Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ 2008 №04 - файл 1.doc


Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ 2008 №04
скачать (7874.4 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc7875kb.16.12.2011 00:14скачать

содержание

1.doc

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


Міністерство внутрішніх справ України

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ
Н А У К О В И Й В І С Н И К

Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ

Збірник наукових праць
2008 № 4 (40)

Рекомендовано до друку Вченою радою Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ (протокол № 10 від 25 грудня 2008 р.)

Дніпропетровськ 2008

ББК 67.9 (4 УКР) я5 Н 34


Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ: Збірник наукових праць. - 2008. - № 4 (40). - 400 с.
Наукове видання • Засновник та видавець - Дніпропетровський держав­ний університет внутрішніх справ • Свідоцтво про державну реєстрацію - КВ № 11383-256 ПР від 23.06.2006 • Тираж - 150 прим. • Адреса реда­кції: 49005, м. Дніпропетровськ, пр. Гагаріна, 26, т. (056) 370-96-59
Збірник включено до переліку № 19 наукових фахових видань України, в яких можуть публікуватися результати дисертаційних робіт на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата наук (юридичні науки)

(Бюлетень ВАК України. - 2007. - № 2)
Вміщено публікації вчених і викладачів університету й інших навчаль­них закладів системи МВС та Міністерства освіти і науки України, пра­цівників правоохоронних органів. Розглянуто питання держави та права, окремих галузей законодавства, проблеми правоохоронної діяльності та юридичної освіти, вміщено інформацію про визначні події і дати наукового життя в галузі права.

^ Призначено для науковців, юристів-практиків, працівників правоохо­ронних органів та всіх, хто цікавиться питаннями науки і права.
Редакційна колегія:

д-р юрид. наук, проф. О.В. Негодченко (голова); д-р юрид. наук К.В. Ан­тонов; д-р юрид. наук, проф. І.Г. Богатирьов; д-р тех. наук, проф. В.Б. Вишня; д-р юрид. наук, проф. В.П. Ємельянов; д-р істор. наук, проф. В.М. Заруба; д-р юрид. наук, проф. В.С. Зеленецький; д-р юрид. наук, проф. М.В. Корнієнко; д-р юрид. наук, проф. Є.В. Курінний; д-р. юрид. наук Л.М. Лобойко; д-р юрид. наук, проф. В.А. Мисливий (заст. голови); д-р філол. наук, проф. А.М. Поповський; д-р психол. наук О.Є. Само­йлов; д-р юрид. наук, проф. О.Ф. Фрицький; канд. юрид. наук, доц. М.Г. Вербенський; канд. юрид. наук, доц. В.В. Доненко (відп. секретар); канд. юрид. наук, доц. О.О. Кисельов; канд. юрид. наук, проф. Є.І. Мака­ренко; канд. юрид. наук, доц. В.М. Тертишник; канд. юрид. наук, доц. Ю.Е. Черкасов.
ББК 67.9 (4 УКР) я5

© ДДУВС, 2008

^ АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ РОЗБУДОВИ НАЦІОНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

М.В. Корнієнко

доктор юридичних наук, професор (Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ)
^ ПРОЕКТ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ: ЗМІШАНА ЧИ ЗМАГАЛЬНА ФОРМА?
Одним із основоположних документів у сфері захисту прав лю­дини, що встановлює сучасні стандарти кримінального переслідуван­ня особи в державі, є Кримінально-процесуальний кодекс України (КПК), який давно вже потребує свого докорінного оновлення.

Історія проекту КПК не проста. Він був зареєстрований у парла­менті ще у 2003 р. Досить швидко цей проект вже за кілька тижнів був прийнятий у першому читанні. Проте він наткнувся на шквал критики, яка лунала як від науковців і юристів-практиків, так і від усіх політичних течій. Так, на думку правозахисників, проект КПК суперечив стандартам дотримання прав людини.

Також цей проект за ініціативи правозахисників був спрямований на експертизу до Ради Європи, де йому було дано негативну оцінку.

З огляду на негативні висновки громадського обговорення, що провели чисельні правозахисні організації та Національна комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права [1] в січні 2006 року, Президентом України було прийнято рішення про розроб­ку нового проекту Кримінального процесуального кодексу України. Відповідальним за його розробку визначено Національну комісію, що до цього часу вже почала працювати над Концепцією реформи кримі­нальної юстиції.

Робоча група Національної комісії на чолі з членом Комісії та су­ддею Конституційного суду України В.І. Шишкіним почала свою ро­боту у червні і 10 грудня 2008 р. схвалила проект КПК, який, разом з тим, має суттєві недоліки.

Тому метою цієї статті є викладення автором, який є членом На­ціональної комісії зі зміцнення демократії та верховенства права [2], зауважень щодо концептуальних недоліків проекту КПК, підготовле­ного робочою групою Національної комісії [3].

Підтримуючи в цілому доцільність оновлення кримінально-процесуального законодавства, слід вважати за неможливе прийняття цього проекту, оскільки цілий ряд його положень прямо суперечить Конституції України.

У проекті майже не враховано вітчизняні та національні правові традиції, які склалися в Україні у сфері кримінальної юстиції. Його положення містять чимало нових, узагалі невідомих українському су­дочинству інституцій, правил і процедур, які в більшості своїй є хара­ктерними для змагального кримінального процесу.

Концептуальна основа проекту побудована на запозиченні та ви­користанні основних положень англо-саксонської системи права та прецедентного права Сполучених Штатів Америки. Пропонований проект кодексу глобально змінює існуючі в Україні концептуальні підходи в кримінальному процесі як науці, поняття в цій галузі, на­працьовані вітчизняними теоретиками та практиками протягом десят­ків років, замінюючи їх певним симбіозом норм кримінально-процесуального законодавства західноєвропейських держав та США. Ця обставина не заперечується і самими закордонними експертами, які вивчали цей проект. Так, у своєму коментарі до деяких новел та в цілому проект кодексу науковий співробітник Транскрайма - Спіль­ного науково-дослідницького центру проблем транскордонної зло­чинності з Тренто-Католичного університету Сакре Кер Франческо Кальдероні зазначив, що:

„Порядок регулювання доказів із чужих слів запозичено з кримі­нального судочинства Сполучених Штатів Америки. Такий „імпорт" видається надзвичайно складним і не враховує головні розбіжності між системою США та України. Американська система переважно спирається на судову практику, напрацьовану протягом сторіч. Ре­зультатом такого підходу є перелік складних і високо специфічних справ, у яких показання із чужих слів видаються допустимими, оскі­льки такі показання вже були визнані допустимими у тому чи іншому процесі. Як і будь-яка інша європейська континентальна система, сис­тема України спирається на законодавство, а не на прецедентне право.

Положення, що стосуються обмеження свободи осіб, видаються складними, а їхня координація незрозумілою. У проекті кодексу є по­ложення про затримання осіб без ухвали суду, про затримання (за ух­валою суду) з метою приводу, а також положення про тримання під вартою (запобіжний захід). Якщо структура є саме такою, закладений у проекті кодексу механізм може виявитися не ефективним. Затри­мання без ухвали суду у проекті кодексу регулюється нечітко".

Більше того, роз'яснення значення термінів у проекті кодексу від­сутнє (на відміну від чинного КПК України). Ця обставина, а також відсутність пояснювальної записки до проекту кодексу виключають можливість однозначного тлумачення його основних дефініцій та на­дання вичерпних зауважень та пропозицій до його змісту. Крім того, неможливо зробити висновки про те, чому автори проекту кодексу вважають ті чи інші положення чинного КПК України такими, що не відповідають вимогам сьогодення і європейським та світовим стандар­там, а ті, що ними пропонуються, є саме такими, що їм відповідають.

Окрім того, введення до кримінального процесу нових понять по­винно узгоджуватися з чинним законодавством України і, в першу чергу, з Конституцією України. Так, наприклад, у проекті кодексу йдеться про Вищий кримінальний суд України (ст. 454), негласні слідчі дії (ст. 227), кримінальний проступок, кримінальні правопорушення, органи досудового розслідування (ст. 36) тощо, які не передбачені Кон­ституцією і чинним законодавством України. До того ж Перехідними положеннями Конституції України (розділ XV) передбачено, що про­куратура продовжує виконувати функції досудового слідства тільки до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів та до сформування системи досудового слідства [4], а проект кодексу передбачає залишення цих функцій прокуратури в особі державного обвинувача (ст. 33).

Проект кодексу фактично закріплює такі властиві англосаксонсь­кій системі права положення, як суміщення в діяльності слідчою (де­тектива) функцій досудового слідства та оперативно-розшукової дія­льності, проведення негласних слідчих дій тощо, що в процесі реформування вітчизняного кримінально-процесуального законодав­ства є для нас неприйнятним. Така кардинальна зміна системи кримі­нального процесу в Україні не може бути запроваджена без здійснен­ня фундаментальних наукових досліджень та врахування напрацювань провідних вітчизняних учених у цій галузі.

Крім того, в проекті кодексу, на наш погляд, безпідставно не вра­ховано таку форма слідства, як дізнання, а також протокольна форма досудової підготовки матеріалів, які в практичній діяльності право­охоронних органів України довели свою життєздатність.

Убачається недоцільним поєднання кримінально-процесуальної та оперативно-розшукової діяльності (негласні слідчі дії) з огляду певної відмінності основних засад (принципів) провадження в кримінальному судочинстві (гласність, рівність учасників провадження тощо) та опера­тивно-розшукової діяльності (конфіденційність, таємність тощо), пов­новажень суб'єктів діяльності, правових наслідків результатів діяльнос­ті тощо. Необгрунтованою є відсутність норм щодо прийняття рішення про встановлення правового статусу суб'єкта провадження (наприклад, постанова про визнання підозрюваним, потерпілим тощо).

Аналіз норм проекту дозволяє зробити висновок про можливість прийняття рішень про застосування заходів примусу під час досудо­вого провадження на підставі ймовірності фактів: розумна підозра, переконання за більшою вірогідністю, вагоме переконання. Зазначене знижує гарантії недопущення необґрунтованого застосування приму­су в кримінальному провадженні та допускає прийняття рішень за до­казами, які зібрані з порушенням процесуальної форми (недопустимі докази). Потребує удосконалення нормопроектуальна техніка щодо усунення термінології, яка має різне значення (наприклад, повідом­лення як виклик, повідомлення про підозру тощо).

У проекті не визначено умови і порядок проведення слідчих дій за участю осіб, наділених дипломатичним та консульським імунітетом.

Проект не містить положень стосовно реабілітації, не відображе­но процесуальний порядок застосування таких інститутів, як амністія та помилування.

Також не передбачено відповідні розділи, що стосуються прова­дження з відшкодування шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі внаслідок незаконних дій осіб та органів, що ведуть кримінальний про­цес, в яких слід закріпити зміст та види шкоди, яка підлягає відшкоду­ванню, перелік осіб, що мають право на відшкодування, порядок від­шкодування фізичної, майнової та моральної шкоди, заходи, спрямовані на відновлення інших немайнових прав, строки пред'явлення вимоги та порядок оскарження рішення про відшкодування завданої шкоди.

За текстом проекту автори вживають такі терміни, як "криміна­льне правопорушення", "окружний кримінальний суд", не зазначаючи при цьому в Розділі X "Прикінцеві та перехідні положення" про необ­хідність внесення змін до Кримінального кодексу України та Закону України "Про судоустрій".

Крім того, автори відмовились від поділу на Загальну та Особли­ву частини законопроекту. За їхньою версією, новий КПК має містити 10 розділів, які поділяються на глави, окремі глави включають в себе відповідні параграфи. При цьому в кожному розділі проекту введена своя нумерація глав. Такий підхід авторів суперечить загальноприй­нятим правилам законодавчої техніки підготовки законопроектів, яка діє в Україні та міжнародній практиці. Водночас це буде не на ко­ристь майбутнім правозастосувачам КПК. Нумерація глав по всьому Кодексу має бути єдиною.

Крім того, у структурі проекту кодексу доцільно передбачити розділ «Забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у справі», у яко­му детально визначити коло суб'єктів, які підлягають державному за­хисту у кримінальному процесі, їхній статус, органи, які забезпечу­ють їхню безпеку, підстави і приводи для вжиття заходів забезпечення безпеки тощо. Заслуговують на виділення окремим роз­ділом і положення про докази, доказування, засоби доказування і джерела доказів у кримінальному процесі.

V Розділ ІІІ «Досудове провадження», на наш погляд, доцільно ввести нову главу «Зупинення досудовою слідства», у якій детально ре­гламентувати підстави та порядок зупинення досудового слідства, осо­бливості перебігу процесуальних строків за кожною з підстав тощо.

Розробники проекту відмовилися від окремої статті в КПК, в якій дається визначення основних термінів. Уявляється, що в новому КПК обов'язково має бути стаття, в якій законодавцем було б роз'яснено зна­чення основних категорій кримінального судочинства. У той же час слід зазначити, що у Верховній Раді України у грудні 2007 р. вже зареє­стровано проект Кримінально-процесуального кодексу України [5].

Під час підготовки цього проекту вивчалися і враховувалися кримінально-процесуальні кодекси інших держав, зокрема європей­ських країн континентального права, зауваження і пропозиції, що на­дійшли від ряду державних установ, наукових і навчальних закладів, відомих вчених і практиків. Використовувалися матеріали судової практики, результати наукових досліджень, положення міжнародно-правових документів.

На продовження вже здійсненої судової реформи розглянутий Вер­ховною Радою України проект ураховує виявлені на практиці недоліки кримінально-процесуальних норм, уведених Законами України у 2001­2007 роках, у тому числі й нещодавно прийняті зміни, а також містить низку принципово важливих нововведень, спрямованих на забезпечення швидкого і справедливого судочинства, з одного боку, і одночасно до­тримання прав учасників кримінальною провадження, з іншого.

Серед його основних положень - максимальне наближення до міжнародних норм забезпечення принципів змагальності процесу, презумпції невинуватості, дотримання прав і свобод учасників кримі­нального судочинства, ролі прокуратури, органів досудового прова­дження та суду, регламентація порядку закриття справ за нереабілі-туючими підставами, запровадження суду присяжних, урегулювання питань міжнародного співробітництва в кримінальних справах тощо.

При цьому збережено основні інститути національного криміна­льно-процесуального права, які відповідають демократичним засадам і особливостям розвитку українською суспільства, що забезпечить по­зитивне сприйняття новою Кодексу працівниками правоохоронних органів, судів, адвокатури, інших правників, фізичних осіб, інтересів яких стосуватиметься кримінальне провадження.

На зазначений проект Головним науково-експертним управлін­ням апарату Верховної Ради України надано зауваження, які необхід­но врахувати при його доопрацюванні.

Прийняття вказаного проекту дозволить реалізувати завдання ре­форми кримінального судочинства в Україні, підвищити дієвість кри­мінального процесу, забезпечити неухильне дотримання його основ­ного завдання - здійснення ефективного кримінального переслідування осіб, винних у вчиненні злочинів, та недопущення притягнення до відповідальності невинуватих і в остаточному підсу­мку при мінімально можливих фінансових затратах забезпечення на­лежного правопорядку в держані, захисту прав та інтересів як окре­мих громадян, так і суспільства в цілому.

Враховуючи дуже значну кількість зауважень, висловлених до наданого Національною комісією зі зміцнення демократії та утвер­дження верховенства права проекту КПК вважаємо, що він не може бути підтриманий і пропонуємо повернутися до роботи над проектом Кримінально-процесуального кодексу України, який перебуває на розгляді у Верховній Раді України.
Бібліографічні посилання

  1. Про Національну комісію із зміцнення демократії та утвердження верховенства пра­ва: Указ Президента України від 05.07.2005 р. // Офіційний вісник України. - 2005. -№ 27. - Ст. 1543.

  2. Про новий склад Національної комісії із зміцнення демократії та утвердження вер­ховенства права: Указ Президента України від 24.09.2007 р. // Офіційний вісник Президента України. - 2007. - № 33. - Ст. 697.

  3. Проект Кримінально-процесуального кодексу України, підготовлений Робочою гру­пою Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства пра­ва (Ухв. на пленарному засіданні Комісії - м. Київ, 10 грудня 2008 р.) // http://www.ukradv.org/up/docs/kpk_final.html.

  4. Конституція України: Прийнята на 5-й сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // ВВР. - 1996. - № 30. - Ст. 141.

  5. Проект Кримінально-процесуального кодексу України, внесений народними депутатами України Мойсиком В.Р., Вернидубовим І.В., Ківаловим С.В., Кармазіним Ю.А. (реєстр. № 1233 від 13.12.2007) // http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?pf3511=31115

^ ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА

І.А. Сердюк

кандидат юридичних наук (Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ)
^ ДЕРЖАВНА ВЛАДА У СПІВВІДНОШЕННІ З ПОЛІТИЧНОЮ ВЛАДОЮ В АСПЕКТІ ТЕОРІЇ ПРАВОВІДНОСИН
При підготовці цієї статті автор поставив за мету з'ясувати спів­відношення понять «державна влада» і «політична влада» під кутом зору внутрішньої будови правовідносин.

Державна влада - одна з фундаментальних категорій правознавс­тва і один із найскладніших у пізнавальному плані феноменів життє­діяльності людей у суспільстві. В поняттях «державна влада», «вла-довідносини» відбиваються найважливіші сторони буття людської цивілізації, сувора логіка боротьби класів, соціальних груп, націй, по­літичних партій і рухів. Тож складність цієї категорії в пізнавальному плані, а також її важливе значення для державно організованого сус­пільства і зумовлюють актуальність даної теми.

Як методологічну основу при підготовці цієї статті автор викори­став формально-логічний та порівняльний методи, а також метод структурного аналізу.

Зважаючи на той факт, що державна влада і політична влада є рі­зновидами соціальної влади, виглядає доцільним розкриття змісту ро­дового для вищезазначених категорій поняття «влада».

У науковій літературі відсутнє єдине розуміння «влади», що по­яснюється, як нами вже було зазначено вище, складністю цього яви­ща. Політичною думкою сформульовано кілька визначень влади в за­лежності від підходу до її джерел.

Найбільш давній підхід пояснює владу як явище теологічне. Звід­си необхідність беззастережного підкорення владі, особливо владі державній.

Прибічники антропологічного підходу вбачають джерело влади у двоїстій природі людини: з одного боку, вона прагне до автономії, свободи, а з іншого - не може існувати поза суспільством.

Антропологічний підхід близький до психологічної інтерпретації влади, згідно з якою природа останньої обумовлена взаємодією інди­відів, що прагнуть до влади, та інших, готових до підкорення.

Біхевіоризм, тобто поведінковий підхід, розглядає владу як відно­сини між двома партнерами, за яких один чинить визначальний вплив на іншого і контролює його дії.

Системне трактування виходить із того, що влада є засобом соці­ального спілкування, який дозволяє регулювати групові конфлікти та забезпечувати інтеграцію суспільства. При цьому влада розглядається як функція системи, що здатна мобілізувати ресурси суспільства для досягнення загальних, колективних цілей.

Згідно зі структурно-функціональною інтерпретацією влади остання розглядається як властивість соціальної організації та само­організації людської спільності.

Теорія конкурентних інтересів ґрунтується на тому, що люди не думають про інтереси інших людей і в конкурентній боротьбі не є рі­вними. Це заважає досягненню злагоди, заради якої і потрібна влада.

Важливе значення має гносеологічний аспект влади, який дозво­ляє розкрити поняття влади як цілеспрямованого способу переробки знань. Знання та міцна воля притаманні владі, що надає їй обачності, передбачуваності та активності.

Частіше за все влада розглядається як здатність (властивість) од­ного суб' єкта (особи, колективу, організації) підкорити собі іншого суб' єкта та нав' язати йому свою волю у власних інтересах або в інте­ресах інших осіб [2, с. 67-68].

Розглянувши існуючий в науці плюралізм підходів до розуміння влади взагалі, зупинимося на аналізі існуючих у новітній юридичній літературі точок зору щодо поняття «державна влада».

Так, російський правник В.М. Корельський державну владу ви­значає як концентроване виявлення волі і сили, міці держави, що вті­лена в державних органах і установах. Вона забезпечує стабільність і порядок у суспільстві, захищає громадян від внутрішніх і зовнішніх посягань шляхом використання різних методів, у тому числі таких як державного примусу та військової сили [6, с. 131].

Практично аналогічної точки зору щодо змісту поняття влади до­тримується вітчизняний науковець М. В. Цвік, який розглядає її як прояв організованої сили, заснованої на здатності одних суб' єктів нав' язувати свою волю іншим, тобто керувати ними, що дозволило вченому вбачати в основі державної влади відносини залежності між людьми. Ці відносини мають вольовий, а іноді й силовий характер і створюють можливість у різний спосіб нав'язувати державну волю громадянам та іншим суб' єктам суспільних відносин [1, с. 37].

У здатності одних суб' єктів нав' язати свою волю іншим суб' єктам у сфері управління справами держави і суспільства вбачає природу політичної влади колектив авторів навчального посібника з теорії держави і права за загальною редакцією В.В. Копєйчикова. Роз­криваючи зміст категорії «державна влада», ці автори збагачують на­ведену дефініцію додатковою ознакою, яка знаходить свій вияв у за­значенні можливості використання державного апарату, що дозволяє розмежувати аналізовані поняття [7, с. 42].

Найбільш вдалим, з точки зору характеристики структури та по­дальшого з' ясування співвідношення з політичною владою, на нашу думку, є визначення поняття державної влади, запропоноване вітчиз­няним правником О. Ф. Скакун. Під державною владою вчений розу­міє публічно-політичні, вольові (керівництва - підкорення) відноси­ни, що утворюються між суб' єктами політичної системи суспільства на підґрунті правових норм, спираючись, у разі потреби, на держав­ний примус [4, с. 36].

Основними компонентами влади, на думку О.Ф. Скакун, є її суб' єкт, об' єкт, засоби (ресурси) і процес, який приводить до руху всі її елементи (механізм і засоби взаємодії суб' єкта й об' єкта) [4, с. 33]. Гадаємо, що сам факт виділення в структурі влади такого елемента, як об' єкт, не викликає заперечень, однак із його інтерпретацією (як під­владного суб' єкта), на нашу думку, погодитися не можна. Такий ви­сновок випливає виходячи з аналізу визначення поняття державної влади, яке, з огляду на наведені суттєві ознаки (вольовий характер, міжсуб' єктний характер зв'язку, виникнення на підставі правових норм, державна гарантованість), є фактично тотожним поняттю пра­вовідносини, з тим лише уточненням, що такий різновид останніх ви­никає в публічно-правовій сфері.

На думку більшості фахівців у галузі загальнотеоретичної юри­дичної науки, складовими елементами правовідносин є їх суб' єкти, об' єкти (об' єкт) та юридичний зміст, який являє собою діалектичну єдність суб' єктивного права та юридичного обов' язку.

Зважаючи на той факт, що в структурі державної влади, яка здійс­нюється в межах правовідносин, і структурі самих правовідносин вио­кремлюється один і той самий елемент, яким виступає об' єкт, виникає потреба у з' ясуванні причини його різної інтерпретації вченими.

Зумовлено це тим, що все частіше в юриспруденції, як у наукових працях, так і в законодавстві, зустрічається аналіз не суб' єктно-суб' єктних відносин, урегульованих нормами права, - правовідносин, а суб' єктно-об' єктних відносин, що притаманні науці управління, які відображають характер зв'язку суб'єкта та об'єкта діяльності. У під­сумку це призводить до двоїстого категоріального апарату в право­знавстві, термінологічної плутанини і, як наслідок, до помилкового праворозуміння та правореалізації суб' єктами права [5, с. 44-45].

Слід зазначити, що суб'єктно-об'єктні відносини є предметом до­слідження науки управління, зокрема науки державного управління. Встановлено, що управлінський процес за своєю сутністю є активним процесом управлінських суб'єктно-об'єктних відносин. Аналіз суб'єктно-об'єктних (управлінських) відносин у державному управлінні охоплює розгляд щонайменьше двох питань: а) про характер взаємодії суб'єкта та об'єкта управління; б) про способи виявлення та оцінювання управлінських дій. Таким чином, відображення діяльності через поняття «суб'єктно-об'єктних відносин» є притаманним сфері управлінських, політичних наук, і має місце при вивченні проблем вибору оптимальних форм управлінського впливу владного суб'єкта на суспільні системи, а також при дослідженні стратегічних цілей і засобів цього впливу. З ін­шого боку, за допомогою цього поняття не слід ідентифікувати діяль­ність у сфері юриспруденції, автоматично переносити його у правознав­ство, предметом вивчення якого є врегулювання вольових суспільних відносин, тобто не окремих впливів (або системи односторонніх впли­вів, навіть побудованої з урахуванням активної участі об'єкта управлін­ня у процесі останнього), а завжди - взаємодії індивідів та їх об'єднань, модель якої закріплено в правових нормах [5, с. 45].

У теорії правовідносин під об' єктом правовідносин розуміють явище матеріального чи нематеріального характеру, з приводу якого та заради досягнення чого суб' єкти вступають у правовідносини, на­діляючись взаємними юридичними правами та юридичними обов' язками [3, с. 56-57]. Аналіз наведеного визначення поняття об' єкта правовідносин дає підстави для дуже важливого в методоло­гічному плані висновку про те, що суб' єкт ні за яких обставин не мо­же бути об' єктом. Тож визнання підвладного суб' єкта як об' єкта вла­ди, щонайменше, є некоректним.

У контексті питання, що розглядається нами, цілком логічним ви­глядає запитання: а що ж тоді являє собою такий компонент держав­ної влади, як її об'єкт? Відповідь на це запитання можна отримати з огляду на існуючу в загальнотеоретичній юридичній науці моністич­ну концепцію об'єкта правовідносин, згідно з якою об'єктом право­відносин визнається поведінка суб' єктів. І дійсно, природа владовід­носин така, що суб' єкт, який здійснює управління, приймаючи відпо­відне рішення, перш за все, зацікавлений у правомірній поведінці під­владного, що якраз і забезпечує своєчасне та результативне виконан­ня цього рішення.

Отже, вищевикладене вимагає коригування існуючого в юридич­ний науці підходу щодо структури державної влади, суть якого поля­гає у зміні погляду на об' єкт влади не як на підвладного суб' єкта, а як на поведінку суб' єктів владовідносин, що в повній мірі узгоджується з основними положеннями теорії правовідносин, у межах яких і здій­снюється державна влада.

Визначивши структуру державної влади, перейдемо до з' ясування співвідношення понять «державна влада» та «політична влада».

У загальнотеоретичній юридичній науці склалися два основні підходи до співвідношення зазначених вище категорій:

  1. «політична влада» і «державна влада» - поняття тотожні, оскі­льки політична влада походить від держави і здійснюється за її прямої або опосередкованої участі;

  2. «політична влада» і «державна влада» - поняття не тотожні, однак Будь-яка державна влада є політичною [4, с. 34].

Ствердження або заперечення кожної з вищенаведених точок зо­ру науковців потребує необхідної аргументації, що, власне, і буде предметом нашого подальшого розгляду.

Вирішення цього завдання вимагає залучення для подальшого на­укового аналізу дефініції поняття політичної влади. Найбільш доціль­но, на нашу думку, проводити порівняльний аналіз визначень наведе­них наукових категорій, автором яких є один учений. У нашому випадку - це О.Ф. Скакун. Вітчизняний правник під політичною вла­дою розуміє публічні, вольові (керівництва - підкорення) відносини, що утворюються між суб' єктами політичної системи суспільства (у тому числі державою) на основі політичних і правових норм [4, с. 36].

Порівняльний аналіз усіх вищенаведених дефініцій понять «дер­жавна влада» та «політична влада» дозволяє розмежувати зазначені категорії за наступними ознаками:

по-перше, попри їхню спільну природу (публічні, вольові відно­сини), суб' єктний склад владовідносин не завжди співпадає. Це зумо­влено тим, що принаймні одним із суб' єктів правовідносин, у межах яких здійснюється державна влада, є державний орган або посадова особа цього органу, які належать до державного апарату;

по-друге, підставою для виникнення суспільних відносин, у ме­жах яких здійснюється державна влада, є норми права, а підставою для виникнення суспільних відносин, у межах яких здійснюється по­літична влада, є не лише правові, але й корпоративні норми;

по-третє, державна влада здійснюється за допомогою спеціально створеного з цією метою державного апарату, в той час як політична влада може здійснюватися й іншими суб' єктами політичної системи суспільства (наприклад, керівництвом політичної партії).

по-четверте, монопольне право на застосування заходів держав­ного примусу належить державному апарату;

Серед додаткових ознак розмежування зазначених понять, які зу­мовлені різними джерелами формування матеріальних ресурсів влади, її функціональним розподілом та здійснюваними інтересами, можна відокремити такі:

  1. матеріальні ресурси державної влади - за рахунок коштів дер­жавного бюджету, а матеріальні ресурси політичної влади формують­ся за рахунок позабюджетних коштів;

  2. державна влада здійснюється на засадах її розподілу на законо­давчу, виконавчу та судову, в той час як політична влада, що здійсню­ється не державними органами, а іншими колективними суб' єктами по­літичної системи суспільства такого розподілу не передбачає;

  3. державна влада, що є за джерелом свого походження та метода­ми здійснення демократичною, являє собою своєрідний засіб, інстру­мент здійснення функцій держави, а отже, має на меті задоволення, перш за все, суспільного інтересу, в той час як політична влада може бути засобом задоволення інтересів певної корпорації або навіть окремо взятого представника цієї корпорації, який висунувся на роль її лідера.

Висвітлення цього питання буде неповним, якщо не з' ясувати мо­жливі суперечності між владою державною та владою політичною. Основне протиріччя, на нашу думку, закладене в природі самої влади, адже вона характеризується здатністю одного суб' єкта нав' язати свою волю іншим суб' єктам. У демократичному суспільстві існує широке коло суб' єктів, які здійснюють політичну владу, однак лише один із них за посередництвом спеціально створеної для цього системи орга­нів здійснює державну владу, а отже, здатен нав' язати свою волю ін­шим. Таким суб' єктом виступає держава як офіційний представник і виразник інтересів усього суспільства. Проте це зовсім не означає, що вищі державні органи та вищі посадові особи самі не можуть опинити­ся в ролі підвладних суб' єктів, адже носієм суверенітету і єдиним дже­релом влади в умовах демократичного суспільства є народ, який наді­лений правом формувати ці органи та контролювати їхню діяльність.

У контексті питання, що розглядається нами, важливо звернути увагу і на той факт, що суб'єкти, які здійснюють політичну владу, прагнуть, перш за все, завоювати державну владу, адже лише вона дає можливість політичній партії, громадському рухові чи іншому колек­тивному суб' єкту політики реалізувати декларовану ним загальнона­ціональну програму суспільного розвитку. У зв' язку з цим особливої актуальності набуває проблема легалізації державної влади, під якою розуміють визнання правомірності її виникнення, організації та дія­льності [8, с. 9]. Тому в період проведення виборів, які в умовах де­мократичного суспільства забезпечують правонаступництво держав­ної влади, вся повнота відповідальності за політичну ситуацію в державі покладається саме на органи державної влади.

Таким чином, політичну та державну владу необхідно розрізняти, адже державна влада здійснюється в особливих процедурних формах і притаманними державі засобами й методами, однак їх не можна про­тиставляти, адже це становить загрозу нормальному функціонуванню всього соціального організму, у тому числі й такій важливій його складовій, як держава.
Бібліографічні посилання

  1. Загальна теорія держави і права: Підруч. / М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, Л.Л. Богачова та ін.; За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. - Х., 2002.

  2. Морозова Л.А. Теория государства и права: Учеб. - М., 2002.

  3. Сердюк І.А. Методологічний аналіз сучасних інтерпретацій поняття «об'єкт право­відносин» // Наук. вісн. Дніпроп. держ. ун-ту внутр. справ. - 2008. - № 1. - С. 45-57.

  4. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підруч. / Пер. з рос. - Х.: Консум, 2001.

  5. Спаський А.С. Правовідносини за участю органів внутрішніх справ у надзвичайних си­туаціях: теоретико-правовий аспект: Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01. - Х., 2007.

  6. Теория государства и права. Учеб. / Под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. - М., 1997.

  7. Теорія держави і права: Навч. посіб. / А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенков та ін.; За заг. ред. С.Л. Лисенкова та В.В. Копєйчикова. - К., 2002.

  8. Чиркин В.Е. Основы государственной власти. - М., 1996.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24



Скачать файл (7874.4 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации