Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Курсовая работа - Відносини власності: їх типи і форми - файл 1.doc


Курсовая работа - Відносини власності: їх типи і форми
скачать (179 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc179kb.16.12.2011 01:13скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

Реклама MarketGid:
Загрузка...
Кафедра економічної теорії

Курсова робота

за темою:
Відносини власності: їх типи і форми


ПЛАН


Вступ………………………………………………………………………..

3


1. Відносини власності: їх типи і форми



1.1. Власність як економічна категорія………………………………..

5

1.2. Типи і форми власності…………………………………………….

11

1.3. Принципи формоутворення власності…………………………….

14


2. Відносини власності в Україні



2.1. Форми власності в Україні на сучасному етапі…………………..

17

2.2. Трансформація форм власності в Україні…………………………

20


3. Перспективи розвитку відносин власності в Україні ………………...


25


Висновки……………………………………………………………………


30


Використана література…………………………………………………….


32


Вступ
Власність відноситься до числа найважливіших і найскладніших проблем економіки і економічної теорії. Економічна діяльність завжди породжує питання власності: кому належить економічна влада, хто привласнює матеріальні умови існування людей, є хазяїном землі, виробництва, матеріальних і духовних цінностей тощо? Всі подібні ресурси є дефицітними вже за визначенням. Ані влади, ані матеріального і духовного багатства не може вистачити на всіх бажаючих. Власність як економічний інститут виникає на підставі обмеження економічних ресурсів і складає необхідні правила їх розподілу та ефективного використання. Внаслідок цього виникають відносини нерівності між людьми, розшарування їх залежно від володіння правом на власність як економічним ресурсом.

Таким чином, погоджуючись із марксистською точкою зору щодо визначальної соціогенеруючої і соціоструктуруючої ролі відносин власності в процесі функціонування і розвитку всієї системи людського суспільства, слід розглядати їх як інтегруючу ланку виробничих відносин в системі суспільного виробництва.

Актуальність звернення до питання про сутність і значущість відносин власності в господарському житті суспільства зумовлюється особливим станом цих відносин в сучасній Україні. Йдеться про складний і до кінця не визначений у своїх результатах процес трансформації суспільної власності в приватну в ході приватизації державного соціалістичного майна в пострадянський період.

Об’єкт дослідження – відносини власності як економічна категорія.

Предмет дослідження – види і форми власності.

Мета курсової роботи – дослідження відносин власності як теоретичної категорії та явища в сучасній економіці України.

Мета роботи визначила такі завдання:

  • узагальнити теоретичні підходи до вивчення власності як економічної категорії;

  • визначити передумови процесу формоутворення власності і об'єктивні чинники, що визначають структуру і принципи утворення її окремих функціональних форм та видів;

  • дослідити процеси трансформацію форм власності в Україні;

  • визначити форми власності в Україні на сучасному етапі.

Методи дослідження – аналіз наукової літератури і спеціалізованих публікацій. При написанні роботи було використано матеріал навчальних посібників, періодичної літератури і ресурси Internet.
^ 1. ВІДНОСИНИ ВЛАСНОСТІ: ЇЇ ТИПИ І ФОРМИ
1.1. Власність як економічна категорія
Власність є складною і багатогранною категорією, яка виражає всю сукупність суспільних відносин – економічних, соціальних, політичних, національних, морально-етичних, релігійних тощо. В системі економічних відносин це поняття завжди асоціюється з певними благами, речами або продуктами інтелектуальної діяльності. Але насправді ресурси або речі самі по собі не є власністю. Як економічна категорія власність означає виробничі відносини з приводу засобів виробництва, і, відповідно, вироблених з їх допомогою благ. Таким чином, власність – це об’єктивні, над особистісні відносини між людьми з приводу речі, а не сама річ. В економічній системі суспільства відносини власності займають центральне місце, оскільки зумовлюють спосіб поєднання робітника із засобами виробництва, мету функціонування і розвитку економічної системи, визначає соціальну структуру суспільства.

В енциклопедичному словнику з економіки В.Г. Золотогоров, спираючись на марксистський підхід, дає таке визначення: «Власність – історично визначений суспільний спосіб присвоєння людьми предметів виробничого і невиробничого споживання» [22, с. 506].

Структура власності – різноманітна. Класифікується за основними системоутворюючими і структуровизначальними критеріями:

  • внутрішньогенетичними;

  • суб’єктами і економічними рівнями;

  • об’єктами;

  • формами;

  • видами власності.

Власність як економічну категорію різні економічні школи трактують по-різному. Наприклад, західні вчені вбачали у власності лише відношення людини до речі, тобто відносини власності розглядалися як відображення взаємодії власника з його майном, його розпорядженням та використанням. З точки зору марксистської теорії власність як економічна категорія виражає відношення привласнення або відчуження засобів виробництва і створюваних за їх допомогою матеріальних благ у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання .Тут акцентується увага на тому, що сам факт належності матеріальних благ суб’єкту повинен визнавати не тільки він сам, а й інші суб’єкти, тому виникає право власності як суспільне відношення. Згідно цієї теорії власність існує незалежно від волі і свідомості людей. Ще в законах Солона і Кліофена зазначалося, що закони не створюють відносин власності, а лише закріплюють відносини, що склалися у суспільстві. Головним у законі власності є привласнення, тобто відчуження об’єкта власності суб’єктом від інших суб’єктів. Вивчаючи категорію привласнення можна виділити привласнення через працю і, врешті-решт як акт, що здійснюється у процесі виробництва. [12, c.112]. Власність пов’язана з такими поняттями як володіння, використання і розпорядження, відчуження.

  • Володіння – це, так би мовити, неповне або часткове привласнення. Привласнення – процес, що виникає у результаті поєднання об'єкта і суб'єкта привласнення, тобто це конкретно-суспільний спосіб оволодіння річчю. В якості суб’єктів привласнення виступають фізичні та юридичні особи, об’єктами ж є ресурси, виробниче обладнання, фінансові кошти, об’єкти інтелектуальної власності тощо.

  • Відчуження – це позбавлення суб'єкта права на володіння, користування і розпорядження тим чи іншим об'єктом власності.

  • Використання – це застосування речі в залежності від її призначення. Використання є формою реалізації володіння. Воно означає вилучення з об’єктів власності їх корисних властивостей з метою виробництва матеріальних благ та надання послуг.

  • Розпорядження – це прийняття власником чи іншими особами рішень з приводу функціонування об’єкта власності, засноване на праві підприємця передавати майно у межах, визначених власником. Розпоряджатися об’єктами власності може лише реальний власник, який має на них юридичне право. На свій розсуд він може продати власність, здати її в оренду, подарувати її або віддати у спадок тощо. Інші особи зробити цього не можуть. У зв’язку з цим важливо відмітити, що підприємець в ринковій економіці може і не бути власником, але обов’язково повинен мати право володіння, використання і розпорядження [21, c 560].

Обирати ті чи інші форми привласнення і відчуження економічних суб’єктів спонукають як об’єктивні, так і суб’єктивні обставини. Механізм примусу ґрунтується на сукупності економічних і позаекономічних методів.

Привласнення і відчуження – парні категорії, які існують одночасно. Привласнення певного об'єкта власності одним суб'єктом одночасно означає відчуження його від іншого суб'єкта. Якщо один суб'єкт заявив, що "це моє", це все одно, що він сказав іншим суб'єктам: "Це не ваше".

Таким чином, сприймаючи видимість відношення людини до речі, власність завжди виражає зв'язок: відношення "власника" до "невласника" [28, c.247].

Відносини власності утворюють певну систему, що містить у собі три види відносин :

  • відносини привласнення об'єктів власності, що передбачають повне відчуження об’єкта власності суб’єктом від інших суб’єктів, тобто економічні відносини між людьми, які характеризують їхнє ставлення до речей ;

  • відносини з приводу економічних форм реалізації об'єктів власності, які є відображенням корисності чи прибутковості суб’єкта власності;

  • відносини з приводу господарського використання об'єктів власності, що виникають між власником об’єктів власності та підприємцем з приводу передачі останньому майна на певних умовах для використання з господарською метою.

Відносини власності виявляються через суб'єкти та об'єкти власності.

Об'єкти власності – це все те, що можна привласнити чи відчужити, а саме:

  • Засоби виробництва в усіх галузях народного господарства;

  • Нерухомість;

  • Природні ресурси;

  • Предмети особистого споживання та домашнього вжитку;

  • Гроші, цінні папери, дорогоцінні метали та вироби з них;

  • Інтелектуальна власність, тобто духовно-інтелектуальні, інформаційні ресурси та продукти;

  • Культурні та історичні цінності;

  • Робоча сила.

Суб'єкти власності – це персоніфіковані носії відносин власності.

До суб’єктів власності відносяться:

  • Окрема особа (індивідуум) – людина як носій майнових і немайнових прав та обов’язків;

  • Юридичні особи – організації, підприємства, установи, об'єднання осіб усіх організаційно-правових форм;

  • Держава в особі органів державного управління, муніципалітети;

  • Декілька держав або всё держави планети.

Власність має і правовий аспект, виступаючи як юридична категорія. Юридичний аспект власності реалізується через право власності [27, c.278].

Право власності – це сукупність узаконених державою прав та норм економічних взаємовідносин фізичних і юридичних осіб, які складаються між ними з приводу привласнення й використання об'єктів власності. Завдяки цьому економічні відносини власності набувають характеру правовідносин, тобто відносин, учасники яких виступають як носії певних юридичних прав і обов'язків.

Право власності визначається ще з часів римського права трьома основними правочинностями:

  • Володіння. Початкова форма власності, яка виражає відносини, пов’язані з наявністю того чи іншого суб’єкта об’єктів власності з господарським володінням ними. Саме по собі володіння не означає повної власності. Володарем об’єкта може бути як власник, так и невласник;

  • Користування. Виражає економічні відносини власності з приводу виробничого чи особистого використання корисних властивостей її об’єктів відповідно до функціонального призначення останніх;

  • Розпорядження. Вища і всеохоплююча категорія прав власності, яка передбачає, що розпорядник об’єкта є його повним власником, а, отже, має право самостійно вирішувати долю певного об’єкта або делегувати таке право іншим суб’єктам ринкової системи.

Відповідно, повна реалізація прав власності можлива лише за наявності і взаємозв'язку відносин володіння, користування й розпорядження. Суб'єкти, які тимчасово отримують право на володіння і користування чужою власністю (наприклад, орендар) без права на розпорядження, не є повними власниками.

Англійським юристом А. Оноре запропонована система прав власності, яка складається з 11 елементів.

1. Право володіння.

2. Право користування.

3. Право управління (право вирішувати, хто і як забезпечуватиме використання благ).

4. Право на дохід (право на володіння результатами використання благ).

5. Право суверена на капітальну вартість (право на використання, споживання, зміну чи знищення блага).

6. Право на безпеку (право на захист від експропріації або від пошкодження в навколишньому середовищі).

7. Право на передачу благ у спадок.

8. Право на безстроковість володіння благом.

9. Заборона на використання шкідливим способом.

10. Право на відповідальність (можливість стягнення блага на сплату боргу).

11. "Зворотний" характер прав власності, тобто повернення переданих кому-небудь правочинностей після закінчення терміну угоди або достроково у випадку порушення її умов тощо.

Власність як економічна категорія виражає відносини між людьми з приводу привласнення об'єктів власності й перш за все засобів виробництва та його результатів. Сукупність цих відносин утворює систе6му виробничих відносин даного суспільства.

Власність як юридична категорія відображає законодавче закріплення економічних відносин між фізичними і юридичними особами з приводу володіння, користування й розпорядження об'єктами власності через систему юридичних законів і норм.

Таким чином, власність характеризує діалектичний взаємозв'язок економічних та юридичних відносин, у якому економічні відносини власності виступають первинними, базисними, а юридичні – вторинними, похідними [20, c.83].

^ 1.2.Типи і форми власності
Форма власності – це стійка система економічних відносин і господарських зв'язків, що зумовлює відповідний спосіб та механізм поєднання робітника із засобами виробництва.

Проблема форм власності є найскладнішою проблемою економічної науки. Існують два підходи до класифікації форм власності: вертикально-історичний і горизонтально-структурний [13, c.9].

Вертикально-історичний підхід визначає історичні форми власності, які зароджуються у процесі тривалої еволюції суспільства, а зміни однієї форми власності іншою.

Історичні форми власності:

  • Первіснообщинна. Для цієї форми власності характерні однакові права всіх членів общини на панівний об'єкт власності – землю, а також на засоби праці й результати виробництва;

  • Рабовласницька. Ця форма власності характеризується абсолютною концентрацією прав власності рабовласника на засоби виробництва, результати праці й на працівника;

  • Феодальна. Передбачає абсолютні права власності феодала на землю й обмежені права на працівника;

  • Капіталістична. Характеризується зосередженням прав власності підприємця на засоби та результати праці і відсутністю власності на найманого робітника, який має особисту свободу [14, c.34].

Ліквідація приватної власності в колишніх соціалістичних країнах і заміна її так званою загальнонародною власністю з метою зрівняти всіх людей у правах на засоби виробництва і результати їх використання спричинили розрив природно-еволюційного процесу розвитку відносин власності, що стало однією з причин кризи і розвалу соціалістичної системи.

Горизонтально-структурний підхід визначає класифікацію економічних форм власності, а також її види і типи.

Умовами і критеріями означеної класифікації є рівень розвитку продуктивних сил, характер поєднання працівника із засобами виробництва, ступінь правочинностей суб'єкта на ресурси, результати й управління виробництвом, механізм розподілу доходу тощо.

Вид власності характеризується конкретним способом привласнення благ та методами господарювання. Сучасна економічна система характеризується різноманітними формами власності, її змішаними різновидами.

Слід розмежовувати форму власності і форму господарювання. Форма господарювання – один з методів реалізації форми власності, що являє собою сукупність конкретних важелів, способів, впливу економічного суб'єкта на навколишнє середовище з метою його перетворення і отримання доходу. Одна й та ж форма власності може реалізовуватись через різні форми господарювання.

Кожна форма власності за своєю природою історична. Вона життєздатна лише у визначених межах. Коли дія факторів, які зумовили її виникнення, припиняється, вона має бути замінена на іншу, прогресивнішу форму. Будь-яка консервація форм власності неодмінно призводить до застійних явищ, затримання розвитку продуктивних сил. Це стосується всіх без винятку форм власності.

Тип власності – це найбільш фундаментальне її утворення, що складається залежно від її суб’єктів (суспільство в цілому, трудовий колектив, особистість).

У процесі тривалого історичного розвитку людства сформувались такі чотири основні типи економічної власності:

  • Суспільна власність. Передбачає спільне володіння, розпорядження і виключає індивідуальне;

  • Приватна власність. Передбачає привласнення окремим індивідуумом, максимум однією сім'єю, матеріальних благ і послуг та певну підсистема відносин між суб'єктами цього типу власності у різних сферах суспільного відтворення [15, c.114];

  • Колективна власність. Передбачає привласнення асоційованими власниками результатів колективної праці, матеріальних благ і послуг та певну підсистему відносин між суб'єктами цього типу власності у всіх сферах суспільного відтворення;

  • Державна власність. Передбачає привласнення державою (як суб'єктом власності) засобів виробництва, робочої сили, частки національного доходу та інших об'єктів власності у різних сферах суспільного відтворення.

Сьогодні у всьому світі зростає роль держави як власника. Її функції постійно розширюються і стають все різноманітнішими, що дозволяє вирішувати багато економічних і соціальних завдань. Держава може бути самостійним елементом в економічних правовідносинах з іншими суб’єктами власності в середині країни і за кордоном, виступає гарантом багатьох міжнародних і внутрішніх договорів, міждержавного залогового права; забезпечує функціонування капіталомістких галузей, виробництв і сфер економіки, які мають високий рівень усуспільнення і потребують значних капіталовкладень; сприяє розвитку приватного підприємництва; забезпечує функціонування некомерційної соціальної сфери і виробництво суспільних благ; національну безпеку. Державна власність дозволяє пом’якшувати удари криз [10, с.72]. Практика ряду країн (США, Німеччини, Росії, широкого кола країн Південно-Східної Азії) переконливо свідчить, що стратегія прискореної модернізації потребує тимчасового встановлення в економіці провідної або особливо важливої ролі держави [19, с.50].

Із середини 50-х років XX ст. в окремих регіонах світового господарства, зокрема у межах Європейського економічного співтовариства, почав формуватися п'ятий тип економічної власності – наддержавна (або наднаціональна) власність.

^ 1.3. Принципи формоутворення власності
Що ж є вихідною основою розвитку процесу формоутворення власності, які об'єктивні чинники визначають структуру і принципи утворення її окремих функціональних форм та видів?

Кожна функціональна форма власності має відбивати насамперед рівень зрілості суспільного поділу праці, бути адекватною структурі та ступеню складності суспільної продуктивної сили, що використовується у виробництві [16, c.11] .

Форма власності визначається специфікою суспільної продуктивної сили праці як об'єкта індивідуальної власності людини. Покликана створювати найоптимальніші умови для реалізації цієї сили, вона не може бути вищою чи нижчою, ніж ступінь розвитку останньої. Будь-які «забігання» вперед у процесі формоутворення власності від досягнутого рівня продуктивної сили суспільної праці негативно відіб'ються на розвитку її та у кінцевому підсумку стримуватимуть економічний прогрес.

В умовах товарного виробництва і ринкових відносин лише конкуренція здатна виявити ефективність певної форми власності порівняно з іншими та перспективи її економічного відтворення.

Водночас положення про об'єктивну обумовленість процесу формоутворення власності рівнем та характером розвитку суспільної продуктивної сили праці людини не повинно абсолютизуватися. Економічні явища і процеси завжди являють собою багатомірну структуру. Такими ж багатомірними є й причинно-наслідкові зв'язки, що "визначають логіку їхнього розвитку. Відношення власності не є тут винятком. Перебуваючи в постійній динаміці, вони зазнають на собі впливу не якогось окремого чинника, а широкого спектру соціально-економічних, політичних, внутрішніх та зовнішніх чинників, а також культурно-національних умов і традицій того чи іншого суспільства. Що, у кінцевому підсумку, визначає не лише структурну множинність, а й можливу альтернативність процесу формоутворення [18, c.33].

Як свідчить практика, форми власності реалізують себе не у чистому вигляді. Кожна форма власності за своїм змістом багатоструктурна. Вона неодмінно містить різноманітні структури – нові й старі, ті, що відживають і щойно народжуються, стимулюють і водночас стримують процеси економічного розвитку.

Кожна форма власності за своєю природою історична. Вона життєздатна лише тоді, коли визначені її економічні межі. Виникнувши завдяки дії певних об'єктивно детермінованих чинників і передусім під впливом структурної специфіки суспільної продуктивної сили праці, в умовах, коли дія цих чинників припиняється, вона може і має бути заміненою іншою, більш прогресивною формою. Будь-яка консервація розвитку функціональних форм власності неодмінно призводить до застійних процесів, стримує розвиток продуктивних сил, гальмує суспільний прогрес.

Саме так відбувався процес становлення приватнокапіталістичної форми власності, її елементарні структури з'явилися вже в XIV ст. у вигляді простого мануфактурного виробництва у північних містах Італії та Нідерландах. Пізніше, починаючи з XVI і до XVII ст., відбувався процес первинного нагромадження капіталу, знову-таки пов'язаний з утвердженням приватнокапіталістичного підприємництва. Однак і в цей досить тривалий відрізок часу технологічна структура, заснована на ручній праці та примітивних знаряддях виробництва, не давала змоги капіталу повністю подолати системні зв'язки феодальних відносин. Йдеться про відчуження людини від землі як основного засобу виробництва і перетворення її робочої сили на вільний об'єкт купівлі-продажу.

І лише у першій третині XIX ст., діставши внаслідок завершення промислової революції адекватну собі за ступенем зрілості, засновану на механізації виробничих процесів матеріально-технічну базу, приватнокапіталістична власність утвердилась як панівна структура економічного базису суспільства.

Інакше розвивались економічні процеси у країнах, що стали на шлях державного соціалізму, де утворилася авторитарно-бюрократична система. У структурі їхніх господарств суспільна власність була встановлена силовим методом без відповідного зв'язку з прогресом продуктивних сил, на основі й у процесі якого тільки й можуть бути створені передумови для більш високого ступеня суспільно-історичного процесу. Це, у кінцевому підсумку, і визначило загальну нестабільність економічної системи суспільства, її саморозпад.

^ 2. ВІДНОСИНИ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ

2.1. Форми власності в Україні на сучасному етапі
Два основних типи власності – це приватна і суспільна.

Приватна власність – це такий тип власності, коли виключне право на володіння, користування і розпорядження об’єктом власності та отримання доходу належить приватній особі [24, c. 289].

Приватний тип власності виступає як сукупність індивідуально-трудової, сімейної, індивідуальної з використанням найманої праці, партнерської і корпоративної форм власності.

Приватна власність в усіх своїх формах є потужним фактором розвитку суспільства, оскільки стимулює у власника підприємницьку ініціативу, інтерес до збільшення особистого, а отже і суспільного багатства, надає економічну свободу вибору, право наслідування, утверджує реальну майнову відповідальність тощо.

Індивідуально-трудова власність характеризується тим, що фізична особа в підприємницькій діяльності одночасно використовує власні засоби виробництва і свою робочу силу. Якщо в господарстві використовується праця членів сім'ї, така власність має вигляд сімейної трудової власності. Індивідуальний приватний власник може використовувати в господарстві й працю найманого робітника.

Партнерська власність є об'єднанням капіталів або майна кількох фізичних чи юридичних осіб. З метою здійснення спільної підприємницької діяльності кожний учасник партнерського підприємства зберігає свою частку внесеного ним капіталу чи майна у партнерській власності.

Корпоративна власність – це капітал, утворений завдяки випуску і продажу акцій. Об'єктом власності акціонерного товариства, крім капіталу, є також інше майно, придбане в результаті господарської діяльності.

Суспільна власність означає суспільне привласнення засобів виробництва і його результатів. Суспільна власність існує у двох формах: державній і колективній.

Державна власність – це така система відносин, за якої абсолютні права на управління і розпорядження власністю здійснюють органи держаної влади. Державна власність поділяється на загальнодержавну і муніципальну.

Загальнодержавна власність – це спільна власність усіх громадян країни, яка не поділяється на частки і не персоніфікується між окремими учасниками економічного процесу.

Муніципальна власність – це власність яка перебуває в розпорядженні регіональних державних органів.

Корпоративна власність – це об'єднана власність членів окремого кооперативу, створена на добровільних засадах для здійснення спільної діяльності.

Власність трудового колективу – це спільна власність, передана державою чи іншим суб'єктом у розпорядження колективу підприємства, яка використовується відповідно до чинного законодавства.

Змішана власність поєднує різні форми власності – приватну, державну, колективну, кооперативну та інші.

В Україні в результаті реформування відносин власності на основі роздержавлення й приватизації склались і законодавче закріпились такі форми власності:

  • приватна;

  • колективна;

  • державна.

Допускається також існування змішаних форм власності, власності інших держав, власності міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав.

Сучасна економіка розвинутих країн перебуває на порозі постіндустріального розвитку і характеризується динамізмом та новітніми тенденціями в розвитку відносин власності [6, c.17].

Результатом цих процесів є:

  • подальше розширення плюралізму форм власності ;

  • значне поширення змішаних і комбінованих форм власності;

  • посилення процесів демократизації і соціалізації відносин власності: створюються асоційовані форми власності трудових колективів, збільшується частка акцій серед працівників фірм, вони залучаються до управління і розподілу доходів, забезпечуються дешевим житлом, медичним обслуговуванням, тощо;

  • прогресивна зміна структури об'єктів власності;

  • розширюються форми та об'єкти міжнародної власності на основні поглиблення міжнародного поділу праці й посилення економічних зв'язків між країнами [4, с. 47].

Таким чином в Україні наявні різноманітні форми власності. В Україні закріплені такі форми власності як: приватна, колективна і державна.

^ 2.2.Трансформація форм власності в Україні
В Україні, як і в інших республіках колишнього Радянського Союзу, тривалий час, аж до початку 90-х років, перевага надавалася суспільній власності в її двох основних формах – державній і колгоспно-кооперативній.

Державна власність хоч і є на сьогодні переважаючою усе ж її питома вага останнім часом істотно зменшилася.

Необхідно зазначити, що соціальні перетворення в Україні, як і в інших республіках колишнього Союзу, ґрунтувалися на помилкових, догматичних уявленнях про суть суспільної власності [7, с. 45]. Назвемо основні з них.

По-перше, за марксистсько-ленінською теорією, що була пануючою, встановлення суспільної власності на засоби виробництва саме по собі відкриває простір для розвитку продуктивних сил. І дійсність немовби підтверджувала справедливість такого уявлення. При цьому намагалися не звертати уваги на нездорове підґрунтя досить високих темпів індустріального розвитку, на використання таких засобів їх забезпечення, які не можуть бути властивими цивілізованому суспільству. Однак подальші роки розвіяли ілюзії щодо темпів і якості економічного зростання.

По-друге, вважалося, що відчуження трудящих від засобів виробництва, створюваного ними продукту й управління виробництвом, яке властиве експлуататорським формам власності, усувається встановленням суспільної власності на засоби виробництва. Проте на початку 80-х років відчуження трудящих від засобів виробництва, від привласнення продукту й управління досягло таких розмірів, що стало незаперечним: воно може виникати й на ґрунті суспільної власності, якщо не винайдені необхідні форми її реалізації саме як суспільної.

По-третє, головна помилка полягала в твердженні, що держава має опосередковувати якомога більше, а в ідеалі – всі процеси привласнення. Вважалося, що соціалістична власність виступає в двох основних формах – державній і колгоспно-кооперативній, причому роль провідної форми надавалася державній власності, а колгоспно-кооперативна мала "влитися" у державну. Це означало, що реальним суб'єктом привласнення поступово ставала держава. Інші учасники суспільного виробництва отримували свою частку виготовленого продукту лише після того, як держава, зосередивши у своїх руках ресурси і продукт, перерозподілить їх за власними міркуваннями.

Одержавлення процесів привласнення неминуче вело до одержавлення процесу управління: управляв той, хто мав у своєму розпорядженні ресурси. Кількість господарських питань, що вирішувалися на рівні держави, неухильно зростала, а трудові колективи дедалі більше відсторонялися від них. Економічні зв'язки між підприємствами могли встановлюватися лише на державному рівні. Питання: що, як і для кого виробляти також доводилися до підприємств "зверху"; нормативи оплати праці формувалися державним апаратом і міністерствами [2, c.217].

Загалом практичне втілення теоретичних догм щодо суспільної власності не могло не призвести до відчуження трудящих та їхніх колективів від суспільного багатства й управління ним, надмірного зростання ролі держави в системі господарювання, розширення масштабів перерозподільчих процесів в економіці, абсолютизації адміністративних методів господарювання, обмеження самостійності підприємств, намагання звести всі форми господарювання до однієї – державної.

Для реалізації такого намагання, як показав досвід, не обов'язково утискувати які-небудь форми власності або оголошувати, скажімо, кооператив державним підприємством. Можливий і опосередкований шлях одержавлення, коли принципи управління державним підприємством поширюються на інші форми господарювання. Саме так були знищені кооперативні засади в колгоспах й особливо в споживчій кооперації.

Монополія породжувала паразитизм і загнивання. Це проявилося в таких явищах:

  • Одержавлення власності призвело до ігнорування особистих інтересів. Незаперечним, по суті, стало те, що суспільна власність - це власність усіх, але нікого зокрема, що соціалістичне виробництво існує для задоволення потреб усіх, але нікого зокрема. Економічний розвиток здійснювався під гаслом побудови світлого майбутнього для всіх, хоч логічніше було б спочатку побудувати його для кожного, а потім для всіх [11, c.121].

  • Одержавлення власності породжувало відчуження від неї трудящих; вони втрачали почуття господаря, а водночас і заінтересованість у раціональному використанні народного багатства, що неминуче призводило до величезних втрат у суспільстві. При цьому необхідно розрізняти зв'язок "відчуження - привласнення" за умов приватної і суспільної власності. За приватної власності відчуження обов'язково пов'язане з привласненням: якщо від однієї особи щось відчужують, то хтось інший обов'язково привласнює це "щось". За суспільної власності те, що відчужується, являє собою суспільний продукт і витрачається на суспільні потреби. Однак нерідко це виявляється в колосальних надлишкових витратах. Все це, звичайно, породжує байдужість до суспільної власності, ставлення до неї, як до нічиєї. За даними соціологічних опитувань, лише останніми роками у населення пострадянських країн починає виявлятись поважне ставлення до приватної власності як потенційного джерела доходів, бажання її збільшувати і раціонально використовувати [3, с. 6].

  • На перший погляд здається, що держава виражає інтереси всього народу, тому й свою власність використовує для задоволення загальнонародних потреб. Однак у будь-якому суспільстві існує державний апарат, тобто певне коло людей, які, виступаючи від імені суспільства, мають можливість самостійно, на свій розсуд вирішувати його справи й управляти іншими людьми. За даних умов індивідуальні, корпоративні інтереси конкретних осіб державного апарату можуть набути самодостатнього значення, в результаті відбудеться підміна загальнонародних інтересів індивідуальними й корпоративними. Це свідчить про те, що державна форма власності за нерозвинутої демократії приховує в собі можливість появи під вивіскою загальнонародної власності елементів корпоративного та індивідуально-егоїстичного привласнення. Дані процеси багаторазово посилюються тією обставиною, що від імені держави на практиці виступають міністерства, відомства та їхні численні органи, які мають свої особливі інтереси, здатні піднятися над суспільними.

Одержавлення власності, що здійснювалося в нашій країні, не мало наукового підґрунтя і суперечило потребам суспільного розвитку. Об'єктивною необхідністю є існування різноманітних форм господарювання, а отже, і форм привласнення [29, c.363]. Причини цього такі:

По-перше, сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення виробництва в різних секторах народного господарства неоднаковий. Ще зберігаються стійкі й значні розриви в технічному рівні на окремих підприємствах, у різних галузях, регіонах, умовах праці тощо. Недарма інколи говорять про технологічну багатоукладність сучасної економіки. Все це неминуче зумовлює різноманітність форм господарської діяльності, ускладнює структуру відносин власності.

По-друге, у міру розвитку НТП відбуваються два взаємозв'язані процеси – концентрація й диференціація. Усуспільнення виробництва в економічній літературі пов'язується переважно з концентрацією виробництва, а отже, й усуспільненням привласнення. Однак при цьому упускається досить важливий момент, а саме те, що НТП не лише не згортає, а навпаки, посилює диференціацію, відгалуження, а також виникнення нових підприємств і виробництв. У результаті структура виробництва перебудовується, ускладнюється, виникають нові, відносно самостійні ланки. Відкриваються можливості для дрібного виробництва та індивідуальної трудової діяльності. Все це не може не урізноманітнювати як суб'єктів власності, так і форми власності. Даний висновок підтверджується і досвідом розвинутих капіталістичних країн, який свідчить, що НТП не лише не виключає різноманітності форм господарювання, а й, навпаки, вимагає підтримання такої різноманітності. Отже, різноманітність форм привласнення і господарювання – потреба не лише сьогоднішнього, а й завтрашнього дня, що означає загальність принципу різноманітності [5, c.88].

Таким чином, уявлення про те, що суспільна власність має лише одну (державну) форму реалізації, суперечить загальним законам економічного розвитку. Саме так слід оцінювати здійснюваний протягом багатьох десятиліть курс на одержавлення власності. Крім того, трагічним фактором в історії нашої країни стало і надзвичайне перебільшення ролі вольового моменту у створенні форм власності. Наслідком цього волюнтаризму стало виникнення відповідного апарату, його бюрократизація і дедалі зростаюча влада бюрократії, котра намагалася надолужити своєю могутністю й активністю недостатність об'єктивних умов усуспільнення виробництва [25, c. 271].

Все це свідчить про те, що відносини власності в нашій країні мають бути докорінно перебудовані.

^ 3. ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ
Поступово в процесі економічного розвитку домінуючого значення набуває корпоративна форма власності як колективно-приватна. В економіці країн Заходу корпорації (акціонерні підприємства) перетворилися на найдинамічнішу, провідну структуру. У США їхня частка становить майже 90 відсотків загального обсягу реалізованої продукції. В цілому в розвинених країнах Заходу на корпоративну форму власності припадає 80-90 відсотків загального обсягу виробництва [17, c. 19].

Порівняно з класичною формою приватного підприємництва корпорації мають певні переваги, які забезпечили їм вихід на провідні позиції у сфері бізнесу.

Особливість корпоративної форми власності полягає в тому, що вона, з одного боку, зберігає (через володіння акціями окремими особами) все те позитивне, що несе в собі приватна власність, – підприємницький інтерес, ініціативу, націленість на накопичення особистого, а звідси – й суспільного багатства, право безстрокового успадкування тощо. Водночас корпорація долає обмеженість, що притаманна класичній формі приватної власності. Зберігаючись у загальній структурі корпорацій як юридичний інститут володіння, приватна власність забезпечує себе економічно: вона реалізується через більш зрілі – колективні – форми організації виробництва. Отже, по суті відбувається реалізація тези про позитивне заперечення приватної власності.

Серед переваг корпоративної форми власності є й такі, як виробнича гнучкість, здатність акумулювати капітальні ресурси й кошти будь-якої належності. До того ж корпорація є більш демократичною формою власності [26, c.289].

Особливе значення має соціально-інтегральна функція корпорації. Якщо приватна власність у її класичному вигляді дезінтегрує суспільство, породжуючи складні проблеми, то корпорація, навпаки, створює економічні передумови суспільної інтеграції, часткового подолання відчуження людини від засобів виробництва, його результатів, від участі в управлінні. У процесі функціонування корпорації відбувається так звана де персоніфікація великої приватної власності на засоби виробництва, що виражається у втраті окремими власниками капіталу персонального контролю над його функціонуванням. Саме завдяки цьому управління нею здійснюється не приватними власниками, а професіоналами.

Розпорядження власністю є нині домінуючою реальністю. Докорінна зміна ролі цієї ланки економічних відносин послабила можливості безпосереднього власника здійснювати прямий контроль над засобами виробництва.

Корпорація не є застиглою формою власності. Вона еволюціонує. Дедалі більшої ваги в останні десятиріччя набуває якісно нове явище у розвитку корпоративної власності. Йдеться про передавання певної частини акціонерного капіталу найманим працівникам підприємств, що входять до корпорації.

Близькими до підприємств, заснованих на приватно-трудовій власності, за своїм економічним змістом є так звані партнерські фірми, якими володіють дві особи або більше. Діяльність їх поєднує функції виробника і власника.

У економічно розвинених країнах зазнає змін і державна форма власності, частка якої у деяких країнах Заходу досить висока. Вона все більше використовується у загальнонаціональних інтересах. На думку дослідників, до державного сектору найближчим часом перейдуть нові галузі, пов’язані з державними і загальнолюдськими проблемами – освоєння космосу, відновлення довкілля і т.п., в яких державне управління є переважним [1, с. 112]

Отже, основними рисами структури власності в країнах з розвиненою ринковою економікою є, по-перше, домінуючі позиції корпоративної форми власності; по-друге, все ширше залучення до акціонування працівників підприємств; по-третє, розвиток індивідуально-трудової форми власності; по-четверте, зміни у державній формі власності.

Принципово інші процеси відбуваються у країнах колишнього СРСР, а також Східної Європи, які переживають своєрідний ренесанс приватної власності, інтенсивне відродження різноманітних форм її функціонування. Проте теоретичного принципу історизму приватної власності ці процеси не заперечують. Старі економічні форми не можуть зникнути доти, доки вони повністю не вичерпали своїх потенціальних можливостей. Нові, більш розвинені за своїм змістом виробничі відносини не можуть з’явитися раніше, ніж будуть підготовлені відповідні матеріальні передумови, тобто буде досягнутий певний рівень продуктивності праці людини, що є об’єктивною основою процесу формоутворення власності [8, с. 79].

У країнах, де утвердилась командно-адміністративна система, в структуру господарства силовим методом впроваджувалася суспільна власність без відповідального зв’язку з станом продуктивних сил. Це й визначило загальну нестабільність створеної на таких засадах економічної системи.

В теперішній час виникають складні і суперечливі процеси, що відбуваються у механізмі реалізації приватної власності у зв’язку з розвитком на основі досягнень технологічної революції елементів постіндустріальної структури виробництва. Так, інформатика перетворюється на провідну ланку виробничого процесу, а сама інформація – на форму багатства, домінуючий об’єкт власності. На відміну від власності на уречевлені засоби виробництва духовна власність не може розвиватись на суто приватній основі [23, c.267].

Інформації притаманні специфічні риси як товару, що поступово перетворюється на головний виробничий ресурс постіндустріального суспільства. З одного боку, як носій вартості інформація є об’єктом купівлі продажу і в цьому відношенні мало чим відрізняється від звичайного товару послуги, що є об’єктом приватної власності. У країнах, які стають на шлях розвитку в напрямі постіндустріального суспільства, посилюється конкурентна боротьба за володіння інформацією. Відбувається процес її монополізації, перетворення на безпосередній об'єкт приватної власності, інституцію економічної влади. Відповідно формується новий соціальний прошарок людей - власників інформації.

З іншого боку, інформація стимулює зворотній процес – не зміцнення, а, навпаки, знецінення відносин приватної власності. Це пов’язано зі специфікою споживчого використання інформації як товару. На відміну від звичайного товару інформація у процесі виробничого споживання не зникає. При продажу не вона відчужується від свого власника. Останній позбавляється лише повної монополії на її використання. Він може продати її вдруге. Те саме може зробити і покупець [9, с. 27].

Зміни у формах та сутності власності багато в чому модифікують усю структуру суспільно-економічних відносин. На новому витку суспільного прогресу має відбутися не просто заперечення приватної власності, а діалектичне подолання відносин власності взагалі. Ці відносини мають поступитися місцем принципово іншим системоутворюючим структурам. З цього виходить теорія граничної корисності, на якій ґрунтується неокласична школа економічної теорії.

Один з її засновників відомий австрійський економіст К. Менгер зазначав, що власність як економічна категорія є не довільним винаходом, а єдино можливим знаряддям вирішення тих проблем, що нав’язані нам природою, тобто невідповідністю між потребами та доступною кількістю благ. Це дає змогу зробити висновок, що за умов, коли буде досягнута рівновага між потребами й кількістю благ, які є в розпорядженні людського суспільства, власність на них взагалі втратить своє економічне значення.

Однак сьогодні для країн з перехідною економікою нагальним є формування багатоманітності форм власності та господарювання як основи реформування адміністративно-командної системи на шляху до соціально-орієнтованого ринкового господарства. Особлива роль при цьому належить процесам реформування, якісної трансформації монопольно-державної власності. Світовий досвід засвідчує, що роздержавлення – це загальноекономічний процес [30, c. 643].

Процес роздержавлення як комплекс заходів, спрямованих на усунення монополії держави на власність, формування конкурентного ринкового середовища, відбувається як у межах державної власності, так і поза ними.

Приватизація є радикальною складовою процесу роздержавлення, сутність якої полягає у зміні державної форми власності на різновиди приватної .

Зазначені процеси відбуваються суперечливо, з соціальними загостреннями, потребують значних матеріальних, фінансових, організаційних, інтелектуальних зусиль тощо. Однак це необхідні заходи, рішучість і послідовність в проведені яких, зрештою, призведуть до трансформації перехідної економіки в змішану економіку стабільного соціально орієнтованого суспільства.

Висновки

Дослідивши відносини власності в перехідній економіці України, можна зробити наступні висновки:

  1. Власність являє собою складну і багатогранну категорію, яка виражає всю сукупність суспільних відносин – економічних, соціальних, політичних, національних, морально-етичних, релігійних тощо. Вона займає центральне місце в економічній системі, оскільки зумовлює спосіб поєднання робітника із засобами виробництва, мету функціонування і розвитку економічної системи, визначає соціальну структуру суспільства, характер стимулів трудової діяльності і спосіб розподілу результатів праці, визначає цілі й мотиви розвитку виробництва. Будь-які докорінні зміни в економічних відносинах повинні починатися з відповідних перетворень у відносинах власності.

  2. Приватна власність в усіх своїх формах є потужним фактором розвитку суспільства, оскільки стимулює у власника підприємницьку ініціативу, інтерес до збільшення особистого, а отже, й суспільного багатства, надає економічну свободу вибору, право наслідування, утверджує реальну майнову відповідальність тощо.

  3. Процес політичної та економічної трансформації в Україні спричинив масові інновації у сфері економіки, у тому числі зміни у формах власності. У результаті проведених економічних реформ виникла та утвердилася приватна власність, а системи централізованого планування і матеріально-технічного забезпечення були замінені на ринкові механізми.

  4. Стратегія приватизаційної політики в Україні має враховувати особливості міжнародного досвіду. З одного боку, розвинені країни світу завдяки приватизації, збільшенню кількості власників привели в дію потужні внутрішні резерви не тільки подолання дестабілізації своїх економік, а й нові джерела модернізації. З іншого – світовим досвідом доведено, що сумарний соціальний та економічний ефект досягається не тільки там, де діють плюралістичні форми власності та ринкові відносини (ринок існує і в слаборозвинених країнах із низьким рівнем життя населення), а й там, де досягли високих ступенів розвитку управління виробництвом, організації праці. Головним стає на власність а управління.

  5. Одна з основних умов подальшої трансформації власності – відмова від стихійності при її здійсненні, що є особливо важливим в умовах складних і суперечливих процесів побудови соціально орієнтованої ринкової економіки. З урахуванням цього трансформація власності має здійснюватися планово, керовано, послідовно на основі регулюючої ролі держави з обов'язковим урахуванням можливих політичних, економічних і соціальних результатів та наслідків. Подальше здійснення трансформації власності, виходячи з інтересів окремих посадових осіб та їх оточення, як цілком справедливо зазначають вчені, недоцільне в сучасних політичних і економічних умовах і може призвести лише до створення "анархічного капіталізму сторічної давнини", що зумовить відставання України у політичному і соціально-економічному розвитку на десятиріччя.


Використана література


  1. Вегер Л.Л. К вопросу о соотношении форм собственности // Россия и современный мир. – 2001. – N 3. – С.109-115.

  2. Гордіца К.А. Порівняльний аналіз форм власності у працях українських вчених-економістів кінця XIX – початку XX століття // Історія народного господарства та економічної думки. – 2008. – №41. – С. 212-220.

  3. Горшков М.Л. и др. Собственность в жизни россиян: реальность и домыслы / // Социологические исследования. – 2005. – № 11. – С.3-18.

  4. Еремин А. Теория и практика собственности в современной экономике // Экономист. – 1994. – № 10. – С.42-51.

  5. Зарембо Ю. О собственности в современной экономике // Экономист. – 1996. – № 7. – С.84-91.

  6. Иванов Н. Развитие форм собственности на современном производстве // Мировая экономика и международные отношения. – 1992. – № 3. – С. 5-21.

  7. Игнатовский П. Собственность, ее истоки в настоящем и будущем // Экономист. – 1999. – № 11. – С.43-54.

  8. Казанцев С.В. Смена формации // ЭКО. – 2003. – № 3. – С.61-85.

  9. Леонтьев Б. Интеллектуальная собственность – генетическая основа высокотехнологичного бизнеса // Проблемы теории и практики управления - 2007. – N 2. – С.26-32.

  10. Мартыненко Т. Государственная собственность: региональный аспект // Экономист. – 2010. – № 1. – С. 68-75.

  11. Михеев А. О мониторинге развития отношений собственности в Российской Федерации // Общество и экономика. – 2007. – № 1. – С.115-125.

  12. Орехов А.М. Собственность как предмет изучения социальных наук // Социально-гуманитарные знания. – 2000. – N 5. – С.101-114.

  13. Павлов К.В. Оптимальная структура форм собственности и форм хозяйствования в развитой рыночной экономике // Национальные интересы, приоритеты и безопасность. – 2007. – № 2. – С.6-12.

  14. Попов А. Планирование и формы собственности // Экономист. – 2007. – № 6. – C.30-38.

  15. Приватизация и собственность работников (Материалы круглого стола) // Вопросы экономики. – 1996. – № 8 – С. 109-116.

  16. Радыгин А. Собственность и интеграционные процессы в корпоративном секторе (некоторые новые тенденции) // Вопросы экономики. – 2001. – N 5. – С.26-45.

  17. Старк Д. Рекомбинированная собственность и рождение восточноевропкйского капитализма // Вопросы экономики. –1996. –№ 6. – С. 4-24.

  18. Тамбовцев В.Л. Собственность и эффективность // Общественные науки и современность. – 2002. – № 4. – С.30-38.

  19. Хубиев К. Государственная собственность и условия ее эффективности (методологический аспект) // Экономист. – 2003. – № 1. – С. 45-56.

  20. Черковец В. Экономика, право, собственность // Российсктй экономический журнал – 2002. – № 10. – С.75-87.

  21. Базилевич В.Д. та ін. Економічна теорія: політекономія: Підручник / За ред. В.Д. Базидевича. – К.: Знання-Прес, 2004. – 615 с.

  22. Золотогоров В.Г. Экономика: Энциклопедический словарь. – 2-е изд. –Мн.: Книжный дом, 2004. – 720 с.

  23. Економіка підприємства: Підручник / За ред. Покропивного. – 2-ге вид. – К.: КНЕУ, 2005. – 528 с.

  24. Економічна теорія: макро- і мікроекономіка./ За ред. З.Г. Ватаманюка. – К.: Альтернативи, 2001 – 606с.

  25. Калина А.В., Осокіна В.В. Економічна теорія і практика господарювання: Навч. посібник. – К.: МАУП, 1998. – 308 с.

  26. Каменецкий В.А. Собственность в XXI столетии. – М.: Экономика, 2004. – 315 с.

  27. Мочерний С.В. Основи економічних знань: Підручник. – К.: Вид. центр “Академія”, 2000 – 304с.

  28. Мочерний С.В., Єрохін С.А., Каніщенко Л.О. та ін. Основи економічної теорії / За ред. С.В.Мочерного. – К.: ВЦ “Академія”, 1997.

  29. Основи економічної теорії: Підручник / За ред. Ю. В. Ніколенко. – К.: ЦУЛ, 2003. – 540 с.

  30. Фишер С., Дорнбуш Р., Шмалензи Р. Экономика. – М.: «Дело ЛТД», 1993. – 864 с.



Скачать файл (179 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации