Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Лекции - Державне регулювання економіки - файл 1.doc


Лекции - Державне регулювання економіки
скачать (590 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc590kb.13.12.2011 07:30скачать

содержание

1.doc

1   2   3   4   5
^

Антициклічна політика спрямована на підтримку стабільного економічного зростання та мінімізацію негативних наслідків фаз економічних циклів.


Структурна політика передбачає формування сучасної і ефективної структури економіки, стимулювання структурної перебудови національної економіки України.

Амортизаційна політика направлена насамперед на нагромадження капіталу.

Державна інвестиційна політика направлена на регулювання капіталовкладень з метою структурної перебудови виробництва, її технічної і технологічної модернізації.

Наукова-технічна та інноваційна політика держави направлена на розвиток науки і техніки та впровадження досягнень НТП в життя.

Фіскальна політика визначає джерела формування податкової та бюджетної системи.

Кредитно-грошова політика передбачає забезпечення економіки країни необхідною кількістю грошей, регулювання грошового та кредитного ринків.

Цінова політика – вплив держави на ціни та ціноутворення, а також регулювання інфляційних процесів.

Зовнішньоекономічна політика охоплює різноманітні аспекти зовнішньоекономічної діяльності держави.

Конкурентна політика направлена на створення конкурентного середовища, захист добросовісної конкуренції, на антимонопольні заходи.

Регіональна політика направлена на збалансований та стабільний розвиток регіонів, виходячи з загально національних інтересів.

Екологічна політика - забезпечення екологічної рівноваги, охорону навколишнього середовища, створення безпечних умов життя.
Питання для контролю:

  1. Сутність ДРЕ.

  2. Назвіть моделі ДРЕ існуючі в світі.

  3. Що виступає об*єктами ДРЕ?

  4. Назвіть основні функції ДРЕ.

  5. Охаректиризуйте основні цілі ДРЕ.

Тема 2
Методи державного регулювання економіки


  1. Сучасні принципи державного регулювання економіки

  2. Основні форми впливу держави на соціально-економічний розвиток

  3. Методи державного регулювання економіки

  4. Система органів державної влади в Україні та їх функції в управлінні

Ключові поняття:

Принципи ДРЕ, економічні функції держави, форми ДРЕ, бюджетно-податкове регулювання, кредитно-грошове регулювання, адміністративно-економічне регулювання, цінове регулювання, методи ДРЕ, методи прямого впливу, методи непрямого впливу.

Держконтракти, держзамовлення, державне асигнування , держдотації, субвенції, трансферні платежі, субсидії , ліцензування , квотування, прямі витрати уряду, державні норми і стандарти.

Економічні методи, адміністративні методи, система органів державної влади, Міністерства, Державні комітети.
Ринковий механізм та державне регулювання є діалектичною єдністю, атрибутом змішаної економіки.

У стабільній економіці основним механізмом регулювання виступає ринковий механізм, а ДРЕ виконує допоміжну роль.

Основна задача ДРЕ – створення нормальних умов для функціонування ринку.

Державне та ринкове регулювання часто доповнюється функціонуванням інституту соціального партнерства, що дає можливість найкращим чином узгоджувати інтереси суб’єктів національної економіки.

Державне втручання в економіку має бути раціональним – надмірна активність держави може породжувати негативні тенденції і наслідки.

Це пов’язано з тим, що будь яке втручання держави в економіку передбачає:

  • певні адміністративні витрати (на утримання управлінського апарату)

  • існування так званих побічних ефектів – фіаско державного регулювання”

Виникнення побічних ефектів насамперед зумовлено тим, що ринок як органічний механізм, змінює умови взаємодії на даному ринці, ринкову кон’єктуру при будь-якому державному втручанні.

“Фіаско” державного регулювання обумовлено:

  1. неправильним застосуванням методів та інструментів ДРЕ (розмірів податків, кредитних ставок, мита)

  2. можливості помилок в прийняті управлінських рішень

  3. існування проблеми часових часів – ефекту запізнення в процесі постановки цілей, прийняття рішень, виборі інструментів регулювання.

  4. повноваження владних повноважень, використанням цього інструмента на користь вузького кола осіб.

Проаналізувавши світовий досвід можливо виділити загальні принципи державного регулювання економіки:

  1. принцип пріоритетності права над економікою

  2. постійне розширення органічно взаємопов’язаних форм державного регулювання

  3. поєднання національно-державного підходу та інтернаціонального досвіду державного регулювання в умовах реформування економіки

  4. принцип ефективності – державне регулювання має передбачати кінцевий економічний ефект

  5. принцип погодження інтересів – державне регулювання має виступати механізмом поєднанням інтересів різних суб’єктів економіки: загальнодержавних, регіональних. Групових (підприємців, робітників, споживачів)

  6. принцип стабільності – забезпечує необхідний вплив на економіку з метою вирівнювання підйомів і спадів ділового циклу, стримування безробіття, підтримку економічного розвитку

  7. принцип системності – обумовлений функціонуванням національної економіки як великої складної системи, що включає різні рівні і елементи. Передбачає комплексний, системний підхід до вирішення економічних, соціальних, екологічних, зовнішньоекономічних та інших проблем

  8. принцип цілеспрямованості – державне регулювання має спрямовуватися на вирішення конкретних цілей

  9. принцип адекватності – система державних регуляторів економіки та засоби їх застосування відображали реалії сучасного часу, а також оцінку загально політичної та економічної ситуації

  10. принцип наукової обґрунтованості – враховує вимоги об’єктивних економічних законів, а також сучасних досягнень економічної науки

  11. принци комплексності – необхідність використання державою всього арсеналу засобів та інструментів, що є в її розпорядженні.

Виходячи з вищеназваних принципів можливо виділити основні мінімальні функції держави:

  1. створення правової бази

  2. захисти конкуренції

  3. мінімізація негативних екстерна лій

  4. забезпечення економіки необхідною кількістю грошей

  5. розподіл і перерозподіл доходів

  6. виробництво суспільних товарів і благ

  7. захист національних економічних інтересів.

З метою виконання своїх функцій і завдань, держава використовує різні форми і методи впливу на економічні процеси.

В цілому форма – “спосіб організації та взаємодії елементів і процесів явища як між собою, так й із зовнішніми умовами”.

Форми ДРЕ – це загальні напрями регулювання соціально-економічних процесів, що відбуваються в країні.

До основних форм державного регулювання економіки належать:

1. бюджетно-податкове регулювання, що містить в собі:

  • визначення джерел надходження коштів у державну казну

  • формування системи оподаткування, визначення об’єктів та рівнів оподаткування

  • регулювання процесів формування витрат господарських суб’єктів через норми амортизації, відрахування в різноманітні фонди тощо

  • визначення статей державних витрат

  • регулювання дефіциту державного бюджету.

2. кредитно-грошове регулювання, що містить в собі діяльність держави, спрямовану на забезпечення економіки повноцінною і стабільною національною валютою та регулювання грошового обігу відповідно до потреб економіки. Здійснюється через:

  • емісію грошей

  • контроль за грошовим обігом та інфляцією

  • встановлення розміру облікової ставки

  • операції на відкритому ринку

  • встановлення розмірів офіціальних резервів

  • регулювання діяльності комерційних банків

  • валютне регулювання.

3. заходи адміністративно-економічного регулювання, що включають в себе:

  • демонополізацію економіки

  • роздержавлення, приватизацію

  • макроекономічне планування і регулювання

  • націоналізація (денаціоналізація)

  • формування системи економічних, екологічних, соціальних стандартів і нормування

  • ліцензування, квотування, контингування

  • регламентування зовнішньоекономічної діяльності

  • встановлення фіксованих цін

  • перерозподіл амортизаційних відрахувань

  • списання кредитної та податкової заборгованості.

4. цінове регулювання – вплив держави на ринкове ціноутворення за допомогою законодавчих. Адміністративних, судових заходів з метою здійснення кон’юнктурної та структурної політики, приборкання інфляції, стимулювання виробництва, посилення конкурентноздатності національної економіки.

До основних форм державного регулювання належать також комплексне (індикативне) планування, прогнозування розвитку народного господарства, реалізація національних і комплексних програм, система соціального захисту населення.

Державне регулювання економіки передбачає використання ряду методів.

Під методами державного регулювання економіки розуміють способи впливу держави в особі законодавчих та виконавчих органів на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор з метою створення умов для їх діяльності відповідно до національної економічної політики.

За засобами впливу на суб’єкти ринку методи державного регулювання поділяють на дві групи: прямо та непрямого (опосередкованого) впливу.

До методів прямого державного впливу належать такі:

  • держконтракти і держзамовлення – це договори між державою і суб’єктами господарювання на виготовлення певного товару чи виконання певного виду послуг з метою задоволення соціально-економічних потреб споживача, стимулювання виробництва дефіцитного товару у тому числі на експорт, стимулювання пріоритетних галузей і виробництва, впровадження нових технологій, виконання міжнародних угод

  • державне асигнування і дотації – це певні суми витрат, виділені із централізованих і децентралізованих джерел, фінансових ресурсів на покриття певних цілей.

Залежно від економічної ролі ці засоби державного впливу мають відповідні характеристики:

  1. субвенції – кошти, що виділяються з державного бюджету місцевим бюджетом

  2. трансфертні платежі – будь які прямі виплати з державного бюджету населенню або підприємствам, що здійснюються у вигляді субсидій, пенсій та допомоги на соціальні потреби, оплати відсотків за державний борг.

  3. субсидії – фінансова допомога, що надається населенню або госпрозрахунковим підприємствам і організаціям.

До прямих субсидій належать дотації, державні інвестиції, підтримка нових форм власності.

До непрямих субсидій належать пільгове оподаткування, політика прискореної амортизації, пільгове кредитування.

  1. державні дотації – кошти, що спрямовуються на відшкодування різниці в цінах, спричиненої державною політикою регулювання цін.

^ Ліцензування, квотування, контингентування.

Ліцензійною системою передбачається, що держава через уповноважене відомство видає дозвіл на здійснення зовнішньоекономічних операцій певним товарам, занесеними до списків ліцензування та експорту та імпорту. Ліцензування та квотування дає змогу раціональніше використати іноземну валюту, обмежувати експорт ринку продукції. Ліцензування полегшує вирівнювання торгівельного та платіжного балансу, особливо коли потрібно швидко зупинити зростання зовнішньо-торгівельного дефіциту, а також використовується для одержання зустрічних поставок (на умовах взаємності) і як засіб у відповідь на дискримінаційні дії країн – торгових партнерів.

^ Прямі витрати уряду

Встановлення фіксованих цін та тарифів – держава встановлює певний рівень цін на ті чи інші товари і тарифи на послуги

Встановлення державних стандартів і нормативів:

Соціальні стандарти – офіційно встановлені нормативи у сфері соціальних відносин (мінімальна зарплата, мінімальна пенсія, рівень прожиткового мінімуму, тривалість робочого дня, відпустки).

^ Харчові стандарти – встановлені державою вимоги до якості продукції.

Екологічні стандарти – вимагають норми безпечного викиду шкідливих речовин у повітря чи водостоки, рівень радіації тощо.

Методи непрямого (опосередкованого) впливу групуються переважно на товарно-грошових важелях. До цих методів належать:

  • оподаткування, рівень оподаткування і система податкових пільг

  • регулювання цін та рівня їх співвідношення.

Втручання держави у процес ціноутворення передбачає насамперед, спостереження за рівнем цін. Новою проблемою для України є забезпечення державною контролю щодо співвідношенням внутрішніх і світових цін. Важливе значення має контроль за рівнем цін на продукцію базових галузей.

  • плата за ресурси, відсоткові ставки за кредит і кредитні пільги

  • митне регулювання експорту, імпорту, валютного курсу та умов обміну валют

В залежності від інструментів державного регулювання, які застосовуються, методи ДРЕ поділяють на:

  • економічні – основні інструменти: ставки податків, облікова ставка, митні тарифи, норми амортизації

  • адміністративні – базуються на використанні сили державної влади. Це засоби заборони, дозволу чи примусу

Згідно зі ст..75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України.

Відповідно до ст.85 на Верховну Раду покладені наступні повноваження щодо вирішення питання соціально-економічного розвитку:

  • прийняття законів, постанов та інших законодавчих актів та контроль за їх виконанням

  • затвердження Державного бюджету України та внесення змін та доповнень до нього, контроль за виконанням Держбюджету

  • затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального розвитку, охорони довкілля

  • розгляд і прийняття щодо Програми діяльності Кабінету Міністрів України

  • оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації

  • затвердження переліку об'єктів права власності, що не підлягають приватизації.

Відповідно до ст..92 Конституції лише Верховній Раді надані повноваження в прийнятті законів щодо:

  1. засад використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, організації та експлуатації енергосистем, транспорту та зв’язку

  2. основ соціального захисту форм і видів пенсійного забезпечення, регулювання праці і зайнятості, екологічної безпеки

  3. правовий режим власності

  4. правових засад і гарантій підприємництва, правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання

  5. засад зовнішньоекономічної політики, митної справи.

Згідно зі ст..113 Конституції України вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України.

Згідно зі ст..116 Конституції за кабінетом Міністрів України закріплені наступні повноваження:

  1. забезпечення проведення цінової, фінансової, інвестиційної, податкової політики, політику у сфері праці і зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки та природокористування

  2. розроблення і здійснення загальнодержавної програми економічного, соціального і культурного розвитку України

  3. забезпечення рівних умов для різних форм власності, здійснення управління об’єктами державної власності відповідно до законів України

  4. розроблення проекту Державного бюджету України

  5. організація і здійснення зовнішньоекономічної політики, митної справи

  6. координування роботи міністерств інших органів виконавчої влади.

У структурі кабінету Міністрів України важливе місце посідає Міністерство економіки, основними функціями якого є:

  • безпосередня участь у реалізації соціально-економічної стратегії держави

  • визначення пріоритетів розвитку національної економіки

  • розробка програм соціально-економічного розвитку країни

  • участь у розробці соціальної, зовнішньоекономічної, фінансової, кредитної політики.

Згідно з указами Президента України від 15 грудня 1999 р. “Про систему центральних органів виконавчої влади”, “Про зміну у структурі центральних органів виконавчої влади” до системи органів виконавчої влади України входять міністерства, державні комітети (державні служби), центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

За законом України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997р. – місцеве самоврядування – це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

До органів місцевої (регіональної) влади й управління належать:

1. органи місцевого самоврядування

- рада народних депутатів відповідного рівня (обласні, міські, районні, селищні)

2. органи виконавчої влади на місцях

- держадміністрації відповідного рівня

Органи місцевої влади наділені всією повнотою державної влади на своїй території, є самостійними учасниками зовнішньоекономічних зв’язків, здійснюють розпорядження у користуванні природними ресурсами, управляють місцевим бюджетами
Питання для контролю:

  1. Назвіть основні принципи ДРЕ.

  2. Охаректеризуйте основні форми ДРЕ.

  3. Назвіть прямі методи ДРЕ.

  4. Що відносять до непрямих методів ДРЕ ?


Тема 3
Стратегія соціально-економічного розвитку країни.


  1. Основи макроекономічного прогнозування

  2. Наукові основи макроекономічного планування.

  3. Основні форми державного планування.

  4. Стратегічне планування та програмування соціально-економічного розвитку.


Ключові поняття:

Економічне прогнозування. Мікро та макропрогноз. Функції макропрогнозвування. Методи макропрогнозування. Макроекономічне планування. Системне планування. Аполітична та критична теорія планування. Мета, цілі, функції макропланування. Принцип макропланування. Об’єкти, суб’єкти та сфера макропланування. Стратегічне макроекономічне планування. Макроекономічне програмування.
У 90 роки 20ст. практика розроблення планів економічного та соціального розвитку дедалі більш трансформується в бік пристосування до нових умов. Орієнтація на ринкові умови на ринкові умови господарювання зумовлює необхідність перебудови системи планування та прогнозування відповідно до умов перехідної економіки.

Сподіваючись на ринкове саморегулювання Україна почала поступово відмовлятись від важелів планового впливу на економіку.

Світовий досвід свідчить, що жодна держава не мала можливості подолати кризу, не маючи сильної влади, не застосовуючи елементів планування. Програма реформ, виходу з кризи фактично є планом дій держави.

Розробка плану соціально-економічного розвитку країни будується насамперед на принципах макроекономічного прогнозування.

Прогноз – науково обґрунтоване передбачення можливого стану об’єкта у майбутньому, можливих шляхів і строків його досягнення.

Основними способами прогнозування є:

  1. експертний – шляхом опитування спеціалістів стосовно об’єкта прогнозування

  2. екстраполяції – збирання інформації про розвиток об’єкта у минулому і перенесення закономірностей цього розвитку на майбутнє

  3. моделювання – дослідження, що базуються на побудові моделей об’єкта відповідно до очікуваних та кінцевих результатів

Об’єктами макроекономічного планування – економічні, соціальні й науково-технічні народногосподарські процеси.

Сферою макроекономічного планування є державно-корпоративний сектор економіки.

Суб’єкти макроекономічного планування:

  • держава, як виразник загально державних інтересів і координатор господарської діяльності

  • великі акціонерні товариства (корпорації)

  • недержавні органи і організації (профспілки інші об'єднання й асоціації)

Стратегічною метою макроекономічного планування розвитку національної економіки – забезпечення економічного зростання відповідно до критеріїв конкурентноздатності й стабільного розвитку (економічного, екологічного. Соціального і технічного).

В системі розробки програм соціально-економічного розвитку макроекономічне планування виконує наступні функції:

  1. визначення цілей і пріоритетів розвитку національної економіки

  2. забезпечення найоптимальнішого варіанта розвитку національної економіки – у питаннях господарської діяльності нема потреби у важелях директивного управління.

В умовах становлення ринкових відносин інструментом реалізації економічної політики в Україні має бути система прогнозування, планування та розроблення програм, що містити прогнози, плани і програми. З теоретичних і практичних поглядів очевидно. Що лише план не може охопити все коло проблем. Які розв’язуються в межах економічної політики держави.

У багатогранній економіці України в перехідний період залишається ще чимало органів управління, між якими розподілено функції регулювання економіки. Отже, вони повинні мати відповідні інструменти реалізації цих функцій, щоб досягти поставлених державою цілей. Потрібні плани (програми) розвитку окремих галузей, господарських комплексів і регіонів.

Макроекономічне планування це –

  • свідома діяльність держави з метою досягнення бажаного стану національної економіки

  • розробка моделі досягнення бажаного і очікуваного стану національної економіки за умови одночасного визначення шляхів, способів і термінів забезпечення цього стану майбутнього розвитку національної економіки

  • цілеспрямованості прогнозування розвитку конкретного об’єкту і визначення тенденцій та закономірностей його розвитку для вирішення конкретних народногосподарських завдань

  • рентабельності – визначення вартості аналітичної підготовки, прогнозу та його результативності, врівноваження економії з ефективності, якості зі своєю частковістю.

Роль макроекономічного прогнозування виявляється через його функції:

- науковий аналіз розвитку національної економіки

  • оцінка можливих наслідків прийнятих рішень

  • оцінка об’єкта прогнозування на основі вибраних альтернатив

  • підготовка рекомендацій урядовим структурам для ухвалення оптимальних рішень.


В умовах, коли підприємствам надано як найширші свободи у використанні фондів, виборі номенклатури продукції, пошуку партнерів та в інших бажаних змін в його стані.
^ Макроекономічне прогнозування – виявлення та аналіз закономірностей і тенденцій розвитку національної економіки, передбачення змін у ньому і створення наукової бази для економічної політики та державного регулювання економіки.

Макроекономічне прогнозування базується на таких основних принципах:

  1. наукової обгрунтованності – передбачає, що прогнозування базується на системних знаннях про закономірності розвитку економіки, враховує реалії економічного. Політичного і соціального життя країни, вітчизняний та світовий досвід. А також використовує систему наукових знань та методик.

  2. системності – розглядає національну економіку з одного боку як єдиний об’єкт, а з іншого – як сукупність самостійних напрямків (блоків) прогнозування

  3. адекватності – прогноз як теоретична модель має достатньо повно і точно відображати реальні процеси національної економіки

  4. в багатоваріантності (альтернативності) – передбачає розробку не одного, а кількох (мінімум трьох варіантів)координація економічної діяльності суб’єкта

  5. гармонізація економічних інтересів суб'єктів господарювання.

Розроблення якісного плану потребує участі всіх ланок вертикальних і горизонтальних структур управлінської системи. В умовах переходу до ринку основна робота полягає в узгодженні галузевих і регіональних планів із загальнодержавними цілями та завданнями.

Одночасно з розробленням плану формується бюджет країни, який потрібно вчасно затвердити. У більшості країн бюджет розробляється більш детально і перебирає на себе багато функцій плану.

Макроекономічне планування базує на наступних принципах:

  1. оцінка сучасного рівня розвитку національної економіки

  2. визначення пріоритетів обумовлене обмеженістю ресурсів і необхідністю концентрації зусиль на вирішенні найважливіших проблем

  3. збалансованість – приведення у відповідність макроекономічних планових показників

  4. поєднання різних видів планування – перспективного, поточного, галузевого і територіального

  5. реалістичність – розробка конкретних механізмів реалізації планів

  6. орієнтація на світовий стандарт – врахування в процесі планування економічних, екологічних і соціальних

  7. адаптація – оперативне коригування планових Алдан у зв’яжу зі зміною умов і завдань соціально-економічного розвитку країни

  8. рівність – дотримання прав та врахування інтересів місцевого самоврядування і суб'єктів господарювання різних форм власності.

Національні, галузеві та регіональні програми є основним засобом реалізації державної політики, приоритетних напрямків соціально-економічного, екологічного, науково-технічного і національно-культурного розвитку України, концентрацію фінансових, матеріально-технічних та інших ресурсів і координацію діяльності підприємств, установ, організацій з метою розв’язання найважливіших загальнодержавних проблем.

Порядок розроблення прогнозів, планів і програм соціально-економічного розвитку України визначає уряд України.

До основних методів макроекономічного планування відносять:

  • метод системного аналізу – групується на теорії всеохоплюючого раціонального підходу і передбачає комплексний підхід до об’єкта планування: визначення потреб і можливостей, наявності ресурсів, наявність механізмів реалізації, вивчення варіантів планових рішень, обґрунтування планових завдань

  • балансовий метод – узгодження потреб і ресурсів як у масштабі суспільства так і за окремими складовими національної економіки, координація розвитку окремих виробництв, галузей, регіонів на основі розробки відповідних балансів.

Баланси є складовою державних планів (програм). У практиці використовують: матеріальні (баланси засобів виробництва, природних ресурсів), вартісні (зведений фінансовий баланс, грошових доходів і витрат суб’єктів різних рівнів), трудові (баланс трудових ресурсів, ринку праці), міжгалузеві, міжрегіональні.

  • нормативний метод – обґрунтування планових показників за допомогою науково обґрунтованих нормативів, що виражають ступінь економічної, екологічної чи соціальної ефективності виробництва (норми рентабельності, амортизації, ресурсо-місткості, викиду шкідливих речовин)

  • метод оптимізації планових рішень – пошук найефективнішого планового завдання на основі використання економіко-математичних моделей, методів математичного програмування

  • програмно-цільовий метод – розробка важливих програм вирішення найактуальніших соціальних, економічних, екологічних, науково-технічних, регіональних проблем розвитку суспільства.


Виділяють чотири форми державного планування: основні (директивне та індикативне) і проміжні (індирективне та регулятивне).

Директивне планування – спосіб управління економікою країни за допомогою розробки обов’язкових для виконання завдань щодо виробництва і розподілу продукції та послуг.

Таке планування ґрунтується на державній власності, а розроблені плани втілюють стратегію та пріоритети держави. Вони охоплюють всі сторони соціально-економічного життя суспільства, планові завдання є обов’язковими для виконання. Однією з основних рис такого плану є домінування субординованих відносин в економіці та використання адміністративних прямих методів ДРЕ.

Індирективне планування – має багато рис директивного планування але використовує не тільки адміністративні але й економічні важелі: процентні ставки, податки, валютні курси тощо. Цей тип планування є ефективніший, бо дає більше економічної свободи суб’єктам господарювання, але він не сумісний з ринковими відносинами.

Регулятивне планування відповідає змішаній економіці (передбачає рівну частку державної і приватної власності), ґрунтується на активному використанні ринкових методів. Головна функція координація діяльності суб'єктів економіки.

Індикативне планування – спосіб регулювання економічних процесів за допомогою постановки певних цілей, визначення пріоритетів розвитку національної економіки і застосування державних фінансових та інших стимулів для їх реалізації.

Цей тип планування базується на змішаній економіці. Планові документи окреслюють загальні контури майбутнього економічного розвитку (план-прогноз). Завдання мають орієнтований інформаційний характер, а головним завданням плану є координація діяльності суб'єктів господарювання.

Розвиток макроекономічного планування у розвинених країнах пройшов три етапи:

1-ий етап охоплює 40-50рр 20ст. На цьому етапі макроекономічне планування застосовується у Франції, Іспанії, Швеції, Норвегії та Нідерландах. Складаються програми і середньострокові плани-прогнози (на 5 років).

2-ий етап охоплює 60-70рр. До планування вдаються практично всі країни Західної Європи та Японія. Складання короткострокових планів пов’язують з держбюджетом (бюджетне планування), практикується середньострокове планування і вперше складаються довгострокові плани (на 15-20років), насамперед в Японії.

3-ій етап охоплює сер.70рр. – до сьогодення. Державне планування набуває рис стратегічного планування (цільового державного планування).
Розглянемо світовий досвід використання стратегічного планування в розвинених країнах світу.

Система планування у Франції – своєрідний продукт ринкової економіки. Разом з національним ринком вона пройшла ряд етапів. Так в післявоєнні роки застосовувалося досить сильне втручання в економіку органів управління. Необхідність швидкої відбудови та наявність великого державного сектору зумовила використання жорстких директивних планів. Так перший план, який було прийнято у Франції в 1945р визначив обсяги виробництва сталі, електроенергії, установив ціни на усі вироби і систему контролю за ними, курс франка тощо.

Наприкінці 60 років у Франції перейшли до індикативного планування. Індикативний план не має директивного значення хоч і приймається Національною асамблеєю (парламентом).

Поряд з широким використанням у плануванні механізму мотивації праці виробників держава постає також безпосереднім замовником робіт та послуг. Враховуючи, що ринок не розв’язує проблеми соціального захисту населення, не забезпечує проведення фундаментальних пріоритетних наукових досліджень, бере вкрай обмежену участь у створенні інфраструктури й розвитку громадського транспорту, держава використовує механізм видачі виробникам спеціальних державних замовлень, які мають для підприємств і фірм пріоритетний характер, оскільки в умовах жорсткої конкуренції на ринку забезпечує постійність капіталовкладень.

Індикативний план має велике значення і для територій. Ухвалений парламентом він є орієнтиром для укладення договорів з регіонами.

У Франції стратегічні плани (а також поточні прогнози) формує генеральний комісаріат із планування. Котрий підпорядкований безпосередньо прем’єр міністрові. Його робота передбачає глибокий багато аспектний аналіз господарських процесів як у країні, так і за її межами. Для цього комісаріат отримує необхідну інформацію.

Приватні підприємства не зобов’язані надавати будь-які відомості органам управління, крім тих. Що містяться в деклараціях про доходи: товарообіг, інвестиції. Але зацікавлені в отриманні державних замовлень та податкових і кредитних пільг надають комісаріату так звані повідомлення про наміри з прогнозами щодо розвитку виробництва (при цьому комісаріат має дотримуватись державної таємниці). Для державних підприємств немає обмежень щодо отримання інформації.

ФРН – класична країна з соціальним ринковим господарством. Статистика ФРН ураховує лише ті сфери економіки, де рівень державного регулювання найвищий і лишає поза увагою галузі, де низький рівень державного регулювання або вони регулюються опосередковано.

Ринково-організаційне регулювання є зовнішнім галузевим втручанням у промисловість і свободу договорів, що здійснюється з причини відмови окремих галузей від загальних принципів ринкового порядку. Практика ФРН показує, що ринково-організаційне регулювання є також формою макрополітики.

Особливість системи управління японською економікою порівняно з США та європейськими розвиненими країнами полягає в найактивнішому втручанні держави у процеси економічного розвитку країни, створені чіткої системи державних органів і приватного сектору економіки.

Форми фінансово-кредитного впливу в Японії розглядають не як грошове забезпечення завчасно визначених планових витрат, а по суті становлять зміст своєрідного державного планування і прогнозування. Інструментом регулювання виступає не пряме планування, а використання державних фінансів і кредиту через запровадження відповідної бюджетної та кредитної політики.

На сучасному етапі, в умовах тривалого уповільнення темпів розвитку, основними напрямками економічної політики Японії є стабілізація економіки, перерозподіл доходу, надання суспільних товарів і коригуючи помилки ринку. З метою стабілізації економіки держава створює плани і прогнози щомісяця, для контролю уряд готує економічні доповіді, на підставі яких Агентство економічного планування приймає рішення щодо подальших дій.

Прогнози соціально-економічного розвитку України розробляються на довго, середньо, та короткострокову перспективу виходячи з аналізу демографічної ситуації, науково-технічного потенціалу, наявності природних ресурсів, нагромадження національного багатства, зовнішньоекономічного становища України. Прогнози виконують в кількох варіантах з урахуванням імовірного впливу внутрішніх і зовнішніх політичних, економічних, екологічних чинників, а також можливої зміни стратегії розвитку держави.

Органи законодавчої влади використовують результати прогнозів соціально-економічного розвитку України та прогнози конюктури ринку, приймаючи конкретні рішення в галузі економічної політики і розробляючи державні програми та індикативні плани.

Суть стратегічного макроекономічного планування – визначення основних пріоритетів розвитку національної економіки, головну роль у реалізації яких відіграє держава. Ці напрямки набувають статус цільових державних програм.

Макроекономічні програми класифікуються:

  1. за часом

  • короткострокові (1-2 роки)

  • середньострокові (до 5 років)

  • довгострокові (10-25 років)

  1. за характером (масштабом)

  • загальногосподарські – охоплюють проблеми національної економіки в цілому (національні плани, бюджет, інфляції)

  • програми обмеженого характеру (розвиток окремих галузей, підгалузей, регіонів, вираження конкретних державних проблем)

  1. за цілями

  • конюктурні – регулювання економічних процесів шляхом маніпулювання господарською конюктурою

  • структурні – зміна співвідношень між різними галузями, сферами національної економіки

  1. за об’єктами

  • економічні (фінансові, виробничі, зовнішньоекономічні)

  • соціальні (зайнятість, доходи, освіта, медицина)

  • науково технічні

  • екологічні

  • регіональні

Державні програми соціально-економічного розвитку України на довгострокову перспективу розробляються на 10-15 років, при цьому можливе коригування або продовження дії програм на 5 років.

На сучасному етапі в Україні діє урядова програма стратегічного розвитку “Україна – 2010”.

Державні програми соціально-економічного розвитку України на довгострокову перспективу розробляють на 3-5 років і щороку коригуються.

Уряд одночасно з проектом Державної програми подає до Верховної ради підсумки соціального і економічного розвитку України за період з початку поточного року, прогноз соціально-економічного розвитку на наступний рік. Проект Державного бюджету України відповідає Закону України “Про державне прогнозування та розроблення програм економічного та соціального розвитку України” та “Про бюджетну систему України”.

Проекти річних програм соціально-економічного розвитку Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя розробляють відповідні уряди.

Під час розроблення проекту програми враховуються показники роботи підприємств та організацій (незалежно від форм власності), розташованих на відповідних територіях. Уряд автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації подають основні показники проектів і затверджених річних програм соціально-економічного розвитку до Міністерства економіки України.

Основними засобами реалізації державних планів і програм є:

  • держконтракт і держзамовлення (використання яких відбувається на підставі Закону України “Про закупівлю товарів, робіт та послуг за державні кошти”, “Про поставки продукції для державних потреб” та указу Президента України “Про державне замовлення в Україні”

  • пільгове оподаткування

  • пільгове кредитування

  • цінові пільги

  • державне страхування

  • гарантування ринків збуту

  • розробку соціальних програм

  • державне фінансування наукових досліджень

  • інституту соціального партнерства

  • державна система науково-технічної експертизи (експертні ради)


Питання для контролю:

  1. Сутність макроекономічного планування ?

  2. Етапи розвитку макроекономічного планування в світі.

  3. Типи державного планування.

  4. Класифікація макроекономічних програм.



Тема 4
Фінансово-кредитна політика держави.

Державне регулювання цін та інфляції.


  1. Фінансово-бюджетне регулювання.

  2. Кредитно-грошова політика держави.

  3. Моделі регулювання ринку цінних паперів.


Ключові поняття:

Фінансово-бюджетне регулювання. Фінансова система країни. Державні фінанси. Державний бюджет. Фінансова політика держави. Типи фінансової політики. Фіскальна політика. Бюджетні доходи. Податки. Податкова система. Дефіцит державного бюджету. Державний борг. Суб”єкти державного регулювання. Фінансово-бюджетної сфери.

Суб”єкти грошово-кредитної політики. Об”єкти кредитно-грошової політики. Центральній банк. Банківська система країни. Основні функції Національного банку України.

Кредитно-грошова політика. Емісія грошей. Облікова політика. Обов”язкові резерви. Інфляція. Дефляція. Методи цінового регулювання. Моделі регулювання ринку цінних паперів.

Провідне місце в системі регулювання економіки держави, створення сприятливого фінансового середовища для швидкого розвитку ринкових відносин, забезпечення макроекономічної ефективності належить бюджету. Він є важливим інструментом реалізації державної політики.

Державний бюджет – це річний план державних видатків і джерел їх фінонсового покриття.

Фінансова система країни складається з:

  1. державного бюджету:

  2. позабюджетних фондів (пенсівних, страхових, кредитних тощо)

  3. фінансів підприємств;

  4. місцевих фінансів (бюджетів областей, міських, сільських тощо).

Іноді використовують поняття сукупного, або консолідованого, державного бюджету, що охоплює бюджети цих адміністративних одиниць.

^ Державний бюджет – основний метод державного фінонсового регулювання. Він передбачає забезпечення поділу і перерозподілу валового внутрішнього продукти між регіонами держави, галузями економіки, виходячи із стратегії її економічного розвитку, фінансової політики та потреб ринкового механізму.


^ Методи бюджетного впливу.



Бюджетні порми і нормативи


Бюджетне планування і прогнозування








бюджетні бюджетні Податкові Бюджетні

стимули санкції стимули резерви






Схема Структура бюджетних методів впливу.
Сучасна держава за допомогою бюджету:

  1. впливає на перебіг суспільного відтворення;

  2. стимулює економічне зростання;

  3. регулює обсяг сукупного попиту;

  4. впливає на короткострокові коливання економічної конюктури;

  5. проводить активну соціальну політику.


Важлива роль місцевих бюджетів у функції регулювання фінансової систими держави.

Місцеві бюджети можно характеризувати як сукупність економічних відносин,які сприяють територіальному переросподілу національного доходу країни та забезпечують створення фінансової бази місцевих рад. Таким чином, мисцеві бюджети – це балансові рахунки доходів і витрат, які мобілізуються і витрачаються на відповідній території. Місцеві бюджети є фінансовою базою органів місцевого самоврядування та вирішальним фактором регіонального розвитку.

Відповідно до Закону України “Про бюджетку систему України” від 29.06.1995 р. бюджетна система України складається з:

  • державного бюджету;

  • бюджету АР Крим;

  • місцевих бюджетів.


Фінансова політика держави – заході держави щодо мобілізації фінансових ресурсів, їх розподілу та використання на базі фінансового законодавства для реалізації соціально-економічних цілей розвитку суспільства.

До сучасних напрямків фінансового регулювання економіки належать:

  1. витрати на наукові дослідження;

  2. поліпшення відтворювання капіталу;

  3. відтворення кваліфікованої робочої сили;

  4. війскові витрати;

  5. витрати на соціальні цілі;

  6. росширення споживчого ринку.



Типи фінансової

політики






дискреційна


недикреційна



Політика що проводить політика вбудованих


безпосередньо регуляторів


- держконтракт; - податки;

- держзамовлення; - соціальні випдати;

- держінвестиції; - ефект надійності

- соціальні трансфери; компанії;

- зміни у подотковому - інертність схильності

регулюванні; доспоживання тощо.

- фінансування державних

програм тощо.

Схема Основні засоби фінансової політики держави.

^ Основними елементами фінансової політики держави у сфері реалізації фінансової політики є:

  1. політика державних витрат, що передбачає політичне, соціальне, господарське тощо планування та забеспечення загальних умов життя суспільства (управління, юстиуія наука, освіта)

Основними групами видатків державного бюджету на сучасному етапі розвитку макроекономічних систем виступають:

  • соіальні (наука, освіта, охорона, здоров”я, охорона здоров”я та спорт, соціальний захист, культура, мистецтво, спорт).

  • на оборону та зовнішню політику;

  • господарські потреби;

  • оплата державного боргу;

  • на адміністративне управління, юстицію.




  1. фіскальна політика держави, діяльність держави щодо формування та регулювання державногобюджету, а також мобілізації коштів у державну казну з інших джерел.

Основними бюджетними доходами є:

  • податки;

  • збори (на право торгівлі, акцизні мито тощо);

  • доходи від державної власності, державної торгівлі;

  • внески в державні фонди соціального страхування;

  • кошти від приватизації;

  • кошти від продажу прав використання повітряного простору тощо.



Головними суб”єктами державного регулювання фінансово-бюджетної сфери:

  • Міністирство фінансів України;

  • Міністерство економіки;

  • Головне контрольно-ревізійне управління;

  • Державне казначейство України;

  • Державна податкова адміністрація;

  • Державна митна служба.



2) Кредитно-грошова політика – діяльність держави, спрямована на забеспечення економіки повноцінною і стабільною національною валютою та регулювання грошового обігу відповідно до потреб економіки з метою стимулювання економічного зростання при низькому рівні інфляції.

Основним суб”єктом грошово-кредитної політики є Центральний банк країни. В Україні роль Центрального банку виконує Національний банк України.

В США функції Центрального банку виконує Федеральна резервна система (ФРС).
Таким чином банківська система країни є дворівневою і складається з:

  1. центрального (національного банку)

  2. мережі комерційних банків;

Об”єктом кредитно-грошової політики виступає пропозиція та попит на грошовому ринку.

Національний банк України як центральний банк виконує наступні функції:

  1. розробка і впровадження разом з урядом ефективної кредитно-грошової політики;

  2. здійснення грошової емісії і контроль за грошовим обігом;

  3. здійснення міжбанківських розрахунків у міжнародних відносинах;

  4. продаж кредитних ресурсів кошт банкам кредутування уряду;

  5. регулювання та контроль за діяльністю комерційних банків;

  6. здійснення валютного регулювання;

  7. зберігання та регулювання золотовалютних резервів;

  8. управління державним боргам.

Розглянено основні кредитно-грошові інструменти державного регулюванння економіки:

  1. Емісія грошей – забезпечення економіки засобами обігу, платежу нагромадження, а також покриття дефіціту державного бюджету. Виважені ін”екцій гальмує ріст цін та інфляції.

  2. ^ Проведення облікової політики – встановлення центральним банком ставки облікового відсотка.

Ставка облікового відсотка – це ставка, за якою центральний банк країни продає кредитні ресурси комерційним банкам.

При сприятливій економічній кон”юктурі держава проводить політику “дорогих грошей”, підвищуючи облікову ставку и тим знижує попит на кредити, гальмує господарську активність. Зниження облікової ставки (політика “дешевих грошей”) стимулює попит на кредити та пожвавлення господарської активності.

  1. ^ Кількісні обмеження кредиту – виконує такі самі функції, як і зміна облікової ставки, але використовуються адміністративні методи; невиконання умов призводить до банкрутства комерційного банку, штрафів, заморожування коштів.

  2. ^ Встановлення розмірів обов”язкових резервів – для комерційних банків передбачає збереження певної частини коштів (їх активів) у вигляді резервів на спеціальному рахунку в центральному банку країни.

Мета цього заходу – регулювання банківської ліквідності, захист інтересів кредиторів і вкладнеків (їхнє страхування), контроль ціни національної грошової одиниці (хляхом обмеження обсягів грошової маси).

Мінімальні резерви можуть змінюватися в встановлених, але незначних межах. З підвищенням Центральним банком резервної норми банківський обіг знищується. Розраховано, при збільшенні норми обов”язкових банківських резервів 10 до 12% при вимозі незмінності пропозиції резервів, влади знижуються на 20%. Якщо резерви банка підвищуються надання кредитів клієнтам також збільшуются. В Україні норма обов”язкових резервів в другій половині 90-х років складала в середньому близько 15%.

5) ^ Операції на відкритому (фондовому ринку) – зміна пропозиції позикового капіталу у країні шляхом купівлі або продажу центральним банком цінних паперів (облігацій, векселів, сертифікатів тощо) юридичних чи фізичних осіб.

Продаж (випуск) цінних паперів, який здійснюється центральним банком через державні позики у фізичних чи юридичних осіб, обмежує вільні гроші (стримує економічну діяльність). У випадку, коли держава викуповує свої боргові зобов”язання, обсяг грошей в обігу зростає. Таким чином, держава регулює обсяг грошових засобів в обороті й економічну діяльність.
^ Світовий досвід грошово-кредитного регулювання.

  • В США функції Центрального банку виконує Федеральна резервна система

(ФРС), в структурі ФРС – 12 федеральних резервних банків кожен із яких виконує функції центрального банку в своєму окрузі. ФРС має монопольні права на випуск банкнот і регулювання грошового обігу. Частка активів, яку комерційні банки повинні сберігати в ФРС складає близько 12%. Процент, під який надають кредит камерційні банки в США, залежить від процента за кредити ФРС. Значення процентів за кредити ФРС є мінімальною межою ефективності надання кредиту. Так, в США в 1985р. облікова ставка складала 7,5%, в цьомуж році комерційні банки надавали кредити первочерговим клієнтам в розрахунку 9,5%.

В 1987р, коли курс акцій впав 22,6%, ФРС значно збільшила кількість грошей в обіг, и таким чином, знизила напругу в кредитній системі.

В сучасних умовах, в США для росширення кредитних можливостей кредитно-ощадним организаціям дозволено інвестувати до 20% власних активів в комерційні папери, облігації корпорацій тощо.

  • Для забезпечення банківської ліквідності Центральний банк Великобританії зобов”язує комерційні банки вносити акумульовані кошти на спеціальний рахунок в центральному банку. На цей рахунок вони отримують процент, який прирівнюється до середньої ставки за вексиля державного казначейства на останніх торгах. Обсяги кредитів регулюються прямими методами вимога розміщювати встановлену центральним банком частину банківських ресурсів в короткострокові державні забов”язання, депонувати частину залучених банками коштів в центральному банку (і непрямим - росширення або обмеження випуску облігацій, векселей, зміна умов їх купівлі-продажу тощо).

Розраховано, що збільшення норми процента на один пукт, в розвинутій соціально орієнтованій економіці снижує інвестиції на обладнання на 10-15%. Для обмеження ризику в деяких країнах встановлюють співвідношення власних та обігових коштів. Так, в Швейцарії воно складає 1:8,5, у Великобританії 1:20; в Люксембурзі 1:33. Во Франції сума всіх кредитів не повинна превищувати ласні кошти більш ніж в 20 разів.

3) В умовах кризового стану економіки України великого значення набуває такий спосіб державного втручання, як цінове регулювання. У ринковій економіці ціна є найпоширенішою економічною категорію. За допомогою ціни вимирюють економічні паказники обсягів виробництва і споживання, основних і оборотних фондів.

У ринковій економіці ціна є загальним регулятором процесу, суспільного відтворення, який впливає на діяльність суб”єктів господарювання разом з іншими регуляторами, що їх застосовує держава. Рух ринкових цін під впливом співвідношення попиту і пропозиції є основою, вхідним моментом дії ринкового механизму регулювання суспільного відтворення.

^ Державне регулювання цін, як свідчить світовий досвід розвинених країн, може мати заканодавчий, адміністративний та економічний характер.

  • Втручання держави у процес ціноутворення передбачає насамперед, спостереження за цінами. Основна мета такого спостереження – визначити рівень збільшення вартості життя для розрахунку індексу щорічного номінального підвищення заробітної плати і пенсій, а також з”ясування впливу підвищення цін на витрати виробництва та національну конкурентноспроможність.

  • ^ Непрямий вплив на ціни здійснюється завдяки введенню, або відміні обмежень у зовнішній торгівлі, зміни облікової ставки, податків, розміру емісії грошей тощо.

  • Державне втручання в процес ціноутворення це насамперед санкціонування урядовими органами завищення витрат виробництва: у собівартость включаються завищені амортизаційні списання, відрахування у різні фонди.

  • ^ Прямий державний вплив, який передбачає надання субсидій, встановлення податку на додану вартість, встановлення цін на підакцизні товари.

  • Встановлення державою фіксованих цін і товарів – це насамперед встановлення пільгових цін на продукцію державних підприємств (мінеральна сировина, електроенергію з державних електростанцій), залізничні, поштово-телеграфні тощо.

  • ^ Лідерство в цінах” має місце в тих сферах виробництва, де значна частка держави або держава виступає великим покупцем чи замовником.

Використання конкретних методів цінового регулювання залежить від стану економіки країни, породжене певними умовами.

4) Історія становляння розвитку державного регулювання ринку цінних паперів у різних країнах світу дає змогу умовно відокремити дві моделі: європейську та американську.

Такий розподіл досить умовний бо в Європі не має й двох країн,які мають абсолютно однакові механізми державного регулювання взагалі і, зокрема, ринку цінних паперів. В такому випадку можливо говорити про європейську специфіку. В єврапейських країнахмало законодавчих актів, які регулюють обіг цінних паперів,хоча перший закон щодо цього з”явився саме в Європі. Правовий документ, який було прийнято в 1720р. в Англії, з незвичайною назвою “Закон про мильну бульбашку” був спеціально присвячений фондовому ринку. Його метою був захист інвесторів-покупців акцій від явно шахрайських дій біржових спекулянтів, які створюючи ажиотажний попит на певні папери, підвищували ціни на них. В подальшому, у Великобританії не створювалися спеціальні закони щодо цієї сфери. Біржі в Великобританії є самокерованними асаціаціями професійних брокерів, що самостійно розробляють правила цієї діяльності.

У Бельгії регулювання ринку цінних паперів ніколи не було самостійною гілкою правової системи. Регулювання ринку цінних паперів регламентується чисельними законами, правилами що до ведення будь якого бізнесу та функціонування баків і банківської системи.

Чисельні фондові біржи в Європі перебувають під сильним впливом, а частіше навіть під контролем комерційних баків. Панування банків на ринку цінних паперів – найважливіший момент в Європейській спеціфіці. Тому держава регулює ринок цінних паперів не прямо, а шляхом діяльності комерційних банків та банківської системи. У деяких країнах провідні фондові біржі створені державою і перебувають під ії контролем (Франція, Італія). Подекуди регулювання фондових ринків винесено на регіональний рівень, наприклад; у Німечині – на рівні земель, пантонів***** - у Швейцарії.

Новою тенденцію в Європі є розробка майже повсюди комплексних правових документів, що стосуються функціонування і регулювання національних ринків цінних паперів. Це стимулюється переважно уніфікацією в межах в Європейського Союзу діяльності національних фінансових ринків.

^ Американська модель має три основних складники. Перший – концепція фінансування інвестицій переважно за рахунок ринку цінних паперів, який функціонує незалежно від банківської системи залучаючи заощадження та капітали усіх верств населення. Другий – правова база у вигляді пакета законів, що безпосередньо стосується ринку цінних паперів. Третій – соціальний орган управління ринком цінних паперів, зобов”язаний виконання прийнятих законів.

Ця модель виникла на початку 30х років. Закони цього періоду не стримували, перегрів ринку цінних паперів, що спричинило цілковитий крах американського фінансового ринку.

В умовах посиленної активності ринку брокери безпідставно брали позички в банках під забеспечення цінними паперами, а банки охоче залучалися до кредитування. Спочатку це призвело до проблем з банківською ліквідностю, а потім до падіння біржових цін, масового “скидання” цінних паперів. Далі розпочався ланцюжковий процес банкрутства брокерів і банків.

“Великий крах” американської економіки початку 30х років, в центрі якого виявились і фінансовий ринок і банківська система.

У “Новому курсі” Ф.Рузвельта, що містить програму виведення американської економіки з кризи, була висунута кейсіанська за сутністю ідея про державну ініціативу в справі відродження і розвитку цівілізованого ринку цінних паперів як основи для інвестиційного процесу.

Починаючи з 1933р. і до початку війни, було створено правову базу функціонування ринку цінних паперів, що передбачав певною мірою і його державне регулювання. Ці закони чинні й дотепер.

У довершенному вигляді американська модель існує лище в США, але її ефективність визнана в мвіті: Цю модель наслідують багато країн, які намагаються створити цивілізований ринок цінних паперів (Австралія, Бразилія).
Питання для контролю:


  1. Методи бюджетного впливу на соціально – еконмічні процеси.

  2. Типи фінансової політики держави.

  3. Світовий досвід кредитно – грошового регулювання.

  4. Методи державного регулювання ціноутворення.

  5. Світовий досвід регулювання фондового ринку.



Тема 5


Державне регулювання процесу структурної перебудови економіки та інвестиційної діяльності


  1. Структура економіки, як об’єкт державного регулювання

  2. Міжгалузевий баланс виробництва і розподілу продукції, його роль у державному регулюванні економіки

  3. Сучасний стан структури економіки України і заходи щодо його реформування

  4. Державне регулювання та стимулювання інвестиційної діяльності


^ Ключові поняття: Структура економіки. Критерії визначення структури. Основні види структури економіки. Відтворювальна структура. Галузева структура. Види економічної діяльності. Територіальна структура. Соціальна структура

Міжгалузевий баланс виробництва та розподілу продукції (МГБ). Класифікація МГБ за масштабом. Класифікація МГБ за вимірниками. Класифікація МГБ за характером відображення процесу виробництва.

Три складові МГБ. 1-ий квадрат. Коефіцієнт прямих витрат. Коефіцієнт повних витрат. 2-ий квадрат. Валовий випуск продукції. Основне рівняння МГБ. Витрати на випуск продукції. Друге рівняння МГБ. Третє рівняння МГБ. Значення МГБ для ДРЕ.

Основні цілі структурної перебудови економіки. Основні шляхи структурної перебудови. Заходи держави щодо структурного реформування економіки. Конкретні переваги. Пріоритетна галузь. Критерії пріоритетності галузі. Пріоритети структурної політики України.

Державна інвестиційна політика. Фактори, що визначають інвестиційну політику держави. Основні види інвестиційної діяльності, як об’єкт ДР. Пряме управління інвестиціями. Державні інвестиції. Регулювання умов інвестиційної діяльності. Механізм реалізації інвестиційної політики. Амортизаційна політика. Фінансові джерела інвестиційної діяльності. Основні шляхи залучення інвестицій.

Структура економіки України формувалась понад 70 років у так званому єдиному просторі колишнього СРСР. І дотепер їй притаманні низький рівень НТП, надмірна концентрація виробництва в окремих регіонах, марнотратне використання природних ресурсів.

^ Структура економіки – це співвідношення різних елементів економічної системи, що відображає народногосподарські пропорції та стан суспільного поділу праці.

До основних видів структури економіки відносять:

Відтворювальну структуру, яка характеризує використання ВНП на відтворювання основного капіталу, споживання, нагромадження та співвідношення між виробничим та особистим споживанням

Галузеву структуру, яка відображає пропорції розвитку окремих галузей, підгалузей, видів виробництв, сфер національної економіки.

У складі національної економіку України за Класифікатором галузей економіки виділяють такі великі галузі:

  • промисловість

  • лісове господарство

  • транспорт

  • зв’язок

  • будівництво

  • торгівля і громадське харчування

  • матеріально-технічне забезпечення і збут

  • заготівля

  • інформаційно-обчислювальне обслуговування операції з нерухомістю

  • геологія та розвідка надр

  • геодезичні та гідрометеоролічна служби.

Визначальною ознакою виділення окремих галузей є однотипність виконання підприємствами та організаціями функцій та видів діяльності. Класифікаційною одиницею галузі є підприємство.

У складі галузі виділяють підгалузі – сукупність підприємств, що випускають однорідну продукцію чи однорідні послуги. Наприклад, у сільському господарстві – тваринництво та садівництво, на транспорті – його окремі види (залізничний, повітряний).

За міжнародною класифікацією ООН до сфери економічної діяльності належать такі види:

  • сільське та лісове господарство, мисливство та рибальство

  • гірничо будівна промисловість

  • обробна промисловість

  • електроенергетика, газо - і водопостачання

  • будівництво

  • оптова і роздрібна торгівля, готельне господарство і зв’язок

  • фінанси, страхування, операції з нерухомістю, комерційні послуги

  • комунальне, суспільне то особисте обслуговування

Територіальна структура відображає розміщення виробництва в окремих економічних районах, що визначаються певними економічними умовами (наявністю природних ресурсів, кліматичними, географічними, трудовими).

Соціальна структура – характеризує співвідношення між організаційно-правовими формами підприємництва з урахуванням рівня концентрації і централізації виробництва та на основі форм власності (між приватними, державними та колективними підприємствами), групами населення за рівнем доходу.

Зовнішньоекономічна структура відображає пропорції між експортом та імпортом товарів, послуг, капіталів.

При проведенні структурних перетворень в економіці України необхідно враховувати досвід провідних зарубіжних країн в проведенні структурної політики.

США. Починаючи з 80-х років структура економіки США зазнала суттєвих змін. НТП став основним чинником структурних перетворень у господарстві на всіх його рівнях.

Структурна переорієнтація господарства та підвищення ефективності його функціонування супроводжувались посиленням ролі нематеріальних факторів, таких як наукові знання, інформація, кваліфікація, що завжди активно доповнювали матеріальні елементи. Радикальні зміни відбувались у складі та змісті праці, у функціях робочої сили, у співвідношенні об’єктивних та суб’єктивних чинників виробництва.

Суттєво також змінились інвестиційні пріоритети. Характерною особливістю його стала чітка, переважно соціальна спрямованість. Привертає увагу досить низька частка інвестицій в такі базові галузі як сільське господарство, обробна і видобувна промисловість, виробниче будівництво. Водночас збільшилась частка інвестицій, які спрямовувались на житлове будівництво (до 30% від загальних капіталовкладень)

Японія. Багато в чому досягнення в структурній переорієнтації економіки Японії зіграла ділова співпраця уряду Японії з діловими колами країни.

Основні чинники взагалі вдалої структурної перебудови економіки Японії такі:

  • Історичний. Перехід самоізоляції до сучасної економіки відбувався під контролем держави. Створився звичай, коли приватні компанії вважають природним займатися бізнесом під контролем держави.

  • Національна свідомість японців. Як ніяка нація в світі японцям притаманне почуття соціальної єдності.

  • Високі професійні здібності урядовців. Для служби їх обирають на конкурсних засадах через іспити.

  • Зміни форм державного втручання в економіку. Із нарощування потенціалу компаній уряд перейшов до непрямого втручання та підтримки.

  • Активність приватних підприємств.

Франція. Структурна політика держави орієнтована на диференційовану підтримку окремих галузей. Зміни відбуваються від прямих капіталовкладень до створення сприятливого інвестиційного клімату.

Створюються так звані нові промислові зони, де підприємствам певної спеціалізації надаються значні податкові пільги, що стимулює їх інвестиційну активність.

Державні інвестиційні програми складають так, щоб частка фінансових ресурсів була мінімальною, а видатки покривались в основному за рахунок коштів недержавних та приватних компаній.

Іспанія. Широкомасштабна структурна перебудова економіки, яка відбулась в 80 роки, багато в чому була ініційована вступом Іспанії до Євросоюзу.

Важливим стимулом для економічного розвитку Іспанії став масовий приплив капіталів з країн-партнерів.

Успішним структурним перетворенням Іспанія завдячує не лише зовнішнім чинникам але й цілеспрямованій і виваженій політиці держави в окремих важливих напрямках:

  • відмова від жорсткого втручання у підприємницьку діяльність

  • кардинально була змінена часта державного сектору в економіці та її місце

  • уряд зосередив зусилля на створенні сприятливих умов для розвитку всіх форм підприємництва, насамперед інноваційної активності. Держава не лише фінансувала ці процеси але виступила їх каталізатором.


Особливе місце в державному регулюванні структурної перебудови економіки належить міжгалузевому балансу виробництва та розподілу продукції (МГБ).

МГБ – це економіко-математична структурна модель, яка відображає існуючі функціональні зв’язки між галузями і сферами економіки, а також взаємозв’язок між загальноекономічними пропорціями та пропорціями розвитку окремих галузей.

В основу розрахунку МГБ покладена модель американського економіста російського походження В.Леонтьєва, лауреата Нобелівської премії в галузі економіки “витрати – випуск”.

МГБ класифікується за наступними напрямками:

1. За масштабом (широтою охоплення економічних процесів)

  • народногосподарські (національні) – характеризує національну економіку в цілому

  • регіональні – відображає взаємозв’язки між окремими економічними районами та регіонами країни

2. За вимірниками

  • натуральні – характеризує зв’язки, що складаються у процесі виробництва і споживання всієї номенклатури продукції, яка виробляється національною економікою у натуральних величинах

  • вартісні – відображають зв’язки щодо виробництва та розподілу створеного продукту на відновлення, нагромадження і споживання

  • натурально-вартісні дають можливість в одній схемі відобразити міжгалузеві зв’язки і конкретизувати їх за найважливішими пропорціями і основними продуктами.

3. За характером відображення

  • статичні – фіксують стан національної економіки за певний період і базуються на попередніх обсягах і структурі кінцевого споживання та наступному визначенні обсягів виробництва окремих галузей (причому обсяг інвестицій є попередньо визначеною величиною)

  • динамічні – відображають процес відтворення у динаміці: попередньо визначається частина кінцевого продукту – невиробниче споживання, сальдо зовнішньої торгівлі, а долі на цій основі розраховуються обсяги виробництва, потреби та розподіл капіталовкладень за галузями.

МГБ складається з трьох частин (квадратів).

1-й квадрат основний. У ньому відображається рух проміжного продукту, тобто частина створеного продукту, як не виходить з виробництва і не призначена для кінцевого споживання. Тут горизонтально розміщені галузі, що виробляють продукцію (і-галузі) вертикально, у тому ж порядку – галузі, що споживають цю продукцію ( - галузі).

Показники 1-ого квадрату характеризують зв’язки між галузями, а саме використання продукції однієї галузі для виробництва іншої за допомогою
1   2   3   4   5



Скачать файл (590 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации