Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Лекции - Державне регулювання економіки - файл 1.doc


Лекции - Державне регулювання економіки
скачать (590 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc590kb.13.12.2011 07:30скачать

содержание

1.doc

1   2   3   4   5

Тема 8.

^
Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності


1.Сутність, цілі та принципи зовнішньоекономічної політики України

2. Особливості державного регулювання ЗЕД в високорозвинених країнах

3. Органи державного регулювання ЗЕД

4. Основні форми, методи та інструменти впливу держави на ЗЕД

5. Платіжний баланс як основний засіб регулювання ЗЕД.

Ключові поняття:

економічні методи регулювання ЗЕД, адміністративні методи регулювання ЗЕД, митно-тарифне регу­лювання, нетарифне регулювання, митні тарифи, прості (одноклонні) тарифи, складні (багатоколонні) тарифи; мито, адвалорне мито, специфічне і змішане мито, антидемпінгове мито, компенсаційне мито, заборона експорту й імпорту, квотування, ліцензу­вання, ''добровільні" обмеження експорту, антидемпінгові захо­ди, імпортний депозит.
Управління ЗЕД підприємства багато в чому залежить від того, які умови будуть створені в країні для розвитку його діяльності в зовнішній сфері, від ролі держави в регулюванні і підтримці ЗЕД на національному рівні.

Перехід до ринкових відносин в Україні об’єктивно потребує активізації зусиль держави щодо регулювання ЗЕД.

^ Зовнішньоекономічна політика – це діяльність, спрямована на розвиток і регулювання економічних відносин з іншими країнами, що передбачає:

  • визначення стратегічних цілей держави у зовнішньоекономічних відносинах взагалі

  • вироблення методів і заходів, що забезпечують досягнення поставлених цілей і збереження досягнутих результатів.

^ Основне завдання зовнішньоекономічної політики – створити сприятливі умови для розширеного відтворювання всередині країни.

Державна зовнішня політика – це певна відповідь на посилення впливу світового господарства на національний економічний розвиток.

Таким чином, державне регулювання ЗЕД передбачає створення відповідних умов та механізмів (правових, інституційних) для ефективного розвитку відносин, здійснення діяльності у цій сфері.

Необхідність регулювання ЗЕД обумовлена наступними факторами:

  • інтенсифікацією міжнародних економічних зв’язків та необхідністю інтеграції у світову економіку

  • потреба використання переваг міжнародного розподілу праці та можливостей світового ринку

  • прискорення ринкового реформування країни для підвищення ефективності національної економіки

^ Об’єктами регулювання ЗЕД виступають зовнішня торгівля, міжнародний рух капіталів, валютні та кредитні відносини, наукова-технічний обмін, міжнародна міграція робочої сили, зовнішній борг країни, навколишнє середовище, багатства Світового океану, повітряно-космічний простір тощо.

Суб'єктами регулювання ЗЕД є:

  • державні органи в рамках їх компетенції

  • самі суб’єкти ЗЕД (підприємства, фірми, організації)

  • недержавні органи управління ЗЕД (валютні, товарні, фондові біржі, торгівельні палати)

  • наддержавні органи управління і регулювання ЗЕД (СОТ, ограни ЄЕС, МВФ), що здійснюють міжнародну координацію у сфері зовнішньоекономічних відносин

  • наддержавні інтеграційні об'єднання (митний союз, ГУАМ)

Україна від самого початку свого формування як самостійна держава виступає за інтеграцію в світовий економічний простір і відстоює міжнародний поділ праці. Така позиція відповідає ліберальній зовнішньоекономічній політиці, що базується на:

  • міжнародному розподілі праці замість автаркії

  • конкуренції у світовому масштабі замість бар’єрів у зовнішній торгівлі

  • балансі інтересів замість економічної конфронтації.

Існують дві моделі зовнішньоекономічної політики: ліберальна (вільна торгівля) і автаркія. За умов лібералізації зовнішня торгівля характеризується відсутністю державних перешкод у сфері діяльності. Системі автаркії, навпаки, властива повна відсутність зовнішньоекономічних зв’язків. Як правило держави комбінують різні форми проведення зовнішньоекономічної політики, але закономірністю для них є політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції.

Основними цілями зовнішньоекономічної політики України як держави є:

  • створення сприятливих економічних та організаційно-правових умов для суб’єктів економіки у здійсненні ЗЕД

  • забезпечення раціонального входження економіки України у міжнародний поділ праці (пошук власного місця у світо-господарській структурі)

  • реалізації конкурентних переваг країни

  • розвиток орієнтованого на експорт сектору економіки, розширення експортного потенціалу країни

  • раціоналізації експортно – імпортних операцій

Україна належить до держав з високим рівним відкритості економіки, на яку припадає 0,07% світового ВВП і 0,3% світового експорту. Обсяги експорту перевищують 55% від ВВП, а близько 40% у структурі імпорту припадає на енергоносії. Це робить країну досить вразливою, щодо впливу зовнішніх факторів.

Тому основними принципами зовнішньоекономічної політики держави насамперед є:

  • адекватність національним інтересам

  • орієнтація на формування нової моделі зовнішньоекономічного розвитку

  • врахування вимог сучасного світового розвитку

  • у відносинах з іншими державами

  • відповідність міжнародній практиці

  • демократизація, демополізація, деідеологізація зовнішньоекономічних зв’язків

  • селективна підтримка експортного виробництва на основі критеріїв ефективності.


Активна участь держави в організації і здійсненні ЗЕД – характерна особливість високорозвинених країн.

Продумана державна політика регулювання ЗЕД у країнах з розвинутою ринковою економікою стало одним з головних важелів перетворення зовнішньоекономічних зв’язків у дієвий фактор їх розвитку. Зовнішньоекономічні зв'язки, як правило, сприяють інтеграційним процесам у світовому господарстві з максимальним урахуванням інтересів.

У практиці державного регулювання ЗЕД високорозвинені країни використовують широкий арсенал взаємодоповнюючих методів – законодавчих, адміністративно-правових, економічних, неформальних, що дає змогу забезпечувати досягнення поставлених цілей.

Так, японська практика регулювання ЗЕД опирається на широку нормативно-правову базу. Системою заходів законодавчого і адміністративно-правового регулювання є ієрархічна піраміда, яку завершує закон про валютний обмін та зовнішню торгівлю. Цей закон визначає загальну концепцію державного регулювання і має узагальнений характер.

Другий поверх законодавства складають закони, що регулюють основні блоки ЗЕД: експортно-імпортні операції, митно-тарифну сферу, закони про обслуговування зовнішньої торгівлі (закони про експортну інспекцію, страхування зовнішньої торгівлі), стандарти і технічні вимоги, права інтелектуальної власності тощо.

Важливим напрямком державної участі в ЗЕД є інформаційне забезпечення комерційної роботи, збір і аналіз зарубіжної комерційної інформації.

Показовим прикладом є Японська організаційне сприяння розвитку Зовнішньої торгівлі (ДЖЕТРО), яка створена в 1958р. Вона є некомерційною і повністю фінансується урядом. ДЖЕТРО займається вивченням світових товарних ринків, збором і аналізом маркетингової інформації, організацією виставок японських товарів за кордоном і торгових виставок у Японії, рекламою і видавничою справою. Ця організація має 79 представництв у 56 країнах світу. Маючи розгалужену мережу різного роду закладів, ця організація є одним з найбільших джерел комерційної інформації в світі.

У Великобританії до основних задач міністерства зовнішньої торгівлі відносять розробку основних принципів та реалізацію зовнішньоекономічної політики уряду, контроль за зовнішньоекономічними операціями, надання допомоги експортерам, насамперед у страхуванні. Крім того, міністерство надає пропозиції уряду щодо питань розвитку економічних відносин з окремими країнами, групами країн та економічними об’єднаннями, визначає участь Великобританії в міжнародних організаціях та міжнародних торгівельних угодах.

Система органів регулювання ЗЕД має в багатьох країнах світу деякі загальні риси.

По-перше, в кожній країні в регулюванні ЗЕД приймає участь вищий законодавчий орган. В США це Конгрес, у Франції – Національні збори, в Японії – парламент. В Україні таким органом є Верховна Рада.

Незалежно від назви ці органи виконують наступні функції:

  • приймають закони, що регулюють ЗЕД

  • ратифікують відповідні угоди

  • асигнують фінансові засоби для ефективного розвитку ЗЕД

По-друге, в кожній країні є виконавчий орган, який:

  • видає розпорядження на основі прийнятих рішень про розвиток ЗЕД

  • контролює виконання цих законів

  • контролює раціональне використання виділених коштів на розвиток ЗЕД . В Україні таким органом є Кабінет Міністрів.

По-третє, найбільший вплив на розвиток і регулювання ЗЕД здійснюють безпосередньо міністерства, які займаються економічними зв’язками з іншими країнами. В США – це Міністерство торгівлі і Держдепартамент, у Великобританії – Міністерство торгівлі і промисловості, в Японії – міністерство зовнішньої торгівлі і промисловості і МЗС, в Україні – Міністерство економіки, в рамках якого регулювання ЗЕД займаються безпосередньо 4 департамента.

1. Департамент державної політики в сфері зовнішньої торгівлі, що містить в собі 3 управління:

  • Управління зовнішньої політики

  • Управління моніторингу зовнішньої торгівлі

  • Управління митно-тарифної політики і захисту внутрішнього ринку

2. Департамент міжнародного торгово-економічного співробітництва, нараховує 5 управлінь:

  • Управління багатостороннього економічного співробітництва

  • Управління іноземних представництв

  • Управління торгово-економічних зв'язків з країнами Європи, США, Канади

  • Управління торгово-економічних зв'язків з країнами Азії, Африки, Тихоокеанського басейну і Латинської Америки

  • Управління торгово-економічних зв'язків з країнами СНД

3 Департамент торгових об’єднань і контролю за ЗЕД, що нараховує 3 управління:

  • Управління тарифного регулювання і контрактного обліку

  • Управління Контролю за зовнішньоекономічною діяльністю

  • Управління торгових обмежень і недобросовісної конкуренції

4. Департамент міжнародного розвитку і європейської інтеграції, що нараховує 4 управління:

  • Управління міжнародного кредитного співробітництва

  • Управління Європейської і атлантичної інтеграції

  • Управління двостороннього співробітництва в галузі координації міжнародної технічної допомоги

  • Управління міжнародних інвестиційних програм і проектів

По-четверте, в регулюванні ЗЕД, в розробці і реалізації зовнішньоекономічної політики в країнах світу приймають участь і інші міністерства і державні структури, наприклад Міністерство сільського господарства, структури митниці тощо.

По-п’яте, розвитку і регулюванню ЗЕД сприяють різні недержавні органи і організації. Це торгово-промислові палати, союзи підприємців, об'єднання експортерів (імпортерів), інвестиційні фонди тощо.

По-шосте, в кожній державі функціонують ті чи інші органи місцевого (регіонального) управління ЗЕД.

На регіональному рівні, так як і на державному, відбувається становлення системи управління взагалі і зовнішньоекономічної діяльності зокрема.

До органів місцевого управління ЗЕД в Україні відносять:

  • місцеві Ради народних депутатів України і їх виконавчі і розпорядні органи

  • територіальні підрозділи (відділення) органів державного регулювання ЗЕД України.

Компетенція місцевих Рад, їх виконавчих і розпорядчих органів визначається Законом України “Про зовнішньоекономічну діяльність”, “Про місцеве самоуправління”. Нормативні акти місцевих Рад народних депутатів України і підлеглих їм виконавчих органів відносно регулювання ЗЕД приймаються тільки в рамках, передбачених законами.

В даний час основним органом управління ЗЕД на місцевому рівні є Управління зовнішніх відносин і зовнішньоекономічної діяльності обласної, Київської і Севастопольської місцевих державних адміністрацій.

Управління підлягає обласній ( міській в Києві і Севастополі) державній адміністрації, Міністерству економіки, Міністерству закордонних справ України і обласній раді народних депутатів в межах делегованих повноважень.

Основними завданнями даного Управління є:

  • формування і реалізація на обласному (міському) рівні єдиної державної політики в сфері міжнародних відносин і співробітництва, зовнішньоекономічних зв'язків і іноземного інвестування

  • сприяння розвитку міжнародного співробітництва в галузі економіки, захисту прав людини, економічної безпеки, охорони здоров’я, науки тощо

  • участь в укладанні угод з іноземними партнерами при співпраці в межах визначеної компетенції

  • сприянню експортному потенціалу області (міста)

  • сприянню створення належних умов для організації прикордонної і прибережної торгівлі

  • сприянню діяльності місцевих органів і прикордонних служб для їх належного функціонування.

Механізм дії засобів державного регулювання ЗЕД в Україні було відтворено в законах України “Про зовнішньоекономічну діяльність” “про режим іноземного інвестування”, “Про операції з давальницькою сировиною”, Митному кодексі України, а також в Декретах та Постановах Кабінету Міністрів України “Про єдиний митний тариф”, “Про квотування та ліцензування експорту товарів (робіт, послуг), “Про встановлення спеціального режиму експорту окремих видів товарів”, “Про лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності”.
^ Платіжний баланс - це співвідношення між валютними надходженнями в країну та її зарубіжними платежами, які держава повинна сплачувати протягом певного часу, тобто це статистичний звіт про результати ЗЕД країни за певний період, як правило за рік.

^ Активний платіжний баланс – коли надходження в країну перевищують її зарубіжні платежі.( Активне сальдо платіжного балансу)
Пасивний платіжний баланс – коли зарубіжні платежі перевищують надходження в країну ( Пасивне сальдо платіжного балансу ).

Структура платіжного балансу:

  1. Торгівельний баланс – відображає експорт – імпорт товарів.

  2. Баланс послуг та не комерційних платежів складається з :

    1. Експорту – імпорту послуг ( оплата перевезень , сервісу, туризму. патентів тощо),

    2. Доходів від зарубіжних інвестицій країни ( надходжень ) та доходів від іноземних інвестицій на території цієї країни.

    3. Односторонніх трансферів, некомерційних платежів ( витрат на утримання дипкорпусу, іноземної гуманітарної допомоги, грошових переказів за кордон тощо )

Сума першого і другого розділів платіжного балансу складає поточний баланс ( баланс поточних платежів ).

  1. Баланс руху платежів характеризує приплив та відплив капіталів як договсторкового , так і короткострокового характеру.

  2. Баланс золотовалютних резервів :

    1. Використання офіційних золото валютних резервів , ресурсів, що знаходяться у розпорядженні центрального банку.

    2. Зміни у зобов’язання країни перед іноземними банками та міжнародними фінансовими організаціями.

До золотовалютних резервів належать:

  • Золото;

  • Вільноконвертована іноземна валюта;

  • Міжнародні розрахункові засоби( “ спеціальні права запозичення” )

Заходи держави, щодо усунення диспропорцій платіжного балансу:

  • Валютна інтервенція – продаж центральним банком золота та інших золото валютних резервів.

  • Залучення нових іноземних кредитів.

  • Регулювання зовнішнього боргу.

  • Прямий контроль над зовнішньоекономічними операціями ( регламенту-

  • вання, ліцензування, квотування , митні тарифи, збори тощо) .

  • стимулювання експортного виробництва.

  • Зміна валютного курсу.

  • Усунення бартеру.

Питання для контролю:

  1. Основні завдання зовнішньоекономічної політики держави.

  2. Методи державного регулювання зовнішньоекономічної політики.

  3. Платіжний баланс держави як основний інструмент регулювання ЗЕД.

  4. Структура платіжного баланса країни.


Тема 9.

Державна регіональна політика.


  1. Принципи і цілі регіональної політики України.

  2. Основні форми і методи державного розвитку регіонів.

  3. Державні регіональні прогнози і прогнози.

Ключові поняття:

Регіональна політика держави. Об’єкти та суб’єкти. Принципи економічного районування . Регіональна організація економіки України. Керованість регіонами. Принципи державної регіональної політики. Місцеве самоврядування. Територіальна громада. Місцеві бюджети. Державна регіональна бюджетно – фінансова політика. Регіональна соціальна політика. Регіональні програми. Прогнози соціально – економічного розвитку регіонів.
^ Регіональна економіка – це окрема галузь економічної науки , яка вивчає закони та закономірності суспільного виробництва, а также механізм їх дії та реалізації на регіональному рівні.

Регіон – це цілісна територіальна частина господарства країни, що характеризується комплексом притаманних їй ознак: структурою виробництва, розвиненими внутрішніми зв’язками, концентрацією населення, певною виробничою та соціальною інфраструктурою, місцевими органами територіального управління.

^ Регіональна політика – це сукупність соціально – економічних, правових і адміністративних засобів і методів, які органічно поєднують загальнодержавні і регіональні інтереси і направлені на ефективне використання місцевих ресурсів для забезпечення суттєвого росту життєвого рівня населення регіону на базі планомірного та пропорційного розвитку регіонів всієї країни.

Регіональна політика держави поєднує два аспекти:

  1. органічна частина загальноекономічної політики держави, що синтезує регіональні аспекти;

  2. сукупність організаційно – правових та економічних заходів, спрямованих на стимулювання ефективного розвитку регіонів, раціональне використання ресурсного потенціалу регіонів та вдосконалення територіальної організації суспільства.

Двома основними напрямками реалізації стратегічних цілей суспільства є:

  1. забезпечення міжрегіональної єдності макроекономічних процесів;

  2. формування економічних інтересів в активній соціально – економічній діяльності.

До головних стратегічних цілей регіональної політики української держави належать:

      • Політичні – збереження унітарної незалежної держави, усунення умов для дезінтеграційних процесів;

      • Економічна – забезпечення комплексного збалансованого розвитку регіонів на основі реалізації їх потенціалу, зменшення соціально – економічної диференціації.

      • Соціальна – реалізація конституційних прав громадян, забезпечення необхідних умов для життя.


Об’єктами державної економічної регіональної політики в Україні виступають системи територіальних утворень, у межах яких здійснюється державне управління та місцеве самоврядування: адміністративно – територіальні одиниці, галузі господарського комплексу територій, соціальна інфраструктура, природне середовище, трудові ресурси тощо.


Суб’єкти державної регіональної політики в Україні





Центральні органи державної виконавчої влади

Місцеве самоврядування , представницькі громадські товариства, спілки регіонів, територіальні громади




Місцеві ради народних депутатів

Держадміністрації відповідного рівня ( обласні, міські, районні)


Система місцевого самоврядування складається з :

  • Територіальної громади – низова економічно і фінансово достатня адміністративна територіальна одиниця

  • Сільської, селищної , міської ради

  • Виконавчих органів міської сільської, селищної ради;

  • Районних та обласних рад , що представляють спільні інтереси територіальних громад;

  • Органів самоорганізації населення.


Основними аспектами регіонального управління виступають:

    • Взаємовідносини “ регіон – центр” передбачає чіткий розподіл повноважень та компетенції з питань власності, зайнятості , земельних ресурсів, бюджетів, податків, ціноутворення , а також вирішення центром питань економічної безпеки, фінансово – економічної стабільності, грошового обігу, бюджету, програм загального рівня.

    • Взаємовідносини “ регіон – місцеве самоврядування “ передбачає окреслення функцій територіальних , муніципальних органів різного рівня, визначення завдань розвитку регіонів, регулювання ринкових відносин у межах територій, вирішення питань оперативного управління господарством,

    • Комплексний розвиток регіонів як єдиного господарства: передбачає формування моделі ринкових відносин у регіоні, відповідальність перед населенням та центром за регіональний стан справ, забезпечення розширеного відтворювання регіонів.

^ Економічний район – це форма територіальної організації господарства країни, визначена господарська територія, яка на базі територіального розподілу праці виділяється в країні своїм економіко – географічним положенням, природними та трудовими ресурсами, спеціалізацією та структурою господарства, спільністю екологічних, демографічних та інших проблем.

У відповідності з традиційним підходом в межах України виділяють 6 економічних регіонів:

Центральний – Київська, Житомирська, Чернігівська, Черкаська, вінницька обл.;

Західний – Львівська, Івано – Франківська, Закарпатська, Чернівецька, Тернопільська, Хмельницька, Ровенська, Волинська.;

Північно – східний – Харківська, сумська, Полтавська обл.;

Східний – Донецька, Луганська обл..;

Придніпровський – Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська обл..;

Південний – Одеська, миколаївська, Херсонська, Автономна Республіка крим.

Головними принципами економічного районування є:

  1. економічний, відповідно до якого це спеціалізована частина народного господарства країни з відповідним комплексом основних та допоміжних підприємств.

  2. національний , який несе в собі раціональну відповідність районів національно – етнічним утворенням як окремих територіальних господарських одиниць.

  3. адміністративний , відповідно до якого єдність економічного районування і політико – адміністративного поділу країни є необхідною умовою для ефективного управління та розвитку народного господарства в цілому.

На сучасному етапі отримала розповсюдження така таксономія економічних районів:

    • ^ Основний економічний район – це базова спеціальна частина народного господарства країни з спеціалізованими та взаємопов’язаних галузей та виробництв, які відображають найбільш повний територіально – виробничий комплекс;

    • ^ Економічний підрайон – господарське утворення у рамках економічного району, яке характеризує єдність спеціалізації та тісні виробничі зв’язки;

    • Адміністративно – економічні райони – основа територіального устрою, до них належать адміністративні одиниці середнього масштабу( в Україні – області).

    • Економічна округа – це об’єднання одного і більш адміністративних районів навкруг адміністративно – господарських комплексів локального типу ( обласної системи організації виробництва ).

    • Низові економічні райони – формують початкові територіальні економічні зв’язки між окремими підприємствами, які частіше утворюють первинні спеціалізовані територіально – виробничі комплекси та центри.

    • ^ Населений пункт – є елементарною формою територіального устрою господарства.

Механізм державного розвитку регіонів включає:

  • Законодавчо – нормативну базу, що повинна забезпечити найбільш повний, пропорційний розвиток регіонів, використання економічного потенціалу , надати рівні умови для такого розвитку.

  • Бюджетно – фінансове регулювання – сукупність державних фінансових заходів щодо управління територіями країни, вирішення їх фінансових проблем.

        • Функціями державної регіональної бюджетно – фінансової політики виступають:

          • Забезпечення незалежності регіонального управління,

          • Підтримка потенціалу регіону;

          • Забезпечення справедливого перерозподілу доходів різних регіонів ( регіони – донори, регіони – рецептори) з метою вирівнювання їх соціально – економічного розвитку.

        • Основними інструментами бюджетного регулювання виступають нормативні відрахування від регульованих доходів, дотації, субсидії, субвенції, бюджетні позички.

  • ^ Пряме управління регіонами – для успішного досягнення цілей і завдань місцевого самоврядування за ними закріплена матеріальна і фінансова основа, яку складає рухоме і нерухоме майно, доходів місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад . Таким чином, до функцій прямого управління належать:

      • Управління майном , що є в комунальній власності;

      • Затвердження програм соціально – економічного розвитку і контроль за їх виконанням,

      • Затвердження бюджетів відповідних територіальних одиниць і контроль за їх виконанням,

      • Встановлення місцевих податків та зборів відповідно до законодавства,

      • Утворення , реорганізація та ліквідація комунальних підприємств, організацій, установ і контроль за їх діяльністю.

  • Соціальний захист населення передбачає

      • Формування самодостатньої соціальної бази областей,

      • Встановлення державного громадського контролю над місцевими органами влади за виконанням соціальних програм, ефективним використанням бюджетних ресурсів,

      • Забезпечення необхідних умов забезпечення життєдіяльності населення

      • Зосередження виплат усіх видів соціальної допомоги у територіальних громадах за місцем проживання ;

      • Реалізацію конституційних прав усіх громадян.

  • Екологічна регіональна політика передбачає :

      • Формування територіальних основ сталого розвитку та систем екологічної безпеки,

      • Збалансування бюджетних виплат на охорону природи на загальнодержавному та місцевому рівні,

      • Оптимізацію співіснування та функціонування екосистем та народогосподарського комплексу;

^ Державні регіональні програми – це комплекс заходів місцевих органів влади та управління щодо вирішення найбільш актуальних проблем соціально – економічного розвитку регіону.

^ Основними цілями державних регіональних програм розвитку регіонів є:

  • Забезпечення збалансованого соціально –економічного розвитку регіонів;

  • Заохочення інвестиційних процесів в пріоритетних галузях народногосподарського комплексу шляхом створення вільних економічних зон, спільних підприємств тощо;

  • Вдосконалення структури народогосподарського шляхом конверсії, переорієнтації окремих підприємств;

  • Стимулювання раціонального використання ресурсів регіону;

  • Якісне вдосконалення виробничої та соціальної інфраструктури;

  • Захист навколишнього середовища;

  • Покращення демографічної ситуації;

Регіональні програми складаються на короткостроковий період ( до 1 року), середньостроковий ( від 1 до 5 років), довгостроковий ( понад 5 років).

В Україні сьогодні діє програма соціально – економічного розвитку Карпатського регіону. Підготовлені програми соціально – економічного розвитку Полісся, Поділля, Причорноморського району, Придніпровського району.

Схвалені кабінетом Міністрів України заходи регіональних програм автоматично стають складовими державної програми економічного і соціального о розвитку України.

^ Основними етапами розробки регіональних програм є:

  • Всебічний аналіз стану соціально –економічного розвитку регіонів;

  • Комплексне аргументуван6ня основних і похідних цілей( “ дерево цілей” ) та завдань, визначення шляхів і засобів досягнення цілей, насамперед фінансове забезпечення;

  • Погодження основної цілі та її похідних з центральними програмами соціально – економічного розвитку;

  • Надання розроблених програм в установлені строки на затвердження в обласні ( міські ) держадміністрації та органи місцевого самоврядування.


Розробка та реалізація комплексних програм розвитку регіонів потребує базового забезпечення:

    • Законодавчо – правового;

    • Організаційно – структурного;

    • Інвестиційно – фінансового;

    • Матеріально – технічного;

    • Професійно – кадрового;

    • Інформаційно – нормативного

Регіональні програми доцільно складати з :

  • Інформаційно – аналітичної частини , яка дає комплексний аналіз виробничого потенціалу, регіональної спеціалізації, ефективності використання різноманітних ресурсів, наявність гострих проблем, диспропорцій, ступінь приватизації, рівень забруднення навколишнього середовища, життєвого рівня населення тощо.

  • Центральної частини , яка містить аргументацію основних і похідних цілей, шляхів їх досягнення, а також систему показників в яких кількісно і якісно зазначаються такі цілі, їх реалізація за допомогою відповідних ресурсів.

  • Комплекса збалансованих розрахунків.

Основними показниками є : макроекономічні ( обсяг ВВП, який створюється в межах регіону, обсяг ВВП на душу населення, та інш.) , чисельність населення , показники зайнятості населення , рівень розвитку сфери матеріального виробництва, рівень розвитку сфери нематеріального виробництва, рівень життя населення, структурні перетворення, зовнішньоекономічна діяльність, використання природних ресурсів, фінансові показники тощо.

Базою прогнозування соціально – економічного розвитку регіону є система кількісних показників , що ґрунтується на державних соціальних нормах і стандартах.

Питання для контролю:

  1. Цілі державної регіональної політики.

  2. Що включає механізм державного розвитку регіонів?

  3. Що передбачає розробка комплексних програм розвитку регіонів?


Тема 10.

Соціальна політика держави.


  1. Соціальна політика держави: цілі, принципи, пріоритети.

  2. Принципи розрахунку системи соціальних норм і нормативів.

  3. Державне регулювання ринку праці, доходів та споживання населення .

  4. Державне регулювання рівня та якості життя.

  5. Основні параметри державного планування соціальної інфраструктури.


^ Ключові поняття:

Соціальна політика. Принципи соціальної політики. Завдання соціальної політики. Соціальні амортизатори. Державне регулювання ринку праці. Мінімальна заробітна плата. Стимулювання попиту на робочу силу. Перерозподіл доходів як функція держави. Споживчий кошик. Рівень життя. Якість життя . Індекс людського розвитку. Прожитковий мінімум. Мінімальний споживчий бюджет. Межа малозабезпеченості. Соціальне страхування. Нормативи мінімального споживання на душу населення. Нормативи споживання платних послуг. Нормативи забезпечення населення об’єктами соціальної інфраструктури. Соціальна інфраструктура. Основні показники розвитку соціальної інфраструктури.


Орієнтирами , яких дотримується держава у процесах регулювання економіки є не тільки показники, що характеризують економічний розвиток. Надзвичайно важливими є показники, що характеризують рівень та якість життя населення. Саме тому, розглядаючи розвиток економіки, ми говоримо про соціально-економічний розвиток.

Вирішення проблем, що до функціонування соціальної сфери є, насамперед, прерогативою держави.

^ Соціальну політику держави можливо розглядати в аспектах:

  • як діяльність держави щодо створення та регулювання соціально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства, усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної справедливості та соціально-політичної стабільності в країні,

  • як систему правових, організаційних, регулятивно-контрольних заходів держави з метою узгодження цілей соціального характеру з цілями економічного зростання.

Основними елементами соціальної політики є:

- регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламентацію умов взаємодії суб’єктів економіки в соціальній сфері (насамперед між роботодавцями та найманою робочою силою);

- вирішення проблем безробіття, забезпечення ефективної зайнятості;

- розподіл та перерозподіл доходів населення;

- створення системи соціального захисту населення;

- забезпечення розвитку об’єктів соціальної інфраструктури тощо.

Таким чином, основними об’єктами соціальної політики держави виступають:

  • ринок праці та зайнятість населення;

  • система соціального забезпечення населення;

  • трудові відносини;

  • оплата праці та доходи населення;

  • громадянин як споживач;

  • елементи соціальної інфраструктури.

В світовій практиці розроблено багато різноманітних моделей державної соціальної політики. Виходячи з того, що в Україні на статі перехідної економіки розробка соціальної політики, яка б відповідала вимогам суспільства, є одним з основних завдань соціально-економічного розвитку, світовий досвід стає надзвичайно актуальним. Розглянемо деякі основні моделі державної соціальної політики.

* Американська – найбільше лібералізований варіант соціальної політики, який базується на принципі відокремлення соціального захисту від вільного ринку; держава в основному, забезпечує соціальний захист лише тих, хто немає інших доходів, ніж соціальні виплати.

* Шведська (Швеція, Норвегія, Фінляндія та інші) – найбільш соціалізована модель, яка виявляється у домінуванні ідей рівності та солідарності у здійсненні соціальної політики, профілактичними заходами у сфері зайнятості, жорстокої політики доходів, високого рівня соціального захисту, що забезпечується в основному з державних коштів. В цій моделі, як в ні якій іншій, соціальна політика пов’язана з державним регулюванням економіки, тобто виступає як мета економічної діяльності держави.

* Німецька (ФРН, Франція, Австрія) – характеризується високими обсягами ВВП, що перерозподіляється через державний бюджет (близько 50%), створення розвиненої системи соціального захисту, до якої залучаються кошти держави та підприємців.

* Японська. Передбачає проведення політики вирівнювання доходів, особливу політику використання робочої сили (систему довічного найму з деякими сучасними модифікаціями), домінуючу психологію колективізму, солідарності в доходах, виділення питань підвищення рівня життя населення в ранг національних пріоритетів.

* Англосаксонська. Виступає як проміжна між лібералізованою американською та жорстко соціально орієнтованими шведською та німецькими моделями. Для неї характерні більш активна, чим в першій моделі, участь держави, але не такий значний перерозподіл ВВП (близько 40%) через держбюджет, приблизно рівний розподіл витрат на соціальну сферу між державою та підприємцями, пасивна державна політика на ринку праці.

При розробці соціальної політики держави, виходячи зі світового досвіду, використовують основні принципи:

1) раціональність – досягнення оптимального співвідношення мети соціальної політики та засобів її реалізації;

2) соціальна справедливість – визначення однакових можливостей для всіх членів суспільства;

3) соціальна безпека – передбачуваність певних життєвих ризиків.

В якості механізмів соціального захисту виступають соціальні амортизатори, головним призначенням яких є пом’якшення дестабілізуючих наслідків ринкової економіки, соціальної напруги, забезпечення адаптації суспільних структур.

В умовах перехідної економіки головним соціальним амортизатором виступає держава.

2) Для розробки планів соціально-економічного розвитку країни використовують систему соціально-економічних норм і стандартів, які є один із важливіших засобів державного регулювання.

Система соціальних норм і нормативів, що охоплює процес споживання, включає наступні норми і нормативи:

  • споживання товарів;

  • споживання послуг;

  • розвиток соціальної бази інфраструктури;

  • економіко-екологічні.

У кризових умовах передбачають мінімальні норми споживання товарів на душу населення, зокрема основних харчових продуктів, товарів легкої промисловості, мінімальні нормативи використання предметів культурно-побутового та господарського призначення.

^ Нормативи споживання платних послуг установлюють на основі певних методичних підходів:

  • виходячи з сучасних уявлень про рівень та якість обслуговування населення;

  • розробляючи в середньому на душу населення;

  • ураховуючи обмеження щодо грошових доходів населення, а також можливості їх реалізації для оплати послуг.

Розрахунок споживання нормативів платних послуг базується на двох принципах:

  • Перший – вибір основного чинника, що визначає розмір потреб у певному виді послуг. Наприклад, для розроблення нормативівспоживання житлово-комунальних послуг – це забезпеченість житловою площею на мінімальному рівні.

  • Другий – облік демографічних характеристик країни. Наприклад, окремі види послуг (житлово-комунального господарства, послуг зв’язку тощо.) розробляються на сім’ю. У розрахунку нормативів за видами послуг ураховується певний контингент. Наприклад, для дітей 3-6 років послуги дошкільних закладів.

Інформаційною базою розроблення нормативів споживання товарів і латних послуг є матеріали вибіркових обстежень бюджетів населення; дані про прогнозування чисельності та статево-вікову структуру населення; чисельність і розміри сім’ї тощо.

Також до основних засобів регулювання розвитку соціальної сфери можливо віднести:

  • ^ Державні соціальні стандарти – встановлені законом соціальні норми та нормативи або їх комплекс на базі яких визначаються рівні основних соціальних гарантій держави.

  • ^ Державні соціальні гарантії – встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення , соціальної допомоги, розміри інших соціальних виплат, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового рівня.

  1. Важливий напрямок соціальної політики держави є регулювання ринку праці, яке визначається як система правових та організаційно-економічних заходів держави щодо забезпечення ефективної зайнятості, нормативних умов праці та раціонального використання робочої сили.

Основні функції щодо регулювання ринку праці в Україні виконують Міністерство праці та соціальної політики, а також державні служби зайнятості.

Основні функції щодо регулювання ринку праці в Україні виконують Міністерство праці та соціальної політики, а також державні служби зайнятості.

Складовою механізму ДРЕ є політика доходів. В умовах ринкової економіки вона стоїть в одному ряду з політикою конкуренції та стабілізації економіки.

^ Мета державного розподілу та перерозподілу ринкових доходів – зменшення різкої диференціації за рівнем доходів і капіталів.


Основним джерелом доходів населення є заробітна плата. Тому державне регулювання праці є важливою складовою соціальної політики.

Мінімальна заробітна плата (МЗП) – це гарантований державою соціальний мінімум нетарифікованої праці, що виконує функцію мотивації власника робочої сили до участі у праці.

Основними вимогами до мінімальної заробітної праці є незначний відрив від мінімального споживчого бюджету, визначення рівня МЗП за міжнародними стандартами, своєчасне коригування відповідно до економічних і соціальних змін.

Велику увагу при регулюванні заробітної плати приділяють збереженню нормального співвідношення між МЗП та вибраної соціальної політики держава користується двома методами:

1. “підтягуванням” рівня МЗП до середньої ЗП;

  1. стримування зростання середньої і максимальної ЗП (через механізм податків)


4) ^ Рівень і якіст – інтегровані показники соціально-економічного розвитку країни. Для визначення рівня життя в 1970р. в ООН був розроблен комплексний індекс соціального розвитку , який розраховується на базі 16 показників. В 1990р. спеціальною Програмою ООН розроблен індекс розвитку людини (ІРЛ). Саме цей індекс найбільш повно відображає якість життя населення. Розраховується він на базі трьох базових груп показників:

  • тривалість життя;

  • рівень освіти;

  • ВВП на душу населення.

Низьким при цьому вважається ІРЛ від 0 до 0,5; високим від 0,9 до 1.

Починаючи з 1999р. найбільше значення ІЛР має в Канаді (=0,932). Високе значення ІЛР характерне для країн Західної Європи (на рівні =0,919). Для країн з перехідною економікою Східної Європи і СНД середнє значення ІЛР=0,754.

Економічна комісія ООН, оцінюючи рівень життя населення, надає перевагу такому показнику, як кількість товарів та послуг, які населення змогло отримати. Еталонна величина складає 100%.

^ Рівень життя населення – ступінь задоволення матеріальних та соціальних потреб людей. Поняття якість життя конкретизує категорію „рівень життя”.

В ООН було запропоновано комбінований показник – індекс якості життя, який характеризує:

- рівень освіти;

- медичне обслуговування;

- тривалість життя;

- ступінь зайнятості населення;

- його платоспроможність;

- доступ до політичного життя тощо.

Поняття „рівень життя” пов’язане з поняттям „прожиткового мінімуму”, який в Україні визнано базовим соціальним стандартом.

Визначають прожитковий мінімум, виходячи з так званого „кошика споживача”.

^ Кошик споживача – вартість стандартного набору товарів та послуг масового вживання середнього споживача в конкретній країні в певний час.

Соціальна політика держави нерозривно пов’язана з системою соціального захисту населення.

Основними елементами системи соціального захисту є:

  • встановлення допустимих параметрів життя (прожиткового мінімуму, мінімальної пенсії тощо);

  • захист населення від зростання цін та товарного дефіциту;

  • вирішення проблем безробіття та ефективної зайнятості;

  • пенсійне забезпечення;

  • утримання дитячих будинків, інтернатів, будинків для людей похилого віку тощо;

  • соціальні трансфери (допомога з безробіття, виплати на дітей, з материнства, з хвороби, житлової субсидії тощо)

  • надання необхідної медичної допомоги;

  • соціальне страхування.

Соціальне страхування – це система фінансового відшкодування (часткового або повного) фізичним особам певних життєвих ризиків.

Основними формами соціального страхування є:

  1. пенсійне (як джерело пенсійного забезпечення громадян в старості).

  2. медичне (на випадок захворювання, втрати працездатності, нещасного випадку на виробництві тощо).

  3. страхування на випадок безробіття.

^ Соціальна інфраструктура – система галузей народного господарства, діяльність яких спрямована на задоволення соціально-культурних, духовних та інтелектуальних потреб людини.



Схема 2. Структура соціального комплексу.
Загальна схема визначення основних параметрів нормативного планування соціальної інфраструктури передбачає використання таких даних:

  • чисельність населення, його динаміка, сімейний та віковий склад на початок та кінець розрахункового періоду, а також види поселень;

  • наявність об’єктів невиробничої сфери та їх потужність у натуральному обчисленні;

  • обсяги введення в дію об’єктів невиробничого призначення;

  • розміри вибуття об’єктів соціальної інфраструктури як на початок розрахункового періоду, так і за прогнозами;

  • обгрунтований облік стану та прогнозу розвитку конкретної галузі соціальної сфери, характерної для певного соціального підрозділу.

У системі соціально-економічних нормативів галузеву структуру та перелік нормативних показників формують у такому вигляді:

* торгівля та громадське харчування – торгівельна площа магазинів, посадочні місця в закладах громадського харчування тощо.

* побутове обслуговування – робочі місця на підприємствах побуту, потужності підприємств хімчистки, пралень тощо;

* зв’язок – квартирні телефони і підприємства зв’язку;

* народна освіта – дитячі дошкільні заклади, школи, ПТУ тощо;

* охорона здоров’я - лікарні, амбулаторно-поліклінічні заклади, будинки-інтернати тощо;

* фізкультура та спорт – спортивні зали, басейни, спортивні майданчики.

* туризм та відпочинок – будинки відпочинку, пансіонати тощо

Питання для контролю:

  1. Принципи соціальної політики держави.

  2. Світовий досвід регулювання соціального розвитку держави.

  3. Суб”єкти і об”єкти державного регулювання ринку праці.

  4. Основні елементи системи соціального захисту.

  5. Структура соціального комплексу країни.



Тема 11.

Державне регулювання природоохоронної діяльності.


  1. Природне середовище як об’єкт державного регулювання.

  2. Національний та регіональні рівні державного регулювання природоохоронної діяльності.

  3. місцевий рівень управління природоохоронною діяльністю.


^ Ключові понятті:

Навколишнє середовище. Екологічна політика. Рівні регулювання природокористування. Основні завдання державного регулювання природокористування. Національний рівень регулювання природокористуванням. Державна регіональна еколого – економічна політика. Регіональні природоохоронні фонди. Місцевий рівень управління природоохоронною діяльністю.

1) Державному регулюванню підлягає , насамперед , стан навколишнього середовища, тобто сукупність природних і природно-соціальних умов і процесів, природні ресурси, як залучені до господарського обігу, так і ті, що на цей час не знаходяться у використанні (земля, надра, атмосферне повітря, ліси і природні комплекси тощо).

Державній охороні від негативного впливу, несприятливій екологічної ситуації підлягають також здоров’я та життя людей.

Суть державного регулювання охорони навколишнього середовища визначається екологічною політикою держави.

Державне регулювання сфери природокористування має забезпечити :

  • систему гарантій екологічної безпеки;

  • упорядкувати систему управління в галузі природокористування;

  • підвалини гармонійного узгодження екологічних інтересів суспільства з інтересами економічного розвитку.

Основним шляхом розв’язання соціально-економічних та екологічних проблем є чітке функціонування механізму охорони довкілля і раціоналізації природокористування.

Система управління, як структурний елемент господарського механізму природокористування, містить в собі такі функції:

  • організація;

  • регулювання;

  • контроль;

  • облік;

  • експертиза;

  • нагляд та інш.

Усі природні елементи, які у сукупності утворюють природну складову національного багатства є об’єктами права власності. В економічному розумінні будь-який об’єкт права власності розглядається як певний фонд вартості, що існує в товарній чи грошовій формі.

^ Стаття 4 Закону України „Про охорону навколишнього середовища” вказує на те, що в державній власності перебувають усі землі України, за винятком земель, переданих в колективну чи приватну власність. І далі: „Право розпорядження природними ресурсами здійснює Верховна Рада України”. Тобто, право розпорядження природними ресурсами належить вищому законодавчому органу, тоді як вищий виконавчий орган – Кабінет Міністрів „забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики у сфері охорони природи, екологічної безпеки і природокористування”(ст..16 Конституції України).

^ Залучення до господарського обігу природних ресурсів здійснюється фізичними та юридичними особами згідно з Законом України „Про підприємства”(ст. 11). Підприємства здійснюють користування природними ресурсами у встановленому порядку за плату, а у випадках, передбачених Законом України – на пільгових умовах.

Основні принципи регулювання природокористування в Україні здійснюється на підставі принципів, визначених Законом України „Про охорону навколишнього природного середовища”.

З метою реалізації функцій державного регулювання охорони та раціонального використання природних ресурсів визначено три рівні управління: національний, регіональний і місцевий.

2) На національному рівні до функцій управління природоохоронною діяльності належать:

* розробка методологічного, нормативно-методичного та правового забезпечення;

* проведення державної екологічної експертизи та виконання її на національному рівні;

* державна політика щодо до зон надзвичайних екологічних ситуацій;

* визначення нормативів якісного стану природних ресурсів;

* формування та використання державних, позабюджетних фондів охорони навколишнього середовища;

* регулювання використання ресурсів державного значення;

* державний контроль за дотриманням природоохоронного законодавства, зокрема ядерної та радіаційної безпеки;

* здійснення єдиної науково-технічної політики щодо охорони природи та раціонального природокористування;

* реалізація державної політики щодо збереження біорізноманіття;

* забезпечення екологічної безпеки як складової національної безпеки;

* виконання міжнародних угод та підтримка міжнародних відносин у природоохоронній сфері;

* екологічна освіта та виховання населення.

^ Органами регулювання природоохоронною сфери на національному рівні в Україні є:

- Верховна Рада України та Верховна Рада Автономної Республіки Крим;

- Кабінет Міністрів України та Уряд Автономної Республіки Крим;

- Міністерство охорони навколишнього середовища та ядерної безпеки;

- Міністерство економіки України;

- Міністерство у справах науки і технологій;

- Держкомстат;

- Державний комітет із стандартизації, метрології та сертифікації;

- Державний комітет з гідрометеорології;

- Державний комітет з геології та використання надр;

- Держкомзем;

- Міністерство охорони здоров’я;

- Міністерство юстиції та інші.

Міністерству охорони навколишнього середовища та ядерної безпеки надані контрольно-інспекційні функції щодо суміжних міністерств в питаннях екологічної безпеки.

Організаційні заходи щодо до природоохоронної діяльності підтримуються насамперед системою державного моніторингу навколишнього середовища – загальнодержавної системи спостереження, оцінювання й прогнозування його стану.

Ключовими завданнями системи державного моніторингу навколишнього середовища є такі:

  • спостереження за станом природного середовища, рівнем і джерелом забруднення;

  • оцінювання існуючого стану;

  • прогнозування змін і оцінювання можливого стану довкілля;

  • забезпечення органів державного управління систематичною інформацією про стан навколишнього середовища;

  • забезпечення взаємодії міністерств та відомств, які входять до системи державного моніторингу навколишнього середовища.

Екологічний моніторинг є однією з основних функцій органів Міністерства охорони навколишнього середовища та ядерної безпеки.

^ На регіональному рівні управління охороною природного середовища включає в себе такі функції:

  • регулювання природних ресурсів регіону;

  • визначає нормативи забруднення природного середовища;

  • впроваджує екологічний моніторинг та веде обмін об’єктів природокористування та забруднення довкілля;

  • проводить державну екологічну експертизу;

  • контролює дотримання природоохоронного законодавства;

  • досліджує стан навколишнього середовища;

  • розробляє програми впровадження природоохоронних заходів, визначає та реалізує інвестиційну політику;

  • інформує населення та заінтересовані організації з екологічних питань.

Основу регіонального еколого-економічного механізму становлять регіональні природоохоронні фінансові фонди.

Джерелами фінансового забезпечення регіональних природоохоронних фондів мають бути цільові кошти:

  • державного бюджету природоохоронного призначення;

  • бюджетів природоохоронного призначення областей, міст, регіонів;

  • підприємств – природо користувачів;

  • регіональної частини плати за використання природних ресурсів;

  • регіональної частини платежів за забруднення природного середовища;

  • страхових внесків природо користувачів за ліквідацію забруднення природного середовища внаслідок аварій;

  • інші кошти.

Одним з основних напрямків державної екологічної політики є розробка системи економіко-екологічних нормативів:

  • нормативи екологічної безпеки (гранично допустимі концентрації (ГДК))

забруднюючих речовин у навколишньому середовищі; гранично допустимі рівні акустичного, електромагнітного радіаційного та іншого впливу на навколишнє середовище, гранично допустимий вміст шкідливих речовин у продуктах харчування; гранично допустимі викиди (ГДВ) та скиди (ГДС) у навколишнє середовище забруднюючих хімічних речовин;

  • нормативи використання природних ресурсів;

  • нормативи платежів і тарифів за використання природних ресурсів і навколишнього середовища.

Нормативи екологічної безпеки є державними загальнодержавними стандартами.

В Україні розроблені і діють нормативи ГДК майже для 900 хімічних сполук, розроблено понад 500 нормативів щодо вмісту хімічних сполук у воді.

На основі затверджених органами Міністерства охорони навколишнього середовща та ядерної безпеки України нормативів ГДВ і ГДС підприємства та організації розробдяють ліміти викидів і скидів забруднюючих речовин у навколишнє середовище.

3) До компентенції органів, які керують природоохоронною діяльностю на місцевому рівні, входить контроль за використанням природоохоронного законодавства.

До складу зазначених органів належать місцеві ради та їх виконавчі та розпорядчі органи, державні обласні управління з охорони навколишнього середовища, районні та міські державні інспекції з охорони навколишнього середовища.

Виконавчі та розпорядчі органи місцевої ради у галузі охорони природного середовища в межах своєї компетенції виконують функції:

  • реалізують рішення відповідних рад;

  • координують діяльність місцевих органів, підприємств, установ, організацій, розташованих на теріторії місцевих рад;

  • організують розроблення місцевих екологічних програм;

  • визначають у встановленному порядку нормативи плати та розміри платежів за забруднення навколишнього середовища і розміщення відходів;

  • затверджують за наданням місцевих органів Міністерства охорони навколишнього середовища та ядерної безпеки для підприємств, установ та організацій ліміти, використання природних ресурсів, за винятком ресурсів республіканського значення, ліміти викидів і скидів забруднюючих речовин у навколишнє середовище;

  • організують збирання, переробку, утилізацію і захоронення промислових, побутових та інших відходів на своїй території;

  • формують і використовують місцеві, позабюджетні екологічні фонди;

  • організують екологічну освіту та виховання громадян;

  • приймають рішення з питань організації територій та об’єктів природно-заповідного фонду місцевого значення.

Таким чином, функціями державного управління в галузі охорони навколишнього середовища, пов’язаними з виробленням єдиної екологічної політики виступають:

  • облік природних ресурсів та оцінювання їх стану;

  • ведення державних кадастрів природних ресурсів;

  • планування та прогнозування природокористування;

  • фінансування та матеріально технічне забезпечення природоохоронної діяльності;

  • нормування якості навколишнього середовища;

  • розроблення і видання відповідних правових актів;

  • стандартизація природоохоронних заходів;

  • проведення екологічної експертизи, контролю, моніторінгу та наукових досліджень.

Питання для контролю:

  1. Рівні державного регулювання природоохоронної діяльності.

  2. Органи державного регулювання природоохоронної діяльності в Україні.

  3. Джерела фінансування регіональних природоохоронних фондів.


Тема 12

Державне регулювання розвитку окремих сфер господарської діяльності
1   2   3   4   5



Скачать файл (590 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации