Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Контрольна робота - Погіршення економічної ситуації в Україні у 2-ій половині 80-х років. Чорнобильська катастрофа та її наслідки - файл 1.doc


Контрольна робота - Погіршення економічної ситуації в Україні у 2-ій половині 80-х років. Чорнобильська катастрофа та її наслідки
скачать (212 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc212kb.18.12.2011 05:53скачать


1.doc



МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

«Погіршення економічної ситуації в Україні у 2-ій половині 80-х років. Чорнобильська катастрофа та її наслідки»

Київ

2010
План
Вступ
1. Стан економіки України в другій половині 80-х років

2. Погіршення економічної ситуації в Україні у 2-ій половині 80-х років.

3. Чорнобильська катастрофа та її наслідки.

4. Наслідки Чорнобильської катастрофи.

5. Вплив Чорнобильської катастрофи на економічну ситуацію.

6. Типологія економічних систем 80-х років.

7. Основні напрями економічних систем сучасності.

8. Проблеми формування економічної системи в Україні.

9. Проблеми реформування існуючої економічної системи 2-ої половині 80-х років в Україні.

10. Трансформація економічної системи України у 2-ій половині 80-х р.

11. Вдосконалення економічно-правової системи України.

12. Регіональні економічні відносини.

13. Економічна модель "нових індустріальних країн".

14. Суть, етапи, напрямки.

15. Провал прискорення промисловості

16. Планетарна катастрофа на Чорнобильській АЕС
Висновок.

Список використаних джерел та літератури.
Вступ

Прагненням прискорити розвиток народного господарства була просякнута економічна політика, що проводилася в Україні під безпосереднім впливом квітневого (1985р.) Пленуму ЦК КПРС. Але чіткого плану, спрямованого на реалізацію цієї політики, ви­роблено так і не було. Так, у червні 1985р. була проведена Всесоюзна нарада з питань науково-технічного прогресу, вслід за якою пленум ЦК КП України прийняв постанову про заходи щодо прискорення науково-технічного прогресу в республіці. У серпні 1985р. «Правда» опублікувала спільну постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР про широке впровадження нових методів господарювання і посилення їх впливу на прискорення науково-технічного прогресу. Нарешті, у листопаді 1985р., в Києві відбувся Всесоюзний семінар по вивченню досвіду роботи, яка проводиться в Україні щодо ресурсозбереження і поліпшення матеріаломісткості виробництва на основі прискорення науково-технічного прогресу. Відповідно до багаторічної традиції, керівництво УРСР намагалося негайно продемонструвати свою підтримку чергової ініціативи центру, причому діяло традиційними, або як тоді говорили,«випробуваними часом» методами. У кінці травня 1986р. газета «Правда» донесла до читачів виклад постанови ЦК КПРС про заходи щодо посилення боротьби з нетрудовими доходами. Цією постановою було започатковано широку й галасливу кампанію, у яку включилися правоохоронні органи, партійні організації, інші громадські об'єднання Проте в поле їх зору рідко потрапляли крадії чи хабарники, високорангові рвачі і комбінатори. Найчастіше переслідували тих, хто вирощував на присадибній ділянці і продавав свіжу городину, збував власноручно зроблені предмети господарського вжитку, одяг і взуття, надавав різні послуги, щось ремонтував чи налагоджував. Єдиним помітним заходом у цьому напрямку був Закон Верховної Ради СРСР «Про індивідуальну трудову діяльність», прийнятий у листопаді 1986р. У 1987р. почався бурхливий розвиток кооперативів у сфері послуг, громадського харчування, торгівлі. Не дав очікуваних результатів і прийнятий у 1987р. Закон про державне підприємство, на який в Україні покладалися великі надії. Союзні міністерства, у ві­данні яких перебувала переважна більшість промислових підприємств України, не квапилися надавати їм самостійності, передбаченої Законом. У 1986р. промисловість України давала лише і5,9% продукції вищої категорії. На 1987р. планувалося досягти 18,3%, а реальний результат дорівнював лише 15,8%. В цих умовах починаючи з 1987р. було впроваджено державне приймання готової продукції, яким в Україні було охоплено понад 300 об'єднань і промислових підпри­ємств. Держприймання виявило серйозні недоліки у забезпеченні необхідного рівня якості виробів. Тільки після доробки і повторного пред'явлення було прийнято у 1987р. продукції на З млрд крб., а забраковано - на 9,5 млн крб. Врешті-решт, від держприймання - цієї спроби навести порядок у промисловості за допомогою силових методів, які могли дати лише тимчасовий ефект і лише заганяли економічні хвороби глибоко всередину - змушені були відмовитися. Таким чином, у 1986-1987 рр. "ніяких істотних заходів щодо реформування економіки та забезпечення її дійсного прискорення не було зроблено. Становище з промисловими і продовольчими товарами у республіці погіршувалося Необхідність поглиблення економічних перетворень ставала все очевиднішою. Чорнобиль – одне з стародавніх міст Придніпров’я. Перша літописна згадка про нього відноситься до 1193 року. Недалеко від міста вже тоді видобували болотну руду, з якої виготовляли залізо. Особливе значення місту та району надала Чорнобильська АЕС, розміщена на березі красивої річки Прип’ять. В 1982 році тут завершено спорудження четвертого енергоблоку. В переддень аварії в 30-км зоні навколо АЕС проживало 110 тис. чоловік, з яких ½ - в містах атомних енергетиків, 13 тис. – в районному центрі Чорнобиля.

Катастрофа призвела:

  • до забруднення навколишнього середовища;

  • до радіоактивного опромінення тисяч людей;

  • до появи 30- кілометрової зони;

  • до масового переселення жителів із забрудненої зони.

Наголошуємо, що керівники компартій зайняли таку позицію: інформація про аварію замовчувалася і приховувалася.

Деякі факти:

  • рішення про проведення першотравневої демонстрації в Києві підписав перший секретар Київського міському КПУ Ю. Єльченко, який „нічого не знав”.

В. Щербицький у грудні 1987 року у доповіді на честь 70-річчя встановлення радянської влади в Україні взагалі не згадав Чорнобиль.

Спроби радикальної економічної реформи

У 1987-1989 рр. в економічній політиці держкерівництва стали з'являтися нові моменти. Одним з найголовніших завдань перебудови її ініціатори оголосили встановлення контролю народу над господарським життям, «передачу економічної влади трудящим» шляхом радикальної економічної реформи. Вважалося, що без цього прискорення неможливе. Це справді так. В одержавленому народному госпо­дарстві тоталітарна система, бюрократично-централізаторські союзні міністерства і відомства черпали свою могутність і чинили неподільний вплив на всі сфери суспільного життя. Саме тут, в економіці, опір перебудові був особливо сильним, а її здобутки -- особливо незначними.

Становище в сільському господарстві

У подібному руслі розвивалися процеси в аграрному секторі економіки. Після XXVII з’їзду КПРС була прийнята спільна постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про дальше вдосконалення економічного механізму господарювання в агропромисловому комплексі країни». Ніяких позитивних змін у сільське господарство ця постанова не внесла і звелася до створення додаткових управлінських структур — Держагропрому — своєрідної бюрократичної надбудови над колгоспами, радгоспами, обслуговуючими і переробними підприємствами сільськогосподарської продукції. До кінця 1988 р. у 46 районах України замість райагропромів були створені об'єднання, усі справи в яких вирішували ради, утворені партнерами, а управлінський апарат перетворювався з керівного на виконавчий. Утворення Держагропрому з його розгалуженою системою на місцях не послабило гостроти продовольчої проблеми у країні, хоча центральні відомства з притаманним їм казенним оптимізмом звітували про помітне нарощування об'єму продукції агроп­ромислового комплексу України: протягом 1986—1988 рр. на 3,6%. Важливе значення у розробці нової аграрної політики мав відіграти пленум ЦК КПРС, який зібрався у березні 1989 р. Пленум визнав за можливе розвиток на селі альтернативних форм господарювання: селянських (фермерських) господарств, поширення різних форм оренди, утворення кооперативних колективів. Верховною Радою СРСР були прийняті відповідні закони. Це особливо яскраво продемонстрували 1989 і 1990 рр., коли сприятливі погодні умови дозволили виростити рекордні для країни врожаї, а населення відчувало великі продовольчі труднощі.

Життєвий рівень в Україні

У результаті перших господарських перетворень підприємства одержали деяку свободу в одній з найважливіших сфер — формуванні фонду заробітної плати. У 1989 р. середня зарплата робітників і службовців України зросла на 9,4% і досягла 218 крб. У цілому по СРСР ріст становив 9,5%, а рівень зарплати - 240 крб. За даними на 1988 р. оплата праці робітників і службовців України була на восьмому місті серед 13-ти союзних республік. Оплата праці колгоспників у республіці виросла за 1989 р. на 6% і становила 177 крб., у той час як по СРСР - на 7,7% (196 крб.). За рівнем оплати праці колгоспників Україна стояла на десятому місці в СРСР. У кінці 1988р. розрив між грошовою і товарною масою в Україні збільшився до 6 млрд крб. і мав тенденцію до невпинного зростання. Центр відреагував на ці процеси надзвичайно своєрідно: 1 жовтня 1989 р. ЦК КПРС ухвалив рішення підвищити платню звільненим працівникам партійного апарату на 50— 100%.

Боротьба навколо економічної реформи 1990 р.

У 1990 р. боротьба навколо економічної реформи вкрай загострилася. Головним її питанням стала можливість співіснування ринку і соціалізму, господарської свободи і державного контролю. У травні 1990р. було опубліковано урядову програму, що передбачала перехід до ринку при жорсткому контролі держави. Програма була підготовлена під керівництвом академіка Л.Абалкіна, відомого радянського економіста Але ця програма була відкинута Верховною Радою СРСР.

Започаткована ще у червні 1987 р. на пленумі ЦК КПРС економічна реформа мала на меті перейти від домінування адміністративних до застосування переважно економічних методів управління народним господарством. Свобода державного підприємства мала ґрунтуватись на двох основних підвалинах: госпрозрахунку і самофінансуванні. На жаль, вже у задумі реформа була половинчастою – вона не зачіпала плюралізму власності; не планувала реформування ціноутворення, матеріального постачання тощо. Половинчастий характер реформи вів до розбалансування в економіці, до наростання деформації та диспропорцій. Чого варте хоча б наростаюче відставання темпів зростання продуктивності праці від темпів збільшення заробітної плати? Якщо у 1987 р. на один відсоток зростання продуктивності праці в промисловості України припадало приблизно 0,5 відсотка приросту заробітної плати, то у 1988 р. – майже 1,5 %, а 1989 р. – 2,2 %. Поступово у народному господарстві формується цілий комплекс негативних тенденцій, у перспективі здатний підірвати економіку країни зсередини. Як наслідок, 1989 р. експорт СРСР становив 108,3 млрд. дол., імпорт – 111,4 млрд. дол. Для порівняння: у цьому ж році Нідерланди, які в 536 разів менші за СРСР, продали продукції на 107,0 млрд. дол. і завезли в країну продукції на 104,4 млрд. дол. Тобто господар КПРС – КПУ заборгував за ввезену продукцію 3,1млрд. дол., а маленькі Нідерланди заощадили 2,6 млрд. дол..Події 1989 р. – початку 1990 р. створювали враження, що Український Рух досяг необхідної критичної маси і що тепер його найбільшим завданням є завоювання політичної влади в Республіці. Можливість легального приходу до влади відкрилася в зв'язку з виборами до Верховної Ради УРСР та місцевих Рад. На цей раз закон “Про вибори” був значно демократичнішим, ніж у 1989 р. Правда, офіційний проект закону, опублікований у пресі, містив ті самі обмеження демократії, що й союзний, – представництво від громадських організацій, двоступеневі вибори вищих органів влади (З'їзд народних депутатів і Верховна Рада УРСР) тощо. Однак під час всенародного обговорення проекту у вересні– жовтні 1989 р. ці антидемократичні положення викликали масове невдоволення. На противагу Рух та шість народних депутатів СРСР висунули альтернативний проект закону “Про вибори”. Під тиском громадськості деякі положення компартійного проекту вдалося відкинути. Остаточний варіант закону вже не передбачав виборів від громадських організацій, скасовувалося положення про З’їзд народних депутатів УРСР. Депутати Верховної Ради УРСР і місцевих рад обиралися прямим, таємним голосуванням з альтернативних кандидатур. У листопаді 1989 р. у Києві сорок неформальних товариств утворили передвиборчий Демократичний блок, їхня виборча програма повторювала переважно декларації Руху. Січень–лютий 1990 р. до певної міри пройшли у численних мітингах і зборах, які захопили навіть денаціоналізований Донбас. Однак результати березневих виборів 1990 р. стали розчаруванням для демократичної опозиції, їй вдалося завоювати лише четверту частину від усіх місць у парламенті. Найкращими були результати в Галичині, де демократи виграли 43 із 47 місць у парламенті. У Центральній Україні вони одержали половину голосів, у т.ч. у Києві – 16 з 22. Натомість у Східній і Південній Україні, за винятком деяких 5 великих міст, як-от Донецьк і Харків, Демократичний блок зазнав поразки. Вибори 1990 р. показали, що головною перешкодою на шляху мобілізації мас є величезні культурні, мовні та політичні розбіжності між різними регіонами України. Коментуючи розташування сил в Україні після виборів, відомий політичний діяч М. Горинь підкреслив, що “далі на схід Республіки становище погіршується, тому політична картина України нагадує сьогодні птаха з перебитим крилом... Хоча незалежно ні від чого з компартією доведеться шукати взаємопорозуміння і в місцевих Радах, і в Верховній... Нам загрожує радіоактивне забруднення, і небезпека його однакова і для комуністів, і для некомуністів”. 13 квітня 1990 р. новообрана Львівська обласна рада вибрала своїм головою В’ячеслава Чорновола. Вдруге після 1 листопада 1919 р. на Львівській ратуші був вивішений синьо-жовтий прапор як символ української влади у місті і були усунуті компартійні органи від управління областю. Подібні акти пройшли в усіх населених пунктах Галичини. У Києві мером міста і його заступником були обрані представники з демократичної опозиції, і над будинком Київської міської Ради також замайорів національний прапор. Загалом же вибори 1990 р. показали, що КПУ втратила свою монополію на владу в Україні, але опозиція є недостатньо сильною, щоб перебрати владу в свої руки. 373 з 442 депутатів на момент їх обрання були членами компартії, але значна їх кількість була вибрана за списками Демократичного блоку. Справжнє комуністично-номенклатурне ядро, яке першого червня об'єдналося в групу “За суверенну Радянську Україну” (лідер – Олександр Мороз), налічувало 239 осіб. Йому протистояла більшість демократичних і декілька незалежних депутатів під назвою “Народна Рада” (голова – Ігор Юхновський, чисельність – 115–113 осіб). Хоча “Народна Рада” становила меншість, їй нерідко вдавалося проводити свої рішення, вміло використовувати різні методи боротьби – від бойкоту засідань до перетягання на свій бік ціною компромісів “незалежних” і по-реформаторськи налаштованих кандидатів. З іншого боку, “група 239” не відчувала себе цілком певно як перед лицем постійного тиску знизу, так і внаслідок послаблення позицій номенклатури у сусідніх республіках, насамперед у Росії й балтійських країнах. Тому їй дедалі частіше доводилося йти на компроміси: так, забезпечивши обрання Івашка на посаду Голови Верховної Ради (4 червня), вона через декілька днів була змушена погодитися, що сім ключових парламентських комісій (людських прав, культури і духовного відродження, зовнішніх справ, чорнобильська й освіти, економічної реформи) очолили лідери опозиції. За умов такої нестійкої рівноваги кожна нова зміна у політичному житті Союзу й України могла мати далекосяжне значення. Величезного удару політичній репутації українських комуністів завдало раптове відкликання Івашка доМоскви на посаду заступника генерального секретаря ЦК КПРС, у зв’язку з чим 11 липня 1990 р. він покинув пост Голови Верховної РадиУкраїнської РСР. Саме у цей час в парламенті розгорнулася гостра боротьба різних поглядів щодо Декларації про державний суверенітет, яка мала стати своєрідною перехідною конституцією України. Підготовлений робочою групою (”офіційний”) проект, декларуючи “нічим і ніким не обмежений державний суверенітет України”, водночас передбачав її входження до зреформованого Союзу. Тобто йшлося усе-таки про окреслення меж суверенітету, що й проект визначав, перелічуючи повноваження, які Республіка не збиралася передавати в компетенцію Союзу (по суті збиралася забрати від центру), співвідношення повноважень Києва та Москви у сферах так званої спільної компетенції та механізм ухвалення нового Союзного договору, який легітимізував би бажаний для української влади перерозподіл. Такий апріорі обмежений суверенітет керівництво КПУ прагнуло подати як єдино можливий, доводячи конечну потребу підписанняРеспублікою Союзного договору. Натомість опозиціонери вважали окреслення суверенітету в “офіційному” проекті незадовільним, а згадки про Союзний договір недоречними й небезпечними. Вони не лише виступали проти апріорного обмеження суверенітету рамками Союзного договору, а й ставили під сумнів участь України в такому договорі взагалі, їхні застереження стосувалися й історичного досвіду українсько-російських відносин, і сучасних намагань Кремля створити “оновлену федерацію” зі старим централістичним змістом. На відміну від консерваторів “демократи” прагнули зафіксувати в декларації якнайбільше конкретних ознак суверенітету, аби, зокрема, позбавити керівників Республіки можливості змінювати свою позицію на переговорах із центром. Опозиційні промовці обстоювали самостійний контроль Республіки за економікою, безпекою та дотриманням власних законів. Дебати щодо декларації ще раз 6 засвідчили неоднорідність парламентської більшості: представники господарської номенклатури, ставши, так би мовити, поміж партапаратниками й “демократами”, зменшили гостроту їхнього протистояння й водночас посприяли радикалізації постави всього депутатського корпусу. Звертаючи увагу на “прозаїчний” бік суверенітету, вони пропонували конкретні заходи, що мали зробити його реальним, – передусім економічні. Господарська номенклатура, однак, пропонувала загалом той самий підхід до суверенізації, а не зміну характеру цього управління. Прикметно, що тепер цей підхід по суті підтримала опозиція, якій можливість досягти суверенітету в союзі з номенклатурою видалася привабливішою, ніж боротьба проти панування номенклатури з ризиком проґавити нагоду вирвати Україну з-під влади Москви. У санкціонованому керівництвом Республіки проекті декларації “демократи” критикували нерішучість і непослідовність в утвердженні суверенітету, а не саму його адміністративну модель. На притлумлення ними антитоталітарного складника своєї програми консерватори відповіли згодою зрадикалізувати вимоги щодо суверенітету, що уможливило компроміс між головними парламентськими силами, виявом якого стало поєднання “офіційного” проекту декларації з підтриманими під час дебатів положеннями альтернативних проектів. 16 липня 1990 р. Верховна Рада Української РСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України услід за аналогічним рішенням Верховної Ради Російської РФСР (11 червня 1990 р.). Прийняття Декларації більшістю у 335 голосів (”проти” – 4 й 1, “що утримався”) було полегшено ще й тією обставиною, що значна група депутатів (63) з числа комуністів у ті дні виїхала до Москви для участі у XXVII з’їзді КПРС. Декларація проголосила “державний суверенітет України як верховенство права, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах”, верховенство Конституції та законів Республіки на своїй території, виключне право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством України. Врешті-решт було прийнято формулювання: “Українська РСР має право на власні Збройні сили”. У Декларації записано, що “громадяни Української РСР проходять дійсну військову службу, як правило, на території Республіки і не можуть використовуватися у військових цілях за її межами без згоди Верховної Ради Української РСР”. Проголошувався намір УРСР стати в майбутньому постійно нейтральною державою і дотримуватись трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї”. Щодо громадянства УРСР прийнято було компромісне формулювання: “Українська РСР має своє громадянство і гарантує кожному громадянину право на збереження громадянства СРСР”. Народній Раді вдалося внести вДекларацію кілька поправок, зокрема, про самовизначення української нації як основи суверенітету України, про призначення Генерального прокурора Республіки українським парламентом, про визнання економічного і науково-технічного потенціалу, створеного на території України, власністю її народу. Проте Верховна Рада відхилила пропозицію надати Декларації сили конституційного закону, що знову загострило стосунки між більшістю і опозицією. Даючи свою оцінку “Декларації про державний суверенітет України”, Мирослав Прокоп пише: “Це імпозантний і, треба сказати, дуже зобов’язуючий документ, зокрема, коли усвідомити, що сьогодні Україна знаходиться під суцільним контролем імперії як одна з її провінцій” . Однак, – зауважує М. Прокоп, – вартість Декларації про державний суверенітет не повинна заслоняти нам її слабкостей. Деякі з них надто разючі. УРСР називається “суверенною національною державою”, вона “самостійна у вирішенні будь-яких питань державного життя”, але цій же “суверенній державі” накидається обов’язок гарантувати кожному громадянинові право на збереження громадянства СРСР. До якої держави такий громадянин буде зобов’язаний своєю лояльністю і своїми обов’язками? Чиїм законам він буде підлягати і яка тоді вартість постанови про “верховенство законів Республіки”, також там, де йдеться не тільки про одного громадянина України, але про цілі громадські, економічні чи інші структури? Якщо Україна справді суверенна держава, якщо “народ України є єдиним джерелом державної влади”, то чому йому накидається у Декларації зобов’язання пов’язати себе “союзним договором” з іншими республіками, точніше, з центром імперії у Москві? Чому б не дати змоги українському народові самому насамперед стати державним і вирішити, з ким і в якій формі вступати в союзні договори? Адже зрозуміло, що самостійна українська держава муситиме прагнути до приязних взаємин і співпраці з усіма сусідами? зокрема з Росією, але буде це робити тільки з власної волі. Врешті, багато статей 7 Декларації звучать доволі обіцяюче, наприклад, деякі постанови про економічну самостійність України, де, як згадано, імперія мусить поступитися. Логічним продовженням Декларації про державний суверенітет став закон “Про економічну самостійність Української РСР”, прийнятий 2 серпня 1990 р. Головними принципами економічної політики України було визначено: власність народу на її національне багатство та національний дохід; різноманітність форм власності та їх державний захист; децентралізацію власності і роздержавлення економіки; повну господарську самостійність і свободу підприємництва усіх юридичних і фізичних осіб у рамках законів України; введення національної грошової одиниці; самостійність регулювання грошового обігу; національну митницю, захищеність внутрішнього ринку. Економічний суверенітет передбачав також взаємовигідні зв’язки з іншими республіками, вступ України у міжнародні економічні і фінансові організації й співтовариства, право створення на власній території вільних економічних зон тощо. Протистояння між “демократами” та “партократами” продовжилося під час виборів нового Голови Верховної Ради. На цю посаду було висунуто 27 кандидатур. Серед них перший секретар ЦК КПУ С. Гуренко та другий секретар ЦК КПУ Л. Кравчук від більшості, І. Юхновський, Л. Лук’яненко, В. Яворівський, С. Хмара – від опозиції. Після другого туру голосування переміг Л. Кравчук, за якого було подано 239 голосів. Паралельно з парламентською боротьбою опозиції на найвищому щаблі влади в Україні розпочалося формування політичних партій “знизу”. Цьому, звичайно, сприяло те, що під тиском широких кіл громадськості з Конституції СРСР було вилучено статтю 6-ту про керівну роль КПРС. Це дало формальні підстави для продовження в країні політичного плюралізму. У жовтні 1989 р. у Києві і Львові було проголошено створення партії “зелених” та радикальної Української національної партіїВже 23 квітня з ініціативи Горбачова М.С., що представляв союзний центр, було проведено його зустріч із керівництвом дев’яти республік (РРФСР, України, Білорусії, Узбекистану, Казахстану, Таджикистану та Туркменії). Ця зустріч, що відбувалася в Ново-Огарьово (підМосквою), стала спробою покласти початок стабілізації у країні шляхом спільного пошуку компромісної формули нового союзного договору. ”Парадокс у тому, – писав у 1991 р. відомий російський політичний діяч А. Собчак, – що М.С. Горбачов однаково не може ні втримати радянську імперію, ні розпустити її. Повинні пройти роки і роки, перш ніж між учорашніми республіками налагодяться вільні економічні зв’язки, перш ніж учорашні в’язні всесоюзного політичного та економічного соцтабору навчаться вільному партнерству. Але цих-то років у запасі якраз і немає”. Ця боротьба розгорталася на тлі різкого погіршення соціально-економічного становища. У червні 1991 р. Верховна Рада України встановила юрисдикцію Республіки над усіма підприємствами України. Однак 1991 р. орендні підприємства у промисловості давали лише 13 % продукції, а субсидії нерентабельним підприємствам становили близько 45 % державних витрат; налічувалося лише 2 тис. фермерських господарств (на яких працювало 5 тис. осіб). Отже, економіка України, як і СРСР загалом, залишалася переформованою. З 1988 р. темпи зростання фондооснащеності у промисловості збільшились, але за рахунок застарілих основних фондів; в результаті фондовіддача та продуктивність праці падали. Гуртові ціни, централізовано введені в СРСР, провокували збільшення затратності виробництва, особливо у базових галузях, а отже, й інфляцію. Економіка ставала дедалі розбалансованішою: 1990 р. національний дохід скоротився на 4 %, а у 1991 р. – ще на 13 %. Активізувався “чорний ринок”, значна частина продукції вивозилася за межі Республіки. Щоб запобігти цьому, 1 листопада 1990 р.було запроваджено продаж товарів за картками споживача з купонами. Однак ця система не працювала ефективно, шахрайства продовжувалися. Підвищення роздрібних цін 2 квітня 1991 р. Без проведення належної індексації вкладів фактично знецінило всі накопичення й залишило переважну частину населення, особливо людей похилого віку, без заощаджень. Різко посилилась соціальна диференціація. Стимулу для розвитку економіки “лібералізація цін” не дала, оскільки проводилась в умовах збереження монополізму на ринку. Складнощі економічної ситуації використовувалися опозицією для критики ідеї союзного договору, пропаганди повної незалежностіУкраїни. Між тим дефіцит часу для прийняття відповідальних рішень у цей період відчувався надзвичайно гостро. До літа 1991 р. ситуація у країні істотно ускладнилася, дедалі більше набуваючи характеру переламної: центр на чолі з М.С. Горбачовим продовжував тупцювати на місці, демократи енергійніше стали виступати за радикальне реформування суспільства, поступово знову активізуються консерватори на фоні різкого погіршення економічної ситуації (промисловість СРСР за обсягом виробництва було відкинуто до рівня 1986 р., а валовий продукт (ВНП) відповідав рівню 1985 р.). Горбачова М.С., розпуск всесоюзного з’їзду народних депутатів і надання Декларації про суверенітет конституційного статусу. Уперше за довгі роки національному рухові вдалося зблизитися з робітничим рухом: 21–23 червня у Києві відбувся з’їзд Всеукраїнської організації солідарності трудящих (ВОСТ), на якому були присутні 313 делегатів із 23 областей Республіки. Поряд з економічними з’їзд висунув і ряд політичних вимог: вихід України зі складу СРСР, розпуск КПРС, припинення урядом УРСР усіх фінансових відрахувань до центру, розпуск Верховної ради тощо. Розглядаючи економічну модель "нових індустріальних країн" і особливості її успішного розвитку до останнього часу, переважно відзначають зовнішні та внутрішні причини, що зумовили цей успішний розвиток. Цілий ряд зазначених причин або факторів розвитку є спільним для усіх НІК. Спочатку згадаємо спільні для всієї групи НІК зовнішні чинники їх економічного зростання, що забезпечили виділення "нових індустріальних країн" зі всього світу, що розвивається. По-перше, це те, що через певні причини деякі "нові індустріальні країни" опинилися у сфері особливих політичних та економічних інтересів промислово розвинених країн. Зазначені зовнішні фактори економічного зростання НІК відіграли важливу роль у формуванні їх високоефективних економік, але не менше значення тут мали внутрішні причини, що зумовили особливу привабливість "нових індустріальних країн" для ПРК. Спільною для усіх НІК внутрішньою причиною було те, що майже у всіх "нових індустріальних країнах" склалися автократичні або близькі до таких політичні режими, лояльні до промислово розвинених країн. Тут була забезпечена політична стабільність. Демократичні та політичні перетворення були спрямовані на користь капіталістичних економічних реформ. Іноземним інвесторам всередині НІК гарантувався високий ступінь безпеки для їхніх інвестицій. До того ж усі "нові індустріальні країни" мали велику армію дешевої робочої сили.. Цей чинник давав змогу транснаціональним компаніям зі США і Японії забезпечувати зниження витрат виробництва, перенесеного на територію цих країн. Основним фактором економічних успіхів "нових індустріальних країн" стала вибрана ними модель розвитку, яка найзагальніше визначається як політика зовнішньої орієнтації. Така модель передбачає проходження трьох етапів економічного розвитку: 1-й етап — переважний розвиток імпортозаміщувальних галузей; 2-й етап — створення експортного потенціалу та базових галузей; 3-й етап — орієнтація на розвиток наукових галузей. У цей період тут найдинамічніше розвиваються електронна і електротехнічна промисловість, металооброблення, автомобілебудування, хімічна промисловість, суднобудування, авіаційна і навіть аерокосмічна промисловість. Економіки поступово переорієнтовуються з виробництва товарів масового попиту на високотехнологічні товари та їх компоненти промислового призначення. Перебудовчі процеси другої половини 80-х років були лише прелюдією до докорінних змін на початку 90-х років. Останні, як відомо, почалися з політичних перетворень, що цілком зрозуміло у зв'язку з залежністю колишніх республік від центру. Разом з тим невдоволення, ігнорування, зокрема Україною, складних економічних взаємозв'язків між ними, що грунтуються на глибокому розподілі праці, не могло не призвести до небаченого занепаду виробництва і його неефективності. Дещо інший підхід пропонує відомий західний політолог З.Бжезинський, виокремлюючи три основні фази посткомуністичних змін. Політичною метою першої фази є перетворення, а економічною - стабілізація. Її політичні ознаки - основи демократії, вільна преса, перші демократичні об'єднання і реформаторський рух. Політична мета другої фази - рух від перетворень до стабілізації, а економічна - навпаки, від стабілізації до перетворень. Політичні ознаки: нова Конституція і новий виборчий закон; вибори; децентралізоване регіональне самоуправління; міцна демократична коаліція - нова політична еліта. Третя фаза триває від 5 до 15 років (і більше). Її політична мета - закріплення перетворень, економічна - стабільне зростання. Політичні ознаки: створення стабільних демократичних партій; встановлення демократичної політичної культури. Використовуючи пропоновану схему в інтерпретації З.Бжезинського, не важко переконатися, що нині ми на шляху до другої фази посткомуністичних змін. Враховуючи також основні історичні події, які відбулися за останнє десятиріччя в Україні, на нашу думку доцільно розчленувати процес змін на дрібніші етапи, історично пов'язавши їх з основними політичними подіями. Зрозуміло, такий поділ матиме вельми умовний характер. У цьому зв'язку вважаємо за доцільне виокремити такі етапи переходу України до демократично орієнтованого суспільства:

1. Середина і кінець 80-х років характеризуються процесами перебудови;

2. Кінець 80-х - 1990 р. - перші альтернативні вибори, обрання якісно нового парламенту;

3. 1990-1991 р. - перехід від розмежування до консолідації поміркованих політичних сил для завоювання незалежності;

4. 1991-1994 р. - курс на розбудову нової держави і нового суспільства;

5. З 1994 р. - радикалізація соціально-політичного і економічного розвитку країни.

Стисло схарактеризуємо кожен зі згаданих етапів, підкреслюючи їх специфіку і головні завдання на тому чи іншому проміжку.

Стосовно перебудовчих процесів нині побутують різні, часто навіть протилежні погляди, оскільки перебудова справді мала суперечливий характер. Окремі дослідники вважають, що вона, по суті, мала досить скромну мету: подолання застою, неминучого в суспільстві, яке прямує до безконфліктності й не мобілізує ресурси, необхідні для усунення військової загрози. Зрозуміло, недостатнє теоретичне обгрунтування перебудовчих феноменів у середині 80-х змушувало політичне керівництво діяти методом спроб і помилок. Звідси - непередбачені наслідки, несподівані результати, негативне ставлення частини населення і політичної еліти до перетворень. Але як кажуть, у висліді навіть погана теорія для політики ефективніша, ніж бездумне слідування практичним обставинам.

1. Квітень 1985 - січень 1987 - визрівання політичного курсу перебудови;

2. Січень 1987 - літо 1988 - кристалізація і усвідомлення основних завдань перебудови, формування і розширення її соціальної бази;

3. Літо 1988 - травень 1989 - зміщення центру рушійних сил перебудови згори - донизу;

4. Травень 1989 - лютий 1990 - розмежування і консолідація поміркованих політичних сил у суспільстві, їх відверте протистояння;

5. Лютий-грудень 1990 р. - ігнорування політичного керівництва СРСР і радикалізація народних мас.

6. Грудень 1990 - серпень 1991 - кінець перебудови.

Друга причина (катастрофічна) - це трагедія 1986 року на Чорнобильській АЕС. Дії політичного керівництва республіки були явно неадекватні, бо знову ж політична еліта залежала від центральної влади, а всі міркування про плюралізм, свободу і гласність виявилися пустопорожніми. Вимушене замовчування смертельної небезпеки було глибокою особистою трагедією партійного лідера України. На нашу думку, чорнобильська біда значною мірою прискорила усунення В.Щербицького з політичної арени, а може і його смерть. Однак суть справи полягає не в особистій долі політичного лідера, а в тому, що катаклізми підкреслювали нежиттєздатність прогнилого політичного режиму, який значною мірою тримався на насильстві. Однак у другій половині 80-х років було вирішено поступово відмовитися від насильства, хоча його рецидиви мали місце в Азербайджані, Грузії, Прибалтиці. Що ж стосується України, то тут не було потреби у відвертому застосуванні сили, оскільки сильним залишався партійний механізм із його жорсткими традиціями й методами розв'язання проблем у потрібному для партноменклатури річищі. Зовнішнє благополуччя України (якщо не враховувати чорнобильської аварії) разом з тим дуже сильно нагадувало сюжет дуже відомого роману-антиутопії Дж. Оруела "1984". Особливо жорстоко у нас контролювалася, як і в романі, правдива історія. Так, відносно недавно, більшість українців дізналася про криваві злодіяння шовіністів і більшовиків на території Західної України. Інакше кажучи, контролювалося усе, що можна було контролювати. Водночас фальсифікувалося багато подій, процесів, спотворювалася реальна картина дійсності. Брехня в ім'я досягнення певної мети проголошувалася цілком виправданою. Абсурдність того, що відбувалось, починала розуміти дедалі більша частина населення країни. Назрівали зміни. Повністю закритим суспільство бути не могло, тому інформація про західний світ, спосіб і рівень життя людей проникала до нас і теж робила свою справу, підточуючи підвалини існуючого ладу. Різні фактори і причини поєднувалися і спричиняли перебудовчі процеси. Невдовзі ідея перебудови охопила значну частину населення, збудивши в неї надію на краще майбутнє. В Україні були власні особливості цього процесу. Перебудова задумувалася як зміна практично всіх аспектів життєдіяльності суспільства, однак як правило, вона зводилася передусім до соціально-економічних змін. За перші роки реорганізації якихось особливих економічних перетворень у нашій республіці не сталося, оскільки порівняно з іншими регіонами Союзу вона вважалася відносно благополучною. Суттєві зміни почалися передусім у царині духовній. Представники творчої інтелігенції вперше відкрито виступили зі своєю концепцією реформування різних сторін життя країни. Одразу ж було запущено партійно-бюрократичний механізм гальмування нового явища, тактика шельмування осіб, які мали до цього відношення. Однак партійна еліта не врахувала той факт, що на кінець 80-х років духовна ситуація була вже зовсім інша, порівняно з серединою 80-х років. На багатьох рівнях нові ідеї нашої творчої інтелігенції були підтримані, або, у крайньому разі, не засуджені. Другий, виділений у даному дослідженні етап переходу до демократично орієнтованого суспільства, безумовно є складовою перебудови і має для України особливе значення. Тут на зламі восьмого і дев'ятого десятиліть відбулися значні події. Так, у листопаді 1988 року партійні збори київських літераторів доручили новообраному партійному комітету сформувати групу сприяння перебудові, члени якої невдовзі заявили про себе, як відомі політики. Група повинна була стати ініціатором Народного Руху України за перебудову. Інакше кажучи, задуми стосовно Руху були в річищі перебудовчого курсу й становили собою реакцію на неадекватне реагування політичного керівництва республіки на загострення економічних і політичних проблем. Ідея заснування Руху викликала відверто негативну реакцію з боку політичної еліти України та її лідера, що і визначило ставлення до неї влади на місцевому рівні. Кінець кінцем у газеті "Літературна Україна" було оприлюднено проект програми Руху і буквально відразу ж у засобах масової інформації почалася його скоординована критика. Уже 22 лютого 1989 року політбюро ЦК КПУ розглянуло питання "Про роботу з протидії спробам створення т.з. Народного Руху України за перебудову", визначивши основні ідеї і положення проекту й програми як націоналістичні й екстремістські. Після зустрічі ініціаторів нового Руху з М.Горбачовим, здавалося, ситуація зміниться на краще, однак пресинг стосовно організаторів Руху не припинявся. Уже в березні 1989 року політбюро ЦК КПУ схвалило невідкладні заходи, спрямовані на подальшу активізацію у зв'язку зі спробами екстремістські настроєних осіб з числа ініціативних груп створити організаційні структури НРУ. Планувалося також переорієнтувати ініціаторів Руху на розробку комплексної програми розвитку культури. Взявши за основу суттєві зміни та зрушення, що відбулися у процесі самоусвідомлення, розстановки та взаємодії Політичних сил у суспільстві, період з квітня 1985 р. по серпень 1991 р. можна поділити на кілька етапів.І етап (квітень 1985 — січень 1987 р.) — визрівання політичного курсу перебудови. Трансформація радянського суспільства розпочалася як типова революція «згори», у квітні 1985 р. на Пленумі ЦК КПРС було проголошено курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Провідними його елементами було визначено інтенсифікацію економіки, прискорення науково-технічного прогресу, активізацію «людського фактора», перебудову управління та планування, удосконалення°структурної та інвестиційної політики, підвищення організованості й дисципліни, поліпшення стилю діяльності, обґрунтовані кадрові зміни (термін «перебудова» вживався тоді лише в контексті поліпшення управління господарським механізмом). Перетворення на початковому етапі не були системними і стосувалися передусім економіки (наведення елементарного порядку, зміцнення трудової та технологічної дисципліни, підвищення відповідальності кадрів тощо). Перші результати в економіці були досить обнадійливими, що зміцнювало в керівництва утопічні надії на швидке поліпшення життя звичними командними методами. Але з часом виявилася безплідність такого підходу, тому реформаційні акценти дедалі більше починали зміщуватися з економічної сфери в політичну. У лютому 1986 р. XXVII з'їзд КПРС прийняв «нову редакцію» програми партії, з якої було усунуто завдання побудови основ комунізму, проголошено курс на удосконалення соціалізму. Саме тоді М. Горбачов висунув два принципові лозунги: «гласність» і «широка демократія», які суттєво вплинули на подальший розвиток суспільних процесів. Одним з головних здобутків гласності стала ліквідація «білих плям» історії завдяки поверненню політично дискримінованих імен, літературно-мистецьких творів, наукових праць; вписуванню в історичний контекст замовчуваних фактів, розкриттю раніше заборонених тем, розширенню джерельної бази історичних досліджень; ширшому ознайомленню з працями закордонних дослідників; розгортанню дискусій навколо вузлових історичних проблем, залученню через публіцистику до осмислення суспільних процесів широкого загалу; появі плюралізму думок, ламанню стереотипів, новій інтерпретації відомих фактів та процесів, переоцінці діяльності історичних осіб; осмисленню сучасності через призму історичного досвіду. Цю аварію лише із з'ясуванням її масштабів і наслідків людство почало усвідомлювати як планетарну катастрофу. До 1990 р. в Україні було дегазовано 3,5 млн. га орної землі і 1,5 млн. га лісу (майже 12% території республіки). Смертоносна пляма радіактивного забруднення накрила понад 1000 українських міст та сіл. Граничне забруднення біосфери навколо ЧАЕС зумовило появу на карті України 30-кілометрової «зони відчуження», з території якої було здійснено масове переселення людей в інші регіони республіки. Аварія оголила суттєві вади командної системи: порушення технологічної дисципліни, норм і правил безпеки під час будівництва та експлуатації електростанції; безпечність і безвідповідальність вчених; домінування при прийнятті рішень політичних факторів над економічними, екологічними, моральними; ігнорування союзним центром прав та інтересів республіки. Чорнобильська катастрофа у черговий раз показала українському народові не лише, хто господарює на його землі, а і як він господарює (у республіці, на яку припадало 2,6% території СРСР, було побудовано і будувалося близько 40% атомних енергоблоків). Наприкінці 80-х років Україна була єдиною у Радянському Союзі республікою, де смертність населення перевищувала народжуваність. Чорнобильська катастрофа як трагедія планетарного масштабу стала символом кризовості радянської системи, нелегким випробуванням для проголошеної гласності, суворим попередженням світовому співтовариству про наслідки можливої ядерної війни. Вона підірвала віру радянських людей у систему, спричинила суттєві зрушення в їх свідомості; пробудила інстинкт самозбереження, який сприяв усвідомленню національних інтересів, підвищенню активності, організаційному згуртуванню соціально активних сил; похитнула авторитет СРСР на міжнародній арені; спричинила значні фінансові витрати на ліквідацію її наслідків, різко звузила поле для реформ у політичній сфері. Під тиском обставин (у разі розриву господарських зв'язків з країнами-учасницями економічного співтовариства в Україні різко зменшилися б обсяги виробництва, збільшилась би кількість безробітних та ін.) 13 листопада 1991 року наша республіка парафувала Договір про економічне співтовариство та «Угоду про принципи торгово-економічних відносин між Україною і РРФСР на 1992 p.». Здійснюючи цей певною мірою вимушений крок, Україна намагалась відтягнути час до референдуму і саме тому акцентувала увагу на двох важливих юридичних моментах: парафування (це лише згода брати участь у договірному процесі) і зобов'язання, які вона виконуватиме лише тоді, як сесія Верховної Ради ратифікує Договір про економічне співтовариство; цей документ буде внесено на ратифікацію разом з усіма додатками (більше 25), які потребують багато часу для їх узгодження. Крім того, Україна зайняла непохитну позицію у політичних аспектах подальшої еволюції Союзу. Навіть за цих обставин (підписання Україною Договору про економічне співробітництво) реалізувати оптимістичні плани М. Горбачова щодо парафування проекту союзного договору в середині листопада так і не вдалося. 14 листопада Б. Єльцин за підтримки С. Шушкевича на засіданні Держради висловився проти створення єдиної держави. Після його виступу спалахнула гостра дискусія, під час якої розглядалося три варіанти майбутнього Союзу: 1) Союз суверенних держав, що не має централізованого Державного зв'язку; 2) Союз із федеративною або конфедеративною формою державного зв'язку; 3) Союз, що виконує деякі державні функції, але без статусу держави та назви. У результаті тривалих переговорів її вдалось знайти компромісне рішення, суть якого полягала в тому, що "оновлений Союз» створюватиметься як єдина конфедеративна держава (за Горбачовим), що не матиме єдиної Конституції (за Єльциним). Глибока економічна криза, що охопила країну з початком перебудовчих процесів і продовжується сьогодні, недостатній державний вплив на комплексний розвиток регіонів не сприяли позитивним зрушенням у територіальних пропорціях, призвели до виникнення подальших відмінностей у територіальній структурі національної економіки, значно затримали поступальний хід соціально-економічного розвитку кожного регіону. Протягом 1991-1997 років відбулося значне зменшення обсягів виробництва і надання послуг у всіх галузях господарства, але найбільш помітно у трьох ведучих - промисловості, сільському господарстві, капітальному будівництві, в яких створюється переважна частка валового внутрішнього продукту. Протягом цих років стійкою була тенденція щорічного скорочення обсягів виробництва промислової продукції у всіх без винятку регіонах. Якщо за 1991-1996 роки обсяг продукції промисловості в цілому по Україні скоротився на 50%, то по регіонах найвищими темпи спаду виробництва були у Волинській (71%), Закарпатській (70%), Львівській (69%), Луганській (66%), Харківській (64%), Кіровоградській (64%) та Херсонській (63%) областях (додаток 1.1). Це пов"язано з тим, що в структурі промисловості зазначених областей переважали підприємства легкої, машинобудівної, хімічної промисловості, на які припадало найбільше скорочення обсягів виробництва. Значне скорочення відбувалося також у чорній металургії, паливній, харчовій промисловості. З цієї причини у територіальному розрізі найбільше згортання виробництва промислової продукції відбулося у тих регіонах, де провідне місце в структурі промисловості займають перераховані галузі. Так, у Дніпропетровській області обсяг промислової продукції скоротився на 57%, у Донецькій - на 54, Сумській - на 60, Чернігівській - на 58%. Внаслідок нерівномірності розвитку кризових явищ по окремих галузях промисловості, а також різкого підвищення цін на продукцію деяких галузей, відбулася подальша диференціація промислових потенціалів регіонів та рівнів їх економічного розвитку. Значно зросла питома вага Дніпропетровської, Донецької, Запорізької та Луганської областей, де ціни на продукцію провідних базових галузей зростали найвищими темпами. Якщо у 1990 році сумарна частка Донбасу та Придніпров"я становила 36.6%, то у 1997 році вона зросла до 53.2% (додаток 1.1). Тобто сьогодні на чотири області припадає більше половини всього промислового потенціалу країни, що свідчить не стільки про нерівномірне розміщення промисловості, скільки про необ"єктивні реалії економічних процесів через слабку керованість інвестиційною та ціновою політикою з боку держави. Натомість частка Інших промислове розвинених областей (Київської, Львівської, Одеської, Харківської) помітно знизилася внаслідок того, що потужні машинобудівні комплекси цих регіонів були зорієнтовані на загальносоюзний ринок і зазнали найбільшого удару від руйнування минулих економічних зв"язків. Значно зменшилася питома вага практично всіх західних областей (крім Рівненської) і по 4-х сьогодні складає менше 1 % кожної, що є свідченням катастрофічного згортання промислового виробництва, де воно почало "ставати на ноги" лише у кінці 50-х та у 60-х роках і не наростило потрібного потенціалу. 1997 рік, на жаль, не став роком стабілізації промислового виробництва у більшості регіонів. Із 25 мезорегіональних (обласних) комплексів обсяги промислового виробництва мали тенденцію до зростання проти попереднього року лише у 12 регіонах. Найбільш помітними були темпи зростання у Харківській (+8.1%), Хмельницькій (+4.4), Івано-Франківській (+3.2) та Луганській (+3%) областях, що дає надії на закріплення цієї позитивної тенденції у 1998 році. В той же час подальший спад промислового виробництва спостерігався в 13 регіонах, найбільш значний - в Автономній Республіці Крим (-24%), у Кіровоградській (-22), Одеській (-21.3), Київській (-18.9), Тернопільській (-16.5%) областях. По цих регіонах потрібно вжити невідкладних заходів з боку центральних виконавчих органів для виправлення становища у промисловому секторі і досягнення його стабільної роботи. Протягом 1991 -1996 років обсяги виробництва сільськогосподарської продукції скоротились у всіх 25 мезорегіонах. Найбільше падіння сталося у Кіровоградській, Запорізькій, Луганській, Миколаївській областях, Автономній Республіці Крим (понад 50% у кожному проти 40% по Україні в цілому). Більш помірними темпами спад виробництва продукції аграрного сектора відбувався у Закарпатській, Івано-Франківській, Рівненській, Тернопільській та Хмельницькій областях, де темпи падіння становили від 20 до 35%. За цей час відбулися деякі зміни у динаміці територіальних пропорцій аграрної сфери. Зокрема, зросла питома вага Вінницької, Дніпропетровської, Донецької, Київської, Полтавської, Харківської, Хмельницької, Черкаської областей, тобто тих регіонів, де важливим напрямом сільськогосподарської спеціалізації є зернове І цукрове господарство. Знизилася частка таких регіонів, як Автономна Республіка Крим, Волинська, Житомирська, Запорізька, Львівська області. В цілому зрушення у територіальних пропорціях стосовно розвитку сільського господарства були меншими, ніж у розвитку промисловості. У 1997 році ситуація у сільськогосподарському виробництві ще залишалася складною. В Україні дещо зросли обсяги виробництва зерна, соняшнику, овочів, плодів та ягід. Однак зменшилося виробництво цукрових буряків, продукції тваринництва, що призвело до загального скорочення валової продукції проти 1996 року на 1,9%. У більшості областей також не одержано приросту виробництва валової продукції сільського господарства. Ці дані свідчать про те, що минулий рік не став роком стабілізації у роботі аграрного сектора. У цьому році потрібно докласти багато зусиль місцевим органам влади і виробникам сільськогосподарської продукції для того, щоб стабілізувати ситуацію в аграрному комплексі і створити необхідні умови для збільшення виробництва продукції для внутрішніх потреб країни та експорту за кордон. Економічна криза, що охопила усі галузі матеріального виробництва, дуже негативно проявила себе у сфері капітального будівництва. За 1991-1996 роки обсяги капітальних вкладень у народне господарство України зменшились у 4.4 раза, найбільш помітно у господарство західних областей - у 4.8 раза, в тому числі у господарство Волинської області - у 7 разів, Закарпатської - у 6 разів. Значне скорочення обсягів капітального будівництва було характерним для деяких Інших регіонів: у Одеській області - у 6 разів, Кіровоградській - у 7.2 раза, Автономній Республіці Крим - у 8 разів. Внаслідок скорочення обсягів капітальних вкладень значно зменшились обсяги будівництва і введення в експлуатацію об"єктів соціальної та виробничої' інфраструктури, що негативно позначилося на рівнях забезпечення потреб населення у послугах цими об'єктами. Зокрема, обсяг введення житлових будинків у 1997 році скоротився проти 1990 року по республіці у 2.8 раза, а по деяких областях скорочення більш значні: у Дніпропетровській та Чернігівській - в 4.6 раза, у Миколаївській та Херсонській - у 3.9 раза, у Кіровоградській -у 3.3 раза. Значний спад економічного потенціалу України, криза неплатежів, заборгованість по зарплаті та пенсіях, зростання безробіття та інше призвели до різкого зниження життєвого рівня населення. Відповідно до даних НАН України, купівельна спроможність населення країни складає зараз менше 20% від загальноєвропейської норми, а за показниками рівня життя Україна займає 95 місце у світі. Поряд з підвищенням майново-грошової поляризації між різними верствами населення існує і не виправдана диференціація заробітної плати не тільки в галузевому, але й регіональному розрізах. Послаблення державної керованості у сфері оплати праці створює сприятливі умови для зростання диспропорцій у розмірах грошових доходів населення в багатьох областях країни. Природа цього явища досить складна і різноманітна. Однак, з державної точки зору різкі відмінності у рівнях життя населення в окремих регіонах країни від середніх значень (у 2-3 рази) не досить виправдані (додатки 1.5-1.6). Світовий досвід свідчить, що значні регіональні коливання від середніх значень можуть призвести до серйозних суспільно-політичних зрушень і навіть руйнації територіальної цілісності. За умов сучасного етапу розвитку національної економіки І особливостей соціально-політичної ситуації в окремих регіонах, коли відмінності умов життя населення значно більші 30-50%, пом'якшення регіональних диспропорцій - найважливіше завдання уряду і облдержадміністрацій країни. Практично у всіх регіонах значно погіршилася демографічна ситуація. Суттєве падіння реальних умов життя абсолютної більшості населення, недостатній його соціальний захист призвели протяго 1991 -1997 років до перевищення показників смертності на показниками народжуваності, скорочення тривалості життя населенн і зменшення загальної його чисельності. З 1991 року в країні почавс сталий процес падіння природного приросту населення. Якщо в 199 році додатний природний приріст населення спостерігався у регіонах, то в 1997 році депопуляції населення не було лише Закарпатській області. Найбільш помітно знижується кількість населення Дніпропетровській, Донецькій, Луганській, Харківській, Полтавській Кіровоградській, Черкаській, Чернігівській областях, в яких від"ємь коефіцієнти природного приросту населення вищі, ніж в середньом' по Україні. Демографічна ситуація ускладнюється негативним пpoцecoм зростання безробіття. У зв"язку із сталим спадом обсягіі виробництва проблема зайнятості трудових ресурсів на сучасному етапі значно загострилася. Рівень безробіття по регіонах щорічне підвищується. Ця складна соціальна проблема стала характерною не тільки для західних областей (як це було раніше), а практично для всіх регіонів. Аналіз соціально-економічного розвитку регіонів у період реформування економічних відносин (1991-1997 роки) свідчить пре подальшу руйнацію територіальних пропорцій, які складалися десятиліттями І набули досить закономірного характеру у різних сферах економічної діяльності. Перехід економіки регіонів до ринкових відносин відбувається стихійно, нерегульовано, позбавлений необхідного державного централізованого контролю, практично пущений на самоплив. Внаслідок цього замість поступового нівелювання (зближення) рівнів соціально-економічного розвитку регіонів відбувається процес Їх подальшої диференціації. Найбільш загальною тенденцією сучасного етапу регіонального розвитку можна назвати наростання "поляризації" між західними та східними регіонами за рівнями соціально-економічного розвитку та величинами економічного потенціалу. Адже саме західні області характеризуються найвищими темпами падіння як абсолютних, так і відносних показників виробництва валового та чистого продукту, промислової продукції, деяких параметрів соціального розвитку, насамперед, середньомісячної зарплати робітників та грошових доходів населення. Для оцінки стану розвитку продуктивних сил більшості західних та деяких інших областей можна застосувати термін "депресивні", тобто такі регіони, в яких через економічні, соціальні, екологічні та Інші причини практично перестали діяти стимули саморозвитку. В цих регіонах протягом останніх семи років спостерігається стала тенденція зниження обсягів виробництва промислової і сільськогосподарської продукції, капітального будівництва, значне зменшення реальних доходів населення. До їх числа, крім західних областей, можна віднести Житомирську, Кіровоградську, Сумську області, Автономну Республіку Крим та деякі інші. Деформація територіальних пропорцій стає наслідком не лише загальної кризи різних галузевих структур господарства областей, а й затримок з впровадженням заходів державної регіональної економічної політики, практичної втрати залишків територіальних форм управління. Посилення управлінських і контрольних функцій держави, пов"язаних з процесами, впливаючими на в першу чергу життєвий рівень населення областей, є найбільш значущим, натомість як пасивне відношення до них небезпечно для нормального функціонування держави. Цілком імовірно, що посилення керованості соціальними процесами у регіонах потребує значного покращання офіційної статистичної звітності, оскільки вона не відображає реальні процеси життя населення в умовах стихійного ринку, коли значна частина торговельно-грошових відносин не реєструється державною статистикою. На початку 80-х років, коли почали розгортатися процеси лібералізації економічного життя, ринкових та структурних перетворень у народному господарстві, регіони України виявили зацікавленість до створення на власній території особливих, спеціальних, підприємницьких вільних зон. "Піонерами" цього процесу стали Закарпатська, Одеська, Чернівецька, Харківська, Дніпропетровська області та Автономна Республіка Крим. Але прийняття рішення з цього питання відкладалося з об"єктивних причин. До них слід віднести відсутність відповідної законодавчої бази і затвердженої на державному рівні концепції регіональної політики, програми розбудови в Україні СЕЗ, невизначеність перспектив господарського розвитку. Нерішучість владних структур з цього питання створювала подвійну ситуацію, коли ініціатива регіонів не знаходила дієвої підтримки уряду. Першими кроками виходу з цієї ситуації стали: прийняття Верховною Радою України в жовтні 1992 p. Закону "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон", утворення компетентної Міжвідомчої комісії з розгляду і підготовки документів по заснуванню СЕЗ, схвалення Кабінетом Міністрів України "Основних напрямків державної регіональної економічної політики України" та Концепції розбудови на території держави спеціальних (вільних) економічних зон (Постанова № 167 від 14.03.1994). Прийняття названих документів створило правові підвалини діяльності зон. Спеціальна (вільна) економічна зона (англ. - special/free economic zone) визначається законодавством України як частина території держави, в межах якої встановлюється спеціальний правовий режим економічної діяльності. Вихідними критеріями віднесення будь-яких територіально-господарських формувань до ВЕЗ є:

- умовна екстериторіальність та індеферентність торговому режиму приймаючої держави;

- націленість на активізацію зовнішньоекономічних зв"язків (обмін капіталами, товарами, технологіями тощо); наявність особливого, пільгового відносно діючого загальнодержавного, інвестиційного клімату в складі податкового, валютно-фінансового та організаційно-правового режиму діяльності суб"єктів зони. Законодавством України дозволено створювати: вільні митні зони і порти, експортні, транзитні зони, митні склади, технологічні парки, технополіси, комплексні виробничі, туристично-рекреаційні, страхові, банківські зони тощо. За функціональними ознаками, всі різновиди зон можна віднести до п"яти типів: зовнішньоторговельні, торговельно-виробничі, науково-технічні, туристично-рекреаційні та банківсько-страхові (оффшорні). ВЕЗ можуть займати різну за розміром територію та охоплювати будь-яку кількість суб"єктів підприємництва. Спеціальні (вільні) економічні зони, незалежно від типу, що розміщуються на незаселеній території розміром до 500 га та мають лише об"єкти забезпечення життєдіяльності ВЕЗ, відносяться до локальних або точкових зон. Метою створення ВЕЗ є прискорення соціально-економічного розвитку регіонів розташування, залучення зовнішніх інвестицій, створення нових робочих місць та вирішення проблем використання незайнятого працездатного населення, активізація підприємницької діяльності, стимулювання експортоорієнтованого (або імпортозамінюючого) виробництва, залучення і впровадження новітніх технологій, підвищення ефективності використання місцевих природних ресурсів. Враховуючи сказане, заснування спеціальних (вільних) економічних зон повинно пов"язуватися в першу чергу зі створенням точок економічного зростання, відновленням депресивних районів та стимулюванням структурних зрушень в економіці. Економічна ситуація, що склалася в Україні, надзвичайно складна. Це пов"язано з цілою низкою об"єктивних та суб"єктивних проблем, до складу яких слід віднести:

- хронічний спад виробництва;

- старіння матеріальної бази виробництва (знос основних фондів досяг 37.5%, в тому числі у промисловості - 41.8%, сільському господарстві - 26.6%, будівництві - 40.3%);

- критичне скорочення бази відтворення виробництва, яке здійснюється на простій, а не на розширеній основі;

- обвальне зменшення капіталовкладень в економіку (темпи падіння з 1993 p. по 1996 p. становили, відповідно, -11%, -23; -29.4;

-19.7%);

- бюджетний дефіцит;

- відток "тимчасово вільних" коштів з сфери виробництва та взагалі з економіки України (за 1992-1997 pp. сукупна вартість цих коштів становила близько 11 млрд.дол., в т.ч. на цілком законних підставах - лише 137.1 млн.дол.), тоді як сукупні іноземні інвестиції в Україну станом на 01.07.97 дорівнювали 1657 млн.дол.;

- погіршення ситуації на ринку праці, вивільнення працівників виробництва, формування неповної зайнятості, розширення безробіття, незадовільно низький рівень оплати праці .

- відсутність дієвих стимулів розвитку легального підприємництва тощо. В той же час для виправлення ситуації потрібно: по-перше, встановити чіткі, стабільні та стимулюючі норми підприємницької діяльності всіх суб"єктів, що має забезпечувати господарське право, податкове, бюджетне, митне законодавство тощо; по-друге, стимулювати розгортання (розширення) Інвестиційної діяльності в економіці України за рахунок внутрішніх джерел, скеровуючи інвестиції у всі сфери народного господарства; по-третє, створити умови для участі країни у міжнародному русі капіталу, в першу чергу,

- в якості реципієнта прямих іноземних інвестицій, спрямованих у пріоритетні для України галузі. Необхідно наголосити на факторі притоку зовнішніх інвестицій як на досить важливому для економічного росту, технологічного розвитку та структурної перебудови народного господарства держави, оскільки зовнішнє інвестування фактично означає приплив додаткових коштів, ввезення в Україну сучасних техніки, технології, виробничих програм, систем управління виробництвом і персоналом, створення додаткових стимулів у внутрішньому конкурентному середовищі, а також формування позитивного іміджу країни у світі. Відсутність спеціальних економічних зон у господарській практиці держави можна віднести до факторів, які стримують економічний розвиток "проблемних" територій та залучення в Україну іноземних інвестицій. З іншого боку, заснування спеціальних (вільних) економічних зон сприятиме економічному підйому, розвитку підприємництва, відновленню зайнятості та створенню нових робочих місць, припливу інвестицій та ефективному використанню наявного виробничого потенціалу. Це підтверджують загальновідомі дані щодо закономірностей інвестування, розвитку виробництва та підприємництва у СЕЗ різних держав світу. НайІнтенсивніший розвиток підприємництва та найбільші темпи економічного зростання характерні для етапів становлення і розвитку СЕЗ. Зокрема, на зазначеному етапі розвитку річний приріст вкладених іноземних Інвестицій до спеціальних (вільних) економічних зон становить, як правило, 35-75%; середньорічні обсяги іноземного інвестування в розрахунку на 1 підприємство-суб"єкт зони дорівнюють 90-250 тис.дол.; середньорічні темпи росту промислового виробництва у зоні знаходяться на рівні 130-175%. Після закінчення етапу освоєння зони та утвердження спеціалізації економічних зон у подальшому середньорічні темпи росту виробництва частково знижуються до 110-130%. Слід мати на увазі, що питома вага торговельно-виробничих зон у міжнародній торгівлі в середині 80-х років становила 20% і має сталу тенденцію до щорічного зростання на два процентних пункти. СЕЗ також є важливим стимулом для припливу до приймаючої країни іноземних інвестицій, абсорбуючи від 10 до 80% Їх сукупної вартості. Крім того, зони виробничого спрямування забезпечують в країнах Південно-Східної Азії від 10 % (Корея, Гонконг, Філіппіни) до 60% (Сінгапур) загальної кількості новостворених робочих місць. Досі на Україні не створено необхідних умов для залучення Іноземних інвестицій. Так, за кумулятивним показником надходжень прямих іноземних інвестицій до держав, що мали централізовано керовану економіку, наша держава займає 16 місце. Підприємства з участю іноземного капіталу фактично не здійснюють впливу на розвиток підприємницької діяльності та виробництво в Україні, оскільки їх питома вага у загальнодержавному виробництві ВВП та НД становить 0.03%. Загальна динаміка припливу Іноземних Інвестицій в Україну також не задовольняє національних потреб як за сукупними обсягами інвестування, так і в частині розподілу інвестицій по галузях народного господарства. Основною проблемою для залучення в Україну прямих іноземних інвестицій є недосконалість законодавства, його нестабільність, існуюча можливість прийняття законів та нормативних актів зворотної дії, а також погіршання податко3вого законодавства стосовно минулих періодів, відсутність гарантій непорушення прав власності тощо. Одним із шляхів вирішення проблеми є створення особливих територіально-господарських утворень у вигляді спеціальних (вільних) економічних зон. Оскільки ВЕЗ - це визначена територія, на якій встановлюється і діє спеціальний правовий режим економічної діяльності та порядок застосування і дії законодавства України (приймаючої держави), то подібне утворення матиме певні переваги:

- невелика площа території зони дозволить обмежити імовірні негативні результати її діяльності;

- визначеність типу та функціональної спрямованості СЕЗ дозволить регулювати галузеву структуру зональних виробництв;

- наявність проекту (фактично - цільової комплексної програми економічного розвитку) означатиме врахування регіональних та загальнодержавних пріоритетів;

- гнучкість норм податкового та митного законодавства, що розповсюджується на суб"єктів зони та є виключенням із загального податкового І митного законодавства, дозволить на обмеженій кількості суб"єктів підприємництва і, відповідно, з мінімальними втратами бюджетних коштів у вигляді податкових платежів провести експеримент з різними системами оподаткування та виявити оптимальну схему;

- імідж зон як територій зі сталим законодавством, гарантіями та сприятливим інвестиційним кліматом, що склався у світі завдяки широкому розповсюдженню цієї форми територіально-господарської організації, дозволить стимулювати активне залучення іноземних підприємницьких інвестицій та повернення тих національних капіталів, що "втекли" за кордон у останні роки. Ініціатива створення СЕЗ в різних регіонах України виникла ще у 1989-1990 роках. Всього за період 1989/1990-1998 pp. на місцях було розроблено та подано до Кабінету Міністрів України більше ЗО проектів заснування локальних та точкових спеціальних (вільних) економічних зон різних типів. Зокрема, у Закарпатській (Вільна митна зона "Чоп-Інтерпорт", комплексна спеціальна економічна зона "Закарпаття", СЕЗ "Європа-Центр"), Чернівецькій (комплексна СЕЗ Чернівецької області, туристично-рекреаційна зона "Буковина"), Одеській (Одеська комплексна, "Антарктика", "Южненська", "Порто-франко", "Південна Пальміра", "Аджалик") областях, Автономній Республіці Крим (Севастополь, "Манганарі", "Сиваш", Керч, Кримська комплексна економічна зона, точкова зона "Фотон"), Херсонській ("Джарилгач"), Дніпр.опетровській ("Дніпроавіа", "ПриднІпров"я", "Кривбас"), Чернігівській (Північно-Українська зона прикордонного співробітництва), Волинській ("Інтерпорт-Ковель"), Донецькій ("Азов"є", технопарк у М.Донецьку, комплексна СЕЗ), Львівській ("Яворів", "Курортополіс Трускавець"), Запорізькій ("СтепногІрськ"), Івано-Франківській("Ворохта", "Яремче"), Харківській ("Лідія-Харків"), Вінницькій ("МогилІв-Подільський"), Київській ("Славутич"), Полтавській ("Кременчук") областях та ін. Тобто 15 з 25 крупних адміністративно-територіальних одиниць (області та АР Крим) вважають за можливе чи необхідне створити на власній території особливий режим підприємницької діяльності у формі СЕЗ. Всі пропозиції щодо формування СЕЗ, як правило, будуються на детальному знанні "внутрішніх" проблем і специфіки господарського розвитку областей. Вивчення цих проектів дозволяє досить впевнено стверджувати, що подібна Ініціатива в цілому не протирічить, а є наповненням загальнодержавної економічної політики. Але неправомірно буде оцінювати процес тільки позитивно: деякі з представлених до Кабінету Міністрів України та Міжвідомчої комісії проектів недостатньо опрацьовані, в ряді випадків утворення СЕЗ потребує залучення значних централізованих капіталовкладень або передбачає довгострокове вилучення з кола фіскальних інтересів України значної кількості платників податків. Крім того, детальне вивчення названих проектів дозволяє визначити цілий ряд загальних недоліків, серед яких: відведення під створювані СЕЗ великих територій, включаючи адміністративні райони, міста та цілі області; надто широкий перелік функцій та поєднання багатьох типів зон в одній комплексній зоні; невизначеність характеру взаємовідносин зони з позазональним простором, а також інколи - невиправдані спроби вирішення шляхом заснування зон політичних та національних проблем. Відповідно до розрахунків НАН України, офіційний ВВП країни в останні роки складає трохи більше 50% загального ВВП (офіційного плюс неофіційного), а це означає, що значна частина грошово-майнових потоків не реєструється офіційною статистикою. Імовірно, що розміри оплати праці на підприємствах та організаціях тіньової економіки, як правило, значно більші. Реальні грошові доходи населення та середньомісячна зарплата окремих категорій робітників у 2-3 рази'вищі за офіційні. Так, аналіз статистичних матеріалів про розміри грошових доходів населення деяких західних областей країни (Закарпатська, Тернопільська, Івано-Франківська) свідчить, що розмір їх у цих регіонах складає 35-40 грн. на душу населення на місяць і є у два рази нижчі межі бідності.
Висновок

Після оголошення про підготовку підвищення цін виникла хвиля підвищеного, ажіотажного попиту, яка пере­творила на дефіцитні майже всі товари. Економічне становище в країні в цей час швидко погіршувалося. Це виявлялося у наростанні темпів інфляції, поглибленні дефіциту державного бюджету. В 1989-1990 рр. надзвичайного поширення набувають натуральні, або, як їх стали називати, бартерні обміни. Планові поставки повсюдно зривалися. По-перше, підприємства бажали одержати за свою продукцію реальні цінності, а не радянські карбованці, які інакше як «дерев'яними» вже й не називали. По-друге, спочатку області, а потім уже регіони, і республіки стали вимагати від підприємств виконувати перш за все замов­лення свого району, а потім, після того якщо щось залишиться, віддавати на сторону. У вересні 1990 р. М.Горбачов видав президентський указ, який зобов'язував зберегти заплановані на четвертий квартал 1990р. і на весь 1991 р. господарські зв'язки. Але цей указ не виконувався. 14 грудня 1990 р. Президент був змушений підписати новий указ, у якому говорилося про необхідність виконання... попереднього. Економічна ситуація все більше й більше виходила з-під контролю центральних відомств, партійних верхів. Усе це в комплексі призвело до логічного результату: в 1990 р. вперше за багато років в СРСР скоротилися обсяги суспільного виробництва. Вперше за повоєнні роки національний доход України зменшився на 1,5%. Це не примножувало честі респуб­ліці. Але в цілому по СРСР зменшення становило 4,0%, а в Російській Федерації - аж 5,5%. Таким чином економічний застій попередніх десятиліть у другій половині 80-х років так і не змінився очікуваним прискоренням. Безсистемна, сумбурна перебудова вела до незворотного розвалу народного господарства.



Життя перетворилося на суцільний пошук дефіциту, однак у суспільстві до цього ставилися по-різному:

  • панівна номенклатура не мала проблем (3% населення);

  • деяка частина (7-8%) працездатного населення намагалося виїхати за кордон;

  • частина намагалася пристосуватися до змін (23-25%);

  • найбільша частина (58-59%) вважала, що треба терпіти, може краще буде;

  • невелика частина (6%) ставилася до економічних негараздів оптимістично:

У червні 1987 році на Пленумі ЦК КПРС проголошено радикальну економічну реформу.

Пленум відзначив, що головне в радикальній реформі управління на – перехід від адміністративних методів господарювання до нового господарського механізму, який ґрунтується на врахування економічних інтересів виробників.

Однак реформа була не послідовною, її впровадженню чинив опір бюрократичний апарат.

У 1990 році в СРСР робиться спроба запровадити економічну реформу, яка називалася „Основні напрямки стабілізації народного господарства і переходу до ринкової економіки”.

Цю програму прийняла Верховна Рада СРСР.

Вона фактично була симбіозом двох програм: академіка Л.Абалкіна та „500 днів” академіка С.Шаталіна.

Програма виявилася нежиттєздатною.

Економічне становище погіршувалося.

Список використаних джерел та літератури

1. Декларація про державний суверенітет України. Прийнята Верховною РадоюУРСР 16 липня 1990. – Київ, 1991.

2. Прокоп М. Напередодні незалежної України: Спостереження і висновки. – Нью-Йорк–Париж–Відень–Торонто – Львів, 1993.

3. Дещинський Л.Є. Україна в міжнароднихвідносинах ХХ століття. – Львів, 2004. – С. 248–250.

4. України: Нове бачення. – Т. 2. – К., 2001

5. Масол В. Упущенный шанс. – К., 1993

6. Конституція України. 1996р., Розділ XI. Місцеве самоврядування // Урядовий Кур”єр. – 1996. – 28 червня.

7. Лукінов І.І. Концептуальні основи регіональної економічної політики //Економіка України. – 1992. - №1.

8. Регіональна економіка / Під ред. Т.Г. Морозовой. – М.: “ЮНІТІ”, 1995.

9. Концепція створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні: Постанова Кабінету Міністрів України від 14.04.1994р. №167 // “Орієнтир”. – 1994. – 28 квітня.

10. Пила В.І., Чмир О.С. Спеціальні (вільні) економічні зони: теорія та практика: Навчальний посібник – К.: Київський державний торговельно-економічний університет, 1998.




Скачать файл (212 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации