Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Контрольна робота - Міжнародна економіка - файл 1.doc


Контрольна робота - Міжнародна економіка
скачать (201 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc201kb.09.12.2011 00:41скачать

Загрузка...

1.doc

Реклама MarketGid:
Загрузка...
Міністерство освіти і науки України

Полтавський національний технічний університет

імені Юрія Кондратюка

Кафедра міжнародної економіки


Контрольна робота

З дисципліни « Міжнародна економіка»

Студентки заочного факультету «Облік і аудит»

Групи

Викладач: к.е.н. доцент; зав. кафедри

м. Полтава, 2008 р.

План


  1. Причини та хронологія створення ЄС………………………………….2

  2. Спільні та відмінні риси теорії А.Сміта та Д.Рікардо стосовно міжнародного поділу праці………………………………………………5

  3. Методи та рівні регулювання міжнародних торговельних відносин………………………………………………………………………...11

  4. Масштаби та «ціна» міграції робочої сили…………………………...19

Список використаної літератури………………………………………….25

1. Шлях до Європейського Союзу був досить тривалим і складним. Необхідно виділити такі основні етапи формування цього Союзу:

1) Перший етап пов'язаний зі створенням, за Паризьким до­говором (8 квітня 1951 р.). Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), який набрав чинності в серпні 1952 р. Творцями ЄОВС стали: Франція, ФРН, Бельгія, Люксембург, Італія, Нідерланди.

Мета ЄОВС - сприяти економічному зближенню між країнами, які увійшли до нього, шляхом створення єдиного ринку вугілля і сталі. В 1953 р. скасовано митні обмеження в торгівлі залізом і брухтом, а дещо пізніше - і сталлю; в 1954 р. - на спеціальні сталі. В 1980 р. введено контингентування вироб­ництва в цих країнах. В 1985 р. скасовано державні субсидії ста­леливарній промисловості.

2) Другий етап пов'язаний з Римським договором (25 берез­ня 1957 р.) про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Євратома, який набрав чинності 1 січня 1958 р. Творцями ЄЕС і Євратома стали ті ж самі 6 європейських країн.

Мета ЄЕС (Спільного ринку) - забезпечення постійного і збалансованого розвитку економік країн-учасниць, підвищення рівня життя населення шляхом забезпечення свободи переміщен­ня капіталів, товарів і робочої сили.

Мета Євратома - розвивати ядерну енергетику в країнах, що підписали договір. Це співтовариство дало змогу побудувати низку АЕС, проводити спільні дослідження в галузі ядерної енер­гетики.

3) Третій етап пов'язаний з об'єднанням у 1967 р. трьох співтовариств (ЄОВС, ЄВРАТОМ, ЄЕС) і створенням Європейських співтовариств (ЄС).

До складу ЄС спочатку увійшли 6 країн: Франція, Бельгія, ФРН, Люксембург, Італія, Нідерланди; в 1973 р. - Велика Бри­танія, Данія, Ірландія; в 1981 р. - Греція; в 1986 р. - Іспанія, Пор­тугалія.

Цілі ЄС - створення єдиної Європи шляхом поступового злиття національних економік і розвиток спільних інститутів.

Поступове злиття національних економік досяглося за до­помогою:

  • формування спільного ринку на основі укладеного в 1968 р. митного союзу і спільної політики, особливо сільськогос­подарської;

  • створення європейської валютної системи (березень 1979 р.) з метою формування "зони валютної стабільності" в Європі. Механізм європейської валютної системи (ЄВС) ґрунтувався на ЕКЮ - складній валютній одиниці (ко­шику валют), з орієнтацією на єдину європейську валюту (Євро);

  • створення єдиного внутрішнього ринку (січень 1993 р.) у відповідності з єдиним європейським актом, підписаним у 1986 р.

Розвиток спільних інститутів ЄС реалізувався у створенні і функціонуванні з 1967 р. таких загальних наднаціональних і міждержавних органів:

  • Рада Європейського Союзу - законодавчий орган;

  • Комісія Європейських співтовариств - виконавчий ор­ган, що має право подавати на затвердження Раді міністрів проекти законів;

  • Європейський парламент - контролюючий орган. Він здійснює контроль за діяльністю Комісії і затверджує за­гальний бюджет;

  • Суд Європейських Співтовариств - вищий судовий орган.

Останнім часом дедалі більшого значення набувають ще два органи, які не передбачені у початкових договорах. Вони створю­вались поступово, у зв'язку з практичною необхідністю:

  • Європейська Рада, до складу якої входять голови урядів країн-учасниць;

  • Європейське політичне співробітництво - комітет, у складі якого налічується 15 міністрів закордонних справ та один член Комісії ЄС.

  • У своїй роботі Європейська Рада і Комісія Європейських
    Співтовариств знаходять підтримку ще двох організацій, що діють у рамках Спільного ринку:

  • Економічної та соціальної ради;

  • Консультативної комісії ЄС з вугілля і сталі.

4) Четвертий етап пов'язаний з Маастрихтським договором (підписаний 12 країнами ЄС 7 лютого 1992 р. і набрав чинності 1 листопада 1993 р. після ратифікації його всіма країнами) про утворення Європейського Союзу. Донедавна до складу ЄС входили 15 країн: Ірландія, Греція, Данія, Нідерланди, Італія, Швеція, Португалія, Велика Британія, Люксембург, Франція, Бельгія, Іспанія, Австрія, Фінляндія, ФРН.

2. Адам Сміт почав з простої істини про те, що дві країни добровільно вступа­ють у торговельні відносини, лише коли обидві виграють. Якщо якась із них не отримує нічого або навіть втрачає, вона просто не буде торгувати. Але яким чином виникає така взаємовигідна торгівля, і що є джерелом доходу від торгівлі?

А. Сміт вважав, що торгівля між двома країнами ґрунтується на абсо­лютних перевагах. Коли виробництво однієї країни є більш ефективним, ніж іншої, у виробництві конкретного товару (тобто має абсолютні переваги) і менш ефективним у виробництві іншого товару (має абсолютні недоліки), тоді обидві країни можуть вигравати від спеціалізації на виробництві товару на основі абсолютних переваг та обмінювати частину обсягу виробництва на інший товар, при виробництві якого країна має абсолютні недоліки. За рахунок цьо­го відбувається найефективніше використання ресурсів, а виробництво обох товарів буде зростати. Таке збільшення виробництва обох товарів визначати­ме виграш від спеціалізації виробництва, який буде поділений між двома країнами через торгівлю.

Наприклад, кліматичні умови України сприяють ефективному вирощу­ванню пшениці, але вирощування бананів є неефективним (потребує викори­стання парників). З іншого боку, вирощування бананів ефективне в Нікара­гуа, а вирощування пшениці — не ефективне. Таким чином, Україна має абсо­лютні преваги порівняно з Нікарагуа у вирощуванні пшениці і має абсолютні недоліки у вирощуванні бананів. Протилежне твердження справедливе для Нікарагуа.

Отже, обидві країни будуть вигравати за умови, що кожна з них буде спеці­алізуватися на виробництві того товару, для якого вона має абсолютні пере­ваги, а потім вступати у торговельні відносини одна з одною. Україна буде спеціалізуватися на виробництві пшениці (тобто виробляти її більше, ніж потрібно для внутрішнього споживання) та обмінювати частину (надлишок) продукту на банани, які вирощуються в Нікарагуа. В результаті збільшиться споживання та виробництво як пшениці, так і бананів, і обидві країни будуть отримувати виграні від торгівлі.

У зв'язку з цим країна поводиться подібно до індивіда, який не намагаєть­ся виробляти всі необхідні йому товари, а навпаки — виробляє саме ті товари, виробництво яких є більш ефективним, а потім обмінює частину таких то­варів на інші необхідні продукти. Таким чином максимізується виробництво та добробут індивідів.

На відміну від меркантилістів, які вважали, що одна країна може виграти лише за рахунок іншої, і виступали за прямий державний контроль економіч­ної діяльності та торгівлі, А. Сміт (та інші економісти-класики) дотримувався думки, що всі країни будуть мати виграш від торгівлі. Він виступав за політику невтручання держави в економічне життя країни. Вільна торгів ля буде сприяти найбільш ефективному використанню ресурсів та максимізувати добробут у світовому масштабі. В політиці вільної торгівлі та невтручання держави можливі лише окремі винятки, зокрема це галузі, які мають значення для безпеки країни або будуть потребувати захисту з боку держави.

У зв'язку з цим здається парадоксальним, що сьогодні більшість країн вживають багато обмежень щодо вільної міжнародної торгівлі. Торговельні обмеження незмінно розглядаються як засіб підвищення добробуту. Насправді торговельні обмеження підтримують ті галузі, які зазнають конкуренції від імпортерів, таким чином торговельні обмеження надають переваги обмежено­му колу галузей за рахунок більшості (тих, які змушені платити більшу ціну за товари, що виробляються в країні).

Для кількісного прикладу, що пояснює механізм дії абсолютних переваг, використаємо торгівлю, що існує між двома країнами, США та Англією, та дві галузі — виробництво тканин (промисловість) та пшениці (сільське господар­ство). Також зауважимо, що теорія А. Сміта захищає інтереси власників фаб­рик, тобто промисловців (вони отримують можливості платити меншу заробітну плату через більш дешеві імпортні продукти харчування), шкодить інтересам власників землі в Англії (оскільки збільшується пропозиція імпортних про­дуктів харчування) і демонструє взаємозв'язки між соціальною напругою та розвитком нових економічних теорій.

Розглянемо кількісний приклад абсолютних переваг, який створить осно­ву для представлення більш складної теорії порівняльних переваг (табл. 2.1. ).

Таблиця 2.1. Абсолютні переваги

Товар

США

Англія

Пшениця, бушелів/люд.-год

6

1

Тканина, ярдів/люд.-год

4

5

У табл. 2.1. наведено дані про витрати праці на виробництво одного буше­ля пшениці в США та Англії. Так, за 1 год в США може бути вироблено 6 бу­шелів пшениці, а в Англії — лише 1 бушель, проте в Англії за 1 год може бути вироблено 5 ярдів тканини, а у США — лише 4 ярди. Таким чином, США є більш ефективними, або мають абсолютні переваги над Англією у виробництві пшениці, в той час як Англія є більш ефективною (має абсолютні переваги) порівняно зі США у виробництві тканин. При існуванні торгівлі США буде спеціалізуватися на виробництві пшениці і обмінювати її частину на англій­ську тканину. Протилежне твердження справедливе для Англії.

Якщо США обмінюють 6 бушелів пшениці (6П) на 6 ярдів британської тканини (6Т), то отримують 2Т, або зберігають 0,5 люд.-год, чи 30 хв робочого часу (якщо всередині країни США можуть обміняти 6П лише на 4Т). Анало­гічно виробництво 6П в Англії, які вона отримує від США, вимагає 6 люд.-год при місцевому виробництві. За той самий час в Англії може бути вироблено 30Т (6 год * 5 ярдів/люд.-год). Якщо Англія має можливість обміняти 6Т (що потребує трохи більше 1 люд.-год) на 6П зі США, вона отримає виграш у розмірі 24Т, або зекономить майже 5 люд.-год.

Той факт, що Англія отримує більший виграш, ніж США, не має суттєвого значення на даному етапі. Важливим є те, що обидві нації можуть отримува­ти виграш від спеціалізації виробництва та торгівлі. Далі ми розглянемо і співвідношення, яке буде визначати обмін товарів, а також тісно пов'язану з ним проблему — яким чином розподіляється виграш від торгівлі між країна­ми, що залучаються до торгівлі.

На сьогодні абсолютні переваги можуть пояснити лише невелику частину міжнародної торгівлі. Проте дана концепція домінувала аж до появи робіт Д. Рікардо та розробки ним теорії порівняльних переваг, яка більш адекватно описує причини виникнення та напрями міжнародної торгівлі. Ми навіть можемо вважати абсолютні переваги частковим випадком більш загальної теорії порівняльних переваг.

У 1817 р. Девід Рікардо опублікував свою працю "Принципи політичної економії та оподаткування", де обґрунтував теорію порівняльних переваг, яка й до теперішнього часу залишається однією з найважливіших та незапереч­них законів економіки з численними практичними застосуваннями.

Згідно з принципом, чи законом, порівняльних переваг навіть якщо економіка однієї країни менш ефективна за економіку іншої країни у вироб­ництві обох товарів, то все одно існує основа для взаємовигідної торгівлі. Пер­ша країна повинна спеціалізуватися на виробництві та експорті тих товарів, виробництво яких менш неефективне, тоб­то таких, які мають порівняльні переваги, а також імпортувати ті товари, ви­робництво яких найнеефективніше, тобто таких, при виробництві яких країна має порівняльні недоліки.

Для розуміння такого твердження розглянемо дані, наведені у табл. 2.2. Вони відрізняються від даних табл. 2.1. лише тим, що Англія виробляє лише 2 ярди тканини замість 5 ярдів за 1 люд.-год. Таким чином, Англія має абсо­лютні недоліки порівняно зі США при виробництві обох товарів.

Таблиця 2.2. Порівняльні переваги

Товар

США

Англія

Пшениця, бушелів/люд.-год

6

1

Тканина, ярдів/люд.-год

4

2

Водночас оскільки продуктивність праці в Англії при виробництві тканин лише вдвічі менша порівняно зі США, а при виробництві пшениці продук­тивність менша в 6 разів, то Англія має порівняльні переваги у виробництві тканин. З іншого боку, США мають абсолютні переваги при виробництві як пшениці, так і тканин, але, оскільки абсолютні переваги більші при вироб­ництві пшениці (6:1) порівняно з виробництвом тканин (4:2), то США мають порівняльні переваги при виробництві першого товару. Таким чином, якщо абсолютні переваги США більші у виробництві пшениці, то вона має по­рівняльні переваги саме у цьому виді виробництва. Якщо абсолютні недоліки Англії менші при виробництві тканин, то вона має порівняльні переваги при виробництві тканин. Згідно з принципом порівняльних переваг обидві країни будуть мати виграш від торгівлі, якщо США буде спеціалізуватися на вироб­ництві пшениці, експортувати її частину й імпортувати тканини з Англії, яка буде спеціалізуватися саме на виробництві цього товару.

Зауважимо, що при двократній економіці країни, які виробляють лише два товари, при визначенні порівняльних переваг однієї країни у виробництві конкретного товару, інша країна повинна мати порівняльні переваги при ви­робництві іншого товару.

Для того, щоб довести принцип порівняльних переваг, нам необхідно про­демонструвати, яким чином США та Англія зможуть отримати виграш від спеціалізації виробництва, експорту тих товарів, при виробництві яких країна має порівняльні переваги.

Для початку ми визначимо, що США будуть індиферентними до торгівлі, якщо зможуть отримати лише 4Т від Англії в обмін на 6П, оскільки саме такий обсяг тканин США можуть отримати при використанні внутрішніх ресурсів (див. табл. 2.1). Очевидно, що США не будуть вступати у торговельні відносини, якщо вони будуть отримувати менше 4Т в обмін на 6П. Аналогічно, Англія буде індиферентною до торгівлі, якщо вона повинна буде віддавати 2Т, щоб отримати лише 1П, і не буде торгувати, якщо буде змушена експортувати більше ніж 2Т, щоб отримати 1П.

Припустимо, що США зможуть імпортувати з Англії 6Т в обмін на 6П. Таким чином, США отримають виграш у розмірі 2Т (або 0,5 люд.-год), оскіль­ки при власному рівні виробництва вони можуть отримати лише 4Т за 6П. Для того, щоб отримати відомості про виграш від торгівлі Англії, припустимо, що вона зможе отримати 6П зі США, якщо експортуватиме 6Т. Для вироб­ництва 6П Англія потребує 6 люд.-год, за цей же час вона може виробити 12Т, і 6Т обміняти на 6П зі США. Таким чином, виграш Англії становитиме 6Т (або буде заощаджено 3 люд.-год).

Повернемося до нашого прикладу щодо США та Англії. Ми вже перекона­лися, що обидві країни будуть мати виграш при обміні 6П на 6Т, але таке співвідношення не буде відповідати взаємовигідній торгівлі. Зрозуміло, що США будуть зацікавлені у торгівлі, якщо вони зможуть отримувати більше ніж 4Т в обмін на 6П. З іншого боку, в Англії 6П = 12Т, тобто Англія може обмінювати будь-яку кількість тканини, менше ніж 12 ярдів, за 6 бушелів пшениці. Таким чином, взаємовигідна торгівля буде мати місце при дотриманні певної нерівності.


3. Вільна торгівля максимізує світовий обсяг виробництва та поліпшує добробут усіх країн світу. Проте майже всі країни стикаються з обмеженнями на вільне переміщення товарів. Оскільки для покращення доб­робуту населення торговельні обмеження постійно удосконалюються, вони захищаються тими спеціальними групами, які найбільше виграють від впро­вадження таких обмежень.

Найвпливовішим видом торговельних обмежень є мито. Митом вважається податок, який стягується з товару при перетині ним митного національного кордону. Імпортне мито — це податок, який стягується з імпортованих товарів, в той час як експортне мито накладається на експортовані товари. Більшість країн застосовують саме імпортне мито, а експортне в основному застосовується країнами, що розвиваються, по відношенню до традиційного експорту, щоб отримати кращі ціни та збільшити виручку (наприклад, екс­портне мито стягується при експорті кави з Бразилії, або какао з Гани). З іншого боку, імпортне мито накладається з метою захисту окремих галузей економіки.

Мито може встановлюватися на вартість та на кількість товару. Адвалерне мито встановлюється як процент від вартості товару, що є предметом торгівлі. Специфічне мито встановлюється як фіксована сума коштів на фізичний обсяг товару. Комбіноване мито передбачає одночасне встанов­лення як адвалерного, так і специфічного мита.

Теорема Столпера — Самуельсона стверджує, що зростання відносних цін на товари (наприклад в результаті введення мита) збільшує дохідність факторів, які використовуються переваж­но для виробництва цього товару. Таким чином, реальний дохід фактора, на­явного в країні меншою мірою, буде збільшуватися у міру впровадження мита.

Оптимальним митом називається така ставка мита, яка максимізує нетто-виграш в результаті покращення умов торгівлі даної країни проти її негатив­ного впливу на обсяги торгівлі (скорочення обсягів торгівлі). Таким чином, після введення мита загальний добробут країни зростає до досягнення зна­чення митної ставки свого оптимуму, а потім, якщо ставки продовжують зро­стати, добробут буде поступово знижуватися.

Проте, у міру покращання умов торгівлі після введення мита в одній країні, інша країна — торговельний партнер зазнає погіршення умов торгівлі. Крім того, остання буде мати і зниження обсягів торгівлі, що спричинює погіршен­ня добробуту в ній. В такому випадку партнер буде відповідати на такі дії через власне введення оптимального мита. В міру відновлення понесених втрат від попереднього погіршення умов торгівлі, загальні обсяги міжнародної торгівлі будуть продовжувати скорочуватися. Такий процес може тривати Досить довго, що в результаті призведе до того, що всі країни — учасники такої "війни" будуть втрачати більше, ніж отримувати.

Більше того, навіть якщо партнер і не вдасться до ескалації митних ставок, виграш країни, яка вводить оптимальне мито, буде меншим за втрати її торго­вельного партнера, тобто загальносвітовий добробут погіршиться.

Незважаючи на те, що історично мито є найбільш впливовим методом тор­говельних обмежень, існує велика кількість інших видів торговельних обме­жень, таких як імпортні квоти, адміністративні заходи та антидемпінгове ре­гулювання. Значення саме таких нетарифних обмежень істотно зросло у по­воєнний період. Найбільш важливим видом нетарифних обмежень є квота, що становить собою пряме кількісне обмеження на обсяг товару, який може бути експортованим або імпортованим.

Імпортні квоти можуть застосовуватися з метою захисту національної промисловості, сільського господарства та/або для збалансування торговель­ного та платіжного балансів. Імпортні квоти найбільш широко були розпо­всюджені у Західній Європі після Другої світової війни.

Одним із важливих методів нетарифних обмежень є добровільне обме­ження експорту. Під такими заходами ми будемо розуміти ситуацію, коли країна-імпортер змушує іншу країну, свого торговельного партнера, "добро­вільно" обмежити обсяг експорту під тиском застосування більш жорстких торговельних обмежень, якщо він загрожує діяльності промисловості країни-імпортера. Добровільні обмеження експорту є предметом переговорів між СПІА, Європою та іншими країнами, як розвиненими, так і тими, що розвиваються, ще з середини 50-х років XX ст. в таких галузях, як сталеплавильна, тек­стильна, виробництво електроніки, автомобілів. Саме в таких "зрілих" галу­зях спостерігалося істотне скорочення зайнятості в індустріальних країнах у середині 80-х років. Поширення дії цих обмежень дозволило таким країнам, як США, Японія та країнам ЄС протягом тривалого часу зберігати ілюзію вільної торгівлі. Але Уругвайський раунд переговорів у межах GАТТ, який відбувся у грудні 1993 р., і який ми розглянемо далі, поклав край такій прак­тиці, оскільки вимагав припинення дій таких добровільних обмежень протя­гом 10 років.

При успішній дії добровільних експортних обмежень вони мають аналогіч­ний ефект, і також можуть бути проаналізовані, як і імпортні квоти, з тією різницею, що ініціюються країною-експортером, а отже, і дохід від монополь­ної ренти будуть отримувати іноземні експортери. Найяскравішим прикла­дом можуть слугувати "добровільні" обмеження щодо експорту японських автомобілів до США. В розвинених країнах після закінчення строку дії "доб­ровільних" обмежень розповсюджена практика висування антидемпінгових вимог національними виробниками щодо імпортованої продукції.

Ефективність дії таких обмежень щодо імпорту менша порівняно з уста­новленими імпортними квотами, оскільки країни-експортери неохоче погоджу­ються обмежити обсяги свого експорту. Іноземні експортери з часом можуть продавати більш якісні та дорогі товари в межах встановленої квоти, що доз­воляє їм отримувати додаткові прибутки, незважаючи на кількісне обмежен­ня можливостей експорту. Прикладом цього може також слугувати історія добровільних обмежень експорту японських автомобілів до США.

Потоки міжнародної торгівлі також обмежуються численними технічни­ми, санітарними, адміністративними та іншими правилами і нормами. Вони можуть включати вимоги щодо безпеки, наприклад, для автомобілів та електричного обладнання, санітарно-гігієнічні норми щодо продуктів харчування та особистого користування, вимоги щодо маркування та пакування, які по­винні містити інформацію про країну походження та вміст товару. Незважа­ючи на те, що більша частина таких вимог є розумною, існують і курйозні випадки, зокрема заборона на показ іноземних фільмів на британському теле­баченні, заборона на рекламу віскі у Франції.

Іншим торговельним обмеженням є законодавча вимога в багатьох краї­нах до власних урядів купувати лише товари вітчизняного виробництва. Тоб­то вимоги, що виконавцями урядових замовлень мають бути лише національні виробники. Наприклад, згідно з законом "Купуй американське" від 1933 р., урядові підрозділи США мають цінову перевагу в розмірі 12 % (до 50 % за оборонними контрактами) у національних виробників. Але торговельні реформи, які відбулися у 1974 р. і стали відомими як Токійський раунд, зняли такі жорсткі обмеження і дозволили й іноземним виробникам брати участь у конкурсах за урядові контракти.

Велика увага приділяється і прикордонним податкам. Вони іноді розгля­даються як непрямі податки, які повертаються експортерам та стягуються (як додаткове мито) з імпортерів при перетині товаром митного кордону. Прикла­дами непрямих податків є податки на продаж в США та податок на додану вартість (ПДВ) у Європі. Оскільки більша частина бюджетних надходжень формується через стягнення прямих податків (прибутковий податок) в США та через непрямі податки (ПДВ) в Європі, то експортери США отримують значно менше коштів при здійсненні експортної операції порівняно з європейськими експортерами, що є порівняльним недоліком перших.

Міжнародні товарні угоди та встановлення різних видів валютних курсів у країні також обмежують торгівлю.

Міжнародні картелі є організацією виробників, які знаходяться в різних країнах (або групи урядів), і які погоджуються обмежити виробництво та ек­спорт товарів з метою максимізації або збільшення валового прибутку членів організації. Хоча діяльність національних картелів заборонена в більшості країн, оцінити владу міжнародних картелів не так просто, оскільки їх діяль­ність не підпадає під юрисдикцію жодної з країн.

Найбільш відомим у наш час міжнародним картелем є ОРЕС (Організація країн — експортерів нафти), який, обмеживши видобуток сирої нафти у 1973 та 1974 рр., змусив ціни на цей товар збільшитися в чотири рази. Іншим прикладом є Міжнародна асоціація авіатранспортних перевезень, яка являє собою картель, що існує між основними авіакомпаніями світу і на щорічних зустрічах якої встановлюються політика щодо міжнародних перевезень та мито на них.

Передумовою успіху діяльності картелю може бути невелика кількість Учасників картелю, які виробляють необхідний товар, для якого надзвичайно складно знайти субститут. ОРЕС дуже добре відповідала цим вимогам протя­гом 70-х років XX ст. Коли ж існує велика кількість міжнародних вироб­ників, то їх стає надзвичайно важко організувати в ефективно діючий картель. Аналогічно, коли існує прийнятний субститут для даного товару, то спроби картелю обмежити виробництво та експорт з метою підвищення цін та при­бутків лише приведуть до переорієнтації виробників на споживання субсти­туту. Це було причиною провалу діяльності картелів з видобутку сировинних матеріалів, за винятком вже згаданої нафти та олова; з виробництва сільсько­господарської продукції, за винятком цукру, кави, какао та каучуку.

Оскільки влада картелю націлена на обмеження виробництва та експорту конкретного товару, то виникають непоодинокі спроби тих виробників, які не є членами картелю, або навіть деяких учасників цієї організації, здійснити продаж за ціною, нижчою за встановлені картелем, тобто обійти картель і отримати додаткові прибутки. Така практика стала очевидною для ОРЕС про­тягом 80-х років XX ст., коли високі ціни на нафту стимулювали експорт цього продукту з країн, що є учасниками Організації, зокрема з Великої Бри­танії, Норвегії та Мексики. Збільшення пропозиції разом із переходом на енер­гозберігаючі технології зменшило попит на нафту протягом 80-х та 90-х років, порівняно з 70-ми роками. Тобто, як і передбачала економічна теорія, природа картелів є нестабільною та часто призводить до їхнього краху. У випадку успішної діяльності, діяльність картелів нічим не відрізняється від поведінки монополіста (централізованого картелю) у намаганні максимізувати валові прибутки.

Торговельні перешкоди можуть виникати і внаслідок демпінгу. Демпінг — це експорт товару за ціною, нижчою від витрат на його виробництво, або у випадку, коли його ціна всередині країни є вищою за ціну, за якою продається даний товар за кордоном. Демпінг можна розділити на три основні види: постійний, хижацький та випадковий (спорадичний). Постійний демпінг, або міжнародна цінова дискримінація, — це тривала тенденція національного мо­нополіста максимізувати прибуток через продаж товару на внутрішньому ринку за завищеними цінами (що не враховують транспортні витрати та торговельні перешкоди) порівняно з міжнародним ринком.

Хижацький демпінг — це тимчасовий продаж товару на іноземному рин­ку за цінами, нижчими за собівартість або нижчими порівняно із внутрішніми цінами з метою витіснення іноземних виробників з ринку, після чого ціни на товари починають зростати, і виробники починають отримувати монопольну ренту на такому ринку. Випадковий демпінг — це продаж, який проводиться час від часу за цінами, нижчими за собівартість, або нижчими порівняно з внутрішніми цінами з метою зменшення непередбачуваного або тимчасового надлишку товарів без зниження цін у країні.

Торговельні обмеження, націлені на протидію постійному демпінгу, є віднос­но виправданими і захищають національних виробників від непорядної кон­куренції з боку іноземних виробників. Такі заходи зазвичай приймають фор­му антидемпінгових стягнень для того, щоб урівняти ціни. Інколи вистачає навіть загрози зі встановлення таких стягнень. Проте часто надзвичайно склад­но встановити вид демпінгу, а національні виробники вимагають вживати заходів проти будь-якого демпінгу, внаслідок чого зникають стимули до імпорту та зменшуються доходи й обсяги виробництва в країні. У деяких випадках, особливо при спорадичному та хижацькому демпінгу, виграш споживачів від низьких цін може бути більшим за втрати виробників у країні.

Експортні субсидії — це прямі виплати або надання податкових пільг чи пільгових кредитів національним експортерам або потенційним експортерам, а також пільгових кредитів іноземним споживачам з метою стимулювання національного виробництва. В такому випадку експортні субсидії можуть розглядатися як форми демпінгу. Незважаючи на те, що експортні субсидії є незаконними згідно з багатосторонніми міжнародними угодами, велика кількість країн надає їх у прихованій формі.

Наприклад, більшість промислово розвинених країн надають іноземним спо­живачам кредити на пільгових умовах для фінансування їх купівлі в країні через державні установи, такі як Експортно-імпортний банк (Ексімбанк) США. Такі пільгові кредити фінансують приблизно 5 % американського експорту, а в Японії та Франції такий показник сягає відповідно 30 і 40 %.

Крім того, країни ЄС з метою підтримки доходів фермерів у межах загаль­ної сільськогосподарської політики надають своїм виробникам суттєву підтрим­ку. Такі великі субсидії сільськогосподарським виробникам призводять до значного перевиробництва, а надання експортних субсидій, що заохочує євро­пейських виробників експортувати свою продукцію до інших регіонів, при­зводить до виникнення значних торговельних суперечностей.

Останніми роками було створено кілька теорій, які дають змогу визначити, які групи та галузі будуть захищені, і, що більш важливо, деякі з цих теорій мають емпіричне підтвердження. В розвинених країнах більшим захистом будуть користуватися працемісткі галузі, в яких зайнята велика кількість низькокваліфікованих та низькооплачуваних робітників, які будуть мати ве­ликі проблеми у пошуках іншої роботи у разі втрати теперішньої. Певні ем­піричні підтвердження існують на користь теорії "груп тиску", або "зацікав­лених груп", яка стверджує, що високоорганізовані галузі (такі як автомобіль­на), користуються більшим захистом, ніж менш організовані. Галузь буде мати більше шансів вважатися організованою, якщо в ній присутня невелика кількість фірм. Також ті галузі, що виробляють товари широкого вжитку або кінцеву продукцію, мають більше шансів отримати захист від іноземних конкурентів, ніж ті, що виробляють проміжну продукцію, яка використовується іншими галузями, оскільки останні можуть вдатися до "компенсаційних за­ходів" і звести нанівець дію протекціонізму, оскільки такі заходи підвищать вартість їх матеріалів.

Крім того, заходи протекціонізму тяжіють до децентралізованих галузей, в яких зайнята велика кількість робітників, ніж до тих галузей, які сконцент­ровані в окремому регіоні з невеликою кількістю зайнятих. Такий підхід пояснюється тим, що велика кількість робітників мають більше виборчої вла­ди, яка допомагає обирати саме тих урядовців, які будуть захищати конкретні галузі. Регіональна централізація гарантує, що народні обранці з багатьох регіонів країни будуть підтримувати протекціоністські заходи щодо конкрет­них галузей, що створить уявлення про прийняття демократичного рішення. Інша теорія припускає, що торговельна політика спрямована на збереження status quo. Тобто, для галузі, яка не користувалася заходами протекціонізму в минулому, є більше шансів бути захищеною сьогодні. Крім того, уряди не схильні вживати заходів, які призведуть до істотного перерозподілу доходу, незважаючи як на тих, хто потерпає, так і на тих, хто виграє. І останнє. Заходи протекціонізму можуть стосуватися тих галузей, які повинні конкурувати з продукцією, що виробляється в країнах, які розвиваються і які мають менше економічної та політичної влади порівняно з розвиненими, щоб ефективно протистояти перешкодам на шляху їхнього експорту. Зауважимо, що деякі з наведених вище теорій частково перетинаються, інші знаходяться у супереч­ності, а решта взагалі не має достатнього емпіричного обґрунтування.

4. Міжнародна трудова міграція в сучасних умовах набула ха­рактеру глобального процесу. Міграцією охоплено більшість країн світу. На кінець XX ст. кількість країн, залучених до міжна­родного міграційного процесу, істотно зростає, насамперед, за ра­хунок Центральної та Східної Європи, а також СНД. Кількість мігрантів, за даними ООН у 2002р. становила 175 млн. чол., у то­му числі понад 30 млн. чол. стали мігрантами внаслідок розпаду СРСР та Югославії. За прогнозами експертів, у найближче де­сятиліття кількість мігрантів, що приймаються розвинутими країнами, зберігатиметься на високому рівні (близько 2 млн. чол. щороку). Основними країнами виходу мігрантів стануть Китай (300 тис чол.); Мексика ( 267 тис чол.); Індія ( 222 тис чол.); Філіппіни (184 тис чол.) та Індонезія (180 тис чол.).

Абсолютні розміри міграції звичайно характеризують зна­чення переміщення цього чинника виробництва у процесі інтер­націоналізації продуктивних сил світового співтовариства. Але не менш важливою характеристикою міждержавного та внутрішньокорпоративного перерозподілу робочої сили в межах світового господарства є територіальна концентрація міграції та її специфіка.

Серед найважливіших центрів притягання іноземних працівників, які визначають сучасні напрямки міжнародної трудо­вої міграції, звичайно виокремлюють: Північно- та Південно-Аме­риканський регіон, Західну Європу, Південно-Східну та Західну Азію. Наприкінці XX ст. щорічний приплив становив пересічно 2,3 млн. чол.; з них 1,4 млн. чол. прямували до Північної Америки, а 800 млн. чол. - до Європи. Найбільшими центрами залучення мігрантів виступають США та Канада (їх готовність приймати іноземців оцінюється відповідно в 1,1 млн. чол. та 211тис чол.).

Успішно конкурують з ними країни Західної Європи, де за­гальна чисельність людей, охоплених міграцією у повоєнний період, оцінюється в 30 млн. чол. Характерно, що в останні 20 років понад 1 млн. чол. щорічно переїжджає в пошуках роботи з однієї європейської країни в іншу, тобто бере участь у внутрішньоконтинентальному міждержавному обміні робочою силою. Для сучасних європейських міграцій характерні такі на­прямки: з менш розвинутих країн Південної та Східної Європи (Греції, Іспанії, Туреччини, Польщі, Угорщини та ін.) до високо-розвинутих країн Західної та Північної Європи (Франції, Англії, Німеччини, Швеції тощо), з країн Північної Африки, Індії, Паки­стану на західноєвропейський ринок праці; переїзд робітників з однієї високорозвинутої країни до іншої.

У 90-ті роки збільшилась еміграція до країн Європейського Союзу . Чисельність іноземців, що мешкають сьогодні в країнах ЄС, досягає 17 — 21млн чол. З них 12 — 14 млн. чол. (близько 4% населення ЄС) прибули з країн, що не є членами Союзу: 29% мігрантів є громадянами Туреччини і колишньої Югославії; 20,7% — громадянами країн Африки, 7% — Америки, 13,6% — Азії, 7,8% — країн ЦСЄ. Серед країн ЄС, що прийняли іноземців, перші місця посідають: Німеччина (понад 7 млн. чол.); Франція (близько 5 млн.чол.) та Велика Британія (близько 3 млн.чол.)

Важливим центром притягання робочої сили залишається Австралія. Новим пунктом концентрації інтернаціональних за­гонів робочої сили став район Перської затоки, де ще у 1975 р. за­гальна чисельність немісцевого населення в 6 країнах (Бахрейні, Кувейті, Омані, Катарі, Саудівській Аравії, Об'єднаних Арабських Еміратах ) становила 2 млн чол., а в 1980 р. — 4 млн. чол., або майже 40% всього населення. Більша частина арабських емігрантів надходить з Палестини, Єгипту, Ірака, Сирії, Йорданії.

На Африканському континенті центри притягання — країни Південної та Центральної Африки. Загальна чисельність мігрантів в усіх країнах Африки досягає 6 млн. чол.

Поряд із Західною Європою за останні два десятиліття ство­рюються нові центри притягання іноземних робітників, які відображають трудову міграцію з одних країн, що розвиваються, до інших, переміщення іноземної робочої сили з більш розвинутих до менш розвинутих країн, що в цілому не було характерним для міждержавної міграції в минулому. Це насамперед "нові індустріальні країни" Азіатсько-Тихоокеанського регіону. А в Ла­тинській Америці — Аргентина, Венесуела, Бразилія. Наслідки міжнародної міграції робочої сили досить різно­манітні. Вони проявляються як у країнах, що експортують робо­чу силу, так і в країнах, що імпортують її, приносячи певні виго­ди та втрати обом сторонам, хоча, як видно з аналізу, вигод більше в країнах - імпортерах робочої сили, а в країнах - експор­терах у цілому втрати перевищують вигоди. Світ у цілому виг­рає, оскільки свобода міграції дає людям змогу переміщуватись до країн, де вони можуть внести більший чистий доход у світове виробництво.

Країни, що приймають робочу силу, отримують такі пе­реваги:

  • а) в країні, що ввозить робочу силу, особливо кваліфікова­ну, прискорюються темпи зростання економіки: додатко­вий попит на товари та послуги іммігрантів стимулює зростання виробництва і створює додаткову зайнятість у країні їх перебування;

  • б) підвищується конкурентоспроможність вироблюваних
    країною товарів внаслідок зменшення витрат вироб­ництва, пов'язаного з більш низькою ціною іноземної ро­бочої сили і можливістю стримувати зростання за­робітної плати місцевим робітникам через підвищену
    конкуренцію на ринку праці;

  • в) приймаюча країна виграє за рахунок податків, розмір яких залежить від кваліфікаційної та вікової структури іммігрантів. Висококваліфіковані фахівці, що вже во­лодіють мовою приймаючої країни, відразу стають вели­кими платниками податків;

  • г) значний доход приносить трансферт знань з країни еміграції. При імпорті кваліфікованих працівників і на­укових кадрів приймаюча країна економить на витратах на освіту та професійну підготовку. Так, у США 230 членів Національної академії наук, 33% лауреатів Но­белівської премії — іммігранти;

  • д) іноземні робітники часто розглядаються як певний амор­тизатор на випадок зростання безробіття: вони можуть бути звільнені у першу чергу.

  • є) іммігранти поліпшують демографічну картину розвину­тих країн, які потерпають від старіння населення. У Німеччині, Франції, Швеції 10% усіх новонароджених з'являються в сім'ях переселенців, у Швейцарії — 24%, у Люксембургу — 38%.

До негативних наслідків, породжених імміграцією, відно­сяться: соціальні чвари, конфлікти, загострення міжнаціональних проблем, злочинність тощо.

Зміни густоти населення і соціальні чвари використовують­ся урядами приймаючих країн як аргументи на користь політики обмеження або поступовості імміграції, відбору іммігрантів, що допускаються в країну. П. X. Ліндерт іронічно зауважує з цього приводу: "Статуя Свободи тримає свою лампу яскраво запаленою для фізиків, інженерів та спеціалістів з ЕОМ" [39, с. 442].

Сучасна міграція до країн ЄС породжує низку специфічних проблем. До основних з них слід віднести:

  • після 2000 р. помітно збільшується частка іноземців, які працюють у сфері послуг, а не у виробничій сфері (в сталели­варній, металообробний, промисловості, автомобілебудуванні);

  • поширення ЄС (травень 2004 р.) породжує проблему ма­сової міграції населення з країн, що приєдналися до "багатих" країн Союзу;

  • значне збільшення нелегальних мігрантів. Кількість "нелегалів", що знаходяться в країнах ЄС, зросла в 1993 - 2003 рр. з 2 до 3 млн. чол.; в основному це вихідці з країн Північної Афри­ки та Азії.

Країни - експортери робочої сили також отримують певні вигоди:

  • а) зниження рівня безробіття і, як наслідок, — соціального
    напруження в країні;

  • б) безплатне для країни-експортера навчання робочої сили
    новим професійним навичкам, ознайомлення з передо­вою технологією, організацією праці тощо;

  • в) отримання доходів у ВКВ внаслідок грошових переказів
    емігрантів.

Ці перекази включаються до статті "Приватні перекази" платіжного балансу і становлять для багатьох держав значну час­тину валютних надходжень. З поверненням на батьківщину

мігранти привозять із собою цінності та заощадження на суму, що приблизно дорівнює сумі їхніх переказів. А відтак додачу до національного доходу країни-експортера робочої сили можна роз­глядати як подвоєну суму переказів.

Розрахунки зарубіжних фахівців показують, що роль приват­них переказів особливо велика для країн з середнім рівнем розвит­ку. У цих країн доходи від експорту робочої сили в окремі роки пе­ревищують надходження з решти видів зовнішньоекономічної діяльності. За даними МВФ, середня норма прибутку при експорті товарів становить 20%, послуг — 50%, а від експорту робочої сили значно вище. Наприклад, перекази в Пакистан від працюючих за кордоном перевищує надходження від експорту товарів і послуг у 5 разів. В Єгипті наприкінці 80-х років перекази емігрантів станови­ли понад 3 млрд. дол. на рік, а експлуатація Суецького каналу —970 млн. дол. У Имені перекази емігрантів в окремі роки у 30 разів пе­ревищували надходження від експорту товарів і послуг. За даними на початок 90-х років близько 40 країн світу мали надходжень від мігрантів не менше як 100 млн. дол., а 10 країн —понад 1 млрд. дол.

Це — один бік наслідків міграції для країн-експортерів ро­бочої сили. З іншого боку, ці країни мали такі наслідки експорту робочої сили: а) скорочення податкових надходжень через змен­шення числа платників податків; б) постійна міграція означає, що відбувається відплив кваліфікованих, ініціативних працівників, так званий "відплив розумів", який призводить до уповільнення темпів зростання науково-технічного та культурного рівня країни. За підрахунками фахівців, ці втрати в середині 90-х років становили близько 73 млрд. дол.

Можливими шляхами зняття негативних наслідків еміграції робочої сили можуть бути такі заходи держави:

  • заборона еміграції;

  • введення податку на "відплив кращих голів", компенсува­ти державні капіталовкладення в емігрантів;

  • створення державою високоприбуткових галузей, що здійснюють експорт робочої сили. Така практика існує. Наприклад, азіатські НІК створили потужну високопри­буткову галузь економіки —експорт робочої сили, яка зай­мається підготовкою і вербування працівників необхідних
    спеціальностей для роботи за кордоном. Перекази грошей

  • на батьківщину експортованими працівниками приносять державі значний доход. Так, наприклад, експортні працівники Південної Кореї відповідно до чинного зако­нодавства зобов'язані 80% заробітку переказувати на батьківщину у твердій валюті через національні банки.

П. X. Ліндерт робить такі загальні висновки про наслідки міграційних процесів: "...виграють самі мігранти, їх роботодавці і робітники, що залишаються в країні імміграції; зазнають втрат конкуруючі робітники приймаючої країни і підприємці в країні попереднього місцеперебування мігрантів... Приймаюча країна виграє і за рахунок змін на ринку робочої сили, і за рахунок пози­тивного впливу на державний бюджет. Країна еміграції втрачає за рахунок обох цих чинників".

Список використаної літератури


  1. Савельєв Є.В. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів: Підр. для магістрантів з міжнародної економіки і держ. службовців. – Тернопіль: Екон. Думка, - 2002. – 504 с.

  2. Світова економіка: підручник для вузів / Філіпенко А.С., Рогач О.І. та ін.–К.: Либідь, 2001. - 582 с.

  3. Міжнародна економіка: Підручник / А.П. Румянцев, Г.Н. Климко, В.В. Рокоча та ін.; За ред. Л.П. Румянцева. – 3-тє вид., перероб. І доп. – К.: Знання, 2006. – 479 с.

  4. Козак Ю.Г., Лук'яненко Д.Г., Макогон Ю.В. та ін. Міжнародна економіка: Навчальний посібник. – Вид. 2-ге, перероб. Та доп. – Київ: Центр навчальної літератури, 2004. – 672 с.

  5. Одягайло Б.М. Міжнародна економіка: Навч. Посіб. – К.: Знання, 2005. – 397 с. – («Вища освіта ХХІ століття).



Скачать файл (201 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации