Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Контрольна робота - Соціальне управління та соціальні технології - файл 1.doc


Контрольна робота - Соціальне управління та соціальні технології
скачать (108.5 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc109kb.14.12.2011 08:41скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

Реклама MarketGid:
Загрузка...
КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з теми:

«Соціальне управління

та соціальні технології»

ЗМІСТ
1. Управлінські стратегії та соціальні інновації ……………………….3
2. Регіональні аспекти соціального управління ……………………….8
3. Антикризові стратегії управління …………………………………..12
1. Управлінські стратегії та соціальні інновації

Стратегія управління — це специфічний управлінський план дій, спрямованих на досягнення встановлених цілей. Вона визначає, як організація функціонуватиме та розвиватиметься, а також яких підприємницьких, конкурентних і функціональних заходів і дій буде вжито для того, щоб організація досягла бажаного стану. Стратегія є основою для розробки стратегічних планів, проектів і програм, які є системною характеристикою напрямків розвитку підприємства і формується на основі дуже узагальненої, неповної та недостатньо точної інформації.

Стратегія — це довгостроковий курс розвитку фірми, спосіб досягнення цілей, який вона визначає для себе, керуючись власними міркуваннями в межах своєї політики. Це довгостроковий якісно визначений напрямок розвитку організації, який торкається сфери діяльності організації, засобів та форм її діяльності, системи взаємовідносин всередині організації, а також позиції організації у навколишньому середовищі та призводить організацію до її цілей.

Стратегія дає визначення основних напрямків і шляхів досягнення цілей зміцнення, зростання та забезпечення виживання організації в довгостроковій перспективі на основі концентрації зусиль на певних пріоритетах;

Вона постійно уточнюється в процесі діяльності і є способом встановлення взаємодії організації із зовнішнім середовищем

За допомогою стратегії, яка виступає як стандарт успішного розвитку та результату, відбувається налагодження ефективної мотивації, контролю, обліку та аналізу.

На зміст стратегії найбільш суттєво впливають фактори: 1) потреби клієнтів; 2) наявність можливості та період впровадження необхідних нововведень різних типів; 3) наявність необхідних ресурсів; 4) можливості використання власних і залучених капіталовкладень; 5) рівень діючої технології та можливості її модифікації; 6) тип і масштаб використання сучасних інформаційних технологій; 7) кадровий потенціал та ін.

Основними функціями управління є: прогнозування; програмування; планування; регулювання; координація; контроль.

Прогнозування - встановлення потенціалу об’єкта, його розрахунок у часі і просторі.

Це визначальна функція яка повинна створити гарантії певної ефективності управлінського рішення. Функція прогнозування тим відповідальніша, чим “відповідальнішого” об’єкту вона стосується. Це, насамперед, суспільство, країна, які повинні мати прогноз розвитку відповідно до якості і кількості власного потенціалу у його внутрішніх і зовнішніх вимірах. І чим точнішій прогноз - тим менше потреби в інших функціях управління. Ідеалом управління стосовно прогностичної функції є алгоритмічний прогноз з незначною його корекцією в процесі реалізації, хоча це - саме ідеал, інакше просто не існували б інші функції, особливо програмування і планування, оскільки інші функції - регулювання, координації, контролю - це функції оперативного, технологічного характеру. Функція прогнозу, як правило, входить як складова до програми і планової функції. На її основі розробляються програми і плани функціонування.

Програмування - це визначення магістральних шляхів і завдань розвитку об’єкта, що виникають на їх основі, в часі, просторі.

Функція програмування є більш практичною. Термін “програмування” використовується майже необмежено. Є програми політичних партій, виборчі програми, виробничі програми, програми перебування певних діячів в інших країнах, програми вечорів, концертів, технічні і технологічні програм й, управлінські програми, навчальні програми тощо. Зрозуміло, що вимоги до них різні, але основні зазначено в наведеному визначенні, хоча й деякі з них не стосуються більшості програм прикладного змісту.

Планування – це розрахунок реалізації магістральних /програм/ шляхів і завдань розвитку об’єкта, підведення під них розрахованих гарантій реалізації матеріальних, духовних, організаційних

Функція планування випливає з існування в суспільстві ряду стихійних процесів, які з’являються внаслідок суб'єктивістських рішень, природних або соціальних катаклізмів, об’єктивних, незалежних від волі людини явищ, неправильного планування або патологічних збочень, можливостей неконтрольованої, біхевіористської поведінки особи і т.п.

Саме планування як функція - досить поширена управлінська дія. Зовні вона практична, оскільки має розрахунковий потенціал, найбільш наближений до реальних можливостей об’єкта. Але й планування дещо ідеальне, оскільки має справу з майбутнім об’єкту. Тому вона як управлінська функція не дає абсолютної гарантії запланованої ефективності управлінських рішень. Ця якість з’являється внаслідок застосування трьох прикладних функцій: регулювання, координації і контролю.

Регулювання – це приведення до єдиного знаменника у виконанні певних завдань об’єктів, що включені у процес їх виконання.

Регулювання впорядковує співвідношення елементів єдиного процесу, який відбувається під час реалізації завдання. Об’єкти управління тут і є такими елементами, автономність яких є виразом системності завдання, в реалізації якого вони зацікавлені, а також спеціалізації діяльності елементу цієї системності .Отже, регулювати можна лише системне у творення, системне явище, в яких присутня органічна залежність об’єктів управління.

Координація - це приведення у відповідність діяльності різних об’єктів, що перебувають у фарватері реалізації єдиної мети, але безпосередньо не зв’язаних між собою.

Координація має справу з органічною незалежність елементів /об'єктів/ управління, але глибинні, об’єктивні чинники або конкретна мета входять в певну системну якість ,яка має інший, саме факторний тип системності, в якому ця функція має лише заданий організаційний потенціал. Координація як управлінська функція має справу з більш високим рівнем системності, на який згодом переходять (або не переходять) системи (процеси), що регулюються.

Контроль - це слідкування за процесом діяльності, а також встановлення реальних витрат і результатів управлінської діяльності, а також її всебічної ефективності.

Контроль як функція, що є потребою такої властивості управлінського процесу як зворотній зв’язок, має постійно приводити у відповідність систему і методи управління з новими умовами і властивостями об’єкту, що ви­никають у процесі його функціонування і розвитку. Контроль - це не підсу­мовування управлінської діяльності, а постійна профілактична діяльність з нормалізації проходження управлінського процесу .Найсуттєвіша його вада - констатація фактів порушення цього процесу. Запобігання їм - найбільша ефективність контрольної функції, особливо в політиці, де наслідки хибних рішень як правило трагічні .Тому такі адміністративні кроки як зняття з роботи, інші види покарання здебільше свідчать про некомпетентність управлінських кадрів, оскільки саме управлінець, що “розвалив” роботу, не здатний жодною мірою покарання відшкодувати збитки, які він завдав об’єкту управління своєю некомпетентністю або злочинною діяльністю. І чим вищу посаду він обіймав, тим менше можливостей відшкодування, тим трагічніші наслідки такого управління. В рамках управлінської стратегії полягає питання ефективного впровадження соціальних інновацій.

Поняття "соціальна інновація " можна визначити як свідомо організоване нововведення або нове явище в практиці соціальної роботи, що формується на певному етапі розвитку суспільства відповідно до соціальних умов, що змінюються, і що мають за мету ефективні позитивні перетворення в соціальній сфері. Соціальні інновації різноманітні. Це насамперед пов'язано з різноманіттям явищ соціального життя.

Джерелами соціальних інновацій є зміни зовнішнього середовища, соціальні проблеми, що повсякчас виникають і які неможливо вирішити за допомогою традиційних методів, а також зміни потреб суспільства і його членів. Невирішеність тих або інших соціальних проблем дає імпульс до розробки нових засобів і норм у соціальній сфері. Так були створені й одержали поширення "телефони довіри", за допомогою яких надається анонімна психологічна допомога людям у стресових ситуаціях. Так виникли соціальні притулки тощо.
Соціальні інновації посилюють процеси соціальної мобільності, на що не здатні деякі традиційні форми і методи забезпечення соціальних гарантій.

Процес розвитку суспільства вимагає створення передумов для формування нових нетрадиційних компонентів у соціальній сфері, інноваційних засобів соціальної діяльності, а нововведення є формою цього суспільного розвитку. Під інноваційним прогресом розуміють процес народження нової ідеї, її експериментальну апробацію, поширення та використання.

Тривалість інноваційного циклу може змінюватися залежно від багатьох факторів. Це і гострий дефіцит фінансування нововведення, і нестача професіональних кадрів, і перспектива скорочення робочих місць, і поширення безробіття в міру розвитку конкретного інноваційного процесу. Психологічні фактори гальмування обумовлені наявністю різноманітних психологічних бар'єрів інформаційного або світоглядного плану, коли йдеться про недостатню поінформованість щодо суті і цілей інновації або про ставлення до нововведень як до короткочасної кампанії. До причин, що стримують інновації, можна віднести консерватизм мислення, відсутність ініціативного і творчого підходу у вирішенні проблем соціальної сфери.

Ослабленню дії факторів гальмування за рахунок стимулювання творчості працівників сприяють такі механізми:

• створення умов для підтримки творчої атмосфери в організації;

• стимулювання інноваційної діяльності молодих працівників;

• регулярне проведення конкурсів інновацій;

• матеріальна та моральна підтримка творчих працівників (заснування державних звань, премій, направлення на стажування до зарубіжних центрів тощо).

Інноваційні технології існують у двох формах: у вигляді програм, документів і як соціальні процеси, що реально відбуваються щодо цих програм. Розробленням інновацій у соціальній і організаційній сферах займаються спеціалісти, які володіють інформацією про цей об'єкт, а також практичними знаннями про те, що відбувається.

^ 2. Регіональні аспекти соціального управління

Із наукового погляду соціальне управління — це спрямована координація й організація об'єкта управління. Управління як явище об'єктивного соціального світу багатогранне, однак усі його форми можна зарахувати до трьох сфер організації суспільства: адміністративно-державне управління (соціально-політичний менеджмент), управління матеріальним виробництвом (соціально-економічний менеджмент), управління духовним виробництвом (соціально-культурний менеджмент). Кожен із названих видів соціального управління містить відповідні рівні (держава — галузь — регіон — організація) і основні форми (управління людськими й управління матеріальними ресурсами).

Управління являє собою внутрішньо притаманну властивість суспільства на будь-якому ступені його розвитку, воно взагалі випливає із системної природи суспільства, колективного характеру праці людей, необхідності їхнього спілкування, обміну результатами своєї матеріальної і духовної діяльності. Якщо поява життя пов'язана взагалі з виникненням управління (а точніше самоуправління), то генезис соціальної форми руху є невід'ємним від формування особливого, вищого виду управління, що одержав назву соціального.

Соціальне управління неможливо було б без виникнення свідомості, і саме соціальне управління — це, насамперед, свідома діяльність людини, що переслідує свої цілі. Але це не просто свідома діяльність, а той особливий її різновид, що пов'язаний з виробленням рішень, організацією, що спрямована на перетворення рішень у життя, із регулюванням системи відповідно до заданої мети, підведенням результатів діяльності, систематичним одержанням, переробкою і використанням різноманітних видів соціальної інформації. Отже, під соціальним управлінням будемо розуміти вплив на суспільство в цілому або на його окремі ланки (виробництво, соціально-політичне і духовне життя, галузі економіки і т.ін.) із тим, щоб забезпечити зберігання їх якісної специфіки, їх нормальне функціонування, вдосконалення і розвиток, ефективну реалізацію цілі, що була поставлена на початку управлінського циклу. Будь-який вид соціального управління тим і відрізняється від управління в технічних і біологічних системах, що вплив суб'єкта управління на об'єкт управління відбувається шляхом визначення цілі діяльності. Формування цілей і завдань соціального управління виходить із глибокого і всебічного аналізу розвитку суспільства, тобто аналізу різноманітної інформації. Соціальне управління втілюється в систему цілей: перспективних і поточних; організаційно-технічних і соціально-економічних; загальносистемних, галузевих, регіональних тощо. При цьому воно покликано планувати, організовувати, координувати, стимулювати, контролювати потоки інформації, діяльність колективів і окремих людей, яка спрямована на досягнення поставлених цілей.

Результат управлінської діяльності повинен реалізовувати поставлену ціль і, якщо остання адекватно відображає потребу, задовольняти її. Ступінь реалізації цілі і задоволення потреби знаходить вираження в понятті кінцевого результату, що складається з інформації про ряд проміжних результатів, і в підсумку повинен реалізувати поставлену на початку управлінського циклу ціль. Інформаційна спрямованість на кінцеві результати є характерною рисою наукового управління суспільством, тому що тільки задоволення насущних соціальних потреб робить ефективною будь-яку управлінську діяльність. Вважаємо, що інформацією про кінцевий результат варто розглядати не тільки інформацію про реалізацію поставленої управлінської цілі, але, головне, інформацію про задоволення соціальної потреби, що викликала постановку даної цілі.

Управління здійснюється в певних соціальних умовах. Так, в умовах демократичного, правового, соціального суспільства особливе місце належить оптимальній взаємодії різних типів соціальних механізмів, застосуванню демократичних соціальних технологій (вибори, переговори, референдуми, вивчення громадської думки), реалізації принципів соціального партнерства і солідарної відповідальності. Це створює нові можливості для з'єднання інформації про досягнення наукового управління суспільством із перевагами демократичної, соціальної, правової держави. Система управління таким суспільством безупинно удосконалюється, і головні напрямки її розвитку — подальше розгортання демократії, зміцнення правової основи державного і громадського життя. При цьому головною вимогою є те, що соціальне управління повинно бути орієнтовано на людину, на всебічний розвиток її здібностей.

Розглянуті вище компоненти управлінської діяльності утворюють певну систему, яка у разі правильної організації та інформаційного обміну повинна зробити певний соціальний ефект, задовольняти ті потреби, інформація про які викликала появу і розвиток тих або інших інформаційних процесів управління. Віддача управлінської діяльності, її інформаційна “відповідь” на інформаційні запити, що викликаються соціальною практикою, визначає активність, ефективність соціального управління.

В Україні місцева та регіональна влада часто змушена шукати шляхи вирішення власних проблем, пов’язаних зі зміцненням і розвитком інститутів ринкового господарства. Відпрацювання та вибір найбільш ефективних управлінських рішень є досить трудо- та наукомістким процесом. При цьому випробування результативності прийняття управлінських рішень і вибір найбільш оптимальної моделі перебудови соціально-економічної системи суспільства можна провести на регіональному рівні, що спричинить менші витрати й дозволить науково обґрунтувати та обрати найбільш перспективні напрями соціального реформування. Державна політика через об’єктивні причини поки що не спроможна сприяти ефективному формуванню й розвитку інституційних рамок ринку, що набуває форму посилювання проблемних ситуацій, пов'язаних з охороною здоров'я, системою освіти та добробутом населення. Проте необхідність вирішення даних проблем дуже актуальна, тому що саме ці галузі забезпечують повноцінне соціальне функціонування області, регіону і країни в цілому. Ситуація ж склалася так, що пошук шляхів оптимального управління розвитком багатьох соціальних інститутів покладено саме на регіональний рівень.

Розглядаючи проблеми управління соціальними процесами і соціальним розвитком у регіоні, необхідно фіксувати послідовну зміну станів або елементів соціальної системи та її підсистем, будь-якого соціального об'єкта через задані проміжки часу, тобто проводити соціологічний моніторинг. Це дозволить усвідомлено впливати суб'єкту управління на реально існуючі суспільні відносини і процеси, відтворювати якісний стан соціального об'єкта, а при необхідності обумовлювати перехід до нового стану.

Сутність соціологічного підходу до соціального управління полягає як у цілеспрямованому керуючому впливі на об'єкт, так і в самореалізації ряду процесів соціального регулювання. Механізм соціального управління утворює єдність цілеспрямованого керуючого впливу і соціальної самоорганізації.

Соціальне управління в регіоні в широкому розумінні - це управління всією сукупністю умов життєдіяльності, включаючи формування соціальної інфраструктури регіону, а також їх розширеним відтворенням, у вузькому - управління сторонами суспільного життя, що стосуються взаємин людей і соціальних груп. На всіх рівнях управління соціальними процесами здійснюється шляхом створення необхідного правового простору і керуючого впливу органів державної влади та інших суб'єктів управління на соціальну сферу (умови життя людей та їх ціннісні орієнтації). Держава в особі федеральних органів влади в регіонах і самих регіональних органів влади виступає як основний інститут, який об'єднує зусилля всіх органів і систем в управлінні соціальними процесами. Причому воно здійснюється проведенням соціальних реформ, і реформ в усіх інших сферах життєдіяльності регіону. Важливим є умова взаємозв'язку заходів щодо реалізації соціальної політики з характером, інтенсивністю і напрямом протікають соціальних процесів у конкретному регіоні.

Крім державних органів влади, суб'єктом управління виступають раз особисті соціальні інститути, сформовані і функціонують в регіоні. Проте вони у вигляді стійких типів і форм соціальної практики, за допомогою яких забезпечується громадське життя і міцність соціальних відносин, не завжди функціонують ефективно. Потрібно планомірний вплив на стандарти поведінки у відповідних групах, необхідних для здійснення функцій даного інституту.

На рівні регіонів державні органи, впливаючи на соціальні потреби, повинні впливати на вектор соціальних процесів, що протікають в регіоні, на кожен суб'єкт регіональної соціальної політики. Створення інституціональних і неінституціональних соціально-економічних передумов залучення громадян, різних соціальних груп і верств у процес реалізації своїх потреб та інтересів найважливіший інструмент управління соціальними процесами в регіоні.

Соціальне управління на рівні регіону має на меті аналіз соціальних умов, постановку цілей та оцінку діяльності наявних служб для їх удосконалення і розвитку нових закладів. Соціальне управління, поряд із місцевим розвитком та соціальною дією, вважається однією з трьох ключових моделей соціальної роботи в регіоні, спрямованої на врівноваження умов життя вразливих груп і досягнення соціальної стабільності. Стратегія дій у рамках цієї моделі виходить із того, що потрібно знайти факти, які свідчать про актуальність для регіону тієї чи іншої проблеми, й логічно поміркувати над можливими альтернативами розв'язання цих проблем (визначенням належних послуг, програм та заходів).

Модель соціального управління в регіоні передбачає: залучення громадськості до визначення потреб і шляхів їх розв'язання, у багатьох випадках - і до виконання заходів; оцінювання потреб регіону; оцінювання ресурсів і можливостей регіону в цілому, наявних соціальних служб і організацій; розробка планів, що відповідають ключовим принципам надання послуг у регіоні і які підтримуються самою громадою наявного регіону.
^ 3. Антикризові стратегії управління

Однією з характеристик усякого управління є його предмет. Предметом управління завжди виступає діяльність людини.

Антикризове управління має предмет впливу - проблеми, передбачувані і реальні фактори кризи, тобто прояви всієї сукупності загострення протиріч. Це викликає небезпеку крайнього прояву цього загострення, тобто настання кризи. Об'єктом антикризового управління є кризова ситуація.

Будь-яке управління деякою мірою має бути антикризовим і більше ставати антикризовим при вступі в смугу кризового розвитку системи (організації). Ігнорування цього положення має: негативні наслідки. Проте врахування його сприяє безболісному з мінімальними негативними наслідками перебігу кризових ситуацій. Антикризове управління як тип управління, здатного передбачити кризи і запобігати їм, пом'якшувати їх перебіг, ліквідовувати негативні наслідки та перетворювати їх у позитивні зміни, є найважливішим фактором розвитку економіки і менеджменту.

Суть антикризового управління проявляється в тому, що

  • кризи можна передбачати, очікувати і спровокувати;

  • кризи до деякої міри можна прискорювати, відсувати, запобігати їм;

  • до криз можна і необхідно готуватися;

  • кризи можна пом'якшувати;

  • управління в умовах кризи вимагає особливих підходів, спеціальних знань, досвіду і мистецтва;

  • кризові процеси можуть бути до певної межі керованими;

  • управління процесами виходу з кризи здатне прискорювати ці процеси і мінімізувати їх наслідки.

Кризи різні, тому й управління ними може бути різним. Це різноманіття проявляється в системі управління, його технології та в механізмі здійснення.

До особливих властивостей системи антикризового управління належать:

  • гнучкість і адаптивність, що найчастіше властиві матричним системам управління;

  • схильність до посилення неформального управління, мотивація ентузіазму, терпіння, впевненості;

  • диверсифікованість управління, пошук найбільш прийнятних типологічних ознак ефективного управління в складних ситуаціях;

  • зниження централізму для забезпечення своєчасного ситуаційного реагування на проблеми, що виникають;

  • посилення інтеграційних процесів, що дають змогу концентрувати зусилля і більш ефективно використовувати потенціал компетенції.

До особливостей технологій антикризового управління належать:

  • мобільність і динамічність у використанні ресурсів, проведення змін, реалізація інноваційних програм;

  • використання програмно-цільових підходів у технологіях розробки і реалізації управлінських рішень;

  • підвищена чутливість до фактора часу в процесах управління;

  • посилення уваги до попередніх і наступних оцінок управлінських рішень та вибору альтернатив поведінки і діяльності;

  • використання антикризового критерію якості рішень при їх розробці і реалізації.

Механізм здійснення антикризового управління

Механізм управління, що характеризує засоби впливу, також має свої особливості. Не завжди звичайні засоби впливу забезпечують необхідний ефект у передкризовій чи кризовій ситуації.

Механізм здійснення антикризового управління має будуватися на :

  • мотивації, орієнтовані на антикризові заходи, економії ресурсів, запобіганні помилкам, обережності, глибокому аналізі ситуації, професіоналізмі тощо;

  • установках на оптимізм і впевненості, соціально-психологічній стабільності діяльності;

  • інтеграції за цінностями професіоналізму;

  • ініціативності у вирішенні проблем і пошуку найкращих варіантів розвитку;

  • корпоративності, наступності, пошуку і підтримці інновацій.

Усе це в сукупності має знайти відображення в стилі управління, який слід розуміти не тільки як характеристику діяльності управлінця, а й як узагальнену характеристику всього управління.

Стиль антикризового управління повинен характеризуватися:

  • професійною довірою,

  • цілеспрямованістю,

  • антибюрократичністю,

  • дослідницьким підходом,

  • самоорганізацією,

  • взяттям на себе відповідальності

Характеристики антикризового управління

1. Функції антикризового управління - це види діяльності, що відображають предмет управління і визначають його результат. Вони відповідають на просте запитання: що потрібно робити, щоб успішно управляти перед настанням, у процесі і при ліквідації наслідків кризи.

Відносно цього можна виділити шість функцій:

• передкризове управління;

• управління в умовах кризи;

• управління процесами виходу з кризи;

• стабілізація нестійких ситуацій (забезпечення керованості);

• мінімізація втрат і втрачених можливостей;

• своєчасне прийняття рішень.

Кожний з цих видів діяльності (функцій управління) має свої особливості, але у своїй сукупності вони характеризують антикризове управління.

2. Управління без обмежень не буває. (Обмеження - це некеровані процеси, складні проблеми, що вирішуються природним шляхом або опосередкованими діями). Завжди існують зовнішні та внутрішні обмеження. Їх виявлення та врахування - це завдання антикризового управління. Ці дві групи обмежень перебувають у певному співвідношенні, яке змінюється. Залежно від того, яким є це співвідношення, змінюється ймовірність кризових явищ. Проте обмеження можна регулювати, і в цьому також полягає суть антикризового управління.

Внутрішні обмеження усуваються шляхом добору персоналу, його ротації, навчання або за допомогою вдосконалювання системи мотивації, інформаційне забезпечення управління також сприяє усуненню внутрішніх обмежень ефективного управління. Зовнішні обмеження регулюються розвитком маркетингу, системою паблік рилейшнз.

Об'єднання формального і неформального управління є однією з важливих характеристик антикризового управління. У різних видах такого об'єднання існує зона раціональної організації антикризового управління. Вона може звужуватися або розширюватися. Звуження цієї зони означає підвищення небезпеки кризи або найбільш гострий прояв кризи. Перспективність, можливість вибрати і побудувати раціональну стратегію розвитку має особливе значення для антикризового управління.

Існують різні стратегії антикризового управління. Найбільш важливими серед них є:

  • запобігання кризі, підготовки до її появи;

  • очікування зрілості кризи для успішного вирішення проблем щодо її врегулювання;

  • протидія кризовим явищам, уповільнення її процесів;

  • стабілізація ситуації за допомогою використання резервів, додаткових ресурсів;

  • прорахований ризик;

  • послідовний вихід з кризи;

  • передбачення і створення умов для усунення наслідків кризи.

Принципи ефективності антикризового управління

Розвиток управління має супроводжуватися підвищенням його ефективності. У свою чергу, підвищення ефективності управління визначається збільшенням його потенціалу, тобто можливістю позитивних змін, наявністю необхідних ресурсів та умов їх використання. У тенденціях зміни потенціалу й ефективності управління також криється небезпека кризи. Антикризове управління, як і будь-яке інше, може бути малоефективним чи більш ефективним.

Ефективність антикризового управління характеризується ступенем досягнення цілей пом'якшення, чи локалізації позитивного використання кризи порівняно з витраченими на це ресурсами. Таку ефективність важко оцінити точними розрахунковими показниками, але вона помітна при аналізі та загальній оцінці управління, в разі його успішності або прорахунків.

Можна виділити основні фактори, що визначають ефективність антикризового управління. їх розуміння і диференціація допомагають його аналізувати та успішно здійснювати.

1. Професіоналізм антикризового управління і спеціальна підготовка. Тут мається на увазі не тільки загальний професіоналізм управлінців, що, безумовно, необхідний, а й ті їх професійні знання і навички, що відображають особливості антикризового управління. Такий професіоналізм формується в процесі спеціального навчання, цілеспрямованого акумулювання досвіду і розвитку мистецтва управління в критичних ситуаціях. Але і при підготовці звичайних менеджерів за умови, якщо приділяти значну увагу розвитку здібностей до управління в критичних ситуаціях, можна отримати хороші результати. Антикризове управління має стати необхідним елементом будь-якого управління: стратегічного, виробничого, екологічного, фінансового тощо.

2. Мистецтво управління, дане природою та набуте в процесі спеціальної підготовки. Цей фактор варто особливо виділити в переліку факторів ефективності антикризового управління. У багатьох кризових ситуаціях індивідуальне мистецтво управління є вирішальним фактором виходу з кризи або її пом'якшення. Тому для антикризового управління особливо важливо проводити психологічне тестування менеджерів, добирати таких особистостей, що здатні реагувати на наближення кризи і керувати в екстремальних ситуаціях.

3. Методологія розробки ризикованих рішень. Така методологія має бути створена та освоєна, оскільки вона великою мірою визначає такі якості управлінських рішень, як своєчасність, повнота відображення проблеми, конкретність, організаційна значущість. Ці властивості мають особливе значення в антикризовому управлінні.

4. Науковий аналіз ситуації, прогнозування тенденції. Ці фактори не можуть не впливати на ефективність антикризового управління. Не суб'єктивне бачення майбутнього, а таке, що ґрунтується на точному, науково обґрунтованому аналізі, дає змогу постійно тримати в полі зору всі прояви кризи, що наближається або відбувається.

5. Корпоративність є важливим фактором ефективності антикризового управління, яка в організації або в підрозділі може проявлятися різною мірою.

6. Лідерство також входить у сукупність факторів ефективного антикризового управління, але не всяке. Існує безліч його різновидів. Лідерство визначається: особистістю керівника; сформованим стилем роботи; структурою персоналу управління; довірою до керівника; авторитетом влади; упевненістю. Опора на лідерство може відіграти вирішальну роль у врегулюванні кризи або її пом' якшенні. Але для цього необхідний пошук і проектування лідерства. Тут під лідерством мається на увазі не тільки особистість керівника, а й характеристики всієї системи управління, та організації управління.

7. Оперативність і гнучкість управління. Вони відіграють особливу роль у підвищенні ефективності антикризового управління. У кризових ситуаціях часто виникає потреба у швидких і рішучих діях, оперативних заходах, зміні управління залежно від ситуацій, що складаються, адаптації до умов кризи. Інертність у цьому разі може відігравати негативну роль.

8. Стратегія і якість антикризових програм. У багатьох ситуаціях може виникнути потреба в зміні стратегії управління та в розробці спеціальних програм антикризового розвитку. Якість програм і стратегічних установок можуть бути різними. Від цього залежить антикризове управління.

9. Людський фактор. Варто виділити окремим пунктом. Значною мірою він відображає фактори корпоративності і лідерства, мистецтва управління.

Але для антикризового управління необхідно мати на увазі що існує поняття антикризової команди - найближчих помічників антикризового менеджера, що можуть користуватися його особливою довірою і здатні узгоджено і цілеспрямовано здійснювати програму антикризового управління.

10. Система моніторингу кризових ситуацій є суттєвим фактором ефективності антикризового управління. Це спеціально організовані дії з визначення ймовірності та реальності настання кризи, необхідні для її своєчасного виявлення і розпізнавання.

Антикризові стратегії управління повинні формуватися і розроблятися вищим керівництвом країни, але їх реалізація передбачає участь усіх рівнів управління, вони повинні відповідати певним вимогам:

  1. спрямованість на “випереджуючий стан” державного управління, на перспективу;

  2. обґрунтованість широкими дослідженнями та фактичними даними;

  3. залучення до роботи фахівців; цілісність на протязі тривалого періоду при забезпеченні певної гнучкості формулювання цілей окремих елементів системи.



Скачать файл (108.5 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации