Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Вісник Конституційного Суду України 2007 №02 - файл 1.doc


Вісник Конституційного Суду України 2007 №02
скачать (2540.4 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc2541kb.16.12.2011 00:28скачать

1.doc

1   2   3   4   5   6
^ ПОЛІТИЧНІ ЧИННИКИ ВПЛИВУ НА ПРОЦЕС РЕАЛІЗАЦІЇ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ


К. Бабенко,

кандидат юридичних наук
Як переконує досвід сучасного конституційного розвитку України та ана­ліз специфіки державотворчих процесів, однією з найбільш нагальних та значущих проблем нинішнього етапу формування правової та політичної системи країни є питання, що стосуються реалізації Конституції України. Свого часу цю проблему розглядали Л. Юзьков та Є. Тихонова, які зазнача­ли, що «матеріалізація» юридичної конституції, яка відбувається у процесі реалізації конституційних норм, принципів та положень, є невід'ємним еле­ментом конституційного розвитку України1. У разі коли конституція є, але її норми не реалізуються, ми маємо справу лише з псевдоконституціоналіз-мом. Цієї ж думки дотримується і такий визнаний вітчизняний конститу­ціоналіст, як М. Козюбра, який вважає, що проблема реалізації Конституції, виконання її вимог усіма учасниками суспільних відносин набуває нині особливої ваги та «стає центральною не тільки для конституційного права, а й для всього правознавства»2. Таким чином, досліджуючи процес станов­лення конституціоналізму в Україні, ми жодним чином не можемо обійти увагою проблеми, що стосуються реалізації Конституції України.

Крім загальної теоретичної та методологічної значущості, ця тематика є актуальною з наукового і практичного погляду. Справді, об'єктивні умови реалізації Конституції України переконують, що цей процес не повинен роз­глядатись у відриві від соціальних, політичних, економічних та інших про­цесів, які відбуваються у суспільстві. Тобто конституція завжди діє не у своєрідному соціальному вакуумі, а у певному суспільному середовищі, де вона реалізується і яке суттєво впливає на неї.

Це означає, що сьогодні ми вже не можемо обмежуватися спрощеною од­нолінійною моделлю конституційно-правового регулювання, в основу якої покладено ідею імперативного впливу конституції на суспільство, без будь-якої можливості зворотного зв'язку. Тому, разом із розвитком науки консти­туційного права, відбувається змістове переосмислення ряду вихідних моде­лей процесу реалізації конституції. У контексті цього надзвичайної наукової актуальності набуває дослідження конкретних соціальних чинників, що ма­ють одночасний вплив як на реалізацію конституції, так і на її розвиток.


1 Тихонова Є., Юзьков А. Конституція юридична і фактична // Право України. — 1992. — № 1. — С. 9—10.

2 Конституційне право України / За ред. В.Я. Тація, В.Ф. Погорілка, Ю.М. Тодики. — К., 1999. — С. 53.

Сьогодні дедалі частіше лунають звинувачення не стільки в тому, що Конституція України є недосконалою (хоча після запровадження конститу­ційної реформи ці закиди з'являються все частіше), скільки у тому, що в Україні так і не вдалося сформувати надійний механізм її реалізації. З огля­ду на зазначене буде актуальним дослідити чинники (або принаймні їх окремі групи), здатні справляти як позитивний, так і негативний вплив на процес реалізації Конституції. Саме ця проблема і становитиме предмет до­слідження в даній статті.

Зазвичай у структурі соціальних механізмів реалізації конституції виділя­ють такі три найбільш важливих складових елементи, як економічний, політичний та організаційний. Кожен з них відіграє властиву йому роль, про що цілком справедливо та обґрунтовано писав Ю. Тодика1. Водночас, він наголошував, що їх роль може бути як позитивною, так і негативною. Уза­гальнюючи їх сукупну дію в Україні, можна дійти висновку про такі пози­тивні зрушення: дедалі ширше запровадження практики прямої дії консти­туційних норм; практичне втілення принципу поділу державної влади; становлення політичного та ідеологічного плюралізму; функціонування си­стеми конституційної юстиції; поява нових інститутів, покликаних сприяти захисту прав і свобод людини і громадянина; підвищення ролі засобів масо­вої інформації. Що ж до негативних тенденцій та факторів, то до них слід віднести: правовий нігілізм; слабку гарантованість прав і свобод людини і громадянина; проблемність та суперечливість конституційного законодав­ства, конфронтаційність владних відносин; вади в становленні парламента­ризму; відсутність спільної для всієї країни загальнонаціональної ідеї; неод­нозначне тлумачення суб'єктами конституційних правовідносин змісту прин­ципу верховенства Конституції тощо2. Однак зважаючи на обмеження рам­ками статті, ми пропонуємо звернутися лише до однієї з названих груп чин­ників — політичних.

Одразу ж зауважимо, що такий вибір не є випадковим, адже, на наше глибоке переконання, саме він у сучасних українських умовах відіграє чи не провідну роль, оскільки бурхливі зміни на політичній арені наразі вплива­ють практично на всі без винятку сфери суспільного життя (включаючи й конституційно-правову). До того ж політичні події останніх років переконли­во довели, що в Україні фактично народилася та оформилася вкрай небез­печна тенденція, яка веде до використання Конституції як засобу та елемен­та політичної боротьби за владу. Свого часу О. Скрипнюк окреслив цю тен­денцію як «маніпуляцію конституцією»3. Причому він мав на увазі саме по­літичну маніпуляцію.

У цілому гіпотеза про наявність механізмів впливу політичних чинників на процес реалізації Конституції України виглядає досить обґрунтованою, і навряд чи знайдуться дослідники (у галузі як правових, так і політичних дисциплін), які її заперечували б. Але проблема постає тоді, коли ми з рівня «висунення гіпотез» переходимо на рівень їх практичної перевірки. Тобто якщо ми визнаємо факти впливу політичних чинників на процес реалізації Конституції України, то повинні описати механізми й специфіку цього впливу, а також визначити його можливі позитивні та негативні наслідки.


1 Тодыка Ю.Н Конституция Украины: проблемы теории и практики. — X.: Факт, 2000.

2 Тодыка Ю.Н. Конституционное право Украины: отрасль права, наука, учебная дисципли­на. — X., 1998. — С. 236.

3 Скрипнюк О.В. Конституція України та її функції: проблеми теорії та практики реалізації. — К., 2005. — С. 58—59.

У сучасному конституційному праві процес реалізації конституції тлума­читься як порядок діяльності соціальних суб'єктів з використання, виконан­ня, дотримання і застосування конституційних норм, спрямований на реалі­зацію цими суб'єктами наданих їм конституційних прав, виконання покла­дених на них конституційних обов'язків, утримання від заборонених дій та несення конституційно-правової відповідальності1. Водночас чимало визна­них фахівців-конституціоналістів погоджуються з тезою, що обмеження ре­алізації конституції виключно юридичними аспектами не дає повного уяв­лення про цей складний і надзвичайно важливий процес. Адже, крім юри­дичного інструментарію, за допомогою якого реалізується Конституція Ук­раїни, слід взяти до уваги ще принаймні два вирішальних чинники. З одного боку — загальний соціальний контекст, що впливає на реалізацію конститу­ції, а з іншого — ставлення учасників конституційно-правових відносин до конституції в цілому та до процесу її реалізації.

Більше того, на процес реалізації конституції впливає ставлення грома­дян не лише до неї, а й до влади, що покликана реалізовувати конституційні положення. У цьому сенсі надзвичайно важливою детермінантою процесу реалізації конституції є легітимність влади, яку В. Сердюк пропонує тлума­чити як «становище, якого спромоглася досягти влада шляхом здійснен­ня процедури легітимації, з метою зміцнення віри підвладних суб'єктів у не­обхідність саме тих політичних інститутів, що запропоновані цією владою як потрібні суспільству, і означає згоду народу з владою, коли він добро­вільно визнає її право приймати рішення, що повинні виконуватися»2. Останній момент є принциповим з огляду на те, що й сама конституція сприймається суспільством як основа чи фундамент для дій влади. У ре­зультаті цього делегітимація влади має одним зі своїх наслідків зниження рівня авторитету конституції, оскільки якщо влада як «провідник конститу­ції» може діяти нелегітимно, то й юридичне джерело функціонування цієї влади виглядає сумнівно. Крім того, варто нагадати, що доволі часто пере­хід від авторитарних типів політичних режимів до демократичних супро­воджується зміною конституції. Зокрема, процес побудови незалежної і де­мократичної України — це водночас і складний конституційний процес заміни Конституції УРСР Конституцією України 1996 року.

Очевидно, що на обох зі щойно згаданих рівнів політичний фактор по­тенційно відіграє суттєву роль. Це пояснюється тим, що політичні інтереси, політичні потреби, політичні погляди так чи інакше позначаються на спо­собі та манері участі конкретних суб'єктів у процесі реалізації норм консти­туції.


1 Власов Ю.А. Теоретичні аспекти процесу реалізації права // Держава і право: Збірник на­укових праць. Юридичні і політичні науки. — К., 2004. — Вип. 24. — С. 40.

2 Сердюк В. Легітимність влади як один з її основних атрибутів // Юридична Україна. —

2006.—№11.—С.15.

3 Див.: Француз А.Й. Політичний екстремізм як фактор дестабілізації сучасної політичної си­стеми // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2004.—№6(32). — С. 25—35.

Звісно, виникнення явного конфлікту між політичними переконаннями та конституційними положеннями є вкрай рідким (у цьому аспекті може йтися хіба що про політичний екстремізм, джерелом якого є в тому числі й незгода з політичних міркувань з тими чи іншими загальновизнаними кон­ституційними нормами і принципами3). Але на латентному рівні ці кон­флікти відбуваються практично постійно. Більше того, визнання факту впливу суспільного середовища на процес реалізації конституції (адже по­літичні переконання безпосередньо зумовлюють порядок діяльності со­ціальних суб'єктів з використання, виконання, дотримання і застосування конституційних норм) пояснює доцільність певної трансформації вихідної моделі тлумачення цього процесу, яка часто застосовується у розробці тих чи інших конституційно-правових моделей. Справді, якщо об'єктивність впливу суспільного середовища, зокрема політичного, не ставиться під сум­нів, тоді визначення поняття реалізації конституції треба доповнити: перед­бачити не лише такі юридичні ознаки конституційних приписів, як загаль­нообов'язковість, нормативність, державна гарантованість тощо, а й вра­хувати такі політичні фактори, як політична поляризація суспільства, рі­вень політичної конфліктності всередині владних та навколовладних полі­тичних еліт, характер партійної структуризації парламенту та рівень роз­витку партійної системи, рівень політичної культури, динамізм розвитку політичних відносин тощо.

Отже, досліджуючи процес реалізації конституції, ми стикаємося з об'єк­тивною потребою чіткого переформулювання поняття «позаконституційних» факторів її реалізації. Справа в тому, що тривалий час цей процес тлумачив­ся виключно з позицій аналізу його юридичного механізму. Не заперечуючи необхідності такої складової в процесі реалізації конституції, ми водночас визнаємо й те, що перенесення цієї юридичної моделі на практичне підґрун­тя неможливе без урахування палітри суспільних факторів (у нашому випад­ку — політичних). Тобто йдеться про ретельне дослідження політичних влас­тивостей, що характеризують певне суспільне середовище, яке сприяло б реалізації конституційних норм, дозволяло б цю реалізацію. Ми свідомо вжи­ваємо поняття «дозволяло», оскільки конституційний досвід пострадянсько­го державотворення на теренах колишнього СРСР чітко засвідчив, що него-товність політичного середовища до сприйняття конституційних норм призводить до їх формалізації, вихолощення змісту або ж до поступового відмирання (коли вони зафіксовані на папері, але не реалізуються на прак­тиці).

Перша кореляція між процесом реалізації конституції та політичним се­редовищем, яку ми повинні встановити, може бути визначена як вихідна кореляція між типом політичного середовища та змістовою спрямованістю конституції. Йдеться про те, що тип політичної системи повинен відповіда­ти змісту принципів, котрі декларуються в конституції як базові. І навпаки, якщо задекларовані конституцією базові принципи не відповідатимуть ти­пу політичної системи, то ми матимемо об'єктивну конституційну кризу, оскільки розбіжності між юридичною і фактичною конституціями не будуть подолані (під поняттям «фактична конституція» ми розуміємо реальний по­рядок організації і здійснення державної влади, фактичні стосунки між державою та особою1).

Тобто реалізація демократичної за своїм змістом та спрямованістю кон­ституції передбачає наявність відповідної демократичної (або принаймні транзитивно-демократизованої) політичної системи. Причому зазначена кореляція між змістом конституції та політичною системою позначається на обох складниках останньої. Це означає, що реалізація демократичної конституції (яка визнає вищими цінностями права і свободи людини і гро­мадянина та гарантує народний суверенітет, верховенство права, поділ державної влади, законність і правопорядок, участь громадян у процесі управління державними справами) потребує як демократичної державної влади (або хоча б такої, що формально визнає цінності демократії), так і де­мократичного суспільства (з високим рівнем політичної і правової культу­ри, де громадяни виявляють прихильність до демократичних цінностей, бе­руть участь у політичному житті країни).

Навіть якщо на одному з названих рівнів почнеться ухилення від прин­ципів демократії, то тоді включаться додаткові чинники. Як приклад мож-

1 ШаповалВМ. Конституційне право зарубіжних країн. — К., 1997. — С. 21.

на навести Рішення Конституційного Суду України № 3-зп від 11 липня 1997 року у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України Постанови Верховної Ради України від 1 жовтня 1996 року «Про тлумачення статті 98 Конституції України» (спра­ва щодо конституційності тлумачення Верховною Радою України статті 98 Конституції України), де зазначено, що Конституція України прийнята Вер­ховною Радою України від імені Українського народу (преамбула Конститу­ції України), який відповідно до статті 5 Конституції України має виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні. А отже, будь-які спроби окремих органів державної влади вийти за межі Конституції і перебрати на себе повноваження інших органів державної влади (як вони встановлюються Конституцією України) є неконституційними. Тобто навіть тоді, коли на рівні системи державної влади виникає проблема (в наведено­му прикладі — це проблема функціонування системи стримувань і проти­ваг, яку докладно розглядає Н. Жук1), є дієві механізми, що на основі кон­ституційних норм та Конституції України як Основного Закону дозволяють відновлювати порушені положення і, тим самим, безпосередньо реалізову­вати її.

Тож, як бачимо, наявність однополярної кореляції між змістом конститу­ції та типом політичної системи є базовою запорукою політичної успішності та ефективної реалізації конституції. Адже відомо, що демократична кон­ституція в умовах авторитарного політичного режиму є правовою фікцією, тоді як авторитарна конституція в умовах демократичної політичної систе­ми є не більш ніж ремінісценція минулого.

Наступний важливий момент організації політичної системи, що має без­посереднє відношення до процесу реалізації конституції, пов'язаний зі спе­цифікою взаємодії гілок державної влади. Наразі практично в усіх без ви­нятку конституціях демократичних країн чітко зафіксовано принцип поділу державної влади. У статті 6 Конституції України зазначається: «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України». Тобто конституційно-правова фіксація принципу поділу державної влади є однією з норм сучасного конституціоналізму.

Успішність реалізації конституції залежить від того, наскільки ефектив­ною та плідною є взаємодія різних гілок державної влади. Однак зазначаю­чи про необхідність поділу державної влади, не слід припускатися однієї принципової помилки. Дійсно, сам факт наявності різних гілок державної влади породжує потенційні можливості для конфлікту між ними, однак, як цілком слушно наголошує М. Тесленко, конституція встановлює, що взаємо­дія різних гілок влади має бути зумовлена необхідністю спільної реалізації державної політики, а також виконання тих завдань, які фіксуються на най­вищому конституційному рівні2.


1 Жук Н. Система стримувань і противаг у державному апараті: витоки та основний зміст // Вісник Академії правових наук України. — 2003.—№4(35). — С. 52—62.

2 Тесленко М.В. Судебный конституционный контроль в Украине. — К., 2001. — С. 17—18.

Враховуючи таку специфіку запровадження принципу поділу влади, мо­жемо стверджувати, що успішність реалізації конституції, повнота забезпе­чення її принципів і норм залежать від того, наскільки окремі гілки держав­ної влади здатні до взаємодії. На жаль, як свідчить досвід державотворення незалежної України, починаючи з 24 серпня 1991 року, однією з головних проблем залишається наявність суттєвих конфліктів між законодавчою владою, з одного боку, та президентською і виконавчою, з іншого. Досить показовим прикладом цього є не лише криза влади в 1995—1996 роках (на­гадаємо, що єдиним засобом її стабілізації стало підписання 8 червня 1995 року Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прий­няття нової Конституції України), а й існування ряду специфічних органів державної влади, які, не маючи чітко визначеного конституційного стату­су, тим не менше мали величезний вплив на реалізацію державної влади і створювали очевидну конкуренцію трьом її гілкам. Йдеться про Адміністра­цію Президента України в тому вигляді, в якому вона діяла до початку 2005 року. Свого часу про роль цього органу в ескалації конфліктів у систе­мі державної влади неодноразово писали вітчизняні дослідники. На цьому наголошує А. Коваленко1 у своїй фундаментальній розвідці функціонуван­ня виконавчої влади в Україні. Ми ж згадали цю ситуацію з тієї причини, що сьогодні Секретаріат Президента України В. Ющенка, по суті, нама­гається йти тим самим шляхом, що й Адміністрація Президента Л. Кучми, створюючи в системі державної влади своєрідного «дублера» або «поводиря» виконавчої влади.

Навіть внесення змін до Конституції України в 2004 році, коли було ре­алізовано модель парламентського способу формування уряду (за винятком призначення окремих міністрів), не тільки не розв'язало цей конфлікт все­редині державної влади, а навпаки, загострило його. Тепер акценти пере­несено на «боротьбу за повноваження» між виконавчою владою (а разом з нею і парламентською коаліцією) та Президентом. Зрозуміло, що така не­стабільна політична ситуація всередині державної влади є вкрай загрозли­вою для процесу реалізації Конституції України, принаймні з двох причин. По-перше, за таких умов державна влада спрямовує свої зусилля на внут­рішнє протистояння, а не на забезпечення прав і свобод людини і громадя­нина чи сприяння економічному розвитку, посилення соціальних гарантій, підвищення життєвого рівня, усунення екологічних загроз тощо. Інакше кажучи, перманентна боротьба всередині державної влади, так би мовити, деактуалізує для держави таку мету, як реалізація Конституції. По-друге, ця загроза, на нашу думку, є вкрай небезпечною — політичні конфлікти всере­дині державної влади спричиняють виникнення спроб використання Кон­ституції як засобу цієї боротьби. За своєю формою процес прийняття змін до Конституції у 2004 році був певною мірою її «корекцією» відповідно до потреб провідних політичних гравців, коли, з одного боку, було бажання об­межити широту потенційної влади нової політичної еліти, яку уособлював В. Ющенко, а з іншого — прагнення якнайшвидше отримати державну владу та важелі керування державою.


^ 1 Коваленко А.А.
Розвиток виконавчої влади в Україні на сучасному етапі: теорія і практи­ка. — К., 2002. — С. 339—340.

Більше того, сформована нині система державної влади тільки посилює загрози, що стоять на шляху реалізації Конституції України, оскільки недос­коналість, незавершеність політичної реформи перманентно провокують нові політичні конфлікти, здатні розколоти не лише державну владу, а й са­му країну — а це вже загроза територіальній цілісності України. До того ж складається вельми небезпечна ситуація, коли вже сьогодні, в світлі розмов про перспективи скасування політичної реформи Конституційним Судом України, окремі політичні сили, які утворюють парламентську більшість, чітко заявили про те, що вони не виконуватимуть рішення органу консти­туційної юрисдикції, якщо останній скасує політичну реформу. Зауважимо, що зараз не йдеться про те, чи є підстави для скасування політичної рефор­ми. Це тема для окремого дослідження. Найкомпетентнішу відповідь на да­не запитання може дати тільки Конституційний Суд України. Мова зовсім про інше: про декларування провідними політичними силами своєї готов­ності діяти всупереч Конституції України, в частині другій статті 152 якої чітко зазначено, що закони, інші правові акти або їх окремі положення, ви­знані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конститу­ційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Тісно пов'язаний з протистоянням усередині державної влади високий рівень політичної поляризації самого суспільства. Як нам здається, значу­щість цього фактора не варто применшувати з тієї причини, що велика кіль­кість політичних конфліктів генерується саме на рівні суспільства. Разом з тим через систему представництва як на загальнодержавному, так і на міс­цевому рівнях, ці конфлікти транспонуються на рівень державної влади.

Фактично ситуація в суспільстві щодо реалізації Конституції України характеризується тими самими властивостями, що й ситуація в системі державної влади. Коли в самому суспільстві немає політичної згоди, коли ще не вироблені механізми досягнення політичного консенсусу, а не по­літичного компромісу (про що аргументовано пише М. Орзіх1), то серйозно ускладнюється процес конституційного регулювання політичних відносин, а також реалізації Конституції України в її політичній площині. Адже жорст­кий політичний конфлікт у суспільстві (про ступінь його «жорсткості» може засвідчити нищівне протистояння між «помаранчевими» та «біло-блакит­ними» під час президентської та частково парламентської кампаній 2004 й 2006 років) часто призводить до дестабілізації конституційних основ по­літичної системи, до можливих порушень конституційно визначених по­літичних прав і свобод людини і громадянина. Водночас неврегульованість політичних конфліктів на рівні суспільства, високий рівень активності по­літичних партій та кланових угруповань ставлять під загрозу стабільність державної влади, яка, маючи відносно невисокий рівень легітимності в очах значної кількості громадян, змушена тим не менше запроваджувати державну політику в напрямі забезпечення та реалізації Конституції Украї­ни. Зрозуміло, що подібна політична дестабілізація не тільки не сприяє про­цесу реалізації Конституції України, а навпаки — шкодить йому, ставлячи під загрозу й непохитність конституційного ладу в цілому.

Серед політичних чинників, що негативно впливають на процес реалізації Конституції України, можна назвати й такі: відсутність об'єднуючої націо­нальної ідеї, яка могла б зняти чималу кількість проблемних моментів у по­літичній сфері; досить низький рівень розвитку партійної системи та слаб­кий зв'язок між політичними партіями та їх виборцями; неусталеність механізмів взаємодії політичних сил, які представляють різні політичні ідео­логії; низький рівень загальної політичної культури як на рівні державної влади, так і в суспільстві; суттєвий вплив кланово-корпоративного фактора

1 Орзіх М. Сучасний конституціоналізм — мета конституційної реформи в Україні // Сучас­ний конституціоналізм та конституційна юстиція: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції / Під ред. С.В. Ківалова, М.Ф. Орзіх. — Одеса, 2001. — С. 136—137.

на розвиток політичних відносин; традиційне домінування політичних інте­ресів над правовими у питаннях розвитку системи вітчизняного законо­давства; незавершеність судової реформи. Зауважуючи про негативний вплив перелічених вище чинників на процес реалізації Конституції України, важливо чітко усвідомлювати, що виправлення цієї ситуації лише суто пра­вовими методами неможливе, оскільки джерелом більшості з окреслених проблем є політика, а не право. Таким чином, прагнучи сформувати надійні політичні засади для ефективної реалізації Конституції України, ми повинні насамперед зрозуміти необхідність взаємодії сфер політики і права, коли перша з них повинна прагнути не керувати правом, а служити йому та за­безпечувати його реалізацію.

Отже, підсумовуючи результати проведеного нами дослідження, можемо сформулювати такі висновки.

По-перше, проблема формування політично сприятливого середовища для реалізації Конституції України є однією з найбільш актуальних для су­часного етапу державно-правового розвитку України. Через негативний вплив політичних факторів норми Конституції виявляються не забезпече­ними стабільним функціонуванням політичного організму. При цьому важ­ливість політичних чинників зумовлена тим, що зазначена сфера постає не лише об'єктом конституційного регулювання, а й складається із суб'єктів (органи державної влади, місцевого самоврядування, неурядові організації, громадські об'єднання тощо), які в процесі взаємодії повинні гарантувати стабільність Конституції та її реалізацію.

По-друге, серед найбільш важливих ліній кореляції між станом політич­них відносин та реалізацією Конституції України слід назвати такі: а) одно-полярна залежність характеру реалізації Конституції від типу політичної системи; б) залежність реалізації Конституції від наявності механізмів ефек­тивної взаємодії між органами та гілками державної влади (при дотриманні принципу поділу державної влади); в) залежність реалізації Конституції від рівня поляризації та конфліктності суспільних відносин.

По-третє, подолання впливу зазначених у статті негативних політичних чинників є одним з головних завдань для України на нинішньому етапі її розвитку, оскільки дуже часто неусталеність політичних відносин, вади на рівні політичної системи становлять серйозну перешкоду на шляху укра­їнського конституціоналізму та загального державно-правового розвитку нашої країни.

^ КОНСТИТУЦІЙНИЙ ПРОЦЕС ЯК ФАКТОР ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ


О. Скрипнюк,

доктор юридичних наук, професор, академік АПрН України, заслужений юрист України

Конституційний процес, який розпочато прийняттям Декларації про дер­жавний суверенітет України від 16 липня 1990 року і остаточно закріплено Актом проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, поклав край радянській системі союзної державності і став початком незалежного державотворення в Україні1. Розробка і прийняття демократичної Консти­туції України стали не просто результатом демократизаційних процесів, а й увійшлидогрупи тихфакторівсуспільно-правового впливу, що стимулюва­ли цей процес, надавши йому необхідної політичної та правової енергії. По­дібна роль конституційного фактора, а також специфічний вплив Консти­туції на розвиток суспільних відносин зумовлені насамперед тим, що в умовах демократичних транзитів конституції вони часто виконують стиму­люючу функцію шляхом моделювання таких відносин і правових інститу­тів, які характеризують саме демократичні країни. У цьому розумінні мож­на вести мову про певний «випереджаючий» розвиток конституції, зумовле­ний об'єктивним впливом юридичної конституції на формування і розви­ток суспільних відносин у чітко визначеному напрямі.


1 Гончаренко В.Д. Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) — закономір­ний наслідок кризи радянської союзної державності: Матеріали наукової конференції «Конституція України — основа модернізації держави і суспільства. 21—22 червня 2001 р., Хар­ків / Упоряд. Ю.М. Грошевий, М.І. Панов. — Х.: Право, 2001. — С. 228.

2 Заєць А.П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. — К.: Парламент­ське вид-во, 1999. — С. 70.

3 Шаповал В. Конституційні акти України першої половини 90-х років ХХ століття // Право

України. — 2000.—№6.—С. 7—8.

Конституція України прийнята через п'ять років після проголошення незалежності, але це не означає, що демократичний розвиток суспільства і держави почався саме з цього моменту. Це питання є надзвичайно важли­вим у теоретико-методологічному аспекті. Очевидно, було б невиправданим розглядати питання реалізації функцій Конституції виключно з 1996 року. Адже у період з 1991 до 1996 року ще діяла Конституція 1978 року, хоча во­на й не виконувала функцій утримання державної влади, обмеження цієї влади, оскільки жоден з проголошених принципів державності не спирався на необхідні правові засоби реалізації»2, так само, як і такий специфічний у правовій історії України документ, як Конституційний Договір від 8 червня 1995 року3. Увесь цей час вітчизняні науковці та політики працювали над проектами Конституції України, які виносилися на всенародне обговорення. Достатньо згадати винесений Верховною Радою України на всенародне об­говорення проект у редакції від 1 липня 1992 року. Хоча формально Консти­туція України ще не була прийнята, але основні ідеї, принципи та норми, за­кладені у ній, вже почали впливати на суспільні відносини. Формувався новий тип правової культури та правової свідомості. Тому звернемося до аналізу впливу конституційного процесу на демократизацію української держави і суспільства. Адже якщо ми досліджуємо функції Конституції у контексті основних напрямів впливу зафіксованих у ній цінностей, норм і принципів, то можна погодитися, що всі ці цінності, норми та принципи стали регуляторами суспільних відносин ще з початку 90-х років минулого століття.

Досліджуючи перший етап конституційного процесу, слід, перш за все, згадати подію, що відбулася 1 липня 1991 року, — ухвалення Верховною Ра­дою постанови про винесення проекту Конституції України на всенародне обговорення. Як відомо, текст проекту розглядався на сесіях рад народних депутатів усіх рівнів, політичними партіями, іншими громадськими об'єд­наннями, організаціями, рухами, трудовими колективами тощо1.ДоКон-ституційної комісії Верховної Ради надійшло близько 47 320 пропозицій і зауважень (більш ніж п'ять тисяч сторінок тексту), які було враховано при підготовці нового проекту Конституції України в редакції від 26 жовтня

1993 року.

На жаль, дослідники процесу становлення українського конституціона­лізму дуже часто залишають цей період поза увагою. Можливо, з погляду формування змісту тих чи інших конституційних норм або інститутів, це є виправданим. Однак, якщо йдеться про функції Конституції, про форму­вання основних напрямів та каналів майбутнього впливу цього документа на суспільні відносини (навіть якщо Конституція перебуває ще на стадії розробки), слід з усією серйозністю підійти до аналізу цього періоду. Тож, що відбувалося в Україні у період обговорення майбутньої Конституції?

Безумовно, стверджувати про установчу функцію конституційних норм (у точному значенні поняття) на цьому етапі ми не в праві. Однак періо­ди конституювання самої Конституції України є надзвичайно цікавими, оскільки дозволяють побачити подвійність установчої функції, яка, по суті, може полягати у двох аспектах: а) гіпотетичному, б) категоричному. Яка відмінність між цими двома аспектами аналізу установчої функції?


1 Конституція незалежної України / За ред. В.Ф. Погорілка, Ю.С. Шемшученка, В.О. Євдоки-мова. — К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2000. — С. 38.

Здебільшого ми звикли до категоричної інтерпретації установчої функції, коли Конституція містить чітку та однозначну норму (норми), що може бути розглянута як вичерпне визначення статусу того чи іншого органу держав­ної влади або публічно-правового інституту, наприклад, коли Конституція однозначно встановлює коло повноважень президента чи парламенту, пе­ріодичність виборів, вимоги до кандидатів на посади президента та народ­них депутатів України тощо. Але якщо ми звернемося до ретельного науко­во-юридичного аналізу періодів, які передують прийняттю Конституції, то побачимо, що досить часто проекти містять вірогідні моделі організації дер­жавної влади та її відносин із суспільством. У результаті цього вже на стадії розробки проекту конституція закладає певні перспективи та способи вста­новлення державного і суспільного розвитку. До речі, в цьому сенсі досить показовим є проект Конституції України, винесений на всенародне обгово­рення, оскільки в ньому передбачалася можливість формування вищого ор­гану законодавчої влади двома способами. Мається на увазі глава 19 проек­ту, що була подана в двох редакціях: перша передбачала однопалатні

Національні Збори (парламент)1, друга —двопалатні Національні Збори, а стаття 126 проекту встановлювала, що «Національні Збори складаються з двох палат: Ради депутатів і Ради Послів, які є постійно діючими органами»2.

Таким чином, ми безперечно можемо стверджувати про гіпотетичну уста­новчу функцію конституції, яка полягає не стільки в тому, щоб чітко зафік­сувати той чи інший правовий інститут або правову норму, скільки в тому, щоб окреслити перед суспільством загальну перспективу політичного, дер­жавного, правового розвитку. Цю гіпотетичну установчу функцію не слід плутати ні з програмною, ні з прогностичною функціями, про які йдеться в окремих теоретико-правових викладах. її принципова відмінність від пер­шої полягає саме у певній поліваріантності суспільного чи державно-право­вого розвитку, тоді як від другої її відрізняє чітке та вичерпне встановлення можливих варіантів вибору. Більше того, залежно від обраного напряму роз­витку держави і суспільства, залежно від обраної специфіки інституцій-но-правової структури ми отримуємо не просто певний ізольований право­вий інститут, а модель організації державної влади, або принаймні її окре­мих найважливіших складових.

ІншоюважливоюфункцієюКонституції є стимуляційна. Вона чітко окрес­лилася в ході конституційного процесу в Україні. Справді, специфікою транс­формації української правової і політичної системи, так само, як і всіх інших демократичних транзитів, стало намагання перейти від авторитарно-тота­літарних суспільно-правових відносин до демократичних, в основу яких по­кладено універсальні правові цінності, глибоку повагу до інституту прав і сво­бод людини і громадянина. Однак подібний перехід не може відбуватися за директивою. Адже правову та демократичну державу, громадянське суспіль­ство не можна створити за наказом, навіть оформленим у вигляді закону. То­му в процесі демократизації України надзвичайно важливу роль відіграв кон­ституційний процес, що дозволив суспільству та державі краще усвідомити ті цінності та принципи, які з самого початку пропонувалося покласти в основу української Конституції.


1 Конституція незалежної України. — У 3 кн. / Під заг. ред. С. Головатого. — К.: Право, Ук­раїнська правнича фундація, 1995. — Кн. 1. — С. 182.

2 Там само.

3 Погорілко В.Ф. Конституційні основи державного ладу України // Правова держава: щоріч­ник наукових праць Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. — 1996. —

Вип. 7. — С. 13.

4 Шемшученко Ю.С. Від Декларації до Конституції // Там само. — 1997. — Вип 8. — С. 7.

Досліджуючи специфіку та розвиток конституційного процесу з позицій з'ясування його впливу на демократизацію суспільного життя та суспільних відносини, не можна оминути такий надзвичайно важливий правовий акт, як Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної вла­ди і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Кон­ституції України від 8 червня 1995 року. Ми не випадково наводимо повну назву цього правового акта, оскільки з неї випливає, що цей Договір, фак­тично, виконував певні функції Конституції, виступаючи основним право­вим регулятором відносин не лише у сфері стосунків окремих гілок держав­ної влади та органів місцевого самоврядування, а й у стосунках між дер­жавою та суспільством. До речі, про його вагому роль у процесі становлення України як демократичної, правової держави зазначали В. Погорілко3, Ю. Шемшученко4.

Про виконання цим документом ряду базових функцій Конституції свід­чить і його структура: він містив загальні положення, розділи, присвячені парламенту, президентові, уряду, судовій владі, органам прокуратури, орга­нам місцевого самоврядування. Переконливим доказом конституційної зна­чущості цього документа, на нашу думку, є зміст частини другої заключних положень, де зазначалося: «До прийняття нової Конституції України поло­ження чинної Конституції України діють лише в частині, що узгоджується з цим Конституційним Договором»1.

Як бачимо, Договір був своєрідним критерієм оцінки правомочності по­ложень чинної на той час Конституції. Це дає нам підстави стверджувати, що він сам перетворився на своєрідну тимчасову конституцію (йшлося про строк в один рік), виконуючи такі її функції, як установча, регулятивна, охоронна, нормативно-аксіологічна, правокультурна тощо. Більше того, ви­ходячи з аналізу заключних положень Договору можна дійти висновку, що він розглядався ще й як основа поточної законодавчої діяльності та крите­рій визначення чинності існуючих законів. Про це свідчить стаття 61, де було зафіксовано, що законодавство України діє в тій частині, що не супе­речить нормам Договору. А частиною четвертою на сторони, які підписали Договір, покладалося зобов'язання суворо дотримуватися його положень і діяти у повній відповідності до нього.

Що ж до основних напрямів впливу Договору на розвиток суспільно-пра­вових відносин, то тут, безумовно, слід звернутися насамперед до розділу І, який складався з п'яти статей і закріплював такі важливі положення: Ук­раїна є демократичною, соціальною, правовою державою; в Україні діє принцип верховенства Права; вся повнота влади в Україні належить наро­ду; державна влада в Україні здійснюється на основі її поділу на законодав­чу, виконавчу і судову; в Україні гарантується місцеве самоврядування; за­безпечення прав і свобод людини і громадянина є головним обов'язком держави; суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, еко­номічної та ідеологічної багатоманітності; закон гарантує однаковий захист усіх форм власності. Тобто Договір виконував принаймні такі три типи функцій Конституції, як політична, економічна та ідеологічна.

Однак чи не найбільш чітко окреслювалася регулятивна функція Догово­ру, оскільки у кожному з відповідних розділів містився перелік основних функцій та повноважень найважливіших органів державної влади. Так, частина перша статті 17 містила 27 пунктів, в яких перелічувалися повно­важення Верховної Ради України. Частина перша статті 24 складалася з 24 пунктів, що фіксували повноваження Президента України, а частина перша статті 31 — з 13 пунктів, де визначалися повноваження Кабінету Міністрів України.


1 Історія української Конституції / Упоряд. А.Г. Слісаренко, М.В. Томенко. — К.: Право,

1997. — С. 381.

Таким чином, звертаючись до досвіду конституційно-правового будів­ництва в Україні з часу проголошення її незалежності, ми маємо всі підста­ви досліджувати питання впливу функцій Конституції України на суспіль­но-правове життя країни у ширшій історико-правовій перспективі, ніж з 1996 року. Адже однією з важливих ознак конституційного процесу 1992— 1996 років стало те, що він мав безпосередній вплив на загальну демокра­тизацію в Україні: встановлення необхідних демократичних інститутів, за­значення основних напрямів правового регулювання суспільних відносин та основних орієнтирів державотворчого та правотворчого процесів, підви­щення рівня правової культури. Подібне розширення джерельної бази до­слідження функцій Конституції має вагоме науково-методологічне значен­ня, оскільки дає можливість об'єктивніше та повніше зрозуміти специфіку реалізації функцій Конституції в українській державі та суспільстві. Завдя­ки цьому ми ще раз переконуємося у величезному впливі Конституції на формування демократичних, заснованих на універсальних правових цін­ностях, суспільних відносин.

Зазначаючи про вплив конституційного процесу на формування та роз­виток суспільних відносин в Україні, доцільно звернути увагу на ще одне коло питань. Той складний шлях, який долала Україна у перехідний період (і, на жаль, ще досі не здолала), дозволяє нам дещо по-новому подивитися на процес впливу конституції на найважливіші суспільні відносини. Дослі­джуючи її функції, ми, як правило, розглядаємо їх в умовах певної стабільної політичної системи або стабільного типу держави. Інакше кажучи, є всі підстави стверджувати про функціонування конституції в умовах розвине­ної демократії або ж в умовах авторитарно-тоталітарної держави. Але чи є процес реалізації функцій конституції інваріантним (незалежним) щодо ти­пу держави? Чи в усіх випадках ми маємо справу з однією й тією самою си­стемою функцій конституції? Відповідь на це запитання є принциповою з огляду принаймні на дві причини. По-перше, у разі виявлення відмінності у функціонуванні конституції в умовах демократичних та недемократичних типів держави ми можемо спиратися на неї як на певний критерій оцінки типу держави. По-друге, це дозволило б нам краще зрозуміти внутрішні властивості побудови функцій конституції та яким чином їх реалізація по­в'язана із забезпеченням правового статусу конституції як акта найвищої юридичної сили, основи всієї системи законодавства країни. Тому логічним продовженням дослідження теоретико-методологічних підходів у визначен­ні місця й ролі реалізації функцій конституції в процесі суспільно-правового розвитку має стати звернення до щойно окреслених проблем.

^ ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА ЯК СКЛАДОВА КОНСТИТУЦІЙНОГО МЕХАНІЗМУ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ КОНСТИТУЦІЇ


М. Тесленко,

кандидат юридичних наук
Серед різноманітних теоретичних проблем правової охорони конституції, які автор досліджував у низці опублікованих статей, однією з найактуаль­ніших є проблема обов'язків людини і громадянина як складова конститу­ційної системи обов'язків. Вона повинна інтерпретуватися в єдності з цін­ностями і цілями, які проголошує і захищає Конституція. Суб'єктом кон­ституційних обов'язків виступає не тільки особистість як співчлен держави й асоціації громадян, а й держава як особлива установа, органи публічної влади, їх посадові особи, і навіть народуцілому.Обов'язкиєнастількиж необхідним елементом правового регулювання, як і права. Вони іманентні всякому правопорядку і демократичній,соціальнійдержаві,щокерується правом і несе обов'язки стосовно людини і громадянина. Це саме можна сказати і про особистість, яка живе у суспільстві і несе відповідальність за суспільство і перед суспільством.


1 Важко погодитися з твердженням, що теорія і практика головним чином приділяють увагу відповідальності особистості перед державою. Ще менше уваги теорія приділяє тій відповідаль­ності держави, яку переважно опосередковує такий вид відповідальності, як конституційно-правова. Це — відповідальність парламенту, уряду, президента, а також народних депутатів, міністрів, державних службовців, суддів, прокурорів та ін. Наша держава, її органи і посадові особи сьогодні практично не несуть відповідальності з конституційно-правового погляду (По-горілко В.Ф. Теоретичні і практичні проблеми сучасного українського державотворення // Бю­летень Міністерства юстиції України. — 2005. — № 10. — С. 14).

2 ^ Эбзеев Б.С.
Личность и государство в России: от либеральных мифов к социальной солидар­ности как основе взаимной ответственности и конституционных обязанностей // Вестник Уставного Суда Калининградской области. — 2005 (июль). — № 5—6. — 2006 (июль). — Юбилей­ный. — С. 118.

Слід зазначити, що на нинішньому етапі теорія і практика приділяють менше уваги відповідальності особистості перед державою1.Удержавно організованому суспільстві саме в конституційних правах і обов'язках, зу­мовлених необхідністю не тільки забезпечення існуючого правопорядку, а й соціального прогресу, що органічно випливає з об'єктивних законів, фіксу­ється ступінь досягнутої в суспільстві і забезпечуваної державою свободи2. Серед вітчизняних учених пострадянського простору, які розробляли про­блематику основних обов'язків людини і громадянина, варто назвати А.З. Георгіцу,А.М.Колодія,Л.І.Летнянчина,В.Ф.Погорілка,П.М.Рабінови-ча,О.Ф.Фрицького,В.М.Шаповалатаін. Більшістьавторів досліджують цю проблему, звертаючись до глибоких коренів даного соціального явища, розглядають його в аспекті кореспондування прав і обов'язків у правовід­носинах, а також у контексті дослідження концепції статусу особистості. У зв'язку з цим буде цікаво доповнити численні розробки враховуючи значен­ня обов'язків людини і громадянина як складової конституційного механіз­му забезпечення правової охорони конституції.

Останнім часом окреслилася тенденція, відповідно до якої «обов'язки громадянина оголошуються пережитком соціалістичного минулого, якому немає місця в демократичному сьогоденні, подібно до того, як порівняно недавно будь-який негатив у соціальній дійсності або індивідуальній пове­дінці оголошувався пережитком «капіталізму»1 . Треба враховувати, що обо­в'язки є дуже важливим елементом механізму саморегуляції і саморозвитку суспільства. Саме в такому широкому аспекті, як поєднання прав і обов'яз­ків особистості, і полягає соціальне призначення демократії та настільки ж атрибутивна якість особистості, яка розвивається в суспільстві собі подіб­них. Усі ми, незалежно від соціального статусу і матеріального добробуту, є співчленами соціально-політичного союзу, що передбачає певні зобов'язан­ня. Ніхто не може без наслідків для самого себе і для суспільства проігнору­вати зобов'язання, що випливають з цієї взаємності, оскільки ризикує втра­тити джерела, що живлять його власне існування2. Без обов'язків і відпові­дальності особистості, що корелюють її свободі і правам, неможлива со­ціальна солідарність як баланс інтересів ні у стосунках між громадянами та їх об'єднаннями, ні у їхніх взаєминах з державою3. Таким чином, обов'язки є об'єктивною необхідністю, вимогою, яку висуває суспільство людині для того, щоб не порушувалися права іншої, а саме суспільство могло функціо­нувати нормально і стабільно.

Загальновідомо, що невід'ємним атрибутом політичного суспільства є особистість. Вона — першооснова всього, у тому числі й суспільства, яка найтіснішим чином пов'язана з іншими особистостями як член громадян­ського суспільства і громадянин. Наскільки міцним є зв'язок особистості із суспільством, настільки яскравіше вона уособлює досягнення, найважли­віші риси гуманізму в умовах розвитку демократії і різних життєвих сфер. Людина виокремлює себе із суспільства і стає необхідна йому як особистість тому, що з певним ступенем активності впливає на розвиток і зміну суспіль­них відносин4.

Поняття «особистість» посідає одне з провідних місць у теорії правової охорони конституції. Особистість — не звання, що привласнюється, а сут­ність кожної людини. Для кожної історичної епохи право враховує реаль­ний тип особистості, котра володіє як позитивними, так і негативними якостями і розвивається в межах цієї суспільної системи і правових відно­син як носій прав і обов'язків5.


1 Эбзеев Б.С. Зазнач. публікація. — С. 118.

2 Там само. — С. 118—119.

3 Там само. — С. 121.

4 Поняття «людина» й «особистість» часто вживаються як рівнозначні. Поряд з цими поняття­ми застосовуються поняття: «індивід» — це та сама особистість, з притаманними їй рисами, які відрізняють її від інших; «громадянин» — особистість, яка належить до постійного населення дер­жави, користується правами та виконує обов'язки, встановлені законами цієї держави.

5 ^ Эбзеев Б.С.
Конституция. Демократия. Права человека. — М., 1992. — С. 116.

Споконвічним правом людини є особиста свобода — основа її самостій­ності, тобто її індивідуалістична субстанція. Кожна людина усвідомлює себе вільною. Це зумовлено тим, що вона часто не розуміє своїх внутрішніх мо­тивів, які підштовхують її до тієї чи іншої дії за законами природної необ­хідності. Свобода людини дістає вияв у виборі діяльності. Особисту свободу забезпечує суспільна сфера — звідси, з метою збереження цієї свободи, су­спільне і приватне начала є взаємодоповнюючими.

Вільна людина діє за своїм власним вибором і згідно з власними внутріш­німи переконаннями: як вчинити — морально чи аморально? Але це не означає, що людина у своїх вчинках не обмежена. За словами Канта: «...чи­ни зовні так, щоб вільний прояв твоєї сваволі був сумісний зі свободою кож­ного відповідно до загального закону»1. Свобода людини полягає в можли­вості робити все, що не шкодить іншим, інакше це може призвести до безладдя в суспільстві.

Найточніше визначення свободи, що включає позитивні умови і вказівки на ставлення до неї, міститься в статті 23 Конституції України: «Кожна лю­дина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед су­спільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особис­тості». Отже, встановлення меж свободи допомагає визначити приватну сферу діяльності, де людина за бажанням може чинити так, як їй хочеться, і суспільну сферу, де її дії повинні узгоджуватися зі свободою інших.

«Жити в суспільстві і бути вільним від суспільства неможливо» — проголо­шує відома теза, тобто розвиненість усіх суспільних відносин детермінує не тільки розвиток свободи, але й її оціночний характер2. Підпорядкування людини суспільству цілком узгоджується з моральними засадами, згідно з якими треба не жертвувати окремим заради загального, а з метою загаль­ного блага внутрішньо солідаризувати їх. Поза суспільством людина може перебувати у стані свободи, однак тоді вона не матиме прав, які може одер­жати лише в суспільстві.

Свобода тільки тоді стає правом, коли вона визначена законом, тобто ви­знана ним. Звідси і визначення права, яке полягає у встановленні принци­пу свободи, а отже, право є мірою свободи. Право як об'єктивний організм людської свободи є особистим початком, його носієм є кожний.

Водночас, у державно організованому суспільстві без правових форм і засобів неможливе «юридичне визнання» свободи, її вираження, закріплен­ня і «розподіл» для індивідуального користування. Адже важливо не тіль­ки досягти певного рівня свободи, а й відповідним чином розпорядитися нею, законодавчо оформити, зробити її доступною для людей, поставити на службу суспільству3.

Поєднання двох начал — особистої свободи і загального блага — стано­вить право позитивне (закон). Закон — загальновизнане визначення права, або поняття про належне. Отже, джерелом права є свобода, і для її визна­чення й охорони встановлюється закон.

Саме ж право також потребує гарантій охорони — суб'єктивних і об'єк­тивних. Суб'єктивні гарантії охорони права полягають в усвідомленні люди­ною наявності останнього, того, чим вона володіє у сфері приватного права, яке поширюється і на право державне. Це моральна засада, що є найнадій­нішою (стійкою) гарантією забезпечення права. За її допомогою право стає загальною справою народу.


1 КантИ. Соч. — Т. 4. — Ч. 2. — С. 140.

2 Иконникова Г.И. Аксиология и философия права: методологические основания // Правовая политика и правовая жизнь. — 2002.—№2.—С. 199.

3 Теория государства и права: Курс лекций / Под. ред. Н.И. Матузова, А.В. Малько. — М., 1997. — С. 240—241.

Об'єктивна гарантія охорони права міститься в самій сутності держави, лежить в основі принципу незалежності суду, що уособлює на практиці за­кон. «Богиня правосуддя тримає в одній руці ваги, на яких вона зважує право, в іншій — меч, яким вона його захищає. Меч без ваг є голе насиль­ство, ваги без меча — безсилля права»1.

Таким чином, свобода гарантується не тільки правом, а й державою, з якою пов'язаний її ціннісний характер. Держава покликана визначити од­накову міру свободи кожного, провести межі між усіма учасниками суспіль­ства відповідно до правила: свобода одного закінчується там, де починаєть­ся свобода іншого, а отже, кожен має право на все, що не шкодить іншому.

Право не може бути реалізовано, якщо воно не обмежено. Це діалектич­ний нормальний процес. Тобто йдеться про звуження конституційного по­ля. Кожна національна правова система опосередкована в першу чергу правовою культурою народу — звідси і своєрідне розуміння речей, у даному випадку — загальновизнаних людських цінностей, об'єктивованих консти­туцією. З огляду на це нерідко виникає сурогатне розуміння конституції, а отже, і її окремих засад, наприклад демократії, що породжує сурогатну де­мократію.

Саме тому треба бути максимально обережними з подібними обмеження­ми, оскільки будь-який процес наступу на конституційні права, навіть з мо­тивів досягнення загального блага, — це об'єктивна загроза конституції. У зв'язку з цим конституцію слід захищати також за допомогою встановлення обмежень. Для цього, насамперед, повинні бути встановлені критерії подіб­них обмежень, що на сьогодні, скажімо, для правосуддя, є проблемою — ви­никає конституційна заінтересованість в обмеженні прав. З огляду на це суди повинні мати більше гарантій незалежності, особливо це стосується українських судів.

Що ж до обмеження прав і свобод людини і громадянина в Україні, то во­ни визначені Конституцією України виходячи з принципу толерантності відносин громадянина з державою та громадян цієї держави між собою, відповідно до якого, з одного боку, держава відповідає перед людиною за свою діяльність і не має права вийти за межі, окреслені конституційними заборонами, без ризику втрати своєї легітимності, оскільки утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (стат­тя 3), а з іншого, — кожна людина має обов'язки перед суспільством, у яко­му забезпечується (а це робить насамперед держава) вільний і всебічний розвиток її особистості (стаття 23). Крім того, є ще припис статті 68 Консти­туції України, відповідно до якого громадяни зобов'язані «неухильно додер­жуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей». Частина третя статті 17 Конституції РФ також передбачає, що «здійснення прав і свобод людини і громадянина не повинно порушувати права і свободи інших осіб». Інакше кажучи, зазна­чені конституційні приписи встановлюють критерій правомірної поведінки особи в процесі здійснення своїх прав і свобод, що можливо доти, доки таке здійснення не порушує прав і свобод інших осіб.

Громадяни самі є носіями своєї свободи, напрям і межі зовнішнього про­яву якої містяться в їхніх правах. Для визначення взаємовідносин людей необхідний юридичний закон, який підтримував би порядок у цих відноси­нах. Відповідно до Конституції індивід не ізольований від суспільства, оскільки сама Конституція об'єктивує, з одного боку, права особистості, а з іншого, — обов'язки належно користуватися ними.

Таким чином, Конституція унормовує статус особистості, що окреслений безліччю відносин, визначається ними і має потенційну здатність впливати на формування тієї соціальної спільності, співчленом якої є ця особистість.

1 ИерингР. Борьба за право. — М., 1991. — С. 5.

Саме в балансі індивідуального і соціального полягає конституційне норму­вання статусу особистості1.

Реалізація людиною своїх прав і свобод і межі їх здійснення можливі за умови обов'язку захищати і зміцнювати ці права і свободи — заради самого себе і заради інших. Отже, для того щоб зміцнити свої права, громадяни в демократичному суспільстві беруть на себе обов'язки і виконують їх. За­гальна декларація прав людини (пункт 1 статті 29) встановлює: «Кожна лю­дина має обов'язки перед суспільством, у якому лише і можливий вільний і повний розвиток її особистості».

Людина тільки тому має права, що несе обов'язки, і навпаки — від неї можна вимагати виконання обов'язків лише тому, що вона має права. Це дві основні засади. Значення людської особистості і прав засноване на то­му, що людина — створіння розумно-вільне, яке керується усвідомленням вищого морального закону і з позиції вільного вибору здатне діяти з почут­тям обов'язку2.

Разом з тим особистість несе обов'язки не лише перед суспільством, а й перед державою.

Зокрема, положення статті 35 Конституції України передбачає, що «ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмови­тися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі як­що виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернатив­ною (невійськовою) службою». Йдеться про громадянство, що виражає дер­жавно-правову характеристику людини, особистості, індивіда.

У цьому розумінні громадянство фіксує стійкий правовий зв'язок люди­ни і держави, сукупність їх взаємних прав, обов'язків, відповідальності, за­снованих на визнанні й повазі гідності, основних прав і свобод людини, з характерним для цього територіальним і особистим верховенством держа­ви, що обумовлює підпорядкування індивіда законам держави як на її те­риторії (це характерно і для правового статусу іноземців і осіб без громадян­ства), так і за її межами3.

Таким чином, обов'язок людини слугує способом забезпечення прав. Що стосується прав громадянина, то ними наділені тільки ті особи, які перебу­вають з державою у відносинах громадянства. На відміну від прав (свобод) людини, основні обов'язки громадянина мають ширший зміст. У Конститу­ції України, як і в конституціях інших держав, про що зазначалося вище, вони виявляються насамперед у формі правової вимоги виконувати вста­новлені законом вид і міру поведінки або утримуватися від певної по­ведінки. Будучи закріпленими в конституції та інших правових актах дер­жави, вони, по суті, стають правами громадянина, хоча й не втрачають при цьому свого первинного призначення.


1 Эбзеев Б.С. Человек, народ, государство в конституционном строе Российской Федера­ции. — М., 2005. — С. 174.

2 Чичерин Б. Несколько современных вопросов. — М., 1862. — С. 197.

3 Эбзеев Б.С. Человек, народ, государство в конституционном строе Российской Федера­ции. — М, 2005. — С. 174 —175.

Слід зазначити, що обов'язок спирається не тільки на правові норми, а й на норми моралі, що відображають духовний розвиток людини. Тобто оскільки права й обов'язки нерозривно пов'язані між собою і не можуть функціонувати незалежно одне від одного, то такий їх взаємозв'язок живить моральна вза­ємодія між людьми.

При цьому обов'язки особистості складають систему, яка розвивається, що зумовлено природою держави і суспільства та характером їх відносин з особистістю, а також суспільними потребами і необхідністю їх узгодження з індивідуальними інтересами. Мінливість кола обов'язків зумовлена насам­перед соціальними, економічними, політичними перетвореннями, без яких неможлива зміна уявлень про обов'язки в умовах сучасної демократії. Адже людина живе у співтоваристві інших людей, підпорядкованих певному правопорядку, які самі є невід'ємним елементом цього правопорядку. Зо­крема, йдеться про те, що первісно проголошені обов'язки, які раніше су­проводжувалися зобов'язальною силою (законослухняність, сплата подат­ків, захист Батьківщини), у процесі утвердження загальнодемократичних принципів організації і функціонування держави й суспільства доповнюва­лися конституційними обов'язками у вигляді закликів до громадянського, морального обов'язку, честі (незалежність, територіальна цілісність держа­ви, обов'язок утримувати своїх непрацездатних батьків, не завдавати шко­ди природі, культурній спадщині тощо). Поряд з цим змінювався перелік і характер обмежень прав і свобод, а також заборон, що, поряд із прямим по­зитивним закріпленням основних обов'язків, теж є формами конституцій­ного опосередкування покладених на індивіда обов'язків.

Більшість людей дотримується обов'язків добровільно, тому що вони від­ображають їхнє внутрішнє переконання в розумності й необхідності обо­в'язкових приписів. Загальні вимоги конституції засвоюються громадяна­ми як соціальні цінності, головною з яких є свобода. Обов'язки особистості слугують не тільки орієнтирами соціальної необхідності її поведінки, а й спонукальним мотивом підвищення її соціальної активності, зокрема, у сфері правової охорони конституції.

Обов'язки виробляють у людей звичку дотримуватися Конституції і зако­нів України, поважати законні інтереси кожного. Наскільки неухильно ви­конують учасники суспільних відносин свої обов'язки, настільки вищі їхня самодисципліна й організованість, настільки повніше й успішніше реалі­зуються їхні права, настільки краще й ефективніше працює і сам інститут правової охорони Конституції.

Таким чином, закріплені в Конституції України права й обов'язки визна­чають, насамперед, можливість вільно, самостійно діяти в рамках закону, брати активну участь в управлінні державою, розвивати свої здібності й контролювати свої вчинки, обирати вид і міру поведінки та як результат — користуватися соціальними благами. Відповідальне ставлення кожного до своїх обов'язків створює єдину базу для реалізації свободи особистості, ін­теграції особистих і суспільних інтересів та основних засад Конституції, що є надійною гарантією правової охорони Основного Закону.

Не менш важливим моментом є змістове визначення, конкретизація основних конституційних обов'язків (що є завданням законодавця), які в Конституції України сформульовані дуже коротко і відкриті для державних претензій. Під впливом різних кон'юнктурних і лобістських інтересів така відкритість може приховувати неадекватність законодавчої конкретизації. Тому велике значення має конституційне трактування основних обов'язків громадянина крізь призму принципів Конституції як нормативного вира­ження державного правового порядку, з властивою йому системою цінно­стей, серед яких людина посідає домінуюче місце. У цьому аспекті необхід­на активізація законодавчої діяльності щодо прийняття законів, які чітко регламентували б механізм виконання особистістю основних конституцій­них обов'язків.

У контексті дослідження проблеми, пов'язаної з роллю особистості у пра­вовій охороні конституції, серед конституційних обов'язків, особливої уваги заслуговує обов'язок кожного сумлінно дотримуватися Конституції і законів України (стаття 68 Конституції України). На превеликий жаль, в Україні не вироблено поважного ставлення до вищого правового акта, який образ­но можна назвати «біблією правопорядку», оскільки за його юридичними нормами зобов'язані жити всі1. Цей обов'язок поширюється на всіх людей, що постійно проживають в Україні, і навіть на тих, хто тимчасово перебу­ває на її території, оскільки не можна допустити, щоб якась особа мала при­вілей щодо недотримання чинних у нашій державі законів. Отже, правова охорона особою конституції, яка здійснюється у пасивній формі, полягає у її конституційних обов'язках, що передбачають утримання від тих або інших протиправних дій. Хоча для цієї форми реалізації права також характерний певний ступінь активності, що виявляється у сфері соціально-правової пси­хології особистості2.

Щодо визначення активної форми здійснення особистістю правової охо­рони конституції, то для цього необхідно звернутися до концепції усвідом­лення єдності індивідуального і колективного інтересу (при цьому індивіду­альний інтерес перебуває «на сторожі» колективного), в основі якої лежить свобода, тому що саме вона є першопочатком життя, у тому числі й існуван­ня конституції. Як уже зазначалося, права й обов'язки громадян визнача­ють міру свободи особистості, окреслюють межі цієї свободи і є умовою ста­більного функціонування соціуму та правової охорони конституції.


1 Шукліна Н.Г. Проблеми конституційного регулювання конституційних обов'язків людини і громадянина в Україні // Науковий вісник Чернівецького університету. — 2004. — Вип. 212. —

С. 32.

2 Сабикенов С. О правовой активности личности / Актуальные проблемы теории социалисти­ческого в целом государства и права. — М., 1974. — С. 184.

Конституція України 1996 року, закріплюючи створення демократичної, соціальної держави, що керується правом, виконує насамперед творчу роль. Вона не лише обмежує державу правами і свободами людини і грома­дянина, а й визначає для неї гарантії, у тому числі шляхом обмеження сва­волі індивіда або асоціації людей, поклавши на них певні обов'язки. У цьому сенсі обов'язки формують соціальну солідарність членів певного соціуму, засновану на балансі їхніх інтересів, щослужатьнетількиокремійособі, яка є суб'єктом правовідносин, а й виступають гарантією правопорядку, встановленого Конституцією, а отже, і її правової охорони. Тому ефектив­ність правової охорони Конституції залежатиме від того, як кожен індивід буде реалізовувати свої конституційні права й обов'язки, утримуючись від тихабоіншихдій.

^ КОНСТИТУЦІЙНА СУДОВА ПРАКТИКА
НАЛЕЖНЕ ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ ЯК ОДНА З ГОЛОВНИХ СКЛАДОВИХ ЕФЕКТИВНОСТІ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДОЧИНСТВА

1   2   3   4   5   6



Скачать файл (2540.4 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации