Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Вісник Конституційного Суду України 2007 №02 - файл 1.doc


Вісник Конституційного Суду України 2007 №02
скачать (2540.4 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc2541kb.16.12.2011 00:28скачать

1.doc

1   2   3   4   5   6

^ В. Бринцев,

суддя Конституційного Суду України, кандидат юридичних наук, професор

Визнаючи основними елементами ефективної діяльності конституційних судів оперативність судочинства, відповідність рішень стандартам правової держави, своєчасність і якість виконання судових рішень1, треба зазначити, що найбільшу стурбованість у суддів багатьох держав СНД і політиків ви­кликає саме третя складова. Результативність виконання рішень усіх судів, а не тільки конституційних, є показником реальної дії принципу поділу вла­ди та інших засад правової держави і характеризує ступінь наявного право­вого нігілізму як у суспільстві в цілому, так і у владних структурах.

У сучасних науково-публіцистичних джерелах існує безліч визначень по­няття нігілізму, є досить ґрунтовні дослідження його причин і різновидів2. Це явище здебільшого характеризується низьким рівнем політичної та юри­дичної культури, відсутністю сталих традицій законослухняності й поваги до закону3.

Стосовно цієї проблеми у конституційній юрисдикції М. Козюбра під­креслює, що конституційний нігілізм як правовий нігілізм у цілому — явище багатолике, багатобарвне і багатогранне. Він має досить великий діапазон проявів — від найм'якших, які умовно можна назвати конституційним ін­фантилізмом, до підкреслено демонстративних, конфронтаційно-агресив­них і навіть кримінальних4.


1 Так, Н. Бондар вважає, що без виконання рішень конституційного суду неможливий ефек­тивний конституційний захист прав людини (див.: Бондарь Н.С. Власть и свобода на весах конституционного правосудия (защита прав человека Конституционным Судом Российской Фе­дерации). — М., 2005. — С. 143).

2 Варламова Н. Правовой нигилизм: прошлое, настоящее и будущее России // Конституцион­ное право: Восточноевропейское обозрение. — 2000. — № 1(30). — С. 90—91.

3 Матузов Н.И. Актуальные проблемы теории права. — Саратов, 2003. — С. 141.

4 Козюбра М.І. 10 років дії Конституції України: проблеми і перспективи // Вибори та демо­кратія — 2006.—№2.—С.23.

5 Опублікована практика Європейського суду з прав людини за 2001—2006 роки свідчить, що близько 50 відсотків рішень проти України і Росії прийнято саме з підстав неналежного вико­нання судових рішень.

Аналіз практики Європейського суду з прав людини за 2001—2006 роки5 дозволяє дійти висновку, що не тільки в Україні, айв Російській Федерації стан виконання судових рішень можна характеризувати виходячи саме з останнього визначення — підкреслено демонстративна неповага до актів суду за наявності ознак кримінального злочину чи адміністративного пра­вопорушення.

З метою встановлення причин цього явища і напрацювання пропозицій щодо підвищення ефективності однієї зі складових конституційного право­суддя1 необхідно вдатися до аналізу результатів діяльності Конституційного Суду України (далі — Суд) за 9 років.

Протягом 1997—2005 років Суд за конституційними поданнями прийняв 73 рішення щодо відповідності Конституції України (конституційності) нор­мативно-правових актів. Більша частина з них — 58 рішень — щодо некон­ституційності цих актів.

Визнано неконституційними повністю або в окремій частині 200 поло­жень законів та інших правових актів, з них 191 положення — в окремій частині. Сімдесят п'ять правових актів визнані повністю або частково неконституційними2. Переважну більшість визнаних неконституційними нормативно-правових актів складають окремі положення законів Украї­ни — 122. Крім того, визнано неконституційними 8 положень постанов Вер­ховної Ради України, 16 положень актів Президента України, 9 положень актів Кабінету Міністрів України, 45 положень актів Верховної Ради Авто­номної Республіки Крим.

Закони, інші нормативно-правові акти або їх окремі положення, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність (частина друга стат­ті 152 Конституції України). Порядок виконання рішень Суду встановлений статтею 70 Закону України «Про Конституційний Суд України».

Аналіз реалізації зазначених положень Конституції та законів України свідчить про численні факти невиконання або неналежного виконання окремих рішень Суду, а в деяких випадках має місце брутальне ігноруван­ня рішень єдиного органу конституційної юрисдикції, що призводить до грубого порушення основоположних прав людини і громадянина. Прикла­дом цього є невиконання низки рішень Суду щодо неконституційності поло­жень законів України про Державний бюджет України, якими зупинялася дія окремих положень законів України «Про міліцію», «Про пожежну безпе­ку», «Про прокуратуру», «Про статус суддів», інших правових актів.


1 Авторська думка полягає в необхідності віднесення виконання рішень до завершальної ста­дії конституційного судочинства.

2 Визнані неконституційними повністю 9 нормативно-правових актів: Постанова Верховної Ради України від 1 жовтня 1996 року «Про тлумачення статті 98 Конституції України», Закон Ав­тономної Республіки Крим «Про об'єднання громадян» від 22 квітня 1993 року, Нормативно-правовий акт Верховної Ради Автономної Республіки Крим Закон Автономної Республіки Крим «Про обчислення часу» від 15 жовтня 1997 року, Постанова Верховної Ради Автономної Республі­ки Крим «Про введення в дію Нормативно-правового акта Верховної Ради Автономної Респуб­ліки Крим Закону Автономної Республіки Крим «Про обчислення часу» від 15 жовтня 1997 року, Закон України «Про тимчасову заборону підвищення цін і тарифів на житлово-комунальні послу­ги та послуги громадського транспорту, що надаються громадянам України» від 23 липня 1998 року, Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов мен­шин, 1992 р.» від 24 грудня 1999 року, Постанова Верховної Ради України «Про чинність Закону України «Про Рахункову палату» від 14 січня 1998 року, Указ Президії Верховної Ради України «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України» від 26 серпня 1991 року, Указ Прези­дії Верховної Ради України «Про заборону діяльності Компартії України» від 30 серпня 1991 року.

Суд неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права лю­дини на соціальний захист та неприпустимістю обмеження конституційно­го права громадян на достатній життєвий рівень, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція та закони України виокремлюють певні категорії громадян України, котрі потребують додаткових гарантій соціаль­ного захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, пенсія яким призначається за спеціальними законами. У рішеннях Суду зазнача­лося, що пільги, компенсації, гарантії є видом соціальної допомоги і необхід­ною складовою конституційного права на достатній життєвий рівень, тому звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних згідно зі статтею 22 Конституції України не до­пускається (рішення Конституційного Суду України № 8-рп/99 від 6 липня 1999 року1, № 5-рп/2002 від 20 березня 2002 року2, № 7-рп/2003 від 17 бе­резня 2004 року3, № 20-рп/2004 від 1 грудня 2004 року4).

Зокрема, розглядаючи справу щодо незалежності суддів, Суд у Рішенні № 19-рп/2004 від 1 грудня 2004 року зазначив, що незалежність суддів є невід'ємною складовою їхнього статусу, конституційним принципом орга­нізації та функціонування судів і професійної діяльності суддів. Визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів як необхід­ні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедли­вим судом мають бути реально забезпечені. Не допускається зниження рів­ня гарантій незалежності і недоторканності суддів у разі прийняття нових законів або внесення змін до чинних.

Незважаючи на такі рішення СудуВерховна Рада України Законом Украї­ни «Про Державний бюджет України на 2005 рік» внесла зміни до законів України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», «Про статус суддів» та деяких інших законодавчих актів України, якими обмеже­но розмір пенсій та інших виплат для ряду категорій працівників, у тому числі суддям, державним службовцям. Тому Суд у черговий раз був змуше­ний розглядати та вирішувати питання щодо неконституційності зазначе­них положень законодавчих актів за конституційними поданнями Верхов­ного Суду України та 50 народних депутатів України (Рішення № 8-рп/2005 від 11 жовтня 2005 року)5.

Варто зауважити, що в Законі України «Про Державний бюджет України на 2007 рік» знову закладено положення стосовно обмеження пенсій для державних службовців та інших категорій громадян. Зокрема, на 2007 рік передбачається зупинити дію низки законодавчих актів, що вже по суті ви­знавалися неконституційними у попередніх рішеннях Суду.

Понад два роки належним чином не виконувалося Рішення № 15-рп/2004 від 2 листопада 2004 року у справі про призначення судом більш м'якого по­карання, яким було визнане неконституційним положення частини першої статті 69 Кримінального кодексу України в частині, що унеможливлює при­значення особам, які вчинили злочини невеликої тяжкості, більш м'якого по­карання, ніж передбачено законом. Лише 22 грудня 2006 року Верховна Рада України внесла відповідні зміни до зазначеної статті Кримінального кодексу6.


1 Вісник Конституційного Суду України. — 1999. — №4. — С. 19—24.

2 Вісник Конституційного Суду України. — 2002. — №2. — С. 10—17.

3 Вісник Конституційного Суду України. — 2004. — №2. — С. 8—12.

4 Вісник Конституційного Суду України. — 2004. — №6. — С. 23—31.

5 Вісник Конституційного Суду України. — 2005.—№5.—С. 41—52.

6 Вісник Конституційного Суду України. — 2004.—№5.—С. 38—45.

Однією з причин невиконання або неналежного виконання рішень орга­ну конституційної юрисдикції є те, що сам Суд не в усіх необхідних випад­ках встановлює порядок і строки їх виконання.

Частина друга статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд Украї­ни» не містить імперативу щодо можливості визначення у рішенні Суду по­рядку та строків його виконання чи покладення на відповідні державні ор­гани обов'язку забезпечувати виконання рішення. За роки своєї діяльності Суд прийняв 58 рішень щодо неконституційності положень нормативних актів, і лише у 15 з них застосував цей важливий припис, а тому поки що не створив прецеденту стосовно відповідальності суб'єктів за виконання його рішень. I хоча в усіх рішеннях Суду завжди зазначається про їх обо­в'язковість (вони мають таку ж силу, як і закон), однак з урахуванням ре­ального правового становища в державі на це не можна покладатися.

Аналіз практики виконання його рішень свідчить, що наявний механізм створює передумови лише для своєчасного офіційного оприлюднення і дер­жавної реєстрації конституційних актів. Відповідно до Указу Президента України № 1207 від 13 грудня 1996 року рішення Конституційного Суду України повинні бути опублікованими в «Офіційному віснику України». Ін­шими підзаконними актами, у тому числі й Положенням про Міністерство юстиції України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 1577 від 14 листопада 2006 року, передбачено, що не тільки рішення, а й ухвали Конституційного Суду України підлягають включенню до Єдиного державного реєстру нормативних актів.

Тобто з моменту офіційної реєстрації акти органу конституційної юрис­дикції, по суті, набувають значення джерел права і є обов'язковими до вико­нання всіма правозастосувачами. Після цього в усіх державних установах до контрольних примірників кодексів та інших нормативно-правових актів мають бути внесені відповідні відомості (це стосується й електронних баз да­них), а саме: запис про втрату чинності положеннями, визнаними неконсти­туційними, з посиланням на рішення Суду. Окремих законів чи постанов про внесення змін до законів та інших правових актів здебільшого не прий­мається і до місцевих органів зміст рішень Суду офіційно не доводиться. У всіх випадках, коли втрата чинності законом (нормативним актом) або його окремими положеннями не породжує неврегульованості суспільних право­відносин і нагальна потреба у прийнятті на заміну «скасованим» положен­ням нових норм відсутня, можна погодитися з тим, що судове рішення є фактично виконаним. Особливих проблем з виконанням таких рішень Кон­ституційного Суду немає. Проблеми виникають тоді, коли технічне виконан­ня рішення не усуває правового вакууму і породжує подальше неоднозначне застосування вже суміжних норм закону1.

Прийняття 21 квітня 1999 року Закону України «Про виконавче прова­дження», в якому передбачено обов'язкове примусове забезпечення вико­нання рішень Конституційного Суду України, очікуваних позитивних ре­зультатів не дало. Статтею 3 цього Закону такий обов'язок покладався на Державну виконавчу службу «у випадках, передбачених законом», але самі

1 Наприклад, це стосується рішень Конституційного Суду України № 3-рп/2003 від 30 січня 2003 року (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора) — визнано некон­ституційними положення частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України, які унеможливлюють розгляд судом на стадії досудового слід­ства скарг на постанови слідчого, прокурора стосовно приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи щодо певної особи; у справі № 13-рп/2000 від 16 листопада 2000 року (справа про право вільного вибору захисника) визнано, що підозрюваний, обвинувачений і під­судний мають право на вільний вибір захисника, яким може бути, крім адвоката, інший фахівець у галузі права. Відповідні зміни до Кримінально-процесуального кодексу України були внесені, але необхідний «додатковий» закон так і не був прийнятий, що створює значні труднощі у застосуванні цих норм.

«випадки» не були передбачені. Не зазначено також юридичних підстав для державного примусового провадження у виконанні рішень Суду, зокрема, щодо усунення перешкод у користуванні наданим правом на відшкодуван­ня збитків, заподіяних органом або посадовою особою в результаті ухилен­ня від виконання рішення Суду, чи неприйняття органом законодавчої або виконавчої влади відповідного акта, котрим мають бути встановлені, при­пинені або змінені правовідносини, з приводу яких Суд прийняв відповідне рішення. У зв'язку з неефективністю застосування цієї норми та її невизна­ченістю жодного рішення Суду на підставі зазначеного Закону не було ви­конано, а 20 липня 2003 року це положення зі статті 3 виключено.

Лише на початку роботи Суду Верховна Рада України робила спроби ви­конати деякі його рішення, але й вони були невдалими. Йдеться про Рішення Суду № 7-зп/1997 від 23 грудня 1997 року у справі за конституційним по­данням Президента України щодо відповідності Конституції України (кон-ституційності) Закону України «Про Рахункову палату Верховної Ради Украї­ни» від 11 липня 1996 року, яким визнано неконституційними 29 положень цього Закону. У Рішенні Суду не було встановлено порядку та строків його виконання.

На виконання цього Рішення Верховна Рада України прийняла Постано­ву «Про чинність Закону України «Про Рахункову палату» від 14 січня 1998 року, якою, зокрема, змінила назву Закону та його окремі положення, застосувавши слова та словосполучення, яких раніше в ньому не було. Крім того, Рішення Суду враховано не в повному обсязі, адже у тексті Закону від­творені положення, визнані неконституційними. Тобто зміни до Закону бу­ли внесені постановою, що суперечить нормам Конституції України про статус Закону України як акта вищої юридичної сили в системі норматив­но-правових актів держави та тим її положенням, які вимагають, щоб при­йняття законів, зокрема шляхом внесення до них змін, здійснювалося в по­рядку, визначеному Конституцією України (статті 8, 19, 84)1.

Це спонукало Президента України звернутися до Суду з конституційним поданням щодо відповідності Конституції України зазначеної постанови, яку Рішенням Суду № 15-рп/2000 від 14 грудня 2000 року визнано некон-ституційною2.

Подібним чином Верховна Рада України «виконала» і Рішення Суду № 1-рп/1998 від 26 лютого 1998 року у справі за конституційним поданням народних депутатів України щодо відповідності Конституції України Закону України «Про вибори народних депутатів України» в редакції від 30 грудня 1997 року, яким визнано неконституційними 22 положення цього Закону. На виконання Рішення Суду Верховна Рада України 3 березня 1998 року ухвалила постанову про чинність зазначеного Закону, за винятком поло­жень, які рішенням Суду визнані неконституційними, замість прийняття за­кону про внесення відповідних змін3.

З урахуванням наведеного рішення Конституційного Суду за механізмом їх виконання можна класифікувати за декількома групами:


1 Вісник Конституційного Суду України. — 1998.—№1.—С. 13—28.

2 Вісник Конституційного Суду України. — 2000.—№6.—С. 16—21.

3 Вісник Конституційного Суду України. — 1998. — № 2. — С. 4—15; Відомості Верховної Ра­ди України. — 1998.—№8.—Ст. 30(насьогодні постанова втратила чинність).

4 Тема попереднього судового контролю потребує окремого дослідження.

1. Акти попереднього судового контролю — висновки щодо відповідності законопроектів про внесення змін до Конституції України статтям 157, 158 Конституції України4.

  1. Рішення, якими оспорювані закони (нормативні акти) або їх окремі по­ложення визнані конституційними. Ці рішення не потребують додаткової процедури виконання, окрім врахування їх як факту у правозастосовній і подальшій законотворчій діяльності.

  2. Рішення, якими нормативно-правові акти визнані неконституційни-ми.Вони, усвоючергу,поділяютьсяна дві групи: 1) рішення, які можуть вважатися виконаними з моменту внесення у контрольний (робочий) ек­земпляр відповідного закону даних про втрату ним чинності; 2) рішення, які, крім визнання нечинними нормативно-правових актів, потребують прийняття нових норм (нових редакцій) з тим, щоб ті чи інші правовідноси­ни не залишилися неврегульованими1.

  3. Рішення, які є актами тлумачення норм права. Вони повинні викону­ватись як додаткові правові норми (норми судового права).

  4. Правові позиції Конституційного Суду України, які повинні враховува­тись у законодавчому процесі.

У Європі найбільш поширеними є дві моделі (механізми) реагування на рішення органів конституційного контролю щодо неконституційності нор­мативно-правових актів:

  1. з прийняттям такого рішення нормативні акти або їх окремі положен­ня втрачають чинність і з моменту їх офіційного оприлюднення не підляга­ють застосуванню (Вірменія, Болгарія,Грузія, Італія,Росія,Угорщина, Україна, Швейцарія);

  2. рішенням суду на законодавчий орган (чи інший суб'єкт нормотворен-ня) покладається обов'язок скасувати, чи анулювати, дію нормативного ак­та (Іспанія, Македонія, Португалія)2.

З урахуванням правових наслідків, зумовлених остаточністю рішень кон­ституційних судів, перша модель дає значно більше підстав для віднесення актів до джерел права.

Як слушно зазначає В. Скомороха, «зв'язок Конституційного Суду із зако­нотворчістю є загальновизнаним фактом»3. Далі автор висловлює суперечливу думку стосовно того, що навіть у випадках надання висновку щодо законо­проектів про зміни до Конституції Конституційний Суд не є учасником зако­нотворчого процесу. Незважаючи на поглиблений аналіз, автор, на жаль, не зупиняється на проблемних питаннях, пов'язаних з виконанням рішень Су­ду і впливу конституційного судочинстваназаконодавчийпроцес.


1 З 2004 року існує невизначеність щодо механізму притягнення суддів до кримінальної від­повідальності, оскільки Рішенням Суду № 19-рп/2004 від 1 грудня 2004 року (справа про неза­лежність суддів як складову їхнього статусу) проголошено, що вилучення з базового Закону Укра­їни «Про статус суддів» 1992 року положення про те, що «судді не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності та взяті під варту без згоди Верховної Ради України» неприпусти­ме, тому що тим самим при прийнятті нового закону знизився раніше встановлений рівень гарантій незалежності і недоторканності (Див.: Вісник Конституційного Суду України. — 2004. —

№ 6. — С. 16—22).

2 Детальніше див.: СеливонН. Критерии ограничения прав человека в практике конституци­онного правосудия // Вестник. Конституционное правосудие. Ереван. — 2005. — № 3 (29). —

С. 38—39.

3 Скомороха В.Є. Правові форми участі Конституційного Суду України у законотворчості // Вісник Конституційного Суду України. — 2006.—№1.—С.47.

Судді Конституційного Суду України неодноразово порушували питання стосовно необхідності вжиття термінових заходів щодо забезпечення вико­нання рішень Суду, і в першу чергу, якраз шляхом подолання правового нігілізму основних суб'єктів державної влади, а також щодо істотного вдос­коналення чинного законодавства і встановлення законом додаткової юри­дичної відповідальності за невиконання рішень Конституційного Суду Ук­раїни1. При цьомуавтори наводять численні приклади, по суті, ігнорування рішень Конституційного Суду України.

В останні роки з'явилися фундаментальні дослідження питання конститу­ційної відповідальності та її окремих складових2, однак автори не пов'язу­ють багатоаспектні проблеми цього інституту з юридичною відповідаль­ністю за невиконання судових рішень конституційних судів.

Треба зазначити, що вирішити існуючі проблеми на завершальній стадії конституційного судочинства шляхом впровадження юридичної відпо­відальності у чинне законодавство і прийняття спеціального закону, як це пропонує А. Селіванов3, без подолання першопричин нігілістичного ставлен­ня до виконання рішень конституційних судів, неможливо.

Підтвердженням цього є російський досвід, де проблеми виконання рі­шень Конституційного Суду постали ще з більшою гостротою. Аналізуючи стан справ з виконанням рішень Конституційного Суду Російської Федера­ції, суддя М. Вітрук зазначив, що обов'язковість рішень Конституційного Суду означає їх незаперечність, зумовлену юридичною силою. Тобто рішен­ня Суду за юридичною силою дорівнюють самій Конституції4 іїхнеможливо подолати рішенням жодного іншого державного органу.

Констатуючи вкрай низький рівень ефективності виконання судових рі­шень, В. Зорькін зазначає, що внаслідок цього під загрозу ставиться функ­ціонування всієї судової системи: «Право на виконання судового рішення є безумовним елементом права на суд...»5.

Порівняння чинного законодавства, що регламентує виконання рішень судів України і Російської Федерації, дає можливість пересвідчитися, що відповідна норма Закону «Про Конституційний Суд Російської Федерації» була оновлена у грудні 2001 року саме з метою встановлення додаткових механізмів, які забезпечують дієвість і своєчасність виконання рішень Кон­ституційного Суду.

Прийняття статті 80 цього Закону у чинній редакції мало на меті унорму­вання ситуацій, коли відповідно до судового рішення настає необхідність усунення прогалин у правовому регулюванні правовідносин або необхід­ність розробки і прийняття норм законів замість тих, що визнані нечинни­ми, якщо без їх прийняття правовідносини в цілому або їх частина залиши­лись неврегульованими і виникла прогалина у законі.


1 Євграфов П.Б. Вплив Конституційного Суду України на формування громадянського су­спільства і правової держави // Вісник Конституційного Суду України. — 2001. — № 5. — С. 36—41. Чубар Л.П. Обов'язок державних органів виконувати рішення конституційних су­дів // Вісник Конституційного Суду України. — 2001.—№5.—С. 55—59.

2 Страшун Б.А. К понятию конституционной ответственности // Конституционно-правовая ответственность: проблемы России, опыт зарубежных стран; Под ред. проф. С.А. Авакьяна. — М.: МГУ, 2001. — С. 71 — 76; Авакьян С.А. Актуальные проблемы правовой ответственности // Конституционно-правовая ответственность: проблемы России, опыт зарубежныхстран; Подред. проф. С.А. Авакьяна. — М.: МГУ, 2001. — С. 9—32.

3 Діалог Постійного представника Верховної Ради у Конституційному Суді, доктора юридич­них наук, професора Анатолія Селіванова і заступника Голови Конституційного Суду України, кандидата юридичних наук, доцента Павла Євграфова // Людина і влада. — 1999. — № 8—10. —

С. 31.

4 Витрук Н.В. Исполнение решений конституционных судов. Конституционное право. Вос­точноевропейское обозрение. — 2002.—№3(40). — С. 53.

5 Зорькин В.Д. Прецедентный характер решений Конституционного Суда Российской Феде­рации // Вестник. Конституционное правосудие. Ереван. — 2006. — №3 (33). — С. 28.

Необхідно визнати, що відсутність подібних норм у законодавстві Украї­ни є однією з причин невиконання рішень. Дослідники ефективності кон­ституційного судочинства звертають увагу на те, що серед держав СНД по­рядок виконання актів конституційного суду найдетальніше унормований у «Кодексі конституційної юрисдикції Республіки Молдова», в якому є окре­мий розділ «Виконання постанов і висновків» і навіть передбачено механіз­ми відшкодування збитків1.

Виявляючи стурбованість станом виконання своїх рішень, Конституційний Суд України декілька разів робив спроби додаткового підсилення конститу­ційних норм щодо обов'язковості його рішень. Так, Рішенням № 15-рп/2000 від 14 грудня 2000 року у справі про порядок виконання рішень Конституцій­ного СудуУкраїни Судпроголосив, що рішення Конституційного СудуУкраїни є обов'язковими до виконання на всій території України. Органи державної влади, органи Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядуван­ня, підприємства, установи, організації, посадові та службові особи, інші суб'єкти правовідносин повинні утримуватись від застосування чи викорис­тання правових актів або їх положень, визнаних неконституційними. При цьому Конституційний Суд України виклав свою правову позицію, зазначив­ши, що рішення Суду мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтверджень з боку будь-яких органів державної влади2.

Правова позиція щодо обов'язковості виконання Верховною Радою України рішень і висновків Конституційного Суду викладена в Рішенні № 8-рп/1998 від 9 червня 1998 року у справі щодо внесення змін до Конституції України3.

Слід зазначити, що звинувачення на адресу конституційних судів сто­совно того, що вони перебирають на себе повноваження і замість простого тлумачення вдаються до унормування проблеми4, небезпідставні. Багато в чому вони зумовлені неефективністю усунення недоліків самими нормо-творцями і відсутністю відповідних законодавчих механізмів. Особливо це стосується актів тлумачення і офіційних правових позицій, викладених у мотивувальних частинах рішень Суду. На необхідності врахування офіцій­них правових позицій Конституційного Суду України у законодавчому про­цесі неодноразово наголошував суддя П. Ткачук5.

В умовах незавершеності судово-правової реформи виявилися й інші суттєві проблеми, пов'язані з недосконалістю законодавчої бази конститу­ційного правосуддя. Деякі з них, що носять невідкладний характер, можна врегулювати шляхом внесення відповідних змін до Закону України «Про Конституційний Суд України».

Що ж стосується більш важливих перетворень, то їх треба впроваджува­ти у комплексі з конституційними змінами і відповідними нормами у зако­нах про Верховну Раду України, про Президента України, про Кабінет Мі­ністрів України.


1 ^ Тодыка Ю.Н.
Толкование Конституции и законов Украины: теория и практика. — X.: Факт. — 2001. — С. 320.

2 Конституційний Суд України. Рішення. Висновки. 1997—2001 (Книга друга) / Відповід. ред. канд. юрид. наук. П.Б. Євграфов. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — С. 246—247.

3 Конституційний Суд України. Рішення. Висновки. 1997—2001 (Книга перша) / Відповід. ред. канд. юрид. наук. П.Б. Євграфов. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — С. 219.

4 Див.: МусіякаВ.Л. «Судьи Конституционного Суда могут стать орудием антиконституцион­ного переворота» в інтерв'ю інтернет-виданню «Главред» від 6 листопада 2006 року.

5 Детальний аналіз значення і сутності правових позицій Конституційного Суду. Див.: Тка­чук П. Правові позиції Конституційного Суду України // Вісник Конституційного Суду Укра­їни. — 2006. — №2. — С. 10—21.

Для того, щоб ці зміни мали дійсно комплексний, системний характер і забезпечили стабільність діяльності конституційного судочинства, не зава­дить провести додаткову розробку концептуальних засад подальших пере-творень1, якими необхідно передбачити:

— напрями реформування конституційного судочинства і внесення від­повідних змін до Конституції України;

  1. розробку і прийняття нового закону про Конституційний Суд України;

  2. внесення відповідних змін до Закону про судоустрій;

— прийняття кодексу конституційних процедур (конституційно-процесу­ального законодавства), в якому було б детально врегульовано механізми виконання рішень Суду.

Повертаючись до першочергових заходів, окрему увагу треба звернути на необхідність удосконалення чинних регламентів Конституційного Суду України та Верховної Ради України, Закону України «Про Кабінет Міністрів України» та включення до проектів законів про Верховну Раду України, про Президента України імперативних норм, які покладали б на ці державні ор­гани обов'язок враховувати у нормотворчій діяльності не тільки рішення, а й правові позиції Конституційного Суду України2.

Безумовно, для цих проектів законів є також необхідною норма, пошире­на в державах сталої демократії, якою встановлюється заборона для законо­давця обходити або не брати до уваги рішення органів судового контролю3.

У Законі про Конституційний Суд України вкрай необхідна норма, яка передбачала б превентивну функцію органу конституційного судочинства і регламентувала б процедуру прийняття Судом подань або звернень до Вер­ховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, в яких містився б аналіз недоліків нормотворчої діяльності цих державних органів і пропонувалися б шляхи їх усунення4.


1 У «Плані заходів із виконання обов'язків та зобов'язань України, що випливають з її член­ства в Раді Європи», затвердженому Указом Президента України від 20 січня 2006 року, та Концепції удосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до Європейських стандартів цим питанням увага фактично не приділяється.

2 До речі, подібний розділ є у Статуті Сейму Литовської Республіки.

3 Див.: Тремблей Люк Б. Легитимность судебного контроля: границы диалога между судами и органами законодательной власти // Сравнительное конституционное обозрение. — 2006. — № 2 (55). — С. 127.

4 Подібні норми передбачені у відповідних законах Російської Федерації, Молдови (стат­тя 28/1 Закону про Конституційний Суд Молдови та стаття 82 Закону «Кодекс конституційної юрисдикції»).

Викладене дозволяє дійти висновку, що практично всі проблеми, пов'яза­ні з виконанням рішень Суду, вирішаться лише після визнання на законо­давчому рівні актів Конституційного Суду України (як головної складової судового права) джерелами права та подолання у суспільстві правового нігілізму.

^ ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД
МІЖНАРОДНІ ДОГОВОРИ У ПРАКТИЦІ ОРГАНІВ КОНСТИТУЦІЙНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ДЕРЖАВ: КОНТРОЛЬ КОНСТИТУЦІЙНОСТІ ПОЛОЖЕНЬ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИХ АКТІВ


^ Н. Сергієнко,

кандидат юридичних наук
(Продовження)

Крім судів, правом звернення до органів конституційної юрисдикції на­ділені й деякі інші органи, що займаються питаннями правозахисної діяль­ності. Це, насамперед, органи парламенту із захисту прав громадян, а також органи прокуратури. Зокрема стаття 321 Закону Іспанії про Конституційний Трибунал до кола суб'єктів подання щодо конституційності міжнародних до­говорів відносить Народного захисника Іспанії. Аналогічним чином виріше­но питання і в Конституції Польщі, стаття 191 якої регламентує повноважен­ня Захисника прав громадян звернутися з клопотанням до Конституційного Трибуналу у справі про встановлення відповідності нормам Конституції по­ложень міжнародного договору.

Генеральний прокурор може вносити подання до органів конституційної юрисдикції особисто — як посадова особа, а також підписувати подання від прокуратури як органу державної влади. Право Генерального прокуро­ра вносити відповідне подання до Конституційного Суду передбачено Зако­ном Латвії про Конституційний Суд (стаття 17) та Законом Молдови про Конституційний Суд (стаття 25). Конституція Азербайджану надає право звернення до Конституційного Суду Генеральній прокуратурі як органу державної влади (стаття 130).

Враховуючи подібність здійснення конституційного судового проваджен­ня органами конституційної юрисдикції європейських держав, зазначимо, що є певні особливості загальної процедури у справах щодо конституційно-сті міжнародних договорів. Перш за все це стосується форми звернення до органів конституційної юрисдикції, від якої в подальшому залежать і форма акта, котрий буде прийнято після розгляду справи, і відповідно — юридичні наслідки.

У випадках, передбачених конституцією та законодавчими актами, уповноважені особи мають право звернутися до органів конституційної юрисдикції з такими формами звернень:

— запит (стаття 55 Закону про Конституційний Суд Азербайджану, стат­тя 101 Конституції Андорри, стаття 17 Закону про Конституційний Суд Бол­гарії, стаття 278 Конституції Португалії, стаття 54 Конституції Франції);

  1. заява (стаття 134 Конституції Албанії, стаття 56 Закону про Конститу­ційний Суд Вірменії);

  2. звернення (стаття 38 Кодексу конституційної юрисдикції Молдови, глава X Федерального конституційного закону про Конституційний Суд Російської Федерації, стаття 21 Закону про Конституційний Суд Угорщини);

  3. подання (стаття 160 Конституції Словенії, стаття 39 Закону про Кон­ституційний Суд України);

— позов (стаття 15 Закону про Конституційний Суд Грузії).

Як правило, у зверненні до органу конституційної юрисдикції мають бути зазначені причини такого звернення з юридичною мотивацією невідповід­ності норм міжнародного договору конституції. З необхідними документа­ми має подаватися і міжнародний договір державною мовою або мовою, прийнятою під час здійснення конституційного судочинства. Зокрема, стаття 38 Закону про Конституційний Суд Російської Федерації передбачає, що до звернення додається переклад документів російською мовою, якщо вони викладені іншою мовою. Стаття 28 Закону про Конституційний Суд Республіки Вірменія визначає, що до заяви треба додати завірений у вста­новленому законодавством порядку переклад вірменською мовою всіх до­кументів та інших матеріалів, викладених іноземними мовами. У практиці органів конституційної юрисдикції вже виникали ситуації, коли конститу­ційний суд повинен був звіряти тексти міжнародних договорів різними мо­вами. Зокрема, в Рішенні щодо встановлення відповідності Конституції по­ложень Договору між Республікою Вірменія та Республікою Грузія про видачу осіб, які скоїли злочини, Конституційний Суд Вірменії визнав зазна­чений Договір неконституційним. Однією з підстав для визнання Договору неконституційним була суттєва різниця між текстами вірменською та гру­зинською мовами, зокрема щодо встановлення строків (стаття 9 оскарже­ного Договору).

Окремо в процедурі розгляду справ щодо конституційності міжнародних договорів розрізняють сторони такого розгляду, іноді визначаючи їх як по­зивач та відповідач1. Зважаючи на особливий статус норм міжнародних договорів у національних правових системах країн, стороною-відповідачем може бути орган виконавчої влади — уряд держави або уряди суб'єктів фе­дерації, посадові особи органів державної влади, які уклали, підписали або ратифікували міжнародний договір. Зокрема, стаття 83 Закону ФРН про Федеральний Конституційний Суд передбачає, що розгляд справи стосовно того, чи є норма міжнародного права (міжнародного договору) частиною федерального права, відбувається за участю Бундестагу, Бундесрату та Фе­дерального уряду. У Законі Австрії про Конституційний Суд зазначено, що Федеральний уряд запрошується до розгляду як відповідач у справі щодо міжнародного договору, укладеного Федеральним Президентом (стаття 66). Проте в більшості спеціальних актів про органи конституційної юрисдикції коло відповідачів не визначено. У них зазначається, що це має бути орган, який уклав, підписав або надав згоду на обов'язковість міжнародного дого­вору.

Як і в будь-якій судовій процедурі, одним з ключових питань є дотриман­ня строкових меж звернення до органів конституційної юрисдикції, а та­кож строк розгляду справи цим органом. Розгляд спірних ситуацій, віднесе­них до компетенції судів загальної або спеціальної юрисдикції, починається

1 Стаття 41 Закону Азербайджану про Конституційний Суд.

зі звернення до таких судів осіб, права яких було порушено. Однією з умов прийняття цих справ до розгляду є вирішення спору в межах строку позов­ної давності. І хоча в конституційному праві поняття позовної давності немає, варто наголосити, що у зв'язку з досить обмеженим колом суб'єктів звернення до органів конституційної юрисдикції з приводу конституційно-сті міжнародних договорів саме встановлення строкових меж щодо звер­нення до конституційного суду дозволило б зменшити випадки застосуван­ня національними суб'єктами норм міжнародних договорів, які суперечать конституції. Крім того, варто також закріпити відповідальність за недотри­мання цих меж з боку уповноважених суб'єктів, що може розглядатися як зловживання своїм правом.

Спроби визначити період звернення до органу конституційної юрисдик­ції для встановлення відповідності конституції міжнародного договору були зроблені в Спеціальному Законі Андорри про Конституційний Трибунал, стаття 60 якого визначає, що процедура в Конституційному Трибуналі по­чинається зі звернення щодо конституційності відповідного міжнародного договору. Згідно з положеннями статті 36 Закону цей документ повинен бу­ти поданий до Конституційного Трибуналу, поряд з виконанням інших фор­мальностей, у звичайний період між восьмим та п'ятнадцятим днем, коли Конституція зобов'язує співправителів висловити згоду держави.

У більшості ж спеціальних законів про органи конституційної юрисдикції питання про строки внесення звернення до конституційного суду не вре­гульоване. Зазначимо, що для того, щоб звернення про встановлення кон-ституційності міжнародного договору було прийняте, варто дотримуватися таких загальних положень:

  1. якщо передбачається здійснення попереднього контролю конституцій-ності, то міжнародний договір повинен бути належним чином укладений уповноваженими на те особами і внесений на розгляд для остаточного вирі­шення питання про надання згоди держави;

  2. у випадку проведення наступного контролю конституційності міжна­родних договорів такий договір має бути ратифікований та оприлюднений (якщо цього вимагає закон).

Відповідно до положень конституцій та спеціального законодавства роз­різняють дві процедури розгляду справ щодо конституційності міжнародних договорів. Певне коло питань регулюється нормами загальної процедури, решта — нормами спеціальної процедури. Як правило, диференціація про­цедур характерна для держав, конституції яких передбачають пріоритет міжнародних договорів щодо норм національного законодавства (Албанія, Андорра, Іспанія, Португалія, Франція).

Норми загальної процедури передбачають: попередній розгляд звернен­ня; повідомлення про прийняття звернення до розгляду та пропозицію про відзив на звернення; підготовка справи; розгляд справи на засіданні.

Під час попереднього розгляду звернення, що може тривати від двох днів1 до двох місяців2, досліджуються всі питання, викладені у ньому, пере­віряється його відповідність вимогам закону. У випадку виявлення неточ­ностей надається можливість внесення змін до звернення.


1 Стаття 52 Закону Португалії про організацію, функціонування та процедуру в Конституцій­ному Трибуналі.

2 Стаття 21 Закону Болгарії про Конституційний Суд; стаття 41 Федерального конституційно­го закону про Конституційний Суд Російської Федерації.

Після попереднього розгляду звернення всі сторони конституційного про­цесу (суб'єкти звернення, орган, який уклав міжнародний договір або його ратифікував, та інші особи) повідомляються про прийняття звернення до розгляду та про обов'язок висловити свої міркування з питань, зазначених у ньому. Період, протягом якого мають бути надані додаткові матеріали, мо­же становити від трьох днів1 до одного місяця. У справах щодо конститу-ційності міжнародних договорів строк подання відзиву на конституційне звернення може варіюватися від десяти робочих днів2 до одного місяця3.

Відкривши конституційне провадження у справі, орган конституційної юрисдикції обмежений певними часовими межами. Зокрема, в спеціальних законах про органи конституційної юрисдикції зазначено, що таке прова­дження може тривати від одного4 до шести місяців5. Варто наголосити, що початок відліку в різних країнах не збігається. Відповідно до статті 22 Зако­ну про Конституційний Суд Латвії та статті 57 Закону про Конституційний Суд України початком відліку строку розгляду справи є момент прийняття процесуального акта (постанови, ухвали тощо) про відкриття провадження у цій справі. Але в більшості країн точкою відліку є момент внесення (реє­страції) конституційного звернення. Так, Законом Литви про Конституцій­ний Суд передбачено, що розгляд справи має бути завершений, остаточна постанова або висновок прийняті не пізніше ніж через 4 місяці з моменту отримання клопотання або запиту до Конституційного Суду. Більш загальне формулювання міститься в Кодексі конституційної юрисдикції Молдови, де зазначено, що процесуальні строки відраховуються з дня реєстрації звер­нення (стаття 34).

Законами Іспанії, Албанії та Андорри передбачені окремі процесуальні строки у справах щодо конституційності міжнародних договорів. Зокрема, стаття 78 Закону Іспанії про Конституційний Трибунал передбачає, що про­тягом одного місяця після отримання висновків усіх зацікавлених осіб Кон­ституційний Трибунал проголошує заяву (декларацію), яка має обов'язкову силу відповідно до положень статті 95 Конституції. У статті 52 Закону Ал­банії про Конституційний Суд зазначено, що розгляд справ стосовно кон-ституційності міжнародних договорів до їх ратифікації повинен відбутися протягом одного місяця з моменту отримання відповідної заяви. Найбільш вдалим та повним, на наш погляд, є формулювання, викладене в Законі Ан­дорри про Конституційний Трибунал. Так, у статті 61 йдеться про те, що суддя-доповідач повинен отримати всі доповіді та документи, необхідні для викладення проекту висновку, і запропонувати його на розгляд Конститу­ційного Трибуналу в пленарному засіданні не пізніш як через 15 робочих днів після реєстрації отриманих документів. Конституційний суд розглядає його висновок про конституційність договору протягом трьох днів з дати надання цього висновку.


1 Стаття 20 Закону Латвії про Конституційний Суд; стаття 23 ЗаконуЛитви про Конституцій­ний Суд.

2 Стаття 61 Закону Андорри про Конституційний Трибунал.

3 Стаття 78 Органічного закону Іспанії про Конституційний Трибунал; стаття 42 Федерально­го конституційного закону про Конституційний Суд Російської Федерації.

4 Стаття 61 Конституції Франції; стаття 19 Ордонансу про Конституційну Раду Франції; стат­тя 22 Закону Грузії про Конституційний Суд Грузії; стаття 63 Закону Австрії про Конституційний

Суд5.

5 Стаття 32 Закону Молдови про Конституційний Суд.

Залежно від особливостей регулювання процедури конституційного кон­тролю та характеру підсумкових оцінок з питань контролю відповідності конституції норм міжнародного права можна виділити такі форми підсум­кових актів органів конституційної юрисдикції: рішення (постанова), висно­вок (декларація).

Актам органів конституційної юрисдикції притаманні майже всі елемен­ти актів органів судової влади, однак для органів конституційної юрис­дикції характерне прийняття різних за формою актів як по суті справи, так і щодо питань процесуального характеру. У більшості спеціальних законів про органи конституційної юрисдикції не проведено розмежування між ак­тами, які приймаються цими органами по суті справи, хоча визначено кіль­ка форм цих актів. Так, у законодавстві Австрії, Білорусі, Вірменії, Молдо­ви, Польщі, Росії та Чехії закріплено, що органи конституційної юрисдикції з питань конституційності міжнародних договорів приймають акти у формі постанови.

Спеціальним законодавством Албанії (статті 75, 76), Азербайджану (стат­ті 75, 82), Болгарії (стаття 14), Греції (стаття 51), Грузії (стаття 43), Естонії (статті 19, 23), Латвії (стаття 32), Португалії (статті 59, 61, 80), ФРН (стат­тя 31), Угорщини (стаття 23) передбачається, що після розгляду справи що­до конституційності міжнародних договорів по суті орган конституційної юрисдикції приймає акт у формі рішення.

Іншоюформоюпідсумковихактіворганів конституційної юрисдикції є висновок (декларація). Ця форма має подвійний характер: з одного боку, висновок (декларація) є фінальним актом органу конституційної юрисдик­ції щодо вирішення питання про відповідність конституції норм міжнарод­них договорів; з іншого боку, прийнятий у формі висновку акт здебільшого має декларативний характер.

Спеціальні закони про органи конституційної юрисдикції Андорри, Лит­ви, Словенії та України передбачають прийняття підсумкових актів у формі висновків. В Органічному Законі Іспанії про Конституційний Трибунал за­значається, що Конституційний Трибунал надає висновок, який відповідно до положень статті 95 Конституції має обов'язковий характер (стаття 78). Іноді висновок Конституційного Трибуналу Іспанії має назву «декларація», що жодним чином не впливає на його юридичну силу. Такий підхід харак­терний і для Конституційного Трибуналу Португалії, хоча для всіх його актів передбачено єдину назву — рішення.

Як правило, акти органів конституційної юрисдикції в порядку поперед­нього контролю конституційності міжнародних договорів є остаточними і не підлягають перегляду (за винятком випадків, коли незважаючи на некон­ституційність, остаточне рішення щодо надання згоди на обов'язковість та­кого міжнародного договору приймає парламент1).

Крім того, варто зазначити, що ці акти насамперед зобов'язують орган, який надає згоду на обов'язковість для держави міжнародно-правових зо­бов'язань, тобто парламент. До ратифікації або іншого способу надання зго­ди на обов'язковість треба врегулювати всі спірні питання щодо міжнарод­ного договору, щоб після набуття ним чинності не виникало суперечок сто­совно його застосування органами та особами.

Органи конституційної юрисдикції, приймаючи рішення у справах щодо міжнародних договорів, a priori виходять з принципів конституційності цих актів і встановлюють певні межі розгляду справ даної категорії. Зокрема, Федеральний конституційний закон «Про Конституційний Суд Російської Федерації» встановлює межі щодо: норм, форми договору, порядку його під­писання, укладення, прийняття тощо. Закон України «Про Конституційний Суд України» визначає інші межі розгляду справ щодо конституційності. Серед них: невідповідність Конституції України, порушення встановленої Конституцією України процедури розгляду, прийняття або набуття чинно-

1 Стаття 107 Конституції Литовської Республіки.

сті оскарженими актами; перевищення конституційних повноважень при прийнятті таких актів (стаття 15).

Визнання міжнародного договору таким, що не відповідає положенням конституції держави, має свої юридичні наслідки. До них належать: перегляд конституції та ненабуття чинності міжнародним договором.

Враховуючи специфіку конституційного статусу міжнародного догово­ру в державі, не можна не звернути увагу на тісний зв'язок між визнаним неконституційним міжнародним договором та конституцією. При цьому визнання неконституційним міжнародного договору зумовлює перегляд конституції. Це характерно для конституцій Андорри (стаття 101), Іспанії (стаття 95), Франції (стаття 54) та України (стаття 9).

Таким чином, основним наслідком визнання неконституційним міжна­родного договору, згоду на який ще не надано державою, для вищезазначе­ної групи країн є перегляд конституційних положень. Після внесення змін до конституції держави визначені законом суб'єкти можуть знову звернутися до органу конституційної юрисдикції з питань щодо встановлення відповід­ності міжнародного договору вже новій редакції положень конституції.

Положення про ненабуття чинності для держави неконституційного між­народного договору після попереднього контролю конституційності його по­ложень містяться в спеціальних законах про органи конституційної юрис­дикції Азербайджану, Албанії, Росії та Угорщини.

Розширене тлумачення положення про ненабуття чинності неконститу­ційним міжнародним договором міститься у Федеральному конституційно­му законі «Про Конституційний Суд Російської Федерації». Так, частиною другою статті 91 передбачено, що з моменту оголошення постанови Консти­туційного Суду Росії про визнання таким, що не відповідає Конституції Ро­сійської Федерації, міжнародного договору, який не набув чинності, чи окремих його положень, міжнародний договір не набирає сили, тобто не мо­же бути ратифікованим, затвердженим і не може набути чинності для Ро­сійської Федерації в інший спосіб.

Загальновизнано, що після надання згоди на обов'язковість міжнародно­го договору держава повинна сумлінно виконувати свої міжнародно-право­ві зобов'язання. Проте досить часто виникають ситуації, коли міжнародний договір може суперечити конституції держави. Такі спірні моменти вини­кають, як правило, тоді, коли держава в порядку правонаступництва взяла на себе міжнародно-правові зобов'язання свого попередника і прийняла нову конституцію. Тому саме органи конституційної юрисдикції покликані врегулювати спірні правові питання щодо конституційності міжнародних договорів.

За результатами наступного конституційного контролю відповідності конституції міжнародних договорів орган конституційної юрисдикції може:

  1. визнати міжнародний договір конституційним;

  2. визнати міжнародний договір неконституційним;

— прийняти рішення про втрату чинності для держави неконституційно­го міжнародного договору (з визначенням певного строку або без будь-яких застережень).

Рішення органів конституційної юрисдикції щодо конституційності між­народних договорів є обов'язковими та остаточними і у разі визнання останніх такими, що відповідають конституції, вже ніщо не заважатиме їх реалізації на території держави. Єдиним застереженням може бути внесен­ня змін до окремих положень конституції, які суперечать міжнародному до­говору.

У зв'язку з тим, що міжнародний договір уже є чинним для держави, пе­ред органами конституційної юрисдикції виникає досить складне питання щодо відповідності міжнародно-правових зобов'язань держави конститу­ційним нормам. Після визнання органом конституційної юрисдикції міжна­родного договору неконституційним він втрачає чинність як нормативний акт. Зокрема, Федеральним законом Австрії про Конституційний Суд пе­редбачено: у разі якщо рішенням Конституційного Суду встановлена непра­вомірність чи неконституційність державного договору, то при опубліку­ванні відомостей про це необхідно зазначити, що державний договір не під­лягає застосуванню органами, уповноваженими його виконувати, і що дія рішення, прийнятого відповідно до положень пункту 2 статті 50 Федераль­ної Конституції, щодо цього державного договору в будь-якому випадку анулюється (частина четверта статті 66). Хоча відповідно до положень Фе­деральної Конституції Конституційний Суд може встановити строк чинно­сті такого неконституційного договору: визнані неконституційними дер­жавні договори, що потребують погодження Національної Асамблеї, а та­кож державні договори, якими внесено зміни до Конституції чи закону, мо­жуть бути чинними протягом двох років, інші державні договори — протя­гом одного року (стаття 140 а).

У Білорусі момент втрати чинності міжнародним договором, який визна­но неконституційним, визначає сам Конституційний Суд (частина перша статті 9 Закону про Конституційний Суд). У Законі Латвії про Конституцій­ний Суд зазначається, що в разі коли Конституційний Суд визнав таким, що не відповідає Конституції, будь-який підписаний або укладений Латвією міжнародний договір, Кабінет Міністрів повинен негайно прийняти рішен­ня про внесення змін до цього договору, денонсувати його, призупинити дію або відкликати приєднання (частина четверта статті 32).

Натомість Конституція Португалії передбачає можливість застосування неконституційних міжнародних договорів: фактична або формальна некон­ституційність належним чином ратифікованих міжнародних договорів не пе­решкоджає застосуванню їх норм у португальській правовій системі з огляду на те, що ці норми застосовуються іншою стороною, крім випадків, коли во­ни явно суперечать основоположній нормі (пункт 2 статті 277).

Рішення органів конституційної юрисдикції є обов'язковими для всіх юридичних та фізичних осіб, органів державної влади. Це передбачено в конституціях Албанії (стаття 132), Боснії та Герцеговини (стаття VI), Вірме­нії (стаття 102), Грузії (стаття 89), Литви (стаття 107), Польщі (стаття 190), Словаччини (стаття 125), України (стаття 150), Франції (стаття 62) та Чехії (стаття 89).

Остаточність актів органів конституційної юрисдикції не завжди свід­чить про завершеність справи. Тут варто наголосити, що така незаверше­ність може виникнути саме у справі щодо відповідності конституції міжна­родних договорів. Насамперед йдеться про можливість перегляду органом конституційної юрисдикції своїх рішень. Підставами перегляду є нововияв-лені обставини, що мають істотне значення для справи та про які суд не знав на момент її розгляду, а також питання щодо внесення змін до кон­ституції, на підставі якої був прийнятий акт. Так, Закон Білорусі про Кон­ституційний Суд Республіки Білорусь передбачає, що перегляд рішень здій­снюється тільки з ініціативи Конституційного Суду (стаття 76). У Законі про Конституційний Суд Республіки Молдова встановлено, що перегляд справи можливий у випадку відкриття нових, суттєвих для предмета звернення об­ставин, а також у зв'язку зі зміною норми Конституції, на підставі якої було прийнято рішення (стаття 72). Подібні положення містяться також і в Зако­ні України «Про Конституційний Суд України» (стаття 68) та в Законі про Конституційний Суд Литви (стаття 62).

Проте не всі органи конституційної юрисдикції можуть здійснювати пе­регляд своїх актів навіть за суттєвими для розгляду справи підставами. Зокрема, спеціальні закони про органи конституційної юрисдикції Австрії, Азербайджану, Албанії, Андорри, Боснії та Герцеговини, Вірменії, Греції, Грузії, Естонії, Іспанії, Латвії, Португалії, Росії, ФРН, Франції та Чехії допус­кають внесення змін до актів органів конституційної юрисдикції лише у ви­падку, якщо були допущені помилки редакційного характеру чи описки під час друкування таких актів.

Поряд із встановленням можливості перегляду рішень органів конститу­ційної юрисдикції іноді зазначається про так зване право відкладального ве­то щодо міжнародних договорів. Йдеться про право вищого законодавчого органу (парламенту), який дає згоду на обов'язковість міжнародного догово­ру, відхиляти рішення органу конституційної юрисдикції стосовно відповід­ності конституції положень міжнародного договору. Зокрема, Конституція Португалії передбачає, що рішення Конституційного Трибуналу про некон­ституційність міжнародного договору до його ратифікації може бути відхи­лено 2/3 голосів членів Національних зборів (стаття 277). Подібне положення міститься і в Конституції Литви, де закріплено, що на підставі висновку Кон­ституційного Суду з питань відповідності міжнародних договорів Конститу­ції Литовської Республіки остаточні рішення приймає Сейм (стаття 107).

Контроль конституційності міжнародних договорів, який здійснюють органи конституційної юрисдикції у двох формах (попередній або/та на­ступний), сприяє вдосконаленню міждержавного співробітництва у різних галузях суспільного життя. Важливе значення цей вид контролю конститу-ційності має для європейських держав, що стали незалежними у 90-х роках XX століття. При цьому органи конституційної юрисдикції зосереджують увагу на формуванні у суб'єктів національного права доброзичливого став­лення до міжнародного права.

Вирішення питання про надання згоди на обов'язковість міжнародного договору — це суверенне, невід'ємне право держави як суб'єкта міжнарод­ного права. Тому, після визнання міжнародного договору неконституцій­ним у порядку попереднього конституційного контролю,відмовавбудь-який спосіб від прийняття державою міжнародно-правових зобов'язань не означає порушення цих зобов'язань. Натомість, остаточно погодившись на обов'язковість міжнародного договору, держава повинна дотримуватися його положень. Будь-яке ухилення від виконання договору, зокрема ви­знання його неконституційним чи неможливість узгоджуючого тлумачення норм міжнародного договору та конституційних приписів, потребує пого­дження з іншими сторонами міжнародного договору.

^ МІЖНАРОДНІ ЗВ'ЯЗКИ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

1   2   3   4   5   6



Скачать файл (2540.4 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации