Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Вісник Конституційного Суду України 2007 №02 - файл 1.doc


Вісник Конституційного Суду України 2007 №02
скачать (2540.4 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc2541kb.16.12.2011 00:28скачать

содержание

1.doc

  1   2   3   4   5   6






ВІСНИК КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

2/2007






РЕДАКЦІЙНА РАДА

І. Домбровський

Голова Конституційного Суду України (голова Редакційної ради)

В. Авер'янов

завідувач відділу проблем державного управління та адміністратив-




ного права Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН




України, доктор юридичних наук, професор

В. Кампо

суддя Конституційного Суду України, кандидат юридичних наук




(заступник голови Редакційної ради)

М. Козюбра

суддя Конституційного Суду України у відставці, доктор юридич-




них наук, професор, член-кореспондент АПрН України

О. Копиленко

директор Інституту законодавства Верховної Ради України, док-




тор юридичних наук, професор, академік АПрН України

^ М. Костицький

суддя Конституційного Суду України у відставці, доктор юридич-




них наук, професор, академік АПрН України

^ П. Мартиненко

суддя Конституційного Суду України у відставці, кандидат юри-




дичних наук, професор

^ О. Мироненко

суддя Конституційного Суду України у відставці, доктор філософ-




ських наук, професор, член-кореспондент АПрН України (заступник




голови Редакційної ради)

П. Пацурківський

декан юридичного факультету Чернівецького національного універ-




ситету імені Юрія Федьковича, доктор юридичних наук, професор

^ В. Пшеничний

заступник Голови Конституційного Суду України, кандидат юри-




дичних наук

^ П. Рабінович

професор кафедри теорії та історії держави і права Львівського на-




ціонального університету імені Івана Франка, доктор юридичних

^ А. Селіванов

наук

Постійний представник Верховної Ради України у Конституційно-




му Суді України, доктор юридичних наук, професор

^ С. Станік

заступник Голови Конституційного Суду України, кандидат юри-




дичних наук

^ П. Стецюк

суддя Конституційного Суду України, кандидат юридичних наук

В. Тихий

суддя Конституційного Суду України у відставці, доктор юридич-




них наук, професор, академік АПрН України

^ П. Ткачук

суддя Конституційного Суду України, кандидат юридичних наук

|Ю. Тодика 1

завідувач кафедри конституційного права України Національної




юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, доктор юри-




дичних наук, професор, академік АПрН України

Л. Чубар

суддя Конституційного Суду України у відставці

^ В. Шаповал

суддя Конституційного Суду України у відставці, доктор юридич-




них наук, професор

^ С. Шевчук

професор кафедри публічного права юридичного факультету Міжна-




родного Соломонового університету, кандидат юридичних наук


Згідно з постановою Президії Вищої атестаційної комісії України від 9 червня 1999 р. № 1-05/07 "Вісник Конституційного Суду України" включено до переліку наукових фахових видань


У НОМЕРІ
^ ОГЛЯД УХВАЛ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ 4
ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ КОНСТИТУЦІЙНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ

О. Мироненко. Концептуальні засади радянської системи консти-
туційного контролю повоєнного періоду (1946—1980 роки) 29

^ М. Савенко. Формування органів конституційної юстиції 45

К. Бабенко. Політичні чинники впливу на процес реалізації Кон-
ституції України 57

О. Скрипнюк. Конституційний процес як фактор демократизації
суспільних відносин в Україні 65

М. Тесленко. Обов'язки людини і громадянина як складова консти-
туційного механізму забезпечення правової охорони Конституції 70
^ КОНСТИТУЦІЙНА СУДОВА ПРАКТИКА

В. Бринцев. Належне виконання рішень Конституційного Суду
України як одна з головних складових ефективності конституцій-
ного судочинства 77
^ ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД

Н. Сергієнко. Міжнародні договори у практиці органів консти-
туційної юрисдикції європейських держав: контроль конституцій-
ності положень міжнародно-правових актів (продовження) 86
^ МІЖНАРОДНІ ЗВ'ЯЗКИ

КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

Січень — березень 2007 94

В. Тичина. Професійне кредо — верховенство права 96

У КОНСТИТУЦІЙНОМУ СУДІ УКРАЇНИ

Інформація про використання коштів Державного бюджету Украї-
ни у розрізі кодів економічної класифікації Конституційним Су-
дом України за 2006 рік 98

^ ОГЛЯД УХВАЛ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
23 січня 2007 року Конституційний Суд України розглянув питання щодо відкриття конституційного провадження у справі за конституційним звер­ненням Державного підприємства «Донецька обласна дирекція з ліквідації збиткових вугледобувних та вуглепереробних підприємств» про офіційне тлумачення положень статті 25 Господарського процесуального кодексу Ук­раїни, статті 106 Цивільного процесуального кодексу України 1963 року, статті 37 Цивільного процесуального кодексу України 2004 року, частини п'ятої статті 11 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року № 606-XIV (суддя-доповідач Лилак Д.Д.).

Суб'єкт права на конституційне звернення — Державне підприємство «Донецька обласна дирекція з ліквідації збиткових вугледобувних та вугле-переробних підприємств» — звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням про офіційне тлумачення положень статті 25 Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК України), статті 37 Цивільного процесуального кодексу України 2004 року (далі — ЦПК України), частини п'ятої статті 11 Закону України «Про виконавче провадження» (далі — За­кон), якими врегульовано правовідносини щодо процесуального правона-ступництва у судовому процесі у разі вибуття однієї з сторін, та статті 106 Цивільного процесуального кодексу України 1963 року, яка врегульовувала такі правовідносини до 1 вересня 2005 року (до набрання чинності ЦПК України).

Необхідність в офіційному тлумаченні зазначених норм суб'єкт права на конституційне звернення обгрунтовує неоднозначним, на його думку, їх за­стосуванням судами загальної юрисдикції при ухваленні ними рішень про заміну сторони у виконавчому провадженні її правонаступником у справах про виплату заборгованості юридичним та фізичним особам.

Автор клопотання долучив до конституційного звернення низку рішень судів загальної юрисдикції, які, як він вважає, підтверджують факт неод­нозначного застосування вказаних положень ГПК України, ЦПК України, Закону та Цивільного процесуального кодексу України 1963 року.

Вирішуючи питання щодо відкриття конституційного провадження у справі, Конституційний Суд України виходив з такого.

Відповідно до статті 94 Закону України «Про Конституційний Суд Украї­ни» підставою для конституційного звернення щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України є наявність неоднозначного засто­сування положень Конституції України або законів України судами Украї­ни, іншими органами державної влади, якщо суб'єкт права на конституцій­не звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод.

Аналіз конституційного звернення та долучених до нього документів свідчить про відсутність неоднозначного розуміння і застосування судами України положень статті 25 ГПК України, статті 37 ЦПК України, частини п'ятої статті 11 Закону та статті 106 Цивільного процесуального кодексу України 1963 року. Відмінність у застосуванні вказаних положень зумовле­на встановленням судами загальної юрисдикції різних фактичних обставин справ, що ними розглядалися. Ухвалення ними у зв'язку з цим різних рі­шень пов'язане з моментом вибуття однієї із сторін у спірному правовідно-шенні. Це питання може бути з'ясоване виключно шляхом дослідження фактичних обставин кожної із судових справ, що належить до повнова­жень судів загальної юрисдикції.

Конституційний Суд України зазначає, що у конституційному зверненні фактично висловлюється незгода автора з рішеннями судів загальної юрис­дикції, якими були відхилені його вимоги. Проте вирішення питань, відне­сених до компетенції судів загальної юрисдикції, не належить до повнова­жень Конституційного Суду України (стаття 14 Закону України «Про Конституційний Суд України»).

Суб'єкт права на конституційне звернення просить також дати офіційне тлумачення положення статті 37 ЦПК України, однак при ухваленні долуче­них до конституційного звернення судових рішень це положення не застосо­вувалося.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 153 Конституції України, статтями 14, 42, 45, 50, 94 Закону України «Про Конституційний Суд України», Конституційний Суд України ухвалив відмовити у відкрит­ті конституційного провадження у справі за конституційним зверненням Державного підприємства «Донецька обласна дирекція з ліквідації збитко­вих вугледобувних та вуглепереробних підприємств» про офіційне тлума­чення положень статті 25 Господарського процесуального кодексу України, статті 106 Цивільного процесуального кодексу України 1963 року, статті 37 Цивільного процесуального кодексу України 2004 року, частини п'ятої стат­ті 11 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року № 606-XIV на підставі пунктів 2, 3 статті 45 Закону України «Про Конститу­ційний Суд України» — невідповідність конституційного звернення вимо­гам, передбаченим Конституцією України, Законом України «Про Консти­туційний Суд України», та непідвідомчість Конституційному Суду України питань, порушених у конституційному зверненні.

□ □□

23 січня 2007 року Конституційний Суд України розглянув питання про відкриття конституційного провадження у справі за конституційним подан­ням Головного контрольно-ревізійного управління України про офіційне тлу­мачення статті 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 10 квітня 1992 року № 2269-XII (суддя-доповідач Лилак Д.Д.).

Суб'єкт права на конституційне подання — Головне контрольно-ревізій­не управління України (далі — ГоловКРУ) — звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням дати офіційне тлумачення статті 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (далі — Закон).

Необхідність в офіційному тлумаченні статті 19 Закону обгрунтовується існуванням різних підходів Фонду державного майна України таДержавно-го казначейства України до застосування цієї норми. Зокрема, зазначаєть­ся, що надані названими органами роз'яснення щодо перерахування уста­новами, які фінансуються з державного бюджету, 30 відсотків орендної плати до загального фонду Державного бюджету України, відрізняються.

Як на підставу конституційного подання щодо офіційного тлумачення статті 19 Закону вказується на практичну необхідність у роз'ясненні її поло­жень, що обумовлено, як вважає суб'єкт права на конституційне подання, різними підходами Фонду державного майна України та Державного казна­чейства України до її застосування, а саме — надання цими державними органами різних роз'яснень стосовно перерахування до загального фонду Державного бюджету України 30-відсоткової частини орендної плати уста­новами, що фінансуються з Державного бюджету України.

Обгрунтовуючи необхідність в офіційному тлумаченні зазначеної норми Закону, ГоловКРУ посилається на інструктивний лист Фонду державного майна України від 3 липня 2002 року № 10-16-8513, виданий на підставі постанови Кабінету Міністрів України «Про Методику розрахунку і порядок використання плати за оренду державного майна» від 4 жовтня 1995 року № 786, та лист Державного казначейства України від 4 жовтня 2002 року № 07-04/1710-8419, виданий на підставі постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку груп власних надходжень бюджетних установ, вимог щодо їх утворення та напрямів використання» від 17 травня 2002 року № 659.

Вирішуючи питання щодо відкриття конституційного провадження у справі, Конституційний Суд України виходив з такого.

Відповідно до Закону України «Про Конституційний Суд України» суб'єкт права на конституційне подання повинен обгрунтувати практичну необхід­ність в офіційному тлумаченні Конституції України та законів України як підставу для звернення до Конституційного Суду України (пункт 4 частини другої статті 39, стаття 93), а порушене в конституційному поданні питан­ня має бути підвідомче Конституційному Суду України (стаття 13).

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 150 Конституції України, пунк­том 4 статті 13 Закону України «Про Конституційний Суд України» питання про офіційне тлумачення законів України належить до повноважень Кон­ституційного Суду України.

Аналіз змісту конституційного подання свідчить, що ГоловКРУ, хоч і зая­вило клопотання про офіційне тлумачення статті 19 Закону, але фактично просить відповісти на питання: чи відповідають листи Фонду державного майна України від3 липня 2002 року№ 10-16-8513 і Державного казначей­ства України від 4 жовтня 2002 року № 07-04/1710-8419 та постанови Ка­бінету Міністрів України від 4 жовтня 1995 року № 786 та від 17 травня 2002 року № 659 положенням статті 19 Закону. Проте до повноважень Кон­ституційного Суду України не належать питання щодо законності актів ор­ганів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та орга­нів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компе­тенції судів загальної юрисдикції (стаття 14 Закону України «Про Конститу­ційний Суд України»).

Відповідно до пункту 3 статті 45 Закону України «Про Конституційний Суд України» непідвідомчість Конституційному Суду України питань, пору­шених у конституційному поданні, є підставою для відмови у відкритті кон­ституційного провадження у справі.

Зі змісту конституційного подання вбачається, що суб'єкт права на кон­ституційне подання просить протлумачити не всю статтю 19 Закону, а ли­ше її частину другу, згідно з якою: «Методика розрахунку пропорції розпо­ділу між відповідним бюджетом, орендодавцем і балансоутримувачем та порядок використання орендної плати визначаються: Кабінетом Міністрів України — для об'єктів, що перебувають у державній власності; органами, уповноваженими Верховною Радою Автономної Республіки Крим, — для об'єктів, що належать Автономній Республіці Крим; органами місцевого са­моврядування — для об'єктів, що перебувають у комунальній власності».

Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 153 Конституції України, статтями 14, 39, 45, 50, 93 Закону України «Про Конституційний Суд України», Конституційний Суд України ухвалив відмовити у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням Го­ловного контрольно-ревізійного управління України про офіційне тлума­чення статті 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 10 квітня 1992 року № 2269-XII на підставі пункту 3 статті 45 Закону України «Про Конституційний Суд України» — непідвідомчість Кон­ституційному Суду України питань, порушених у конституційному поданні.

□□□

23 січня 2007 року Конституційний Суд України розглянув питання про відкриття конституційного провадження у справі за конституційним подан­ням Міністерства економіки України щодо офіційного тлумачення положень частин першої, сьомої статті 41 Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» від 22 лютого 2000 року № 1490-III (суддя-допо-відач Лилак Д.Д.).

Суб'єкт права на конституційне подання — Міністерство економіки Украї­ни — звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням дати офіційне тлумачення положень частин першої, сьомої статті 41 Закону Украї­ни «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» (далі — Закон) у їх співвідношенні з частиною другою статті 42 та частиною другою статті 8 Закону, а саме:

«— чи застосовуються норми частини 1 статті 41 та частини 7 статті 41 Закону до затвердження уповноваженим органом переліку інформаційних систем згідно частини 2 статті 42 Закону;

  1. чи застосовуються норми частини 1 статті 41 та частини 7 статті 41 Закону в період часу, коли до переліку, який затверджений згідно з час­тиною 2 статті 42 Закону, внесена лише одна система;

  2. чи має право замовник згідно з частиною 2 статті 8 Закону провести процедуру закупівлі без публікації оголошення в інформаційній системі у мережі Інтернет в період до затвердження переліку інформаційних систем згідно частини 2 статті 42 Закону та в період включення до зазначеного пе­реліку лише однієї системи;

  3. яким чином в частині 7 статті 41 Закону необхідно розуміти термін «конкурентні засади», в тому числі, який саме спосіб вибору інформацій­ної системи вважається вибором саме на конкурентних засадах, до компе­тенції якого саме суб'єкта віднесено визначення умов відбору інформацій­них систем в мережі Інтернет;

  4. чи зобов'язаний замовник при проведенні конкурсу допускати до участі в ньому лише тих учасників, що пропонують послуги інформацій­них систем у мережі Інтернет, які внесені до переліку, який ведеться згідно з частиною 2 статті 42 Закону;

  5. чи має право власник інформаційної системи у мережі Інтернет, що внесена до переліку, який ведеться згідно частини 2 статті 42 Закону, від­мовити замовнику в участі у конкурсі, на який замовник його запросив;

  6. чи має право власник інформаційної системи у мережі Інтернет, яка внесена до переліку, що ведеться згідно частини 2 статті 42 Закону, який був визначений замовником переможцем конкурсу щодо вибору системи, відмовити замовнику в оприлюдненні інформації на безкоштовній основі, якщо безкоштовність оприлюднення інформації була умовою конкурсного відбору інформаційної системи;

— чи є неоприлюднення замовником інформації щодо здійснення дер­жавних закупівель, передбаченої Законом, в інформаційній системі у мере­жі Інтернет, яка відповідає вимогам, визначеним цим Законом, в період до затвердження переліку згідно частини 2 статті 42 Закону, а також в період включення до відповідного переліку лише однієї інформаційної системи, бе­зумовною підставою для відміни торгів замовником, а також уповнова­женим органом в порядку, передбаченому статтею 37 Закону з урахуван­ням абзацу 4 частини 1 статті 28 Закону».

Необхідність в офіційному тлумаченні зазначених положень Закону автор конституційного подання мотивує неоднозначним їх застосуванням замов­никами, учасниками торгів і органами державного нагляду, контролю та ко­ординації у сфері державних закупівель у частині оприлюднення інформації щодо закупівлі товарів, робіт і послуг, а також недостатнім законодавчим урегулюванням правового механізму щодо оприлюднення такої інформації за допомогою інформаційних систем у мережі Інтернет.

Вирішуючи питання щодо відкриття конституційного провадження у справі, Конституційний Суд України виходив з такого.

На дату звернення суб'єкта права на конституційне подання до Консти­туційного Суду України (7 грудня 2005 року) положення частин першої, сьо­мої статті 41 Закону (в редакції Закону України від 16 червня 2005 року № 2664-IV) регламентували процедуру здійснення державних закупівель та оприлюднення інформації щодо закупівлі товарів, робіт і послуг за держав­ні кошти.

15 грудня 2005 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і по­слуг за державні кошти» та інших законодавчих актів України» № 3205-IV (Відомості Верховної Ради України, 2006 р., № 14, ст. 118), яким внесла зміни до частин першої, сьомої статті 41 Закону, що набули чинності з 17 бе­резня 2006 року.

Таким чином, конституційне подання про тлумачення положень частин першої, сьомої статті 41 Закону не підлягає розгляду, оскільки юрисдикція Конституційного Суду України поширюється тільки на чинні норматив­но-правові акти (Рішення Конституційного Суду України від 14 листопада 2001 року№ 15-рп/2001).

Відповідно до пункту 3 статті 45 Закону України «Про Конституційний Суд України» непідвідомчість Конституційному Суду України питань, пору­шених у конституційному поданні, є підставою для відмови у відкритті кон­ституційного провадження.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 153 Конституції України, статтями 13, 39, 45, 50 Закону України «Про Конституційний Суд України», Конституційний Суд України ухвалив відмовити у відкритті кон­ституційного провадження у справі за конституційним поданням Міністер­ства економіки України щодо офіційного тлумачення положень частин пер­шої, сьомої статті 41 Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» від 22 лютого 2000 року № 1490-III на підставі пункту 3 статті 45 Закону України «Про Конституційний Суд України» — непідвідом­чість Конституційному Суду України питань, порушених у конституційному поданні.

□ □□

23 січня 2007 року Конституційний Суд України розглянув питання про відкриття конституційного провадження у справі за конституційним звер­ненням громадянина Б. щодо офіційного тлумачення положення частини четвертої статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист вій­ськовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-XII (суддя-доповідач Дідківський А.О.) .

Громадянин Б. звернувся до Конституційного Суду України з клопотан­ням про офіційне тлумачення положення частини четвертої статті 9 Закону України »Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі — Закон), яким передбачено, що порядок і розміри грошового та матеріального забезпечення військовослужбовців та компенсації замість речового майна і продовольчих пайків встановлюються Кабінетом Міні­стрів України з урахуванням коефіцієнта індексації грошових доходів.

Необхідність в офіційному тлумаченні зазначеного положення Закону ав­тор клопотання обгрунтовує наявністю фактів неоднозначного застосуван-няцієїнормисудамиУкраїниіАдміністрацією Державної прикордонної служби України, що порушує його право на отримання грошового забезпе­чення у належному розмірі та вплинуло на розмір його пенсії, призначеної після звільнення з військової служби.

З матеріалів справи вбачається, що громадянин Б. проходив військову службу в одному з підрозділів Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України. У січні 2004 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 28 липня 2003 року № 1167 (далі — Постано­ва) наказом командира військової частини йому була встановлена щомісяч­на надбавка за особливі умови служби у розмірі 50 відсотків окладу грошо­вого забезпечення. Проте відповідно до пункту 2 Наказу Адміністрації Дер­жавної прикордонної служби України «Про заходи щодо виконання бюдже­ту 2004 року» від 24 січня 2004 року № 74 (далі — Наказ) нарахування і ви­плату цієї надбавки було припинено. У зв'язку з цим за період із січня по жовтень 2004 року він недоотримав грошове забезпечення, матеріальну до­помогу на оздоровлення і грошову допомогу при звільненні.

Вважаючи свої права порушеними, громадянин Б. звернувся до Військо­вого місцевого суду Харківського гарнізону з позовною заявою до Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України про стягнення надбавки до грошового забезпечення. Суд позовні вимоги грома­дянина Б. задовольнив у повному обсязі, вказавши при цьому на невідпо­відність Наказу Постанові та пункту 26 Положення про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України, затвердженого Наказом Адміністрації Державної прикор­донної служби України від 7 червня 2004 року № 450.

Військовий апеляційний суд Центрального регіону, розглянувши справу за апеляційною скаргою тимчасово виконуючого повноваження начальни­ка Східного регіонального управління Державної прикордонної служби Ук­раїни, зазначене рішення скасував та постановив нове, яким у задоволенні позовних вимог громадянина Б. було відмовлено. У мотивувальній частині цього рішення, зокрема, зазначено, що рішення Голови Державної прикор­донної служби України про ненарахування та невиплату надбавки за особ­ливі умови служби, встановленої пунктом 1 Наказу Адміністрації Держав­ної прикордонної служби України від 24 грудня 2003 року № 409, прийнято в межах повноважень, наданих йому Законом України «Про Державний бюджет України на 2004 рік», та відповідно до доручення Кабінету Міні­стрів України від 10 грудня 2003 року № 78785.

Автор конституційного звернення не погоджується з позицією Військово­го апеляційного суду Центрального регіону, вважає, що прийняте цим су­дом рішення суперечить положенню частини четвертої статті 9 Закону, і обгрунтовує цим необхідність у його офіційному тлумаченні.

Вирішуючи питання про відкриття конституційного провадження, Кон­ституційний Суд України виходив з такого.

Відповідно до статті 94 Закону України »Про Конституційний Суд Украї­ни» підставою для конституційного звернення щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України є наявність неоднозначного засто­сування положень Конституції України або законів України судами Украї­ни, іншими органами державної влади, якщо суб'єкт права на конститу­ційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод.

Аналіз конституційного звернення та долучених до нього матеріалів свідчить про відсутність фактів неоднозначного застосування положення частини четвертої статті 9 Закону саме в контексті статті 94 Закону Украї­ни «Про Конституційний Суд України». Фактично автор клопотання вислов­лює незгоду з рішеннями судів загальної юрисдикції і наказами Адміністра­ції Державної прикордонної служби України стосовно ненарахування та невиплати відповідних надбавок військовослужбовцям, що не є підставою для конституційного звернення.

Крім того, перевірка законності і обгрунтованості прийнятих судами за­гальної юрисдикції рішень, а також правильності застосування ними норм законодавства відповідно до статті 14 Закону України «Про Конституцій­ний Суд України» не належить до повноважень Конституційного Суду Укра­їни.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150 Конституції України, статтями 13, 14, 42, 45, 50, 94 Закону України «Про Конститу­ційний Суд України», Конституційний Суд України ухвалив відмовити у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним звер­ненням громадянина Б. щодо офіційного тлумачення положення частини четвертої статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист вій­ськовослужбовців та членів їх сімей» на підставі пунктів 2, 3 статті 45 Зако­ну України «Про Конституційний Суд України» — невідповідність конститу­ційного звернення вимогам, передбаченим Конституцією України та Зако­ном України «Про Конституційний Суд України», непідвідомчість Конститу­ційному Суду України питань, порушених у конституційному зверненні.

□□□

24 січня 2007 року Конституційний Суд України розглянув питання про відкриття конституційного провадження у справі за конституційним по­данням 47 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення поло­жень частин другої, третьої, шостої статті 13 Цивільного кодексу України (суддя-доповідач Домбровський І.П.).

Суб'єкт права на конституційне подання — 47 народних депутатів Украї­ни — звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням дати офіційне тлумачення положень частин другої, третьої, шостої статті 13 Ци­вільного кодексу України (далі — Кодекс).

Необхідність в офіційному тлумаченні зазначених положень Кодексу ав­тор конституційного подання обгрунтовує неоднозначним їх розумінням та суперечливим застосуванням судами під час розгляду спору між суб'єктами господарських відносин.

Як приклад неоднозначного застосування положень частин другої, третьої, шостої статті 13 Кодексу суб'єкт права на конституційне подання наводить матеріали судових справ щодо спору між сільськогосподарським виробничим кооперативом «Агрофірма «Зоря» (далі — СВК «Агрофірма «Зоря») та відкритим акціонерним товариством «Комерційний банк «Славутич» (далі — ВАТ «Комер­ційний банк «Славутич») і посилається на такі обставини.

5 березня 2003 року ВАТ «Комерційний банк «Славутич» звернулося до господарського суду Київської області із заявою про порушення справи про банкрутство СВК «Агрофірма «Зоря». Ухвалою суду від 26 червня 2003 року провадження у цій справі припинено у зв'язку з не доведеною кредитором безспірністю вимог до боржника. Постановою Київського апеляційного гос­подарського суду від 24 жовтня 2003 року апеляційну скаргу ВАТ «Комер­ційний банк «Славутич» залишено без задоволення, а оскаржувану ухвалу — без змін.

25 серпня 2004 року СВК «Агрофірма «Зоря» звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до ВАТ «Комерційний банк «Славутич», у якому зазначив, що у зв'язку з безпідставним поданням ВАТ «Комерційний банк «Славутич» до господарського суду Київської області заяви про порушення справи про банкрутство СВК «Агрофірма «Зоря» йому було заподіяно мате­ріальних збитків та моральної шкоди.

Розглянувши цей позов, господарський суд міста Києва дійшов висновку, що матеріальні збитки, яких зазнав СВК «Агрофірма «Зоря» від недоотри-мання відповідних кредитів, безпосередньо пов'язані з діями ВАТ «Комер­ційний банк «Славутич» і є їх наслідками. У рішенні від 21 лютого 2005 року суд визнав, що звернення ВАТ «Комерційний банк «Славутич» до господар­ського суду Київської області із заявою про порушення справи про банкрут­ство СВК «Агрофірма «Зоря», за відсутності безспірних вимог, як того вима­гають статті 1, 6, 7 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», є зловживанням правом з боку ВАТ «Комерційний банк «Славутич» у розумінні частини третьої статті 13 Ко­дексу, що заподіяло СВК «Агрофірма «Зоря» матеріальних збитків та мораль­ної шкоди.

Апеляційна скарга ВАТ «Комерційний банк «Славутич» на рішення госпо­дарського суду міста Києва від 21 лютого 2005 року постановою Київського апеляційного господарського суду від 13 квітня 2005 року та касаційна скарга ВАТ «Комерційний банк «Славутич» на постанову Київського апеля­ційного господарського суду від 13 квітня 2005 року постановою Вищого господарського суду України від 21 липня 2005 року залишені без задово­лення.

Верховний Суд України постановою від 27 вересня 2005 року касаційну скаргу ВАТ «Комерційний банк «Славутич» задовольнив, постанову Вищого господарського суду України від 21 липня 2005 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 13 квітня 2005 року, рішення госпо­дарського суду міста Києва від 21 лютого 2005 року скасував і направив справу на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

Верховний Суд України у своїй постанові зазначив, що судами не наве­дено правового обгрунтування висновку, що звернення ВАТ «Комерційний банк «Славутич» до господарського суду Київської області із заявою про по­рушення справи про банкрутство СВК «Агрофірма «Зоря» мало на меті зав­дати йому шкоди або є зловживанням правом з боку ВАТ «Комерційний банк «Славутич» в інших формах, а не було наслідком наміру захистити свої порушені права. Як наголошується в постанові, право на звернення до суду гарантоване Конституцією України. Це право може бути реалізоване, коли особа вважає, зокрема, що її права порушені. Особа, зазвичай, не є такою, що діє неправомірно і тоді, коли суд відмовляє їй у задоволенні позову, зая­ви, скарги чи припиняє провадження у справі про банкрутство, порушеній за її заявою. Негативні наслідки для такої особи у наведених випадках охоплюються покладенням на неї судових витрат відповідно до процесуаль­ного законодавства. Правомірна ж поведінка особи не може бути підставою для задоволення позову про відшкодування нею шкоди.

На думку суб'єкта права на конституційне подання, таке суперечливе за­стосування судами вказаних положень Кодексу свідчить про необхідність їх офіційного роз'яснення. Зокрема, народні депутати України звертаються з клопотанням дати загальне визначення поняття «зловживання правом» у розумінні положень статті 13 Кодексу, а також просять роз'яснити, які дії особи (правомірні, неправомірні) можуть бути визнані зловживанням пра­вом, чи є зловживання правом у розумінні норм статті 13 Кодексу підста­вою для відшкодування завданої шкоди.

Вирішуючи питання щодо відкриття конституційного провадження у спра­ві, Конституційний Суд України виходив з такого.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 150 Конституції України до пов­новажень Конституційного Суду України належить офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Відповідно до Закону України «Про Конституційний Суд України» в кон­ституційному поданні повинно зазначатись правове обгрунтування твер­джень щодо необхідності в офіційному тлумаченні правового акта (його окремих положень) (пункт 4 частини другої статті 39).

Підставою для конституційного подання щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України є практична необхідність у з'ясу­ванні або роз'ясненні, офіційній інтерпретації положень Конституції Украї­ни та законів України (частина перша статті 93).

У конституційному поданні не наведено обгрунтування практичної необ­хідності в офіційному тлумаченні положень частин другої, третьої, шостої статті 13 Кодексу. Така практична необхідність могла б виникнути за умови неоднозначного застосування судами цих положень Кодексу. Однак аналіз матеріалів конституційного подання дає підстави зробити висновок про від­сутність неоднозначного застосування судами положень частин другої, тре­тьої, шостої статті 13 Кодексу. Наведені в поданні факти стосуються розгля­ду спору між одними і тими ж сторонами по одній справі в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій. Посилань на інше застосування судами України вказаних у конституційному поданні положень Кодексу немає.

Із наведеного вбачається, що практичної необхідності у з'ясуванні або роз'ясненні, офіційній інтерпретації положень зазначених норм Кодексу немає, тобто відсутні підстави для відкриття конституційного провадження усправі.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150 Конституції Ук­раїни, статтями 13, 39, 45, 50, 93 Закону України «Про Конституційний Суд України», Конституційний Суд України ухвалив відмовити у відкритті кон­ституційного провадження у справі за конституційним поданням 47 народ­них депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої, шостої статті 13 Цивільного кодексу України на підставі пункту 2 статті 45 Закону України «Про Конституційний Суд України» — невідповід­ність конституційного подання вимогам, передбаченим Законом України «Про Конституційний Суд України».

□ □□

31 січня 2007 року Конституційний Суд України розглянув питання про відкриття конституційного провадження у справі за конституційним звер­ненням громадянина І. про офіційне тлумачення положень частини третьої статті 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб», частини третьої статті 61 Цивільного процесуального кодексу України (суддя-доповідач Головін А.С.).

Громадянин І. звернувся до Конституційного Суду України з клопотан­ням дати офіційне тлумачення положень частини третьої статті 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальниць­кого і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб» (да­лі — Закон), частини третьої статті 61 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК).

При розгляді цього клопотання необхідно взяти до уваги, що від 4 квітня 2006 року Закон набув назви «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (Відомості Верховної Ради Украї­ни, 2006 р., № 37, ст. 318).

Зазначеними нормами встановлюється таке:

  1. призначені військовослужбовцям, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їх сімей пенсії перераховуються з підвищенням грошового забезпечення відповідних категорій військово­службовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ (частина третя статті 63 в редакції Закону України від 4 лютого 1994 року № 3946-ХІІ);

  2. обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (частина третя статті 61 ЦПК).

Суб'єкт права на конституційне звернення, посилаючись на відповідні укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, накази Міністра оборони України, зазначає, що цими нормативно-правовими ак­тами протягом останніх років суттєво збільшено грошове забезпечення вій­ськовослужбовців, що, відповідно до частини третьої статті 63 Закону, по­винно було бути підставою для перерахунку раніше призначених пенсій колишнім військовослужбовцям.

Проте такого перерахунку в загальному порядку не було проведено, а суди загальної юрисдикції за позовами пенсіонерів-військовослужбовців з цього приводу ухвалювали суперечливі рішення, тобто положення частини третьої статті 63 Закону застосовувалося неоднозначно, що, на думку автора клопо­тання, призвело «до масових порушень конституційних прав і свобод люди­ни і громадянина».

Вирішуючи питання щодо відкриття конституційного провадження у цій частині, Конституційний Суд України виходив з такого.

Відповідно до пункту 4 частини другої статті 42 Закону України «Про Конституційний Суд України» у конституційному зверненні має зазначати­ся обгрунтування необхідності в офіційному тлумаченні положень Консти­туції України або законів України.

Суб'єкт права на конституційне звернення не навів обгрунтування не­обхідності в офіційному тлумаченні положення частини третьої статті 61

ЦПК.

Враховуючи викладене, Конституційний Суд України вважає, що підстав для відкриття конституційного провадження у частині офіційного тлума­чення положення частини третьої статті 61 ЦПК немає.

Керуючись статтями 147, 150 Конституції України, статтями 42, 45, 50 Закону України «Про Конституційний Суд України», Конституційний Суд України ухвалив відмовити у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним зверненням громадянина І. у частині офіційного тлумачення положення частини третьої статті 61 Цивільного процесуально­го кодексу України на підставі пункту 2 статті 45 Закону України «Про Кон­ституційний Суд України» — невідповідність конституційного звернення вимогам, передбаченим Конституцією України, Законом України «Про Кон­ституційний Суд України».

□ □□

31 січня 2007 року Конституційний Суд України розглянув питання про відкриття конституційного провадження у справі за конституційним подан­ням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини сьомої статті 30, статті 31 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад» у редакції Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про статус депутатів місцевих рад» від 8 вересня 2005 року № 2854-ІУ (суддя-доповідач Овчаренко В.А.).

Суб'єкт права на конституційне подання — 50 народних депутатів Украї­ни — звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням розгляну­ти питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) час­тини сьомої статті 30, статті 31 Закону України «Про статус депутатів міс­цевих рад» у редакції Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про статус депутатів місцевих рад» від 8 вересня 2005 року № 2854-ІУ (да­лі — Закон), яким, на його думку, порушуються принципи рівності грома­дян перед законом та розширюються визначені Конституцією України межі повноважень Верховної Ради України.

Народні депутати України вважають, що зазначені положення Закону встановлюють для депутатів місцевих рад особливий порядок притягнення до кримінальної відповідальності та застосування до них запобіжних захо­дів адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку.

Обгрунтовуючи свою позицію, автор клопотання посилається на стат­тю 24 Конституції України, яка передбачає, що громадяни України мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походжен­ня, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками.

Суб'єкт права на конституційне подання вважає, що цим самим на депу­татів місцевих рад поширена недоторканність, яка закріплена Конститу­цією України щодо народних депутатів України. При цьому він посилається на рішення Конституційного Суду України від 23 грудня 1997 року № 7-зп (справа про Рахункову палату), від 26 лютого 1998 року № 1-рп/98 (справа про вибори народних депутатів України), в яких, зокрема, зазначено, що недоторканність посадових осіб є гарантією більш високого рівня порів­няно з недоторканністю, яка встановлюється для всіх осіб, що відповідає прин­ципу рівності прав і свобод громадян та їх рівності перед законом (стат­тя 24 Конституції України). Якщо права і свободи людини і громадянина, а також гарантії цих прав і свобод згідно з пунктом 1 частини першої стат­ті 92 Конституції України визначаються виключно законами України, то га­рантії вищого рівня мають за логікою визначатися виключно Конституцією України, оскільки вони допускають винятки із загального принципу рівно­сті прав і свобод громадян, їх рівності перед законом. Конституція України таких гарантій недоторканності для депутатів місцевих рад не передбачає.

Вирішуючи питання щодо відкриття конституційного провадження у справі, Конституційний Суд України виходив з такого.

Під час розгляду конституційного подання в Конституційному Суді Укра­їни Верховною Радою України прийнято Закон України «Про внесення змін до ЗаконуУкраїни «Про статус депутатів місцевихрад» від4 квітня2006 ро­ку № 3590-IV (Відомості Верховної Ради України, 2006 р., № 21, ст. 171), яким частину сьому статті 30 Закону вилучено повністю, статтю 31 викла­дено в новій редакції.

Порушені в конституційному поданні 50 народних депутатів України пи­тання непідвідомчі Конституційному Суду України, оскільки його юрисдик­ція не поширюється на нормативно-правові акти, що втратили чинність (Рішення Конституційного Суду України від 14 листопада 2001 року № 15-рп/2001), тому підстав для відкриття конституційного провадження немає.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150 Конституції України, статтями 13, 39, пунктом 3 статті 45, статтями 50, 71 Закону України «Про Конституційний Суд України», Конституційний Суд України ухвалив відмовити у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповід­ності Конституції України (конституційності) частини сьомої статті 30, статті 31 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад» у редакції За­кону України «Про внесення змін до Закону України «Про статус депутатів місцевих рад» від 8 вересня 2005 року № 2854-IV на підставі пункту 3 стат­ті 45 Закону України «Про Конституційний Суд України» — непідвідомчість Конституційному Суду України питань, порушених у конституційному по­данні.

□□□

1 лютого 2007 року Конституційний Суд України розглянув питання про відкриття конституційного провадження у справі за конституційним звер­ненням громадянина Ш. про офіційне тлумачення положень частини другої статті 6 Конституції України (суддя-доповідач Кампо В.М.).

Громадянин Ш. звернувся до Конституційного Суду України з клопотан­ням дати офіційне тлумачення положень частини другої статті 6 Конституції України. Приводом для звернення стали рішення судів загальної юрисдик­ції, зокрема ухвала колегії суддів Верховного Суду України від 20 листопада 2003 року у справі № 5/245 за касаційною скаргою громадянина Ш. на ухвалу Вищого господарського суду України від 27 серпня 2003 року. Вер­ховний Суд України, приймаючи ухвалу у цій справі, на думку автора звер­нення, не застосував статей 3, 8, 55 Конституції України і тим порушив його конституційне право на судовий захист.

Вирішуючи питання щодо відкриття конституційного провадження у цій справі, Конституційний Суд України виходив з такого.

Конституційне звернення має містити обгрунтування необхідності в офі­ційному тлумаченні Конституції України або законів України з метою забез­печення реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини і гро­мадянина (стаття 42 Закону України «Про Конституційний Суд України»).

У конституційному зверненні громадянина Ш. не дотримано вимог пунк­ту 4 частини другої статті 42 Закону України «Про Конституційний Суд України» — не наведено обгрунтування необхідності в офіційному тлума­ченні положень частини другої статті 6 Конституції України.

Підставою для конституційного звернення щодо офіційного тлумачення статей (окремих положень) Конституції України, про що з клопотанням звернувся громадянин Ш., є наявність неоднозначного застосування її по­ложень судами України, іншими органами державної влади, якщо суб'єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод (стаття 94 Зако­ну України «Про Конституційний Суд України»).

Аналіз конституційного звернення громадянина Ш. та долучених до нього матеріалів свідчить про відсутність фактів неоднозначного застосування ор­ганами судової влади положень частини другої статті 6 Конституції України.

Фактично у конституційному зверненні йдеться не про необхідність офі­ційного тлумачення положень Конституції України, а про незгоду автора клопотання з рішеннями судів загальної юрисдикції у зв'язку з незастосу-ванням ними статей 3, 8, 55 Основного Закону України при розгляді його справи за апеляційною та касаційною скаргами.

Відповідно до статті 14 Закону України «Про Конституційний Суд України» до повноважень Конституційного Суду України не належить перевірка рішень судів загальної юрисдикції.

Таким чином, конституційне звернення громадянина Ш. не відповідає вимогам, передбаченим Конституцією України, Законом України «Про Кон­ституційний Суд України»; питання, порушені в конституційному звернен­ні, непідвідомчі Конституційному Суду України. Тому підстав для відкриття конституційного провадження у цій справі немає.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150 Конституції Ук­раїни, статтями 13, 14, 42, 45, 50, 94 Закону України «Про Конституційний Суд України», Конституційний Суд України ухвалив відмовити у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним зверненням гро­мадянина Ш. про офіційне тлумачення положень частини другої статті 6 Конституції України на підставі пунктів 2, 3 статті 45 Закону України «Про Конституційний Суд України» — невідповідність конституційного звернен­ня вимогам, передбаченим Конституцією України, Законом України «Про Конституційний Суд України»; непідвідомчість Конституційному Суду Ук­раїни питань, порушених у конституційному зверненні.

□□□

8 лютого 2007 року Конституційний Суд України розглянув питання про відкриття конституційного провадження у справі за конституційним звер­ненням громадянки А. про офіційне тлумачення положень абзацу третього частини першої статті 40 Закону України «Про загальнообов'язкове держав­не пенсійне страхування» від 9 липня 2003 року № 1058-IV, частини третьої статті 24 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» від 13 грудня 1991 року № 1977-ХІІ (суддя-доповідач Шишкін В.І.).

Громадянка А. звернулася до Конституційного Суду України з клопотан­ням про офіційне тлумачення положень абзацу третього частини першої статті 40 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі — Закон № 1058-IV) стосовно використання права вибо­ру особи, яка звернулася за пенсією, виключати період до 60 календарних місяців з того періоду, за який враховується заробітна плата (дохід) для об­числення пенсії науковим (науково-педагогічним) працівникам, у контексті положень частини третьої статті 24 Закону України «Про наукову та науко­во-технічну діяльність» (далі — Закон № 1977-ХІІ).

Суб'єкт права на конституційне звернення зазначає, що при обчисленні пенсії науковим працівникам на підставі частини третьої статті 24 Закону № 1977-ХІІ необхідно застосовувати також положення статті 40 Закону № 1058-IV без умов чи обмежень, тобто виключення будь-якого періоду до 60 календарних місяців страхового стажу із періоду, який взято для обчис­лення пенсій, є виключним правом заінтересованої особи. Тому, вважає ав­тор звернення, зазначене положення абзацу третього частини першої стат­ті 40 Закону № 1058-IV органи влади (управління Пенсійного фонду Ук­раїни) мають застосовувати також і при обчисленні розміру заробітної пла­ти для розрахунку пенсії науковим працівникам, а не користуватися лише статтею 24 Закону № 1977-ХІІ, яка вказаного права не встановлює.

Зазначені положення, на думку громадяники А., «знаходять неоднакове за­стосування» судами загальної юрисдикції у справах про оскарження дій управлінь Пенсійного фонду України за «юридично однакових обставин у справах однієї і тієї ж категорії», оскільки одні суди ухвалюють рішення на під­ставі норм загального для всіх категорій громадян Закону № 1058-IV, а інші суди ухвалюють рішення на підставі норм спеціального Закону № 1977-ХІІ. Саме цим суб'єкт звернення обгрунтовує необхідність в офіційному тлумачен­ні положень абзацу третього частини першої статті 40 Закону № 1058-IV в контексті положень частини третьої статті 24 Закону № 1977-ХІІ.

Вирішуючи питання щодо відкриття конституційного провадження, Кон­ституційний Суд України виходить з такого.

Для розв'язання спорів у правовідносинах, про які йдеться у зверненні громадянки А., суди загальної юрисдикції у своїх рішеннях застосовували положення абзацу третього частини першої статті 40 Закону № 1058-IV, частини третьої статті 24 Закону № 1977-ХІІ, а також частини другої статті 23 Закону № 1977-ХІІ у сув'язі, оскільки частина третя статті 24 За­кону № 1977-ХІІ вказує на необхідність керуватися нормами статті 23 Зако­ну № 1977-ХІІ стосовно розуміння того, що є складовими заробітної пла­ти наукових працівників. Про тлумачення положень статті 23 Закону № 1977-ХІІ суб'єкт звернення не клопотав, хоча у мотивації обгрунтування його посилався на положення, які містяться у цій статті.

Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» від 22 вересня 2006 року № 190-V, який набув чинності 1 січня 2007 року (далі — Закон № 190-V). Законом № 190-V статтю 24 і частину другу статті 23 Закону № 1977-ХІІ викладено у новій редакції. Нова редакція саме статті 24 Закону № 1977-ХІІ значно відрізняється від попередньої, зокрема щодо нарахуван­ня пенсій за науковим стажем. У положеннях її частини шостої тепер зазна­чено: «За вибором особи, яка звернулася за пенсією, з періоду, за який вра­ховується заробітна плата для обчислення пенсії, виключається період до 60 календарних місяців підряд за умови, що зазначений період становить не більше ніж 10 відсотків тривалості наукового стажу».

Отже, Законом № 190-У законодавець врегулював питання щодо права вибору громадянами оптимального сукупного заробітку при призначенні та перерахунку пенсій науковим працівникам.

Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України його юрис­дикція поширюється лише на чинні нормативно-правові акти (Рішення Конституційного СудуУкраїни від14 листопада 2001 року№ 15-рп/2001).

У зв'язку з новою редакцією частини третьої статті 24 Закону № 1977-ХІІ здійснити тлумачення вказаних положень законів неможливо. Об'єктивно виникли підстави, які вказують на непідвідомчість Конституційному Суду України порушених у конституційному зверненні питань.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150 Конституції України, статтями 45, 50, 94 Закону України «Про Конституційний Суд України», Конституційний Суд України ухвалив відмовити у відкритті кон­ституційного провадження у справі за конституційним зверненням грома­дянки А. про офіційне тлумачення положень абзацу третього частини пер­шої статті 40 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», частини третьої статті 24 Закону України «Про наукову і на­уково-технічну діяльність» на підставі пункту 3 статті 45 Закону України «Про Конституційний Суд України» — непідвідомчість Конституційному Су­ду України питань, порушених у конституційному зверненні.

□□□

15 лютого 2007 року Конституційний Суд України розглянув питання про відкриття конституційного провадження у справі за конституційним по­данням Вищого господарського суду України про офіційне тлумачення по­ложень пунктів 1, 14 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (суддя-доповідач Бринцев В.Д.).

Вищий господарський суд України звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням дати офіційне тлумачення положень пунктів 1, 14 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — Кодекс) з роз'ясненням термінів «публічно-правовий спір» та «адмі­ністративний договір». Практичну необхідність в офіційному тлумаченні зазначених положень суб'єкт права на конституційне подання обгрунтовує наявністю проблем у розмежуванні компетенції господарських та адміні­стративних судів. При цьому зазначається, що ця проблема виникла у зв'яз­ку з приписом пункту 6 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» Ко­дексу (в редакції Закону України від 6 жовтня 2005 року № 2953-IV, що на­брав чинності з 1 листопада 2005 року), і висловлюється думка про можли­вість вирішення проблеми шляхом тлумачення зазначених термінів.

У конституційному поданні наводяться також норми Кодексу адміністра­тивного судочинства України, Господарського процесуального кодексу Ук­раїни та Цивільного кодексу України, які, на думку авторів конституційного подання, по-різному визначають критерії публічно-правових та приватно­правових спорів, зокрема критерії відмежування цивільного спору, сторо­ною якого є суб'єкт публічного права, від публічно-правового спору, що має істотне практичне значення для розподілу справ між господарськими та адміністративними судами.

Відповідно до Закону України «Про Конституційний Суд України» підста­вою для конституційного подання щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України є практична необхідність у з'ясуванні або роз'яс­ненні, офіційній інтерпретації положень Конституції України та законів Ук­раїни (стаття 93); питання, порушене у конституційному поданні, повинно бути підвідомче Конституційному Суду України (стаття 13).

Суб'єкт права на конституційне подання практичну необхідність у роз'яс­ненні та офіційній інтерпретації термінів «публічно-правовий спір» та «адмі­ністративний договір» обгрунтовує відсутністю чітких дефініцій у процесу­альному законодавстві, суперечністю окремих його положень нормам Ци­вільного кодексу України та неоднозначністю застосування судами загаль­ної юрисдикції всіх рівнів законодавства, яке розмежовує повноваження господарських та адміністративних судів; посилається також на відсутність у Господарському процесуальному кодексі України норми, яка регламенту­вала б розгляд адміністративних справ.

Аналіз змісту конституційного подання та доданих матеріалів свідчить про відсутність підстав для офіційного тлумачення правових норм, наведе­них Вищим господарським судом України. Стаття 3 Кодексу дає визначен­ня термінів, які вживаються у ньому, і таке унормування є одним із спосо­бів інтерпретації правової норми самим законодавчим органом. Зокрема, у пункті 1 розкривається зміст термінів «справа адміністративної юрисдик­ції» та «публічно-правовий спір», а у пункті 14 — терміна «адміністративний договір».

Відповідно до статей 75, 85 Конституції України внесення змін і допов­нень до правових норм є виключним повноваженням Верховної Ради Укра­їни, яка у законодавчому порядку може вирішити питання зміни або допов­нення положень законів, наведених у конституційному поданні.

Конституційний Суд України у своїх ухвалах неодноразово наголошував про непідвідомчість Суду питань, які потребують не офіційного тлумачення, а законодавчого врегулювання (Ухвала від 14 жовтня 2004 року № 11-уп/ 2004 у справі за конституційним поданням Президента України щодо кон-ституційності положення частини третьої статті 371 Закону України «Про Державний бюджет України на 2003 рік», Ухвала від 2 листопада 2004 року № 68-у/2004 у справі за конституційним поданням 64 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої статті 78, частини четвертої статті 81 Конституції України, пунктів 2, 4 частини пер­шої статті 3, частини четвертої статті 20 Закону України «Про статус народ­ного депутата України» та інші).

Аналіз долучених до справи ухвал судових палат Верховного Суду Украї­ни дає підстави для висновку щодо однозначності застосування у судовій практиці положень пункту 6 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положен­ня» Кодексу (в редакції від 6 жовтня 2005 року), яким передбачено, що до початку діяльності окружних та апеляційних адміністративних судів адмі­ністративні справи, підвідомчі господарським судам відповідно до Госпо­дарського процесуального кодексу України, вирішують у першій та апеля­ційній інстанціях відповідні місцеві та апеляційні господарські суди, а ка­саційний перегляд рішень у таких справах здійснює Вищий адміністра­тивний суд України згідно з Кодексом.

Також не належить до повноважень Конституційного Суду України усу­нення неузгодженості правових норм Кодексу та інших законів, які наво-дятьсясуб'єктомправанаконституційне подання, шляхом їх офіційного тлумачення. Це теж має здійснювати в законодавчому порядку Верховна Рада України.

До того ж слід взяти до уваги, що Верховною Радою України прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоратив­них спорів» від 15 грудня 2006 року № 483-У (Урядовий кур'єр, 2006 р., 29 грудня), яким розмежовано підвідомчість справ між господарськими та адміністративними судами.

Таким чином, Конституційний Суд України вважає, що підстав для від­криття конституційного провадження у справі немає.

Виходячи з викладеного та керуючись статтями 147, 150 КонституціїУкраї-ни, статтями 13, 45, 50, 93 Закону України «Про Конституційний Суд Украї­ни», Конституційний Суд України ухвалив відмовити у відкритті конституцій­ного провадження у справі за конституційним поданням Вищого господар­ського суду України про офіційне тлумачення положень пунктів 1, 14 части­ни першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України на підста­ві пункту 3 статті 45 Закону України «Про Конституційний Суд України» — непідвідомчість Конституційному Суду України питань, порушених у консти­туційному поданні.

□□□

15 лютого 2007 року Конституційний Суд України розглянув питання про відкриття конституційного провадження у справі за конституційним по­данням Головного контрольно-ревізійного управління України щодо офіцій­ного тлумачення окремих положень статей 10, 11, 14 Закону України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» (суддя-доповідач Мар-куш М.А.).

Суб'єкт права на конституційне подання — Головне контрольно-ревізій­не управління України — звернувся до Конституційного Суду України з кло­потанням дати офіційне тлумачення окремих положень статей 10, 11, 14 Закону України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» від 26 січня 1993 року № 2939-ХІІ з наступними змінами (далі — Закон), а саме:

  1. частин десятої, одинадцятої, дванадцятої статті 11 щодо того, протя­гом яких днів — робочих чи календарних — повинні проводитися виїзні ре­візії або перевірки;

  2. частини першої статті 11 щодо того, як слід розуміти термін «підкон­трольні установи» — чи це тільки ті об'єкти, які отримують бюджетні кошти постійно (фінансуються з бюджету або є одержувачами бюджетних коштів, у тому числі на момент проведення контрольних заходів), чи й ті, які отри­мували такі кошти в минулому бюджетному році одноразово або регулярно за конкретною програмою на певну мету;

  3. частини другої статті 11 щодо того, чи мають право органи державної контрольно-ревізійної служби проводити планові виїзні перевірки окремих ділянок фінансово-господарської діяльності підконтрольних підприємств, установ, організацій з питань, наведених у дорученнях Президента Украї­ни, Кабінету Міністрів України, зверненнях народних депутатів України, громадян;

  4. частин п'ятої, сьомої, восьмої статті 11 щодо того, чи є вичерпним пе­релік підстав для проведення позапланової виїзної ревізії або перевірки, пе­редбачених цими частинами зазначеної статті;

чи може проводитися позапланова ревізія або перевірка за дорученнями Президента України, зверненнями народних депутатів України, громадян;

5) пунктів 2, 4 статті 10, частин шостої, сьомої, дев'ятої, дванадцятої стат-
ті 11 щодо того, до якого із судів — місцевого загального, господарського чи ін-
шого — повинні звертатися органи державної контрольно-ревізійної служби
за рішенням (дозволом) на проведення позапланової ревізії або перевірки;

  1. частини восьмої статті 11 щодо того, хто має звертатися до суду за до­зволом на проведення позапланових ревізій або перевірок у разі надхо­дження відповідних звернень від Президента України, Кабінету Міністрів України, народних депутатів України, громадян чи посадових осіб право­охоронних органів, які не є прокурорами або слідчими (проте ініціюють про­ведення органами державної контрольно-ревізійної служби контрольних за­ходів);

  2. частини шостої статті 11 щодо того, чи мають право суди надавати до­звіл на проведення позапланових ревізій або перевірок з питань, які не на­лежать до компетенції органів державної контрольно-ревізійної служби;

якщо постановою суду дозволено проведення ревізії або перевірки з пи­тань, які не належать до компетенції органів державної контрольно-ревізій­ної служби (наприклад повнота сплати податків), чи зобов'язані органи дер­жавної контрольно-ревізійної службивиконуватитакупостановусуду,ад-же вона оскарженню не підлягає;

8) частини шостої статті 11 щодо того, чи повинні органи державної кон-
трольно-ревізійної служби проводити ревізії і перевірки за дорученням пра-
воохоронних органів лише за сукупними показниками фінансово-господар-
ської діяльності суб'єктів господарювання, чи такі ревізії і перевірки можуть
проводитися з окремих питань щодо фінансово-господарської діяльності су-
б'єктів господарювання, визначених цими органами.

Практичну необхідність в офіційному тлумаченні суб'єкт права на кон­ституційне подання обгрунтовує неоднозначним, на його погляд, розумін­ням та застосуванням органами державної влади, зокрема судами, поло­жень статей 10, 11, 14 Закону, які Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо посилення правового захисту гро­мадян та запровадження механізмів реалізації конституційних прав грома­дян на підприємницьку діяльність, особисту недоторканність, безпеку, пова­гу до гідності особи, правову допомогу, захист)» від 12 січня 2005 року № 2322-!V викладені в новій редакції, що призводить до порушення консти­туційних прав та законних інтересів суб'єктів господарювання.

Вирішуючи питання щодо відкриття конституційного провадження у цій справі, Конституційний Суд України виходив з такого.

Відповідно до Закону України «Про Конституційний Суд України» кон­ституційне подання має містити правове обгрунтування тверджень щодо необхідності в офіційному тлумаченні Конституції України та законів Укра­їни (пункт 4 частини другої статті 39); підставою для конституційного по­дання щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України є практична необхідність у з'ясуванні або роз'ясненні, офіційній інтерпре­тації положень Конституції України та законів України (частина перша статті 93). Питання, порушені в конституційному поданні, повинні бути підвідомчі Конституційному Суду України (стаття 150 Конституції України, стаття 13 Закону України «Про Конституційний Суд України»).

Аналіз конституційного подання та долучених до нього матеріалів свід­чить, що суб'єкт права на конституційне подання не навів правового об­грунтування практичної необхідності в офіційному тлумаченні положень статей 10, 11, 14 Закону. Зі змісту конституційного подання вбачається, що клопотання про офіційне тлумачення зазначених положень Закону фактич­но зводиться до надання консультацій щодо порядку їх правозастосування у конкретних ситуаціях відповідними суб'єктами, що не належить до пов­новажень Конституційного Суду України (стаття 150 Конституції України, стаття 13 Закону України «Про Конституційний Суд України»).

Крім того, слід зазначити, що положення пунктів 2, 4 статті 10, частин першої, другої, п'ятої, шостої, сьомої, восьмої, дев'ятої, десятої, одинадця­тої, дванадцятої статті 11 Закону, роз'яснення яких просив надати автор конституційного подання, змінено законами України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання фінансовим пору­шенням, забезпечення ефективного використання бюджетних коштів, дер­жавного і комунального майна» від 15 лютого 2005 року № 3202-ІУ (Відомо­сті Верховної Ради України, 2006 р., № 14, ст.117), «Про внесення змін до Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» та інших законодавчих актів України» від 15 лютого 2005 року № 3205-ІУ (Відомості Верховної Ради України, 2006 р., № 14, ст.118), «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» та деяких інших за­конодавчих актів щодо виконання судових рішень» від 15 березня 2006 ро­ку № 3541-ІУ (Відомості Верховної Ради України, 2006 р., № 35, ст.296) та викладено в новій редакції.

Що стосується надання роз'яснення, до якого із судів — місцевого загаль­ного, господарського чи іншого — повинні звертатися органи державної контрольно-ревізійної служби за рішенням (дозволом) на проведення поза­планових ревізій або перевірок, то питання підвідомчості тим чи іншим су­дам справ визначається відповідними процесуальними законами. Прий­няття законів, внесення до них змін і доповнень, узгодження їх положень між собою є прерогативою Верховної Ради України (статті 75, 85 Конститу­ції України) і не належить до повноважень Конституційного Суду України (стаття 13 Закону України «Про Конституційний Суд України»).

Непідвідомчість Конституційному Суду України питань, порушених у конституційному поданні, теж є підставою для відмови у відкритті консти­туційного провадження у справі.

Що ж до тлумачення положень статті 14 Закону, про яку йдеться в назві конституційного подання, то в самому клопотанні його автор просить дати тлумачення частини шостої статті 11 Закону.

Таким чином, підстав для відкриття конституційного провадження у справі немає.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 153 Конституції України, статтями 13, 14, пунктом 4 частини другої статті 39, пунктами 2, 3 статті 45, статтями 50, 93 Закону України «Про Конституційний Суд Украї­ни», Конституційний Суд України ухвалив відмовити у відкритті конститу­ційного провадження у справі за конституційним поданням Головного кон­трольно-ревізійного управління України щодо офіційного тлумачення окре­мих положень статей 10, 11, 14 Закону України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» від 26 січня 1993 року № 2939-ХІІ з наступними змінами на підставі пунктів 2, 3 статті 45 ЗаконуУкраїни «Про Конституцій­ний Суд України» — невідповідність конституційного подання вимогам, пе­редбаченим Конституцією України, Законом України «Про Конституційний Суд України»; непідвідомчість Конституційному Суду України питань, пору­шених у конституційному поданні.

□ □□

15 лютого 2007 року Конституційний Суд України розглянув питання про відкриття конституційного провадження у справі за конституційним звер­ненням громадянина Ц. щодо офіційного тлумачення положень частини третьої статті 62 Конституції України, частини шостої статті 234 і частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України (суддя-до­повідач Мачужак Я.В.).

Суб'єкт права на конституційне звернення — громадянин Ц. — звернув­ся до Конституційного Суду України з клопотанням щодо офіційного тлума­чення положень частини третьої статті 62 Конституції України, частини шостої статті 234 і частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК України).

Зазначеними положеннями передбачено: обвинувачення не може ґрун­туватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припу­щеннях; усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (частина третя статті 62 Конституції України); скарги на дії слідчого та про­курора розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті (частина шоста статті 234, частина третя статті 236 КПК України).

Автор звернення просить дати роз'яснення:

  1. чи має право суд без попередньої перевірки законності одержання до­казів у кримінальній справі вивчати їх зміст і досліджувати в суді, якщо од­на із сторін заявляє про незаконність одержання таких доказів;

  2. чи зобов'язаний суд розглядати по суті скарги на незаконність дій слід­чого і прокурора про отримання і використання недопустимих доказів до фактичного їх вивчення в суді;

  3. чи зобов'язаний суд вилучати із справи і не досліджувати в суді дока­зи, одержані незаконним шляхом.

Як вбачається з матеріалів справи, громадянину Ц. пред'явлено обвину­вачення у вчиненні злочину, передбаченого частиною четвертою статті 189 Кримінального кодексу України, якою встановлено кримінальну відпові­дальність за вимагання, що завдало шкоди в особливо великих розмірах.

Під час розгляду кримінальної справи за обвинуваченням громадяни­на Ц. у судовому засіданні Печерський районний суд міста Києва встано­вив, що органом досудового слідства допущено істотну неповноту, поруше­но вимоги КПК України щодо оформлення доказів, проведення експертизи тощо. З цих мотивів постановою Печерського районного суду міста Києва від 24 березня 2006 року кримінальну справу направлено прокурору міста Києва для організації додаткового розслідування.

За апеляцією прокурора апеляційний суд міста Києва ухвалою від 22 черв­ня 2006 року скасував зазначену постанову, ухваливши кримінальну справу щодо громадянина Ц. повернути на новий судовий розгляд місцевому суду в іншому складі суду.

Заявник вважає, що обвинувачення у вчиненні ним злочину ґрунтується на доказах, одержаних незаконним шляхом, а невилучення Печерським ра­йонним судом міста Києва цих доказів на стадії попереднього розгляду справи при вирішенні скарг на дії слідчого і прокурора призвело до пору­шення судом його прав як обвинуваченого і позбавило його ефективного за­хисту своїх прав від незаконних дій слідчого і прокурора.

Необхідність в офіційному тлумаченні положень частини третьої стат­ті 62 Конституції України, частини шостої статті 234 і частини третьої стат­ті 236 КПК України громадянин Ц. обґрунтовує неоднозначним застосуван­ням цих положень судом першої інстанції.

Вирішуючи питання щодо відкриття конституційного провадження у справі, Конституційний Суд України виходив з такого.

Відповідно до Закону України «Про Конституційний Суд України» у кон­ституційному зверненні обов'язково має зазначатися обґрунтування необ­хідності в офіційному тлумаченні положень Конституції України або законів України (пункт 4 частини другої статті 42); підставою для конституційного звернення щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України є наявність неоднозначного застосування положень Конституції України або законів України судами України, іншими органами державної влади, якщо суб'єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод (стаття 94).

Аналіз конституційного звернення та долучених до нього матеріалів свід­чить, що автор клопотання не навів обґрунтування необхідності в офіційно­му тлумаченні положень частини третьої статті 62 Конституції України, частини шостої статті 234 і частини третьої статті 236 КПК України.

Порушені громадянином Ц. питання щодо офіційного тлумачення зазна­чених положень Конституції України і КПК України фактично стосуються необхідності надання рекомендацій щодо процесуального порядку застосу­вання судами цих норм у конкретних справах, а також оцінки судами за­конності дій органів дізнання і досудового слідства, що віднесено до компе­тенції судів загальної юрисдикції і не належить до повноважень Конститу­ційного Суду України (стаття 14 Закону України «Про Конституційний Суд України»).

При цьому у конституційному зверненні та доданих до нього матеріалах, зокрема копіях судових рішень, не міститься даних щодо неоднозначного застосування Печерським районним судом міста Києва та апеляційним су­дом міста Києва положень частини третьої статті 62 Конституції України, частини шостої статті 234 і частини третьої статті 236 КПК України, що могло призвести або призвело до порушення конституційних прав і свобод людини, зокрема до обмеження конституційного права на захист громадя­нина Ц.

Отже, конституційне звернення не відповідає вимогам, передбаченим Законом України «Про Конституційний Суд України».

Виходячи з викладеного та керуючись статтями 147, 150, 153 Конститу­ції України, статтями 14, 42, 45, 50, 94 Закону України «Про Конституцій­ний Суд України», Конституційний Суд України ухвалив відмовити у від­критті конституційного провадження у справі за конституційним звер­ненням громадянина Ц. щодо офіційного тлумачення положень частини третьої статті 62 Конституції України, частини шостої статті 234 і частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України на підставі пунктів 2, 3 статті 45 Закону України «Про Конституційний Суд України» — невідповідність конституційного звернення вимогам, передбаченим Кон­ституцією України, Законом України «Про Конституційний Суд України», та непідвідомчість Конституційному Суду України питань, порушених у кон­ституційному зверненні.

□□□

15 лютого 2007 року Конституційний Суд України розглянув питання про припинення конституційного провадження у справі за конституційним зверненням громадян М., М., Ч., IIL про офіційне тлумачення положень стат­ті 2, пункту 1 статті 6, статті 7 Декрету Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян» від 26 грудня 1992 року № 13-92 (Відо­мості Верховної Ради України, 1993 р., № 10, ст. 77), підпункту 4.2.2 пунк­ту 4.2, підпункту 4.4.1 пункту 4.4 статті 4 Закону України «Про порядок по­гашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» від 21 грудня 2000 року № 2181-III (суддя-доповідач Шишкін В.І.).

Громадяни М., М., Ч., Ш. звернулися до Конституційного Суду України з клопотанням про офіційне тлумачення положень статті 2, пункту 1 статті 6, статті 7 Декрету Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян» (далі —Декрет), підпункту 4.2.2 пункту 4.2, підпункту 4.4.1 пунк­ту 4.4 статті 4 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платни­ків податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (далі — Закон).

У конституційному зверненні вказується на різне й суперечливе застосу­вання зазначених положень Декрету і Закону органами виконавчої влади та судами України при розгляді справ щодо оподаткування доходів фізич­них осіб, що призводить до прийняття протилежних судових рішень, а від­так, і до порушення конституційних прав громадян на сплату податків та зборів в порядку і розмірах, встановлених законом (стаття 67 Конституції України).

Порушуючи питання про офіційне тлумачення положень статті 2, пунк­ту 1 статті 6, статті 7 Декрету, суб'єкт права на конституційне звернення просить Конституційний Суд України роз'яснити:

  1. що слід розуміти під терміном «сукупний оподатковуваний дохід за ка­лендарний рік» в контексті статті 2 Декрету;

  2. чи є тотожними за змістом статті 2, пункту 1 статті 6, статті 7 Декрету поняття «розмір мінімальної місячної заробітної плати» і «неоподатковува­ний мінімум», і як у разі їх тотожності слід розуміти положення цих статей при обчисленні податку виходячи зі змісту норм Закону України «Про вста­новлення розміру мінімальної заробітної плати на 2000 рік» від 1 червня 2000 року № 1766-III (Відомості Верховної Ради України, 2000 р., № 35, ст. 288) та Указу Президента України «Про збільшення неоподатковуваного мінімуму та ставки прогресивного оподаткування доходів громадян» від 13 вересня 1994 року № 519;

  3. чи має бути застосовано в розумінні положень статті 2, статті 7 Декре­ту єдину шкалу ставок прогресивного оподаткування до всіх нарахувань за будь-яким місцем роботи фізичних осіб за календарний рік, чи має бути ди­ференційований порядок оподаткування — для сукупного оподатковувано­го доходу за основним місцем роботи за шкалою ставок прогресивного опо­даткування, а для оподаткування доходів не за місцем основної роботи у твердій ставці в 20 відсотків.

Заявники просять також у контексті вказаних положень Декрету надати офіційне тлумачення положень підпункту 4.2.2 пункту 4.2, підпункту 4.4.1 пункту 4.4 статті 4 Закону і роз'яснити:

  1. чи є донарахування податку із сукупного доходу громадян за кален­дарний рік окремим податком або збором (обов'язковим платежем) у розу­мінні підпункту 4.2.2 пункту 4.2 статті 4 Закону;

  2. чи є обов'язковою для застосування загальними судами норма підпунк­ту 4.4.1 пункту 4.4 статті 4 Закону.

Необхідність в офіційному тлумаченні суб'єкт права на конституційне звернення обгрунтовує неоднозначним і суперечливим застосуванням по­ложень статті 2, пункту 1 статті 6, статті 7 Декрету, підпункту 4.2.2 пунк­ту 4.2, підпункту 4.4.1 пункту 4.4 статті 4 Закону органами виконавчої вла­ди та судами України при розгляді справ про оподаткування доходів фі­зичних осіб, вважаючи, що працівники державних податкових інспекцій неправомірно донараховували суму прибуткового податку з громадян, ке­руючись не нормами Декрету, а положеннями пункту 7 Інструкції про при­бутковий податок з громадян, розробленої на підставі статті 23 Декрету і затвердженої наказом Головної державної податкової інспекції України від 21 квітня 1993 року № 12 та зареєстрованої Міністерством юстиції України 9 червня 1993 року № 64 (далі — Інструкція).

Свою позицію автори клопотання пояснюють тим, що ставки і розміри податку встановлені нормами Декрету, відповідно до положень статті 2 якого об'єктом оподаткування громадян, які мають постійне місце прожи­вання в Україні, є сукупний оподатковуваний доход за календарний рік (що складається з місячних сукупних оподатковуваних доходів), одержаний з різних джерел як на території України, так і за її межами. Згідно з пунк­том 1 статті 7 Декрету сукупний оподатковуваний доход, одержаний за міс­цем основної роботи, оподатковується за прогресивною шкалою ставок по­датку, а доход, одержаний громадянами не за місцем основної роботи, належить оподатковувати за ставкою 20 відсотків відповідно до пункту 3 статті 7 Декрету.

Натомість деякі суди України, розглядаючи скарги громадян на неправо­мірні дії податкових органів та позови податкових органів до громадян про стягнення донарахованих сум податкових зобов'язань, постановляють рі­шення на підставі пункту 7 Інструкції, відповідно до положень якого грома­дянам, які одержали доходи не за місцем основної роботи, державними по­датковими інспекціями провадяться перерахунки податку із сукупного річ­ного доходу, який складається з виплат як за основним місцем роботи, так і не основним, у тому числі за виконання робіт за сумісництвом, за шкалою ставок прогресивного оподаткування. У такий спосіб державні податкові інспекції і деякі суди фактично змінюють ставки податку, механізм його обчислення, що призводить до порушення прав громадян при сплаті подат­ків і зборів.

Вирішуючи питання щодо офіційного тлумачення положень статті 2, пункту 1 статті 6, статті 7 Декрету, Конституційний Суд України виходив з такого.

Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України юрисдик­ція Конституційного Суду України поширюється лише на чинні норматив­но-правові акти (Рішення Конституційного Суду України від 14 листопа­да 2001 року № 15-рп/2001).

Декрет, який за змістом і юридичним статусом є актом, що має силу за­кону, втратив чинність з 1 січня 2004 року на підставі положень статті 22 (пунктів 22.1, 22.10) Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 року № 889-IV, крім розділу IV у частині оподаткування доходів фізичних осіб від зайняття підприємницькою діяльністю, який діє до набрання чинності спеціальним законом з питань оподаткування фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності. Отже, положення статей 2, 6, 7 Декрету, щодо офіційного тлумачення яких звернувся суб'єкт права на кон­ституційне звернення, втратили чинність, оскільки ці норми були складо­вою розділу І «Загальні положення».

Об'єктивно виникли підстави, які вказують на непідвідомчість Конститу­ційному Суду України питань, що порушили автори клопотання стосовно тлумачення зазначених положень Декрету.

З огляду на викладене Конституційний Суд України вважає за необхідне припинити провадження у справі в частині тлумачення положень статті 2, пункту 1 статті 6, статті 7 Декрету, оскільки юрисдикція Конституційного

Суду України не поширюється на нормативно-правові акти, які втратили чинність.

Враховуючи наведене та керуючись § 51 Регламенту Конституційного Су­ду України, Конституційний Суд України дійшов висновку, що конституцій­не провадження у справі за конституційним зверненням громадян М., М., Ч., Ш. про офіційне тлумачення положень статті 2, пункту 1 статті 6, статті 7 Декрету підлягає припиненню на підставі пункту 3 статті 45 Закону України «Про Конституційний Суд України» — непідвідомчість Конституційному Су­ду України питань, порушених у конституційному зверненні.

Вирішуючи питання про надання офіційного тлумачення положень підпункту 4.2.2 пункту 4.2 статті 4 Закону, Конституційний Суд України виходить з такого.

Підставою для конституційного звернення відповідно до статті 94 Закону України «Про Конституційний Суд України» є наявність неоднозначного за­стосування положень Конституції України або законів України судами України, іншими органами державної влади, якщо суб'єкт права на консти­туційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до пору­шення його конституційних прав і свобод.

Аналіз конституційного звернення та долучених до нього матеріалів, зо­крема 24 судових рішень, дає підстави для висновку, що фактів неодно­значного застосування судами України положень підпункту 4.2.2 пунк­ту 4.2 статті 4 Закону не наведено.

Зі змісту долучених до конституційного звернення судових актів, які по­становили районні, апеляційні суди і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, не вбачається, що відповідні суди загальної юрис­дикції застосовували при розгляді звернень позивачів положення підпунк­ту 4.2.2 пункту 4.2 статті 4 Закону, що можна було б проаналізувати як неод­нозначне застосування судами цих положень Закону.

Заявники фактично ініціюють питання про тлумачення цієї норми Закону через призму застосування загальними судами безпосередньо положень Де­крету, Указу Президента України «Про збільшення неоподатковуваного міні­муму та ставки прогресивного оподаткування доходів громадян», Інструкції та ієрархічної пріоритетності положень цих нормативних актів у правозасто-суванні під час вирішення питань щодо стягнення сум податків, які державні податкові інспекції нараховували за прогресивною шкалою. Проте ці питання не належать до повноважень Конституційного Суду України.

Оскільки конституційне звернення в цій частині не відповідає вимогам, які передбачені у пункті 4 частини другої статті 42, статті 94 Закону Украї­ни «Про Конституційний Суд України», то на підставі пункту 2 статті 45 За­кону України «Про Конституційний Суд України» (невідповідність конститу­ційного звернення вимогам, передбаченим зазначеними нормами) та § 51 Регламенту Конституційного Суду України конституційне провадження у справі за зверненням громадян М., М., Ч., Ш. про офіційне тлумачення по­ложень підпункту 4.2.2 пункту 4.2 статті 4 Закону підлягає припиненню.

Вирішуючи питання про надання офіційного тлумачення положень підпункту 4.4.1 пункту 4.4 статті 4 Закону, Конституційний Суд України виходить з такого.

Фактів неоднозначного правозастосування загальними судами положень підпункту 4.4.1 пункту 4.4 статті 4 Закону також не наведено.

Автори конституційного звернення фактично вимагають від Конститу­ційного Суду України стверджувальної або заперечувальної констатації сто­совно обов'язковості застосування загальними судами норми Закону до правовідносин, які є предметом спору у судах загальної юрисдикції, а це не належить до сфери повноважень Конституційного Суду України, тобто такі вимоги непідвідомчі Конституційному Суду України.

Конституційне провадження у справі за конституційним зверненням громадян М.,М., Ч.,Ш.про офіційне тлумачення положень підпункту 4.4.1 пункту 4.4 статті 4 Закону підлягає припиненню на підставі пункту 3 стат­ті 45 Закону України «Про Конституційний Суд України» — непідвідомчість Конституційному Суду України питань, порушених у конституційному зверненні.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150 Конституції України, статтями 14, 42, 45, 94 Закону України «Про Конституційний Суд України», § 51 Регламенту Конституційного Суду України, Конституційний Суд України ухвалив припинити конституційне провадження у справі за конституційним зверненням громадян М., М., Ч., Ш. про офіційне тлума­чення положень статті 2, пункту 1 статті 6, статті 7 Декрету Кабінету Міні­стрів України «Про прибутковий податок з громадян», підпункту4.4.1 пунк­ту 4.4 статті 4 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платни­ків податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» на під­ставі пункту 3 статті 45 Закону України «Про Конституційний Суд Укра­їни» — непідвідомчість Конституційному Суду України питань, порушених у конституційному зверненні, та положень підпункту 4.2.2 пункту 4.2 стат­ті 4 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників подат­ків перед бюджетами та державними цільовими фондами» на підставі пун­кту 2 статті 45 Закону України «Про Конституційний Суд України» — невідповідність конституційного звернення вимогам, передбаченим цим Законом.

^ Огляд підготував науковий консультант судді Конституційного Суду України В. Головченко.

  1   2   3   4   5   6



Скачать файл (2540.4 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации