Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Лекции - Валютно-фінансовий механізм зовнішньоекономічної діяльності - файл Конспект лекций валфин мех ЗЕД.doc


Лекции - Валютно-фінансовий механізм зовнішньоекономічної діяльності
скачать (69.9 kb.)

Доступные файлы (1):

Конспект лекций валфин мех ЗЕД.doc405kb.31.10.2006 09:30скачать

содержание
Загрузка...

Конспект лекций валфин мех ЗЕД.doc

  1   2   3
Реклама MarketGid:
Загрузка...
Міністерство освіти і науки україни

Київський інститут бізнесу та технологій

Луганська філія


Опорний конспект лекцій з дисципліни


«ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВИЙ МЕХАНІЗМ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ»


Луганськ 2006


ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВИЙ МЕХАНІЗМ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ


Тема 1: ПОНЯТТЯ ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВОГО МЕХАНІЗМУ


Під механізмом взагалі в економічній науці розуміють — систему, пристрій, спосіб, що визначає порядок певного виду діяльності. Велике розмаїття видів зовнішньоекономічних зв'язків і операцій обумовлює дію і відповідних валютно-фінансових механізмів. Наприклад, зустрічній торгівлі відповідає клірингова форма розрахунку, бартер, покупка валюти на умовах — «спот», «тод», «том» тощо.

Отже, в самому загальному вигляді валютно-фінансовий механізм (ВФМ) ЗЕД можна визначити як комплекс спеціально розроблених і законодавче закріплених форм і методів створення та використання валютно-фінансових ресурсів у сфері зовнішньоекономічної діяльності для забезпечення економічного і соціального розвитку країни й потреб громадян і визначає кінцевий результат всієї світової господарської системи.

^ Валютно-фінансовий механізм зовнішньоекономічної діяльності — це, перш за все, правові, нормативні, методичні та організаційні положення і заходи, що визначають функціонування фінансів у сфері ЗЕД з метою їх формування та використання для досягнення визначених відповідними державними програмами цілей і завдань. Дійсно формування фондів фінансових ресурсів, за допомогою зовнішньоекономічної діяльності та використання їх для задоволення загальнодержавних та загальносвітових потреб, а також потреб підприємницьких структур і населення, здійснюється на підставі відповідних нормативних актів, які є основою для розробки методичних положень, що визначають техніку мобілізації та використання цих ресурсів.

За своїм економічним змістом валютно-фінансовий механізм ЗЕД — це суспільна (загальносвітова) система організації продуктивних сил, сукупність форм і методів регулювання економічних процесів в загальносвітовому масштабі, а також організаційно-правових основ, що обумовлюють виробництво, обмін, розподіл і споживання економічних ресурсів і благ, динамізм і якісні параметри світогосподарських зв'язків. Іншими словами валютно-фінансовий механізм ЗЕД забезпечує взаємодію організованих у відповідних формах власності продуктивних сил в процесі їх реалізації й обміну.

^ Валютно-фінансовий механізм — виконує функцію управління валютно-фінансовими відносинами учасників зовнішньоекономічної діяльності через валютно-фінансові важелі за допомогою валютно-фінансових методів. Кількісна і якісна характеристика ефективності валютно-фінансового механізму зовнішньоекономічної діяльності визначається обсягом валютних І фінансових ресурсів, що надійшли в країну з зовні та витрачених на відповідних рівнях господарського управління, а також технологією їх зосередження в країні та витрачення. Важливо при цьому обрати саму техніку здійснення цих процесів: об'єкт і суб'єкт зосередження і витрачання фінансових ресурсів, показники ставки, норми, терміни, санкції, субсидії, пільги — інструментарій здійснення руху фондів грошових колітів.

Валютнс-фінансовий механізм стимулює приток іноземного капіталу, забезпечує міжнародні розрахунки між учасниками зовнішньоекономічної діяльності, валютні і фінансові операції, формування та використання валютних і фінансових ресурсів, визначає світову ціну, ставку позичкового відсотка, валютний курс, за допомогою відповідних важелів і методів сприяє ішювацішю-інвестиційній діяльності, розвитку національної та світової еко­номіки.

Наприклад, держава, встановлюючи форми і методи мобілізації фінансових ресурсів та їх використання, стимулює або локалізує певні явища і процеси. Так, надаючи з бюджету експортні субсидії підприємствам держава стимулює експорт їх товарів і дає можливість продавати їх за кордоном за низькими цінами. Цс робить їх продукцію конкурентноспроможною, збільшує обсяги виве­зення і активізує торговий баланс країни.

Валютно-фінансових механізм ЗЕД працює ефективно лише за умови функціонування всіх складових елементів, що складають його структуру і за допомогою яких держава спрямовує економічний і соціальний розвиток.

Такими основними елементами, що складають структуру валютно-фінансового механізму виступають — валютно-фінансові відносини, валютно-фінансові важелі, валютно-фінансові методи, правове, нормативне та інформаційно-методичне забезпечення, які, в свою чергу, мають відповідні складові елементи (інструменти):

1. Валютно-фінансові відносини включають — формування та використання валютно-фінансових ресурсів, інноваційно-інвестиційну діяльність, міжнародні платежі (розрахунки), валютні операції, кредитування, оподаткування, страхування.

2. Валютно-фінансові важелі включають — світову ціну, ставку позичкового відсотка, валютний курс, прибуток (доход), дивіденди, оплату праці, податки, пільги та санкції.

3. Валютно-фінансові методи включають — валютно-фінансову політику, валютні війни, валютний демпінг, валютні стабілізаційні фонди, валютно-фінансові резерви, валютний паритет, валютні умови контракту, валютно-фінансовий облік, аналіз, планування, регулювання та валютно-фінансовий контроль.

4. Нормативно-правове і інформаційно-методичне забезпечення валютно-фінансового механізму ЗЕД включає — національні й міжнародні нормативне правові акти, традиції та звичаї, зовнішню й внутрішню інформацію та методичне забезпечення Структура і елементи валютно-фінансового механізму зовнішньоекономічної діяльності зображені на

^ Тема 2: ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВІ ВІДНОСИНИ


2.1. Суть валютно-фінансових відносин


Поняття валютно-фінансові відносини нерозривно пов'язані з поняттям фінанси, які являють собою сукупність відносин власності щодо формування, мобілізації, розміщенням та використання фінансових ресурсів (грошових фондів, створених у процесі розподілу, перерозподілу і використання валового внутрішнього продукту країни) та з обміном розподілом і перерозподілом вартості створеного на основі їх використання валового і внутрішнього продукту, а за певних умов — і національного багатства. Вони пов'язані з утворенням та використанням грошових ресурсів для задоволення потреб розширеного відтворення, регулювання мікроекономічних процесів у суспільстві, проведення економічної та соціальної політики.

^ Валютно-фінансові ресурси є матеріальними носіями валютних і фінансових відносин і дають можливість точніше визначати об'єкт фінансового прогнозування й балансових розрахунків і за їх допомогою обґрунтовувати форми і методи впливу фінансів на відтворювальний процес.

Отже, стосовно зовнішньоекономічної діяльності, валютно-фінансові відносини — це сукупність відносин, що пов'язані із функціонуванням валюти в міжнародній торгівлі, економічному і технічному співробітництві, наданні та отриманні позик, кредитів тощо. Учасниками валютно-фінансових відносин є безпосередньо держави, юридичні й фізичні особи. Валютно-фінансові відносини — це, в першу чергу, відносини між учасниками міждержавного обміну при функціонуванні грошей у міжнародному обороті. Тому для валютно-фінансових відносин характерні дві взаємопов'язані сфери функціонування: національно-державна та міжнародна (світова). Правова регламентація виникнення змін чи припинення валютно-фінансових відносин базується на міжнародних, міждер­авних угодах та національних правових актах. Валютно-фінансові відносини складаються із світових відносин і національних.

^ Світові валютно-фінансові відносини є сукупністю національних валютних і фінансових відносин, національних господарств, міжнародних економічних організацій у їх взаємодії, що здійснюється через систему міжнародних економічних відносин.

^ Національні валютно-фінансові відносини — це сукупність відносин, за допомогою яких здійснюється міжнародний платіжний обіг, формуються та використовуються валютні й фінансові ресурси, необхідні для функціонування економіки країни. З організаційно-правового погляду національні валютно-фінансові відносини виступають як державно-правова форма функціонування фінансів у країні, що склалася історично на основі інтернаціоналізації господарських зв'язків та закріплена національним законодавством з урахуванням норм міжнародного права. Валютно-фінансові відносини передбачають функціонування в країні грошей і валюти.

Слід відмітити, що гроші і валюта — поняття близькі, але не тотожні.

^ Гроші — це загальний еквівалент при обміні товарів, який визначає вартість товарів і послуг, необхідних для задоволення людських потреб. Грошові відносини — це рух грошей у процесі товарного обороту, надання послуг, погашення боргових зобов'язань в межах відповідної держави.

Валюта — це грошові знаки іноземних держав, а також кредитні та платіжні документи в іноземних грошових одиницях, що використовуються у міжнародних розрахунках і обслуговують світовий ринок. Проте, не всі національні знаки вартості можуть бути валютою, а лише ті, що визнані світовим співтовариством як загальні еквіваленти.

Особливості національних валютно-фінансових відносин визначаються ступенем розвитку економіки, зовнішніх зв'язків держави. Національні валютно-фінансові відносини тісно пов'язані зі світовими. Зв'язок світових валютних і фінансових відносин із національними здійснюється через національні банки, що обслуго­вують та регулюють ці відносини і виявляється в міждержавному валютно-фінансовому регулюванні та координуванні політик країн.

Валютно-фінансові відносини включають — формування та використання валютних ресурсів, інноваційно-інвестиційну діяльність, міжнародні платежі (розрахунки), валютні операції, кредиту­вання, оподаткування, страхування.


^ 2.2. Формування та використання валютно-фінансових ресурсів


Формування та використання валютно-фінансових ресурсів — це усвідомлені, цілеспрямовані, планомірні дії суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності й держави, направлені на збільшення надходжень валютних і фінансових ресурсів та їх цільове використання. Звичайно, такі дії пов'язані з активним використанням різних форм і видів зовнішньоекономічної діяльності, що складають основні джерела їх надходження.

Основними джерелами надходжень валютних і фінансових ресурсів є — експорт товарів, послуг, будівельно-монтажних та інших робіт; транспортні послуги (залізничний, морський, повітряний, трубопровідний та ін.); туризм; прямі та портфельні інвестиції; отримання міжнародних позик (кредитів); отримання доходів від закордонних інвестицій; валютних надходжень від спільних підприємств, вільних економічних зон; здійснення валютних операцій банками та іншими фінансово-кредитними установами; надходження дивідендів з-за кордону; страхові, консультаційні, посередницькі та інші послуги; орендні та лізингові операції; наукова та науково-технічна діяльність; торгівля ліцензіями, торговими знаками та інші надходження.

Використання валютних ресурсів здійснюється відповідно з визначеними пріоритетними напрямами розвитку економіки держави та суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності.

Всі надходження валютних ресурсів суб'єктами ЗЕД (юридичними і фізичними особами, державними органами) та їх використання знаходять своє відображення у платіжному балансі країни.

^ Платіжний баланс — це баланс сум потоків валютних платежів, які отримує країна з-за кордону та здійснює за кордон у процесі зовнішньоекономічної діяльності за певний період часу (місяць, квартал, рік). Платіжний баланс містить чотири розділи — розрахунки за поточними операціями, рух капіталу, статистичні розходження та офіційні розрахунки. Платіжний баланс являє собою кількісне і якісне відображення масштабів, структури та характеру зовнішньоекономічних зв'язків країни, підсумовує результати міжнародних операцій між вітчизняними та іноземними суб'єктами ЗЕД, тобто резидентами і нерезидентами.

До категорії резидентів відносять — підприємства, компанії, представництва іноземних компаній, некомерційні установи та корпорації, установи органів державного управління, домашні господарства, мандрівники, працівники, що тимчасово працюють в іншій країні, а потім повертаються на батьківщину.

^ Платіжний баланс за формою визначається як статистичний звіт, який базується на принципах бухгалтерського обліку, тобто кожна економічна операція має подвійний запис — за кредитом однієї статті та дебетом іншої. Необхідність його складання пов'язана з балансом угод, укладених протягом року між фізичними особами, фірмами та урядовими організаціями однієї держави з відповідними установами іншої для здійснення необхідних платежів та розрахунків. У разі надання економічних цінностей (товарів, послуг чи фінансових активів) на безоплатній основі ці операції запроваджуються подвійним записом в особливій статті балансу, що має назву «трансферти».

МВФ у платіжних балансах основну увагу приділяє двом основним його розділам — балансу поточних операцій та балансу руху капіталу й фінансових ресурсів. Всі операції в платіжному балансі поділяються на платежі, обміни, трансферти, міграцію, умовно-розрахункові операції, операції із зміни вартості, рекласифікацію претензій і зобов'язань. В кредиті платіжного балансу відображаються реальні експортні ресурси та фінансові елементи, що відображають скорочення іноземних активів або збільшення пасивів. В дебеті балансу відображаються реальні імпортні ресурси та фінансові елементи, що відображають збільшення активів або зменшення пасивів. Таким чином, для активів знак «плюс» (кредит) означає зменшення вкладень, а «мінус» (дебет) свідчить про їх збільшення. На противагу цьому для пасиву знак «плюс» означає збільшення, а «мінус» — зменшення.

^ Платіжний баланс складається в Україні НБУ на основі інформації, яку він отримує від Мінекономіки, ДПА, Держмиткому, Держкомстату, банків та інших організацій та установ. Сальдо платіжного балансу може бути позитивним, якщо валютні надходження перевищують їх платежі і негативним, тобто коли боргові зобов'язання з платежів валютою перевищують її надходження.

Важливе місце у формуванні та використанні валютних ресурсів займає залучення в країну іноземного капіталу. ^ Під іноземним капіталом розуміють різні форми капіталу (приватний, акціонерний, державний, банківський, промисловий, фінансовий та капітал міжнародних фінансово-кредитних організацій і т.п.), що належить закордонним власникам. Іноземний капітал потрібний, в першу чергу, як джерело доходів для бюджету, джерело капіталу для економічного і соціального розвитку, як господарюючий суб'єкт із передачею управлінського досвіду і технології, передумова стабілізації економіки, забезпечення її структурної перебудови та ін.

^ Економічні умови формування механізму залучення іноземного капіталу включають:

1. Валютно-грошові умови:

- валютна окупність, ліквідність, заміщення, регулювання та контроль;

- умови купівлі — продажу валюти та її обміну;

- конвертованість національних грошей;

- курс національної валюти;

- співвідношення вкладів національних та іноземних партнерів.

2. Ціни на фактори (ресурси виробництва):

- землі, капіталу, робочої сили, енергоносіїв;

- ціна на сировину, матеріали та інше.

- Оподаткування та пільги. Майново-правові умови: Право на власність:

- землі, ресурсів, майна, інтелектуальну власність;

- умови купівлі — продажу валюти;

- Юридичні норми та правила;

- репатріація капіталу та перерахунок отриманих доходів;

- інвестування прибутку;

- заставні гарантії (гарантія від вилучення);

- умови компенсації та арбітражу.

Політичні та соціальні умови формування механізму залучення іноземного капіталу включають:

1. Політична стабільність.

2. Співвідношення владних структур різних рівнів.

3. Соціально-трудові вимоги.

4. Відповідність вимогам екології та охороні природи.

5. Інформаційне забезпечення, етика та розуміння правил ринку.

Техніко-технологічні умови формування механізму залучення іноземного капіталу:

1. Сумісність технологій та забезпечення технічними засобами.

2. Потреба у продукції внутрішнього ринку країни.

3. Рівень професійної підготовки кадрів.


^ 2.3. Інноваційно-інвестиційна діяльність


Під інноваційно-інвестиційною діяльністю — розуміється сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інновацій та інвестицій.

Інновація — як термін уперше був введений у наукові поняття І. Шумпетером і означає «втілення наукового відкриття, технічного винаходу в новій технології або в новому виді виробу» [76, с. 18].

Відповідно до Закону України «Про інноваційну діяльність» під інноваційною діяльністю розуміється — діяльність, що спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурентоздатних товарів і послуг [36].

Інновації — новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентоздатні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери [36].

В Концепції Верховної Ради України відмічається, що національні інтереси України вимагають негайних та ефективних заходів спрямованих на збереження її науково-технологічного потенціалу, забезпечення ефективного його використання для подолання кризових явищ у економічному та соціальному розвитку. Враховуючи економічні, соціальні, екологічні, оборонні та інші національні інтереси, слід за короткий строк здійснити комплекс заходів, які б сприяли підвищенню якісних характеристик вітчизняного науково-технологічного потенціалу до рівня стандартів розвинених країн, інтенсифікації процесу опанування науковими знаннями, новими технологіями та їх практичному втіленні [38].

Головними цілями науково-технологічного та інноваційного розвитку визначаються:

• підвищення ролі наукових та технологічних факторів у подоланні кризових явищ у соціально-економічному розвитку України та забезпеченні її економічного зростання, утвердження духовності у суспільстві, вдосконалення державотворення;

• створення ефективних механізмів збереження, використання та розвитку національного науково-технологічного потенціалу;

• технологічне переобладнання і структурна перебудова виробництва з метою нарощування випуску товарів конкурентоспроможних на внутрішньому і світовому ринках;

• збільшення експортного потенціалу за рахунок наукоємких галузей виробництва, зменшення економіки України від імпорту;

• органічне включення інноваційних факторів до процесу соціально-економічного розвитку держави, збереження довкілля та ефективного використання природних ресурсів, сприяння створення в економіці достатньої кількості робочих місць, у тому числі для випускників навчальних закладів, фахівців які внаслідок економічної кризи втратили свої робочі місця у виробництві, науці, освіті тощо, а також для спеціалістів, які звільнилися із збройних сил;

• відродження творчої діяльності винахідників і раціоналізаторів виробництва;

• розвиток людини як особистості, збереження і захист її здоров'я та середовища проживання, створення умов для високопродуктивної, творчої та безпечної праці і сучасного побуту[38].

Об'єктами інноваційної діяльності є:

• інноваційні програми і проекти;

• нові знання та інтелектуальні продукти;

• виробниче обладнання та процеси;

• інфраструктура виробництва і підприємництва;

• організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру і якість виробництва і (або) соціальної сфери;

• сировинні ресурси, засоби їх видобування і переробки;

• товарна продукція;

• механізми формування споживчого ринку і збуту товарної продукції.

Суб'єктами інноваційної діяльності можуть бути — фізичні і (або) юридичні особи України, фізичні і (або) юридичні особи іноземних держав, особи без громадянства, об'єднання цих осіб, які провадять в Україні інноваційну діяльність і (або) залучають майнові та інтелектуальні цінності, вкладають власні чи запозичені кошти в реалізацію в Україні інноваційних проектів.

Головним результатом інноваційних процесів є новина і нововведення — впроваджені в господарську діяльність новини.

Нововведення класифікуються за такими основними видами:

1) Технічні — появляються у формі нових продуктів (виробів), технологій їх виготовлення, засобів виробництва (машин, устатку­вання, енергії, конструкційних матеріалів).

2) Організаційні — охоплюють нові методи і форми організації всіх видів діяльності підприємства та ланок суспільного виробництва (організаційні структури управління сферами науки і виробництва, форми організації різних типів виробництва та колективної праці та ін.).

3) Економічні — методи господарського управління наукою і виробництвом з реалізацією функцій прогнозування та планування, фінансування, ціноутворення, мотивації і оплати праці, оцінки результатів діяльності.

4) Соціальні — різні форми активізації людського чинника (професійна підготовка і підвищення кваліфікації персоналу; стимулювання його творчої діяльності; поліпшення умов праці; охорона здоров'я людини та навколишнього природного середовища; створення комфортних умов життя).

5) Юридичні — нові та змінені закони, різні нормативно-правові акти, що визначають і регулюють усі види господарської соціальної та іншої діяльності.

6) Локальні — внутрішньовиробничі новини, які зумовлюють еволюційні перетворення у сфері діяльності і тому не справляють особливо помітного впливу на ефективність функціонування та розвиток виробництва.

7) Глобальні — великомасштабні (загальнодержавні, міжнародні новини), що є у своїй більшості революційними та здатними кардинально підвищувати організаційно-технічний рівень виробництва. Найбільш рухомими є технічні новини, які зумовлюють передусім відповідні організаційні нововведення, а останні потребують певних змін в економічному механізмі господарювання і т.д.

Залежно від сфери застосування нових підходів та ідей виділяють такі основні види інновацій:

- продуктові — це створення нових товарів або послуг, які орієнтуються на попит, що формується;

- технологічні — вдосконалення методів виробництва існуючих товарів;

- ринкові — вироблення нових методів діяльності на ринку;

- організаційні — вдосконалення організаційних структур управління підприємствами (інноваційний менеджмент).

Інновація — це предмет особливої діяльності людей, що організовується особливим видом управління — інноваційним менеджментом. Попит на інноваційні розробки зростає через загострення конкуренції на зовнішніх ринках. Різноманітні інновації стають основою інноваційних стратегій, яка дає змогу підприємцю здійснити глибокі прориви в економічному і технічному розвитку.

Економічна сутність інноваційної активності полягає у цілеспрямованій діяльності підприємців у конструюванні, створенні, освоєнні і виробництві якісно нових видів техніки, предметів праці, об'єктів інтелектуальної власності (патенти, ліцензії), технологій, а також безперервне вдосконалення форм організації праці й виробничого менеджменту. Інноваційна активність в розвинутих країнах світу відбувається на двох рівнях мікро і макро. На макрорівні — інноваційну активність здійснюють підприємці. На макрорівні — держави, шляхом зростання державних витрат на розвиток науки та освіти, раціональна інвестиційна політика держави, стимулююча податкова, кредитна, амортизаційна політика та ін.

Згідно із Законом України «Про інвестиційну діяльність» інноваційна діяльність розглядається як одна з форм інвестиційної діяльності, що здійснюється з метою впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво і соціальну сферу [20], до якої входять:

1) Випуск і поширення принципово нових видів техніки й технології.

2) Прогресивні міжгалузеві структурні зрушення.

3) Реалізація довгострокових науково-технічних програм із трива­лим терміном окупності затрат.

4) Фінансування фундаментальних досліджень для здійснення якісних змін у стані продуктивних сил.

5) Розробка і впровадження нової, ресурсозберігаючої технології, призначеної для поліпшення соціального і екологічного становища.

Важливу роль у розвитку інноваційної діяльності в Україні має відіграти Закон України «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків «Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка», «Інститут електрозварювання імені Є.О.Патона», «Інститут монокристалів», в якому визначені правові та економічні засади запровадження та функціонування спеціального режиму інвестиційної та інноваційної діяльності [31]. В ньому чітко визначені поняття інноваційного та інвестиційного проектів технологічних парків, пріоритетні напрямки науково-технічної діяльності технологічного парку, спеціальний режим інноваційної та інвестиційної діяльності і інше.

В посланні Президента України до Верховної Ради України «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки» в розділі вісім «Інвестиційна та структурно-інноваційна політика» відмічається: «Невідкладним завданням є інституційне забезпечення державної науково-технічної та інноваційної політики, що передбачає:

- удосконалення чинної та розроблення нової нормативно-законодавчої бази науково-технічної і дослідної діяльності, фінансової й організаційної підтримки науки;

- створення сучасної патентно-інформаційної бази з довідково-пошуковим апаратом, використання світових досягнень інформатики в патентній технології;

- удосконалення систем стандартизації та сертифікації, а також системи державної статистики науково-технічного прогресу, наближення її до європейських стандартів;

- застосування системи стимулювання, зокрема через податкові преференції кооперації науки і виробництва, а також механізмів регіональної підтримки науково-технічної діяльності, інноваційного перерозподілу робочої сили;

- розвиток і поглиблення міжнародного співробітництва в інноваційній сфері, її інформаційному та консалтинговому забезпеченні, трансферті технологій, насамперед з країнами ЄС та Росією» [5].

Світова практика розрізняє два види інновацій — щодо виготовлення виробу і щодо виробничого процесу.

Інновація має свою стратегію, яка складається з двох рівнів — мікро і макрорівень. На макрорівні розрізняють таку інноваційну стратегію фірм:

1. Традиційну — прагнення лише до підвищення якості продукції, що випускається.

2. Опортуністську — зусилля спрямовуються на пошук такого виду продукції, який не потребує особливих затрат на дослідження і розробку.

3. Імітаційну — набуття нової технології через закупівлю ліцензій в інших фірм.

4. Оборонну — підвищення технічного рівня виробництва не претендує на провідні позиції в певній галузі.

5. Залежну — виконання замовлень великих підприємств щодо виробництва нового продукту або виробничого методу.

6. Наступальну — завоювання першого місця на ринку.

На макрорівні інноваційну стратегію здійснює держава — це спосіб сприяння розвиткові народного господарства, коли на зовнішні умови функціонування господарюючих суб'єктів і внутрішній механізм робиться вплив, який дає змогу прискорити технічний розвиток, підвищуючи тим самим їх рівень економічної ефективності.

Для сприяння інноваційній діяльності (фінансування заходів щодо забезпечення розвитку і використання досягнень науки і техніки) на рівні держави в Україні створений Державний інноваційний фонд. Формування його коштів проводиться за рахунок бюджетних асигнувань, що виділяються державою для підтримки науково-технічної діяльності, та відрахувань коштів підприємств, організацій у розмірі до одного відсотка обсягу реалізації продукції (робіт, послуг) і добровільних внесків юридичних і фізичних осіб.

Проте, як свідчить досвід країн розвинутої ринкової економіки, одного державного інноваційного фонду недостатньо для стимулювання інноваційної діяльності без залучення малих організаційних форм, тобто його здійснення на мікрорівні. Організаційно-правові форми, в яких здійснюється інноваційне підприємництво можуть бути різними, але найбільш поширеними є венчурний (ризикований) бізнес, який орієнтується на практичне використання технічних і технологічних новинок, результатів наукових досягнень, ще не апробованих практикою.

Венчурні фірми спеціалізуються на дослідженні, розробці і виробництві нової продукції та послуг. Засновниками таких фірм є вчені-дослідники, інженери, винахідники та ін. Венчурні фірми можуть мати різні організаційно-правові форми:

1. Фірми-ексклеренти — це піонерські фірми, що отримують зверхприбутки з самих перших партій випуску нової продукції.

2. Фірми-патієнти — працюють на вузький сегмент ринка і задовольняють потреби, що склалися під дією реклами.

3. Фірми-комутанти, працюють на етапі падіння циклу випуску продукції, вони задовольняють місцеві, національні потреби, адаптують інновації до конкретних місцевих умов.

Важливою організаційно-територіальною формою інноваційного підприємництва є науково-технічні парки і технополіси, а також інкубатори бізнесу, які нажаль ще не знайшли свого підґрунтя в економіці України.

Виходячи з актуальності наявних в Україні проблем, вирішення яких потребує наукового забезпечення, найбільш пріоритетними напрямами державної підтримки мають стати:

А. В стратегічному напрямі інноваційної діяльності — 2003-2013 роки:

Верховна Рада України проголошує особливим пріоритетом України гармонійний розвиток людського потенціалу, економіки і природного середовища держави й визначає такі стратегічні пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні на 2003-2013 роки:

1. Модернізація електростанцій; нові та відновлювані джерела енергії; новітні ресурсозберігаючі технології.

2. Машинобудування та приладобудування як основа високотехнологічного оновлення всіх галузей виробництва; розвиток високоякісної металургії.

3. Нанотехнології, мікроелектроніка, інформаційні технології, телекомунікації.

4. Вдосконалення хімічних технологій, нові матеріали, розвиток біотехнологій.

5. Високотехнологічний розвиток сільського господарства і переробної промисловості.

6. Транспортні системи: будівництво і реконструкція.

7. Охорона і оздоровлення людини та навколишнього середовища.

8. Розвиток інноваційної культури суспільства.

В. Середньострокові пріоритетні напрями інноваційної діяльності

Верховна Рада України на строк до 2007 року за стратегічними пріоритетними напрямами інноваційної діяльності в Україні на 2003-2013 роки визначає такі середньострокові пріоритетні напрями інноваційної діяльності загальнодержавного рівня:

1. Модернізація електростанцій; нові та відновлювані джерела енергії; новітні ресурсозберігаючі технології:

- засоби охорони праці та підвищення техніки безпеки на вугледобувних підприємствах; обладнання для видобутку вугілля з похилих і тонких пластів; засоби дегазації шахт, способи і методи добування та утилізації метану з вугільних родовищ;

- енергоефективні двигуни та електроприводи для базових галузей економіки; основне електротехнічне обладнання; енергоекономічні джерела світла та системи освітлення; функціональна та силова електроніка в енергетичній галузі;

- модернізація електростанцій і електромереж; електромережі видачі потужностей атомних електростанцій; парогазові установки та технології спалювання низькосортного твердого, рідкого і газоподібного палива;

- бурове нафтогазове обладнання;

- високопродуктивне енергозберігаюче компресорне обладнання для оснащення вугільних шахт, підприємств залізничного транспорту та інших галузей.

2. Машинобудування та приладобудування як основа високо-технологічного оновлення всіх галузей виробництва; розвиток високоякісної металургії:

- виробництво сучасної ракетно-космічної та авіаційної техніки, суден і електровозів нового покоління; системні засоби техно­логічного проектування, виробництва і логістичної підтримки процесів створення техніки нового покоління; засоби діагностики, агрегати, прилади та комплектуючі техніки нового покоління;

- диспетчерські системи, системи локації в різних середовищах; оптоелектронні системи подвійного призначення;

- обладнання та матеріали для зварювання і здійснення споріднених процесів, довговічні зварні конструкції; обладнання, матеріали та новітні технології для антикорозійного захисту;

- обладнання, комплектуючі та новітні технології для складання та виробництва автомобілів;

- обладнання та спеціальні технології металургійного виробництва; технології переробки вторинної сировини кольорових металів;

- побутова і комунальна електронна техніка та технологічні процеси виготовлення її елементів; організація виробництва на інноваційній основі телевізорів, холодильників та інших товарів широкого вжитку.

3. Нанотехнології, мікроелектроніка, інформаційні технології, телекомунікації:

- інформаційні технології контролю та управління об'єктами базових технологій; інтелектуальні комп'ютерні засоби високої продуктивності; програмні системи розпізнавання об'єктів та процесів; цифрові широкосмугові системи розподілу інформації;

- лазерна техніка та обладнання, технологічні процеси їх застосування;

- електронна база систем зв'язку, комп'ютерні та телекомунікаційні технології; волоконно-оптичні системи; світлосигнальна та інформаційна апаратура.

4. Удосконалення хімічних технологій, нові матеріали, розвиток біотехнологій:

- сучасний каталіз, розвиток і використання нових каталізаторів та нових каталітичних процесів;

- розвиток генно-інженерних технологій, генетичне модифікованих культур та організмів;

- імунобіологічні препарати та біосумісні матеріали;

- сучасні конструкційні матеріали, технології їх виробництва та застосування;

- керамічні матеріали широкого спектра застосування, надтверді інструментальні матеріали;

- матеріали та речовини малотоннажного хімічного виробництва; органічні люмінофори та барвники;

- напівпровідникові матеріали на основі надчистого кремнію, германію, арсеніду галію та складних сполук; сцинтиляційні матеріали, оптичні та конструкційні монокристали.

5. Високотехнологічний розвиток сільського господарства і переробної промисловості:

- комбайни і трактори, агрегати тракторів середньої потужності, кормозбиральна та бурякозбиральна техніка;

- біодобрива;

- засоби захисту рослин і тварин;

- обладнання для глибинної переробки рослинної та тваринної продукції;

- сучасні технології зберігання сільськогосподарської продукції; матеріали, технології та обладнання для фасування, пакування і маркування продуктів харчування і напоїв;

- екологічно чисті харчові продукти та продукти з високими оздоровчими властивостями з овочевих та зернових культур.

6. Транспортні системи: будівництво і реконструкція:

- інноваційні технології будівництва і реконструкції доріг, мостів та транспортних систем;

- глобальні та регіональні системи радіонавігації транспортних засобів з використанням супутникового та наземного обладнання;

- реконструкція портів;

- модернізація систем транспортування газу, нафти, аміаку.

7. Охорона і оздоровлення людини та навколишнього середовища:

- діагностичні та лікувальні програмно-технічні комплекси;

- лікарські засоби для лікування цукрового діабету, астми, серцево-судинних, онкологічних та інфекційних хвороб (СНІД, туберкульоз тощо); психотропні та наркотичні препарати;

- препарати на основі продуктів переробки донорської крові;

- педіатричні форми лікарських засобів;

- обладнання і технології для використання альтернативних джерел енергії;

- енергоефективне, ресурсозберігаюче, модульне, екологічно безпечне обладнання та устаткування для здійснення процесів водопідготовки, очищення води, теплопостачання та засоби управління цими процесами.

8. Розвиток інноваційної культури суспільства:

- підтримка національної книговидавничої справи; освітніх та науково-популярних видань;

- розвиток освітніх і науково-популярних програм у засобах масової інформації;

- центри дистанційного навчання із застосуванням сучасних телекомунікаційних технологій;

- сучасні комп'ютерні технології для навчання і наукових процесів [37].

Концепцією Верховної Ради України про науково-технологічний та інноваційний розвиток України передбачається здійснення покращення фінансового забезпечення наукової та інноваційної діяльності, а саме:

- Мінімальний обсяг бюджетних асигнувань на науку довести у 2000 році до 1,7 відсотка валового внутрішнього продукту, а у 2003 році — до 2,5 відсотка. Статті витрат державного бюджету, за рахунок яких забезпечується фінансування розвитку науки, віднести до числа захищених.

- Соціально-економічні умови початкового періоду реалізації нової науково-технологічної та інноваційної політики вимагають збереження прямих бюджетних витрат на науково-дослідні, дослідно-конструкторські роботи не менш як на три чверті від загального обсягу національних витрат на науково-дослідні, дослідно-конструкторські роботи з наступним зменшенням їх частки до 50-55 відсотків. За рахунок державних коштів фінансуються переважно фундаментальні та довгострокові прикладні

дослідження, що мають загальнонаціональне значення, міждер­жавні, загальнодержавні науково-технічні програми і проекти.

• Держава створює умови для фінансування науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт із різних джерел. У галузі прикладних досліджень і розробок головним має стати контрактний метод фінансування на базі проектної (програмно-цільової) організації. В галузях виробництва під час створення та виготовлення нової продукції використовуються нормативи витрат на науково-дослідні, дослідно-конструкторські роботи, що відповідають наукоємності даної конкурентоспроможної продукції.

• Фінансове забезпечення інноваційного розвитку економіки реалізується Державним інноваційним фондом України та іншими галузевими інноваційними фондами і фондами технологічного розвитку та реконструкції виробництва.

• 3 метою послідовного відтворення матеріально-технологічної бази науки держава забезпечує умови для обов'язкового виділення коштів на придбання обладнання і матеріалів, капітальне будівництво та інші витрати з обов'язковим пільговим оподаткуванням. Необхідно підвищити ефективність використання для потреб розвитку науки коштів, отриманих від здачі в оренду державного майна, переданого у користування установам Національної академії наук України, Української академії аграрних наук та іншим науково-дослідним установам.

• 3 метою інтенсивного використання науково-технічних кадрів і запобігання їх неконтрольованому відпливу із сфери науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт слід прийняти відповідні нормативно-правові акти про встановлення більш чіткої диференціації оплати праці науковців згідно з вченими ступенями, науковими званнями та ефективністю їх творчої праці; вдосконалити пенсійне забезпечення наукових праців­ників [38].

Інвестиція (від лат. — одягаю) — довгострокове вкладення капіталу (коштів) у різні галузі економіки, переважно за межами країни.

Інвестування — це економічна категорія, що відображає відносини, пов'язані з довгостроковим вкладенням грошових, майнових та інтелектуальних цінностей, що авансуються в основні та оборотні фонди підприємств, фірм та організацій, а також у науковотехнічний розвиток, якісне вдосконалення виробничої бази та освоєння випуску нових видів продукції з метою одержання прибутку або соціального ефекту.

Згідно із законом України «Про інвестиційну діяльність» Інвестиційними цінностями можуть бути:

1. Кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери.

2. Рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності).

3. Майнові права, що випливають з авторського права, досвід та інші інтелектуальні цінності.

4. Сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навичок та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих («ноу-хау»).

5. Права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також іншими майновими правами.

6. Інші цінності [20].

Основною функцією інвестицій є поповнення резервного капіталу на основі ступінчастих термінових зобов'язань інвестиційного портфеля, а також задовольняти непередбачену потребу в коштах, зумовлену тим, що клієнти забирають свої кошти або подають заявки на позички, які перевищують наявні ресурси. Функціонально-елементний склад інвестицій підприємства класифікується за джерелами інвестування та за формою власності.

За джерелами інвестиції поділяються — на внутрішні (вітчизняні) та зовнішні (іноземні).

Внутрішніми джерелами інвестиційної діяльності є:

1) власні фінансові ресурси інвестора (прибуток, амортизаційні відрахування, відшкодування збитків від аварій, стихійного лиха, грошові нагромадження і заощадження громадян, юридичних осіб тощо);

2) позичкові фінансові кошти інвестора (облігаційні позики, банківські та бюджетні кредити);

3) залучені фінансові кошти інвестора (кошти одержані від продажу акцій, пайові та інші внески громадян і юридичних осіб);

4) бюджетні інвестиційні асигнування;

5) безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій, підприємств і громадян.

Внутрішні (вітчизняні) інвестиції поділяються — на фінансові (цінні папери), реальні (виробничі), валові, чисті.

^ Фінансові інвестиції — це вкладення капіталу в цінні папери (акції, облігації, які випускають акціонерні компанії та держави, а також вкладення у банківські депозити). Більша частина фінансових інвестицій є непродуктивним вкладенням капіталу, тобто не у сферу виробництва. Це стосується також і інвестицій у державні облігації, які випускають з метою покриття бюджетного дефіциту.

Реальні інвестиції — це вкладення капіталу у розвиток продуктивних сил (засобів виробництва, науки, освіти, інформаційні технології, підвищення кваліфікації працівників та ін.), а також для оновлення існуючих, створення нових «капітальних» (матеріальних) благ і одержання за рахунок цього більшого доходу чи соціального ефекту.

Такі реальні інвестиції ще назрівають виробничими, у господарській практиці — капітальні вкладення. Таке поняття — капітальні вкладення ми знаходимо і в Законі України «Про інвестиційну діяльність», де відмічається: «Інвестиції у відтворення основних фондів і на приріст матеріально-виробничих запасів здійснюються у формі капітальних вкладень» [20].

Валові інвестиції — є вкладенням в основний виробничий капітал (устаткування, інструмент, будівлі, споруди та ін.), товарно-матеріальні запаси (сировину, готову продукцію, незавершене будівництво), житлове будівництво.

Чисті інвестиції — це валові інвестиції за мінусом амортизації основного капіталу. Якщо валові інвестиції спрямовують на оновлення основного капіталу та розширення, то чисті інвестиції — лише на його розширення.

Зовнішніми джерелами інвестиційної діяльності згідно із Законом України «Про режим іноземного інвестування» [26] є:

1. Іноземна валюта, що визнається конвертованою Національним банком України.

2. Валюта України — при реінвестиціях в об'єкт первинного інвестування чи в будь-які інші об'єкти інвестування відповідно до законодавства України за умов сплати податку на прибуток (доходи).

3. Будь-яке рухоме і нерухоме майно (земля, будівлі, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності) та будь-яких пов'язаних з ним майнових прав.

4. Акції, облігації, інші цінні папери, а також корпоративні права (права власності на частку у статутному фонді юридичної особи, створеної відповідно до законодавства України або законодавства інших країн), виражених у конвертованій валюті.

5. Грошові вимоги та права на вимоги про виконання договірних зобов'язань, які гарантовані першокласними банками і мають вартість у конвертованій валюті, підтверджені згідно із законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями.

6. Будь-які права інтелектуальної власності, вартість, яких у конвертованій валюті підтверджена згідно із законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями, а також підтверджена експертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, корисні моделі промислові зразки, знаки для товарів і послуг, «ноу-хау» тощо.

7. Права на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами та використання природних ресурсів, наданих відповідно до законодавства або договорів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно із законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями.

8. Інші цінності відповідно до законодавства України.

Іноземні інвестори мають право здійснювати всі види інвестицій, що прямо або у виключному порядку не заборонені чинними законами України, в таких формах:

- часткової участі у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними та фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств;

- створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств повністю;

- придбання прямо не забороненого законами України нерухомого чи рухомого майна, включаючи, будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об'єкти власності, шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;

- придбання самостійно або за участю українських юридичних чи фізичних осіб прав користування землею та концесій на використання природних ресурсів на території України;

- придбання інших майнових прав;

- господарської (підприємницької) діяльності на основі угод про розподіл продукції;

- в інших формах, які не заборонені законами України, в тому числі без створення юридичної особи на підставі договорів із суб'єктами господарської діяльності України.

До зовнішніх джерел інвестування відносяться також наддержавні інвестиції.


Зовнішні (іноземні) інвестиції поділяються на прямі та портфельні.


Іноземні прямі інвестиції — здійснюються з метою придбання у повну власність або контрольного пакета акцій зарубіжного економічного об'єкта через створення нових підприємств і компаній або поглинання вже існуючих.

Кількісна відмінність прямих інвестицій від портфельних полягає у необхідній частці їх у загальному капіталі для забезпечення інвесторові контролю за ними. Експерти спеціальної комісії ООН з транснаціональних корпорацій, а також законодавство США та багатьох інших країн виходять з того, що мінімально ця частка повинна становити не менше 10%.

Зовнішні прямі інвестиції здебільшого здійснюють — холдинги, фінансові групи та фінансові компанії.

• Холдингова компанія — головна компанія якої-небудь фінансової імперії, монополії, що володіє контрольним пакетом акцій дочірніх підприємств і спеціалізується на управлінні цієї імперії, в яку входять підприємства разом зі своїми дочірніми і внучатами фірмами. Холдинг, як правило, здійснює інвестування з метою зміцнити у довгостроковій перспективі становище своєї фінансової імперії, монополії, інколи навіть відмовляючись від великих доходів.

• Фінансова група — це декілька об'єднань підприємств, що тісно зв'язані між собою системою взаємної участі.

• Фінансова компанія — це корпорація, що фінансує вибрані про­екти за певним критерієм і не здійснює диверсифікації вкладень, що властиво інвестиційним компаніям.

^ Зовнішні портфельні інвестиції — здійснюються у вигляді придбання цінних паперів підприємств, компаній та інших економічних об'єктів для отримання інвестором додаткового прибутку (але не забезпечують йому право контролю за цими економічними об'єктами). Цю групу складають — інвестиційні компанії (компанії, що формують свій капітал за рахунок вкладів дрібних інвесторів на загальних основах і вкладення у цінні папери для них єдиний вид діяльності), страхові та пенсійні фонди.

• Повсюдні інвестиції, але без стабільного портфеля цінних паперів здійснюють інвестиційні дилери — торгові компанії, інвес­тиційні банки, фондові доми, інвестиційні пули. Вони прагнуть отримати прибуток шляхом спекулятивної гри на біржі. Залежно від форм власності розрізняють — приватні, колек­тивні, державні, наддержавні інвестиції та спільне інвестування.

• Приватні інвестиції — це інвестиції однієї особи, максимум сім'ї. Колективні інвестиції — це вкладення акціонерних компаній, корпорацій, народних підприємств, кооперативів та ін.

• Державні інвестиції — це вкладення із державного бюджету здебільшого у базові, малоприбуткові сфери й галузі народного господарства.

• Наддержавні інвестиції — здійснюють міжнародні економічні організації та наднаціональні органи (наприклад, Кабінет міністрів ЄС).

• Спільне інвестування — здійснюване українськими та іноземними громадянами, юридичними особами та державами. Основні правила інвестування підприємств — це інвестування в цінні папери, в різні види акцій та облігацій з метою отримання прибутків з найменшим ризиком. Вкладення коштів у цінні папери залежить від трьох умов;

1) висока дохідність цінних паперів;

2) високий ступінь надійності вкладень при незначному ризику;

3) зростання доходів у майбутньому від таких вкладень.

Ці три основні інвестиційні умови складають інвестиційний клімат — сукупність об'єктивних та суб'єктивних умов, які сприяють чи гальмують процес інвестування народного господарства (на макрорівні) та окремих підприємств, компаній (на мікрорівні).

Попит на світовому ринку інвестиційних ресурсів значно перевищує його пропозицію, тому держави прагнуть створювати максимально сприятливі умови для залучення внутрішніх і зовнішніх інвестицій.

Найважливішим і найефективнішим механізмом залучення зовнішніх інвестицій є спільне з іноземними партнерами підприємництво та вільні економічні зони.

^ Спільні підприємства (СП) — підприємства, засновані на спільному капіталі вітчизняних підприємств з фірмами інших країн, а також на спільному управлінні виробництвом і власністю, в тому числі й розподілі прибутків.

Світовий досвід показує, що для більшості іноземних інвесторів найбільш надійною і перевіреною формою експорту капіталу є створення спільних підприємств (СП). Створення спільного підприємства є економічно вигідним як для країни-експортера капіталу, так і для країни-реципієнта. Перші — отримують можливість розміщати на території приймаючої країни своє виробництво, використовуючи її внутрішній та зовнішній ринки для збуту спільно виробленої продукції. Другі — отримують економічні вигоди за рахунок створення нових робочих місць, підвищення ділової активності вітчизняних підприємницьких структур, поповнюють внутрішній ринок необхідними товарами та ін.

Нині експорт іноземних капіталів становить майже 80 відсотків усіх капіталовкладень економічно розвинутих країн світу. Найбільше поширення практика організації спільних підприємств знайшла в США, Японії, Англії та інших 40 країнах світу. За останні роки лідерами в створенні спільних підприємств є Китай — де створено понад 273 тисячі спільних підприємств з іноземними інвестиціями майже 200 млрд. дол. США та Угорщина — з інвестиціями більше 9 млрд. дол.

За роки незалежності в Україні також створено більше 5000 спільних підприємств з обсягом іноземних капіталовкладень в 3,5 млрд. дол. США, що становить приблизно 70 доларів на душу населення. Зазначимо для порівняння, що в Угорщині цей показник складає понад 1500 доларів, Польщі — 1000, Чехії — 900, Естонії — 500.

Звичайно такі мізерні для масштабів України іноземні інвестиції не могли позитивно вплинути на економіку держави і дати необхідний соціально-економічний ефект. Гірше того, проведений нами аналіз діяльності спільних підприємств свідчить, що іноземні партнери не виявляють бажання вкладати свій капітал у створення спільних підприємств в пріоритетних для економіки України галузях — машинобудуванні, електроніці, хімічній промисловості, сільському господарстві та ін., де потреби в іноземних інвестиціях перевищують 50 млрд. дол. США і строки окупності вкладених коштів тривалі. Вони проявляють інтерес до спільних підприємств інжинірингового, інформвційного, сервісного та комп'ютерного напрямів, які не вимагають значних інвестицій при їх створенні і забезпечують високі прибутки у значно коротші строки.

Основними причинами такого становища на наш погляд є:

1) недостатня прозорість масових приватизаційних процесів, які відбувалися не завжди на добре відпрацьованій нормативно-правовій базі, що в очах іноземних інвесторів не визивало спонукальних мотивів до довгострокових вкладень капіталу через механізми приватизації;

2) невпевненість в надійності державних гарантій стосовно експропріації іноземного капіталу в силу політичної нестабільності, визваної великою кількістю політичних партій, які не мали підтримки в більшості населення України;

3) відсутність дійового фінансового стимулювання створення спільних підприємств з іноземними партнерами.

Сьогодні дестабілізаційні чинники в Україні докорінно змінилися на користь спільного підприємництва — йде до завершення процес роздержавлення і приватизації, а звідси відкриваються нові горизонти до співпраці, побудованої на приватній власності і майновій відповідальності та конкуренції, тобто загальноприйнятих умовах підприємництва світового господарства.

Велику роль у залученні іноземних інвестицій відіграють спеціальні (вільні) економічні зони, яких у світовому господарстві нараховується більше чотирьох тисяч. Лідером у їх створенні є США, де діє майже 20% їх загальносвітової кількості.

У вільних економічних зонах країн світу основними економічними інструментами виступають різні митні, податкові, інвестиційні та репатріаційні пільги й преференції, пільгові режими інвестиційної діяльності, ефективна амортизаційна політика держав та інші економічні й адміністративні пільги.

Проведений нами аналіз ефективності діяльності вільних економічних засвідчує, стрижневою основою їх успішної діяльності є вибір головної її створення, тип ВЕЗ, як найбільш раціональна і оптимальна форма реалізація поставленої цілі та фінансове забезпечення, як конкретне вираження змісту цієї форми, тобто дійового локомотивного механізму економічної юрисдикції. На основі проведених нами досліджень ми класифікуємо всю велику й різноманітну кількість ВЕЗ у 15 основних типів і 40 підтипів:

1. Зони вільної торгівлі, (мають 6 підтипів — складські й транзитні зони, зони зовнішньої торгівлі, вільні митні і вільні безмитні зони, вільні порти, торгово-виробничі зони).

2. Вільні промислові зони, (мають 3 підтипи — вільні промислові зони, зони експортної переробки, спеціальна зона заохочення експорту).

3. Зони вільного підприємництва.

4. Зони спільного підприємництва.

5, Зони інвестиційної діяльності.

6. Науково-технічні зони, (мають 15 підтипів — технопарки, технополіси, техніковпроваджувальні зони, наукові парки, інноваційні центри, технологічні і ділові центри, дослідні парки, комерційні парки, технологічні полюси, технологічні округи, промислові парки, бізнес-інкубатори, зони науково-технічного розвитку, інформаційні центри, агропарки.

7. Інноваційні парки.

8. Еколого-економічні зони.

9. Продовольчі зони.

10. Комплексні зони, (мають 4 підтипи — відкриті міста, особливі райони, вільні периметри, зони економічного розвитку).

11. Сервісні зони, (мають 5 підтипів — банківські, страхові, туристичні, рекреаційні, курортополіси).

12. Зони вільної економіки, (мають 4 підгрупи — зони економічного сприяння, центри міжнародного бізнесу, трансприкордонні зони зростання, вільні прикордонні зони).

13. Єдиний економічний простір.

14. Інтернаціональні зони, (мають 3 підтипи — зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок).

15. Оффшорні зони.

З метою залучення внутрішніх та зовнішніх інвестицій на території України згідно із Законом України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» [21] також створено 12 СЕЗ (спеціальних економічних зон) — «Закарпаття», «Славутич», «Курортополіс Трускавець», «Яворів», «Азов», «Донецьк», «Миколаїв», «Порто-франко», «Рені», «Порт Крим» і 9 ТПР (територій пріоритетного розвитку) — АР Крим, Волинській, Донецькій, Житомирській, Закарпатській, Луганській, Чернігівській, у м. Харкові та м. Шостка Сумської області.

Типовими для більшості СЕЗ і ТПР є податкові та митні пільги щодо ввізного мита, податку на додану вартість, податку на прибуток, збору до фонду зайнятості, плати за землю, акцизного збору.

Проте не зважаючи на пільгові умови відчутного притоку іноземних інвестицій в економіку України не відбулося, так як свою поправку зробили високий ступінь ризику. Доречі відмітити, що за шкалою Євромані у 1994 році ризикованість бізнесу складала у США — один ранг, Швейцарії — 2, Польщі та Угорщині — 30, Росії — 136. Не менший ступінь ризикованості бізнесу і в Україні.

Забезпечення високої надійності цілісності капіталу і високі прибутки, стабільність податків і зниження інфляції, ясність і прогнозованість законодавства та його, виконання ось далеко не повний перелік усього необхідного для отримання іноземних інвестицій.

Прийняття інвестиційних рішень слід віднести до одних із найважливіших в економічній діяльності, а тим паче зовнішньоекономічної. Як засвідчує світовий досвід прийняття рішення стосовно інвестиційного проекту здійснюється в два етапи:

- перший — це інвестиційний аналіз, що дає можливість інвестору установити доцільність чи не доцільність здійснення інвестицій;

- другий — це фінансовий аналіз проекту, який дає можливість змоделювати і оцінити поведінку проекту в процесі його реалізації. А.


^ 2.4. Міжнародні платежі (розрахунки)


2.4.1. Суть міжнародних розрахунків


Під міжнародними розрахунками розуміють систему здійснення платежів за грошовими вимогами та зобов'язаннями, які виникають у зв'язку з політичними, економічними, торгівельними, культурними та іншими відносинами між юридичними особами та громадянами різних країн. До міжнародних валютних розрахунків, як правило належать, розрахунки та платежі із зовнішньої торгівлі товарами (послугами, за некомерційними операціями, кредитами та рухом капіталу між країнами, включаючи розрахунки з будівництва об'єктів за кордоном та надання різної допомоги.

Міжнародні розрахунки здійснюються у відповідній валюті, обумовленій міжнародними контрактами (угодами), за допомогою банків безготівковим способом на підставі кореспондентських відносин і ведення кредитними установами кореспондентських рахунків.

Для цього банки використовують свої закордонні філії, відділення і кореспондентські відносини з іноземними банками, які супроводжуються відкриттям кореспондентських рахунків

Характер міжнародних валютних розрахунків визначається міжнародними правилами, валютним законодавством, банківською практикою, звичаями та ін. Кореспондентські відносини визначають порядок розрахунків, розмір комісії, методи поновлення використаних коштів та ін.

Для страхування валютних ризиків, що виникають у міжнародних розрахунках, використовують вироблені світовою практикою і звичаями захисні обумовлення (застереження).

Міжнародні валютні розрахунки мають переважно документальний характер, здійснюються практикою товаророзпорядчих та інших документів й регулюються міжнародними правовими нормами, що мають тенденцію до уніфікації внаслідок інтернаціоналізації господарських зв'язків. Вирішальне значення у міжнародних розрахунках мають валютно-фінансові умови, що складаються з семи основних елементів: валюти ціни, валюти платежу, умов платежу, способів платежу, засобів платежу, форми розрахунків та методів розрахунків (включаючи організації, що обслуговують міжнародні розрахунки).

^ 2.4.2. Валюта ціни


Валютою ціни є валюта, в якій виражена ціна товару за укладеним зовнішньоторговельним договором (контрактом) або сума наданого міжнародного кредиту (позички). Важливість цієї валютно-фінансової умови полягає в тому, що при визначенні валюти ціни виявляються протилежні прагнення учасників зовнішньоторговельної угоди. Експортери, щоб уникнути можливих валютних втрат зацікавлені у стійкій валюті ціни, а імпортери, навпаки, зацікавлені у валюті ціни, яка має схильність до зниження курсу.


^ 2.4.3. Валюта платежу


Валютою платежу називають валюту, в якій за згодою сторін зовнішньоекономічної угоди, здійснюють фактичні розрахунки (платежі) за товари, послуги або повернення міжнародного кредиту (позички), боргу. Як правило, валюта платежу збігається з валютою визначеною в договорі (контракті). Проте мають місце і їх не збігання. Щоб запобігти цьому до зовнішньоекономічного контракту вносяться відповідні валютні застереження, що передбачають здійснення перерахунку валюти угоди у валюту платежу згідно з визначеним курсом. Переважно таке явище має місце при кліринговій формі розрахунків, застосуванні розрахункових одиниць або при вираженні договірних (контрактних) цін в інших валютах.


^ 2.4.4. Умови платежу


Під умовами платежу розуміють спосіб і порядок здійснення фінансових розрахунків (платежів) і гарантії виконання сторонами взаємних міжнародних платіжних зобов'язань. В сучасних умовах зовнішньоекономічної діяльності використовуються такі умови платежу:

• Готівкові та безготівкові платежі:

- готівкові платежі — це перш за все, виплата заробітної плати іноземним громадянам, що працюють на контрактній основі.

в Україні, платежі громадян України за куплені за кордоном товари та надані їм послуги;

• безготівкові платежі — це платежі, що здійснюються за допомогою банків та інших кредитних установ шляхом переказу коштів з розрахункового рахунку одного підприємства іншому або однієї особи іншій.

• Платежі з відстрочкою — це платежі, яким надана короткотермінова, середньотермінова чи інша відстрочка платежів згідно із зовнішньоекономічними договорами в (контрактів) та міжурядових угод.

• Платежі на умовах кредиту — передбачають, що покупці сплачують суму, обумовлену договором через певний час після поставки товару.

• Кредит з опціоном негайного платежу — альтернативна форма платіжних умов, за якої імпортер, використавши право відстрочки платежу за куплений товар, позбавляється цінової знижки, що надається за його негайної оплати.

• Клірингові розрахунки — система безготівкових розрахунків за товари, послуги, цінні папери, що базуються на заліку взаємних вимог і зобов'язань.

• Валютні застереження — умова в міжнародних кредитних та платіжних угодах і контрактах, що передбачає страхування кредитора або експортера від ризику знецінення валюти платежу. З метою валютного застереження (тобто страхування валютного ризику) можуть бути використані різні методи, але найпоширенішими із них є — валюта країни одного із партнерів, валюта третьої країни, мультивалютне застереження і хеджування.

Особливість мультивалютного застереження у зовнішній торгівлі полягає в тому, що як валютне застереження береться не одна, а декілька валют, об'єднаних разом у так званому «кошику» валют. Валютний «кошик» — це набір певної кількості різних національних валют, нерідко зі встановленою часткою кожної з них у загальній величині кошику, що використовується для котирування іноземної чи національної валюти при визначенні валютного курсу. Набір таких валют переважно визначається виходячи з характеру торгівлі даної країни з зовнішньоторговими партнерами та її роллю у світогосподарських відносинах. Такий «кошик» виконує функцію умовних чи облікових валютних одиниць. Прикладом подібного валютного «кошику» може служити умовна розрахункова одиниця Міжнародного валютного фонду МВК.

Спеціальне право запозичення). СПЗ (спеціальне право запозичення) — це безготівкові гроші у вигляді запису на спеціальних рахунках у МВФ.

СПЗ є резервною валютою, як додаток до існуючих доларових резервів і визначається на основі середньозваженої вартості валют п'яти найбільших країн-членів МВФ: США, Великобританії, Німеччини, Франції, Японії. Кожна національна валюта має в кошику свою питому вагу, яка станом на жовтень 1998 р. Становила: американський долар — 39%, німецька марка — 21%, японська єна — 18%, англійський фунт — 11%, французький франк — 11%. Курс СПЗ розраховують щоденно як середньозважену величину.

Використовуючи СПЗ як мультивалютну поправку, ціну в договорі встановлюють у відповідній погодженій конвертованій валюті беручи до уваги її вартість у СПЗ на дату укладання угоди. Платежі здійснюються у визначеній договором валюті згідно з курсом до СПЗ на дату розрахунку, при цьому сума платежу перераховується з огляду на те, щоб еквівалент ціни в ній зберігався.

З першого січня 1999 року в Європі запроваджена нова грошова одиниця ЕІЛЮ, її вартість визначає середньозважений валютний «кошик» країн, що входять у Європейський союз. Використання її в міжнародних розрахунках також направлене на страхування учасників ЗЕД від знецінення валюти платежу.

Важливим методом страхування від можливих валютних втрат через різкі коливання курсів валют та їх інфляцію є метод хеджування, тобто метод укладення поряд з основною угодою до­поміжної ф'ючерсної угоди на купівлю в постачальників певного товару «на термін» (мова йде про пізніший термін ніж за основним контрактом. Внаслідок чого будь-яка зміна ціни приносить продавцям і покупцям збитки від одного товару і вигоду від іншого.

Хеджування зумовлено несприятливими для продавців або покупців змінами ринкових цін на товари в майбутньому порівняно з теперішніми, тобто такими, що існували при укладанні угоди. На практиці використовують декілька видів хеджування — арбітражне, випереджаюче, купівлею, продажем, селективне, чисте або звичайне.

Хеджування арбітражне — враховує витрати на зберігання і є вигідним завдяки очікуваній позитивній зміні співвідношення цін на реальний товар біржових котирувань за різними термінами поставки товару.

Хеджування випереджаюче — полягає у купівлі чи продажі ф'ючерсного контракту до закінчення угоди з реальним товаром.

Хеджування купівлею — операція, що здійснюється на ринку через купівлю ф'ючерсного контракту особою, яка продає реальний товар на ринку. Якщо ціна на цей (реальний) товар знизиться, то ф'ючерсний контракт стане дорожчим від ціни купівлі, що дасть змогу компенсувати втрати від продажу реального товару.

Хеджування продажем — операція, що передбачає продаж ф'ючерсного контракту особою, яка купує реальний товар на ринку.

Хеджування селективне — угода на продаж-купівлю реального товару на ф'ючерсному ринку, що здійснюються не одночасно і не на однакову кількість товару.

Хеджування чисте або звичайне — полягає у балансуванні протилежними зобов'язаннями на ринку окремого товару та ф'ючерсному ринку і використовується з метою зниження цінових ризиків.

Фінансові гарантії — гарантія авторитетного банку (у формі гарантійного листа, аваля на векселі) за виконання клієнтом або іншою особою грошових та інших зобов'язань. У разі не виконання цих зобов'язань, банк який видав гарантію несе відпо­відальність за борги позичальників в межах обумовленої гарантії.

^ 2.4.5. Способи платежу


Способи платежу, як правило, залежать від механізму оплати товару стосовно до моменту його фактичної доставки. В сучасних зовнішньоторговельних операціях використовуються такі способи платежу — готівкою, авансовий та платіж у кредит.

- Платіж готівкою у міжнародному платіжному обороті не означає, що розрахунки проводяться наявними грошовими знаками (банкнотами), навпаки, вони в розрахунках тут практично не використовуються. Під поняттям «платіж готівкою» в міжнародних розрахунках розуміють як платіж, що відрізняється від авансового або платежу в кредит. Готівковий платіж означає швидкий розрахунок між продавцем і покупцем, відповідно до обумовлених сторонами в міжнародному договорі форм розрахунків і проводиться при умові дотримання таких вимог:

а) імпортер отримав повідомлення про готовність товару до відвантаження;

б) імпортер має телеграфне повідомлення про закінчення навантажування;

в) імпортер отримав комплект документів, обумовлених контрактом для здійснення розрахунків за товар, що знаходиться в дорозі;

г) імпортер отримав комплект документів і право відстрочки платежу на кілька годин чи днів, якщо перед цим імпортер надав банківську гарантію, що він здійснить оплату до /або після прийому товару.

Цілком природно, що для експортера найвигіднішою буде перша умова, а для імпортера — остання. Платіж готівкою здійснюється через банк угодами типу «спот» до чи після передачі продавцем товаророзпорядчих документів або самого товару покупцю.

Стосовно купівлі валюти — банківська угода «спот» передбачає поставку валюти на другий робочий день, тобто — «сьогодні на післязавтра». Купівля-продаж валюти на умовах «спот» означає, що курс валюти фіксується на день купівлі-продажу, а її поставка здійснюється на другий робочий (банківський) день без урахування дня продажу, наприклад — вівторок — на четвер. Слід відмітити, що сьогодні на міжбанківському валютному ринку валютні операції «спот» становлять понад 60%. Основна їх мета — повне забезпечення потреб клієнтів, що обслуговуються банками, в іноземній валюті, а також конверсія іноземних валют та отримання банківськими установами винагороди (доходу) від різниці валютних курсів. Існують і інші умови, наприклад — «тод», «том», «СВОП» і т.п.

Угода «тод», означає поставку валюти сьогодні, тобто на протязі поточного робочого дня — «сьогодні на сьогодні».

Угода «том» (від англ. — завтра), означає поставку ва­люти наступного робочого дня, тобто — «сьогодні на завтра».

Угода «СВОП», операція з обміну фіксованих валютних курсів на плаваючі, тобто поєднує купівлю — продаж валюти на умовах «спот» із одночасним продажем (або купівлею) тієї самої валюти на певний термін на умовах «форвард» — форвардний контракт, за яким кожна сторона погоджується доставити у визначений момент у майбутньому визначену суму валюти в обмін на іншу валюту відповідно до раніше обумовленого курсу), тобто здійснюється комбінація двох протилежних конверсійних угод на одинакові суми, але з різними датами валютування.

Основною метою валютних свопів є:

- забезпечення фінансування в іноземній валюті довгострокових зобов'язань;

- хеджування довгострокового валютного ризику;

- зміна валюти на вимогу інвестора при надходженні доходів від інвестицій;

- забезпечення конвертації експортного капіталу в іншу валюту. В залежності від умов валютних операцій свопи діляться на види:

а) ванільні — стандартні, укладені між двома партнерами без будь-яких умов;

б) амортизуючі — укладені між двома партнерами і, обумовлена сума яких рівномірно зменшується з наближенням дати закінчення угоди;

в) зростаючі — укладені між двома партнерами і обумовлена су­ма яких рівномірно збільшується з наближенням дати закінчення угоди;

г) структуровані свопи — в яких бере участь декілька сторін і валют;

д) активні свопи — свопи, що змінюють існуючий тип відсоткової ставки активу на іншу, наприклад, фіксовану ставку на плаваючу;

е) пасивні — змінюють існуючі процентні ставки зобов'язань на інші;

є) форвардні — укладені сьогодні, але дія їх розпочнеться через певний час;

ж) свопціон — комбінація свопу й оиціону.

Авансовий платіж передбачає виплату покупцем продавцю, обумовленої зовнішньоторговельним контрактом суми грошей до передачі йому товаророзпорядчих документів або самого товару у власність. Він здійснюється під час виконання замовлення або до його виконання, в обумовлений договором термін. Авансовий платіж має велике значення як для продавця, так і покупця оскільки виконує дві важливі функції. З однієї сторони покупець як імпортер авансом кредитує продавця (експортера), з іншої — забезпечує виконання договірних зобов'язань продавцем, так як отримує певні переваги на першочергову поставку товару в порівнянні з іншими покупцями.

У свою чергу, в разі відмови покупця прийняти поставлений товар згідно з договором, продавець може використати цей аванс для відшкодування своїх збитків. Аванс може мати грошову і товарну форму. Розмір авансу в грошовій формі визначається у відсотках до вартості контрактного замовлення і залежить від ряду чинників — характеру та новизни товару, його вартості, строку виготовлення та ін. Проте найчастіше він складає 15-20 відсотків вартості замовлення і як правило, його виплата здійснюється після підписання угоди.

Звичайно покупець, перш ніж зробити авансовий платіж домовляється з продавцем про банківські гарантії на випадок невиконання умов замовлення експортером, або в зовнішньоторговому контракті відображається захисне застереження типу, що в разі невиконання експортером своїх договірних зобов'язань, аванс повертається імпортеру в повному розмірі. Слід відзначити, що в зовнішній торгівлі авансові платежі надаються переважно солідним фірмам, котрі добре себе зарекомендували як постачаль­ники товарів. Також аванси надаються на товари тривалого строку виготовлення чи такі, що виробляються за індивідуальними специфікаціями. При поставках дефіцитних товарів, коли авансовий платіж є запорукою того, що товар буде поставлений саме цьому покупцю.

Аванс у товарній формі передбачає надання замовником (покупцем, імпортером) необхідної сировини і комплектуючих матеріалів (давальна сировина) для виготовлення замовлення.

Платіж у кредит передбачає, що імпортер сплачує експортеру обумовлену в міжнародному договорі купівлі-продажу певного товару суму грошей не відразу, а через деякий час після його поставки. Кредит, що надається продавцем для покупця має назву комерційного (товарного) кредиту, або фірмового (товарного) кредиту, оскільки одна фірма надає кредит іншій. Максимальна величина кредиту, яку надає продавець як правило, не перевищує 10 відсотків вартості капіталу покупця. Для її визначення продавець повинен зробити моніторинг фінансового стану покупця. Досвід міжнародної торгівлі засвідчує, що комерційний (фірмовий) кредит надається не на всю вартість товарів контракту, а лише на 80-85 відсотків. Решту — (20-15%) покупець сплачує авансом, що дає можливість продавцю відшкодувати свої витрати в разі, якщо покупець не виконає свої договірні обов'язки. За користування комерційним кредитом покупець сплачує продавцю певний відсоток, тому в контракті сторони обумовлюють вартість кредиту, виражену у процентах річних, термін його використання, строк погашення та пільговий період, на протязі якого не береться плата за кредит. Щоб уникнути моментів недовіри в ділових стосунках між партнерами та можливих ускладнень в ході міжнародних розрахунків, сторони також обумовлюють у договорі питання гарантії (договірні та платіжні) і основні способи запобігання неплатежу чи його затримки. Слід підкреслити, що відповідно до загальних правил зовнішньої торгівлі договірні гарантії захищають інтереси по­купця, а платіжні — інтереси продавця.

Захисними застереженнями від неплатежів виступають гарантійні листи першокласних банків, підтверджені (резервні) акредитиви першокласних банків, векселі, банківський акцепт, аваль векселів, чеків та інше.

За терміном користування комерційні (товарні) кредити поділяються на довгострокові (5-10 і більше років), середньострокові (1-5 років) та коротко строкові — до одного року.


^ 2.4.6. Форми розрахунків


2.5. Валютні операції


Валютні операції — це операції купівлі продажу валютних цінностей (національна валюта, іноземна валюта, платіжні документи та цінні папери, виражені у валюті України та іноземній і монетарних металах), які здійснюють центральні комерційні банки. Валютні операції включають — конверсійні операції, залучення та розміщення валютних ресурсів, міжнародні розрахунки (платежі), неторгові операції, відкриття та ведення валютних рахунків а в іноземній валюті, кореспондентські відносини з іноземними банками, та інші операції.


^ 2.5.1. Конверсійні операції


Конверсійні операції — це угоди агентів валютного ринку з купівлі-продажу обумовленої валюти даної країни на іноземну за узгодженим курсом на визначену дату. Конверсійні операції поділяються на угоди з негайною поставкою валюти, термінові угоди, угоди своп.

^ Угоди з негайною поставкою — передбачають купівлю-продаж валюти на умовах її поставки банками-контрагентами (з відповідною датою валютування сьогодні або через 1-2 дні) з дня укладання договору і включають угоди — «тод», «том», «спот.» Відповідно з датою валютування (узгодженою сторонами дати поставки коштів на рахунок покупця) угода «тод» (сьогодні на сьогодні) — передбачає поставку валюти негайно (в день підписання угоди); угода «том»(завтра) — передбачає поставку валюти покупцю на другий день після підписання угоди (сьогодні на завтра); угода «спот» — передбачає поставку валюти покупцю на другий день після укладання угоди (сьогодні на післязавтра), наприклад, з вівторка на четвер.

Основною метою угод з негайною поставкою є забезпечення потреб клієнтів банків в іноземній валюті, обмін коштів з однієї валюти в іншу та здійснення спекулятивних операцій (валютна спекуляція — це купівля-продаж валюти з метою отримання доходу при зміні обмінного курсу).

Характерною особливістю угод з негайною поставкою є виникнення специфічного кредитного ризику — делькредере (від італ.— на віру, додаткова угода до комісійного договору, згідно з якою комісіонер за окрему винагороду бере на себе відповідальність перед комітентом (доручителем) за виконання договору третьою особою), відсутність твердих умов поточного продажу валюти, а також появою короткострокових конверсійних операцій.

Угоди з негайною поставкою валюти передбачають використання таких економічних термінів і понять як валютний курс (пропорція обміну валюти однієї країни на валюту другої); курс продавця (курс за яким банк продає валюту) та курс покупця (курс за яким банк-резидент купує іноземну валюту за національну); спот-курс — обмінний курс купівлі-продажу валюти без попередньої угоди для здійснення майбутньої її купівлі-продажу; крос-курс — співвідношення між двома валютами через їх курс до третьої валю­ти; котирування — фіксація курсу національної валюти в іноземній валюті; фіксинг (встановлювати) — котирування, що здійснюється шляхом зіставлення попиту та пропозиції з кожної валюти; маржа — різниця між курсами продавця і покупця; валютна позиція — залишки коштів в іноземних валютах, що формують активи й пасиви продавця і покупця, а звідси і ризик отримання додаткових прибутків та збитків у разі зміни обмінних курсів валют.

• Термінові угоди включають — форвардні, ф'ючерсні та опціонні угоди. Під форвардними угодами (від. англ. — передній) — розуміють угоди з обміну валют за раніше обумовленим курсом, що укладаються сьогодні, але дата валютування (тобто виконання контракту) відбудеться у майбутньому, тобто термін виконання яких перевищує два робочі дні і становить, як правило, від одного до шести місяців.

Ф'ючерсні угоди (від англ. — угода про покупку чи продаж валюти в майбутньому в оговорений термін) — це угоди, що укладаються на поставку товарів чи іноземної валюти у визначений час (термін) у майбутньому з фіксацією цін на момент виконання зобов'язання сторонами контракту. Фактично продається лише обіцянка майбутньої поставки, а тривалість цього терміну встановлюється біржею.

Опціонні угоди (від лат. — вільний вибір, валютний опціон дає право, а не обов'язок на придбання чи продаж валюти згідно з угодою) — це двосторонні угоди про передачу прав (для покупця) і зобов'язання (для продавця) купити чи продати визначений актив за фіксованим курсом в узгоджену дату або термін. Стосовно валюти, опціон валютний — це контракт на право купити або продати протягом певного терміну за договірною ціною лот валюти або право вибору альтернативних валютних умов контракту.

В законі України «Про оподаткування прибутку підприємств» опціон визначається як документ, що засвідчує «право придбати (продати) кошти на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією ціни на час укладання такого опціона або на час такого придбання за рішенням сторін контракту» [6]. Також обумовлено, що продавець опціону несе безумовне і безвідкличне зобов'язання щодо продажу коштів на умовах укладеного опціону. Покупцеві ж крім того надано право на відмову від виконання опціону у будь-який момент. Опціонні угоди укладаються на купівлю-продаж товарів, цінних паперів, валюти.

Валютні опціони діляться на три типи — колл, пут, пут-колл.

опціон колл — право придбання валюти за фіксованим курсом у встановлену дату валютування.

опціон пут — право продавати певну суму валюти за фіксованим курсом у встановлену дату виконання угоди.

опціон пут-колл — право продавати чи купувати певну суму валюти за фіксованим курсом у встановлену дату, але без права здійснювати такі операції одночасно (купувати і про­давати).

• Угоди «СВОП» (від англ. — торгово-фінансова обмінна операція, у якій укладання угоди про купівлю (продаж) цінних паперів, валюти супроводжується укладанням контр-угоди, угоди про зворотний продаж (купівлю) того ж товару у визначений термін. Угоди «СВОП» це комбінація двох протилежних конверсійних операцій (купівлі й продажу) на однакову суму з однією датою укладання проте різними датами валютування.

Основною метою угод типу «СВОП» є забезпечення фінансування в іноземній валюті довгострокових зобов'язань, хеджування довгострокового валютного ризику, здійснення конвертації експортного капіталу в іншу валюту та на доручення інвестора зміна валюти, в якій надходять прибутки від інвестицій.


^ 2.5.2. Залучення та розміщення валютних ресурсів


Залучення та розміщення валютних ресурсів — здійснюється за допомогою різних фінансових операцій, із яких найголовнішими є — кредитні, депозитні, лізингові, форфейтингові, з цінними паперами та факторингові.

• Кредитні операції (від лат. — позика, борг) — це операції з надання позики в грошовій чи товарній формі на умовах повернення в певний час з виплатою відсотка. У зовнішньоекономічній діяльності кредитні операції виконують три важливі функції:

- здійснюють перерозподіл фінансових ресурсів між суб'єктами ЗЕД;

- регулюють процес накопичення в межах світового господарства;

- прискорюють процеси реалізації товарів, послуг, інтелектуальної власності, створюючи тим самим сприятливі умови для розширеного відтворення.

Практика міжнародних економічних відносин використовує різні форми і види кредитів та механізми кредитування.

За формою надання кредити поділяють на державні, приватні та міждержавні.

За терміном користування кредити поділяють на короткострокові (до 1 року), середньострокові (1-5) та довгострокові (5-10 років).

В залежності від способу надання кредити поділяють на готівкові (валюту зараховують безготівковим способом з одного банківського рахунка на інший), акцептні (надані банком у формі акцепту тратти, що виставляються на банк експортером або імпортером) та консорціумні (синдиковані, такі що надані одному позичальнику двома і більше кредиторами, тобто синдикатами (консорціумами) банків.

За призначенням виділяють фінансовий (банківський) та комерційний (фірмовий кредит), що займають найбільшу питому вагу з усіх форм кредиту.

Фінансовий та комерційний кредити, обумовлені певними їх видами. Наприклад, фінансовий (банківський) кредит має такі види:

а) експортний (видається банком країни-експортера банку країни-імпортера або безпосередньо імпортеру);

б) кредит покупцю (банк продавця кредитує не національного експортера, а іноземного покупця);

в) фінансовий (не пов'язаний з товарними поставками і дозво­ляє закуповувати товар на будь-якому ринку);

г) акцептний (кредит у формі акцепту тратт, тобто експортер домовляється з імпортером, що платіж буде проведений через банк шляхом акцепту тратти виставленої експортером);

д) акцептно-рамбурсний кредит — різновид акцептного кредиту, який надає банк експортера банку імпортера для своєчасних розрахунків.

В зовнішній торгівлі значного поширення набув і комерційний кредит, що безпосередньо пов'язаний із зовнішньою торгівлею та наданням послуг і виступає в таких видах;

а) фірмовий (комерційний) кредит — кредит, що надається експортером імпортеру у формі відстрочки платежу;

б) вексельний — оформляється шляхом виставлення тратти на імпортера, який акцептує її після одержання товаророзпорядчих і платіжних документів;

в) облік векселя — купівля векселя банком до настання терміну оплати за ним тобто вексель, пред'явлений до обліку в банк, негай­но ним оплачується (векселетримач отримує кредит від банку);

г) обліковий кредит — надається банком векселетримачеві шляхом купівлі векселя до настання строку платежу за ним;

д) кредит за відкритим рахунком — кредит, що надається в розрахунках між постійними партнерами, що здійснюють багаторазові операції з купівлі-продажу однорідних товарів;

е) факторинговий кредит — надається банками або їх дочірніми фірмами (фактор-фірмами), дрібним і середнім фірмам шляхом ви­купу платіжних вимог;

є) форфейтинговий кредит — форма кредитування банком чи фінансовою компанією експорту шляхом купівлі ними векселів та інших боргових вимог без обернення на продавця;

ж) овердрафт — особлива форма надання банком короткострокового кредиту особливим клієнтам, як правило, найбільш платоспроможним.

На обсяг міжнародного кредиту впливає велика кількість чинників, і перш за все — платіжний баланс, розмір позичкового відсотка, вид валюти, рівень кредитної окупності, валютний курс та ін.

^ Депозитні операції (від лат. — річ віддана на зберігання), операції із залучення грошових коштів фізичних та юридичних осіб на вклади (на визначені строки або до запитання), за які банки виплачують вкладникам певний відсоток. Дата розміщення (залучення) депозиту має назву — дата валютування, а дата повернення — закінченням депозиту. На практиці використовуються депозити таких видів — строкові (від 3 до 12 і більше місяців), на фіксовані терміни (тиждень, місяць, рік), короткострокові (одноденні), онкольні (до запитання або на невизначений термін) та інші.

^ Лізингові операції (від англ. — оренда) — це довгострокова оренда матеріальних цінностей придбаних лізингодавцем для орендатора з метою їх виробничого використання при збереженні права власності на них за лізингодавцем, а також — специфічна форма фінансування вкладень в основні фонди за допомогою лізингової компанії, що купує майно для третіх осіб та передає його в довгострокову оренду.

Згідно із Законом України «Про лізинг» під лізингом розуміється «підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингооднржувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів» [29].

Залежно від форми здійснення лізинг може бути зворотним, пайовим і міжнародним:

а) зворотний лізинг — це договір лізингу, який передбачає набуття лізингодавцем майна у власника і передачу цього майна йому у лізинг;

б) пайовий лізинг — це здійснення лізингу за участю суб'єктів лізингу на основі укладення багатостороннього договору та залучення одного або декількох кредиторів, які беруть участь у здійсненні лізингу, інвестуючи свої кошти. При цьому сума інвестованих кредиторами коштів не може становити більше 80 відсотків вартості набутого для лізингу майна;

в) міжнародний лізинг — це договір лізингу, що здійснюється суб'єктами лізингу, які перебувають пі юрисдикцією різних держав, або в разі якщо майно чи платежі перетинають державні кордони. Розрізняють міжнародний лізинг — прямий експортний, прямий імпортний та транзитний (непрямий).

^ Основними видами лізингу є — фінансовий та оперативний.

1. фінансовий лізинг — це договір лізингу, в результаті укладання якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця об'єкт лізинга на строк, не менший строку, за який амортизується 60 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладання договору, а після закінчення договору лізингу майно переходить у власність лізингоодержувача або викуповується ним за залишковою вартістю;

2. оперативний лізинг — це договір лізингу, в результаті укладання якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує у платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, менший строку, за який амортизується 90 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладання договору, а після закінчен­ня строку договору лізингу він може бути продовженим або майно повертається лізингодавцю і може бути повторно передане у користування іншому лізингоодержувачу за договором лізингу.

^ Форфейтингові операції (від фр. — відмова від прав) — це купівля експортних вимог банком (форфейтером) з виключенням права регресу на експортера (форфейтиста) у разі його не сплати. Він застосовується у фінансових операціях з метою швидкої реалізації довгострокових фінансових зобов'язань, в експортних операціях — для сприяння надходження готівки експортеру, який надав кредит іноземному покупцю. Механізм здійснення операцій форфейтингу полягає в тому, що експортер, виконавши свої договірні зобов'язання намагається інкасувати розрахункові документи імпортера шляхом їх продажу своєму банку з метою отримання суми платежу за контрактом. Такі операції вигідні для експортера, так як збільшують його ліквідність, страхують від кредитного ризику та ризиків зміни процентних ставок і валютних курсів та ін.

^ Операції з цінними паперами. Під цінними паперами розуміють документи, що засвідчують право володіння і довгострокові зобов'язання емітентів щодо виплати їхнім власникам доходів. Це, як правило, грошові й товарні документи, що засвідчують майнові права — облігації, векселі, чеки, депозити та інвестиційні сертифікати, акцепти, паї, ощадні бони, комерційні папери, коносаменти, варіанти (складські свідоцтва) та ін. Цінні товари купуються і продаються на відповідних ринках цінних паперів і т.п.

Значну кількість операцій з цінними паперами на фондових біржах здійснюють банки — купують цінні папери для інвестування (поповнення власного портфеля), здійснюють початкове розміщення нових випусків цінних паперів серед власників акцій (тримачів), купують і продають їх за дорученням клієнтів (обслуговують вторинний ринок цінних паперів), надають позики під цінні папери, за що отримують дивіденди і відсотки. Сучасними видами цінних паперів, що перебувають в обігу на фондових біржах є конвертовані акції, ф'ючерси, опціони та ін. Операції з цінними паперами мають велике практичне значення — вони сприяють трансформації дрібних капіталів і трудових заощаджень у великий капітал, перетворюють частину найманих працівників на часткових співвласників підприємств, сприяють формуванню народних підприємств, посиленню контролю великого капіталу над дрібним і середнім та ін.

^ Факторингові операції. Факторинг (від англ. — агент, посередник), одна з різновидів торгово-комісійних операцій банків, що поєднується з кредитуванням оборотного капіталу клієнтів і включає інкасування дебіторської заборгованості клієнтів, кредитування і гарантію від кредитних і валютних ризиків. В основі операцій факторингу лежить так зване дисконтування фактур (купівля фактор — компанією рахунків-фактур у клієнтів на умовах негайної оплати біля 80% вартості відфактурованих поставок і сплати частини, що залишилася, (за вирахуванням відсотка за кредит) у суворо обумовлені терміни незалежно від надходження виторгу від дебіторів. Такі операції здебільшого здійснюють дочірні компанії великих банків (фактор-фірми). Механізм їх здійснення полягає в тому, що клієнт, який продав дебіторську заборгованість, отримує від банку аванс у розмірі 70-90 відсотків суми боргу. Решту відсотків — 30-10 банк утримує як компенсацію ризику до погашення боргу. Після погашення боргу банк повертає решту суми клієнту за вирахуванням відсотка за кредит. Скидка за негайний платіж по рахун­ку (протягом 5-10 днів) складає у багатьох західних країнах близько. 3%.

Велика ефективність діяльності фактор-фірми полягає в тому, що всі вони належать великим банкам, які постійно обмінюються інформацією про фінансове положення всіх фірм в даній країні і навіть на міжнародній арені. Це примушує фірми, які сплачували свої рахунки з запізненням, сплачувати їх негайно при отриманні від фактор-фірми повідомлення, так як в іншому разі вони можуть потрапити в «чорний список» банків як ненадійний платник.


2.6. Кредитування


2.7. Оподаткування


2.8. Страхування

  1   2   3



Скачать файл (69.9 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации