Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Вісник Конституційного Суду України 2007 №02 - файл 1.doc


Вісник Конституційного Суду України 2007 №02
скачать (2540.4 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc2541kb.16.12.2011 00:28скачать

1.doc

1   2   3   4   5   6
Після опублікування робіт М. Нуделя та Ю. Єрьоменка увага до конститу­ційного контролю в СРСР та інших країнах на межі 60—70-х років різко підвищилась. Одна за одною з'явились роботи І. Ільїнського, Б. Щетініна, А. Венгерова, О. Іваненка, М. Свистунової, В. Євдокимова, Д. Бурстіна, І. Кузнєцова, ще одного дослідника з Одеси — Г. Пєтухова, В. Лазарєва, А. Мишина та ін.2. Саме з цих праць розпочався кардинальний поворот у концептуальних поглядах на проблему конституційної юстиції взагалі і у ставленні до неї радянських правознавців зокрема. Вчені почали стверджу­вати, що питанням конституційного контролю і конституційної законності в СРСР та інших соціалістичних країнах надається велика увага, що дотри­мання Конституції Союзу РСР повинне забезпечуватися політичними, еко­номічними, ідеологічними, громадськими, юридичними і організаційними гарантіями, що конституційна законність є ядром революційної, загальної законності, що поняття конституційного контролю і конституційного нагля­ду є тотожними, а здійснюються вони всіма державними органами, у тому числі й прокуратурою. А. Венгеров слідом за О. Лейстом одним з перших по­чав стверджувати, що радянські суди і раніше, і в 60—70-х роках завжди здійснювали конституційний нагляд, що дорівнює, на його погляд, безпосе­редньому застосуванню норм Конституції3. З ним не погоджувався В. Па-тюлін, доводячи ненормативний характер конституційних приписів, які набувають нормативності лише у разі їх конкретизації в законах4.Відмежо-вував поняття конституційного нагляду від конституційного контролю І. Кузнєцов, який розглядав конституційність (точне і неухильне дотриман­ня принципів, норм та інших приписів конституції всіма органами держа­ви, посадовими особами, організаціями, закладами і громадянами) як най­важливіший принцип соціалістичної законності, а конституційний кон­троль — як один з головних засобів охорони соціалістичної конституції. Значно більше уваги, ніж в попередні роки, приділяли радянські дослідни­ки аналізу досвіду інших країн у галузі здійснення конституційного контро­лю, а також історії еволюції конституційної юстиції. Але остання, як і у зару­біжній літературі, висвітлювалась лише епізодично.


1 Там само. — С. 109—110.

2 Ильинский И.П., Щєтинин Б.В. Конституционный контроль и охрана конституционной за­конности в социалистических странах // Советское государство и право. — 1969. — № 9. — С. 40—48; Вєнгєров А.Б. О применении конституционных норм судебными органами СССР // Советское государство и право. — 1969. — № 10. — С. 42—50; Иванєнко О.Ф. Американская со­циологическая юриспруденция и Верховный Суд США // Труды Высшей следственной школы МВД ССР. — Вып. 1. — Волгоград, 1969. — С. 143—159; Вєнгєров А.Б. Конституционный кон­троль в СССР // Правоведение. — 1970. — № 3. — С. 32—42; Свистунова М.А. К вопросу об истории конституционного контроля. — М., 1970; Евдокимов В.Б. Институт конституционного контроля в США в период империализма. — Свердловск, 1972; Бурстин Д. Американцы: Коло­ниальный опыт. — М., 1973; Кузнєцов И.Н. Контроль за конституционностью актов высших орга­нов власти и управления в социалистических странах Европы // Ученые записки ВНИИСЗ. — Вып. 29. — М., 1973. — С. 91—117; Пєтухов Г.Е. Общий надзор Верховного суда СССР по Консти­туции 1924 г. // Советское государство и право. — 1974. — № 4. — С. 130—134; Мишин А.А. Государственное право США. — М., 1976 та інші.

3 Вєнгєров А.Б. О применении конституционных норм судебными органами. — С. 45—46; Лейст О.Э. Санкции в советском праве. — М., 1962. — С. 116, 130—131; Венгеров А.Б. Конститу­ционный контроль в СССР. — С. 37—42.

4 Див.: Право и коммунизм. — М., 1965. — С. 74.

На жаль, як і В. Дябло, відійшов у повоєнний період від проблематики конституційної юстиції один з фундаторів досліджень у цьому напрямі ще у Російській імперії професор Московського університету міжнародних відно­син (з 1948 року) В. Дурденевський. У роботах періоду, що розглядається, він майже не торкався питань конституційного контролю, але це зовсім не озна­чає, що вони не стали частиною скарбниці, з якої живилась доктрина радян­ської системи захисту конституції1. Серед праць інших російських право­знавців, доробок яких у 40—70-х роках доктринально збагачував радянську модель конституційної юстиції, відзначимо роботи професора Військово-юридичної академії і Вищої школи МВС СРСР С. Студенкіна, завідуючого сектору Інституту права АН СРСР, радника МЗС СРСР І. Перетерського, роз­робника соціологічної школи в кримінальному праві М. Гернета, професора кафедри державного права МДУ А. Мішина, завідуючого сектору проблем правосуддя Інституту держави і права АН СРСР В. Савицького, завідуючого сектору адміністративного права цього ж Інституту, майбутнього заступни­ка голови Комітету конституційного нагляду СРСР Б. Лазарєва2 та інших.


1 Дурденевский В.Н. Международное право. — М., 1947; Дурденевский В.Н. Правила проце­дуры международных политических конференций XX века. — М., 1955; Дурденевский В.Н. Организация Объединенных Наций. — М., 1956; Дурденевский В.Н., Лазарев М.И. Пять принци­пов мирного сосуществования. — М., 1957; Дурденевский В.Н. Конституции стран народной демократии. — М., 1958; Дурденевский В.Н. Вопросы теории и практики международного пра­ва. — М., 1959; Дурденевский В.Н., Блещенко И.П. Дипломатическое и консульское право. — М.,

1962 та ін.

2 Студенкин С.С. Советское административное право. — М., 1949 (перевидавалась у 1950 та 1959 роках); Студенкин С.С. Советское государственное право. — М., 1950 (перевидавалась у 1955 році); Перетерский И.С. Толкование международных договоров. — М., 1959; Гернет М.Н. История царской тюрьмы. В 5 т. — М., 1951—1956; Мишин А.А. Государственное право буржу­азных стран. — М., 1961; Мишин А.А. Государственное право буржуазных стран и стран, освобо­дившихся от колониальной зависимости. — М., 1970 (перевидана у 1976 році); Мишин А.А. Центральные органы власти буржуазных государств. — М., 1972; Государственное право США. — М., 1976; Савицкий В.М. Государственное обвинение в суде. — М., 1971; Савицкий В.М. Очерк теории прокурорского надзора в уголовном судопроизводстве. — М., 1975; Лазарев Б.М. Компетенция органов управления. — М., 1972.

3 КравчукС.С. Основные принципы первой советской конституции. —М., 1958; КравчукС.С. Государственно-правовые отношения. — М., 1960; Кравчук С.С. О характере отношений между советскими республиками до образования СССР. — М., 1963 та деякі інші.

Зчисла правознавців — вихідців з України, які працювали тоді в РРФСР, інших республіках Радянського Союзу, окрім названих вище, мабуть, найвагоміший внесок в еволюцію радянського державного (конституційно­го) права, а отже — і у становлення моделі конституційної юстиції СРСР, на­лежить директору Юридичного інституту Прокуратури СРСР (до вересня 1941 року), завідуючому кафедрою державного права Московського юри­дичного інституту (1941—1954 роки), заступнику директора цього ж Інсти­туту (1945— 1953 роки), завідуючому кафедрою державного права і радян­ського будівництва МДУ (1954—1976 роки), професору кафедри дер­жавного права МДУ (з 1976 року), вихідцю з найбідніших селян с. Зрайки Володарського району Київщини С. Кравчуку. Хоч під особистим іменем вчений опублікував начебто і небагато праць3, у тому числі й на теренах су­часної Російської Федерації, С. Кравчук вважається головним фундатором становлення радянської і російської науки державного (конституційного) права. Своїм вчителем його вважають чи не всі російські конституціона­лісти — Н. Фаберов, Д. Златопольський, О. Махненко, К. Шеремет, Є. Козло-ва,О.Кутафін,Н.Міхальова,Д.Ковачов,Є.Колюшин, С. Авак'ян, В. Фа-дєєв,Л.Лазарєв,В.Іванова,В.Баранніков, Л. Нудненко,Г.Барабашев, судді Конституційного Суду РФ В. Лучин, А. Слива та інші дослідники, абсо­лютна більшість яких захищала кандидатські і докторські дисертації під керівництвом С. Кравчука1, а зараз стали основоположникамичиневсіх провідних інститутів російського конституційного права. Під редакцією С. Кравчука підготовлений і неодноразово перевиданий найавторитетні­ший у Радянському Союзі підручник для вузів з державного (конституцій­ного) права2.

На посаді завідуючого кафедрою державного права МДУ С. Кравчука у 1976 році змінив інший киянин, Г. Барабашев, внесок якого у концептуаль­не становлення радянської моделі конституційного контролю полягає у гли­бокому дослідженні організації владних структур як у капіталістичних, так і соціалістичних країнах, викладеного у низці індивідуальних і колективних монографій та підручників для вузів3. Полтавчанин Г. Старушенко, який у 1966 році став заступником директора Інституту Африки АН СРСР, чимало праць присвятив основам молодого конституційного права і захисту консти­туцій «чорного» континенту4. Заступник директора Інституту держави і пра­ва АН СРСР харків'янин А. Мовчан одним із перших на теренах Радянського Союзу розпочав ретельно досліджувати міжнародний досвід захисту прав людини, що, безумовно, все більше привертало увагу до цієї болючої пробле­ми у радянській системі конституційної юстиції5. Професор Всесоюзного за­очного юридичного інституту (з 1964 року) та юридичного факультету МДУ одесит О. Кутафін зосереджував увагу на проблемах конституційного та му­ніципального права6. До виходу книг про радянське державне право, напи­саних під керівництвом С. Кравчука і Г. Барабашева, цей курс протягом усіх повоєнних років вивчався на юридичних факультетах вузів СРСР за робо­тою «Радянське державне право», написаною теоретиком правознавства з Миколаївщини, членом-кореспондентом АН СРСР, філософом права М. Ар-жановим7, про інші праці якого згадувалось вище. Генеральний прокурор СРСР чернігівчанин Р. Руденко редагував роботу, яка висвітлювала прак­тичну конституційну контрольну діяльність радянської прокуратури протя­гом усього її існування8, та низку інших праць, що відіграли значну роль не тільки у становленні радянської, а й систем конституційної юстиції бага­тьох інших країн9.


1 Це стосується і багатьох українських конституціоналістів, зокрема Л. Кривенка.

2 Государственное право СССР. — М., 1958 (перевидавався у 1967, 1975, 1980 і 1985 роках).

3 ^ Барабашєв Г.В. Муниципальные органы современного капиталистического государства. — М., 1971; Советское строительство. — М., 1961 (перевидано у 1965, 1974, 1981 та 1986 роках); Советское государственное право. — М., 1967 (перевидано у 1975, 1980, 1984 роках); Конститу­ционное (государственное) право зарубежныхстран. — М., 1970 (перевидано у1976, 1987 роках).

4 Старушєнко Г.Б. Принцип самоопределения народов и наций во внешней политике Совет­ского государства. — М., 1960; Старушєнко Г.Б. Нация и государство в освободившихся странах. — М., 1967; Старушєнко Г.Б. Мировой революционный процесс и современное между­народное право. — М., 1978.

5 Мовчан А.П. Международная защита прав человека. — М., 1958.

6 Кутафин О.О. Постоянные комиссии палат Верховного Совета СССР. — М., 1971; Кута-фин О.О. Плановая деятельность Советского государства. — М., 1980.

7 Аржанов М.А. Советское государственное право. — М., 1938.

8 Советская прокуратура. История и современность. — М., 1977.

9 Нюрнбергский процесс. — М., 1954; Нюрнбергский процесс над главными немецкими во­енными преступниками. — В 7 т. — М., 1957—1961.

У Свердловському юридичному інституті кафедру іноземного державно­го та міжнародного права з 1971 року очолював син українських переселен­ців з Переяслава професор Г. Ігнатенко, який, окрім джерел та суб'єктів міжнародного права, міжнародного кримінального права, зосереджувався на злободенних для радянської моделі конституційного контролю пробле­мах гуманітарного права і захисту прав і свобод людини1. У Саратовському юридичному інституті з 1952 року і до кінця періоду, що розглядається, вів наукову і викладацьку діяльність вихованець юридичного факультету Київ­ського державного університету (КДУ) Б. Віленський, який у становленні радянської системи конституційної юстиції залишиться як дослідник судо­вої реформи і контрреформи у Росії другої половини ХІХ століття. Останнє свідчить, що концептуальну скарбницю захисту конституції в СРСР попов­нювали не тільки фахівці з державного (конституційного) права — вихідці з України, а й спеціалісти інших галузей юридичної науки. Досить нагадати про видатного радянського цивіліста, фундатора Основ цивільного законо­давства СРСР 1961 року та Цивільного кодексу РРФСР 1964 року С. Брату­ся — вихованця правового факультету Київського інституту народного гос­подарства, професора юридичного факультету МДУ (з 1943 року) та старшого наукового співробітника Інституту філософії АН СРСР (з 1957 ро­ку), випускника того самого факультету житомирянина Б. Маньковського з його піонерськими роботами «Проблема відповідальності у кримінальному праві» (1949 рік), «Вчення Гегеля про державу і сучасність» (1970 рік) тощо, співробітника ВНДІ Прокуратури СРСР (1971—1976 роки) і сектору про­блем правосуддя Інституту держави і права АН СРСР (з 1976 року) харків'я­нина О. Ларіна — автора численних робіт з проблем судочинства2.

Треба зазначити, що повоєнна світова практика чітко довела прорахунки основоположників класичного марксизму, що яскраво виявились у недо­оцінці ними можливості саморозвитку капіталізму за рахунок ефективного використання нових досягнень науки і техніки, пограбування «третього сві­ту», у гіперболізації процесу абсолютного зубожіння пролетаріату, у перебіль­шенні його здатності до гуртування для спільної боротьби проти панівних верств, у недостатньому розумінні ними характеру і живучості дрібного власника, у недооцінці сили «середнього класу» тощо. Вже сама ідея диктату­ри пролетаріату в нових умовах відлякувала від лівих рухів величезну кіль­кість їх можливих прихильників. Від неї стали відмежовуватись не лише соціал-демократи, а й комуністичні та робітничі партії, які підтримували зв'язки з КПРС. Під таким тиском остання проголосила, що диктатура про­летаріату виконала свої історичні функції, перестала бути необхідною і СРСР перетворюється на загальнонародну державу, що було закріплено у Консти­туції СРСР 1977 року і Конституції УРСР 1978 року.


1 Игнатенко Г.В. Международное право и общественный прогресс. — Свердловск, 1972; Игнатенко Г.В. Разрядка и международные договоры. — М., 1978; Игнатенко Г.В. Международ­ное сотрудничество в борьбе с преступностью. — М., 1980 та ін.

2 Ларин А.М. Работа следователя с доказательствами. — М., 1966; Ларин А.М. Расследование по уголовному делу. Планирование и организация. — М., 1970; Ларин А.М. От следственной вер­сии — к истине. — М., 1976.

Це не могло не позначитись на політико-правових концепціях у Радян­ському Союзі взагалі та підходах до розуміння сутності конституційної юс­тиції зокрема. Конституційна законність ставала вже елементом загально­народної соціалістичної, а не пролетарської законності. Доктрина загально­народної соціалістичної законності залишала недоторканною презумпцію верховенства закону, але почала проголошувати верховенство відповідних конституціям і законам рішень місцевих Рад над актами нижчих органів держави і посадових осіб, неприпустимість втручання центральних орга­нів у законну (конституційну) і доцільну оперативну діяльність на місцях, неухильну реалізацію прав і свобод громадян і недопущення будь-якого сва­вілля органів держави і посадових осіб стосовно громадян, найсуворіше ви­конання громадянами своїх «правових обов'язків» перед суспільством, дер­жавою і співвітчизниками. Такі новели у розумінні соціалістичної закон­ності не тільки поновили вживання поняття «конституційна законність», а й свідчили про певне просування до демократизаціїрадянськоїмоделікон-ституційної юстиції. Помітне підвищення інтересу до життя і діяльності спричинило масове видання праць М. Криленка, Д. Курського, М. Скрипни­ка та інших правознавців і державних діячів, концепції праворозуміння яких суттєво відрізнялись від постулатів А. Вишинського1. Загальнофіло-софський підхід до проблем сучасних форм і методів захисту радянських конституцій зміцнювала велика увага у Радянському Союзі до перекладів, видання і перевидання багатотисячними тиражами класиків загальнолюд­ської політико-правової думки2. Безпосередньою базою дослідження про­блем конституційної юстиції стала низка конституцій зарубіжних країн, у тому числі й тих, де чітко вибудовуваласьмодельїхправовогозахисту, та колективні й індивідуальні дослідження сутності цих конституцій. Якщо протягом першого повоєнного десятиліття в СРСР видавались тексти кон­ституцій виключно держав соціалістичного табору, тобто тих, які повністю сприймали радянську модель конституційної юстиції, то, починаючи з дру­гої половини 50-х років до наукового обігу і відома широкої громадськості почали вводитись новітні конституції держав, які успадкували американ­ську модель судового конституційного контролю або у її централізованому, або децентралізованому вигляді, а також конституції Австрії, ФРН, Італії та інших країн, які запроваджували петрункевічівську, тобто європейську, систему з утворенням спеціальних конституційних судів. З 1958 року над­банням науковців і радянської суспільної думки стала французька квазісу-дова модель охорони конституції, а у першій половині 60-х років — основні закони держав Африки, деякі з яких досить чітко виписували європейську модель конституційного контролю, а також Югославії, що сприйняла її пер­шою серед соціалістичних держав, а з 1968 року — і Чехословаччини, яка теж проголосила про створення спеціального конституційного суду, хоча він так і не з'явився.


1 Див.: ^ Крьілєнко Н.В. Судебные речи. Избранное. — М, 1964; Силокан М.Н. Жизнь для рево­люции. — М, 1962; Симонов Е.Д. Человек многих времен. — М., 1969; Ваксбєрг А.И. Прокурор Республики. — М., 1974; МатюшинМ.И. Преданность. Повесть о Николае Крыленко. — М., 1976; Муратов Х.И. Первый советский Главковерх. — М., 1979; Курский Д.И. Избранные статьи и ре­чи. — М., 1958; Шифман М.Л. Дмитрий Иванович Курский. — М., 1956; Скрипник М.О. Статті й промови з національного питання. — Львів, 1974; Бабко Ю.В. Солдат партії. — К., 1962; Баб­ко Ю.В., Білокобильський І.О. Микола Олексійович Скрипник. — К., 1967; Кошєлівєць І. Микола Скрипник. — К., 1972 та інші.

2 У розглядуваний період побачили світ: Вольтєр. Избранные произведения. М., 1947; Сєн-Симон. Избранные сочинения. — В 2 т. — М., 1948; Мабли Г. Избранные произведения. М.-Л., 1950; ОуэнР. Избранные сочинения. — В 2 т. — М., 1950; Дидро Д. Избранные произведе­ния. М.-Л., 1951; Мєльє Ж. Завещание. — В 3 т. — М., 1954; Монтєскьє Ш. Избранные произведения. М., 1955; ФєйєрбахЛ. Избранные философские произведения. В 2 т. — М., 1955; Дидро Д. Избранные атеистические произведения. — М., 1956; Гольбах П.А. Письма к Евгении. Здравый смысл. М., 1956; Марат Ж.П. Избранные произведения. В 3 т. — М., 1956; Спиноза Б. Избранные произведения. — В 2т. — М., 1957; Гєгєль. Сочинения. Т. 1—14. М-Л., 1929—1958.

Звичайно, не залишилися осторонь збагачення теоретичних засад радян­ської конституційної юстиції розглядуваного періоду і українські право­знавці. Навпаки, завдяки професорсько-викладацькому складу юридично­го факультету ОДУ вони продовжували очолювати цей науковий напрям у СРСР. Досить нагадати, що і єдина в Радянському Союзі довоєнна, і єдина на теренах СРСР повоєнна монографії, безпосередньо присвячені пробле­мам конституційного контролю, були підготовлені одеськими юристами1. Більше того, юридичний факультет ОДУ залишався унікальним у Радян-ськомуСоюзі, оскільки тутдлястудентів наприкінці60-х—у70-хрокахви-кладався спецкурс з питань конституційного контролю.

Традиції, закладеніуцьомунапряміВ. Дяблом,М.Нуделем,Г.Пєтухо-вим, вихідцем з Одеси А. Піонтковським у 40—70-х роках, незважаючи на постійні реформування юридичного факультету аж до початку 60-х років та значні інтелектуальні втрати (у 1941 році помер відомий спеціаліст у га­лузі судоустрою та трудового права професор І. Хмельницький, у 1952 ро­ці — видатний знавець історії українського права професор М. Слабченко, припинив наукову діяльність за віком і станом здоров'я плідний фахівець з міжнародного права П. Казанський, виїхати за кордон змушені були брати історик А. Флоровський та філософ і богослов Г. Флоровський та ін.2), розви­вали самі названі правознавці (окрім В. Дябла), а також чимало їхніх колег. Усі вони працювали на відновленому в 1947 році юридичному факультеті ОДУ (декани М. Кравцов, І. Середа, Ф. Ліханов), а після його чергової лікві­дації у 1954 році3 — у філіалі Всесоюзного юридичного заочного інституту (ВЮЗІ, директори П. Чебаненко, Р. Степанова, І. Михайлов, Ю. Червоний), інших вузах Одеси. 3 липня 1961 року юридичний факультет (тільки заочне і вечірнє відділення) ОДУ відродився учерговий раз. До 1965 рокуйого очо­лював Ю. Червоний, до 1967 року — К. Удалих. Останній залишався на по­саді декана юридичного факультету і після відновлення на ньому стаціо­нарного відділення у 1966 році, а потім поступився нею професору В. Кол-макову.


1 ^ Дябло В.К. Судебная охрана конституций в буржуазных государствах и в Союзе ССР. — М., 1928; Нудель М.А. Конституционный контроль в капиталистических государствах. — М., 1968.

2 Про доробок кожного з названих фахівців в історії конституційної юстиції йшлося раніше.

3 Студенти і частина викладачів тоді були переведені до Львівського університету.

4 Не торкався цих питань В. Дябло і під час його подальшої праці у Львівському, Кишинів­ському і Калінінградському університетах.

5 ^ Петухов Г.Е. Разграничение компетенции между судами и органами государственного управления в сфере трудовых споров // Проблемы правоведения. — 1969. — № 12; Петухов Г.Є. Про діяльність революційних військових трибуналів (1918—1920 рр.) // Український історичний журнал. — 1970. — № 8; Петухов Г.Е. Общий надзор Верховного суда СССР по Конституции СССР 1924 г. // Советское государство и право. — 1974. — № 4; Петухов Г.Е. Административная юстиция в царской России // Правоведение. — 1974. — № 5; ОрзихМ.Ф. Личность и право. — М., 1975; ОрзихМ.Ф. Право и личность. Вопросы правового воздействия наличность социалистиче­ского общества. — К., 1978.

другій половині 40-х років фундатор радянської доктрини судового за-J хисту конституції у межах всього Радянського Союзу В. Дябло працював на кафедрі теорії та історії держави і права юридичного факультету ОДУ, але від проблем конституційного контролю фактично відійшов4.Але,якбу-ло показано вище, не уникали їх доценти (згодом професори) цієї ж кафед­ри, відновленої у середині 60-х років, М. Орзіх та Г. Пєтухов. Вони присвя­чували свої праці дослідженню практики конституційного контролю Вер­ховного суду СРСР у 20-х роках, таких важливих для конституційного зба­гачення моделі радянської конституційної юстиції проблем, як правовий вплив на особистість, розмежування компетенції між судами і органами державної влади, адміністративна юстиція тощо5.ПрофесорО.Сурілов, який очолив кафедру у 1968 році, у розглядуваний період торкався проблем конституційного контролю в аспекті досліджуваних ним актуальних питань право- і державотворення у Молдавській РСР1.

У 1979 році професор М. Орзіх став керівником кафедри державного і між­народного права, на якій з 1966 року до раптової смерті у липні 1979 року працював автор піонерської у Радянському Союзі у повоєнний період моно­графії «Конституційний контроль у капіталістичних державах», ініціатор, на­тхненник і провідник спецкурсу з цієї проблематики для студентів будь-яких форм навчання М. Нудель. Протягом усіх років викладацької і наукової діяль­ності він уже не відходив від цієї проблематики, читаючи ще й курс з держав­ного права буржуазних країн та курс міжнародного права2.

З моменту відновлення юридичного факультету ОДУ названа кафедра іменувалась по-різному: кафедрою державно-правових дисциплін (керів­ник І. Греков), кафедрою державного і адміністративного права (керівники І. Пахомов (до 1972 року) та Л. Стрельцов (до 1979 року). Саме останнім двом та професору Є. Додіну належить найвагоміший (після М. Нуделя) вне­сок у збагачення доктринальних основ радянської моделі конституційної юстиції у 60—70-х роках. Йдеться, насамперед, про їх численні роботи з проблем адміністративної юстиції, розширення конституційних прав і пра­вового положення Української РСР та інших союзних республік, конститу­ційних гарантій їх суверенітету, співвідношення суверенітету і компетенції зКонституцієюСРСР3. Зазначимо, що перші свої праці з питань адміні­стративної юстиції та державного управління І. Пахомов опублікував ще під час роботи у Львівському державному університеті (ЛДУ)4.


1 Сурилов А.В. История государства и права Молдавской ССР (1917—1959). — Кишинев, 1963; Сурилов А.В. О национально-государственном самоопределении молдавского народа. — Кишинев, 1969 та ін.

2 Нудель М.А. Основы государственного права буржуазных стран: Тексты лекций. — Одесса,

1974.

3 Стрельцов А.М. Соотношение суверенитета Союза ССР и союзных республик. — Одесса, 1964; Стрельцов А.М. Правовое положение и повышение роли союзных республик в руководстве социально-культурным строительством. — Одесса, 1966; Пахожов И.Н. Развитие демократиче­ских принципов государственного управления. — М., 1966; Пахожов І.М. Правові питання ком­плектування кадрів в державному управлінні. — К., 1966; Пахожов И.Н. Советское админи­стративное право. — М., 1968; Пахожов І.М. Радянське адміністративне право. — К., 1970; Стрельцов А.М. Соотношение суверенитета и компетенции в Конституции СССР и конституциях союзных республик. — Одесса, 1970; Стрельцов А.М. Учение о суверенитете в советском пра­ве. — Одесса, 1972; Стрельцов А.М. Правовое положение союзной республики. — К., 1972; Додин Е.В. Доказательства в административном процессе. — М., 1972; Додин Е.В. Доказывание и доказательства в правоприменительной деятельности органов государственного управле­ния. — К., 1975.

4 Пахожов І.М. Правові акти виконкомів місцевих Рад. — Львів, 1956; Пахожов І.М. Радянське адміністративне право. —Львів, 1962; Пахожов І.М. Радянська державна служба. — К., 1964; Па­хожов І.М. Управління промисловістю в Українській РСР. — К., 1964; Пахожов І.М. Види радянських державних службовців. — Львів, 1965.

Певний внесок до концептуальної скарбницірадянськоїмоделіконститу-ційної юстиції зробили з часу відновлення юридичного факультету ОДУ й правознавці інших спеціальностей. Йдеться про ветеранів вітчизняної юридичної науки — відомого фахівця з римського права, історії інститутів права І. Шерешевського, який у віці майже 90 років видавав змістовні пра­ці1, знаного захисника конституційних прав селян І. Середу2, багатолітньо­го завідуючого кафедрою цивільного права і процесу, декана факультету у 1960—1965 та у 1973—1987 роках, співавтора майже всіх найавторитет-нішихрадянськихвиданьзцивільного права Ю. Червоного3, відомого обо­ронця трудових прав громадян П. Стависького4, видатних фахівців з кри­мінального права, кримінального процесу, судочинства і криміналістики В. Колмакова5 та Л. Багрія-Шахматова6, практика і теоретика прокурор­ського нагляду за дотриманням конституційної законності Г. Ясинського7, політолога С. Аппатова8 та ін. Не залишилась непоміченою колективна мо­нографія одеських дослідників, присвячена, значною мірою, конституцій­ній контрольній діяльності польського Сейму9.


1 Див., напр.: ^ Шєрєшєвский И.В. Вопросы права на морском транспорте. — М., 1976.

2 Сєрєда И.Е. Личные и имущественные права и обязанности колхозников. — Одесса, 1965; Сєрєда И.Е. Право приусадебного колхозного двора. — М., 1964; Сєрєда И.Е. Права и обязаннос­ти колхозников. — Одесса, 1972; Сєрєда И.Е. Юридическая природа прав и обязанностей колхозников. — Одесса, 1973; Сєрєда И.Е. Правосубъектность членов колхоза. — Одесса, 1976; Советское колхозное право // Е.И. Середа и др. — М., 1978; Сєрєда И.Е. Конституции СССР о правах колхозников. — Одесса, 1979.

3 Див.: Советское гражданское право. — Ч. 1. — М., 1970; Советское гражданское право. — Ч. 1. — М., 1976; Советское гражданское право. — Ч. 1. — М., 1980.

4 Ставиский П.Р. Трудовой договор. — Одесса, 1973; Ставиский П.Р. Возмещение вреда при спасании социалистического имущества, жизни и здоровья граждан. — М., 1974 та ін.

5 Криминалистика // В.П.Колмаков и др. — М., 1952; Советская криминалистика // В.П. Колмаков и др. — М., 1962; Колмаков В.П. Следственный осмотр. — М., 1969; Радянська криміналістика // За ред. В.П. Колмакова. — К., 1973.

6 ^ Багрий-Шахматов Л.В. Воспитание — дело коллективное. — Минск, 1965; Багрий-Шахма-тов Л.В. Законность и культура в деятельности органов охраны общественного порядка. — Минск, 1967; Багрий-Шахматов Л.В. Теоретические проблемы классификации уголовных нака­заний. — Воронеж, 1971; Багрий-Шахматов Л.В. Расизм — узаконенное беззаконие. — Минск, 1973; Багрий-Шахматов Л.В. Советское исправительно-трудовое право. — М., 1976.

7 ^ Ясинський Г.М. Колектив сказав: «Ні!» — К., 1976; Ясинський Г.М. Прокуратура на сторожі інтересів радянських громадян. — К., 1979.

8 Аппатов С.И. Американская историография германской проблемы. — М., 1966; ^ Аппа-тов С.И. США и Восточная Европа. — М., 1979; Аппатов С.И. Школы и направления в американской историографии послевоенных международных отношений // История и истори­ки. — М., 1980 та ін.

9 Контрольная деятельность представительских органов государственной власти ПНР. —

Одесса, 1973.

Далі будє)

^ ФОРМУВАННЯ ОРГАНІВ КОНСТИТУЦІЙНОЇ ЮСТИЦІЇ


М. Савенко,

кандидат юридичних наук, доцент, заслужений юрист України, суддя Конституційного Суду України у відставці

Під поняттям «конституційна юстиція» розуміється діяльність спеціалізо­ваних органів, однією з функцій яких є здійснення конституційного кон­тролю, що відіграє важливу роль у функціонуванні державного механізму, забезпеченні конституційної законності, захисті прав і свобод особи. За до­сить короткий час конституційна юстиція стала необхідною інституцією де­мократичної держави. її ефективність, а також можливість вирішення зав­дань засобами конституційної юстиції значною мірою залежать від стану правової культури та механізмів її формування.

За формального підходу конституційну юстицію розглядають як сукуп­ність матеріальних і процесуальних норм, закріплених, зазвичай, у консти­туції та законах, що регулюють питання набуття статусу судді органу кон­ституційної юстиції. Значимість конституційної юстиції, обсяг її норматив­ного регулювання дозволяє виділити відповідні норми права в окремий підінститут галузі конституційного права.

Статус судді органу конституційної юстиції може набути особа, яка від­повідає нормативно встановленим вимогам для зайняття цієї посади і при­значена (обрана) на цю посаду в установленому законом порядку. Під по­рядком призначення на посаду розуміється здійснення його компетентним органом з додержанням відповідної процедури. Таким чином, складовими формування органів конституційної юстиції є сукупність вимог до канди­дата на зайняття посади судді, до вже призначеного судді, до умов перебу­вання на посаді, порядок і процедура призначення відповідними органами на посаду судді.

Формування органів конституційної юстиції означає не просто формальне комплектування суддями, які відповідають встановленим вимогам, а суддя­ми, здатними самостійно, незалежно, неупереджено здійснювати консти­туційне правосуддя, забезпечувати верховенство Конституції в національ­ній правовій системі. Тому ефективність діяльності конституційної юстиції значною мірою залежить від добору кандидатур на посаду судді.

Загальним правилом, незалежно від нормативного визначення, є при­значення на цю посаду громадянина відповідної держави. Навіть у краї­нах, де допускається подвійне громадянство, зокрема в Росії, суддями кон­ституційної юстиції призначаються особи, які мають єдине громадянство. Це правило зумовлене особливим статусом конституційної юстиції як су­купності органів держави, що здійснюють судочинство. Право здійснювати владні повноваження у державі належить переважно її громадянам. Винят­ки з цього правила встановлюються Конституцією, з урахуванням особли­востей національних відносин і порядку комплектування органів конститу­ційної юстиції.

Відповідно до статті VI Конституції Боснії і Герцеговини три з дев'яти чле­нів Конституційного Суду, яких вибирає Голова Європейського суду з прав людини, не повинні бути ні її громадянами, ні громадянами будь-якої сусід­ньої держави1.

Верховний Суд Кіпру діє у складі трьох суддів, двоє з яких обов'язково повинні бути греком і турком та мати громадянство Республіки. Третій суд­дя, згідно з частиною третьою статті 133 Конституції Республіки Кіпр, не може перебувати у громадянстві (підданстві) Республіки, Королівства Гре­ції, Турецької Республіки, Об'єднаного Королівства і його колоній2.

Наступною вимогою, яка в законодавстві окремих країн взагалі не вста­новлюється, є досягнення певного віку, тобто віковий ценз. Він може бути визначений безпосередньо або опосередковано через кваліфікаційні вимоги щодо освіти і стажу попередньої роботи, про що буде сказано окре­мо. Не встановлені вікові обмеження для суддів конституційної юстиції Болгарії, Іспанії, Італії, Франції, Хорватії. В Італії наймолодшими суддями, як правило, є університетські професори, від яких не вимагається певного стажу викладацької роботи, на відміну від адвокатів, для яких він має бути не менше 20 років. Наймолодшого суддю Конституційного Суду Італії обра­но у віці 40 років3.

Аналіз питання встановлення вікового цензу для зайняття посади судді дозволяє виокремити різні підходи до його визначення: вимога мінімально­го віку (Азербайджан, Казахстан — 30 років; Вірменія, Грузія, Киргиз­стан — 35 років; Бельгія, Словенія, Україна, Росія — 40 років; Угорщина — 46 років), мінімального і максимального віку (Таджикистан — не молодше 30 і не старше 60 років) та максимального віку (Туреччина — не старше 40 років; Молдова — не старше 65 років).

Поряд з встановленням певного віку для зайняття посади в окремих краї­нах встановлюється максимальний вік перебування на посаді: Казахстан, Таджикистан — 60 років; Туреччина, Україна, Мальта — 65 років; Кіпр, ФРН — 68 років; Австрія, Албанія, Вірменія, Білорусь, Киргизстан, ПАР, Латвія, Росія — 70 років; Угорщина — 71 рік.

Встановлення вікового цензу як умови перебування на посаді судді спря­моване на забезпечення його продуктивної діяльності. Призначатися на по­саду судді має особа у такому віці, щоб вона могла перебувати на цій посаді до закінчення строку повноважень і на момент їх припинення мала право на пенсійне забезпечення. Такий підхід сприяє незалежності судді. Зрілий вік судді свідчить про його життєвий досвід, солідну юридичну практику, а також певну матеріальну і соціальну забезпеченість.

Розглядаючи «належне мистецтво правосуддя», Платон вважав, що «не юнак, а старший муж може бути добрим суддею, який лише в зрілому віці спізнав, що таке несправедливість» і «такий суддя, очевидно, буде найкращим»4.

Значну увагу приділяють вимозі професійності, що включає наявність певної освіти та досвід практичної роботи. У переважній більшості країн для зайняття посади судді необхідна вища юридична освіта, хоча у законо­давстві Франції та Узбекистані така вимога відсутня.

Вимоги щодо стажу роботи пов'язані переважно з роботою, що потребує правових знань. Вимога щодо мінімального стажу встановлена в законодав-

1 Конституции государств Европы. — М., 2001. — Т. 1. — С. 440.

2 Конституции государств Европы. — М., 2001. — Т. 2. — С. 257.

3 Описание конституционных судов и иных судебных органов, компетентных в области кон­ституционного правосудия // Бюллетень конституционного правосудия. Европейская комиссия за демократию через право. — 1999. — С. 52.

4 Платон. Держава. — К., 2000. — Кн. 3. — С. 97—98.

стві Азербайджану, Казахстану, Латвії — 5 років; Австрії, Вірменії, Киргиз­стану, Литви, Таджикистану, України, Чехії — 10 років; Мальти — 12 років; Албанії, Болгарії, Іспанії, Молдови, Росії, Словакії, Туреччини, Хорватії — 15 років; Румунії — 18 років; для адвокатів в Італії — 20 років.

Поряд з вимогою щодо стажу роботи може міститися вимога стосовно професії: наприклад, в Австрії — це фахівці з числа суддів, чиновників-управлінців і професорів правових дисциплін в університетах. В Іспанії суддею може стати визначний юрист, адвокат, професор університету, дер­жавний службовець. В Італії судді обираються з числа магістратів, у тому числі й тих, які перебувають у відставці, фахівців вищих органів загальної і адміністративної юрисдикції, ординарних професорів права університетів і адвокатів. У Хорватії суддями конституційної юстиції можуть бути відомі юристи, особливо судді, прокурори, адвокати, професори права універси­тетів, які «досягли вагомих наукових або професійних результатів, успіхів у їх суспільній реалізації»1.

Передбачаються також і морально-етичні вимоги: високі моральні якос­ті — у Болгарії, Вірменії, Боснії і Герцеговині, Узбекистані, Білорусі; висо­кий моральний рівень — на Кіпрі; бездоганна репутація — у Литві.

У поодиноких випадках на законодавчому рівні встановлюється вимога щодо мови, тобто особа, яка претендує на високу посаду в органі державної влади, обов'язково має володіти державною мовою. Така вимога встановле­на у законодавстві Вірменії та України. У Бельгії один суддя повинен добре володіти німецькою мовою2.

Особливою вимогою, не характерною для більшості країн, де функціо­нують органи конституційної юстиції, є встановлення цензу осілості: у Ка­захстані претендент на посаду судді має проживати в Республіці, в Україні відповідна особа має проживати протягом останніх двадцяти років. Для по­рівняння: народним депутатом України може бути громадянин, який про­живає в країні останні п'ять років, Президентом України — останніх десять років, а суддею судів загальної юрисдикції — не менше десяти років. Мета цієї вимоги — забезпечити знання кандидатом умов життя, політичних та економічних процесів, культури, у тому числі правової, що дозволить йому краще орієнтуватися в національній правовій системі, розуміти волю пра-вотворчого і правозастосовного органу під час прийняття нормативно-пра­вового акта або його застосування. На наш погляд, вимога щодо часу про­живання є недоцільною, оскільки вона істотно не впливає на професійний рівень і моральні якості кандидата на посаду судді.

Інколи має місце вимога щодо характеру виконуваної роботи. В Австрії до складу Конституційного Суду не можуть входити члени Федерального уряду, уряду землі, члени Національної ради, Федеральної ради або іншого загального представницького органу, особи, які є працівниками апарату чи іншими функціонерами будь-якої політичної партії. Членам представниць­ких органів також забороняється бути суддями і після дострокової відмови від мандата до закінчення строку повноважень чи діяльності.


1 Описание конституционных судов и иных судебных органов, компетентных в области кон­ституционного правосудия / Бюллетень конституционного правосудия. Европейская комиссия за демократию через право. — 1999. — С. 126.

2 Там само. — С. 20.

3 Там само. — С. 33.

В Угорщині суддею органу конституційної юстиції не можуть признача­тися особи, які протягом чотирьох років, що передували обранню суддею, були членами уряду, працівниками апарату політичної партії або обіймали керівну посаду в органах виконавчої влади3.

Встановлюються також і певні обмеження щодо заняття окремими вида­ми діяльності, несумісними зі статусом суддів. Вони спрямовані на забезпе­чення їх незалежності, деполітизацію, ефективне виконання обов'язків.

Несумісним з посадою судді є представницький мандат члена парламен­ту Албанії та Франції, будь-який представницький мандат у Білорусі, Боснії і Герцеговині, Іспанії, Італії, Казахстані, Киргизстані, Латвії, Литві, Росії, Угорщині, Україні.

Заборона займати інші посади в органах державної влади встановлюєть­ся: в Албанії — членів уряду, суддів, прокурорів; у Болгарії — в уряді чи дер­жавному апараті; у Молдові — публічні посади; у Росії — займати або збері­гати за собою інші державні посади; у Словенії — будь-які посади в держав­них органах, а також в органах місцевого самоврядування; в Угорщині — у будь-яких державних органах. Вимога несумісності з будь-якими іншими посадами чи іншою професійною діяльністю закріплена у законодавстві Бельгії, Грузії, Іспанії, Казахстану, Киргизстану, Латвії, Литви, Угорщини, України.

Обмеження щодо політичної діяльності стосуються заборони членства в політичних партіях, інших політичних об'єднаннях, рухах, громадських ор­ганізаціях, що переслідують політичні цілі (Албанія, Вірменія, Болгарія, Бос­нія і Герцеговина, Грузія, Білорусь, Киргизстан, Латвія, Македонія, Молдова, Польща, Румунія, Росія, Словакія, Словенія, Україна), або здійснення керів­них функцій у політичних партіях (Іспанія, Португалія), участі у політичній діяльності (Вірменія, Грузія, Литва, Португалія, Україна). Не допускається членство в громадських об'єднаннях, профспілках у Болгарії, Молдові, Укра­їні. Встановлюються також обмеження щодо заняття підприємницькою, професійною комерційною діяльністю, приватною практикою, виконання оплачуваних робіт (Албанія, Вірменія, Бельгія, Болгарія, Білорусь, Грузія, Іспанія, Італія, Казахстан, Киргизстан, Латвія, Литва, Македонія, Молдова, Португалія, Румунія, Росія, Словакія, Україна).

В окремих випадках дозволяється займатися педагогічною, науковою, творчою діяльністю (Вірменія, Білорусь, Киргизстан, Латвія, Литва, Молдо­ва, Росія, Словакія, Україна). У Румунії дозволяється викладати у вищих школах права, у ФРН — викладати право в університетах, а в Португалії — викладати і займатися юридичною дослідницькою діяльністю, тільки без­оплатно. У Франції членами Конституційної Ради не можуть бути члени Єв­ропейського парламенту, а також Економічної Ради і Соціальної Ради.

Вимога несумісності посади судді органу конституційної юстиції з інши­ми видами діяльності має свої переваги і недоліки. З одного боку, виконан­ня будь-якої іншої роботи відволікає суддю від його основної функції — здійснення правосуддя, певною мірою впливає на якість та ефективність його роботи та конституційної юстиції в цілому. З іншого боку, заняття на­уково-дослідницькою, викладацькою, творчою діяльністю в галузі юриспру­денції збагачує теоретичні знання і професійний рівень судді.

Заборонити заняття індивідуальною науково-дослідницькою і творчою діяльністю практично неможливо. Разом з тим мають бути встановлені певні межі такої діяльності: по-перше, вона має бути другорядною і не заважати виконанню функцій судді; по-друге, мати характер постійної роботи у ме­жах загальновизначеного робочого часу. Вона не може стосуватися питань, що є предметом діяльності конституційної юстиції, зокрема участі у розробці нормативно-правових актів, які є об'єктом її судового конституційного кон­тролю або офіційного тлумачення, проведення експертизи подібних актів тощо, і не повинна впливати на незалежність і неупередженість судді.

Проблема добору кандидатур на посаду судді органу конституційної юсти­ції не вичерпується формальними вимогами. Незважаючи на джерело, яке їх встановлює (конституція, конституційний чи звичайний закон), не можна без­застережно стверджувати, що особа, яка відповідає цим вимогам, має профе­сійні якості судді. Важливо встановити критерії, які допоможуть визначити, чи спроможна особа здійснювати конституційне правосуддя. Напрацюванню таких критеріїв сприятимуть ґрунтовні теоретичні дослідження правового статусу судді органу конституційної юстиції, вивчення даних про його особу, якість і ефективність діяльності на посаді судді. При доборі кандидатур на цю посаду не можна нехтувати критеріями добору професійних суддів органів ін­ших судових юрисдикцій.

Невиправданими є пропозиції призначати суддями Конституційного Суду України тільки професорів права1 або вимога мати вчений ступінь кандидата чи доктора юридичних наук для 2/3 їх складу2.

Відомо, що вчене звання професора присвоюють, як правило, докторам наук, які працюють у відповідних закладах і мають вчене звання доцента чи старшого наукового співробітника, є авторами наукових і науково-мето­дичних праць, підготували не менше як п'ять кандидатів наук і залучені до педагогічної роботи. Поряд з цим загальним правилом, як виняток можливе присвоєння такого вченого звання і кандидатам наук. Однак не кожен док­тор наук може мати вчене звання професора, яке не є безумовною ознакою вищого професійного рівня. Крім того, окремі особи можуть мати не мен­ший, або й вищий, фаховий рівень знань, не маючи вчених звань і науко­вих ступенів. Не випадково лише в Конституції Білорусі міститься вимога до кандидата на посаду судді Конституційного Суду мати вчений ступінь (стаття 116).

Вважаємо, що до складу органу конституційної юстиції обов'язково ма­ють входити професійні судді, як правило, з числа суддів Верховного і ви­щих судів, котрі мають значний досвід інтерпретації норм права, форму­вання судової практики на загальнодержавному рівні. Безумовно, суддя володіє широкими правовими знаннями з питань загальної юрисдикції і не кожен може мати поглиблені знання у певній галузі права, як, напри­клад, науковець, який займається виключно нею. Однак не всі науковці ма­ють глибокі фахові знання в усіх галузях права. Як контраргумент щодо обо­в'язковості наявності вченого ступення можна навести безкомпромісність професора, вченого щодо своєї позиції, їх впевненість у власній безпомил­ковості (так званий синдром «геніальності»), що не йде на користь колегіаль­ному вирішенню справ.

Неприйнятним і таким, що спростовується практикою діяльності органу конституційної юстиції, є безапеляційне, необґрунтоване твердження С. Бо-ботова про нездатність суддів загальної юрисдикції здійснювати конститу­ційне правосуддя3.


1 Шевчук С Конституційне право як інструмент трансформації українського суспільства // Українське право. — 1996. — №3. — С.84.

2 Гергелійник В.О. Правові проблеми становлення та функціонування конституційної юстиції в Україні: дис. к.ю.н. — К. — 1999. — С. 75.

3 Боботов СВ. Конституционная юстиция (сравнительный анализ). — М., 1999. — С. 55.

Дещо складніше визначити, фахівців яких галузей права треба обирати до органів конституційної юстиції. Це має вирішуватися з урахуванням компетенції конституційної юстиції. Так, функція офіційного тлумачення потребує наявності у складі органів конституційної юстиції фахівців, обізнаних у різних галузях права. Найбільш доцільним є формування скла­ду органів конституційної юстиції з науковців і практичних працівників різних галузей, хоча певна перевага повинна надаватися фахівцям з кон­ституційного права. Поєднання високого рівня теоретичних знань і прак­тичного досвіду суддів забезпечить вирішення конституційною юстицією питань, віднесених до її компетенції.

До складу органу конституційної юстиції, на наш погляд, не повинні при­значатися особи, які брали участь у розробці або прийнятті норматив­но-правових актів, що є об'єктом конституційного судового контролю, в ме­жах п'ятирічного терміну до призначення на посаду. Це узгоджується з добре відомим принципом, що ніхто не можебутисуддеюувласнійсправі, тобто у справі щодо оспорюваного акта. Крім того, в учасників конститу­ційного судочинства може виникнути сумнів щодо неупередженості такого судді, а також судді, який працював в органі державної влади, акт якого оспорюється. Тривала робота в органі законодавчої чи виконавчої влади зу­мовлює формування певного правового світогляду і спрямованість на інте­реси відповідної установи, а отже, потрібен певний час для формування ін­шої правосвідомості.

Це питання може неоднозначно вирішуватися стосовно учасників проце­су розробки і прийняття Конституції. Однією з функцій органу конститу­ційної юстиції є правова охорона Основного Закону, яку краще зможе ви­конати суддя, котрий брав участь у його розробці і прийнятті. У конститу­ційному судочинстві Молдови не допускається навіть відвід судді з підстав його участі у підготовці і прийнятті Конституції. Разом з тим необхідно вра­ховувати правову природу і сутність Конституції, яка відтворює волю, ідео­логію певних політичних сил або є продуктом компромісу між ними. Безу­мовно, особи, які брали участь у розробці проекту Основного Закону, виконували волю цих політичних сил, однак не можна виключати наявність у них власної позиції, відмінної від офіційної.

Нормативне визначення суб'єктів формування відповідного органу кон­ституційної юстиції взаємопов'язано з формою правління, роллю і місцем державного органу в механізмі державної влади, засадами її здійснення. Відповідно до функціонального поділу державної влади на законодавчу, ви­конавчу та судову пропонуються такі способи комплектування органу кон­ституційної юстиції: законодавчою владою, виконавчою владою, законо­давчою і виконавчою владою спільно, а також законодавчою, виконавчою та судовою. Подібний підхід не охоплює багатоманітність порядку комплек­тування конкретного органу конституційної юстиції, участь у цьому процесі глави держави, інститут якого не належить до класичної тріади влади.

Виключно парламентом обираються судді в Македонії, Польщі, Угорщи­ні, Хорватії, Швейцарії. Президент Республіки Кіпр, який очолює виконавчу владу, призначає суддів Верховного Суду. Глава держави і парламент бе­руть участь у комплектуванні органу конституційної юстиції в Албанії, Ан­доррі, Бельгії, Білорусі, Вірменії, Казахстані, Киргизстані, Росії, Румунії, Словакії, Словенії, Таджикистані, Узбекистані, Франції, ФРН, Чехії. Кожен з цих органів здійснює функцію добору і призначення (Андорра, Білорусь, Вірменія, Казахстан), або ж ці функції розподіляються між ними. У Киргиз­стані, Росії, Словенії судді призначаються парламентом за поданням Прези­дента; у Словакії — навпаки, призначає Президент за пропозицією парла­менту; у ФРН суддів обирає парламент, а призначає Президент. У разі непризначення Федеральний Конституційний Суд Німеччини пропонує кандидатури на посаду судді. В Австрії судді призначаються Президентом за пропозицією Федерального уряду, на Мальті — за пропозицією Прем'єр­міністра. Глава держави, парламент, органи судової влади призначають суддів у Болгарії, Грузії, Італії, Молдові, Литві, Україні; глава держави, ви­конавча і судова влада — у Туреччині; законодавча, виконавча судова вла­да і глава держави — в Іспанії; законодавча, виконавча і судова влада — в Латвії; парламент і Конституційний Суд — у Португалії.

Свобода відповідних органів у доборі і призначенні суддів обмежується визначенням квоти, або кількості осіб, які автоматично включаються до складу органу конституційної юстиції. Ця квота встановлюється за профе­сійною, мовною, етнічною, адміністративно-територіальною ознаками.

В Україні порядок комплектування органу конституційної юрисдикції встановлюється Конституцією, законами України «Про Конституційний Суд України» (далі — Закон) і «Про судоустрій України» (далі — Закон про судо­устрій). Основний Закон України встановлює вимоги, за якими громадянин може бути призначений суддею і перебувати на посаді (вимога сумісності), визначає органи, які здійснюють призначення і звільнення суддів, призна­чених Верховною Радою України та Президентом України, строк їх призна­чення (дев'ять років без права повторного призначення), підстави припи­нення повноважень. Однак Конституція України не врегульовує порядок звільнення з посад суддів, призначених з'їздом суддів України. До внесення змін у Конституцію України згідно з Законом звільнення суддів, крім ви­падків порушення ними присяги і вимог сумісності, коли їх повноваження припинялися за рішенням Верховної Ради України, здійснював Конститу­ційний Суд України, що було цілком виправданим. За Законом про судо­устрій звільнення суддів Конституційного Суду України здійснює з'їзд суд­дів України (стаття 112). Тобто наявна колізія щодо порядку припинення повноважень суддів органу конституційної юстиції, яка має бути усунута шляхом внесення змін до Закону з одночасним приведенням його у відпо­відність до Конституції України. Буде логічним, коли порядок припинення повноважень усіх суддів конституційної юстиції регулюватиметься єдиним нормативним актом.

Встановлена законодавством України процедура формування органу кон­ституційної юрисдикції є недосконалою і підлягає коригуванню. Так, згідно зі статтею 6 Закону Президент проводить консультації з Прем'єр-міністром і Міністром юстиції щодо кандидатур на посади суддів Конституційного Суду і видає відповідний указ, який має бути обов'язково скріплений підписами осіб, з якими він проводив консультації. Тільки за цієї умови особа визнається призначеною. Зазначений припис не узгоджується з внесеними до Конститу­ції України змінами, якими, зокрема, виключено положення про скріплення указу Президента підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідаль­ного за акт та його виконання. За таких умов зазначені особи мали б здійсню­вати добір кандидатів на посаду судді, а Президент України тільки признача­ти, однак Конституція України не допускає обмеження його функцій у меха­нізмі формування Конституційного Суду.

Сумнівним є положення про відповідальність Міністра юстиції України за акт та його виконання. Для здійснення повноважень Президент України має свій апарат, до складу якого не може входити Міністр юстиції. Врегульова­ний законом механізм набуття статусу судді не передбачає участі в ньому Міністра юстиції.

Зазначені положення базувалися на Конституції України до моменту вне­сення до неї змін. Вона надавала значні повноваження Президенту щодо формування Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади. Він призначав міністрів і за згодою Верховної Ради — Прем'єр-міністра

України, а звільняв їх за власною ініціативою. Інститут Президента України в системі органів виконавчої влади розглядався як один з керівних центрів цієї системи. Тож проблеми добору і призначення суддів не виникало.

Внесені зміни обмежують повноваження Президента щодо формування Кабінету Міністрів України. Призначення і звільнення Прем'єр-міністра, членів Кабінету Міністрів здійснює Верховна Рада України. Збереження пе­редбаченого Законом порядку призначення суддів Конституційного Суду Президентом України звузить його конституційні повноваження у форму­ванні складу Конституційного Суду до призначення на посади суддів і ускладнить процес узгодження кандидатур.

Верховна Рада України призначає суддів на пленарному засіданні таєм­ним голосуванням. Пропозиції щодо кандидатур на ці посади вносять її Го­лова і не менше 1/4 народних депутатів від конституційного складу Вер­ховної Ради. При цьому депутат може поставити підпис під пропозицією про висунення лише однієї кандидатури. Призначеними на посади суддів визнаються особи, які набрали найбільшу кількість голосів, але більше поло­вини голосів депутатів від конституційного складу Верховної Ради України.

Судді Конституційного Суду призначаються таємним голосуванням і на з'їзді суддів України. Пропозицію щодо кандидатури на посаду судді може подати кожен делегат з'їзду. На підставі цих пропозицій відкритим голосу­ванням більшістю голосів делегатів з'їзду визначаються кандидатури на по­сади суддів і по них проводиться таємне голосування. Призначеними на по­саду судді визнаються кандидати, які набрали більшість голосів делегатів

з'їзду.

За таким самим порядком призначаються судді на вакантні посади. При цьому Президент і Верховна Рада призначають суддю у місячний строк, а з'їзд суддів — у тримісячний строк з дня припинення повноважень судді, призначеного раніше. Призначення на посаду судді названими органами не пов'язано з характером виконуваної ним роботи. Кожен з цих органів призначає суддею особу з числа науковців, викладачів, працівників дер­жавних органів та ін.

Порядок призначення суддів органу конституційної юрисдикції встанов­лений Законом, і положення інших законів не можуть його змінювати. Неле-гітимним буде рішення про призначення з'їздом суддів України, прийняте відповідно до частини шостої статті 115 Законупро судоустрій більшістю го­лосів делегатів, присутніх на з'їзді. Призначення суддів колегіальними орга­нами має здійснюватися на єдиних, встановлених спеціальним законом, за­садах: для Верховної Ради України — більшістю від її конституційного складу, а не з числа присутніх; на з'їзді суддів України — більшістю від його законно визначеного складу. На законодавчому рівні треба закріпити мі­німальну кількість делегатів, які повинні обиратися на з'їзд суддів України, і принцип пропорційності представництва суддів різних судових ланок, особ­ливо, коли розглядаються питання формування конституційних органів, які не слід залишати на розсуд Ради суддів України. За такого підходу не можна виключати проведення з'їзду суддів України за участю 50 чи меншого числа делегатів. Формально — все за законом, а по суті — знущання над принци­пом верховенства права і таких його складових, як розумність, законність, справедливість.

На конкурсних засадах також мають призначатися, а точніше — обира­тися, судді за квотою Верховної Ради та з'їзду суддів України. Термін «при­значаються», на наш погляд, не зовсім відповідає дійсному становищу, адже Верховна Рада та з'їзд суддів фактично обирають суддів Конститу­ційного Суду. Тож зазначені органи вносять не менше трьох кандидатур на одне вакантне місце. Кандидатури на призначення суддів парламентом ма­ють подавати Голова Верховної Ради і не менше 25 народних депутатів України за умови ротації суддів або 75 народних депутатів у разі збережен­ня чинного порядку призначення суддів. Передбачений Законом порядок підбору кандидатур (не менш як 1/4 народних депутатів України від кон­ституційного складу Верховної Ради України), за умови внесення народним депутатом України тільки однієї кандидатури, не забезпечує ні внесення ними кандидатур на конкурсній основі, ні необхідної кількості цих канди­датур. За повного складу парламенту народні депутати України можуть внести всього чотири кандидатури на посаду судді, а за неповного — не більше трьох. Решту кандидатур має вносити Голова Верховної Ради. Як­що спікер не має підтримки більшості народних депутатів, то запропонова­ні ним кандидатури, незважаючи на безумовну відповідність кандидатів усім вимогам, не зможуть набрати необхідної кількості голосів під час голо­сування. Можливо, з цим пов'язане несвоєчасне призначення суддів парла­ментом. За чинним порядком призначення суддів роль народних депутатів України у підборі кандидатів на посаду судді суттєво обмежується, а роль Голови Верховної Ради надто завищується.

Передбачене Законом надання висновків щодо кожної кандидатури на посаду судді відповідним комітетом Верховної Ради України спрямоване на перевірку її відповідності вимогам, передбаченим Конституцією і Законом. Це дозволяє ретельніше відбирати кандидатури на посаду судді і певною мірою підвищує відповідальність за призначення суддів як народних депу­татів України, так і парламенту в цілому.

Порядок призначення судді з'їздом суддів України в Законі виписаний не досить чітко і не забезпечує належної перевірки кожної кандидатури на посаду.Зокрема,невстановлено,хто і коли може вносити кандидатури: один чи певна кількість делегатів.

Ми вважаємо, що кандидатуру на посаду судді конституційної юстиції можуть пропонувати не менш як 25 суддів, а на з'їзді суддів України — така сама кількість делегатів. Щодо строків внесення кандидатур, то останні пе­реважно повинні вноситися до відкриття з'їзду суддів України і до прове­дення конференцій суддів в областях, Автономній Республіці Крим, містах Києві і Севастополі щодо висунення делегатів на з'їзд суддів. Стосовно кож­ної кандидатури має бути висновок відповідної ради суддів. Рішення по кандидатурі приймається на конференції суддів і направляється у Раду суддів України, яка також дає свій висновок. При цьому не повинна виклю­чатися можливість внесення кандидатур після конференції суддів і на з'їзді суддів України. Якщо кандидатуру пропонують після конференції суддів, то висновок обласної ради суддів щодо неї, ради суддів міст Києва та Севасто­поля, Автономної Республіки Крим та Ради суддів України є обов'язковим. У разі внесення кандидатури на з'їзді суддів ця пропозиція має бути розгля­нута Радою суддів України, і за її висновком вирішуватиметься питання про включення цієї кандидатури до бюлетеня для таємного голосування.

Виникає резонне запитання, а чи не занадто ускладненою є процедура призначення з'їздом суддів України, та ще й за умови призначення суддею конституційної юстиції особу з числа суддів? Адже не кожен суддя суду за­гальної юрисдикції може бути суддею в органі конституційної юрисдикції, вимоги до якого значно вищі. Відмінними є й функції судів загальної юрис­дикції та Конституційного Суду, який, зокрема, розглядає спори щодо кон-ституційності актів вищих органів державної влади, здійснює арбітражну функцію стосовно цих органів. Отже, і у випадку призначення суддів з'їздом суддів України до цієї процедури не можна підходити формально.

Для Конституційного Суду України залишається проблемою забезпечен­ня його діяльності у разі припинення повноважень більшості суддів у зв'яз­ку із закінченням строку їх повноважень, а також внаслідок несвоєчасного призначення суддів, наприклад, Верховною Радою України, яка з жовтня 2005 року до серпня 2006 року не призначала п'ятьох суддів, порушуючи термін, встановлений для цього Конституцією і Законом, а ще раніше взага­лі блокувала обрання суддів Конституційного Суду. Через це Конституцій­ний Суд України працював не в повному складі, що істотно ускладнювало його роботу, впливало на ефективність діяльності та строки розгляду справ.

На наш погляд, встановлений загальний порядок призначення суддів на вакантні посади може застосовуватися і у випадках дострокового припинен­ня їх повноважень. В інших випадках суддя повинен призначатися на посаду судді не пізніш як за місяць до закінчення його повноважень. Для цього Суд завчасно, не менш як за три місяці, повинен повідомити орган, що призначив суддю, у якого закінчується термін повноважень, про необхідність призначен­ня нового судді. Якщо за місяць до закінчення строку повноважень судді від­повідний орган не призначив нового суддю, Суд пропонує йому свої кандида­тури — не менш як три на вакантну посаду. У разі непризначення судді у місячний строк це має зробити за нього Конституційний Суд України.

Дещо складнішою є ситуація з призначенням суддів з'їздом суддів Украї­ни, яке потребує значних матеріальних витрат і організаційно-технічних зусиль. Передбачити можливі випадки дострокового припинення повнова­жень судді практично неможливо. Є ймовірність, що декілька суддів до­строково можуть припинити свої повноваження у різний час, і для призна­чення нового судді кожного разу потрібно буде проводити з'їзд. Щоб уник­нути цього, пропонуємо передбачити в Законі порядок призначення з'їздом суддів України не менш як трьох «запасних» (резервних) суддів. У разі при­пинення повноважень судді, призначеного з'їздом суддів, його місце зай­має «запасний» суддя, перший за списком. На наступному з'їзді суддів, що має проводитися раз на п'ять років, як це було раніше, список «запасних» може переглядатися або доповнюватися.

Призначенний суддя складає присягу на засіданні Верховної Ради Ук­раїни. Легалізуючий орган, тобто Верховна Рада України, має перевірити дотримання чинного законодавства при призначенні суддів. Для здійснен­ня такого контролю Президент України та з'їзд суддів у триденний строк після призначення направляють копії відповідних документів у Верховну Раду України. Оскільки у здійсненні конституційного правосуддя новопри-значеними суддями заінтересований також і Конституційний Суд України, то копії документів про їх призначення відповідні органи повинні надсила­ти також і йому.

Контроль за призначенням суддів мають здійснювати й інші органи, що беруть участь у формуванні складу Конституційного Суду. У разі призна­чення суддів Верховною Радою України на її засіданні обов'язково мають бути присутні представники Президента, Ради суддів, Конституційного Су­ду, а на з'їзді суддів України — Верховної Ради, Президента, Конституцій­ного Суду.

У разі виявлення порушень під час призначення суддів відповідні органи мають повідомити орган, який призначив суддю: щодо суддів, призначе­них з'їздом суддів України, — Раду суддів України, Верховну Раду України та Конституційний Суд. Якщо допущені порушення виключають можли­вість здійснення суддею своїх повноважень, Верховна Рада України прий­має рішення про недопущення його до складення присяги, а орган, який його призначив, має вирішити питання про перегляд свого рішення. За та­ких умов до присяги приводиться «запасний» суддя за рішенням Ради суд­дів України та Конституційного Суду.

Встановлення взаємного контролю за призначенням суддів дозволить: підвищити відповідальність за формування складу органу конституційної юрисдикції; уникнути призначення суддів, які не відповідають встановле­ним вимогам; забезпечити дотримання закріпленої законом процедури їх призначення; унеможливити будь-які інсинуації щодо легітимності призна­чених суддів. Запропоновані заходи взаємного контролю мають бути ви­значені в Законі, що обумовлено практичною необхідністю.

Відомо, що в періодичній пресі певний час порушувалося питання про легітимність суддів, призначених Президентом України до першого складу Конституційного Суду, з посиланням на те, що відповідні укази не були скріплені підписами Прем'єр-міністра та Міністра юстиції. Це негативно впливало на моральний стан усіх суддів Конституційного Суду, ставило під сумнів легітимність його рішень. Щоб зняти сумніви, Конституційний Суд змушений був перевірити відповідність призначення суддів Президентом України чиному законодавству. У результаті ніяких порушень закону при їх призначенні виявлено не було.

Відповідно до Закону суддя складає присягу на засіданні Верховної Ради України, яке проводиться за участю Президента України, а також Прем'єр-міністра України, Голови Верховного Суду України, тобто вищих посадових осіб держави, що підкреслює важливість і значущість цієї процедури. При­сяга складається не пізніш як через місяць після призначення суддею. У разі запровадження дострокового призначення суддів присяга має склада­тися у такий самий строк, однак з дня відкриття вакансії.

Відмова від складення присяги або складення її із застереженнями ви­ключає можливість розпочати виконання своїх обов'язків призначеним суддею. Фактично — це відмова від посади. У такому випадку він вважа­ється непризначеним і замість нього призначають іншу особу.

Аби уникнути непорозумінь, необхідно законодавчо передбачити, що за письмової відмови від складення присяги чи неявки без поважної причини у визначений для цього день рішення про призначення судді втрачає чин­ність.

Вважаємо, що порядок складення присяги на засіданні Верховної Ради України за участю Президента України, Прем'єр-міністра України, Голови Верховного Суду України є надто ускладненим і невиправданим. Внаслідок такої процедури, низького рівня правової культури, правового нігілізму, що дістався нам у спадок від СРСР і розвинувся за часи незалежності України, з вини Верховної Ради України, а можливо, й інших органів державної вла­ди, судді, призначені Президентом України і з'їздом суддів України, майже десять місяців не могли скласти присягу, чим блокувалося здійснення кон­ституційного судочинства.

Як вийти з подібної ситуації у майбутньому? Вважаємо, це питання необ­хідно вирішувати у судовому порядку. Згідно зі статтею 6 Конституції Укра­їни Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади має діяти відповідно до законів України. Прийняті Верховною Радою України закони є повною мірою обов'язковими і для неї. Своїм рішенням суд має зобов'яза­ти Верховну Раду України забезпечити складення присяги суддями у визна­чений день. Водночас суд повинен встановити механізм виконання свого рішення, базуючись на принципах правової держави і верховенства права. Для забезпечення діяльності конституційної юстиції як органу державної влади суд може змінити порядок складення присяги, зобов'язавши суддів скласти її перед Президентом України як гарантом додержання Конституції України, за участю народних депутатів України (за їх бажанням), а також Прем'єр-міністра України, Голови Верховного Суду України. Правом на звернення до суду з цього питання мають бути наділені органи, які призна­чили суддів, самі судді, а також громадяни, які не можуть реалізувати пра­во на захист прав і свобод конституційною юстицією.

Буде справедливим стягнення з Верховної Ради України на користь дер­жави всіх витрат на утримання Конституційного Суду України з моменту закінчення місячного строку для складення суддями присяги.

З наведеного можна зробити певні висновки. Формування органів кон­ституційної юстиції — це важлива та відповідальна процедура, від якої значною мірою залежить не лише добір та призначення суддів, а й якість правосуддя. Вона має бути досконало нормативно врегульованою і перед­бачати механізм забезпечення виконання приписів Конституції і законів України та правові наслідки їх невиконання або неналежного виконання.

Формування органів конституційної юстиції має здійснюватися вищими колегіальними органами державної влади шляхом обрання суддів, що спри­ятиме посиленню незалежності останніх. Комплектування відповідного ор­гану конституційної юстиції повинно відбуватися на конкурсних засадах — не менше трьох осіб на вакантне місце та їх ротація. Це дозволить забезпе­чити більш якісний добір суддів і ефективність їх роботи. Судді повинні оби­ратися на один оптимальний термін (8—10 років) і складати присягу перед органом, що їх обрав, після прийняття рішення. У цьому випадку необхідно передбачити таку підставу для припинення повноважень судді, як обрання на посаду з порушенням встановленого законом порядку.

Під час добору кандидатур на посаду судді необхідно враховувати їх кваліфікаційний рівень і моральні якості. Судді повинні мати значний до­свід практичної роботи за юридичною спеціальністю, стійку громадянську позицію, бути відповідальними та морально стійкими, незалежними, неупе-редженими при самостійному прийнятті рішень, протистояти тиску з боку політиків, посадових осіб у процесі ухвалення рішень. Колегіальний харак­тер діяльності конституційної юстиції потребує, щоб до її складу обиралися ввічливі, комунікабельні, здатні вислухати і зрозуміти позицію інших особи. Наявність таких якостей має перевіряти не тільки орган, що призначає суд­дю, а й усвідомлювати сам претендент на цю посаду.

1   2   3   4   5   6



Скачать файл (2540.4 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации