Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Доклад/доповідь - Етногенезіс та етнічна історія народу, що є творцем і носієм мови. Історія мовного розвитку і його зв'язок з етапами розвитку народу - файл 1.doc


Доклад/доповідь - Етногенезіс та етнічна історія народу, що є творцем і носієм мови. Історія мовного розвитку і його зв'язок з етапами розвитку народу
скачать (130 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc130kb.15.12.2011 19:13скачать

содержание

1.doc

Доповідь

на тему «Етногенезіс та етнічна історія народу, що є творцем і носієм мови. Історія мовного розвитку і його зв'язок з етапами розвитку народу–носія

(мова родова, мова племінна, мова народності, мова нації)»


Мова – то не просто звуки, витворені відповідними м'язами відповідних органів. Це – голос народу, неповторного тембру й інтонації, що є одним із чинників спадкового механізму... Втрата слуху веде до втрати тембру, отже – власного голосу, що в кінцевому рахунку нівелює народ як неповторне оригінальне явище

Борис Олійник

Для мене мови народів – як зорі на небі. Я не хотів би, щоб усі зорі злилися в одну величезну, на півнеба, зірку. На те є сонце. Але нехай сяють і зорі. Нехай у кожного народу буде своя зірка

Расул Гамзатов

^ Мова – це не просто спосiб спiлкування, а щось бiльш значуще. Мова – це всi глибиннi пласти духовного життя народу, його iсторична пам'ять, найцiннiше надбання вiкiв, мова – це ще й музика, мелодика, фарби, буття, сучасна, художня, iнтелектуальна i мисленнєва дiяльнiсть народу

Олесь Гончар
Мова – одне із найбільших культурно–духовних надбань етносу, оскільки в ній акумулюється його знання про навколишній світ і про себе. До того ж вона – найголовніша з визначальних прикмет етнічної спільності, тому з’ясувати походження конкретного народу неможливо без дослідження історії його мови. При цьому мається на увазі мова як сукупність певної звукової, граматичної, лексичної та інших систем у їхніх територіальних виявах, а також наддіалектна (надтериторіальна) літературно–писемна мова. Літературно–писемна мова, як правило, хронологічно пізніша від розмовної (в її діалектних різновидах). Вона може вирости на ґрунті окремого діалекту, групи говорів чи бути запозиченою прямо або опосередковано від іншого генетично спорідненого або неспорідненого народу. Природно, обличчя етнічної спільності людей визначає мовна система її щоденного розмовного вжитку. Проте дуже важливу роль у житті народу відіграє й літературна мова – засіб спілкування, що охоплює весь етнічний терен або більшу частину його та є чинником, який консолідує етнос в одне ціле, виступає знаряддям творення єдиної духовної культури.
^ Походження і розвиток мови

Мова виникла після зародження суспільства, її ство­рення пов'язане із необхідністю задовольняти його пот­реби в обміні інформацією та її накопиченні. Проблема походження мови цікавила людей здавна.

Філософи античної Греції вказували на дві можли­вості виникнення мови. Геракліт, Продік, Антісфен і почасти Платон схиля­лися до думки, що мова постала природним шляхом (грец. physei – від природи), тобто назви речей зумов­лені самими речами. Демокріт, Арістотель, Діодор Сицилійський вважали, що мова виникла штучним шляхом (грец. thesei – за встановленням), тобто назви речам дало суспільство.

Звуконаслідувальна гіпотеза. Згідно з цією гіпотезою мова виникла шляхом наслідування людиною звуків природи. Прихильники гіпотези: німецький філософ Ґотфрід Лейбніц та німецький мовозна­вець В. фон Гумбольдт. Без сумніву, деякі слова утворені в результаті наслі­дування звуків природи. Оскільки таких слів небагато, не можна вважати, що звуконаслідування є першоосно­вою мови. 

Вигукова гіпотеза. Суть її полягає в тому, що, сприймаючи предмети, явища, людина реагувала на них вигуками – особливими словами, які виражають емоції. Таким чином постала мова. Підтримували гіпотезу Г. Штейнталь і О. Потебня. 

Гіпотеза соціального договору. Прихиль­никами цієї гіпотези були шотландський філософ Адам Сміт і французький філософ Жан–Жак Руссо. Суть її полягає в тому, що люди до­мовилися називати певні предмети, явища певними словами.

Гіпотеза трудових викриків. Запропонува­ли її німецькі мовознавці Людвіг Нуаре та Карл Бюхер. Відповідно до цієї гіпотези мова виникла з викриків, які супроводжували колек­тивну працю і сприяли її ритмізації, організації. Пози­тивним аспектом гіпотези трудових викриків є те, що вона пов'язує походження мови з працею. Однак трудо­ві викрики є лише технічним прийомом виконання ко­лективної праці, вони не виражають ніякої інформації і не виконують комунікативної функції. 

Гіпотеза суспільних регуляторів. Запо­чаткував її німецький мислитель Фрідріх Енгельс. Він вважав, що мова з'явилася не у лю­дини як індивіда, біологічної істоти, а в суспільстві, у людей як соціальних істот. Поява звукового спілкуван­ня є наслідком розвитку виробничих суспільних відно­син у первісному трудовому колективі, наслідком того, що в людей з'явилося що сказати одне одному. На його думку, потребу в спілкуванні породила колективна праця. 

Гіпотеза жестів. Деякі лінгвісти вважають, що первісне мова була не звуковою, а кінетичною і виража­лася жестами, передусім порухами рук. Гіпотезу жестів відстоював російський лінгвіст Микола Марр. Нині її прихильником є російський мовознавець В'ячеслав Іванов.

Гіпотеза ігор, її висунули американські вчені. Вона полягає в тому, що мова народилася з гри: людина примітивно моделювала дійсність, заступаючи реальні речі звуковими замінниками, що й стали з часом еле­ментами мови. 

Контактна гіпотеза. Сформулював її росій­ський мовознавець Василь Абаєв. На його думку, в давні часи всередині племені люди розуміли од­не одного і без мови, а ось зіткнення двох різних племен породило звукові сигнали типу ми, вони, свої, чужі. Прос­те копіювання викриків чужого племені могло стати йо­го назвою для інших племен, а свої власні викрики підно­силися до рівня самоназви. Розрізнення свого і чужого в побуті, звичаях, їжі, зброї тощо призводило до звукових реакцій, які і ставали назвами відповідних речей. 

Важливу роль у розв'язанні проблеми походження мови відіграють гіпотези походження людини – гіпоте­за моногенезу і гіпотеза полігенезу. 

Прихильники гіпотези моногенезу (грец. monos – один, єдиний і genesis – походження) схиляються до думки, що людина (а отже, й мова) виникла десь в одно­му місці земної кулі. Це означає, що спочатку була тільки одна мова. В процесі її розвитку відбувалися певні зміни, інші мови утворювалися шляхом поділу первіс­ної. Цей поділ багаторазово повторювався.  Одним з перших гіпотезу моногенезу почав розроб­ляти італійський мовознавець Альфредо Тромбетті.  Її прихильниками є німецький мово­знавець Бернгард Розенкранц, американ­ський лінгвіст Моріс Сводеш, російські лінгвісти В. Іванов, О. Леонтьєв, М. Марр, український мовознавець О. Мельничук, сучасний український мо­вознавець Юрій Мосенкіс. 

Спираючись як на мовні, так і на антропологічні свідчення, представники гіпотези полігенезу припуска­ють, що людина (і мова) виникла у двох точках земної кулі – у Східній Африці (ностратична мовна група) і в Південній Азії (синокавказька мовна група). Ця ідея й породила ностратичну гіпотезу. Значний внесок у її розробку здійснив датський мово­знавець Хольгар Педерсен. Переконливо обґрунтував спорідненість ностратичних мов Володимир Ілліч–Світич. 

Проблема походження мови дуже складна. Проте у XX – на початку XXI ст. усе виразніше окреслюються шляхи її розв'язання. Ключем до вирішення цієї проб­леми є ідея переходу від тваринних звуків стадної сти­муляції до людських звуків суспільної регуляції. 
^

Поняття етносу. Рід, плем’я, народність, нація


Різнопланове і глибоке розкриття сутності суспільного життя людини неможливе і поза розумінням такого явища, яке окреслюється поняттям «етнос». Поняття етносу достат­ньо глибоко і ґрунтовно розроблялося багатьма видатними діячами вітчизняної та зарубіжної культури. Вони розглядають етноси як особливі соціальні спільноти, які органічно поєднують біосферу та соціосферу, містять у собі значною мірою характеристики природної спільноти. Ет­носи – це біофізичні реальності, здатні бути оповитими соці­альною оболонкою, втіленими в ту чи іншу суспільну форму. Етноси формуються під впливом природної належності людського угруповання до певного географічного середовища, кліматичних умов, ландшафту, рослинного і тваринного світу.

Етнос – це група людей, яка історично склала­ся на певній території і характеризується спільністю мови, культури, побуту, звичаїв, традицій, способу жит­тя та особливостями психічного складу.

Етнос як суспільно–природне утворення слід відрізняти від історичних спільнот людей, таких як рід, плем'я, на­родність, нація, які хоч і формуються на основі певних етніч­них спільнот, проте є продуктом історії, соціокультурними утвореннями.

Групи кровних родичів, що ведуть своє походження за од­нією лінією (материнською чи батьківською), усвідомлюють себе нащадками спільного предка (реального чи міфічного), мають спільне родове ім'я, утворюють таке об'єднання, як рід. Він виникає з первісного людського стада найвірогідніше на рубежі нижнього і верхнього палеоліту як осередок суспільно­го співжиття та регулювання шлюбних стосунків. Рід обирає старійшину чи вождя й може змістити його з цієї посади; ре­гулює шлюбні стосунки; стежить за рівним поділом майна померлих членів роду; здійснює взаємодопомогу, захист і кров­ну помсту; має своє ім'я, спільне місце поховання й демокра­тичні збори, де вирішуються основні питання життєдіяль­ності. Етнографічні, історичні, археологічні факти свідчать, що визначальними рисами родових відносин є: рівність усіх членів роду; відсутність майнових відносин між родичами; суворе дотримання екзогамії.

Отже, рід – це заснована на кровних зв'язках історична форма спіль­ності людей.

Рід – доісторична і ранньоісторична суспільно–організаційна спільнота, стадія еволюції етносу, до якої належали кровно пов'язані нащадки одного предка.

Родова спільнота є однією з необхідних умов виникнен­ня племені. Характерними рисами раннього племені є: на­явність племінної території, відокремленої від території сусідніх племен умовними рубежами; певна економічна спільність і взаємодопомога одноплемінників, що виражаєть­ся, наприклад, у колективних полюваннях; єдині племінна мова, культура, самосвідомість, традиції, самоназва.

Розклад родоплемінних відносин відбувається у зв'язку зі становленням обміну і приватної власності. Рід, як відомо, не мав майнових відносин. Плем'я вже не могло без них обі­йтися. Радикальні зміни у стосунках між людьми були вне­сені суспільним поділом праці, зміною характеру діяльності.

Плем'я – тип етнічної спільности людей, історичний тип етнічної спільноти, стадія еволюції етносу, що ґрунтується на родових відносинах та суспільному поділі праці, які визначають розрізненість племен за територією, мовою, культурою, організацією життєдіяльності.

На зміну племенам прийшла нова історична форма спіль­ності людей – народність.

Народність виникає з потреби збереження тієї внутріш­ньої спільності людей, що сформувалася під впливом їхньо­го проживання на одній території, в єдиному соціокультурному середовищі, спілкування однією мовою, співжиття в межах спільних традицій, звичаїв, рис характеру.

Початок формування народностей належить до періоду консолідації племінних союзів і виявляється у поступовому змішуванні племен, зміні попередніх (кровноспоріднених) зв'язків територіальними. Першими склалися народності рабовласницької епохи: давньоєгипетська, давньоеллінська та ін. У Європі процес утворення народностей завершився пе­реважно в період феодалізму: давньоруська, польська, фран­цузька та інші народності. В інших частинах світу цей процес тривав і в наступні епохи. Народності звичайно складалися з кількох племен, близьких за своїм походженням та мовою (наприклад, польська – з слов'янських племен: полян, віслян, мазовшан та ін.), або з різномовних племен, що змішува­лись у результаті завоювання одних племен іншими (напри­клад, французька – із галльських племен, римських ко­лоністів та германських племен: франків, вестготів, бургундів та ін.). У процесі формування народностей, у міру посилення зв'язків між окремим їхніми частинами, мова одного з етніч­них компонентів (більш численного чи більш розвинутого) стає спільною мовою народності, а інші племінні мови зводяться до діалектів, а іноді й зовсім зникають. Утворюється терито­ріальна, культурна і господарська спільність зі спільною са­моназвою. Становлення держави сприяло зміцненню народ­ностей, але в процесі історичного розвитку народності могли не збігатися з державами ні територією, ні мовою.

Отже, народність – це форма спільноти людей, яка історично виникає за родоплемінною спільністю і форму­ється на певній території при натурально–господарчій діяльності у процесі злиття, консолідації різних племен завдяки створенню єдиної мови, культури, традицій, обрядів.

Початок формування народностей належить до періоду консолідації племінних союзів і виявляється у поступовому змішуванні племен, зміні попередніх (кровноспоріднених) зв'язків територіальними.

Подальший розвиток суспільного життя привів до виник­нення нової, етносоціальної спільноти людей – нації.

Нація (лат. natio – плем'я, народ) – полісемантичне поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот індустріальної епохи. Існує два основних значення терміну:

  • Політична спільнота громадян певної держави – політична нація. Часто вживається як синонім терміну держава, коли мається на увазі її населення, наприклад для посилання на «національні» університети, банки та інші установи.

  • Етнічна спільнота (етнос) з єдиною мовою і самосвідомістю (як особистим відчуттям «національної ідентичності» так і колективним усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших). У цьому значенні фактично є синонімом терміну народ.

У світовій суспільній думці немає одностайності у визна­ченні поняття «нація». Одні вчені визначальною ознакою нації вважають «національний дух», «національну само­свідомість», «національний характер», що сформувалися на ґрунті спільної долі, другі – трактують націю як «несвідо­му психічну спільність», треті – зводять націю до спільно­ти людей, котрі однаково мислять. Існують географічні, біо­логічні, психологічні тлумачення нації.

Тому безсумнівним буде твердження про те, що, визна­чаючи поняття «нація», слід органічно поєднувати та вра­ховувати і соціально–економічні, й етнічні, і соціокультурні, і духовні фактори.

Націю можна трактувати як спільність людей, що фор­мується завдяки єдності таких засад.

  • територіальних: кожна нація має свою те­риторію, «життєвий простір».

  • етнічних: нація формується, як правило, з людей одного етнічного складу. Етнічні ознаки – це само­свідомість, мова, усвідомлення спільності походження, єди­ної історії, традицій.                      

  • економічних: спільність господарських зв'язків універсального рівня консолідує людей, пов`язує єдиною справою, сподіванням на позитивні результати.

  • загальнокультурних:мови, традицій, зви­чаїв, обрядів, що передаються від покоління до покоління, з уст в уста. Немає мови – немає і нації. Нація також згасає, якщо втрачається її культура, порушуються традиції, нехту–ються звичаї, забувається історія.

  • психологічних: нація має спільні риси пси­хічного складу, які формуються в процесі спільного життя, діяльності, спілкування.

Усі згадані засади потрібно розглядати лише в їхньому органічному взаємозв'язку та взаємозумовленості. Абсолю­тизація будь–якої з них призведе до викривленого розуміння нації. Саме виходячи з ідеї взаємозумовленості та органіч­ного взаємозв'язку окреслених засад, можна і слід визнача­ти, що нація – це духовна спорідненість природно–со­ціально визначеного (их) етносу (ів).

^ Сутність розвитку мови

Із часів виникнення мова безперервно змінюється. Розвиток є формою її існування. Він відбувається повіль­но і протягом життя одного покоління малопомітний або й зовсім не помітний. У історичні періоди, пов'язані з ре­волюційними змінами суспільства, розвиток мови дещо прискорюється. Однак вона не змінюється стрибкоподіб­не, оскільки в кожний момент свого існування має бути загальнозрозумілим засобом спілкування.

Мова змінюється на всіх своїх рівнях – від фоноло­гічного до текстового. Темп розвитку різних рівнів мови не однаковий. Найшвидше змінюється лексичний рі­вень, оскільки саме він безпосередньо відображає об'єк­тивну дійсність, її зміни та пізнання людством світу.

Утворюються нові слова та звороти, зникають старі, од­нак іноді повертаються назад. Лексеми не тільки тво­ряться, а й запозичуються, змінюють своє значення, пе­реходять з одного стилю в інший.

Зміни характерні не лише для мовних рівнів, а й для мови як системи. Може змінитися також її статус.

Важливими виявами розвитку мови є процеси ди­вергенції (лат. розходження), тобто диференціації, і конвергенції (лат. – сходження), тобто зближення мов. У різні історичні епохи провідним був то один, то другий процес, але зав­жди розвиток мови так чи інакше включав їх обидва.

Характерною рисою епохи первіснообщинного ладу з його родоплемінною організацією є дивергенція мо­ви. Єдність первісної мови, яка, за гіпотезою моногене­зу, колись існувала, швидко втратилась унаслідок роз­селення давніх людей на величезних просторах, освоєн­ня ними нових територій і втрати між ними контактів. Це був мовотворчий період, оскільки кількість мов і особливо діалектів безперервно зростала.

Кожне плем'я мало свій власний діалект. Імовірно, що діалекти племен, близьких за територією та похо­дженням, характеризувалися значною схожістю і утво­рювали племінну мову. Вона охоплювала один або кіль­ка союзів племен, являючи собою сукупність племінних діалектів. Міжплемінне спілкування здійснювалося од­ним з більш поширених діалектів. Однак у цей час по­чав зароджуватися наддіалектний засіб спілкування – койне, який став згодом однією з ознак мови народності. Так, для спілкування папуаських племен функціонує 14 локальних племінних мов і дві мови для міжплемін­ного спілкування – піджин–інгліш і моту.

Племінні мови існували тільки в усно–розмовному варіанті, писемність на той час ще не була винайдена, їх лексичний склад був порівняно обмеженим. Його біль­шу частину становили слова із конкретним і видовим значеннями, а меншу частину – слова на позначення узагальнюючих (абстрактних і родових) понять. Пле­мінні мови збереглися до наших днів у деяких регіонах Америки, Африки, Австралії, Азії та на ряді островів. Окремі племінні мови мають усього 1–2 тис. слів. У пе­ріод існування первіснообщинного ладу на земній кулі різних мов, очевидно, було значно більше, ніж тепер.

Утворення держави призвело до появи нових сус­пільних формацій – рабовласництва та феодалізму. Територіальна консолідація (лат. сопзоіісіатло – об'єднан­ня) племен, злиття їх сформували нову спільність лю­дей – народність. Вона мала вже єдину мову, основою якої була одна з племінних мов. Мові народності були характерні такі ж глибокі діалектні розбіжності, як і племінній. Діалекти об'єднаних в одну народність різ­них племен продовжували існувати як діалекти мови народності.

До того ж слабкі економічні зв'язки між різними те­риторіями однієї народності, феодальна роздрібненість навіть збільшили кількість діалектних відмінностей. Отже, для періоду народності також характерна дивер­генція, яка виявляється у діалектотворенні. Вона є пе­реважно внутрішньомовною, діалектною. Поділ однієї мови на кілька відбувався значно рідше, наприклад, з давньоруської мови в XI ст. виокремилась українська, а у XII ст. – білоруська та російська.

У період існування народності, крім дивергенції мо­ви, відбувався і процес конвергенції. Він виявився, на­приклад, у втраті редукованих звуків (із досить схожи­ми результатами) в усіх слов'янських мовах, у занепаді відмінювання іменників романських мов. Уже саме ви­никнення мов народностей у результаті інтеграції пле­мінних мов включало елементи конвергенції.

Мова народності, як правило, вже мала писемність, а отже, й літературну форму. Але рукописний спосіб розмноження писемних текстів значно обмежував по­ширення літературної мови, її впливовість. Основною формою функціонування мови народності залишався її усно–розмовний різновид. Тому літературна (книжна) мова існувала як щось далеке від мови усної (народної) і нерідко свідомо протиставлялася їй. Функції літератур­ної могла виконувати навіть зовсім інша мова, наприк­лад латинська у Західній Європі, арабська у країнах Се­реднього Сходу, старослов'янська в Давній Русі.

У час існування народності різні мови фактично могли сприйматися як різні функціональні стилі і роз­глядалися носіями мови як одна. Використання в ролі літературної іншої мови, як правило, супроводжувало­ся писемною фіксацією також і рідної мови (ділові до­кументи, художня література тощо). Це свідчить про таку ознаку розвитку мови, як диглосія  – функціональне розмежування використання в писемній сфері двох мов одним сус­пільством. Народності і, відповідно, мови народностей, зберег­лися до наших днів, наприклад баскійська мова в Іспа­нії, бретонська у Франції, уельська в Англії тощо. На­родності, представлені малочисельними спільнотами людей, збереглися і на Кавказі. Так, у Дагестані функ­ціонують цезька, цахурська, рутульська, арчинська, кубачинська мови.

У результаті економічного і політичного розвитку суспільства на зміну народності прийшла ширша форма спільності людей – нація, яка має свою мову (націо­нальну), її літературна форма стала найуживанішою, найвпливовішою з–поміж інших форм. Винайдення книгодрукування значно полегшило розповсюдження літературної мови, яка почала витісняти діалекти на другий план. Процес діалектотворення загалом припи­нився, спостерігалися зменшення кількості діалектних рис, втрата найпомітніших локальних мовних ознак. 

Національна літературна мова утворилася на народ­ній, тобто діалектній, основі. Вона характеризується значною близькістю до усно–розмовної мови: призначе­на не для елітарного користування, як літературна мова народності, а для загального. Значно зріс ступінь унормованості літературної мови на всіх її рівнях. Водночас національна літературна мова перестала бути тільки мовою писемною, у ній розвинулася усно–розмовна фор­ма, яка все більше заміняє діалекти. 

Отже, у межах національної мови відбулися процеси консолідації, конвергенції всіх її форм з тенденцією до повної заміни цих форм єдиною літературною мовою в її писемному та усному різновидах. 

На цьому етапі розвитку мови відбуваються також процеси диференціації, які полягають у виокремленні функціональних стилів у межах однієї літературної мо­ви. Тим самим процес диференціації зливається з ін­шим аспектом мовного розвитку – із процесом збага­чення мови: чим більше стилів у мові, тим багатшою є мова. 
Залежно від умов існування національна мова може розпастись. Так, сучасна англійська мова має значні розбіжності у США, Канаді, Австралії. Нині говорять про різні стандарти англійської мови: класичний (бри­танський), американський, канадський, австралій­ський. Імовірно, років через сто існуватимуть близько–споріднені, але різні мови – англійська, американська, канадська, австралійська. Подібні процеси відбуваються з німецькою мовою в Швейцарії, Австрії, Люксем­бурзі. 

Мова завжди розвивається, оскільки функціонує в суспільстві, якому притаманні зміни. За певних умов вона збагачується, зазнає дивергенції чи конвергенції, може і знецінюватися, занепадати. 

^ Національна мова та ідіолект

Мова як суспільний продукт – це національний організм, який є не лише вмістищем і виразником предметів і явищ об`єктивного світу, але і його творцем. Між ладом мови, вважав В.фон Гумбольдт, та успіхами в інших видах інтелектуальної діяльності існує безперечний взаємозв`язок.

Першою лінгвістичною розвідкою Гумбольдта була доповідь «Про порівняльне вивчення мов стосовно різ­них епох їх розвитку», виголошена в 1820 р. В Берлін­ській академії. У цій доповіді викладені ідеї стадіаль­ної концепції мови. Гумбольдт прагне виявити загаль­ні закономірності історичного розвитку мов світу. Усі мови світу він поділяє на чотири морфологічних типи: 1) мови кореневі; 2) аглютинативні; 3) інкорпоруючі; 4) флективні (перший, другий і четвертий типи було виділено до нього А. Шлегелем, а інкорпоруючий упер­ше виокремив Гумбольдт). Ці типи мов учений розгля­дає як відображення хронологічно послідовних етапів світового мовотворчого процесу, як перехід від нижчої до вищої, досконалішої форми. За ступенем розвитку мов можна судити про ступінь інтелектуального роз­витку народу: народ, який більше від інших обдаро­ваний природою і який перебуває у сприятливіших умовах, порівняно з іншими, повинен отримати й най­досконалішу мову». І хоч нині останнє положення Гум­больдта (перехід кореневих мов у аглютинативні, а далі аглютинативних у флективні як найдосконаліші) вважають помилковим, сама ідея структурного зіставлен­ня мов стала основою нової мовознавчої дисципліни, яка успішно розвивається, – лінгвістичної типології. У XX ст. стадіальну теорію відродив і розвивав радян­ський мовознавець М. Я. Марр.

У мові як загальнолюдському суспільному явищі вбачаємо трихотомію: людську мову як витвір людської природи, національну мову як колективний витвір духу етносу, індивідуальне мовлення як факт породження мови кожним окремим мовцем. Індивідуальний акт мовлення становить процес самовираження мовця, який немовби бере всю мову для особистого користування, тобто привласнює її. Проте, привласнюючи мову, мовотворець вільний у виборі засобів мовного вираження і невільний. Суб`єктивність процесу спілкування вступає при цьому у взаємодію з об`єктивною його стороною, передусім функціональною спрямованістю мовлення. Адже вживання слова – це підпорядкування його певним конкретним потребам спілкування, отже індивідуальне слововживання є індивідуальним осмисленням буття через усталені в мовленнєвій дійсності мовні форми. 

Активна позиція мовців (і передусім видатних представників тієї чи іншої епохи) розкривають терені розвитку їхньої рідної мови ставить перед лінгвістами проблему постійної та глибокої взаємодії між мовою та її носіями, які свідомо чи несвідомо впливають на норми рідної мови, на її можливості і ресурси. Мовленнєва особистість розвивається на певному історико–філологічному тлі, що формує її відповідно до стану розвитку суспільства, з одного боку, і стану розвитку мови, – з другого. Л.А.Булаховський, віддаючи належне творчим заслугам Т.Шевченка в розвитку української літературної мови, М.Лютера – у розвитку німецької, а В.Караджича – у розвитку сербської, разом з тим зауважує, що ролі осіб «аж ніяк не треба й перебільшувати: в мові яскравіше, ніж деінде, виступає залежність усякого, хто говорить або пише, від того, що було вже до нього, від того, як уже говорять і пишуть інші». 

Визначальна роль у становленні слова та його значення у мові належить національно–культурному (етнопоняттєвому) і національно–мовному (етноспецифікаційному) тлу, тобто рівню фонової обізнаності етносу в системі понять і системі мови. Якщо між історією мови та історією народу поставити знак рівності, то на різних етапах розвитку етносу та його мови спостерігаємо різний рівень фонової обізнаності етносу. Народ – такий самий організм, як і людський індивід, і мова для нього спочатку виступає засобом пізнання, закладеним у його єстві, а вже потім рушієм духовності, інтелектуалізатором його суспільності і, нарешті, об`єктом спеціального пізнання. Мова – це дух людини як духовного організму і дух народу як організму суспільного, оскільки здатність до неї закладена в кожному індивіді, але реалізується вона лише в процесі спілкування. Саме в цьому процесі реалізуються три елементарні функції використання мови: називання предметів реального світу, пов`язування названого одне з одним, локалізація названого в просторі і часі щодо мови. Оскільки наявне буття – це результат становлення, а останнє є основним визначенням усього сущого, то відбиття наявного буття у слові – результат процесу становлення мовної системи у часовому й посторовому вимірах етносу. 
Національна мовотворчість іде шляхом нарощування мовних засобів вираження. Розширення меж пізнання об`єктивного світу етносом у процесі свого розвитку спонукає до пошуку нових мовних форм відтворення для нових понять і образів. Оскільки ж пізнати внутрішню сутність природи до кінця людському розуму не під силу, то пошук ведеться більше в напрямку форми (скажімо, поетичної в мові), ніж у напрямку змісту. У слові глибинною істиною виступає сутність значення, мисленню ж часто доступна лише поверхнева форма (зовнішня форма і зовнішній зміст). Етимологізація – це лише процес пізнання у слові особливого, окремого, але обмежений безкінечним, отже й істинним. Зрештою, мислення як осягнення особливого у слові має своїм продуктом і змістом лише категорії (визначення, залежність, співвідношення, асоціативність, опосередкування). 

***

Таким чином, поява етносів у процесі суспільного розвитку людства супроводжувалася виникненням їхніх мов. Для первісного суспільства були характерні такі спільності, як рід, плем’я, племінний союз, яким відповідали родові або племінні мови, мови племінних союзів. За феодалізму формувалися народності, а отже, почали з’являтися їхні мови. З розвитком капіталізму виникли виразніші, ширші етнічні об’єднання – нації, яким відповідають мови окремих націй. Через подрібненість феодальних держав (зокрема у Європі), а також слабку ще розвиненість мов окремих народностей для феодального суспільства було характерне використання паралельно з мовою своєї народності надетнічних (екстериторіальних, часто мертвих) мов типу латини (у народів Зах. й Центр. Європи), старослов’янської мови (у православних слов’ян, а також румунів і молдаван) тощо. З розвитком національних мов, які стали виконувати всі суспільні функції, необхідність у цьому відпала. Однак потреба в міжнародних зв’язках зумовила доконечну об’єктивність виділення ряду живих мов для обслуговування цих зв’язків. Так, у ролі світових мов сьогодні виступають найпоширеніші національні мови – англійська, французька, німецька, іспанська, російська тощо. Дедалі гострішою стає потреба в існуванні універсальної єдиної «іноземної мови», у функції якої найзручніше використовувати планову (штучну) мову (есперанто).
Література


  1. Бондар О.І., Карпенко Ю.О., Микитин–Дружинець М.Л. Сучасна українська мова: Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. Лексикологія, Лексикографія / Навч. Посіб. – К.: ВЦ «Академія», 2006

  2. Жайворонок В. В. Національна мова та ідіолект // Мовознавство – №6 – 1998

  3. Жайворонок В. В. Українська етнолінгвістика: нариси. – К., 2007.

  4. Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства: Підручник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2006

  5. Кобилянський Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. – К., 1964. – С 32–56

  6. Ковалик І.І., Самійленко С. П. Загальне мовознавство: Історія лінгві­стичної думки. – К., 1985. – С 53–91

  7. Лучик В.В. Вступ до слов'янської філології: Підручник. – К.: ВЦ «Академія», 2008

  8. Ткаченко О. Б. Проблема мовної стійкості та її джерел // «Мовознавство» – 1990 – № 4

  9. Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичних учень. – К., 1980. – С 19–43

  10. http://uk.wikipedia.org





Скачать файл (130 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации