищі (Черкаський повіт),Таганчi (Канівський повіт Київської гу6ерiiй). Значний торговий оборот на базарах у Смiлi, Городищі й Таганчi був зумовлений насамперед тим, що тут знаходилися крупні на той час промислові підприємства з великою кількістю робiтникiв. Згідно з відомостями, опублікованими в «Журнале Министерства внутренних дел» за 1853 р., у Смілу привозилося товару на 15 тис. крб., а продавалося - на 13 тис. крб., в Городище вiдповiдно — на 12 i 10 тис. крб. На базарах у Смiлi бувало 800 —1000 селян, 350—500 дворян, духовенства, купців i дрібних торговців, у Городищі — 400—500 селян, 130—190 дворян, духовенства, купців i дрібних торговців. [7; с. 283]

Сiльськi, мiстечковi та міськi базари в Україні були важливою ланкою в тогочасній торговій системі. Через базари відбувався, обмін промисловими i сільськогосподарськими товарами, здійснювався економічний зв’язок між містом i селом. Базари були одним із діяльних засобів у дальшому зміцненні економічних зв’язків між Україною i Центральною Росією.

Найбільш ходовими з місцевих товарів на українських ярмарках i базарах були хліб та худоба. Торгівля хлібом зосереджувалась значною мірою у руках торговцiв-скупникiв. Вiдвiдуючи сiльськi базари, мiськi торги та ярмарки, вони скуповували хліб у селян i поміщиків, а потім перепродували його оптовикам чи безпосередньо збували на внутрішньому або зовнішньому ринках. Упорядники статистичного опису київської губернії, характеризуючи торгівлю хлібом, відзначали, що «способи продажу хліба різні або поміщики самі продають свої продукти в перші роки з доставкою їх до місць збуту, переважно проїжджим купцям-християнам, що купують для Білорусії, або вони продають одеським купцям на місці через посередництво комісіонерів, яких відправляють одеські контори всередину губернії, нарешті значні партії закуповуються купцями і різними промисловцями з євреїв». [7; с. 283]

Аналогічні свідчення про торгівлю хлібом у Херсонській губернії кінця 50-х рр. ХІХ ст. знаходимо в праці тогочасного економіста А.Шмідта. він писав: «Торгівлею хлібом займаються окремо промисловці, які мають у краю нескінченну кількість комісіонерів і торгівців, які одержують значний бариш від свого посередництва. вони їздять по селищах, містечках і містах, на базари, торги і ярмарки, скуповуючи хліб по частках, утворюють з них партії, решетують його, продають тут же крупнішим торговцям або везуть в Одесу». [7; с. 283-284]

До ярмарків наближалися своїм характером сільські та міські базари, що відбувалися кілька разів на тиждень у призначені дні та години. На ці базари приходили та приїздили селяни з своїми продуктами, а також крамарі з різним крамом. У містах бували й щоденні базари, на які привозили селяни свої продукти.

б) стаціонарна торгівля

Протягом першої половини ХІХ століття в Україні множилися торгівельні заклади постійного характеру: крамниці, рундуки, ятки. У багатьох містах крамниці містилися в так званих торговельних рядах. [1; с. 376] Кількість постійних крамниць зростала не тільки по містах, але й по містечках та селах. Про зростання кількості крамниць свідчать такі цифри: у 1825р. в Україні було всього 3662 крамниці, а в 1861р. – 15089, тобто у 4 рази більше. У деяких губерніях кількість крамниць зростала в ще швидшому темпі: у Волинській губернії – більше як в 11 разів, Подільській – у 6, у Житомирі – з 97 до 698, в Кам’янці-Подільському – з 162 до 305. по малих містах кількість крамниць у цей час теж зростала: у Борзні, Чернігівської губернії, з 2 до 58, в Зінькові, Полтавської губернії, з 2 до 43, у Сквирі, Київської губернії, з 2 до 183. у 1854 році в Харкові було 991 крамниця, серед них 26 торгували ювелірними речами, 11 книжками, 7 – порцеляною та скляними виробами. У 1845 році в Києві було 3 книгарні, 2 крамниці з кришталевим та порцеляновим посудом, 6 – із модними товарами. [5; с. 348-349]

Жвава щоденна торгівля відбувалася у численних міських крамницях, чисельність яких протягом 1825-1861 рр. зросла з 3,6 до 15,0 тис. Майже так само збільшився й товарообіг. У крамницях продавалася продукція переважно місцевого виробництва, відповідно й торгівля в них обмежувалася впливом на невеликі місцеві ринки.

в) кредитно-розрахункові установи

Невід’ємною частиною господарського життя України були кредитно-розрахункові установи. Головне їх призначення у дореформений (1861р.) період полягало у підтримці поміщицького господарства. Дворянський банк, а також інші кредитні установи («сохранные казны», «приказы общественного призрения») давали позики під заставу населених маєтків. Другою важливою рисою дореформеної банківської системи було те. Що держава тримала в своїх руках монополію на використання грошових нагромаджень. Усе це не відповідало індустріального розвитку країни. Тому з припиненням видачі позик під населені маєтки (1859р.) почалася ліквідація кредитних установ. Але, створюючи нову банківську систему, царський уряд не хотів випустити із своїх рук керівних позицій у банківсько-кредитній справі. Заснованому у 1860р. Державному банку були надані, крім права провадити звичайні комерційні операції, й інші важливі функції. Це привело до того, що разом з міністерством фінансів Державний банк з цілою мережею свої контор і відділень на периферії мав вирішальний вплив на діяльність інших банків. [7; с. 285]

У передреформену епоху зростали потреби у комерційному кредиті. З розвитком мануфактур і фабрик з’явилося декілька приватних комерційних банків, однак, вони мали незначні капітали. Цим користувалися лихварі, які надавали грошові позики на кабальних умовах. На початку ХІХ ст. в Одесі, наприклад, вони брали за надану позику 36% її суми. Із створенням Одеського відділення державного комерційного банку лихварський процент знизився до 12. [7; с. 285-286]

Отже, як бачимо, відставала вся комерційна структура – від кредиту до реалізації продукції на ринку. Заклади кредиту – цього незамінного донора великої економіки – продовжували уособлювати заклади лихварського типу – сімейні банківські доми. В основному вони існували в Одесі та Бердичеві: Родоконакі, Рафаловичів, Ефруссі й т.п. Вільного кредиту не вистачало, він був дорогим6 річна ставка коливалась біля 15-25%. Кредит направлявся в торгово-посередницькі операції та поміщикам – під заклад їхніх маєтків.

^ СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ ДО ТЕМИ:

  1. Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1998. – с. 373-378;

  2. Гордуновський О.М. Розвиток промислового виробництва у поміщицьких господарствах Правобережної України першої половини ХІХ ст. // Український історичний журнал. – 2000. - № 1. – с. 61-71;

  3. Донік О.М. Купецтво як стан в Україні ( ХІХ ст.) // Український історичний журнал. – 2006. - №3. – с. 16-41;

  4. Полонська-Василенко Н. Історія України: у 2-х Т. – Т 2. Від середини ХVІІІ століття до 1923р. – К.: Либідь, 1992. – с. – 341-350;

  5. Овдієнко П.П., Страшко Є.М. Нариси історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Навчальний посібник. – Ніжин. – 2001. – с. 55-68;

  6. Сарбей В.Г. Національне відродження України. – К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1999. – с. 91-96;

  7. Україна і світ. Історія господарства від первісної доби і перших цивілізацій до становлення індустріального суспільства: Навчальний посібник для вузів / Б.Д. Лановик, З.М. Матисякевич, Р.М. Матейко, О.Д. Зубалій, В.І. Гринчуцький, Я.С. Глогусь, В.А. Андрущенко, Л.А. Родіонова, О.В. Богоніс. За загальною редакцією заслуженого працівника народної освіти України професора Б.Д. Лановика. – К.: Ґенеза, 1994. – с. 233-242, 281-295;



Скачать файл (106.5 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации